§ 2. Юридична природа екологічної безпеки

Праву екологічної безпеки як об'єктивній категорії прита­манні відповідно свій об'єкт та предмет правового регулювання. Об'єкт цієї галузі становить екологічна безпека, а предмет — відповідні правовідносини щодо забезпечення екологічної без­пеки. Тому в науково-методологічному, прикладному і пізнаваль­ному аспектах надзвичайно важливого значення набуває питан­ня визначення основних найбільш істотних змістовних ознак екологічної безпеки та її юридичного визначення.

Вивчені і проаналізовані спеціальна література, чинне зако­нодавство та практика його застосування дозволяє констатувати багатоплановий, поліфункціональний характер походження еко­логічної безпеки. Тому не випадково підходи до цього визначен­ня доцільно розглянути на доктринальному та нормативно-пра­вовому рівнях.

Наукові визначення екологічної безпеки виходять з того, що вона є різновидом загального поняття безпека (англ. security), яке означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [1].

Близьким до цього є визначення екологічної безпеки як за­безпечення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних

24         Розділ І

загроз, що їх створюють антропогенні чи природні чинники на навколишнє середовище [2].

Водночас існує й ширше розуміння екологічної безпеки в довід­ковій та енциклопедичній літературі. Найпоширенішими є такі визначення екологічної безпеки:

а)         забезпечення гарантії запобігання екологічно значним ка­

тастрофам та аваріям внаслідок сукупності дій, станів і про­

цесів, що прямо або опосередковано не призводять до цих подій;

б)         ступінь відповідності наявних або уявних (прогнозованих)

екологічних умов завданням збереження здоров'я населення і забез­

печення тривалого та стійкого соціально-економічного розвитку;

в)         комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний

баланс на Землі та в будь-яких її регіонах на рівні, до якого

фізично, соціально-економічно, технологічно і політично готове

людство [3].

Очевидно, що автори виділяють різні рівні екологічної безпе­ки — глобальної, регіональної, наукової, локальної та місцевої.

Привертає увагу визначення екологічної безпеки, наведене в еколого-правовій літературі, в якому деталізуються окремі озна­ки цього поняття. Так, Г.П. Серов визначає екологічну безпеку особи, суспільства і держави як стан захищеності життєво важ­ливих інтересів особи, суспільства і держави у процесі взаємодії суспільства і природи від загроз:

а)         з боку природних об'єктів, властивості яких змінені забруд­

ненням, засміченням внаслідок антропогенної діяльності (виник­

нення аварій,  катастроф, здійснення тривалої господарської,

військової та інших видів діяльності) чи навмисно з метою еко­

логічних диверсій, агресії або ж природних явищ та стихійного

лиха;

б)         обумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням

природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і дер­

жави природними ресурсами) [4].

Важливою доктринальною тезою є положення про те, що стрижнем концепції екологічної безпеки є теорія екологічного ризику і прикладна її частина — визначення рівня прийнятно­го ризику [5].

З огляду на вищенаведені підходи спробуємо систематизува­ти визначення екологічної безпеки, які містяться в законодав­чих та підзаконних актах.

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

25

Закон України "Про охорону навколишнього природного се­редовища" від 25 червня 1991 року визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, за якого забез­печується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей [б]. Вона гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємо­пов'язаних політичних, економічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ч. II, ст. 50). Можна припустити, що екологічна безпека подається в об'єктивному (ч. І, ст. 50) та суб'єк­тивному (ч. II, ст. 50) значенні, беручи до уваги, що законом вона гарантується як певна юридична можливість, тобто суб'єктивне право громадян України, яке можна ідентифікувати з екологіч­ним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навко­лишнє природне середовище, закріплене ст. 50 Конституції Укра­їни та ст. 9 вищезазначеного екологічного закону.

Зі змісту ч. І, ст. 50 випливає також і те, що в наведеному законі юридично зафіксована спроба визначити екологічну без­пеку як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан сере­довища, що не є небезпечним для здоров'я людей. При цьому це має бути саме такий стан довкілля, за якого здійснюється систе­ма запобігання настанню небезпеки, тобто загрози.

