1.2.Поняття і структура правосвідомості

Поняття правосвідомості. Проблема правосвідомості в юридичній літературі розроблена достатньо глибоко. Найбільш поширеним визначенням правосвідомості у правовій літературі є розуміння її як сукупності поглядів, теорій, уявлень і почуттів людей (їхніх колективів, класів, у певній мірі суспільства в цілому) щодо діючого і бажаного права та правопорядку. При цьому в правосвідомість включаються як позитивні, так і негативні знання, переконання, уявлення, оцінки, почуття і т.п. про сутність, призначення, властивості і принципи права, законність, правопорядок і інші правові явища [156].

Основи правосвідомості визначає соціальна приналежність людей. По соціальній ознаці звичайно виділяють правосвідомість різноманітних об'єднань людей, а також осіб певної фахової приналежності (юрист), роду діяльності (суддя, прокурор, адвокат, інженер, студент і т.д.). При цьому відзначається їхня спільність у сутності правосвідомості і різниця у змісті [169, ст.391]. Аналіз соціальної структури правосвідомості має наукові підстави. Розглядаючи правосвідомість з позицій соціальної структури суспільства, варто звернути увагу на те, що суспільств о складається не тільки з класів, але і з людей, що входять у різні формальні і неформальні групи: вікові, релігійні, етнічні групи та соціальні прошарки, різноманітні партії та інші політичні і громадські організації.

Люди відрізняються по приналежності до тих чи інших інститутів влади, по ступеню своєї соціальної захищеності, об'єктивним можливостям впливу на реальне положення справ, по своєму місцю і ролі в системі суспільного виробництва і розподілу, фаховій підготовці і інформованості, умовам і місцю проживання та ін.

Для вірного розуміння поняття правосвідомості слід зазначити загальну хибу розробок по цьому питанню радянських часів, яка уявляється в тому, що правосвідомість суспільства розглядалася переважно через класову призму. При цьому соціалістична правосвідомість характеризувалася як винятково справедлива «сукупність правових ідей, поглядів робітничого класу» і ставився знак рівності між соціалістичним (справедливим) і класово-пролетарським [96, ст.31; 170,ст.И].

При цьому ідеї і погляди робітничого класу в умовах суспільства «розвинутого соціалізму», зображалися як такі, що збігаються з правосвідомістю інших класів і прошарків суспільства. Загальновизнаним було поняття «єдиної» правосвідомості радянського суспільства [149, ст.79; 97, ст.103].

Типовою в літературі була теза догматизованого мислення: «Перемога соціалізму, побудова його, в основному, вносить корінні зміни в структуру

І:

правосвідомості. Поступово створюється єдина соціально-класова система суспільної свідомості, зникають суспільні умови для існування протилежних соціалістичній свідомості цілісних соціально-класових систем суспільних ідей, тому що немає вже їхніх носіїв в особі яких-небудь класів або інших значних соціальних прошарків. Відповідно до цього в середині соціалістичного суспільства зникають і різноманітні соціальне-класові системи правової свідомості» [128, ст.42-43]. Аналогічні твердження ввійшли і у навчальну літературу [176, ст.294]. Відступ від цих догм розглядався як єресь.

Така ідеологічна установка шодо розуміння свідомості практично принижувала значення індивідуальної свідомості окремої людини і перебільшувала значення класової політико-правової ідеології та психології ототожнивши її з поняттям суспільної свідомості.

Соціологічний аналіз правосвідомості та інші наукові пошуки показують хибність цих позицій. Дійсність така, що класово-пролетарські ідеї не є єдиними для самого робітничого класу в зв'язку з тим, що він розшарувався, і через те, що цілий ряд ідей самому пролетаріату був нав'язаний і виявився йому чужим. Класова структура змінилася у світі так, що цього не міг передбачати навіть зрілий К.Маркс.

В літературі, зокрема, вказується, що виник новий соціальний прошарок -середній клас. Велике значення стали одержувати стратифікаційні моделі побудови суспільства на відміну від моделей, що засновані на суспільному поділі праці, а також ідеї солідарного співвідношення інтересів різноманітних спільностей.

Також не важко передбачити соціальні і політичні наслідки комп'ютеризації і автоматизації виробництва, до яких наше суспільство вже підійшло, а на Заході вже в значній мірі потягло перекваліфікацію і дискваліфікацію працівників, перерозподіл працюючих з виробничих сфер в сфери обслуговування та інформації [200, ст. 12-21]. Проте ясно, що і у нас цей процес викликав зміни структури робітничого класу і його індивідуальної правосвідомості.

