Розділ 4 УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Конституція України визначає особливе місце людини, її прав і свобод у системі конституційних відносин, висуває захист її прав як фундаментальний принцип, який діє у суспільстві і державі. Відповідно до ст. З Конституції України «людина, її життя і здоро­в'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх га­рантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Дер­жава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держа­ви». Розвиток цього конституційного правоположення має бути підкріпленим наявністю дієвих механізмів реалізації, захисту і га­рантій прав особи.

Кожній людині повинна бути забезпечена можливість користу­ватися усіма основними правами і свободами. Держава, її органи, у свою чергу, зобов'язані гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їм засобами. Адже гарантованість прав і свобод — це своєрідний зовнішній механізм обмеження держав­ної влади, яка завжди прагне до саморозширення та посилення своєї присутності у всіх сферах людського буття. У зв'язку з цим актуалі­зується необхідність утворення нових та вдосконалення існуючих механізмів правового характеру проти зловживання владою1.

Захист прав людини і громадянина органічно пов'язаний з усім комплексом їхніх взаємовідносин із публічно-владними структура­ми та повною мірою можливий лише у контексті принципів демокра­тичної, соціальної, правової держави, які розвивають та доповню­ють одне одного. Ці принципи розповсюджуються на захист усієї системи прав і свобод людини і громадянина: громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних2.

У контексті розглядуваних проблем особливий інтерес являє конституційно-правовий інститут Уповноваженого Верховної Ради

189

України з прав людини — вітчизняний еквівалент інституту народ­ного захисника, або омбудсмана, який успішно функціонує у бага­тьох країнах світу. Згідно з визначенням міжнародної асоціації юристів народний захисник — «омбудсман» — це «служба, яка пе­редбачена конституцією або актом законодавчої влади, яка очо­люється незалежною публічною посадовою особою високого ран­гу, є відповідальною перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів або діє за власним баченням та вповноважена проводити розслідуван­ня, рекомендувати коректуючи дії, представляти доповіді»3.

Історично конституційно-правовий інститут народного право­захисника з'явився у Швеції. Першим кроком в історії інституту є запроваджена у XVI ст. посада Головного Сенешаля, основне зав­дання якого зводилося до здійснення від імені верховної влади ко­роля нагляду за діяльністю та правосуддям у королівстві. Однак, за словами А. Хіль-Роблеса, контроль Сенешаля був далеко не абсо­лютним, враховуючи що його робота обмежувалася, в основному, перевіркою та наглядом за діяльністю юстиції з метою доповіді ко­ролю про хід судових справ та здійснення правосуддя. Право пря­мого впливу на судового чиновника, навіть до можливості його звинувачення у суді, було покладено з 1683 р. на Оепегаї Кіспг Зспиігг'а.

У 1713 р. король Карл XII розповсюдив повноваження омбудс­мана й на адміністрацію королівства. У результаті наступних змін в 1719 р. він отримав звання канцлера юстиції та широкі повнова­ження для втручання у справи королівської адміністрації та право­судця. Наступне століття статус канцлера юстиції певною мірою змінювався. Спочатку він у силу свого походження значною мірою залежав від Корони, виступаючи посадовою особою при Короні яка призначається королем. Пізніше порядок призначення залишив­ся, однак він мав звітувати про свою діяльність виключно перед парламентом. Із 1776 р. парламент вирішив, що канцлера юстиції призначатиме не король, а землі, що значною мірою посилило по­зиції омбудсмана. В період між сесіями омбудсман здійснював справжній парламентський нагляд над королем, від імені якого і здійснювалося правосуддя, причому в цей період судді були зви­чайними чиновниками при королі. Зрозуміло, що, будучи незалеж­ним від короля та не маючи можливості регулярно звертатися в парламент для викриття виявлених порушень, омбудсман отриму-

190

вав право на звинувачення чиновників у суді та шукав підтримку у громадськості, передаючи гласності результати своїх розслідувань. У 1772 р. канцлер юстиції знову перейшов у підпорядкування ко­ролю як чиновник, однак після усунення у 1809 р. від влади короля Густава IV парламент знову отримав всю повноту влади та прого­лосив Конституцію, яка вперше вводила основний інститут .Гизііііе-ОтЬидзтаппеп (омбудсмана юстиції). За наступні століття цей інститут певною мірою еволюціонував. У 1915 р. діяльність ом­будсмана подвоїлася та на політичній арені Швеції з'явився МііШеопіЬисізтап, головним завданням якого став контроль за військовою адміністрацією, з 1967 р. на єдиній посаді знаходилося три особи, а з 1976 — чотири, які мали назву омбудсмана юстиції. Сфери компетенції розподіляли залежно від предмета або галузі роз­слідування, яка доручена кожному з них4.

Безумовно, це лише фрагментарний аналіз розвитку інституту омбудсмана на його історичній батьківщині. Однак, за словами В.В. Бойцової, інститут омбудсмана Швеції є найбільш значним національним внеском у зарубіжне та міжнародне право5.

Нині у багатьох державах інститут омбудсмана став невід'ємною частиною юридичної системи, який виражає точку зору громадянсь­кого суспільства та доводить її до відома виконавчих та законо­давчих органів. У даний час більш ніж у 90 країнах існує близько 150 різних органів та структур, які виконують функції омбудсмана. В одних державах ця посадова особа має назву омбудсман (сканди­навські країни), в інших — посередник, або медіатор (Франція), парламентський уповноважений, або комісар (Велика Британія), упов­новажений з прав громадян (Польша), громадський захисник (Італія), народний захисник (Іспанія, Панама), локайюктам (Індія), проведор юстиції (Португалія), посередник республіки (Сенегал) тощо6.

Правовий статус омбудсмана як персоніфікованого деполітизо­ваного інституту регулюється нормами публічного права. На кон­ституційному рівні регламентовані сть цього інспггуту досить різна: від цілої глави у конституції Намібії7, підрозділів, які об'єднують кілька статей у конституції Польщі (ст. 208 — 212)8 та конституції Австрійської Республіки (ст.148а — 148і)9до достатньо лапідарної формули у Основному Законі України10 або звичайного згадування у повноваженнях представницького органу, який його призначає в Російській Федерації11.

По суті, інститут омбудсмана не знайшов свого визнання лише в конституціях та законодавстві арабських країн та державах з

191

комуністичними режимами. Хоча і тут обережні спроби утворити такі інституції мають місце. Так, у Йорданії був прийнятий закон, який передбачав утворення так званого «Центру демократії та прав людини в арабському світі». Можливо, Центр за своєю суттю дале­кий від класичної моделі омбудсмана як незалежного публічного органу, однак, безумовно, не можна недооцінювати позитивного потенціалу такої інституції12. Також розглядається можливість ут­ворення інституту омбудсмана в Республіці Куба.

В Україні проблема ролі та правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, його місця у системі органів державної влади, незважаючи на багатолітній інтерес до «омбудс-манівської» проблематики13, залишається, на жаль, недостатньо дослідженою.

Відповідно до ст. 101 Конституції України та Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (1997 р.) парламентський контроль за додержанням конституцій­них прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Ст.55 Конституції України проголошує право кожного звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за за­хистом своїх прав. Включення цих норм до Основного Закону Ук­раїни, що передбачають основні правові механізми захисту прав і свобод людини, свідчать про конституційне значення діяльності Уповноваженого як органу контролю за дотриманням прав і сво­бод людини в Україні. Піднесення інституту Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини у ранг конституційного — це визнання суспільством та державою необхідності утворити неза­лежний, деполітизований орган, мета якого — гарантування права й справедливості у взаємовідносинах громадянина та державного апарату.

Запровадження інституту омбудсмана в Україні зумовлено праг­ненням посилити захист прав громадян від порушень із боку органів державної влади, послабити у громадян відчуття беззахисності пе­ред системою бюрократії, покращити якість управління та гумані­зувати відносини в системі координат «особа — держава». Цей інститут займає особливе місце серед механізмів захисту прав і за­конних інтересів громадян від свавілля органів державної влади та зловживання владою з боку чиновників14.

