§ 3. Класифікація джерел доказів

Джерела одержання фактичних даних про обставини поділя­ють на такі види: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, про­токоли з відповідними додатками, складеними уповноважени­ми органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Вказаний перелік є вичерпним і міститься в ч. 2 ст. 65 КПК. Посилання суду в вироку чи в ухвалі на да­ні, одержані з інших джерел, є недопустимими, оскільки вони не мають доказової сили.

Показання свідків —■ найбільш поширений вид джерел до­казів, що полягає в усному повідомленні про відомі їм обста­вини, які підлягають встановленню по кримінальній справі, зроблені при допиті під час досудового слідства чи в суді та занесені до протоколу в передбаченому законом порядку. Практично не буває кримінальних справ, розслідування і роз­гляд яких відбувається без участі свідків.

Коло осіб, яких може бути притягнуто як свідків, є досить широким. Відповідно до ст. 68 КПК, як свідок може бути ви­кликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які стосуються справи. При визначенні кола осіб, яких може бути допитано як свідків, не має значення ні вік, ні національ­ність, ні службові стосунки з учасниками процесу.

Осіб, яких не можна допитувати як свідків, визначено ст. 69 КПК:

адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом ма­

ють право на надання правової допомоги особисто чи за

дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи,

священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або

стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо

вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таєм­

ницю особи, що довірила їм ці відомості;

захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пред­

ставник потерпілого, позивача, відповідача — про обстави­

ни, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги

підзахисним або довірителям;

особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи су­

дово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні

5*

68

Глава 4.

вади не можуть правильно сприймати факти, що мають до­казове значення, і давати показання про них;

свідок, який відповідно до ст. 523 КПК дає показання під

псевдонімом, — щодо дійсних даних про його особу;

особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який

відповідно   до   ст.   523   КПК  дає   показання  під   псевдо­

німом, — щодо цих даних.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підо­

зрюваного, обвинуваченого, підсудного;

особа,  яка своїми показаннями викривала б себе, членів

сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчи­

ненні злочину.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також праців­ники дипломатичних представництв — без згоди дипломатич­ного представника.

Свідок, як джерело доказової інформації, створюється са­мими обставинами події, яку розслідують, і тому він не замін­ний. Закон забороняє суміщення обов'язків свідка з іншими процесуальними функціями (слідчого, судді, експерта та інши­ми), причому перевагу надано обов'язкам свідка. Тому якщо виникає необхідність допитати як свідка когось з осіб, що ве­дуть судочинство, то цей суб'єкт підлягає відводу.

Свідок з'являється в справі з моменту виклику його до слідчого чи в суд. Саме тоді у нього з'являються права та обов'язки і може настати відповідальність. Основними обов'яз­ками свідка є явка за викликом до слідчого чи судді та дача правдивих показань. Права та обов'язки свідка передбачено відповідно в ст.ст. 69і та 70 КПК.

За дачу завідомо неправдивих показань свідок несе кри­мінальну відповідальність за ст. 384 КК України; за зловмисне ухилення від явки до суду, до органів досудового слідства або дізнання — за ч. 1 ст. 1853 або ст. 1854 КпАП України; за відмову дати показання про відомі обставини в справі — за ст. 385 КК України.

Свідок дає показання в певній процесуальній формі, під час допиту на слідстві чи в суді. Різновидом допиту є допит на очній ставці. Показання свідка на слідстві фіксуються в прото-

Докази і доказування в кримінальному процесі

69

колі його допиту, а показання в суді — в протоколі судового засідання.

Показання свідка мають грунтуватися на певних джерелах. Не можуть бути доказами фактичні дані, що повідомлені свід­ком, якщо він не вказав джерело свого освідомлення. А дже­релами освідомлення свідків є або особисте сприйняття обста­вин події, або одержання даних про ці обставини зі слів інших осіб, які були очевидцями фактів, подій.