13

У цьому контексті важливо з'ясувати співвідношення класових і загальнолюдських цінностей у правосвідомості в зрізі соціальної справедливості. Правова норма - це певна ідеальна модель. Реальне досягнення цієї моделі, що втілює соціальну справедливість, як і досягнення будь-якого ідеалу, завжди відносне.

Розуміння відносності соціальної справедливості в літературі припускає місце для деякої незадоволеності тих чи інших груп населення, навіть коли справедливість законодавче закріплена та уявляє собою певний «суспільний договір». Тим більше, ідеї одного класу не можуть служити максимально можливим втіленням справедливості для всіх членів суспільства.

Тому, говорячи про сутність правосвідомості, варто виходити з того, наскільки вона виражає соціальну справедливість у контексті загальнолюдських цінностей, а не тільки ідей одного класу, групи чи суспільного прошарку.

З'ясування цієї проблеми в історії політичної і правової думки, філософії, філософії права та інших наук має достатньо глибоке коріння.

У представників юридичної позитивістської і соціологічної шкіл права (Г.Ф. Шершеневич, С.А. Муромцев, Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський), а також Б.Н. Чичеріна і Б.А. Кистяківського категорія правосвідомості уявляється як усвідомлена на рівні вищої нервової діяльності мотивація індивідом своєї поведінки.

Загальноприйнятим у юридичній літературі є розуміння правосвідомості як складного структурного утворення, що володіє своїм специфічним предметом відображення і категоріями, що і відрізняє його від інших форм суспільної свідомості.

Більшість сучасних і значна частина дореволюційних авторів зводять правосвідомість до відображення у свідомості духу і характеру діючих законів.

Одним із видатних філософів сучасності, що створив свою філолофсько-правову доктрину був Іван Олександрович Ільїн (1883-1954).

У   його   соціально-філософських   поглядах   категорії   правосвідомості

••І

присвячена фундаментальна монографія «Про сутність правосвідомості» і інші твори.

І.А.Ільїн поняття правосвідомості визначає з позицій природно-правового підходу: як природне почуття права, як особливу духовну настроєність, як інстинктивне правове почуття, у якому людина стверджує власну духовність і духовність інших людей.

Правосвідомість розуміється не з формально-юридичних позицій, а у філософсько-метафізичному значенні і не зводиться до засвоєння і відтворення у свідомості норм позитивного права (законосвідомість), або до суб'єктивних інтерпретацій про право.

Ільїн проти ототожнення понять «правосвідомість» і «законосвідомість». На його думку, це є ототожнення права і закону. Тому вступити в правовідносини означає «піднятися думкою і волею до ідеї права і до цілі права, тобто до духу як джерелу живої правоти» [122].

Людина у своїй поведінці, на думку Ільїна, відтворює імперативи природного права, а «у правосвідомості бере участь не тільки знання і мислення, але й уява, воля, почуття, людська душа, людський інстинкт».

Людина усередині себе має масштаб правого, його внутрішня сутність завжди говорить йому, що має силу закону.

Правосвідомість є інстинктивна воля до духу, до справедливості, яке охоплює також і волю, і уяву, і думку, і всю сферу несвідомого досвіду.

У основі правового життя будь-якого народу, вважає Ільїн, лежать три аксіоми (істини).

Перша істина - закон духовної гідності. Почуття власної гідності є прояв духовного життя людини. З цього погляду поняття правосвідомості є воля до права і спроможність мотивувати свої вчинки свідомістю цієї цілі.

Друга істина - закон автономії. Ільїн наполягав на первинності свободи внутрішньої стосовно свободи соціальної. Свобода добувається через внутрішнє самозвільнення. Зовнішня свобода в її істинному змісті є природний прояв внутрішньої свободи. Таким чином, правова свобода не є винятково

15

свобода зовнішня (політична) у її позитивістському тлумаченні.

Третя істина - закон взаємного визнання. Ця аксіома припускає взаємне духовне визнання, і взаємну повага та довіру між суб'єктами правовідносин, визнання безумовної гідності суб'єкта і його волі до права.

На думку Ільїна, будь-який цивільно-правовий договір - прояв довіри до зрілості, стійкості правової волі контрагента і, що особливо важливо - довіри громадян до своєї влади.

Відсутність духовної гідності, автономії, взаємної поваги і довіри учасників правовідносин, контроль громадян із боку влади лежать, на думку Ільїна, в основі поліцейської держави [122].

Подібна позиція знайшла своє відображення і в працях Л.Петражицького, який розглядав поняття права через психологічні закономірності людини: правові емоції та почуття людини імперативно-атрибутивного характеру [131]. Ці правові почуття (правових можливостей та обов'язків) носять одночасно єдиний і протилежний характер. Правові почуття - це одночасно почуття права і обов'язку. Наприклад, людина відчуваючи своє право користуватися природним джерелом води відчуває право іншої людини на подібні дії, що уявляє собою правовий обов'язок. Цим правові почуття відрізняються від інших переживань людини. Зокрема, моральні переживання - це переживання тільки імперативні (почуття обов'язку).