192

Особлива популярність та авторитет даного інституту поясню­ються багатьма демократичними рисами, які характеризують його статус та забезпечують ефективність його діяльності: незалежним положенням у системі державних органів; незмінюваністю на про­тязі всього терміну повноважень парламенту, яким він призначаєть­ся; в ряді країн правом законодавчої ініціативи; відкритістю та до­ступністю для всіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод; відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг та звернень; безоплатністю надання допомоги тощо. Всі ці принципи та процедури сприяють виконанню омбудсманом функцій захисту прав і свобод людини від зловживань та свавілля з боку державно­го апарату та посадових осіб15. Так, професор Оттавського універ­ситету Д. Роует писав, що причину широкого інтересу до інституту омбудсмана знайти неважко: вона криється у необхідності додат­кового захисту прав громадян «проти адміністративного свавілля у сучасній демократичній державі»16 Також, важко не погодитися з оцінкою, даною цьому інститутові австрійським професором В.Піклем: його утворення та діяльність відкрило нову главу у відно­синах між державою та громадянином, між особами, наділеними владою, та тими, ким управляють17.

Незважаючи на зростаючу в усьому світі критику державної діяльності, аксіоматичним залишається той факт, що інститут ом­будсмана сприяє зростанню публічної довіри до адміністрації18. Тому нині цей інститут справедливо вважається важливим факто­ром зміцнення законності та правової основи в діяльності публіч­ної влади, формою позасудового контролю. Його основний прин­цип — функціональне призначення інструментом захисту прав людини і громадянина, відмінного від парламентського, судового, прокурорського, адміністративного та інших форм контролю та нагляду19.

Водночас, як підкреслював датський парламентський комісар С.Гурвіц, омбудсман у своїй діяльності не пов'язаний вузькоюри-дичними міркуваннями20. Таке положення омбудсмана формально зобов'язує його спостерігати як за законністю, так і доцільністю актів і дій адміністрації. Тому правомочний не тільки контролюва­ти відповідність актів і дій закону, а й наглядати за правильністю адміністративного процесу, який у багатьох країнах не регулюєть­ся правовими нормами, встановлювати «нерозумність та неспра­ведливість» рішень, перевіряти їхні цілі та підстави тощо. Все це,

193

на думку Ю.С. Шемшученката Г.О. Мурашина, свідчить, що свої функції омбудсман здійснює не тільки у формі нагляду, а й у формі контролю, тобто його діяльність, слід розглядати як контрольно-наглядову21.

З точки зору громадянина омбудсман є посадовою особою, до якої можливо звернутися у разі незадоволення адміністративним рішенням, процесом його прийняття, а також діями працівників державного апарату. Таким чином, його завдання — захист прав громадян, що визначає його позицію як частини елементу системи правопорядку у широкому розумінні. Для інституту омбудсмана характерна обставина, що дана посада існує у рамках парламента­ризму та спрямована на контроль певної діяльності органів дер­жавної влади. Водаочас омбудсман не є ні органом законодавчої або виконавчої влади, ні судовим органом та не заміщує їх. Так, цікаво ідентифікує «дислокацію)) омбудсмана в «системі коорди­нат» органів публічної влади Конституція Венесуели (1999 р.). Вона вводить поняття «громадянська влада», яка здійснюється Радою Республіканської Моралі, до складу якої входить Захисник або За­хисниця Народу22.

На думку Н.Ю. Хаманьової, відмінність омбудсмана від інших правозахисних та правоохоронних органів у тому, що він займаєть­ся саме правами громадян, а не справами. Шляхом звернення у ком­петентні інстанції він намагається розглянути справи відповідно до закону, таким чином захищаючи громадян23. Так, на відміну від прокуратури, омбудсман здійснює контроль та веде розслідування з точки зору не лише законності, а й ефективності, доцільності, сум­лінності, справедливості24. Водночас відомство омбудсмана відно­ситься до центральних органів держави у країні.

Також слід зазначити, що омбудсман — це складний соціально-правовий феномен; не тільки юридичний інститут або установа, а й певний тип політичної та правової культури, сукупність громадсь­ких зв'язків та відносин. Адже будь-яка модель омбудсмана базуєть­ся на високому авторитеті особистості самого омбудсмана. Зокре­ма, особливість української моделі полягає у тому, що на Уповно­важеного покладається обов'язок чесно та сумлінно захищати пра­ва і свободи людини і громадянина, добросовісно виконувати свої обов'язки, додержуватися Конституції України і законів України та керуватися законами справедливості і власною совістю. На прак­тиці це означає, що Уповноважений у своїй діяльності постійно має

194

керуватися як принципом верховенства права, так і принципом вер­ховенства прав людини, а також має пропонувати моделі правової та моральної поведінки, які випереджали б чинне в країні законо­давство25.

Саме тому інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини заслуговує особливого, окремого бід інших органів державної влади, вивчення та засвоєння.

Омбудсман як конкретна посадова особа високого рангу або організація, яка виконує функції гарантування прав громадян, яка вирішує індивідуальні скарги або інформує парламент та гро­мадськість про порушення громадянських прав і свобод, а також міри з усунення цих порушень, — це, за словами В.В. Бойцової, лише «крона» інституту омбудсмана. Якщо служба уповноважено­го не має міцних соціальних, політичних та правових корінь, його правозахисна робота не буде результативною26.

Існуючий на пострадянському просторі, в тому числі в сучасній Україні, механізм правозабезпечення досі не акцентований повною мірою на захист прав людини і громадянина, є формою захисту дер­жавних етатистських традицій. Аргументацією на користь цієї тези є пізнє (через 6 років після проголошення незалежності!) конститу­ювання омбудсманівських служб в Україні, повільне запроваджен­ня інституту адміністративної юстиції і штучне блокування станов­лення місцевого самоврядування тощо.

Однак омбудсмана не слід робити центром або альтернативою сформованої на даний момент правозахисної системи, враховую­чи, що він не володіє імперативними правовими засобами впливу на відповідні органи державної влади. Хоча інститут має державні атрибути, за своєю суттю це — елемент громадянського суспіль­ства. Він дає змогу державі мати чітку уяву про індивідуальні інте­реси та інтереси суспільства у їхніх взаємовідносинах із державни­ми структурами.

Найважливіша риса омбудсмана — його незалежність, вияв­ляється передусім: а) у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена в конституціях; б) в обранні його на посаду парламентом та підзвітністю виключно перед ним, що за­безпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи зако­нодавчу; в) забороні будь-якому органу втручатися в діяльність омбудсмана; г) наданні омбудсману свободи в прийнятті рішень у справі; д) уподібненні правового становища омбудсмана статусу

195

посадової особи високого рангу; ж) закріпленні юридичної відпові­дальності кожного за наклеп й образи, що були завдані омбудсма-ну; з) поширенні на омбудсмана депутатського імунітету та індем­нітету; є) вимогою зберігати несумісність посад; є) матеріально — постійною та високою заробітною платою і пенсією тощо.

Щодо функціональної самостійності омбудсмана від органу, який його обирає, то ця риса досягається наступними способами: а) існуванням неоднакового порядку його призначення та зміщен­ня з посади; б) визначенням суворо регламентованого порядку звільнення з посади; в) забороною чинити будь-який тиск на ом­будсмана; г) існуванням розбіжностей термінів повноважень ом­будсмана й органу, що його призначив; д) продовженням його функ­ціонування навіть після розпуску (саморозпуску) органу, що обрав омбудсмана27.

Для наочності проілюструємо ці риси кількома прикладами. За існуючим правилом особа омбудсмана незмінювана протягом усієї каденції парламенту, яким призначається. Навіть у тому разі, коли омбудсман призначається президентом республіки (наприклад, у Намібії), він характеризується конституцією як незалежний орган; члени законодавчих зборів та уряду не вправі втручатися в його діяльність (ст. 89 Конституції Намібії 1990 р.)28. Незалежність ом­будсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади та місцевого самовряду­вання, політичних партій, громадських організацій, засобів масо­вої інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбіт­ром між людиною та органами влади, а тому має діяти незалежно і неупереджено29.