Зрозуміло, що наведена модель юридичного оформлення дефініції екологічної безпеки є не дуже вдалою, якщо врахувати надзвичайну складність визначення тієї межі якості природно­го оточення, яка обумовлює активне здійснення системи запобіж­них дій щодо відвернення погіршення екологічної обстановки та унеможливлення настання загрози, тобто ризику для здоров'я людей. Незрозумілим зі змісту коментованої статті є й питання про те, хто визначає такий стан довкілля і забезпечує реалізацію превентивних заходів. Чи це є обов'язок держави, її контролюю­чих органів або ж фізичних і юридичних осіб, діяльність яких призводить до погіршення екологічної обстановки та виникнен­ня небезпеки для здоров'я людей?

Логічне тлумачення положень зазначеної норми дає мож­ливість дійти висновку, що оскільки держава прийняла вище­згаданий закон, то гарантування системи екологічної безпеки має покладатися саме на неї в особі органів, повноваження яких встановлені щодо забезпечення екологічної безпеки. За таких умов уможливлюється ненавмисне амністування тих фізичних і юридичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти

26         Розділ І

і створюють загрозу для природних систем і людини. І разом з тим зовсім не регламентовано питання про відвернення загрози та не визначено відповідальних суб'єктів, які не забезпечують відвернення настання природної небезпеки внаслідок природ­них аномалій та природних стихійних явищ, хоча очевидно, що в першому випадку обов'язки щодо гарантування екологічної без­пеки мають покладатися на фізичних і юридичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності або експлуа­тують аналогічні об'єкти. У другому — це прямий обов'язок держави та відповідних органів влади, які виступають гарантом екологічної безпеки перед суспільством та конкретною особою, що проживає або перебуває у межах України. Узагальненість коментованого визначення екологічної безпеки свідчить про певні законодавчі прогалини, що особливо має позначатися саме на прин­ципі застосування відповідних норм щодо екологічної безпеки.

Водночас у визначенні очевидні й вади юридичної техніки, оскільки поза його межами залишилася сукупність заходів, за допомогою яких має гарантуватися екологічна безпека, та вірогідні суб'єкти їх реалізації. А це в свою чергу породжує низку запи­тань стосовно повноти віддзеркалення найістотніших ознак, які визначають поняття екологічної безпеки та можливості прак­тичного застосування і створення реального механізму забезпе­чення екологічної безпеки.

Зазначені недоліки та прогалини в юридичному визначенні екологічної безпеки обумовлюють доцільність подальшого твор­чого пошуку найбільш оптимальних підходів з тим, щоб воно було найбільш лаконічним і водночас зрозумілим, адресним, спри­яло здійсненню конкретних дій чітко визначеними суб'єктами, зобов'язаними забезпечувати таку якість довкілля, за якої воно було б безпечним для будь-яких живих організмів біосфери і позбавленим будь-яких загроз, особливо для людини, суспіль­ства і держави.

Слід підкреслити й ту обставину, що законодавчий акцент на реальний, фізичний стан навколишнього природного середови­ща та інші елементи біосфери не справив фактично належного впливу на державу, її інституції, відповідні фізичні та юридичні особи щодо ефективного відвернення природної і техногенної небезпеки.

Сьогодні можна констатувати й те, що легалізована законо­давча модель визначення екологічної безпеки не мала позитив-

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

27

ної апробації у їхній діяльності й звичайно підлягає певному корегуванню з урахуванням реального рівня небезпеки, що ви­никає від різних джерел екологічно небезпечного впливу з ак­центуванням на здійснення системи профілактичних заходів на локальному, місцевому, регіональному, національному та транс­національному рівнях.

З огляду на це сучасна еколого-правова наука має більш ре­тельно та поглиблено проаналізувати причини відставання відпо­відних правових моделей екологічної безпеки, звернувши особ­ливу увагу на спеціальні та власне юридичні ознаки цього по­няття з тим, щоби виробити найбільш оптимальні науково-прак­тичні інструментарії, здатні фактично забезпечити ефективність законодавства у цій сфері та систему найбільш надійних гарантій екологічної безпеки.

