Розділ 7 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

З другої половини 80-х років XX сг. у житті радянського суспіль­ства і держави — Союзу РСР зароджуються незворотні процеси у сфері політики, економіки, демократії, громадських інститутів, на­ціональної свідомості, прав і свобод людини і громадянина тощо. Вони потребували істотних змін, виходячи із принципів вільного і всебічного розвитку особистості людини, справедливості, верховен­ства права, громадянського суспільства, гармонізації відносин між громадянином і державою, виходячи із пріоритету цінностей лю­дини і громадянина.

Народні рухи за визволення від диктату держави, її посадових осіб, органів та діячів Комуністичної партії Радянського Союзу, які за своїм політико-правовим статусом були здебільшого наддер­жавними структурами, мали місце протягом усього періоду існу­вання радянської влади. Проте вони були локальними і, з одного боку, самі по собі не могли істотно вплинути на зміни чи то й ліквіда­цію радянської системи у цілому. З іншого боку, такі зовнішні чин­ники, як міжнародні організації та найбільш розвинені держави з кардинально протилежною за формою і змістом політико-економіч-ною системою у той час також не могли суттєво вплинути на подо­лання комуністичного стереотипу ідеології в радянській державі і суспільстві.

Двобій цих систем не міг бути вічним і мав завершитися на ко­ристь однієї з них, в певному обсязі кількісних та якісних характе­ристик складових переваг системи, яка згодом і стала загальновиз­наною домінантою суспільного розвитку тих держав, що її раніше не визнавали.

Усі ці процесія, безперечно, не могли не позначитися і на системі органів державної влади як самого Союзу РСР, так і союзних рес­публік, на принципах їх організації і функціонування: одні з них втрачали життєздатність, перебуваючи все ще у стадії стагнації зав-

292

дяки залишковим політичним силам системи і, таким чином, були антиподом нового. Інші — зовсім зникали з політичної арени, ус­тупаючи дорогу прогресивному мисленню, підґрунтям якого були і власний досвід, і розвиток, у його незаперечних і визнаних досяг­неннях, міжнародного співтовариства найбільш розвинених країн світу.

За такого підходу щодо оцінки суспільно-політичного розвитку в суб'єктах СРСР — союзних республіках не слід залишати поза увагою і загальнонаціональні інтереси кожного народу, які з огля­ду на історичні умови свого існування, в тому числі на своє оточен­ня іншими народами, що знаходилися на вищому щаблі розвитку цивілізації, і зловживали деколи таким статусом, змушені були «доб­ровільно» ввійти, як це зазначалося в установчих законах, до скла­ду Союзу РСР під егідою Росії.

Національний інтерес кожного з народів у складі Союзу зберіг­ся, не розчинився у ньому. Свідченням цього є декларації про дер­жавний суверенітет, прийняті республіками ще за часів перебуван­ня в союзній державі. Цих процесів не могли не помічати ні керівники Комуністичної партії, ні керівництво радянської держа­ви, ні її органи. Вони в тій чи іншій формі вимушено погоджували­ся з демократизацією державного і суспільного життя, запровад­женням певною мірою оновлених принципів організації і діяльності державних органів, утворенням у їх системі структур, що десяти­літтями успішно функціонували в розвинених країнах Заходу, про­те аж ніяк не сприймалися в Союзі, в суспільстві розвиненого со­ціалізму.

Одним із таких новоутворених державних органів і був Комітет конституційного нагляду СРСР, який проіснував з травня 1989 по серпень 1991 р. Фактом появи в системі органів державної влади Союзу цього органу хоч не прямо, але опосередковано стверджу­валася необхідність такої структури, визнавалося насамперед, що такий широко пропагований гарант прав та свобод людини і гро­мадянина, первинне ядро усіх державних органів та об'єднань гро­мадян, підприємств, установ і організацій, як Комуністична партія насправді вже не має такого значення.

Утворення цього інституту як органу конституційної юрисдикції, з одного боку, — формальна данина подібним структурам на За­ході, законодавче визнання необхідності в його функціонуванні у радянському суспільстві і державі. З іншого — юридичне проголо-

293

шення його як захисника прав і свобод людини і громадянина, як своєрідного запобіжника зловживанню владою. Реально це був орган, покликаний захищати інтереси влади, соціалістичні засади конституційного ладу як у Союзі в цілому, так і в союзних респуб­ліках зокрема. Однак із жодним питанням громадянин не мав пра­ва безпосередньо звернутися до Комітету конституційного нагля­ду, а Комітет, в свою чергу, не мав права прийняти остаточного рішення у справі, якщо вона й була порушена у разі опосередкова­ного звернення громадянина до нього.

Комітет конституційного нагляду СРСР було утворено в умо­вах розпаду союзної деріжави та з метою формально-юридичного впливу на тенденції, які визначилися в суб'єктах федерації і розви­валися в напрямі здобуття ними реальної незалежності і суверені­тету шляхом мирного виходу зі складу Союзу РСР.

Утворення Комітету конституційного нагляду СРСР можна роз­цінювати як своєрідний етап у становленні і розвитку такого орга­ну конституційної юрисдикції в Україні як Конституційний Суд. За короткий період існування цього органу багатьма народними депз'татами України, практичними працівниками, науковцями, політичними рухами, громадянами була усвідомлена необхідність у такому органі в незалежній Українській державі, з урахуванням того негативу, викривлень, які насправді були закладені і юридич­но закріплені в основі організації і діяльності Комітету.

Нерідко серед визначальних чинників, які зумовлювали створен­ня в системі органів державної влади судів конституційної юрис­дикції, були пряме ігнорування основних положень конституції і законів союзної держави та республік, нехтування ними, в тому числі і насамперед правами та свободами людини і громадянина, порушення змісту цих актів у підзаконних актах та діях (а то й без­діяльності, якщо це диктувалося обставинами) партійних і держав­них органів, придушення будь-яких ініціатив людської особистості, що виходили за межі комуністичної ідеології, гніт однопартійної системи, тоталітаризм. З огляду на минуле бачилася перспектива державного розвитку — справжня демократія, децентралізація, реальні, а не декларовані права і свободи людини і громадянина, громадянське суспільство, ринкова економіка з її невід'ємним ат­рибутом — приватною власністю та вільним підприємництвом, са­моврядність у визначених законом межах у діяльності всіх органів державної влади на території України, місцеве самоврядування.

294

Віддавалося належне й інституту президента держави, новому ста­тусу уряду держави, реформуванню системи судів загальної юрисдикції тощо. Все це випливало передусім із власного досвіду українського народу і грунтувалося на загальновизнаних світових стандартах у даній сфері і практиці їх застосування, з урахуванням особливос­тей національного питання у розвинених країнах світу.

Найголовнішим чинником, однією з передумов створення Кон­ституційного Суду України був захист Конституції України, яку ще належало прийняти, та прав і свобод ліодини і громадянина, які ще необхідно було закріпити і гарантувати новим Основним Зако­ном держави. Тобто необхідним був контроль за додержанням Конституції, прав і свобод людини і громадянина не із боку того органу — Верховної Ради України, який її прийняв, а незалежного, неупередженого і функціонально самостійного, тобто органу кон­ституційної юрисдикції, судового захисту. Такий орган відігравав би конструктивну, стабілізуючу роль у житті суспільства і держа­ви, забезпечував би рівність перед законом громадянина і держави в особі її органів, посадових осіб, так само як й органів місцевого самоврядування.

Новоутворений орган судової влади (орган конституційної юрис­дикції) мав зайняти своє місце і набути самостійного статусу в си­стемі органів державної влади незалежної України. Однак при цьо­му неодмінно постає питання: в чому сутність влади, владних повноважень такого органу, яке їх функціональне призначення?

Досліджуючи дане питання, слід, безперечно, виходити передусім із загального поняття влади, державної влади — зокрема. Однак обмежимося лише констатацією факту, що найбільш визнаним у юридичній літературі є поняття влади, в тому числі і державної вла­ди як відносин підлеглості, підпорядкованості, примусу, авторите­ту між державними органами, між цими органами та громадяна­ми. Розглядаючи питання про місце і роль Конституційного Суду України в системі органів державної влади, автор виходить із влас­ного бачення поняття влади, викладеного ним у монографії «Зако­нодавча діяльність союзних республік у сфері державного управлі­ння»1 з певними уточненнями позиції непринципового характеру.

Загальне поняття влади — соціальна влада—зводиться до об' єкти-вованої в соціальних утвореннях (структурах) та інститутах орга­нізуючої першооснови розвитку суспільних відносин у цілому. Фор­ми, види соціальної влади матеріалізуються у відповідних структурах

л   295

суспільства та визначених законодавством сферах їхньої діяльності. Державна влада — об'єктивована в державних утвореннях органі­зуюча першооснова розвитку державної сфери суспільних відно­син. Виокремлюється політична влада, влада громадських орга­нізацій.

Особливої уваги потребують проблеми співвідношення консти­туційної юрисдикції і політики, оскільки Конституційний Суд відсторонений за Конституцією і законом від участі в політичній діяльності. За законодавством пін знаходиться поза політикою, однак чи є це насправді так?

Не менш важливим є дослідження питань об'єктивних законо­мірностей суспільного розвитку з огляду на існування природних прав людини і закріпленого в Конституції України принципу вер­ховенства права, який визнається державою сам по собі і як такий, що діє в суспільстві і державі.

Закономірності розвитку суспільства об'єктивно існували й існу­ють нині. Людина пізнає їх суть, відповідно до них спрямовує роз­виток суспільних відносин. При цьому вона може обмежити дію цих закономірностей, звузити або розширити сферу їх дії, залежно від обставин розпитку, соціального середовища, але не може ігно­рувати, хіба що за умов існування авторитарних, тоталітарних ре­жимів, і то частково і не довічно.