Як демонструє світовий досвід, саме від незалежності вирішаль­ною мірою залежить успіх діяльності омбудсмана. Так, Уповнова­жений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Втручання органів державної влади, органів місцевого само­врядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється. Діяльність Уповнова­женого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не призводить до перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Його повноваження не мо-

196

жуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повно­важень Верховної Ради України або іїрозпу ску (саморозпуску), вве­дення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях (Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

Здійснюючи свої функції та повноваження Уповноважений не зобов'язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або пе­ребувають у його провадженні. Уповноважений користується пра­вом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до криміналь­ної відповідальності або підданий заходам адміністративного стяг­нення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заареш­тований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Криміналь­ну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Гене­ральним прокурором України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та праців­ників секретаріату винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Водночас, не порушуючи принципу незалежності омбудсмана, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємства, установи, організації незалежно від фор­ми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Упов­новажений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому не­обхідну допомогу. Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, ус­танов, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою протидії приводять до відпові­дальності згідно з чинним законодавством!.

Не можна не відзначити, що в особі ом:будсмана органічно пе­реплітаються риси державного та громадського інституту, специ­фічні владні начала та демократичність. Відносини «омбудсман — адміністрація» носять «неконвенційний», тобто нормативно невиз-начений характер. Цей інститут відрізняється високим ступенем відкритості та публічності, здатністю слугувати малозабезпеченим, політично безвладним верствам населення. Він є балансом супереч­ливих суспільних інтересів, сприяє ліберальному, непопулістському баченню демократії, антиінструментальному тлумаченню права30.

197

Водночас характерною особливістю діяльності омбудсмана як незалежного посередника між громадянами та органами держав­ної влади є і те, що він не має ніякої можливості безпосередньо ко­ригувати рішення органів та посадових осіб. Він не наділений суд­дівськими прерогативами, юридично-владними повноваженнями, його рішення не носять імперативного характеру. Омбудсман от­римує перемогу тоді, коли він здатний переконати адміністрацію своїми аргументами, здійснити на неї морально-правовий вплив. Однак, незважаючи на відсутність у омбудсмана «юридичного па­нування», він наділений різноманітними формами реагування у разі виявлення порушень законності, прав громадян. Так, на думку Н.Ю. Хаманьової, омбудсманів Швеції, Фінляндії та інших країн повною мірою можна вважати гарантами правосуддя. Вони можуть порушувати цивільне судочинство, мають право порушити кримі­нальне переслідування (справу) або видати припис про таке пере­слідування у відношенні компетентних посадових осіб31.

У зв'язку з цим, не можна недооцінювати й психологічний ас­пект взаємовідносин людини та омбудсмана: в особі уповноваже­ного людина має незалежного дослідника його проблеми, не пов'я­заного відносинами службового або іншого підпорядкування з адміністративним органом, який порушив його права. З юридич­ної точки зору, інститут омбудсмана у певному сенсі поєднує у собі силу законодавчої, енергійність і динамічність виконавчої та мудрість судової влади. Його з повною упевненістю можна віднес­ти до нового типу забезпечення правової культури та управлінсь­кої моралі32.

Уявляється, ідо перелічені якості омбудсмана є привабливими та вигідно відрізняють цей інститут від інших засобів правового захисту людини.

Говорячи про специфіку конституційно-правового статусу ук­раїнського інституту омбудсмана, необхідно окреслити коло вимог, які пред'являються до претендентів на посаду Уповноваженого, зупинитися на деяких особливостях порядку формування даної по­сади та його апарату. Як і у багатьох країнах світу, Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини призначається і звільняється з посади парламентом. Проте в Україні існує особли­во ускладнений порядок висування та затвердження кандидатур на дану посаду. Кандидат на цю посаду повинен мати достатньо ви­сокий рейтинг і загальне визнання в суспільстві.

198

У національних законодавствах містяться норми, які закріплю­ють певні вимоги, які пред'являються до кандидатів на посаду ом-будсмана. Вони неоднакові у різних країнах, але, як правило, відно­сяться до професійних, особистих якостей, віку осіб. Так, згідно зі шведським законом, омбудсманом може бути тільки особа з юри­дичною освітою та гідною репутацією. За традицією кандидат на посаду омбудсмана повинен задовольняти усі партії, представлені у парламенті. У Фінляндії для омбудсманів необхідні видатні пізнан­ня у галузі права. Водночас у Франції та Іспанії закон не передба­чає жорсткої вимоги про наявність у кандидата юридичної освіти. Так, згідно з органічним законом про Народного захисника Іспанії (1981 р.) на цю посаду може бути обраний будь-який повнолітній іспанець, який повнрю мірою має політичні та громадянські пра­ва33. В Данії кандидат на посаду омбудсмана зобов'язаний відпові­дати вимогам, які пред'являються до суддів. За законодавством Польщі на посаду Уповноваженого може бути призначений польський громадянин, які має знання у галузі права, професійний досвід гро­мадської діяльності та користується у всіх авторитетом завдяки своїм моральним якостям та соціальній чуйності. У Російській Фе­дерації на посаду омбудсмана призначається особа, яка є громадя­нином Російської Федерації, не молодше 35 років, має знання у га­лузі прав і свобод людини і громадянина, досвід їх захисту34. У Великій Британії в Акті парламенту 1967 р. взагалі нічого не го­вориться про кваліфікаційні вимоіги, які пред'являються на посаду омбудсмана.

Згідно з законодавством України Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Українське законодавство визначає мінімальний строк заміщен­ня посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни. Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України. Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваже­ного вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний комітет Верховної Ради Ук-

199

раїни подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим законом, та про відсутність причин, які б перешкод­жали зайняттю нею цієї посади. Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради України бюлетенями для таєм­ного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для висування канди­датів для участі у виборах. Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, про що прий­мається постанова. Якщо на посаду Уповноваженого було висуну­то більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. Уразі, якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхід­ної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого. Таким чином, вибори Уповноваженого проводяться у першому турі за мажоритарною системою абсолютної бі:тьшості, а в другому — за мажоритарною системою відносної більшості. Така система, на думку К.О. Зако-морної, дає змогу підтвердити, що обраний Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини підтриманий дійсною більшістю народних представників35.

Щодо питання про припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого, то повноваження Уповноваженого при­пиняються у разі: 1) відмови його від подальшого виконання обо­в'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо ньо­го; 3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою; 4) складення присяги новообраним Упов­новаженим; 5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з поса­ди Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обра­но, у разі: 1) порушення присяги; 2) порушення вимог щодо несум­існості діяльності; 3) припинення громадянства України; 4) неспро­можності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездат­ності.

200

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Упов­новаженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України. Верховна Рада України за наявності зазначених у законі підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Вер­ховної Ради України або не менш як однієї четвертої народних де­путатів України від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни. Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від консти­туційного складу Верховної Ради України.

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється сек­ретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулю­ються окремим Положенням про секретаріат Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини. Положення та кошторис сек­ретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов'язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Упов­новаженим. Також із метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина при Уповноваженому може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід ро­боти в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою Украї­ни. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке зат­верджується Уповноваженим.

Слід констатувати, що апарат українського омбудсмана неве­ликий. Крім самого Уповноваженого, його штат нараховує обме­жену кількість юристів, яких може призначити на цю посаду ом-будсман. Малочисельність апарату омбудсмана та відсутність його органів на місцях, з одного боку, свідчить про обмежені можли­вості Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, які не йдуть у будь-яке порівняння з можливостями розгалужених сис­тем контролю та нагляду, здійснюваних іншими правоохоронни-

201

ми та правозахисними інституціями, з іншого боку, призводить до перевантаження справами омбудсмана, що, у свою чергу, суттєво знижує ефективність його правозахисної діяльності. У зв'язку з цим актуальним є твердження відомого на Заході у 60—і роки минуло­го століття дослідника інституту омбудсмана професора Колум­бійського університету В. Геллхорна, який, говорячи про ефек­тивність даного інституту в Швеції, зробив висновок, що «така маленька група не може наглядати за всією бюрократією»36.1 це у порівняно невеликій країні, якою є Швеція, країні з віковими де­мократичними традиціями омбудс-інституцій. Що ж до такої по­рівняно великої європейської держави, як Україна, яка значною мірою ще відчуЕіає на собі тягар бюрократично-авторитарного минулого та робить лише перші кроки на шляху становлення пар­ламентаризму та демократії, не заперечуючи позитивного право-захисного потенііііалу українського омбудсмана, розраховувати на значний ефект діяльності Уповноваженого не доводиться.