У цьому плані безперечний інтерес становить Державний стан­дарт України "Безпечність промислових підприємств. Терміни і визначення" [7], у якому безпека населення, матеріальних об'єктів, навколишнього середовища визначається як відсутність недо­пустимого ризику, пов'язаного з можливістю заподіяння будь-якої шкоди. Водночас у довідковому додатку до цього стандарту екологічна безпека розглядається через призму відсутності дій, станів та процесів, які прямо чи опосередковано призводять до заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, на­селенню та матеріальним об'єктам.

Показово, що зазначений стандарт як підзаконний норматив­но-правовий акт не сприйняв законодавчої формули визначен­ня, яка міститься у ст. 50 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", і має суттєві відмінності у формулю­ванні ознак екологічної безпеки, пов'язуючи їх із відсутністю наявності небезпеки, яка, судячи із наведеного змісту, базується на принципі ризику, здатного призвести до заподіяння шкоди.

Можна одразу зауважити, що у згаданому стандарті спостері­гається очевидне порушення принципу законності, відхилення від відтворення законодавчої дефініції та проводиться формалізація екологічної безпеки на дещо інших ознаках, зокрема як певного наслідку, який забезпечується з метою недопущення будь-якого природного, техногенного чи іншого соціального ризику і пов'я­зується із заподіянням шкоди зазначеним об'єктам та благам.

І це при тому, що стандарт продукує розкриття змісту екологіч­ного ризику як імовірності негативних наслідків від сукупності

28         Розділ І

шкідливих впливів на навколишнє природне середовище, які спричиняють необоротну деградацію екосистеми.

У наведених дефініціях привертають до себе увагу кілька положень. Так, у першому визначенні йдеться про відсутність недопустимого ризику. Отже, безпека передбачає ризик допус­тимий, тобто у певних межах або рівнях, що має важливе методо­логічне значення. Це означає, що, по-перше, ризик має бути до певної міри дозованим, регульованим, як з погляду можливих техногенних навантажень, так і власне природних, стихійних за­гроз. По-друге, очевидно, що безпека є певним технічним, еконо­мічним та соціальним станом, за якого регулюються чи мають регулюватися відповідні рівні ризику. По-третє, допустимий ри­зик має забезпечувати будь-яку можливість відвернення заподі­яння шкоди, оскільки недопустимий ризик відповідно пов'язуєть­ся з її настанням, тобто встановлюється відповідна формула за­лежності:

а)         екологічна небезпека — недопустимий ризик + шкода;

б)         екологічна безпека — допустимий ризик - відсутня будь-

яка форма шкоди, тобто виключаються будь-які негативні на­

слідки.

Однак стандартизоване визначення екологічного ризику дещо ускладнюється наслідками, оскільки пов'язується з імовірністю їх настання з "необоротною деградацією екосистеми". Тобто йдеть­ся про такі рівні негативних шкідливих впливів, які створюють загрозу довкіллю, людині і в цілому суспільству. Все це зумов­лює доцільність нагальної регламентації рівнів екологічного ри­зику залежно від різних джерел його походження.

Оскільки це так, то питання забезпечення екологічної безпе­ки мають зачіпати регуляцію різних станів, процесів та дій на технічному, технологічному, фізико-хімічному, організаційному, зокрема соціальному та правовому, рівнях. Власне, про це йдеть­ся у рекомендованому визначенні екологічної безпеки.

Проте детальний аналіз стандарту в частині загальної кате­горії безпеки і спеціальної екологічної безпеки дозволяє вияви­ти деякі відмінності стандартизованих підходів. У першому йдеть­ся про відсутність недопустимих ризиків, тобто поза межами, або тих, що перевищують відповідні межі (рівні) показників. У дру­гому вказується на ризик, здатний у процесі реалізації призвес­ти до будь-якої шкоди (моральної чи матеріальної). А відтак, настання ризику у будь-якій формі, що призводить до негатив-

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

29

них наслідків, є підставою констатувати порушення права люди­ни на безпеку у відповідній сфері. Таке широке розуміння без­пеки навряд чи є виправданим як з теоретичного, так і з прак­тичного погляду, оскільки будь-яка діяльність у тій чи іншій сфері є ризикованою. Але рівні цього ризику неоднозначні через загрозу для життя і здоров'я людини та інших використовува­них нею, суспільством і державою благ.