Пізнані людиною закономірності та визначені нею як ті чи інші принципи становлять організуючу першооснову суспільного роз­витку, об'єктивовану в різноманітних соціальних структурах на даному історичному етапі — передусім політичних партіях, держав­них органах.

У радянському суспільстві бачення організуючої першооснови його розвитку уособлювалося в органах Комуністичної партії, іде­ологія, політика жої офіційно була єдиною. Це була політична вла­да, яка ототожнювалася з владою державною, а у зв'язку з цим ужи­вався і термін: «політична, державна влада». Політика партії була легальною, юридично фіксованою, однорівневою з державною — рівень двох сполучених величин, пріоритетне право виміру яко­го належало партії. Тобто політика партії була політикою дер­жави.

Безперечно, у суспільстві і державі були інші соціальні сили в особі окремих громадян прогресивного світогляду, їх малочисель-них об'єднань, але офіційно не визнаних ні як особистості, ні як

296

політичні організаційні структури, що враховували власний досвід і бачення шляхів через пізнання ними закономірностей, розвитку суспільства і держави. Це були своєрідні зародки нової, опозицій­ної політичної влади існуючому комуністичному режиму, не що інше як латентна, відсторонена від партії і державних інститутів влада. Сили цієї влади були мінімальними, її постійно придушува­ли інші, тоталітарні, сили.

В умовах перебудови відбулося неконтрольоване Комуністич­ною партією і радянською державою нагромадження і консоліда­ція цих опозиційних політичних сил, які врешті-решт і зруйнували комуністичну і радянську системи влади, відповідно політичну і державну. Одна за одною союзні республіки прийняли декларації про державний суверенітет, акти про незалежність. Це відбувалося під впливом опозиційної політичної влади з її програмами першо­основ розвитку суспільства і держави, підґрунтям: яких були зако­номірності суспільного розвитку та загальновизнані на той час міжнародні принципи у даній сфері, яка визнавалася державою під її ж тиском. Це було реальним проявом нової демократії, позбавле­ної ряду істотних рис соціалістичної демократії.

Таким чином відбувалося поступове відмежування політичних сил, політичної влади правлячої партії від радянської державної влади, зміст і форма якої в основі своїй залишалися непорушними і за таких умов. Проте вакуум політичної влади заповнювався нови­ми політичними силами, неоднорідними за своїми ідеологіями. Вони вели боротьбу між собою за право матеріалізувати свою, нині вже відкриту і визнану політику як політичну владу у владі державній, в органах державної влади, залишаючи, так би мовити, за бортом уже державної політики багатьох своїх політичних опонентів.

Виходячи із своїх теоретичних моделей розвитку суспільства і держави на нових засадах, політичні сили, яким: стала доступна державна влада в результаті боротьби, прагнули привнести й істотні корективи у зміст та форми влади, які зводилися до якісних змін першооснов розвитку суспільних е ідносин у незалежних державах. Крім того, сама система органів державної влади також мала заз­нати змін, зокрема утворення у ній таких структур, інститутів, які уособлювали б, втілювали у собі якісно нові першооснови розвит­ку суспільства і держави чи нові елементи існуючої. Отже, йшлося і про новий зміст, і нові форми інститутів влади на основі програм прав­лячих партій та, власне, і безпартійних, які були членами парламенту.

297

Однією із таких складових першооснови розвитку суспільних відносин у незалежній Україні (за законодавством 1989—1992 рр.) і стала конституційна юрисдикція, первинно уособлена в законо­давстві Української РСР як Комітет конституційного нагляду, а згодом — як Конституційний Суд України.

Законом про внесення змін до Конституції Української РСР від 27 жовтня 1989 р. передбачалося утворення Комітету конститу­ційного нагляду Української РСР. Організація і порядок діяльності Комітету мали визначатися відповідним законодавством Союзу РСР та УРСР щодо конституційного нагляду. Склад Комітету по­винен був обиратися Верховною Радою УРСР. Пропозиції про пер­сональний склад Комітету міг представляти Верховній Раді Украї­нської РСР її Голова. Голова Комітету, його заступник та сім членів Комітету мали обиратися строком на десять років з числа спеціалістів у галузі політики, на чому слід наголосити особливо, і права. Осо­би, які могли бути обрані до Комітету, не мали права як входити одночасно до складу органів, акти яких були підпорядковані Комі­тету, так і бути народними депутатами. Основне у їх статусі — при виконанні обов'язків бути незалежними і виконувати лише вимоги Конституції СРСР і формально-юридично Конституції УРСР.

За змістом і формою повноваження Комітету конституційного нагляду Української РСР були аналогічними Комітету Союзу, але в межах республіки та з огляду на союзне законодавство. Суб'єкта­ми права звернення до Комітету були сам Комітет (його власна ініціатива), Верховна Рада України (за її дорученням), Президія Верховної Ради УРСР, Рада Міністрів УРСР (за їх пропозиціями). Комітет розглядав питання за зверненнями про відповідність Кон­ституції УРСР проектів законів, Конституції УРСР і законам — постанов і розпоряджень уряду УРСР, актів місцевих рад, інших державних органів і громадських організацій республіки.

За Конституцією УРСР контроль за додержанням Конституції УРСР здійснювала Верховна Рада УРСР та її Президія, а нагляд за додержанням законів, актів місцевих органів державної влади і гро­мадських організацій — Прокуратура Української РСР.

Повноваження ж Комітету конституційного нагляду УРСР зво­дились до висновку при виявленні суперечності акта цих органів (або його окремих положень) Конституції або законам УРСР і відправленні його тому ж органу для усунення допущеного пору­шення. Позитивним у цьому процесі було те, що в такому разі зу-

298

пинялося виконання (а не дія) оспорюваного акта або його окре­мих положень. Комітет мав також право входити з поданням до Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР про скасування актів підзвітних їм органів чи службових осіб, що суперечили Консти­туції або законам УРСР.

Усе це, видавалося, не повинно було викликати будь-яких запе­речень, тим більше у такий складний історичний період розвитку суспільства і держави, крім одного: щодо юридичної сили таких висновків Комітету конституційного нагляду. Про це в Конституції УРСР — не зазначено. Тож висновок Комітету міг бути і проігно­рований, оскільки це був висновок органу нагляду, а не контролю. У цьому — відгомін, якщо не сказати відбиток чи компроміс політич­ної влади Комуністичної партії, влади радянської держави: урізно­манітнити форми, але не зміст самої влади.

Заслуговує на увагу положення змін до Конституції УРСР щодо тлумачення законів Української РСР. Негативним у повноважен­нях Комітету конституційного нагляду УРСР слід розцінювати пра­во законодавчої ініціативи у Верховній Раді УРСР. Уразі його ре­алізації таке право можна було би розцінювати як політичну діяльність Комітету або втягування його у політику. Хоч із питань внутрішньої роботи таке його право було б прийнятним і корисним.

Як відомо, дані положення змін до Конституції УРСР так і не були реалізовані ні в законодавстві, ні на практиці. Змінилися часи, і Україна здобула незалежність. Не будучи пов'язаними союзним законодавством, народні депутати України внесли зміни до Кон­ституції УРСР щодо органу конституційної юрисдикції: нині тако­го, статусу набуває Конституційний Суд України.

Передбачалося, що Конституційний Суд України обирається строком на десять років у складі Голови, його заступника та 23 членів Суду. Згодом, у 1992р. кількість членів Суду була зменшена до 12. Кандидатури для обрання та призначення на посади пред­ставляв Верховній Раді України її Голова, а за Законом Укураїни «Про Конституційний Суд України» 1992 р. — і Президент України.

Важливо відмітити той факт, що за змінами до Конституції Ук­раїни особи, обрані до Суду, не могли одночасно входити до скла­ду інших державних органів, але тільки тих, діяльність і акти яких були «піднаглядними» Конституційному Суду України, а також не могли бути народними депутатами чи належати до будь-яких політичних партій і рухів.

299

Із даного положення випливає висновок, що Конституційний Суд України розцінювався як орган, що здійснює функції нагляду, а не контролю. Хоч, зокрема за ст. 1146 Конституції України у разі визнання Судом указів Президента України такими, що суперечать Конституції і законам України, вони вважаються нечинними, а у разі порушення Президентом України Конституції і законів Украї­ни (ст. 1149) він навіть за висновком Конституційного Суду Украї­ни міг бути зміщений з посади Верховною Радою України.

Істотним як для органу конституційної юрисдикції, було поло­ження Основного Закону (ст. 112), що особи, обрані до Конституцій­ного Суду України, при виконанні своїх обов'язків були незалеж­ними і підкорялися тільки Конституції України.

Дані конституційні положення були реалізовані частково в За­коні України «Про Конституціііний Суд України», прийнятому З червня 1992 р., але так і не були реалізовані в практиці суспільних відносин, за винятком одного положення — обрання Голови Кон­ституційного Суду України.

Законом Конституційний Суд України визначався як незалеж­ний орган судової влади, на який покладався обов'язок забезпечу­вати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, та охорону конституцій­них прав і свобод особи і, таким чином, забезпечувати «конституцій­ну законність і верховенство Конституції України».

У цілому і в своїй основі цей Закон був значним досягненням як політиків, науковців, практичних працівників, так і законодавчо­го органу. Він міг би відіграти неабияку роль у стабілізації політич­них обставин в суспільстві і дерясаві. Однак даний Закон залишив­ся лише політичним документом, який засвідчив своїм існуванням перемогу певних політичних сил на рівні ухвалення Закону. Пер­шооснова розвитку суспільних вістосин ним була визначена, проте ці ж політичні сили самі і блокували його реалізацію в тій частині, яка від них залежала— обрання складу Конституційного Суду України.

За Законом розширювалися вимоги до -кандидатур на посаду судді — вони не мали входити до складу будь-яких органів держав­ної виконавчої влади, інших державних органів, займатися підприєм­ницькою та іншою діяльністю, крім викладацької і наукової у вільний від роботи час.