Світовий досвід наочно демонструє, що найбільший правоза-хисний ефект досягається в рамках колегіальних омбудс-інституцій або запровадження інституту спеціалізованих омбудсманів. Так, в Австрійській Республіці згідно з розділом сьомим Конституції «На­родний правозахист» запроваджується Колегія народного право-захисту Австрії (з 1976 р.) та Колегії народного правозахисту зе­мель (з 1985 р.)37. У Сирії в 1931 р. утворений аналог інституту омбудсмана — Центральне бюро по скаргах. Згідно з Конститу­цією Таїланду (1997 р.) спеціальним органом контролю за дотри­манням прав людини є омбудсман. Однак, окрім цього, існує Національна Комісія з прав людини у складі 11 членів, які призна­чаються Королем. У Танзанії функціонує колективний орган — Постійна слідча комісія, яка складається з голови та двох членів, які призначаються Президентом. У Філіппінах існує Служба ом­будсмана, яка складається з Омбудсмана Філіппін та кількох його заступників, а також президентський комітет з адміністративного виконання та ефективності. Паралельно з омбудсманом у Філіп­пінах згідно з Конституцією 1987 р. запроваджено як незалежну службу Комісію з прав людини3*1. Також функції колективного ом­будсмана реалізує генеральна контрольна рада в Туреччині39.

Більшість країн світу йдуть шляхом шституціоналізащї спеціалі­зованих омбудсманів. Так, у Норвегії діють омбудсман для зброй­них сил, парламентський омбудсман у справах адміністрації та

202

омбудсман у справах неповнолітніх. В Ізраїлі діє омбудсман Єру­салиму, уповноважений із публічних розслідувань, військовий ом­будсман та омбудсман поліції. В "Угорщині — уповноважений дер­жавних зборів із прав громадян та уповноважений державних зборів з прав національних та етнічних меншин40. Аналогічним шляхом йде Австралія, у якій діє уповноважений з прав людини для бороть­би з етнічною дискримінацією41. Е: США омбудсманівські служби утворені також на рівні міст, інших населених пунктів, лікарень, шкіл, університетів. Університетські омбудсмани, наприклад, оби­раються студентством або призначаються керівництвом універси­тету. Вони покликані захищати права студентів, викладачів та служ­бовців, які порушені рішеннями та діями посадових осіб, органів та організацій, які належать до університетської спільноти42.

У зв'язку з цим погоджуємося з К.О. Закоморною про доцільність модернізації в Україні даного інституту шляхом запровадження представництв Уповноваженого в регіонах і насамперед, в Авто­номній Республіці Крим; розширення кількості виїзних сесій Упов­новаженого в областях, де склалася найбільш неспокійна ситуація у сфері забезпечення прав людини; впровадження спеціалізованого інституту омбудсмана43.

Вважаємо, що виходячи з принципу поділу публічної влади на державну владу та місцеве самоврядування — публічну владу те­риторіальних громад, уявляється доцільним та цілком законо­мірним йти шляхом «локалізації» інституту омбудсмана, а саме: зап­ровадження інституту регіонального уповноваженого (в областях та Автономній Республіці Крим) та місцевого уповноваженого з прав територіальної громади. Це робиться, щоб даний інститут мав можливість у повну силу, миттєво реалізувати свої правозахисні та контрольно-наглядові функції у разі порушення прав і свобод лю­дини.

Безумовно, конституційне запрювадження інституту омбудсма­на — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — стало важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спря­мованих на подальше зміцнення статусу особи, гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина. Проте, на нашу думку, саме запровадження інституту місцевого уповноваженого з прав тери­торіальної громади, дало б змогу ліквідувати існуючі прогалини у сфері функціонування механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина, стало б важливим кроком у розвитку демократич-

/               203

них процесів, спрямованих на становлення та зміцнення системи локальної демократії, захист особи — члена територіальної грома­ди, посилення гарантій реалізації муніципальних прав і свобод людини, сприяло б покращенню управління територіями та гумані­зації відносин «особа — орган місцевого самоврядування — дер­жава», що, з одного боку, безумовно, мало б позитивний вплив на ефективне здійснення функцій і повноважень місцевого самовряду­вання, а, по-друге, не лише доповнило б існуючу систему гарантій прав громадян, а і стало б новим правоохоронним органом, який забезпечує місцевим жителям ще один правозахисний канал у разі порушення або обмеження прав і свобод особи.

Так, в Італії інститут національного омбудсмана відсутній, од­нак у кожній із 20 областей та деяких комунах запроваджені поса­ди квазіомбудсманів — громадянських захисників. Вони призна­чаються головою обласної джунти — колективним виконавчим органом управління, а їх кандидатури висуваються в одних облас­тях 2/3, в інших — 3/4 голосів депутатів обласних асамблей. Гро­мадський захисник знаходиться на службі у губернатора та зале­жить від провінціальної джунти лише в плані забезпечення його персоналом, обладнанням, приміщенням. Відповідно, звіти про свою діяльність та доповіді про стан дотримання прав людини на відповідній території він надає губернатору44.

Для ефективності функціонування цього інституту можливе зап­ровадження кількох уповноважених із різних питань — спеціалізо­ваних уповноважених або, що ще краще, утворення колегії упов­новажених, що дасть їм можливість діяти у єдиному руслі та поз­бавить заявників від прийняття складного рішення з визначення підпорядкованості скарги між спеціалізованими омбудсманами. Зокрема, слід підтримати позицію О.М. Бикова, який вважає, що для більш цілеспрямованого вирішення питань щодо гарантій за­хисту прав і свобод національних меншин було би доцільно ввести до складу апарату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини посаду заступника Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав національних меншин45.

Значне місце у законодавстві про омбудсманів приділяється ви­могам про несумісність посаді омбудсмана з іншими публічними посадами, з політичною та комерційною діяльністю. Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини не може мати пред­ставницького мандату, обіймати будь-які інші посади в органах

204          ь

державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану ■ роботу в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання, об'єднань громадян, на підприємствах, в установах, органі­заціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії. Також не може бути призначено Уповноваже­ним Верховної Ради України з прав людини особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Говорячи про підстави діяльності українського омбудсмана, слід вказати на більш розширений, порівняно із світовою практикою перелік таких. Законодавець закріплює: Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і сво­бод людини і громадянина, які отримує: 1) за зверненнями грома­дян України, іноземців, осіб без громадянства чиїх представників; 2) за зверненнями народних депутатів України, тобто так званий «парламентський фільтр»; 3) за власною ініціативою. Таким чином, інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з повним правом можна віднести до групи «ініціативних омбудс-манів», яким надані широкі можливості вивчення реального ста-1 новища у сфері прав і свобод людини та громадянина в країні.       .

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян Ук­раїни, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють у їхніх інтересах, відповідно до Закону України «П ро звернення громадян». При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи об­межень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших пе­реконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Упов­новаженого або його представників. У цьому разі до неї не засто­совуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи про­тягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі про­тягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і гро­мадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути продовжений Уповноваженим, однак не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений: 1) відкриває провад­ження у справі про порушення прав і свобод людини і громадяни­на; 2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звер-

205

нення Уповноваженому; 3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контро­лює розгляд цього звернення; 4) відмовляє в розгляді звернення. Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються су­дами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Повідомлення про прий­няття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотиво­ваною.

Характерною ознакою при реалізації права звернення до Упов­новаженого є безоплатна процедура — одна з форм правової допо­моги, гарантованої ст.59 Конституції України. До того ж процеду­ра звернення до Уповноваженого на відміну від звернення, наприк­лад до суду, не обтяжена зайвими формальними вимогами, є гнуч­кою, відкритою, порівняно швидкою, і, що важливо, спрямованою передусім на захист інтересів людини.