Показання свідків, як і будь-які докази по справі, підляга­ють ретельній перевірці та оцінці завжди, навіть якщо вони видаються дуже впевненими. їх перевіряють за допомогою зі­ставлення з показаннями, що їх свідок дав раніше, або з інши­ми доказами, шляхом зібрання додаткових доказів.

При оцінці достовірності показань свідків спід враховувати, по-перше, можливість навмисного спотворення інформації, да­чу завідомо неправдивих показань. Тому необхідно перевірити зацікавленість свідка, його моральні та психофізіологічні якос­ті (чесність чи брехливість, схильність до вигадок). Особливо обережно треба ставитися до показань малолітніх свідків, оскільки діти часто фантазують.

По-друге, слід зважати на можливість ненавмисного повто­рення інформації, добросовісного заплутування, помилок. Да­леко не кожна людина може грамотно і чітко викласти поба­чене нею чи почуте. Особливо це стосується малолітніх. Тому під час допиту необхідно уточнювати, конкретизувати всі не­достатньо визначені, нечіткі висловлювання.

Показання потерпілого — повідомлення громадянина про обставини злочину, яким йому заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, зроблені ніш на допиті під час досудового слідства чи в суді.

Давати показання є правом, а не обов'язком потерпілого. Однак, якщо потерпілий на це погодився, то повинен давати правдиві показання. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 178 КК України, про що його попереджають перед допитом.

На відміну від свідка, потерпілий є учасником криміналь­ного процесу, наділений правами, що дають йому можливість активно обстоювати свої інтереси. Безпосередньо для доказу­вання має значення право потерпілого давати показання по справі, надавати докази, знайомитися з матеріалами справи з

70

Глава 4.

моменту закінчення досудового слідства, брати участь у судо­вому розгляді, судових дебатах.

Потерпілий, як правило, зацікавлений у ході справи, що в багатьох випадках не може не вплинути на об'єктивність його показань. На об'єктивності показань потерпілого можуть по­значитися почуття помсти, образи тощо. Даючи показання, по­терпілий може припуститися помилок, аналогічних помилкам добросовісного свідка, що зумовлено як суб'єктивними якос­тями потерпілого, так і обставинами сприйняття, запам'ятову­вання й відтворення. В той же час цей вид доказів у багатьох випадках має незамінну й цінну інформацію про злочин та особу, що його вчинила, сприяє встановленню істини по справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого. Показання підозрюваного — повідомлення з приводу відомих йому обста­вин вчинення злочину, в якому його підозрюють, зроблене лід час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку. Не є показаннями підозрюваного пояснення, що їх особа дала при її затриманні, які викладено в протоколі затримання. На підставі ст. 43і КПК підозрюваним визнають: особу, затрима­ну за підозрою у вчиненні злочину; особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування за­побіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі. Показання підозрюваного є, з одного боку, джерелом доказової інформації, а з іншого — засобом захисту його інтересів. Підозрюваний не несе відповідальності ні за відмову давати показання, ні за дачу неправдивих показань.

Показання обвинуваченого — його усне повідомлення з приводу питань, які становлять зміст пред'явленого йому об­винувачення, а також щодо інших обставин, які мають зна­чення по справі та які він давав при допиті, що зафіксовано в установленому порядку. Давати показання також є правом, а не обов'язком обвинуваченого. Тож він не несе відповідально­сті за завідомо неправдиві показання та за відмову давати по­казання.

Враховуючи зазначені обставини, показання підозрюваного та обвинуваченого необхідно оцінювати, виходячи з їх зацікав­леності в результатах справи. Показання обвинуваченого мож-

Докази і доказування в кримінальному процесі

71

на поділити на два види: у яких він визнає свою вину (повніс­тю чи частково) та в яких він вину заперечує.