Характерною особливістю повноважень Конституційного Суду України було його право розглядати справи, по-перше, про не-

300

відповідність законів та інших правових актів, у тому числі Прези­дента України, Президії Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів; Автономної Республіки Крим, не тільки Конституції України, а й з аконам України, про законність призначення виборів і референдумів, додержання законів певними посадовими особами, про примусовий розпуск (ліквідацію) політич­них партій, міжнародних (!) та всеукраїнських громадських органі­зацій, що діють в Україні, а по-друге, щодо невідповідності Кон­ституції України прийнятих, але не введених у дію законів та інших актів Верховної Ради України. Аналізуючи дані положення Закону та виходячи з досвіду роботи Конституційного Сулу України, сфор­мованого у1996 р., можна однозначно стверджувати, що реалізація цих положень на практиці, тим більше у поєднанні з усіма іншими його повноваженнями (а їх Законом було визначено ще понад де­сять), практично унеможливило б належне функціонування Кон­ституційного Суду України з огляду на можливу надмірну пере­вантаженість.

Питання конституційності правових актів є звичайними для органів конституційної юрисдикції, оскільки вони стосуються за­конності конституційної. Що ж до е итань законності взагалі у діяль­ності конституційних судів, то вони, як правило, в є притаманні їм.

З точки зору конституційної юрисдикції, неприйнятним можна вважати положення Закону про право Конституційного Суду Ук­раїни на власний розсуд, визначати у своєму рішенні нечинною ту частину акта, яка не визнана Судом неконституційною чи незакон­ною.

Заслуговує на увагу закріплене в Законі право про можливість перегляду Судом своїх рішень чи висновків на вимогу не менше двох третин від загальної кількості його суддів, хоч таке право і можна вважати прийнятним лише тимчасово на період, поки Суд не набуде достатнього досвіду своєї роботи.

Закон передбачав і необхідністі, прийняття Закону України про конституційне судочинство, якого так і не було прийнято. У зв'яз­ку з цим постає питання: чи не стало цетакожоднією з причин, що судді Конституційного Суду України так і не були обрані Верхов­ною Радою України за Законом 1592 р. На перший погляд, це так, хоч тут неминуче могла виникнути й інша проблема: якщо склад Суду й було б сформовано, то чи міг би він приступити до роботи за відсутності закону про конституційне судочинство. Адже від дня

301

обрання суддів до прийняття такого закону міг пройти неабиякий

проміжок часу. І чи взагалі він міг би бути ухвалений,  коли так

Л             само не було обрано суддів після того, як обраний у липні 1993 р.

Голова Конституційного Суду України вступив на посаду.

Із практики застосування цього Закону, точніше, його положень щодо обрання суддів Верховною Радою України, можна зробити один і, на нашу думку, беззаперечний висновок: залишати за од­ним лише парламентом право обирати суддів Конституційного Суду України є неприйнятним.

У червні 1996 р. набула чинності нова Конституція України. Одним із її визначальних чинників є положення, що єдиним джере­лом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5). У свою чергу, державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Отже, Основний Закон містить насамперед положення про владу як гранично широке поняття. Водночас вона належить народові, оскільки витікає, виходить з народу як певна реальність. Цей витік влади від народу уже як матеріальну субстанцію чи матеріальний чинник народ здійснює безпосередньо і через органи місцевого самоврядування.

Виходячи з положені, даної статті Конституції України, у них не

йдеться про конкретний вид влади, наприклад про державну вла­

ду, відповідно, нею вона не обмежується. Тобто, у ст. 5 Основного

Закону міститься загальне поняття влади, властиве суспільству і

державі. Водночас у статті виокремлено один із її визначальних

видів: державна влада. Ця влада в Україні здійснюється на засадах

її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи ж цих видів

влади здійснюють «свої повноваження у встановлених цією Кон­

ституцією межах і відповідно до законів України». Основним у да­

ному положенні Конституції України є здійснення державними

органами повноважень, але уже у визначених самою Конституцією

і законами України межах. Проте існують інші нормативно-пра­

вові акти, які приймаються не тільки усіма органами державної

_              влади,  а й органами місцевого самоврядування. Ці органи діють

самостійно, в межах наданих їм повноважень і відповідно до прий­нятих ними ж актів, на доповнення і розвиток норм законів.

З огляду на це неодмінно постає питання щодо логічного взає­мозв'язку між названими положеннями Конституції України. Дже­рело влади — народ, він здійснює владу безпосередньо і через

302

відповідні органи, а органи державної влади — законодавчої, ви­конавчої і судової здійснюють свої повноваження у межах, вста­новлених Конституцією України і відповідно до законів. Отже, чим є тут влада, які соціапьні структури уособлюють її, що таке реалі­зація влади в практиці суспільних відносин, як кінцевий результат її призначення і функціонування.

Людина є невід'ємною часткою природи, самою природою в оточенні природного середовища рослинного і тваринного світу, багатьох спільнот інших людей, взаємозв'язків, так би мовити, ком­понентів, складових природи. Людина, завдяки даному їй тією ж природою розуму, інтелекту прагне забезпечити гідне духовне і  матеріальне існування у цивілізованій живій частці природи. П одібно до того, як та чи інша спільність однодумців чи супротивників із  конкретних питань суспільного розвитку виходять з необхідності самоорганізуватися, визначити загальні правила свого існування, віднайти своє місце в матеріальному і нематеріальному світі, зва­жаючи, що ця природа розвивається за своїми незалежними від них об'єктивними закономірностями, кожна людина прагне пізнати ці закономірності, щоб свідомо спрямовувати розвиток своєї спільно­ти, чи спільнот в їх руслі, долаючи за можливістю усе негативне та  орієнтуючись повсякчас на їхні результати. Пізнана таким чином  сутність закономірностей фіксується у вигляді різноманітних соціаль­них норм. Одні із них є обов'язковими для усіх членів суспільства і  в усіх сферах суспільного життя, інші — дітя окремих верств, груп  населення у визначених певними межами сферах суспільного життя.

У далекому минулому, коли людські спільноти були ще малочи- сельними і над ними не домінували тенденції до їхнього розширен­ня чи тим більше об'єднання, вони самостійно, усією громадою, за  нинішньою термінологією, визначали правила свого співіснуван- ня. Проте такі правила самі по собі безконтрольно кожним із членів спільноти не могли втілюватися у життя. З цією метою створюва- лися певні соціальні структури, одноосібні чи колегіальні, які за­безпечували додержання, в тому числі при мусово щодо окремих її  членів, визначених усією спільнотою правил поведінки.

 Із часом, коли людські спільноти стали багаточисельними з ог­ляду на природні чинники, чи коли одні з них підкорювали інші або об'єднувалися з іншими, форми стандартизації, універсалізації норм їхнього життя на основі об'єктивних закономірностей суспіль- ного розвитку ускладнювалися, зазнавали коректив, нерідко істот-

303

них, зважаючи на зростаючу роль у цих процесах суб'єктивного фактора. Відтоді визначення правил, норм співжиття спільнот все більше віддалялося від них і зосереджувалося у створюваних ними ж соціальних структурах, які, звичайно, набували різного статусу за своєю значимістю та реальною силою впливу на розвиток суспіль­них відносин у його практичній площині.

Функціонування таких соціальних структур, які з утворенням держави набували статусу її органів, державних органів влади, тоб­то їхня практична діяльність, із часом зазнає протидії з боку тих же самих спільнот, які їх утворили, в особі організаційно оформлених груп, що охоплюють певну частину її членів — чи то більшість, чи то меншість. Такі соціальні сили суспільства стали об'єктивною реальністю, вони здійснювали і нині здійснюють істотний вплив, а то й визначальний, на ті норми життєдіяльності суспільства, які розцінюються як результат волеииявлення певної спільноти людей, народу. Це, в свою чергу, призводить до зміни змісту таких норм і до видозміни структур, у яких (і через діяльність яких) вони уособ­люються.

Таким чином, протидія відбувається у двох напрямах. З одного боку, вона спрямована на зміну змісту сприйнятих на конкретний період норм суспільного розвитку, з іншого — на форми, методи і повноту їхньої реалізації, що, безперечно, визнаються опонуючою стороною неефективними і, опосередковано, таким, що не відпові­дають об'єктивним закономірностям розвитку суспільства. Все це у сукупності становить єдине соціальне явище як систему, що утво­рюється з декількох підсистем, заснованих на пізнаних закономірно­стях, їх відтворенні у певних соціальних нормах безпосередньо спільнотою людей або ж нею опосередковано у відповідних соціаль­них утвореннях та їх діяльності. Таке соціальне явище є владою в широкому розумінні, визначеному нами як організуюча першоос­нова розвитку суспільних відносин, об'єктивована, уособлена в різноманітних соціальних утвореннях (структурах), щодо нашого суспіль ства—об' єднаннях громадян, у тому числі політичних партіях, а також у державних органах.

З цієї точки зору положення ст. 5 Конституції України, що на­род є єдиним джерелом влади, треба тлумачити так, що він безпо­середньо чи під своїм контролем визначає нормативну першоосно­ву організації суспільного життя ж складову своєї владні закріплює її насамперед в Основному Законі — в Конституції України. У ній

304

же визначаються і структури, через які цю організуючу першоос­нову, У сфері державних пріоритетів втілену у правових нормах, він і здійснює: органи державної впади — законодавчої, виконав­чої і судової та органи місцевого самоврядування. Складовою кож­ної з гілок цієї влади є державний орган, встановлена для сфери його діяльності нормативно-правова основа, у якій закладено організуюче начало та його повсякденна діяльність з реалізації ма­теріальних атрибутів державної влади, уособлених в її органах.