Іншим принциповим моментом при розгляді звернень Уповно­важеним є застосування принципу субсидіарності. Застосування цього принципу зумовлюється тим, що діяльність Уповноважено­го доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не призводить до перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і понов­лення порушених прав і свобод. Тобто втручання Уповноваженого обмежується в тих випадках, коли заявником ще не використані національні засоби захисту, передусім судові. На реалізацію цього принципу спрямовано Закон України «Про Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини», відповідно до якого Уповно­важений не розглядає тих звернень, які знаходяться у процесі роз­гляду судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або сісаргу до суду.

Мета розгляду звернень Уповноваженим — поновлення пору­шених органом державної влади, органами місцевого самовряду­вання та їх посадовими і службо вими особами прав і свобод люди­ни з використанням при цьому всіх доступних правових заходів. Проте не лише кількість поновлених індивідуальних прав може бути критерієм ефективності діяльності інституції Уповноваженого. В більшості випадків допомога Уповноваженого надається у формі кваліфікованих юридичних консультацій, а також порад щодо

206

використання альтернативних засобів захисту в кожному конкрет­ному випадку, роз'яснення правових проблем. Саме цьому виду правової допомоги приділяється мало уваги іншими конституцій­ними органами.

Проведений Уповноваженим аналіз звернень засвідчує, що вони є віддзеркаленням стану дотримання прав і свобод людини і грома­дянина в суспільстві. Звернення відіграють роль живого зв'язку, який безпосередньо з'єднує громадянське суспільство, яке в Україні ще тільки знаходиться в стадії формування, з тими, чиї права пору­шено. А це, як правило, найбільш соціально незахищені люди46.

Важливим елементом конституційно-правового статусу Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини є акти, які він видає у процесі своєї діяльності. Актами реагування Уповноваже­ного щодо порушень положень Конституції України, законів Ук­раїни, міжнародних договорів України щодо прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого — акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону Ук­раїни чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Пре­зидента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого — акт, який вноситься Уповноваже­ним до органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалеж­но від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Особливим видом подання відповідно до ст.ЗО, 38 Закону Ук­раїни «Про Вищу раду юстиції» є подання Уповноваженого до Ви­щої ради юстиції про звільнення судді з посади або про відкриття дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду Ук­раїни та вищих спеціалізованих судів.

Найбільш важливим елементом конституційко-правового ста­тусу омбудсманів є їх компетенція. Незважаючи на те, що в цілому

-   /          .'              207

компетенція омбудсманів містить ряд спільних рис у різних краї­нах, сфера її розповсюдження неоднакова. Це зумовлюється націо­нальними традиціями та управлінсько-правовими особливостями держав. За загальним правилом до компетенції омбудсмана не вхо­дять конфлікти між громадянами. Сфера його діяльності — це відно­сини між громадянином та органом державної влади, громадською організацією, установою тощо. У більшості країн до завдань ом­будсмана відноситься контроль лише за діяльністю урядових інстанцій, службовців та осіб, які працюють за завданням уряду та1 здійснюють адміністративні функції, тобто контроль у сфері взає­мовідносин «громадянин — виконавча влада». Так, російський вче-ний-конституціоналіст Б.О. Страшун, достатньо лаконічно, однак чітко окреслює функціональне поле омбудсманів: слідкувати за тим, щоб державні органи, насамперед виконавчої влади, не порушували права людини і громадянина47. Інший російський вчений В.В. Мак-лаков, визначає, що омбудсман — це незалежна посадова особа, яка призначається, за загальним правилом, для захисту прав гро­мадян від свавілля органів виконавчої влади48. Цей контроль є зовнішнім та свого роду надзвичайним. Він здійснюється за ініціа­тивою омбудсмана, за вимогою або за скаргами громадян. Його сфера достатньо різноманітна. У більшості випадків омбудсман розглядає ситуацію не тальки з точки зору відповідності закону рішень та дій адміністрації, а й, що дуже важливо, для держав, у яких контроль за відповідністю закону дій адміністрації здійснюєть­ся у рамках системи адміністративних судів, може розглядати комп­лексно діяльність органії! державної влади та виносити рішення про людяність, справедливість, доцільність їх дій. Результатом конт­рольних заходів є передусім реалізація прав громадян та виправ­лення порушень у функціонуванні державної адміністрації49.

У деяких країнах наг.пядові функції омбудсмана розповсюджу­ються не тільки на діяльність органів виконавчої влади, а й на діяльність судової системи, пенітенціарних установ, муніципаль­них органів тощо. Так, омбудсмани Швеції поряд із адміністратив­ним наглядом здійснюють контроль за виконанням законів та інших нормативних актів, а також перевірку стану правової допомоги при кримінальному переслідуванні. Вони мають можливість організо­вувати та проводити інспекції судів, в'язниць, поліції, урядових агентів, лікарень для душевнохворих. Омбудсмани широко вико­ристовують методи перевірки діяльності цих установ, що дає змо-

208

гу виявити порушення прав громадян, які з певних причин не звер­талися до омбудсмана. В процесі проведення таких інспекцій ом-будсмани вивчають деякі кримінальні справи, цивільні справи, перевіряють дотримання строків їх проходження, правильність ви­несених за ними рішень суду. При обслідуванні муніципальних органів омбудсман основну увагу звертає на дотримання ними принципів адміністративного процесу. Контролю з боку шведсь­кого омбудсмана не підлягають лише члени парламенту, кабінет міністрів, члени контрольної ради шведського банку, а також чле­ни муніципальних рад та деяких інших організацій, які пов'язані з парламентом та шведським банком.

Датський омбудсман не наділений правом контролювати суд­дівські органи. Той факт, що судова влада як така не відноситься до компетенції омбудсмана, є наслідком того, що датське держа­вознавство, з одного боку, враховувало можливості перевірки су­дових рішень, а з іншої — не вважало можливим поєднання неза­лежності судді із зовнішнім контролем. Військові установи в Данії та Фінляндії входять у сферу діяльності омбудсманів, які нагляда­ють за діяльністю цивільної адміністрації. Водночас у Швеції, ФРН, Норвегії утворений спеціальний військовий омбудсман; у ФРН уповноважений бундестагу з оборони входить у систему загально-федеральних органів.

Норвезький омбудсман також має достатньо широкі повнова­ження. Він має право контролювати усі органи державного управ­ління, однак сфера його контролю не розповсюджується на судові органи та членів уряду, що відрізняє його від датської моделі, де ієрархічна структура управління зумовлює контрольні функції ом­будсмана щодо членів уряду.

Уся діяльність омбудсмана Нової Зеландії має чотири напрями: по-перше, це захист прав громадянина; по-друге, забезпечення «відкритості» уряду та усіх державних установ, гласність та доступ до будь-яких офіційних джерел; по-третє, доступ громадян до зібра­ної на них особисто інформації; по-четверте, захист від посягань на особисте життя громадян50.

Напевне, враховуючи світовий досвід, найбільш широкий арсе­нал функцій та повноважень має омбудсман Намібії, де цій службі присвячується окрема глава конституції. Тут, омбудсман розслідує скарги про порушення прав і свобод, про зловживання владою, несправедливості, грубості, образах, про неввічливість до будь-яко-

209

го жителя Намібії будь-якої посадової особи на роботі (ст.91). Він зобов'язаний викривати корупцію в діяльності посадових осіб, роз­слідувати поведінку останніх, яісщо вона «є несправедливою у де­мократичному суспільстві». Він проводить розслідування з питань надмірного використання природних ресурсів, деградації екосис­теми, експлуатації непоновлюваних ресурсів, розглядає скарги на дії посадових осіб, підприємств організацій, а також «приватних інститутів» на порушення основних прав і свобод. Омбудсман вправі виступати з ініціативою про перегляд застарілих законів. Під загрозою покарання він має право викликати необхідних осіб, ви­магати пред'явлення документів, вести допит будь-якої особи, ви­магати від будь-яких осіб співробітництва та використання їх знань при розслідуванні тощо51.

Як ми бачимо, світова практика яскраво ілюструє варіативність напрямів та сфер діяльності уповноважених з прав людини. Однак аналіз повноважень омбудсманів дає змогу виділити ряд основних функцій, які разом демонструють специфіку цього інституту.

