РОЗВИТОК НАУКИ ПРАВА

У середні віки всі християнські ідеї було реалізовано і впроваджено в життя. Розв'язання цього завдання здійснювалося протягом тривалого періоду часу. Так, ідеї переходили в життя, наука про право характеризувалася незначним розвитком, повторюючи старі історії в уривках. Середні віки перебувають з убогою освітою в такому ж відношенні, як мітичний період Греції з блискучим періодом розвитку наук і мистецтв. Як вища освіта Греції виникла з попередньої мітич-ної історії Греції, так і нові європейські держави, де наука й мистецтво досягли свого апогею, мали свій початок у підсвідомій, грубій, але сильній творчості середніх віків.

Тут, як і завжди, і скрізь, повторився загальний закон, що людина спочатку [щось] робить, а потім обмірковує зроблене, — спочатку несвідомо творить, а потім одержаний нею результат обмірковує, робить предметом теорії, тобто науки. Спочатку існував Гомер, а потім уже з'явився й Арі-стотель з теорією поезії. Цей закон повторюється в органічному житті людини. У дитинстві людина діє несвідомо, хоч її дії мають творчий характер; потім із розвитком здібностей вона починає усвідомлювати те, що вона робить.

Щоправда, в кожному моральному творі цього періоду неодмінно вміщувався розділ "De iustitia et de iure"1. Початками права визнавалися Ratio et Revelatio - розум і християнське осяяння. Ratio покладалося в основу натурального природного права, а осяяння - в основу духовного, канонічного. Кожен підручник доводив згоду натурального розуму з божествен-//ним осяянням і Намагався довести: що було розумне за природою, було розумне і за осяянням.

Позицію, на якій стояла наука права, можна схарактеризувати таким чином: 1) Під "ratio" середньовічна схоластика розуміла просту абстрактну здатність, а не органічну систему істин, які людина пізнавала, досліджуючи свій дух і природу; 2) Під "revelatio" вона розуміла просто кодекс правил і принципів, а не ту організуючу й творчу силу, яку ми бачимо у християнстві; 3) Право вона розуміла переважно як те, що є, а не як те, чим воно повинно бути і що воно робить,

'лот. Про справедливість і про право.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________151

— бачила в ньому саму низку умов і приписів, а не метод або спосіб для влаштування життя, [бачила] формулу, а не силу.

Але одна справа вивчати право як низку умов і приписів для влаштування життя, а інша справа бачити в ньому відповідну їм практичну силу. Вивчення права в останньому значенні передбачає знання тих незліченних сил, що діють у суспільстві, у взаємодії яких виявляється право. Для цього потрібно вивчити фізіологію держави — простежити її фізичний, розумовий, моральний, соціальний і політико-економіч-ний стан, аби бачити, яке місце посідає право у різних відношеннях до всіх цих умов, де воно перебуває. Але таких усебічних знань не вистачало схоластичному періоду, тому не було і не могло бути справжньої науки про право.

Тим часом у середньовічній історії є одна нова установа, якої не бачив давній світ. Це — церква. Як невідоме давнім [людям] явище, церква розробила право, не пов'язане ні з грецьким, ні з римським правом. Це цілком нове право, що стосується вищих принципів канонічного права; здається, досі ця галузь права ще не розвинена належним чином. А проте, можна скласти собі думку про ці вищі принципи.

Спаситель сказав: "Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові" (Мт. XX, 11, 21). І цим розмежував царини цивільну й релігійну, відокремив сферу волі сумління од відання світської влади й поставив цю [внутрішню] людину в безпосереднє відношення до Бога. Тим часом уся давня людина з усім її зовнішнім і внутрішнім змістом була підпорядкована державі, яка тяжіла над її думками, віруваннями як усеосяжна сила. У Римі доглядачами релігії були сенат (курії), цензор, імператор, який вважався "Pontifex Maximus"1. Тому Боже приносилося в жертву кесареві, не було і не могло бути особливої установи для внутрішнього незалежного й невидимого життя людини, якою є нині церква.

Лад, організація й різні зовнішні та внутрішні стосунки церкви є предметом канонічного права. Канонічне право повинно знайти між іншим низку принципів, які точно визначали б // ставлення церкви до держави, й навпаки — дер- 91 жави до церкви. Труднощі розв'язання цього завдання зрозумілі з того, що церква за своєю сутністю є спілка, не означувана видимими формами, і тому з нею не можна перебувати у стосунках, подібних до міжнародних.

У середні віки держава підпорядковувалася церкві згідно з висловом: "cuius est religio, eius est regio"2. Коли протес-

Ілат. Найвищий Жрець.

глат. чия релігія, того й влада.

152

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

тантизм визнав самостійні принципи держави, крайність стосунків не зникла, але стала зворотньою: "cuius est regio eius et religio"1. Там самостійність церкви за умови несамостійної держави, тут самостійність держави за умови несамостійної церкви. Давня держава не мала проти себе такої сили, з якою вона вступила б у боротьбу і в якій у той же час вона мала б потребу. Це робило її, за визначенням Арістотеля, самодостатньою.

"Status naturae"2

Епоха відродження наук і найближча після неї характеризуються великими відкриттями в галузі природознавства. Ця епоха має Коперника, Галілея, Ньютона. Кращі мислителі зверталися до вивчення природи й шукали в ній самій розв'язання завдань розуму подібно до того, як у Середні віки схоласти шукали цього розв'язання в осяянні.