Найбільш характерною рисою органу законодавчої влади є те, що він є вторинним після народу інтегруючим фактором організу­ючої нормативно-правової основи розвитку суспільних відносин з огляду на те, що саме він конкретизує цю першооснову і матеріалізує її зокрема в законах, призначення яких — закріпити нормативи діяльності органів виконавчої і судової влади, тобто первинні еле­менти як ознаки кожної з цих гілок влади. За своєю основою якісні характеристики виконавчої і судової влади властиві передусім орга­ну законодавчої влади в її матеріальній частині, але здійснення як першої, так і другої відбувається передусім народом через Консти­туцію України, а відтак органом законодавчої влади делегується відповідним органам виконавчої і судової влади. Останні відповід­но до частини другої ст. 6 Конституції України мають діяти, тобто здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією ме­жах і відповідно до законів України.

В свою чергу, Конституція і закони України передбачають по­вноваження самих органів виконавчої, а з деяких питань і судової влади щодо розширення нормативної першооснови розвитку, ре­гулювання суспільних відносин у сфері їхнього відання через її де­талізацію у своїх нормативно-праБових актах. Щодо органів судо­вої влади — це переважно для органу конституційної юрисдикції питання їхньої внутрішньої організації і діяльності. Однак за будь-яких обставин такі норми є складовою, як правило, не матеріаль­ної, а процесуальної частини організуючої нормативно-правової основи сфери відання органів судової влади, а відтак і складової самої судової влади.

Прояв судової влади, її матеріалізація в практиці суспільних відносин, як і двох інших гілок влади, втілюється лише в результа­тах діяльності — рішеннях та інших актах. Ці органи законодав­чої, виконавчої і судової влади створюються для здійснення ними конкретних, визначених Основним Законом функцій, а не як про-

305

тивага одна одній, не як засіб чи то знаряддя отримання одна од­ної. Такий підхід не є і не може бути в основі принципу поділу дер­жавної влади на три її гічки, оскільки тоді слід було б визнати, що кожна із них здійснює якусь частку іншої гілки влади на противагу їй, відіграючи роль стримуючого фактора. Тобто, наприклад, орган судової влади приймає рішення на противагу подібному, щоб бути стримуючим фактором рішенню, скажімо, виконавчої влади чи й законодавчої. Це не закладено в основу згадуваного принципу поділу влади, а тому воно ні в якій формі не може проявлятися.

Інша справа, коли орган державної судової влади, здійснюючи відведені йому функції, своїми діями, свідомо чи підсвідомо втру­чається у сферу діяльності, наприклад виконавчої влади. Це озна­чає, що він вийшов за межі своїх повноважень і вторгнувся у сферу повноважень іншої гілки влади, що є правопорушенням, яке має бути усунено згідно з законодавством. Тому, якщо і визнавати за принципом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову характерні його ознаки — стримання і противаги, то лише як фактори, що забезпечують діяльність цих органів влади в межах Конституції і відповідне' до законів України. І саме органи судової влада як самостійна гілка влади покликані за своїм призначенням спрямовувати в це русло діяльність органів законодавчої і вико­навчої влади, а зі створенням Конституційного Суду України — також і судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуд­дя (неоднозначність застосування ними законів, їх конституційність тощо). В кінцевому ж підсумку діяльність усіх органів гілок влади має забезпечувати, гарантувати права та свободи людини і грома­дянина, як і, з іншого боку, додержання громадянами обов'язків перед суспільством, державою та іншими громадянами.

Із набуттям Україною незалежності постало питання наповнен­ня якісно новим змістом діяльності органів державної влади, звісно, через зміни організуючої першооснови подальшого розвитку суспіль­них відносин, її нормативної основи. Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. і схвалений, підтверджений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991р., став свідченням того, що саме народ як єдине джерело вла­ди в суспільстві і державі поклав обов'язок на орган законодавчої влади передусім, а також на органи виконавчої і судової влади, істотно змінити нормативну першооснову розвитку суспільства на нових засадах як складову частину, елемент державної влади, без

306

якого діяльність органів влади не могла забезпечувати волю наро­ду, виявлену ним на всеукраїнському референдумі як свідчення здійснення ним своєї влади безпосередньо.

Своєрідним етапом у розвитку органу конституційної юрис­дикції в Україні є період, протягом якого діяв Конституційний До­говір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладений 8 червня 1995 р. Ним на рівні Ос­новного Закону були сформульовані багато в чому нові підходи до питань організації та діяльності Конституційного Суду України.

Вперше в Україні у Договорі закріплюється принцип верховен­ства права, а також положення, що всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають здійснювати свої повно­важення, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини, забезпе­чення яких — обов'язок держави. Політична, економічна та ідео­логічна багатоманітність визначалася як одна із засад подальшого суспільного життя в Україні.

Зазнають змін, уточнень і положення про Конституційний Суд України, який входив, за Договором, до судової системи України, розцінювався як незалежний орган судової влади. Його повнова­ження — забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Консгитуції України, охорону конституційних прав та свобод людини і громадянина. Щоправда, офіційне тлумачення законів України було прерогативою Верхов­ної Ради України, а тлумачення Конституції України взагалі не передбачалося. Отже, питання законності у його діяльності відпа­дали, за винятком указів Президента України: вони повинні були відповідати Конституції і законам України.

Елементи новизни з'явилися в питаннях призначення суддів та Голови Суду. Кандидатуру для призначення Верховною Радою України Голови Конституційного Суду України мали подавати спільно Президент України та Голова Верховної Ради України. І далі половину складу суддів мав призначати Президент України, а половину — Верховна Рада України за поданням її Голови. Зас­луговує на увагу і той факт, що Президія Верховної Ради України позбавлялася права здійснення конституційного контролю, а Кон­ституційний Суд України — права законодавчої ініціативи.

307

Безперечно, наведені положення Договору були прогресивни­ми, але реалізація їх в практиці суспільних відносин, по суті, не пе­редбачалася, оскільки нова Конституція України мала бути прий­нята в строк не пізніше одного року з дня підписання Конституцій­ного договору. Проте вони відіграли неабияку роль при підготовці та прийнятті Основного Закону держави 1996 р.

За новою Конституцією України судово-правова реформа у сфері діяльності судів загальної юрисдикції мала бути проведена протя­гом п'яти років. І це, до речі, при тому, що у цих судів — величез­ний досвід як в організації своєї роботи, так і самої роботи. За роз­ділом XV «Перехідні положення» Конституції України для формування Конституційного Суду України відводилося лише три місяці після набуття нею чинності. І тут слід віддати належне як парламенту, так і тим, хто підготував проект нового Закону Украї­ни «Про Конституційний Суд України» і уже в перших числах лип­ня подав його на розгляд до Верховної Ради України, а остання його невідкладно розглянула і прийняла. Відтак 18 жовтня 1996 р. у системі органів державної влади України з'явився новий, давно очікуваний від дня незалежності орган судової влади — Конститу­ційний Суд України.

В Основному Законі йому відведено окремий розділ. Крім того, на нього поширюється і ряд конституційних положень розділу «Правосуддя». Серед них слід відмітити те, що віднині судочин­ство в Україні здійснюється і загальними судами, і Конституцій­ним Судом України, а його рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими на території України. Характерна їх ознака поля­гає в тому, що вони є остаточними і не можуть бути оскаржені, на відміну від рішень судів загальної юрисдикції.

Конституцією України гарантовано незалежність і недотор­канність суддів, заборонено вплив на них у будь-який спосіб. Без згоди Верховної Ради України суддя Конституційного Суду Украї­ни не може бути затриманий чи заарештований до винесення обви­нувального вироку судом. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Суддя Конституційного Суду України — професійний суддя. Він не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності чи мати представницький ман­дат. Йому заборонено обіймати оплачувані посади, виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та

308

творчої. За Конституцією України судця звільняється з посади ор­ганом, що його обрав або призначив із визначених нею підстав. Захист же професійних інтересів судців здійснюється в порядку, вста­новленому законом.

Наведені положення розділу Основного Закону про правосуд­дя, які поширюються і на суддів Конституційного Суду України, в юридичній науці досліджено досить грунтовно і гострих дискусій не викликають, за винятком питання щодо політики партій, дер­жавної політики, з одного боку, і професійної діяльності судді у її співвідношенні з політичним середовищем в суспільстві, у якому ця діяльність відбувається — з іншого. Питання, наскільки суддя знаходиться поза межами політики і якої політики та наскільки він формально-юридично втягнутий у неї і чи взагалі це так, потребує окремого дослідження.

Закон України «Про Конституційний Суд України» конкрети­зує, розвиває положення Основного Закону про цгй орган судової влади. Його статус визначено як статус єдиного у державі органу конституційної юрисдикції, на яккй покладено завдання гаранту­вати верховенство Конституції України як Основного Закону дер­жави на всій території України. Одаим із визначальних принципів його діяльності закріплено принцип верховенства права, що є ос­новним при розгляді Судом питань передусім щодо конституцій­них прав і свобод людини та громадянина.

Згідно з Основним Законом Конституційний Суд України вико­нує покладені на нього завдання шляхом вирішення питань щодо відповідності Конституції України законів та інших правових актів, чинних міжнародних договорів та тих із них, що вносяться до пар­ламенту для надання згоди на їх обов'язковість, відповідності за­конопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам її ст. 157 і 158 тощо. З огляду на ці завдання окреслено і його повно­важення.

Здійснення конституційного правосуддя — у компетенції орга­ну лише конституційної юрисдикції в цілому, що уособлюється і водночас виокремлюється через діяльність кожного судді як про­фесійну особистість у даній сфері. Тому до кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України висуваються особливо високі вимоги щодо рівня його фахової кваліфікації та професіоналізму і відстороненості при перебуванні на посаді, насамперед від політич-

309

ної діяльності, а також зайняття оплачуваних посад, за винятками, встановленими Конституцією України.