Перша функція, слідча — пов'язана із з'ясуванням усіх обставин справи про порушення прав громадянина. Вона охоплює велику кількість правомочностей, які дозволяють об'єктивно розібратися у обставинах справи.

Друга функція, коригуюча, полягає у виправленні допущеної до особи громадянина несправедливості. Для її реалізації омбудсман наділяється великим арсеналом можливостей. Однак жодне з пра­вомочностей не дозволяє йому самостійно вирішити скаргу, яка надійшла на його ім'я або покарати особу, яка відповідає за пору­шення прав громадянина, який подав скаргу. Як правило, омбудс­ман розглядає скарги на порушення конституційних прав нерідко після того, як вичерпані усі законні шляхи для їхнього вирішення, та, якщо вважатиме за необхідне, знову порушує провадження у відповідних органах державної влади, аналізує стан справ у галузі прав людини і громадянина у державі та доповідає про це парла­менту, пропонуючи прийняти відповідні законодавчі міри. Сам омбудсман або інший аналогічний орган вирішити справу не може52.

Серед напрямів діяльності омбудсмана виділяється функція публічного оголошення фактів порушення прав людини. Саме дана функція, на думку 1-А. Алебастрової, є головною функцією омбуд­смана53.

210

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадя­нина. В цьому сенсі важливим невід'ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціа­тивою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів віднов­лення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції щодо змін до законодавства або перегляду неправомірної адміні­стративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави54.

Наступна функція пов'язана з ініціюванням реформ. Омбудсман не може обмежитися рамками конкретної справи, а зобов'язаний здійснити залежні від нього дії щодо зміни негативного стану ре­чей у тій чи іншій області, навіть до надання в деяких країнах йому права законодавчої ініціативи.

Не останнє місце у системі функцій омбудсмана займає інфор-маційно-виховна функція, яка випливає зі специфічних методів його діяльності: невладний характер засобів, які застосовуються омбудс-маном, інформування громадськості про свою роботу, використан­ня не тільки правових норм, а й правових принципів з орієнтацією на моральні норми та міркування справедливості.

Перераховані функції дають змогу зробити висновок, що інсти­тут омбудсмана доповнює існуючу систему гарантій правового за­хисту. Із запровадженням цього інституту каталог прав громадян поповнюється ще одним — правом на «добру», «сумлінну», «доб­роякісну» адміністрацію. Омбудсман є найбільш повним інституціо-нальним втіленням цього права55.

Щодо сфери компетенції українського омбудсмана, то вона є досить широкою. Так, згідно зі ст. З Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини» метою парла­ментського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами Украї­ни; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадяни­на органами державної влади, органами місцевого самоврядуван­ня та їх посадовими і службовими особами; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх

211

поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конститу­цією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшен­ня і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Оскільки в законодавстві немає жодних винятків щодо поши­рення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та служ­бових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність судів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу. У своїй діяльності вони підкоряються лише закону. Тому контрольні функції Уповноваженого щодо діяльності суддів стосуються не суті судових рішень, а пов'язані, зокрема, з порушенням термінів розгля­ду справ у судах, недотриманням процесуальних норм. Сфера ком­петенції Уповноваженого поширюється також на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують державно-владні функції56.

Крім функцій безпосереднього розгляду звернень про порушен­ня прав людини, що надходять до Уповноваженого, модель україн­ського омбудсмана передбачає також проведення моніторингів за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаці­ями незалежно від форми власності та їх посадовими та службови­ми особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права і свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів та комплексна оцінка стану додержання та захисту прав і свобод лю­дини і громадянина в Україні представляються у Верховній Раді України у вигляді щорічних доповідей про стан дотримання та за­хисту прав і свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п. 17 ст. 85 Конституції України та ст. 18 Закону України «Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини». У доповіді мають бути представлені також виявлені Уповноваженим недоліки у законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина,

212

тобто фактично на Уповноваженого покладається обов'язок здійсню­вати експертизу в цій сфері.

Чинне законодавство встановлює певні обов'язкові вимоги до змісту щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. Так, відповідно до частини другої ст. 18 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини» щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхід­них заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Крім щорічної доповіді, у разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціаіьну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і гро­мадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідя­ми Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом із прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Вер­ховної Ради України.

Крім того, відповідно до ст. 19 Закону Уповноважений має пра­во брати участь у підготовці доповідей з прав людини, які пода­ються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України. Це право розширює легальні можливості Упов­новаженого здійснювати контроль за дотриманням Україною міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини, а також впливати на процес приведення Україною національного законо­давства у відповідність до норм та принципів міжнародного права. Це має сприяти більшій відкритості тієї інформації, яку уряд пред­ставляє у міжнародні конвенційні органи.

Слід також зазначити, що вся діяльність Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини спрямована на реалізацію ще одного важливого завдання, покладеного на нього в рамках здійснення ним парламентського контролю, — це сприяння підвищенню рівня правової інформованості населення України. Адже лише змінюю­чи правову свідомість та культуру суспільства в цілому та окремих його членів можна забезпечити реальне утвердження нової систе­ми цінностей, яка базувалася би на принципах демократії, верхо­венства права та поваги до прав людини.

213

Реалізуючи цю функцію, Уповноважений застосовує різні засо­би, зокрема постійно інформує про результати своєї діяльності че­рез друковані ЗМІ, радіо, телебачення, розповсюджує різноманіт­ну інформацію пізнавально-правового характеру, а також надає роз'яснення заявникам із конкретних питань.

Значні зусилля Уповноважений Верховної Ради України з прав людини спрямовує на поширення знань про міжнародні стандарти у галузі прав людини, які є невід'ємною частиною українського за­конодавства. Всебічно сприяючи їх поширенню, Уповноважений тим самим закладає підвалини нової правосвідомості не лише пе­ресічних громадян, а й представників органів державної влади Ук­раїни, створює передумови для широкого застосування міжнарод­но-правових норм у національній правовій системі57.

Для виконання покладених законом функцій Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право:

невідкладного прийому Президентом України, Головою Вер­

ховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Кон­

ституційного Су;гу України, Верховного Суду України та вищих

спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України,

керівниками інших державних органів, органів місцевого самовряду­

вання, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій неза­

лежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабі­

нету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верхов­

ного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії

прокуратури України та інших колегіальних органів;

звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

про відповідність Конституції України законів України та

інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента

України, актів Ка бінету Міністрів України, правових актів Верхов­

ної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і сво­

бод людини і громадянина;

про офіційне тлумачення Конституції України та законів Ук­

раїни;

безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи

місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації

незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними

214          '

(таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, орга­

нах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприєм­

ствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності,           '

органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

вимагати від посадових і службових осіб органів державної

влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,

організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню

перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм

підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі

у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

запрошувати посадових і службових осіб, громадян України,

іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних

або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по

справі;

відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, по­

переднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань

та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні

лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інфор­

мацію щодо умов їх тримання;

бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі

на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в

інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод люди­

ни і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних при­

чин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або

через свого представника брати участь у судовому процесі у випад­

ках та порядку, встановлених законом;

направляти у відповідні органи акти реагування Уповнова­

женого у разі виявлення порушені прав і свобод людини і громадя­

нина для вжиття цими органами заходів;

перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод лю­

дини і громадянина відповідними державними органами, в тому

числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Таким чином, наведені функціональні характеристики Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини: дозволяють зро­бити висновок, що в Україні зроблено вибір на користь «сильної» моделі омбудсмана, яка характеризується такими особливостями та специфічними рисами:

215

—            високим конституційним статусом Уповноваженого, який

закріплено у ст. 55, 85, 101 Конституції України. Інститут омбудс-

мана являє собою важливе доповнення правозабезпечувального

механізму, який діє у державі. Його запровадження є закономірним

результатом демократизації суспільства;

головне завдання діяльності омбудсмана — охорона прав

людини, що конкретизує його позицію як елементу системи охоро­

ни правопорядку у широкому смислі, який існує поряд із парла­

ментським, судовим, адміністративним та іншими формами конт­

ролю і нагляду;