Вважається, що така позиція має обгрунтування і відображає сучасні підходи до розуміння поняття права, як категорії, що відображає всі аспекти існування права: від природно-правового, психологічного та звичаєвого до позитивного права.

Тому достатньо обгрунтовано буде визначити, що правосвідомість має своїм предметом відображення всі правові явища.

Правосвідомість - це специфічна форма відображення особою закономірностей існування соціальної форми матерії, яка включає інтелектуальні, емоційні та вольові процеси і стани: правові знання, переконання, почуття, вольові установки та ін.

16

Специфічними способами і формами відображення свідомістю суспільного життя є його специфічні правові категорії і поняття: право і обов'язок, закон і законність, суд і правосуддя, правопорушення і юридична відповідальність, позивач і відповідач, злочин і покарання та ін [192, ст.27; 111, ст.6-9; 25, ст.8-9].

У цих основних категоріях правосвідомість виражає знання права і відношення до нього. Цим воно відрізняється від політики, моралі, інших форм суспільної свідомості, які мають свої предмети відображення і свої особливі категорії. Так, категоріями політики є політичні норми, політична система, а категоріями моралі - добро, зло, честь, справедливість і ін.

Незважаючи на відносну самостійність правової свідомості, вона не існує цілком ізольовано від політичної, моральної, релігійної свідомості.

Політичні ідеї і погляди відображаючись у правових, постійно піддаються моральній оцінці. Це відображення відбувається не прямо, а опосередковано через перевід на юридичну мову в категорії прав і обов'язків [167,ст.77].

Водночас, відзначає Є.А.Лукашова, взаємообумовленість політичної і правової свідомості носить настільки глибокий характер, що незважаючи на визначальний характер політичної свідомості, важко встановити, яка з цих форм первинна [97, ст.69].

Особливу актуальність дане твердження одержує в даний час: плюралізму політичних ідей та поглядів різних політичних партій, течій і єдності загальнолюдських правових і моральних цінностей.

Крім того, не слід принижувати роль релігії у житті. Досвід розвитку країн світу стверджує, що в багатьох випадках і особливо в країнах мусульманської віри - релігія має першочергове значення.

Звертає на себе особливу увагу і комплекс морально-етичних поглядів людства. Це особливо стосується пострадянських країн, де етатизація суспільних відносин досягла свого апогею і призвела до вимивання та заміни

морально-етичних та релігійних ціннісних орієнтацій на позитивно-примусові цінності тоталітарної держави.

Це зауваження має особливе значення у розумінні правосвідомості, як поняття, що відображає право у всіх різноманітних площинах його існування та зв'язках з іншими формами свідомості.

Структура правосвідомості. У сучасній філософській літературі визнається, що більшість дослідників проблем правосвідомості вказують на пізнавальну (когнітивну), емоційну та мотиваційно-вольову форми діяльності свідомості [195, ст.228].

Такий підхід сформувався і в теорії права. Тому до структурних компонентів правосвідомості в літературі відносять: І) правові погляди, ідеї, почуття щодо чинного права і правопорядку (знання права); 2) відношення до права і правопорядку, правові переконання, оцінки права, правопорядку; 3) правові ідеали, уявлення про бажане право і правопорядок; 4) правові установки [110].

Визначаючи структурні елементи правосвідомості потрібно враховувати, що правові переживання, почуття, знання, установки стосуються не тільки позитивного (юридичного) права, але і права звичаєвого та природного.

Вважається, що в цій структурі можна окремо виділити поняття «почуття права» та більш докладно його з'ясувати.

Почуття права людиною, як зазначав І.Ільїн - це і природне почуття духовно-правової гідності, і правової автономії, і взаємне визнання, і воля до права та його принципів.

Іншими словами ці почуття можна визначити як почуття певних взаємних прав і обов'язків між людьми на основі почуття справедливості та необхідності природної рівноваги людини у суспільстві і суспільства у світі матеріального.

Почуття права          це почуття особи природного об'єктивно

обумовленого порядку речей, процесів, станів, закономірностей існування та розвитку матеріального світу і суспільства зокрема.

:

На почутті права, наприклад, грунтується дія принципу права: все, що не заборонено - те дозволено. Реалізація даного принципу безумовно передбачає в кожному конкретному випадку спочатку виникнення в свідомості людини певної моделі правової ідеї, а потім і встановлення прав і обов'язків між суб'єктами відносин.