Аналіз практики обрання судців Конституційного Суду Украї­ни за Законом про орган конституційної юрисдикції 1992 р., на нашу думку, свідчить про два неспростовних аспекти цього виборчого процесу. У той час вибори Голови Конституційного Суду України— Юзькова Леоніда Петровича — були проведені, можна сказати, бездоганно, у повній відповідності до критеріїв, вимог, які об'єктив­но тільки і могли бути пред'явлені до першої посадової особи тако­го рівня: високі фаховий професіоналізм та організаційні здібності, високі людські якості, беззаперечний авторитет серед юридичної громадськості в Україні та поза її межами. На нашу думку, при обранні Л.Юзькова Головою Конституційного Суду України на­родні депутати України як ніколи були осторонь гострих політич­них баталій і проявили одностайність, згуртованість у визначенні єдиного критерію для посадовця такого рівня — професіоналізм, діловитість, аполітичність при здійсненні правосудних повнова­жень.

Однак не так сталося при обранні Верховною Радою України суддів Конституційного Суду України. Цей критерій було відкину­то, переважали політичні уподобання народних депутатів, оцінка ними політичних, а не фахових якостей кандидатів на посади суддів. Кожна із фракцій прагн}'ла бачити у своїх висуванцях до Суду про­відника власних політичних інтересів в органі конституційної юрис­дикції, а, отже, бачити опосередковано, через суддів власну суть конституційних положень, законів. У результаті суддів Конститу­ційного Суду України так і не було обрано.

Однак досвід їхнього обрання не міг не позначитися на по­дальшій розробці концепції формування органу конституційної юрисдикції. За Конституційним Договором половину складу Суду поряд із Верховною Радою України, мав право призначати Прези­дент України. А за Конституцією України 1996 р. — і з'їзд суддів України. Щоправда, нині уже кожен із них призначає лише одну третину суддів від загального складу Суду.

Характерною особливістю формування діючого складу Консти­туційного Суду України було те, що його перші шістнадцять суддів були призначені безпосередньо на підставі норм Основного Зако­ну як норм прямої дії, тобто до прийняття Закону про Конституцій­ний Суд України. На підставі Конституції України ці судді вступи-

310

лй і на посаду, оскільки на день складення присяги, через два дні після ухвалення названого Закону, він ще не був опублікований, а, отже, не набрав чинності. Це був своєрідний прецедент у створенні державного органу, проте оспорювати його конституційність не­має підстав, оскільки його правовою осно вою був акт вищої юри­дичної сили — Конституція України.

У юридичній літературі, в засобах масової інформації призна­чення суддів Президентом України, парламентом та з'їздом суддів — суб'єктами права на призначення суддів — трактується як їх при­значення трьома гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою. Таке твердження є помилковим. Якщо до прийняття но­вої Конституції України Президент України був главою держави і главою виконавчої влади, то нині він лише глава держави, а тому виконавчої влади, за своїми повноваженнями, аж ніяк не уособлює. Проте виконавча влада лише в особі Прем'єр-міністра України та міністра юстиції України опосередковано бере участь у процесі призначення суддів: Президент України проводить із ними консуль­тації щодо кандидатур на посади суддів, які закінчуються у разі їх згоди скріпленням своїми підписами Указів про призначення суддів.

Так само не є органом судової влади в його розумінні як органу правосуддя і з'їзд суддів України. Тільки щодо парламенту право­мірним буде говорити, що суддів призначає орган державної вла­ди. І саме, мабуть, через це тут виникають проблеми з вирішенням даного питання. Верховна Рада України не спромоглася сформу­вати Конституційний Суд України за Законом України 1992 р. У 1996 р. було призначено лише чотири судді із шести, а на листо­пад 2002 р. не призначено судді, строк повноважень якого закін­чився у травні цього ж року. Встановлений для парламенту Зако­ном місячний строк призначення судді замість вибулого проігно­ровано.

З огляду на це висловлюються пропозиції щодо переходу права призначення нового судді іншому суб'єкту, наділеному таким пра­вом2, про створення інституту резервних суддів, про завчасне при­значення суддів3 тощо. Однак при цьому не береться до уваги, що такі нововведення зумовлюють необхідність внесення певних змін передусім до Конституції України. Тобто, це викликає не встанов­лення міри відповідальності за порушення Закону про Конституцій­ний Суд, а інший шлях — зміну Основного Закону під безвідпові­дальність суб'єктів права на призначення суддів.

311

У зв'язку з цим слід наголосити на питанні щодо строків розгля­ду та прийняття рішень такими органами державної влади, як Вер­ховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та Конституційний Суд України, а також Президентом України. Про необхідність мати чітко окреслені такі строки можна говорити тільки про суди загальної юрисдикції, які становлять цілісну систему підпорядковане сті їх нижчестоящих структур ви­щестоящим, розгляд і вирішення ними одних і тих же питань. Що ж до інших, то, зважаючи на відсутність у їх системі підпорядкова­них їм структур, правомочних приймати рішення з тих же самих питань, такі строки не встановлюються, за винятками, визначени­ми насамперед Основним Законом чи актами поточного законо­давства. Тож тим більше і для ЬСонституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні не повинно існувати певних жорстких календарних строків розгляду ним тих чи інших справ. Тут повинен діяти принцип розумних строків прий­няття рішень. Винятки мають становити лише справи, розгляд яких визначено законом як невідкладний.

Однак більш значущим, порівняно з викладеним вище, для суб'єктів права на призначення суддів Конституційного Суду Ук­раїни, є питання добору, а то й п ідготовки, претендентів, кандида­тур на посади суддів, визначення відповідних загальних критеріїв та вимог до них. На сьогодні законодавець обмежився відтворен­ням у Законі про Конституційний Суд України загальних консти­туційних вимог до судді: громадянство, вік, наявність юридичної освіти та стажу роботи за фахом, володіння державною мовою та строк проживання в Україні. Поряд із цими вимогами позитивно­го плану в Законі відтворюються положення і заборонного харак­теру: не належати до політичних партій та профспілок, не мати представницького мандата, не брати участі у будь-якій політичній діяльності чи обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконува­ти іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та твор­чої.

Дані конституційні положення в Законі, як відзначалось вище, лише відтворені, а будь-яка їхня конкретизація відсутня. Усе інше при доборі кандидатур на посада суддів відбувається на власний розсуд суб'єктів права на призначення суддів. Тож дана прогалина у законодавстві має бути усунена. Тим більше, що нині уже розпо­чався процес оновлення складу Конституційного Суду України у

312

зв'язку з досягненням окремими судцями граничного віку їх пере­бування на посаді, а невдовзі і закінченням дев'ятирічного строку, на який вони були призначені. Сер<ед таких критеріїв — методика оцінки рівня професіоналізму, який би охоплював яі: вузьку спеціалі­зацію претендента роботи за фахом, так і ґрунтовність та широту його юридичних знань поза межами спеціалізації. З огляду на це не можна погодитися з думкою тих, хто пропонує ви ключати з числа можливих кандидатів на посаду судді Конституційного Суду Ук­раїни осіб, які, зокрема, брали участь у розробці законопроектів тощо4. Тобто віддавати перевагу тим, хто знаходився осторонь, хто був лише спостерігачем законотворчої чи будь-якої іншої нормотвор-чої діяльності. Передусім це стосувалося б науковців юридичного профілю, народних депутатів-правників та багатьох практичних працівників державних органів, які за посадою займаються такою діяльністю. До того ж це було б обмеженням конституційного пра­ва громадянина на зайняття посади судді.

Хибною є думка про встановлення певної пропорції у складі Суду науковців, суддів судів загальної юрисдикції, представників від інших органів державної влади. За таких умов суб'єктам права на призначення суддів довелося б узгоджувати між собою кандидату­ри на посади суддів. І це за обставин, коли парламентом і з'їздом суддів України вони призначаються таємним голо суванням.

У зв'язку з цим доцільним було б розглянути питання про мож­ливість завчасного поглиблення знань претендентів до рівня, необ­хідного для судді Конституційного Суду України. Вирішити його можна було б зокрема шляхом організації в Академії суддів, ство­рення якої передбачено Законом України «Про судоустрій», відпо­відної навчальної структури, наприклад факультету (форма навчан­ня — заочна). На ньому за попередньою рекомендацією суб'єктів права на призначення суддів могли б підвищувати свій рівень пра­вової кваліфікації ті, хто з часом реально міг би претендувати на посаду судді Конституційного Суду України.

Варто було б у законодавчому порядку закріпити вимоги і до тих органів, установ та організацій, які рекомендують суб'єктам права на призначення суддів кандидатури на їх розгляд. Ними ма­ють бути справді найдостойніші. Це виключило б можливість зок­рема пропонувати тих, від кого самі хочуть позбавитися, чи утри­мати, залишити у себе найдостонніших, а також пропонувати приховано політизованих кандидатур на посаду судді.

313

Після складання присяги судді, призначені відповідно до Основ­ного Закону та Закону України «Про Конституційний Суд Украї­ни», вступають на посаду і утворюють у своїй сукупності суд — орган судової влади як орган конституційної юрисдикції. Й ого функ­ціональне призначення, тобто його функція — здійснення право­суддя, за Конституцією України — у сфері конституційної юрис­дикції. На відміну від загальних судів, які здійснюють правосуддя у сфері загальної юрисдикції, визначеної відповідними положення­ми Основного Закону та прийнятими в їх розвиток іншими законами.

Отже, функція Конституційного Суду України — це правосудна функція, напрям діяльності, що визначає його місце і роль у про­цесі нормативного регулювання суспільних відносин іншими орга­нами державної влади та забезпеченні цього процесу, а в кінцево­му підсумку — в системі органів державної влади.