Ще більше значення має градація рівнів екологічного ризику, адже практично будь-які викиди забруднювальних речовин чи іонізуючий, радіаційний, фізичний та біологічний вплив на до­вкілля змінюють його стан, тобто якість, а тому призводять не тільки до моральної, але й до значної майнової шкоди. Мабуть, не випадково визначені екологічним законодавством екологічні нормативи, що передбачають гранично допустимі викиди та ски­ди, або тимчасово погоджені нормативи для деяких суб'єктів не пов'язуються із системою нормативів екологічної безпеки. Відпо­відно не будь-який недопустимий ризик є чинником, що характе­ризує небезпеку, а тільки такий, що може порушити показник, тобто норматив екологічної безпеки, — гранично допустимі кон­центрації забруднювальних речовин у навколишньому природ­ному середовищі; гранично допустимі рівні акустичного, електро­магнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впли­ву на нього та гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування. Саме такого логічного висновку можна дійти, аналізуючи склад екологічних нормативів та місце їх у системі нормативів екологічної безпеки (ст. 33 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

Отже, на сучасному рівні розвитку нормативно-правового Регулювання екологічної безпеки недопустимий ризик має вимі­рюватися вищенаведеними показниками. І тільки за умови, що такий ризик у визначених величинах здатний спричинити будь-яку шкоду.

Дещо з інших позицій визначено поняття екологічної безпе­ки, а саме як відсутність дій, станів та процесів. Адже тут ідеться про можливі носії ризику, а не про сам ризик. Хоча в той же час пРо це й найменшого натяку немає, оскільки у стандарті це пря­мо чи опосередковано пов'язується зі збитками для довкілля, людини та різних матеріальних об'єктів. У юридичному аспекті Шлком слушне питання про можливість заподіяння шкоди не носієві прав та обов'язків (правосуб'єктній особі), а відповідним

ЗО        Розділ І

благам — довкіллю, матеріальним цінностям тощо. На думку автора, категорія "шкода", "збитки" тощо може пов'язуватися тільки із правосуб'єктною особою — громадянином, суспільством, державою, юридичною особою. Саме цим суб'єктам завдається шкода як власникам або користувачам відповідного майна, до­вкілля або їхнім елементам, оскільки внаслідок небезпечних дій знижується чи деградує їхній якісний стан, або й знищується як певний матеріальний осередок чи умова життєдіяльності. Тому і в цьому аспекті стандартизована модель заподіяння шкоди потребує відповідного уточнення.

До того ж слід наголосити, що збитки мають характер суттє­вих. Означення "суттєві" в юридичному аспекті досить-таки не-визначене, якщо врахувати, що воно подається через оціночну категорію, розуміння якої залежить від її коментатора, його знань, досвіду тощо. Визначити суттєвість у кожному конкретному ви­падку через відсутність відповідних легалізованих роз'яснень просто неможливо, а тому аморфність та невизначеність остан­ньої не тільки не пояснює суті екологічної безпеки, а значно ускладнює цей процес, оскільки наявність ризику потрібно ще довести. Слід взяти до уваги, що сьогодні в законодавстві не існує чіткої відповіді на питання про те, які дії, етапи та процеси мо­жуть завдавати вищезазначеним об'єктам суттєвих збитків. А відтак запропоновані стандартизовані варіанти у викладених фор­мулах — не виправдані та практично не сприйнятні, хоча й відби­вають особливості істотних ознак екологічної безпеки (відсутність недопустимого ризику та шкоди для людини і навколишнього природного середовища).

Для повноти дослідження проблеми доцільно проаналізувати положення і такого політико-правового документа, як Концеп­ція (основи державної політики) національної безпеки України, ухвалена постановою Верховної Ради України від 6 лютого 1997 р. [8], зокрема визначення останньої як стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збере­ження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Це досягається шляхом проведення виваженої державної політи­ки відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і про­грам у різних сферах діяльності, зокрема в екологічній. Отже, концепція передбачає й особливу сферу національної безпеки —

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

31

"екологічну національну безпеку," що має принципове значен­ня для правильного методологічного усвідомлення зазначеної проблеми.