Ідея не є самим почуттям, а відображає суб'єктивно-інтелектуальний нормативний зміст і сутність правових почуттів людини у конкретному випадку.

Це твердження грунтується на теоретичних положеннях засновника психологічної школи права Леона Петражицького (1867-1931), який переконливо довів, що право уявляє собою не тільки об'єктивне нормативне соціально-економічне явище, але і суб'єктивний за своєю природою феномен [131].

На цю важливу обставину звертає увагу сучасна наукова література. Так, А.А. Козловський аналізуючи праці Л.Петражицького звертає увагу на думку останнього про те, що право виникає з правового почуття, яке природно вкорінене у психологію людини.

Л.Петражицький стверджуючи наявність у психіці людини глибокого інтуїтивного природного походження правового почуття пов'язує з ним існування самостійного типу права - інтуїтивне право. Позитивне право є лише частковою проекцією інтуїтивного. Тому інтуїтивне право охоплює більш широке коло стосунків між людьми, які не регулюються позитивним правом, але реально містять у собі розподіл прав і обов'язків [ 73, ст.167-169].

На значення і дію почуття права звертає увагу Європейська комісія та Європейський суд з прав людини.

Так, Комісія, наприклад, визнала неприйнятними заяви двох членів однієї із політичних партій Нідерландів, в яких обстоювалось право на свободу вираження поглядів за статтею 10 Європейської конвенції з прав людини в зв'язку з тим, що ці погляди обстоювали необхідність видворення з країни всіх небілих робітників-мігрантів. Ухваливши своє рішення Комісія зазначила, що

19

використання прав Конвенції не повинно протирічити духу і букві цієї Конвенції [44, ст.87-88]. Дух права - це природні закономірності, а здатність відчувати закономірності виявляє правові почуття.

Інший приклад. Правова система Європейського Союзу грунтується на системі нормативно-правових актів, що носять назву «первинного права» (установчі договори) та «вторинного права».

Поняття «первинне право» охоплює і деякі інші джерела (неписане право). Це правові звичаї і традиції, які юридичне не закріплені і витікають, нерідко, із політичних документів (заяв, декларацій, програм). До них приєднуються і принципи права, процесу, як судового, так і адміністративного. Обгрунтованим тому буде твердження, що названі відносини реалізуються на підставі взаємоузгодження правових почуттів конкретних сторін відношення.

На цю обставину, наприклад, звертає увагу доктрина Договору про ЄЕС. Сутність доктрини в тому, що норми права EC містяться не тільки в нормативно-правових актах, а і в неписаному праві. Ця ідея послідовно відображається в рішеннях Суду EC, яка є складовою частиною його методології діяльності. [184, ст.280].

Важливість правових почуттів і їх відокремленість у структурі правосвідомості можна проілюструвати також на особливостях механізму дії окремих принципів права.

Так, Т.Хартлі розглядаючи, зокрема, загальні принципи права Європейського Союзу особливу увагу приділив принципу законних очікувань (legitimate expectations).

Цей принцип передбачає, що суб'єкти підприємницької діяльності можуть мати законні очікування, наприклад, у випадку падіння курсу валюти, що компетентні органи влади приймуть як можна швидше заходи з метою ліквідації ситуації, яка дає можливість використати цю обставину для спекулятивного збагачення [201, ст. 158-161 ].

Таким чином, підприємці повинні утримуватися від дій, що порушують сам дух, сутність, принципи права. У випадку порушення цього принципу

•

державною владою - кожен може звернутися в суд І вимагати відміни положень нормативно-правового акту, що порушили законні очікування громадян.

Не важко помітити, що частина суспільних відносин може бути врегульована не конкретною нормою закону, а принципом права та відповідними почуттями права суб'єктів.

Доречно буде в цьому в контексті звернути увагу на те, що проблема «законних інтересів» докладно розглядалась в науковій літературі 80-х років (М.В.Вітрук, М.І.Матузов, В.МГоршеньов, О.А.Лукашова та ін.). Дискусія точилася в основному по питанню визначення поняття «законних інтересів» та включення його в правовий статус особи [28, ст.111-143].

Зокрема, М.В.Вітрук зазначив, що законні інтереси особистості безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод. До таких інтересів віднесені інтереси збереження життя людини, законні інтереси в сфері політичного інформування та ін. [28, ст.11].

На жаль, від теоретичних дискусій до застосування у практику справа не пішла - не дозволяла радянська нормативістська доктрина, що заперечувала можливість судового скасування закону і тим більше судової нормотворчості.

Вважається, що поняття «законні інтереси особи» - лежать в межах правового принципу «законних очікувань». Дія цього принципу грунтується на індивідуальному природному почутті права, яке є невід'ємною правоз'ясовуючою та нормоутворюючою складовою правосвідомості.