Одним із різновидів показань обвинуваченого є самооб-мова, тобто він зізнається у вчиненні злочину, якого в дійсно­сті не вчинив, чи вчиненні більш тяжкого злочину, ніж вчинив насправді. Самообмова також може мати місце з метою взяти на себе вину близької людини, через побоювання видати вину­ватих у вчиненні злочину.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвинуваче­ного, в яких він викриває інших осіб у вчиненні інкримінова­ного йому злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, заслужити до­віру слідчих.

Алібі — твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому місці. Обов'я­зок перевіряти алібі покладено на слідчі органи, прокурора або суд.

Оцінка показань підозрюваного та обвинуваченого відбува­ється на загальних підставах, тобто з погляду їх належності, повноти й достовірності. Завжди слід враховувати особливе процесуальне становище вказаних учасників кримінального процесу, їх зацікавленість у результатах справи та ту обставину, що вони не несуть відповідальності за неправдиві показання.

Законодавець наголошує на тому, що визнання обвинуваче­ним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 74 КПК).

Висновок експерта. Теорія і практика кримінального про­цесу та кримінально-процесуального законодавства єдині щодо оцінки процесуальної природи експертизи. Провадження екс­пертизи визнано самостійною слідчою дією, а висновок ек­сперта — самостійним джерелом доказів. Вимоги до висновку експерта як до джерела доказів у кримінальному процесі ви­значено в ст. 75 КПК.

Висновки експерта як один із видів доказів — це письмо­во оформлений висновок особи, яка володіє спеціальнішії знан­нями в науці, техніці, мистецтві чи ремеслі, в якому на під­ставі проведеного дослідження дають висновки на питання, поставлені органами досудового слідства, прокурором чи су­дом, що призначили експертизу.

72

Глава 4.

Спеціальними є знання, що виходять за межі загальноосвіт-них та потребують особливої підготовки, професійних нави­чок. Винятки становлять правові знання, якими достатньою мірою володіють слідчий і суддя. Тому вирішення правових питань (наприклад про кваліфікацію злочину) належать до компетенції органів досудового слідства та суду. Експерт у своєму висновку не повинен вдаватися до питань правового характеру, наприклад, зазначати, чи мало місце вбивство, чи самовбивство, а має вказати про нанесення рани особисто підозрюваним (обвинуваченим) чи сторонньою особою.

Є різні види експертиз. Найпоширенішими є криміналістич­ні (дактилоскопічна, трасологічна, почеркознавча, судово-тех­нічна тощо), судово-медична, судово-психіатрична, судово-ав-тотехнічна та деякі інші.

Призначення експертизи оформляється постановою слідчо­го чи ухвалою суду. В ухвалі (постанові) має бути зазначено підстави призначення експертизи, кому доручено її проведен­ня, які матеріали надано в розпорядження експерта, чітко ви­значено питання, які ставлять експертові.

Питання про призначення експертизи вирішує слідчий чи суд в окремих випадках, виходячи з конкретних ситуацій по справі. Разом із тим, закон передбачає випадки, коли провад­ження експертизи є обов'язковим.

Відповідно до ст. 76 КПК, експертизу призначають обов'яз­ково:

для встановлення причин смерті;

для   встановлення   тяжкості   і   характеру   тілесних   ушко­

джень;

для визначення психічного стану підозрюваного або обви­

нуваченого за наявності в  справі даних, які викликають

сумнів щодо його осудності;

для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про

злочини, передбачені ст. 155 КК України;

для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого,

якщо це має значення для вирішення питання про його

кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповід­

них документів і неможливо їх одержати.

У ст. 77 КПК закріплено обов'язки та права експерта. Осо­ба, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитись за викли­ком і дати правильний висновок на поставлені запитання. За злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового сліде-

Докази і доказування в кримінальному процесі

73

тва або дізнання експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 185 або ст. 1854 КпАП, а за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладе­них на нього обов'язків — за ст.ст. 384 чи 385 КК України.