Близькі або майже тотожні (концептуально) визначення уже висвітлені на початку цього розділу. Тож зрозуміле й джерело їх походження та подальшої інтерпретації. З огляду на це роз­глянемо більш уважно окремі істотні риси у наведеному визна­ченні. Йдеться передусім про стан захищеності життєво важли­вих інтересів особи, суспільства та держави, що виключає будь-які загрози для вказаних суб'єктів.

Стан захищеності може характеризуватися високим рівнем законності і правопорядку в країні, розвитком усіх ланок дер­жавних інституційних, суспільних утворень щодо захисту жит­тєво важливих екологічних інтересів. Разом з тим стан захи­щеності державних, суспільних та особистих інтересів ще не га­рантує аналогічної захищеності їхніх суб'єктивних прав, особли­во на рівні юрисдикційного захисту. Особливо це стосується еко­логічної сфери або, точніше, захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави.

Це пояснюється перш за все тим, що категорія "екологічні інтереси" досить узагальнена і змістовно чітко не визначена у чинному законодавстві, навіть якщо вона подається через кате­горію законних інтересів.

По-друге, екологічні інтереси поки що не персоніфіковані, а тому можуть належати усім громадянам, суспільству, державі, що ускладнює процес їх захисту.

По-третє, у законодавстві відсутня чітка класифікація еколо­гічних інтересів стосовно зазначених об'єктів, а відтак говорити про їхню захищеність (незахищеність) безпредметно.

По-четверте, екологічні інтереси не гарантуються конкретни­ми нормами екологічного законодавства, а випливають із мети, завдань і характеру екологічних правовідносин і норм екологіч­ного законодавства.

По-п'яте, екологічні інтереси реалізуються у процесі здійснення сукупності екологічних заходів: організаційних, технічних, тех­нологічних, економічних, превентивних та у процесі забезпечен­ня законності й екологічного правопорядку у державі на відміну В1Д екологічних прав, порушення яких дає підстави для їх понов­лення та захисту в юрисдикційному, зокрема судовому, порядку.

32

Розділ І

Тобто це такі природні й соціально обумовлені потреби особи, суспільства і держави у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які випли­вають зі змісту норм екологічного законодавства та не забезпе­чені у сучасний період системою юридичних засобів захисту [9].

Не менш гіпотетичним є доведення "стану захищеності" життєво важливих інтересів, якщо врахувати, що такі інтереси держави, суспільства й особи не завжди збігаються, а інколи й стоять на полярних позиціях або ж не кореспондують один од­ному. Слід врахувати й те, що на відміну від прав особи інтереси не завжди корелюють з обов'язком для інших осіб. Досить склад­но в юридичному вимірі визначити належність інтересів до жит­тєво важливих, провести їх класифікацію, визначити примат, прі­оритетність тощо.

Не менш важливим є встановлення показників захищеності таких інтересів у кожний конкретно-історичний період розвит­ку особи, суспільства і держави.

У контексті нашого аналізу екологічні інтереси зазначених суб'єктів уточнюються Концепцією національної безпеки України зі спрямуванням на забезпечення екологічно і технологічно без­печних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу, забезпечення територіальної цілісності та недоторканності кордонів, розвиток етнічної, куль­турної, мовної та релігійної самобутності громадян.

Зі змісту концепції випливає, що існують реальні загрози цим інтересам, зокрема в екологічній сфері:

а)         значне антропогенне порушення та техногенна переванта­

женість території України, негативні екологічні наслідки Чор­

нобильської катастрофи;

б)         неефективне використання природних ресурсів, широкомас­

штабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих

технологій;

в)         неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпеч­

них технологій, речовин і матеріалів;

г)          негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяль­

ності.

Виходячи з викладеного, важко поки що констатувати завер­шеність на сьогодні стану захищеності екологічних інтересів осо­би, суспільства, держави від існуючих реальних загроз, а відтак і

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

33

говорити про збалансовану систему національної екологічної безпеки та завершеність запропонованого визначення.