При цьому слід зауважити, що в Конституції України таким поняттям, як «функція» визначено спрямованість діяльності Кабі­нету Міністрів України (ст. 116) як вищого органу в системі органів виконавчої влади — виконавча функція. Що ж до функцій інших державних органів, то ,для означення цього поняття вживаються різні терміни: законодавчий орган — законодавча функція; Прези­дент України — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина; Прокуратура України — покладення на неї певних, визначених Конституцією обов'язків; Рада національної безпеки і оборони — координаційний орган з окресленого кола питань; Вища рада юстиції — предмети відання тощо. Цими конституційними положеннями щодо напрямів діяльності названих та інших держав­них органів визначаються саме їх функції.

Тому навряд чи існують будь-які підстави для висновку, що по­ряд із правосудною функцією у сфері конституційної юрисдикції Конституційному Суду України властиві й інші функції, офіційне тлумачення, функція правової охорони Конституції України, пра-возахисна функція, конституційний контроль тощо5.

Правосудна функція у сфері конституційної юрисдикції здійснюєть­ся у різних формах через визначені в Основному Законі повнова­ження Конституційного Суду України як віддзеркалення цієї функції, тобто функціональні повноваження. Так само, виходячи із змісту функцій, у Конституції України викладено і повноваження законодавчого органу, Президента України. Чого не можна сказа-

314  ,

ти про повноваження Кабінету Міністрів України, Прокуратури України, ряду інших державних органів України. В розвиток кон­ституційних положень щодо їх функціонаньного призначення по­вноваження цих органів закріплюються в поточному законодавстві, або в законах.

Правосудна функція органу конституційної юрисдикції, закріп­лена в Основному Законі як одне з його положень, що за своїми якісними характеристиками, за своєю правовою природою є кон­ституційною нормою, принципом-нормою. Конкретизується вона, наповнюється подальшим нормативним змістом у повноваженнях цього державного органу, визначених у Конституції України і роз­винених у відповідних законах як нормативно-матеріальна першо­основа розвитку, регулювання суспільних відносин у сфері консти­туційної юрисдикції. Це і є визначальним елементом, складовою одного із органів судової влади держави, яка, об'єктивуючись, втілюючись у ньому, належить у той же час за Конституцією Ук­раїни народові. Він є лише джерелом цієї влади.

Виходячи з таких передумов розуміння судової влади можна го­ворити про неї як про об'єктивну реальність яка згідно зі ст. 5 і 6 Конституції України має здійснюватися народом безпосередньо і через відповідні органи державної влади. Конституція України, прийнята від імені народу, передбачає здійснення судової влади безпосередньо народом — він «безпосередньо бере участь у здійс­ненні правосудця через народних засідателів і присяжних» (ст. 124).

Здійснення судової влади Основний Закон обмежує певними правовими рамками, які розвиваються парламентом у поточному законодавстві, створюючи таким чином нормативно-процесуаль­ну першооснову регулювання, розвитку суспільних відносин у сфері конституційної юрисдикції. Ця нормативно-процесуальна першо­основа також є складовою змісту судової влади як соціального яви­ща і виражається в окреслених законом її процесуальних повнова­женнях, тобто у праві і передусім обов'язку здійснювати правосуддя, його нормативно-матеріальну першооснову у визначених законом порядку і межах.

Сама по собі нормативно-матеріальна першооснова судової вла­ди, закріплена у повноваженнях судового органу, є статичним со­ціальним явищем, яка лише фіксує можливість застосування пев­них, закладених у її змісті норм у разі виникнення, тобто за наявності

315

відповідного юридичного факту у сфері конституційної юрисдикції. У статичному стані до виникнення конкретного юридичного фак­ту перебуває і нормативно-процесуальна першооснова судової вла­ди, виражена в повноваженнях судового органу. Юридичний факт стає своєрідним привідним механізмом взаємодії матеріальної та процесуальної складових судової влади і, таким чином, започатко­вує процес судочинства, який за наявності визначених законом підстав переходить у свою наступну і завершальну стадію — ста­дію правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судом. До участі ж у судочинстві за конкретним юридичним фактом залуча­ються й інші особи, починаючи з працівників апарату судів і закін­чуючи представниками сторін, іншими учасниками судового про­цесу, провадження у конкретній справі.

Саме таке розуміння, на нашу думку, і закладено в таких консти­туційних положеннях, як судова влада, здійснення судової влади, здійснення правосуддя, здійснення правосуддя суддями, професій­ними суддями, народом — через народних засідателів і присяжних, відправлення правосуддя суддями, здійснення судочинства судами, судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних, функціонування судів і діяльність суддів та по­вноваження судді, Конституційного Суду України зокрема.

Визначальним, можна сказати первинним, за значенням серед повноважень Конституційного Суду України є його право і обо­в'язок давати висновки щодо Відповідності ст. 157 і 158 Консти­туції України законопроектів про внесення змін до Основного За­кону. Завдання Суду — дати мотивований висновок: передбачають чи ні пропоновані в законопроекті зміни скасування чи обмеження юридично наявних прав і свобод людини і громадянина і чи спря­мовані (або ні) вони на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. У разі негативного висновку Верховна Рада України не має права розглядати такий законопро­ект по суті і, отже, позбавляється Судом права вносити такі зміни до Конституції України.

На перший погляд, дана норма Конституції України викладена чітко і, здавалося б, не потребує будь-яких роз'яснень, коментарів щодо її змісту. Однак окремі її положення, на нашу думку, мають бути уточнені, оскільки вони допускають можливість їхнього різно­го тлумачення, а, отже, і неоднакового застосування як авторами законопроектів про зміни до Конституції України, при їх підготовці,

316

чого вони не можуть не враховувати, так і Конституційним Судом України при даванні висновку, а парламентом — при розгляді за­конопроекту по суті.

В Конституції України сформульовано положення, за яким Кон­

ституція України не може бути змінена, якщо зміни «передбача­

ють» скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадяни­

на. Що це означає? В законопроекті безпосередньо фіксується ска­

сування, скажімо, такого конституційного права, як право на

підприємницьку діяльність чи пряме обмеження права вільно оби­

рати і бути обраним до органів державної влади та органів місце­

вого самоврядування. Із певністю можна стверджувати, що ініціа­

тори змін до Конституції України на такий крок ніколи не нава-           ,

жаться. Очевидно, що для них, для парламенту досить було б забо­

ронної норми Основного Закону, а для підтвердження такої

заборони орган конституційної юрисдикції був би ні до чого, в ньо­

му просто не було би потреби.

Це підтверджується положенням частини другої ст. 22 Консти­туції України, згідно з яким конституційні права і свободи гаран­туються і «не можуть бути скасовані». За ст. 64 Основного Закону конституційні права і свободи не можуть бути і обмежені, крім ви­падків, передбачених Конституцією України. У зв'язку з цим вини- Л с кає питання, чи є конституційний перелік цих прав і свобод вичер­пним, чи він може бути розширений шляхом внесення змін до Конституції України. На нашу думку, він є вичерпним. Не є вичер­пними самі права і свободи, закріплені Конституцією України (ча­стина перша ст. 22).

Таким чином, не відповідатимуть ст. 157 Конституції України ті зміни до неї, з яких випливатиме можливість скасування чи об­меження прав і свобод людини і громадянина опосередковано, че­рез пропоновані зміни. Це ж можна стверджувати і щодо змін, спря­мованих не прямо, а опосередковано на ліквідацію незатежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Не потребує особливих коментарів повноваження Конституцій­ного Суду України щодо розгляду законопроекту про зміни до Ос­новного Закону на предмет його відповідності ст 158 Конституції України: законопроект, який розглядався парламентом і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік із дня прийняття рішення щодо законопро­екту, а також що парламент протягом строку своїх повноважень

317

не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

При здійсненні цього повноваження Конституційним Судом України постають два питання й іншого змісту. За ст. 159 Основ­ного Закону законопроект про внесення змін розглядається парла­ментом за наявності висновку цього органу конституційної юрис­дикції щодо його відповідності названим статтям Конституції Ук­раїни. Якщо, скажімо, усі статті пропонованих змін узгоджуються з конституційними вимогами до них, то Суд, звісно, дає у цілому позитивний висновок на законопроект. Однак як бути Суду, коли окремі положення законопроекту, навіть найнезначніші, суперечать цим вимогам? Зафіксувати у висновку, що ці окремі положення не відповідають тим чи іншим вимогам названих статей Конституції України, а інші відповідають, чи зробити своєрідний узагальнюю­чий висновок: законопроект у цілому не відповідає конституцій­ним вимогам?

На нашу думку, ст. 159 Конституції України однозначно вима­гає наявності висновку щодо відповідності законопроекту у ціло­му, а не його окремих положень, вимогам зазначених двох статей Основного Закону. Як свідчить практика, Конституційний Суд України дає висновки, у яких здебільшого йдеться про визнання такими, що не відповідають ст. 157 Конституції України (ст. 158 поки що не згадувалася, оскільки для цього не було підстав) лише окремих положень законопроектів. Законопроектам же у цілому не давалася оцінка. З огляду на це небезпідставним буде сумнів: чи має парламент право за таких умов розглядати по суті зміни до Конституції України і приймати відповідний закон. Адже при цьо­му може бути порушено логічний взаємозв'язок цих змін з іншими положеннями Конституції України. Та й Основний Закон ставить вимогу — відповідність законопроекту як цілісного документа, а не в його окремих положеннях, згаданим статтям Конституції'Ук­раїни.

Тому, на нашу думку, Конституційний Суд України має давати висновок на законопроект у цілому навіть за умови наявності в ньому окремих положень, які суперечать конституційним вимогам. Такий висновок однозначно повинен бути негативним, а парламент не мав би права розглядати по суті зміни до Конституції України.