Експерт має право відмовитися давати висновок, якщо по­ставлені перед ним питання виходять за межі його спеціаль­них знань або наданих йому матеріалів недостатньо для про­ведення дослідження і дачі висновків. Можлива також відмова експерта від проведення дослідження в разі відсутності науко­вої методики чи необхідного обладнання. Про неможливість надання висновку експерт повідомляє в письмовій формі ор­ган, який призначив експертизу.

Експерт не має права самостійно збирати матеріали для до­слідження. Про необхідність одержання додаткових матеріалів він повідомляє в своєму клопотанні слідчому чи суду. Експерт має право ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосу­ються предмета експертизи, з дозволу слідчого бути присутнім при проведенні слідчих дій і задавати питання особам, яких допитують.

На підставі проведеного ним дослідження експерт дає ви­сновок від свого імені та несе за нього особисту відповідаль­ність.

Такий висновок складається з трьох частин: вступної, до­слідницької та висновків. У вступній частині зазначають назву експертизи, наводять дані про експерта, перераховують подані на експертизу матеріали. В дослідницькій частині описують процес експертного дослідження, дають наукове тлумачення встановлених фактів. Висновки полягають у відповідях на по­ставлені перед експертом запитання. Експерт має право зроби­ти висновки з питань, які перед ним не ставили, але які, на його думку, мають значення по справі.

У кримінальному процесі крім первинної існують особливі процесуальні види експертиз: додаткова, повторна, комісійна, комплексна.

Додаткову експертизу призначають у разі неповної чи недостатньо ясної первинної експертизи (ч. 6 ст. 75 КПК). Неясність експертного висновку може полягати в нечітких формулюваннях, невизначеності тощо. Вказаний недолік мож­на ліквідувати шляхом допиту експерта, оскільки для цього не потрібно проводити додаткові дослідження. Неповнота експерт­ного висновку має місце, коли експерт залишив без вирішення

74

Глава 4.

деякі з поставлених перед ним питань, звузив їх обсяг, до­слідив не всі надані йому об'єкти. Проведення додаткової екс­пертизи доручають тому самому або іншому експертові.

Повторну експертизу проводять у разі необґрунтованості висновку, якщо є сумніви у його правильності (ч. 7 ст. 75 КПК). Обґрунтованість висновку експерта полягає в його аргу-ментовності, впевненості. Необгрунтованим висновок експерта може бути визнано, якщо є сумніви щодо застосованих експер­том методик дослідження, недостатній обсяг проведених до­сліджень, дані експерта не випливають з результатів до­сліджень або суперечать їм. Сумніви щодо правильності ви­сновку експерта можуть виникнути, наприклад, у разі невідпо­відності його висновків іншим матеріалам справи. Отже, необ­ґрунтованість експертного висновку визначають під час його оцінки, виходячи з його змісту та структури. Сумніви ж у пра­вильності виникають при співставленні висновків експерта з іншими зібраними по справі доказами. Повторну експертизу призначають іншому експертові чи експертам.

Отже, основна відмінність між додатковою та повторною експертизами полягає в тому, що в додатковій вирішують пи­тання, які раніше не досліджували, у повторній — перевіря­ються раніше досліджені питання.

Комісійну експертизу проводять кілька експертів однієї спеціальності. Прикладом є проведення судово-психіатричної експертизи, яку відповідно до нормативних актів Міністерства охорони здоров'я здійснюють комісійно. В решті випадків пи­тання про комісійний характер експертизи може вирішувати слідчий або суд у разі такої необхідності. Якщо всі члени ко­місії дійдуть загального висновку, вони складають єдиний ви­сновок. У разі розбіжностей експерти дають окремі висновки.

У комплексній експертизі беруть участь кілька експертів різних спеціальностей. У чинному кримінально-процесуально­му законодавстві провадження комплексної експертизи не пе­редбачено. Попри це, вона набуває все ширшого застосування. Це пояснюється високою ефективністю такої експертизи, ши­рокими можливостями сукупного застосування знань у різних галузях науки і техніки. Найчастіше проводять комплексні ме-дико-криміналістичні експертизи, наприклад медико-балістич-ну щодо встановлення механізму пострілу (напрямок пострілу та розташування того, хто стріляв, і потерпілого). Дістають

Докази і доказування в кримінальному процесі

75

усе більше поширення транспортно-трасологічні експертизи, які іноді проводять з участю медиків.