Насамперед очевидно, що екологічні інтереси є категорією пер­манентно змінюваною, оскільки досить мінливі й непередбачу-вані об'єктивні та суб'єктивні (природні та техногенні) екологічні загрози. Тому забезпечити їх захищеність — надзвичайно відпо­відальна і складна справа, оскільки необхідні гнучкі науково-технічні, інституційні, соціально-економічні, інформаційні, інно­ваційні та правові механізми, адаптовані до певних соціально-економічних, політичних і екологічних умов розвитку.

За таких умов концептуальні засади національної екологіч­ної безпеки потребують корекції з огляду на особливості місце­вої, регіональної, галузевої і транснаціональної безпеки та реаль­них засобів забезпечення правових потреб особи, суспільства і держави. У цьому аспекті можна вважати доцільною екстрапо­ляцію вектора захищеності не на інтереси, а на відповідні суб'єк­тивні екологічні права, визначені сьогодні Конституцією Украї­ни та Законом України "Про охорону навколишнього природно­го середовища" від 25 червня 1991 року.

Тому виправданим видається акцентування уваги у націо­нальній екологічній безпеці на стан захищеності громадян, на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище та його адекватність праву на екологічну безпеку людини і гро­мадянина від будь-яких загроз внутрішнього та зовнішнього впливу. У такий спосіб забезпечення національної екологічної безпеки стає теоретично обґрунтованим і практично зрозумілим, якщо врахувати реальну ситуацію та механізм державно-право­вого регулювання у цій сфері.

Доцільно за таких умов вести мову про необхідність вдоско­налення цього механізму, особливо на юрисдикційному рівні, уточнення окремих ознак екологічної безпеки, що безперечно сприятиме практиці реалізації основних юридичних можливо­стей особи, суспільства і держави (держав) у сфері національної та глобальної екологічної безпеки, ініціацію зближення їх пра­вового регулювання та захисту порушених суб'єктивних прав у цій важливій галузі. Але, безперечно, такий підхід має базувати­ся на реальному правовому підґрунті та стані захищеності (не­захищеності) права на екологічну безпеку як пріоритетного й абсолютного юридичного феномену в системі екологічних прав людини, інших фізичних і юридичних осіб, а в передбачених за-

34         Розділ І

коном і міжнародними договорами випадках — прав суспіль­ства і держави.

У цьому сенсі певний інтерес становлять положення про доцільність розроблення і послідовної реалізації Концепції міжнародної екологічної безпеки, висунутої у липні 1988 р. на черговій нараді колишнього Політичного консультативного ко­мітету держав — учасниць Варшавського договору [10], згідно з якою міжнародна екологічна безпека має сприяти сталому і без­печному розвиткові усіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожного народу і кожної людини, що передбачає та­кий стан міжнародних відносин, за якого забезпечується збе­реження, раціональне використання, відтворення і поліпшення якості навколишнього середовища.

З огляду на почуте учасники наради високо оцінили діяльність ООН та її спеціального органу — Програми ООН з навколишньо­го середовища та роботу Міжнародної комісії з охорони навко­лишнього середовища і розвитку, яка запропонувала розглядати екологічні проблеми не ізольовано, а у взаємозв'язку з проблема­ми війни і миру, роззброєння і розвитку, ліквідації відсталості й бідності, забезпечення гідного, здорового і безпечного життя на Землі [11].

Зрозуміло, що наведені положення мають переважно загаль­ний геополітичний характер, але водночас у них містяться до­сить істотні ознаки міжнародної екологічної безпеки як стану розвитку міжнародних відносин у сфері екології, які б мали спря­мовуватися на підвищення якості довкілля, а отже його безпеч­ності для життя усього живого на планеті. Тобто екологічна без­пека у міжнародній сфері — це такий ступінь розвитку міжна­родного співробітництва та його міжнародно-правового опосеред­кування еколого-правових зв'язків між державами і відповід­них відносин у сфері екологічної безпеки, які забезпечують ви­соку якість довкілля для життя і здоров'я людей та інших жи­вих організмів у транскордонному вимірі.