Постає і таке питання проблемного характеру. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи на внесення змін до Конституції

318

України, яким може бути Президент України або не менш як тре­тина чи дві третини народних депутатів України від конституцій­ного складу парламенту, подав до Верховної Ради України відповід­ний законопроект щодо таких змін під час своїх повноважень, однак з огляду на процедуру і строки його проходження в органі консти­туційної юрисдикції законопроект не розглядався парламентом на предмет його прийняття, то чи зобов'язана Верховна Рада України наступного скликання, тобто у новому складі, розглядати його по суті і приймати закон про зміни до Конституції України, а чи це є лише її право. Адже ініціатива щодо змін виходила від одних по­літичних сил, фракцій у парламенті, а у новому його складі депутати навіть того ж самого політичного спрямування, не кажучи уже про депутатів опозиційних політичних поглядів, не поділяють закладе­них у проекті концептуальних змін до Основного Закону.

Тим більше, що за Конституцією України одні законопроекти про зміни до Основного Закону, попереднь о схвалені більшістю від конституційного складу парламенту, приймаються «на наступній черговій» його сесії двома третинами голосів. Інші законопроекти — про зміни до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції Украї­ни», за умов їх прийняття не менш як двома третинами голосів, затверджуються всеукраїнським референдумом.

Проте в обох випадках постає одне й те ж саме питання: чи упов­новажений склад наступного скликання парламенту розглядати проекти законів про зміни до Конституції України, внесених його попереднім складом, а чи це є лише право чи прямий обов'язок та­кого парламенту.

З іншого боку, як бути і Конституційному Суду України, на­приклад, коли подібний законопроект вноситься Президентом Ук­раїни чи групою народних депутатів напередодні тих чи інших ви­борів і має на меті явно пропагандистський характер, хоч може й розцінюватися його ініціаторами як підсум ок їхньої представниць­кої діяльності.

За Конституцією України (ст. 83) чергові сесії парламенту почи­наються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кож­ного року. Новообраний парламент збирається на першу, не на чергову, сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів (вибори проводяться в останню

Г             319

неділю березня), тобто у першій половині травня (крайній строк). Перша сесія, таким чином, є наступною, але не є черговою в ро­зумінні ст. 83 Конституції України. У зв'язку з цим виникає питан­ня, що мав на увазі законодавець, закріплюючи положення, що оста­точно зміни до Конституції України приймаються на «наступній черговій сесії» парламенту: в межах його одного скликання; кількох скликань, у тому числі і на першій сесії новообраної Верховної Ради України, прийня виш законопро зкт про зміни як естафету від попе­реднього її складу, чи тільки на наступних чергових, починаючи не з другого вівторка вересня, а з другого вівторка лютого.

На нашу думку, наведені положення Конституції України слід трактувати так: зміни до Конституції України можуть бути внесені Верховною Радою України того скликання, народні депутати якої ініціювали зміни до Основного Закону. Тому розглянути такий за­конопроект у межах строку повноважень парламенту одного скли­кання — його обов'язок. Для парламенту наступного скликання — є лише правом.

Що ж до змін до Конституції України, ініційованих Президен­том України, то розгляд відповідного законопроекту на предмет його прийняття після обрання нового глави держави має бути обо­в'язковим для парламенту. У разі незгоди з положеннями прийня­того закону Президент України може скористатися правом вето і повернути його на повторний розгляд Верховної Ради України.

Оскільки ні Конституція України, ні Закон України «Про Кон­ституційний Суд України» не містять будь-яких норм процесуаль­ного характеру щодо розгляду законодавчих ініціатив про внесен­ня змін до Основного Закону, при підготовці проекту закону з даного питання доцільним було би опрацювати і викладені вище проблеми, вирішення яких дозволило б Конституційному Суду України розглядати справи щодо змін до Конституції України у суворій відповідності з процесуальними нормами.

Даючи висновок щодо відпоеідності законопроекту про внесен­ня змін до Основного Закону, Конституційний Суд України здійснює правосуддя, властиву тільки йому правосудну функцію такого характер}' в межах своїх повноважень. Уданому разі Суд не вирішує спору, оскільки його як такого при відкритті провадження у справі немає, як і у справах щодо усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Суд має дати висновок щодо додер­жання конституційної процедури розслідування і розгляду справи

320

про імпічмент, порушеної з ініціативи Верховної Ради України. І в першому випадку, коли йдеться про зміни до Конституції України, і в другому — щодо імпічменту, Суд у своїх висновках може кон­статувати відсутність будь-яких порушень Основного Закону, Про­те він може виявити при цьому і ті чи інші невідповідності Консти­туції України, зафіксувати їх у своїх висновках, беззастережно зобов'язавши суб'єктів права на конституційні подання виходити з цього при прийнятті остаточних рішень із порушених ними ж питань.

Основне завдання органів правосуддя, в тому числі й органу кон­ституційної юрисдикції, — вирішувати спори між конфліктуючими сторонами, образно кажучи, спори з законом. При прийнятті до розгляду справ щодо змін до Конституції України та імпічменту Президентові України спору як такого у даних випадках немає. Юридичним фактом для відкриття провадження у справі є, відповід­но, законопроект про внесення змін до Основного Закону та рішення парламенту про звинувачення Президента України, які обов'язко­во мають направлятись на висновок Конституційному Суду Ук­раїни.

Уразі виявлення спірних питань при розгляді справи Конститу­ційний Суд України уже на закритій частині пленарного засідання вирішує цей спір, приймаючи відповідний висновок. Характерни­ми особливостями такого спору є те, що, по-перше, про його на­явність сторони дізнаються лише після ухвалення Судом висновку, по-друге, вони уже не можуть позивати до Суду про перегляд його висновку, оскільки рішення органу конституційної юрисдикції є остаточними і не можуть бути оскарженими.

Отже, у цих двох категоріях справ Конституційний Суд Украї­ни, здійснюючи правосуддя, правосудну функцію, самостійно, що є його прямим обов'язком, виявляє наявність і предмет спору та приймає за ним рішення або ж, ухвалюючи позитивний висновок, констатує тим самим його відсутність.

Конституційний Суд України, надаючи висновок за законопро­ектом про зміни до Основного Закону чи проектом міжнародного договору стає одним із учасників законотворчого процесу. Причо­му його слово є за своєю вагомістю і значимістю нарівні, а то й перевищує позицію з даних питань самого парламенту: Суд своїм висновком повноважний припинити законодавчий процес чи то привнести у розглядувані парламентом проекти істотні корективи

321

негативного — для розробників проектів, позитивного — для суспільства і держави у цілому характеру, визнавши їх окремі по­ложення, або й проекти у цілому, такими, що не відповідають тим чи іншим положенням Конституції України. Дане питання, безпе­речно, є проблемним і потребує окремого дослідження з огляду на те, що орган конституційної юрисдикції здійснює функцію право­суддя. Однак він в особі суддів не може брати участі у політичній діяльності. Для Суду прийняти правильне, конституційне рішення у таких справах — показник виміру його політичної незаангажо-ваності, показник того, наскільки він перебуває поза політикою.

Основний Закон суспільства і держави — акт найвищої юридич­ної сили, а Конституційний Суд України — його правовий оберіг. Зміни до Конституції України можливі, а до окремих її положень й необхідні. Однак перш ніж про це думати, потрібно використати на практиці суспільних відносин закладений потенціал, а потім уже говорити про зміни. Запропоновані на сьогодні парламентаріями десять законопроектів і розглянуті Конституційним Судом Украї­ни, але так і не прийняті Верховною Радою України — не що інше як результат політичної боротьби тих політиків, які здебільшого ні на що інше не здатні у парламенті, крім мислення апріорі у своїх корпоративних інтересах та прагненні бути при владі.

Н є менш важливими для Конституційного Суду України, одни­ми з найпріоритетніших у розумінні їх суспільної значимості, є такі його правосудні функції, закріплені Основним Законом в його по­вноваженнях, як тлумачення Конституції України і законів Украї­ни та вирішення питання про відповідність законів та інших пра­вових актів Конституції України.

Суть офіційного тлумачення названих актів, за Законом Украї­ни «Про Конституційний Суд України», полягає, по-перше, у з'я­суванні, по-друге, у роз'ясненні положень цих актів, об'єднаних єдиним терміном — офіційна інтерпретація (інтерпретація — сло­во іншомовного походження), рівнозначним поняттю офіційне тлу­мачення за умов практичної необхідності у цьому як підстави для конституційного подання з даних питань. Підставою для консти­туційного звернення є наявність неоднозначного застосування по­ложень Конституції і законів України судами, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

322

За законом суб'єктом права на конституційне звернення з пи­тань офіційного тлумачення є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи, а суб'єктом права на консти­туційне подання — Президент України, не менш як сорок п'ять на­родних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради Украї­ни з прав людини, Верховний Суд України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місце­вого самоврядування.

Як бачимо, форми звернення до Суду різні — конституційне подання і конституційне звернення, які відрізняються за своєю сут­тю подібно до підстав цих двох звернень. Для суб'єктів права на конституційне подання — це практична необхідність, для їх подаль­шої діяльності, в офіційній інтерпретації в її двох формах — з'ясу­ванні або роз'ясненні положень цих правових актів. Хіба що подібну практичну необхідність можна оспорювати тільки щодо не менш сорока п'яти народних депутатів України, які у такому кількісно­му складі виступають лише суб'єктом права на конституційне по­дання, а інша практика такому їх утворенню не властива.

Для суб' єктів права на конституційне звернення досить того, щоб звернутися до Суду, вважати, що положення Конституції України або законів неоднозначно застосовуються, а це може призвести, або уже й призвело, в їх розумінні до порушення їхніх конституційних прав і свобод, закріплених в Основному Законі. Щодо громадян, іноземців, осіб без громадянства — це так. Однак конституційні права, тим більше свободи юридичних осіб в Основному Законі безпосередньо не визначені. Водночас юридичними особами є дер­жавні органи. Тому до суб'єктів права на конституційне звернення із питань офіційного тлумачення з підстав, коли вважається, що є наявність неоднозначного застосування положень Конституції і законів України, яка може призвести чи призвела до порушення їх конституційних прав, відносяться, на нашу думку, лише різно­манітні добровільні об'єднання громадян, політичні партії, про­фесійні спілки, інші громадські організації, релігійні організації, підприємницькі структури — юридичні чи фізичні особи тощо.