посада омбудсмана відноситься до вищих посад держави;

незалежністю Уповноваженого від будь-якого органу держав­

ної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

запровадженням єдиної моделі омбудсмана на національно­

му рівні;

широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється

як на органи державної влади, включаючи суди, так і на органи

місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

значними повноваженнями щодо проведення проваджень та

перевірок, у тому числі з власної ініціативи для виявлення випадків

порушень прав людини та здійснення постійного моніторингу за

станом дотримання прав і свобод людини;

контрольні заходи омбудсмана спрямовані передусім на ре­

алізацію прав людини та виправлення порушень у функціонуванні

державної адміністрації. Він прагне цього, використовуючи арсе­

нал засобів, які специфічні лише для нього — методи переконання,

критику, гласність. У його розпорядженні немає адміністративних,

імперативних повноважень. Існування цього інституту спрямова­

но на розвиток і існування нетрадиційних способів впливу на ад­

міністративну поведінку;

правом ініціювати обов'язкові для розгляду подання з вик­

ладенням рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав і

свобод людини органами державної влади, місцевого самовряду­

вання, об'єднаннями громадян, підприємств, установ, організацій

незалежно від форм власності, їх посадовими та службовими осо­

бами;

можливістю безпосереднього звернення до Уповноваженого

широких верств населення. Основним у цій формі контролю є про-

216

стий та зрозумілий для громадян спосіб діяльності, пов'язаний із прямим доступом населення до омбудсмана та підкріплений безоп-латністю провадження. Громадянин бачить в особі омбудсмана незалежну посадову особу, яка не пов'язана відносинами службо-г вої або іншої підпорядкованості з адміністративними органами, які порушили його права, особу, яка забезпечує взаємозв'язок громадянина з органами держави та стоїть на боці інтересів гро­мадянина;

— гнучкістю та неформальністю процедури, свободою дій щодо відкриття провадження у тій чи іншій справі тощо.

Отже, український омбудсман наділений повноваженнями та компетенцією подібно до більшості омбудсманів світу. Проте де­які омбудсмани мають значно ширші повноваження. Так, речник громадянських прав Республіки Польща може виступати в адміні­стративному та цивільному процесах на правах прокурора, а ом­будсман Швеції — розпочинати кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави. Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини такими повноваженнями не наділено. Проте, на думку українського омбудсмана Н.І. Карпачової, необхідність у цьому назріла. Особливо відчутною є неврегульованість статусу Уповноваженого в кримінальному та цивільному процесах і вщсутність права внесення касаційного протесту на рішення суду в тих випадках, коли, на думку Уповноваженого, мало місце пору­шення законодавства при розгляді тієї чи іншої справи.

Все це дає, вважає Н.І. Карпачова, підстави стверджувати, що «сильна» модель українського омбудсмана, закладена в Законі Ук­раїни «Про Уповноваженого Верховної Рада України з прав люди­ни», має бути підкріплена низкою процесуальних норм у відповід­них кодексах та законах58.

На нашу думку, з метою підвищення ефективності правозахис-ної діяльності українського омбудсмана доцільно суттєво модерні­зувати конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини шляхом посилення його ролі у системі органів публічної влади України, трансформації структури та роз­ширення функціонального поля діяльності. Нам бачаться наступні напрями розвитку інституту Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини:

217

запровадження представництв Уповноваженого в регіонах —

в областях і в Автономній Республіці Крим;

запровадження інституту місцевого уповноваженого з прав

територіальної громади;

запровадження спеціалізованого інституту омбудсмана, зок­

рема Уповноваженого Верховної Ради України з прав національ­

них меншин;

детальне урегулювання та зміцнення процесуального стату­

су омбудсмана в адміністративному, цивільному та кримінально­

му судочинстві;

наділення Уповноваженого Верховної Ради України з прав

людини правом законодавчої ініціативи з питань, віднесених до

предметів його відання.

Як ми бачимо, основні демократичні риси інституту омбудсма­на — незалежність, відкритість та доступність для громадян — сприяли тому, що він отримав міцні позиції в системі правоза-хисних механізмів багатьох країн. Ефективне функціонування цього інституту в захисті громадян від свавілля з боку апарату виконавчої влади забезпечує авторитет та популярність омбудс­мана у суспільстві.

В сучасних умовах омбудсман органічно інтегрується в традиц­ійний механізм контролю за адміністрацією як важливий субсиді-арний інститут, жий забезпечує специфічними методами та засо­бами захист прав людини і громадянина від зловживань, свавілля з боку державного апарату та посадових осіб. У механізмі правоза-хисту омбудсман покликаний реалізувати природно-правовий тип праворозуміння: він захищає нерідко ті права громадян, які не от­римали законодавчого закріплення, наприклад права на «добре управління», на справедливе, неупереджене та гідне відношення з боку адміністрації.

Саме тому, враховуючи позитивний досвід, Конституція Украї­ни запровадила посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Український омбудсман не тільки доповнює вже існу­ючу систему гарантій прав людини, а й є новим правоохоронним органом, який забезпечує людині ще один правозахисний канал у випадках порушення або ущемлення прав і свобод особистості.

Резюмуючи, зазначимо, що обрана Конституцією України та реалізована у Законі України «Про Уповноваженого Верховної

218

Ради України з прав людини» модель вітчизняного омбудсмана не знімає з порядку денного необхідність подальшого осмислення цьо­го явища, а відтак — і пошуку більш досконалого варіанту органі­зації та діяльності цієї правозахисної інституції із врахуванням ана­лізу практики його функціонування в нашій країв! та за її межами.

1              Хаманева Н.Ю. Уполномоченньїй по правам человека — заідитник

прав граждан. — М., 1998. — С.З.

2              Лукашева Е.А. Зффективность юридических механизмов защитьі

прав человека: политические, зкономические, социально-психологичес-

кие аспекти // Конституция Российской Федерации и совершенствова-

ние механизмов защитьі прав человека. — М., 1994. — С.5.

3              Комарова В. В. Уполномоченньїй по правам человека в Российской

Федерации//Государство и право.— 1999. — №9. —С.21.

4              Хиль-Роблес А. Парламентский контроль за администрацией (инсти-

тут омбудсмана). — М., 1997. — С.Зі—39.

5              Бойцова В.В. Служба защитьі прав человека и гражданина. Миро-

вой опьіт. — М., 1996. — С.39.

6              Хаманева Н.Ю. Роль омбудсмена в охране прав граждан в сфере го-

сударственного управлення // Советсхое государство и право. — 1990. —

№9. — С. 141.

7              Сравнительное конституционноеправо / Под ред. А.И. Коелера, В.Е.

Чиршна, Ю.А. Юдина. — М., 1996. — С.316.

8              Конституція Республіки Польща // КонституциЕ государств Евро-

пьі: В 3-х т. Т.2 / Под ред. Л.А. Окупькова. — М., 2001. — С.724—725.

9              Конституція Австрійської Республіки // Конституции государств

Европьі: В 3-х т. Т.1 / Под ред. Л.А. Окунькова. ~ М., 2001. — С. 107—

ПО.

10            Ст.101 Конституції України 1996 р.

1' Ст. 103 Конституції Російської Федерації 1993 р.

12            ЗеленцовА.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в

зарубежньїх странах: Учеб. пос. — М., 2002. —С.49—50.

13            Батанов О. Місцевий уповноважений з прав територіальної грома­

ди в механізмі захисту прав людини (проблеми теорії та практики) // Право

України. — 2001. —№2. — С.43—46; ЗакоморнаК.О. Статус омбудсма­

на (уповноваженого з прав громадян) у Польщі: спроба правового аналі­

зу //ВісникУніверситету внутрішніх справ. — 1998. — №3—4. — СІ43—

150; Закоморна К. О. Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з

прав людини як один із засобів інтегріації України в Європейській Союз //

Вісник Університету внутрішніх справ. — 1999. —№5. —СІ39—146; За­

коморна К. О. Правозахисна діяльність інституту омбудсмана в правоохо­

ронній сфері // Вісник Університету внутрішніх справ. — 1999. — №9. —

219

і

С.254—258; Закоморна К.О. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини // Право Ук­раїни. — 2000. — №1. — С. 47—50; Закоморна К. О. Роль інституту омбуд-смана у розв'язанні конфліктних ситуацій у суспільстві // Вісник Універ­ситету внутрішніх справ. — 2000. — Спецвипуск. — С.89—91; Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та

громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Автореф           к.ю.н. /12.00.02.