Очевидно, йдеться про новаційний розвиток зовнішніх (міжна­родних) відносин у сфері екологічної безпеки, які, звісно, не мо­жуть не позначатися на характері юридичних зв'язків та відпо­відних правовідносин у сфері внутрішньої екологічної безпеки. Адже марно говорити про стандарти та перспективи міжнарод­ної екологічної безпеки, якщо вони не застосовані, не відпрацьо­вані у національному вимірі країни або не забезпечені відповід-

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

35

ними механізмами з урахуванням національних, регіональних та місцевих умов реалізації державної екологічної політики. А це у свою чергу спонукає державу і суспільство гармонізувати свої ідеї та принципи забезпечення екологічної безпеки на рівні світових вимог і трансформувати новаційні процеси, відносини та норми до рівня світового співтовариства з метою реалізація збалансованої системи екологічної безпеки як імперативного чин­ника сучасного цивілізованого розвитку і гарантії здійснення та захисту докорінного права на екологічну безпеку.

Ці ідеї були суттєво розвинені на Конференції з навколишньо­го середовища, що відбулася в червні 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, де було ухвалено всесвітній план дій — Порядок денний на XXI століття. Як зазначається у преамбулі до Порядку денного на XXI століття, єдиний спосіб забезпечити собі більш безпечне і краще майбутнє — вирішення екологічних проблем і екологічний роз­виток у комплексі та за спільним погодженням держав. А тому доцільно потурбуватися про те, щоб екологічні норми, включаючи норми, що забезпечують додержання стандартів охорони здоров'я і безпеки, не використовувалися як засоби довічної і невиправда­ної дискримінації або як замасковані торговельні обмеження [12].

У цьому простежується сенс сучасної гуманістичної екологіч­ної політики держави щодо декларування і гарантування прі­оритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповід­ної внутрішньої і зовнішньої функції держави — забезпечення екологічної безпеки.

Проведений аналіз теоретичних джерел, законодавчих та підзаконних актів, деяких політико-правових та інших норма­тивних документів дає підстави стверджувати, що екологічна безпека є різноплановою і поліфункціональною інтегрованою категорією, яка відтворює реальне біолого-фізичне, технологіч­не, економічне та соціально-правове явище, а тому може розгля­датися через призму:

а)         стану навколишнього природного середовища (фізико-біо-

логічний підхід);

б)         стану розвитку техніки і технологій, що виключають або

зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічний підхід);

в)         стану економічного забезпечення екологічної безпеки (еко­

номічний підхід);

г)          стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передба­

чає створення соціальної інфраструктури системи екологічної

безпеки у широкому розумінні (соціальний підхід);

36         Розділ І

д) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, гарантованого законами держави (держав­но-правовий підхід).

Саме у двох останніх пунктах екологічна безпека розглядається як різновид та складова національної і транснаціональної (гло­бальної) безпеки, що передбачає створення сталої системи еколо­гічної безпеки, тобто сукупності соціально-правових і державно-правових інституцій, функціонування яких було б спрямоване на відвернення будь-якої загрози для людини, суспільства і дер­жави, як основи задоволення національних екологічних інтересів та забезпечення екологічних прав громадян.

За логікою, система екологічної безпеки включатиме збалан­совану сукупність державно-правових і соціальних противаг щодо виникнення та відвернення різноманітних загроз:

а)         природного походження, породжених або ускладнених на­

слідками природної стихії;

б)         антропогенного (техногенного) походження, як наслідок не­

безпечної неконтрольованої (або недостатньо контрольованої) гос­

подарської та іншої екологічно шкідливої і загрозливої діяльності.

У юридичному аспекті гарантування екологічної безпеки, тобто стану соціальної і правової захищеності, — безпосередній обо­в'язок держави, здійснюваний шляхом встановлення системи засобів забезпечення, регламентування прав на екологічну без­пеку, регулювання відповідних суспільних правовідносин, ви­значення правового режиму здійснення екологічно небезпечної діяльності, форм реалізації суб'єктивних можливостей особи у цій сфері та способів і методик юридичного захисту, у тому числі юрисдикційного, встановлення меж та видів відповідальності різних суб'єктів за порушення встановленого режиму, у тому числі за створення умов екологічної небезпеки внаслідок прояву сил і явищ природної стихії та невиконання вимог, норм і норма­тивів екологічної безпеки та ранжованої відповідальності (пози­тивної і негативної) за екологічний ризик.

Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національного, так і міжнародно визнаного та легалізованого в Україні правового регулювання.

Варто зазначити, що екологічна безпека відбивається у право­вих приписах як певна сфера пріоритетності будь-якої діяльності,

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

37

а в Законі України "Про охорону навколишнього природного се­редовища" від 25 червня 1991 року [13], Законі України "Про екологічну експертизу" від 9 лютого 1995 року [14] та інших ак­тах законодавства — як основний принцип еколого-правового ре­гулювання та напряму державної екологічної політики України.

Правові приписи стосовно екологічної безпеки містяться сьо­годні як на рівні механізму конституційного, законодавчого, так і підзаконного нормативно-правового регулювання. Це означає, що екологічна безпека чітко отримала "прописку" правової категорії, а норми, які регламентують відносини щодо її забезпечення, від­особлюються у відносно окремий блок законодавства України як на рівні мети, її завдань, так і механізму правового забезпечення.

Зазначені приписи містять чіткі імперативи обов'язкового до­тримання вимог, норм, нормативів екологічної безпеки для осіб, які здійснюють екологічно ризиковані види діяльності, та держа­ви як гаранта прав і уповноважують громадян на екологічну без­пеку як абсолютне конституційне і галузеве суб'єктивне право.

Вищенаведене дозволяє виділити найбільш суттєві ознаки, які притаманні екологічній безпеці як об'єкту права:

а)         складова (елемент) національної та транснаціональної без­

пеки;

б)         стан розвитку соціальних правовідносин та соціально-пра­

вових зв'язків уповноважених на екологічну безпеку громадян

та інших уповноважених і зобов'язальних суб'єктів;

в)         наявність системи державно-правових та інших соціаль­

них засобів запобігання виникненню різноманітних загроз шля­

хом регулювання екологічно небезпечної діяльності;

г)          спрямованість на сферу екологічно ризикованих видів діяль­

ності чи природних стихійних явищ, здатних призвести стан

довкілля до рівня, небезпечного для життя і здоров'я людей, су­

спільства і держави;

д)         попередження екологічно ризикованих дій, станів і про­

цесів, здатних завдати суттєвої шкоди державі, суспільству чи

окремій особі.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення еколо­гічної безпеки як юридичної категорії: це складова національ­ної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку су­спільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за яких системою правових норм, інших державно-правових і соці-альних засобів гарантується захищеність права громадян на без-

38         Розділ І

печне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується регулюван­ня здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.

Література та нормативно-правові акти

Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. —

М., 1997. —С. 47.

Качинсъкий А.Б. Сучасні проблеми екологічної безпеки / Нац.

ін-т стратегічних досліджень. — К., 1994. — Вип. 33. — С. 8.

Реймерс Н.Ф. Охрана природы и окружающей человека среды:

Словарь-справочник. — М.: Просвещение, 1992. — С. 20.

Серов Г.П. Правовое регулирование экологической безопаснос­

ти при осуществлении промышленных и иных видов деятельности. —

М.: Ось-89, 1998. — С. 33.

Яблоков А.В. Экологический риск и национальная безопасность

// Экономика. Предпринимательство. Окружающая среда: Между-

нар. науч.-практ. ж-л. — 1994. — № 1. — С. 20.

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

ДСТ 2156-93 України. Безпечність промислових підприємств.

Терміни і визначення: Видання офіційне. — Держстандарт України,

1994.

Голос України. — 1997. — 6 лютого.

Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій у схемах. — К.:

Вентурі, 1998. — С 33.

Совещание Политического консультативного комитета госу­

дарств — участников Варшавского договора, Варшава, 15—16 июня

1998 г.: Документы и материалы. — М.: Политиздат, 1988. —

С. 18—19.

Там само.

Программа действий: Повестка дня на XXI век и другие доку­

менты конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении. —

Женева: Центр за наше общее будущее, 1993. — С. 1, 3.

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. —

Ст. 546.

Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 8. — Ст. 54.

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

39