Щодо підприємницьких структур слід би зробити застереження такого змісту. Рішення Конституційного Суду України, ухвалені ним за їх зверненнями, мають не одноразовий характер, не обме­жуються поновленням порушених прав ко:нкретної юридичної осо-

323

би, якщо такі були, а як і для органів та посадових осіб, виступа­ють нормативною основою їх подальшої діяльності. Те ж саме сто­сується рішень органу конституційної юрисдикції і за зверненнями громадян: від дня їх ухвалення норма Конституції України чи зако­ну діє у тому вигісяді за її змістом, яку їй дав Суд шляхом офіційної інтерпретації, тобто тлумачення.

Проте і за зверненнями суб'єкта права на конституційне подан­ня, і суб'єкта права на конституційне звернення Суд має або з'ясу­вати, або роз'яснити те чи інше положення Конституції або закону України. Відтак постає питання: чи є різниця, в чому вона полягає між з'ясуванням та роз'ясненням тих чи інших положень розгляду­ваних правових актів. На нашу думку, ця різниця доволі істотна. З'ясувати зміст норми — це, по суті, визначити його як невизначе-ний законодавцем належно, що найбільше призводить до неодно­значного його розуміння, а, отже, і застосування. При розгляді справ щодо з'ясування змісту конкретних положень Конституції чи за­конів України на орган конституційної юрисдикції покладається неабияка відповідальність. Адже при цьому не виключена мож­ливість, скажімо, підсвідомого, неупередженого перекручення їх змісту, відступ певною мірою віл, тих первинних начал, закладених законодавцем в їх основу. Це має відношення до таких положень Конституції України, як правова, соціальна, демократична держа­ва, суверенітет України, влада в Україні, державна влада в Україні, конституційний лад в Україні тощо.

Особливо важливим для Конституційного Суду України є здійснен­ня ним повноважень щодо з'ясування таких положень після прий­няття Конституції України 1996 р., коли значна частина законо­давства і понині, на жаль, не приведена у відповідність з Основним Законом. Образно кажучи, такі положення Конституції України чи законів — це своєрідний бутон квітки, в яку законодавець заклав певні її якісні характеристики за відповідним видом.

Діяльність Конституційного Суду України за таких умов неабияк ускладнюється не тільки при офіційному тлумаченні Конституції і законів України, а й при вирішенні питань про відповідність Ос­новному Закону визначених ним правових актів. Адже йому треба з'ясовувати не тільки зміст, закладений парламентом від імені ук­раїнського народу в загальні положення нової Конституції Украї­ни, а й зміст норм законів, ухвалених до 1996 р., але не приведених у відповідність з новим актом вищої юридичної сили, які, за розді-

324

лом «Перехідні положення Конституції», є чинними у частині, що не суперечить їй.

Тим більше, що багато законів як до, так і після прийняття но­вої Конституції України ухвалювалися без належного економічно­го обгрунтування, нерідко несли на собі відбиток політичного по­пулізму, декларативності. Крім того, як законами, так і особливо актами Кабінету Міністрів України нерідко звужувався зміст і об­сяг існуючих прав громадян. А це, безперечно, ускладнювало їх реалізацію в повному обсязі, що не могло не породжувати, і небез­підставно, з юридичної точки зору великої кількості звернень до Конституційного Суду України.

З огляду на це ускладнюється робота правозастосовчих органів та реалізація громадянами їхніх конституційних прав і свобод. Аналогічна проблема виникає і при з'ясуванні, розумінні, тобто при казуальному тлумаченні ними положень норми Конституції Украї­ни, закону, коли її зміст тією чи іншою мірою розкрито. Адже при перегляді законодавцем законів на предмет їх відповідності Кон­ституції України, при прийнятті нових законів не обов'язково міня­ти формулювання статті, її словесний виклад, а, навпаки, доцільні­ше користуватися усталеними термінами, поняттями, вкладаючи у них новий зміст чи уточнюючи його.

Що ж до повноваження Суду роз'яснювати положення Консти­туції і законів України, тобто інтерпретувати їх, то його реалізація менш складна, проте, зважаючи на неприведеність законодавства у відповідність з новою Конституцією України, потребує не менш відповідального підходу.

Здійснення повноваження Конституційного Суду України з пи­тань офіційного тлумачення опосередковано включає здійснення ним, можна сказати, в робочому порядку повноваження щодо відпо­відності Конституції та законів України в частині., в якій вони по­требують з'ясування чи роз'яснення їх положень. П ерш ніж розгля­нути по суті питання щодо офіційного тлумачення закону (його окремих положень) і, тим більше, ухвалити рішення, Суд має з'ясу­вати відповідність Конституції України тих положень закону, про офіційне тлумачення яких просить суб'єкт права на конституційне подання (звернення). Тобто Суд у таких випадках приймає два рішення: одне з них — офіційне тлумачення закону, інше, яке є пе­редумовою його прийняття — конституційність закону, його окре­мих положень. І з цього мають виходити усі суб'єкти правовідно­син, на яких поширюється рішення Суду щодо офіційного

325

тлумачення закону. У свою чергу, орган конституційної юрисдикції не має права приймати до свого провадження матеріали з питань відповідності Конституції України положень закону, з яких Суд дав офіційне тлумачення.

Заслуговують на увагу питання сутності, характеру, природи повноважень Конституційного Суду України щодо офіційного тлу­мачення Конституції і законів України та вирішення питань кон-ституційності правових актів. Результатом цього є прийняття відпо­відного рішення чи висновку. Наприклад, у висновку Суд з'ясував, а, отже, встановив зміст конкретного положення Конституції або закону України. За своєю суттю це є норма, загальне правило для всіх, якій властива і гіпотеза, і диспозиція, і санкція. Творення норм — прерогатива законодавця, але як оцінити таку прийняту норму? Не можна ігнорувати цей момент або при здійсненні функції пра­восуддя або кваліфікувати дії Суду як вторгнення у законодавчу діяльність парламенту, перебрання Судом на себе законодавчих функцій. Законодавець сам надшив орган конституційної юрис­дикції на рівні Основного Закону правом творити таку норму. П одібна ситуація виникає і при роз'ясненні положень Конституції і законів України. При здійсненні повноважень щодо конституцій-ності правових актів Суд своїм рішенням, по суті, скасовує, визнає такою, у разі визнання неконституційною, що втрачає чинність, ту чи іншу правову норму. Такі дії — також прерогатива законо­давця.

Проте у наведених випадках Суд вчиняє дії, згідно зі своїми по­вноваженнями, аналогічні, однопорядкові за кінцевим значенням, результатом, як і законодавець. Якщо так визначив законодавець, причому, як зазначалось вище, на конституційному рівні, то чи правомірним буде розцінювати такі дії, а, отже, і відповідні повно­важення органу конституційної юрисдикції як вторгнення у сферу законодавчої діяльності парламенту, перебрання ним на себе функцій законодавця. На нашу думку, аж ніяк ні. Повноваження Конститу­ційного Суду України, визначені Основним Законом, тим більше є конституційними. І якщо цих повноважень позбавити Конституцій­ний Суд України, то його входження в систему органів державної влади з обмеженими повноваженнями буде сумнівним, скоріше всьо­го — малоперспективним і навряд чи доцільним.

Проблемним питанням для органу конституційної юрисдикції і на сьогодні малодослідженим, є положення Основного Закону щодо дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са-

326

моврядування, посадових і службових осіб, які можуть бути оскар­жені громадянами в суді (ст. 55) та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої їм діями чи бездіяльністю цих суб'єктів. До того ж за ст. 152 матеріальна чи моральна шкода відшкодовуєть­ся фізичним або юридичним особам у разі, коли їм завдано шкоди не тільки актами, а й «діями, що визнані неконституційними».

Отже, Конституційному Суду України важливо, перш ніж вирі­шувати питання щодо конституційності дій, з'ясувати дане поло­ження Основного Закону, інтерпретувати його, виявити зміст, який уклав законодавець у дане поняття. Це ж має відношення і терміна «бездіяльність». Потребує також з'ясування змісту положення ст. 60 Конституції України, згідно з яким ніхто не зобов'язаний ви­конувати «явно злочинні розпорядження чи накази», а за їх віддан­ня і виконання наступає юридична відповідальність. Дане поло­ження тісно пов'язане і з поняттями «дія» та «бездіяльність».

Результатом офіційного тлумачення С}'дом названих положень Конституції України виступатиме конкретна норма, обов'язкова до виконання. Нормативність положень Основного Закону визна­чено його ст. 8 — норми Конституції України є нормами прямої дії. З'ясування змісту норми, його розкриття є її продовженням в інтерпретації Конституційного Суду України. І діятиме вона як загальне правило, як норма прямої дії навіть за умов, що законода­вець відтворить її і конкретизує в тому чи іншому законі.

Чи не найбільшою за своїм обсягом є правосудна функція Кон­ституційного Суду України зі здійснення повноважень вирішувати питання щодо відповідності законів та інших правових актів Кон­ституції України. Крім законів, це й інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів Ук­раїни, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

1              Тимченко И.А. Законодательная деятельность союзних республик в

сфере государственного управлення. — К., 1978. — С. 9-53.

2              Гергелейник В. О. Правові проблеми становлення та функціонування

конституційної юстиції України. Автореф. дис.... канд. юр. н. — К., 2000. —

СЮ.

3              Савенко М.Д. Правовий статус Конституційного Суду України. Дис....

канд. юр. н.—X., 2001.

"Там само. — С.91, 92.

5 Там само. — С.34, 37, 38, 48, 59, 66.