Комплексна експертиза має низку особливостей. Перш за все, в її провадженні беруть участь кілька експертів різних спеціальностей. Тож кожний досліджує об'єкти, які стосують­ся його компетенції, застосовуючи при цьому методи, якими він володіє. Звідси випливає друга особливість — загальний висновок дають за результатами, одержаними різними експер­тами. Тому при комплексній експертизі по-іншому вирішують питання відповідальності експерта за наданий висновок. Кож­ний експерт несе особисту відповідальність за ту частину до­слідження, яку він проводив. При формулюванні ж загальних висновків має місце так звана умовна відповідальність експерта: він відповідає за правильність висновку, в формулюванні яко­го брав участь, за умови, що застосовані ним результати до­сліджень, проведені іншими експертами, також є правильними.

Порядок провадження комплексної експертизи такий самий, як і комісійної: експерти мають право радитись між собою, а ті, які не погоджуються з іншими, складають окремий висновок. Керує експертною групою експерт, який призначений старшим такої групи, проте він має лише організаційні повноваження.

Експерт дає висновок від свого імені та несе за нього осо­бисту відповідальність. Висновок експерта належить до дже­рел доказів, однак не має наперед встановленої сили. Як за­значено в ч. 5 ст. 75 КПК, висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язко­вим, проте незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Оцінюючи висновок експерта як джерело доказів, суд, про­курор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, повинні керу­ватись своїм внутрішнім переконанням, грунтуючись на все­бічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин спра­ви в їх сукупності.

Речові докази — це предмети матеріального світу, що збе­регли в собі видимі та невидимі сліди злочину або були об'єк­том злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті зло­чинним шляхом, всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростуван­ня обвинувачення чи пом'якшення відповідальності (ст. 78 КПК).

76

Глава 4.

Коло предметів, які можуть стати речовими доказами, на­перед визначити неможливо, що й дістало відображення у ст. 78 КПК: "...всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття і виявлення...". До таких джерел, наприклад, мо­жуть належати предмети, що мають сліди підготовки до вчи­нення злочину, сліди взуття, предмети упаковки частин тіла, сліди ремонту транспортного засобу, за допомогою якого вчи­нено ЗЛОЧИН, ТОЩО.

Документи є речовими доказами, якщо вони були об'єктом злочинних дій, засобами їх підготовки, вчинення чи перехову­вання або на них залишились сліди злочинних дій. Якщо ж значення документа визначається будь-якими довідковими да­ними, він є доказом за змістом ст. 83 КПК (документи).

Для того, щоб той чи інший об'єкт набув значення речово­го доказу, має бути процесуально оформлено факти та всі об­ставини виявлення предмета, який має значення речового до­казу. Предмети можуть надавати обвинувачений, потерпілий, інші учасники процесу, громадяни. Цю обставину також має бути фіксовано в протоколі.

Предмет, що має значення речового доказу, потрібно огля­нути, докладно описати, і, за змогою, сфотографувати. Резуль­тати огляду фіксують у відповідному протоколі огляду.

Предмети набувають статусу речових доказів на підставі рішення про приєднання їх до справи як речових доказів по­становою дізнавача, слідчого, прокурора, судді. Вказаний про­цесуальний акт визначає належність певного предмета до справи.

Речові докази зберігаються при справі (ст. 79 КПК) (за ви­нятком громіздких предметів, які зберігаються в органах ді­знання, досудового слідства і в суді або передаються для збе­реження відповідному підприємству, установі чи організації), до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

У разі виникнення спору про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються, поки не набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).

Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися, негайно зда­ють відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації (ч. 4 ст. 80 КПК).

Докази і доказування» в кримінальному процесі

77

Питання про долю речових доказів вирішують вироком, ухвалою чи постановою суду або аостановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи в порядку, передба­ченому ст. 81 КПК, а саме:

знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіску­

ють;

речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам

або знищують;

речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути викори­

стані, знищують, а у випадках, коли заінтересовані особи

просять про це, передають їм;

гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, пе­

редають у дохід держави;

гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних

дій,  повертають їх законним володільцям,  а якщо їх не

встановлено, то передають у власність держави.

Спір про належність речей, які підлягають поверненню, ви­рішують у порядку цивільного судочинства. Речові докази зав­жди оцінюють у сукупності з іншими доказами, і, перш за все, з документами, в яких зафіксовано обставини їх вилучення і результати дослідження.

Протоколи слідчих і судових дій та протоколи з відпо­відними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. До цих джерел доказів належать письмові акти, в яких фіксують хід і результати таких слідчих дій, як огляд, освідування, обшук, пред'явлення для впізнання, затримання, відтворення обстано­вки та обставин події. Зазначені в ч. 2 ст. 65 КПК протоколи виділено як джерела доказів через те, що в них фіксують об­становку, предмети чи явища, які безпосередньо сприймали слідчі, поняті та інші учасники певної слідчої чи судової дії. Тому до них не належать протоколи допитів, оскільки вони фіксують інший вид доказів — показання свідків, потерпших, обвинувачених чи підозрюваних.

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судово­го засідання, в якому фіксують всі дії, що проводяться під час судового розгляду.

Як зазначено в ст. 82 КПК, протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені відповідно до КПК, носії інформа­ції, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано проце­суальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджу-

78

Глава 4.

ються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи. Отже, протоколи можуть бути джерелом доказів, якщо їх складено й оформлено у визначеному процесуальним зако­нодавством порядку. КПК в гл. 6 визначає вимоги, які висува­ють до протоколів слідчих дій, протоколу судового засідання тощо.

Згідно із Законом "Про внесення змін до Кримінально-про­цесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року, ч. 2 ст. 65 було доповнено нормою, на підставі якої протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органа­ми за результатами оперативно-розшукових заходів, також від­несено до джерел доказів. Зазначені протоколи може бути ви­знано джерелами доказів за умови їх правильного процесуаль­ного оформлення.

Інші документи (ст. 83 КПК) є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, які мають значення для справи. У разі, якщо документи мають ознаки речових до­казів, то їх визнають такими (наприклад, документи було ви­крадено або виправлено). До інших документів як джерел до­казів належать такі, що виготовлені не під час протиправної діяльності (довідки, відомості, розписки тощо).

Документом визнають будь-який предмет матеріального світу, на якому будь-якими умовними знаками (буквами, циф­рами та ін.) зафіксовано будь-яку думку чи зображення будь-якого об'єкта. Найпоширенішими є письмові документи (дру­ковані чи рукописні). Останнім часом з появою і розвитком електронної техніки з'явився новий різновид документа — ма­шинна документація. Отже, для належності предмета до доку­мента не має значення матеріал, з якого його виготовлено (па­пір чи магнітофонна стрічка), спосіб його створення і умовний код, яким викладено його зміст.

Доказом по кримінальній справі документ стає у разі, якщо зафіксовані в ньому дані мають значення по справі. До доказів по кримінальних справах можуть належати будь-які докумен­ти — офіційні та неофіційні (наприклад особисті листи). До­кументи можуть бути першоджерельними (оригінали) та по­хідними (копії). При оцінці доказів необхідно враховувати джерела їх походження, компетенцію посадових осіб, що вида­ли довідки. Неофіційні, особисті документи (приватні записки, листи) перевіряють шляхом допиту їх авторів, а в разі необ­хідності призначають проведення почеркознавчої експертизи.