— X., 2000; Марцеляк О. В. Статус Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини. — X., 1998; Мурашин Г. О., Шемшученко Ю. С. Ом-будсмен у механізмі буржуазної держави // Проблеми правознавства. — 1971. — №20. — С. 125—135; Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Інститут ом-будсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук Украї­ни. — 1998. — № 2. — С.57—66; Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Конститу­ційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 3. — С.29—37; Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Институт омбудсмена в современньіх буржуазньїх государствах // Совет­ское государство и право. — 1971. — №1. — С. 139—144; Шувалова В.А., Закоморна К.О. Інститут омбудсмана в зарубіжних країнах // Збірник наукових праць ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія «Економіка і право». — 1999. — № 2. — С. 82—90 та ін.

14 Хаманева Н.Ю. Способи защитьі прав и свобод граждан в сфере исполнительной власти // Исполнительная власть в Российской Федера-ции. Проблеми развития / Отв. ред. И.Л. Бачило. — М., 1998. — С.295— 296.

]5Ледях И.А. Институт парламентского Уполномоченного по правам человека (омбудсмана) / В кн.: Права человека. Учебн. / Отв. ред. Е.А. Лукашева. — М., 1999. — С. 430.

16            Коюаі В. ТЬе Раґііатепіагу ОтЬисізтап: ЗЬоиісі ІЬе ЗсапсПпауіап

зспете Ье ігапзріапіесГ? // Ітетаііопаі К.єуієто Гог Асітігшггаііуе 8сіепсез. —

1962. — У.28. — Р.402; Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Институт ом­

будсмена в современньіх буржуазньїх государствах // Советское государ­

ство и право. — 1971. — №1. — СІ 39

17            Ріскі V. ТЬе Ргоіесііои оп Нитап Ш&ПІ5 Ьу ІЬе ОШсе оПпе Аизігіап

ОтЬисізтап (Уоікзатуаіізспаїг) // Аизігіап — Зоуієі Коипсі-ТаЬіе оп іЬе

Ргоіесііоп оґНитап Ш§пІ5. Аг1іп§іоп, 1992. —Р. 156—157; Права челове­

ка. Учебн. / Отв. ред. Е.А. Лукашева. — М., 1999. — С.430.

18            Термін «адміністрація» у цьому розділі використовується автором

у широкому розумінні. Під ним розуміються органи державної влади і

управління, посадові особи, які функціонують в Україні та різних краї­

нах світу.

220

19            Хаманева Н.Ю. Уполномоченньїй по празам человека — защитник

прав граждан. — М., 1998. —С.З.

20            Ниттії 8. Тпе асііуіїіез оПЬе ОтЬїкізтап. Сореппа§еп. — 1966. —

Р.З; Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Цит. праця. —С.141.

21            Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Цит. праця. — С.141.

22            Правовьіе системи стран мира. Знциклопедический справочник /

Отв. ред. А.Я. Сухарев. — М., 2000. — С. 145.

23            Хаманева Н.Ю. Роль омбудсмена в охране прав граждан в сфере

государственного управлення // Советское государство и право. — 1990. —

№9. —С.141.

24            Правовьіе системи стран мира. Знциклопедический справочник /

Отв. ред. А.Я. Сухарев. — М., 2000. — С.831.

25            Карпачова НІ. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в

Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради Ук­

раїни з прав людини. — X., 2001. — С.34—35.

26            Бойцова В. В. Служба защитьі прав человека и гражданина. Миро-

вой опьіт. — М., 1996. — С. 1, 4.

27            Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і

свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Авто-

реф         к.ю.н. / 12.00.02. — X., 2000. — С.6.

28Сравнительноеконституционноеправо/Подред.А.£Г. Ковлера, В.Е. Чиркина, Ю.А. Юдина. — М., 1996. — С.З 16.

29            Карпачова НІ. Уповноважений Верховної Ради України з прав лю­

дини — українська модель омбудсмана // Державотворення і правотво-

рення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю.С. Шемшу-

ченка: Монографія. — К., 2001. — С.280.

30            Бойцова В.В. Нужен ли уполномоченньїй парламента по правам че­

ловека в России? // Государство и право. — 1993. — №10. — С.113.

31            Хаманева Н.Ю. Уполномоченньїй по правам человека — защитник

прав граждан. — М., 1998. — С.38—39.

32            Бойцова В.В. Служба защитьі прав человека и гражданина. Миро-

вой опьіт. — М., 1996. — С.4.

33            Органический закон о Народном защитнике Испании №3 от 06.IV

1981 // Хиль-Роблес А. Парламентский контроль за администрацией (ин-

ститут омбудсмана). — М., 1997. — С.307

34            Об Уполномоченном по правам человека в Российской Федерации:

Федеральний конституционньш закон от 26.11 1997 // Хаманева Н.Ю.

Уполномоченньїй по правам человека — защитник прав граждан. — М.,

1998. — С.68.

35            Закоморна К. О. Особливості законодавчого регулювання діяльності

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право Украї­

ни. — 2000. — №1. — С.48.

221

I

36            Оеіікогп IV. ОтЬисізтап апсі Оіпегз зііігепз' ргоіесіогз іп піпе

соипігіез. — Ьопсіоп, 1967. — Р.254; Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А.

Цит. праця. — С. 140.

37            Конституція і\встрійської Республіки // Конституции государств Ев-

ропьі: В 3-х т. Т. 1 / Под ред. Л.А. Окунькова. — М., 2001. — С. 107—110.

38            Правовьіе системьі стран мира. Знциклопедический справочник /

Отв. ред. А.Я. Сухарев. — М., 200С. — С.577, 635, 645, 701.

39            Зелещов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в

зарубежньїх странах: Учебн. пос. — М., 2002. —С.50.

40            Служби защитьі прав граждан мира. Хронологическая таблица //

Бойцов В.В. Служба защитьі прав человека и гражданина. Мировой

опьіт. — М., 1996. — С.ХІІІ—XIX

41            Зеленцов А.Б. Цит. праця. —С.51.

42            Бойцова В.В. Омбудсманьї для университетов? // Правоведение. —

1994. — №4. — С.95—97.

43            Закоморна К. О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і

свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Автореф.

дис          к.ю.н. / 12.00.02. — X., 2000. —СІ2.

44            Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в

зарубежньїх странах: Учеб. пос. — М., 2002. — С.53. Більш детально це

питання висвітлюється у розділі 14 цієї монографії; Батанов О. Місце­

вий уповноважений з прав територіальної громади в механізмі захисту

прав людини (проблеми теорії та практики) // Право України. — 2001. —

№ 2. — С.43—46.

45            Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин

в Україні. — К., 2001. — СІ69—170.

46            Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в

Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради Ук­

раїни з прав людини. —X., 2001. — С.61—62.

47            Страшун Б. А Уполномоченньіе по правам человека (омбудсманьї) / /

Конституционное (государственнсе) право зарубежньїх стран. Учеб. В

4-х т. Т. 1—2. Отв. ред. Б.А. Страшун. — М., 1995. — С.556.

48            Маклаков В. В. Омбудсман // Конституционное право: Словарь / Отв.

ред. В.В. Маклаков. — М., 2001.—С.306.

49            Хаманева Н.Ю. Уполномоченньїй по правам человека — защитник

прав граждан.—М., 1998.—С.18.

50            Там само. — С.28—29, ЗО.

51            Сравнительное конституционное право / Под ред. А.И. Ковлера,

В.Е. Чиркина, Ю.А. Юдина. — М., 1996. — С.316—317.

52            Страшун Б.А. Уполномоченньіе по правам человека (омбудсманьї) //

Конституционное (государственнс'е) право зарубежньїх стран. Учеб. В

4-х т. Т. 1—2. Отв ред. Б.А. Страшун. — М., 1995. — С.556.

222