Цей дух часу дався взнаки і в царині юриспруденції: всі філософи права знаходили відпровадний пункт свого дослідження в "status naturae" на противагу "status civilis"3 як явищу штучному й зумовленому людською сваволею. А що "status civilis" зумовлений сваволею, це вбачали в тому, що в ньому людина повинна багато терпіти й зносити усупереч своїм природним бажанням. Але в чому полягав цей "status naturae"? Яким чином відбувся перехід від нього до "status civilis", і як, нарешті, повинен бути організований "status civilis", аби задовольняти природні вимоги людини?

Ось питання, навколо яких зосереджуються всі системи права того часу, починаючи з епохи відродження наук до Французької революції, або, краще, до Канта. І що наполегливіше розвивають ідею природного стану філософи, то дужче вона проникає в маси людности й відчутнішою стає штучність і нештучність "status civilis". Цей напрям науки, незнайомий давнім, вів до революції. Зразки розвитку ідеї "status naturae" покажемо у Гобса, Спіно-зи, Лока і Русо.

'.:am. чия влада, того й релігія. глат. природний стан (стан природи). Злат. громадянський стан.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________153 Гобс

У Гобса ми маємо теорію права, яка можлива в царині матеріалізму, у Спінози - теорію права, яка можлива в царині пантеїзму; у Лока — теорію права, що відповідає // конституційному принципу; в Русо - теорію права, узгод- 92 жену з революційним принципом. Усі ці філософи роблять спробу визначити "status naturae"; але визначення- різні.

У Гобса, у визначенні "status naturae", панує матеріалізм, який визнає існуючими тіла, їх рух і нічого більше. Кожна подія у фізичному й моральному світі повинна бути пояснювана з причин механічних.

Звідси виходило: а) воля загальна, ідеальна не могла бути визнана дійсною як основа суспільства; б) воля, оскільки вона є влада, є приватною, індивідуальною, конкретною. Отож, у державі він знає тільки одну необмежену, найабсо-лютнішу й індивідуальну волю єдиного монарха без усякого ідеального моменту. До цього висновку він дійшов шляхом поступового аналізу "status naturae".

"Status naturae" є такий стан, який існує до взаємного зобов'язання людей жити разом, зобов'язання у формі договору. В цьому стані єдиним рушієм людини є самолюбство, егоїзм, що має два різновиди: користолюбство і честолюбство. Коли виникає суспільство, то джерелом його служить не взаємна любов людей одне до одного, не товариськість, а взаємний страх. У природному стані кожна людина має право на всі речі, які вона бажає і може здобути. Отже, кожен має повне право на життя й щастя іншого і є його ворогом; тому природний стан є війна всіх проти всіх -"bellum omnium contra omnes", - стан взаємного страху. Який не був би цей стан, він не є беззаконня; навпаки, він є найвище право природи.

Але ця війна всіх проти всіх, незважаючи на всю свою справедливість, не дає людині можливости здійснити основний закон природи - самозбереження; бо абсолютне право одного зліквідовується абсолютним правом іншого. Звідси походить основна вимога природи - шукати миру, бо мир сприятливий для самозбереження.

З цією метою люди наважуються: а) не зберігати за собою необмеженого права на все, аби безпечно насолоджуватися частиною права, яке лишилося в кожного; б) дотримуватися договорів, інакше мирні стосунки неможливі. З цих двох прав і обов'язків виникають усі моральні обов'язки: ми повинні бути вдячні за доброчинності, інакше через невдячність ми позбудемося права на користування ними; повинні робити послуги, бо за послуги платять послугами;

154

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

зобов'язані дотримуватися правила: чого бажаєш собі, того бажай іншим; чого не бажаєш собі, того не бажай іншим.

Отож, із суперечности між егоїзмом і абсолютним правом усіх на все виникає моральне правило, яке має значення 93 простого засобу для задоволення егоїстичної мети. // Це моральне правило або принцип, хоч має завжди обов'язкову силу для совісти, але воно не обов'язкове, доки триває "status naturae", де нема впевнености, що й інші виконуватимуть договори. Тому люди наважуються залишити назавжди "status naturae" і об'єднуються в суспільства.

Це відбувається за допомогою договору проти порушників миру; всі договірні сторони цілком відмовляються від індивідуальної волі, передаючи себе на волю одного. Ця воля одного є верховна влада. Призначення її полягає в охороні мирного життя; тільки-но ця влада виникла, виникає різниця між "моє" і "твоє". Приватна власність можлива тільки в державі. Оскільки держава виникає з природного стану внаслідок повної відмови приватних осіб від своїх індивідуальних прав, то держава є не тільки спілка осіб, а сувора унія, де громадяни не є суб'єктами права.

Верховна воля є найвища, необмежена і абсолютна; вона стоїть вище від усякого закону й містить у собі закон для всіх і всього. Гобс вважає революційним міркування підлеглих про те, що уряд робить доброго й що поганого, що влада може бути розділена між багатьма, що громадяни можуть мати волю сумління. Моральні переконання, релігію — "cuius est regio eius et religio" повинна визначити держава. Верховна влада не може бути несправедлива. Підлеглі, скільки б вони не страждали від неї, не мають права висловлювати свої претензії й скарги на владу.

Теорія Гобса про абсолютизм верховної влади пояснюється частково тим, що він жив у епоху, коли Англія страждала від жахливої революції, яка коштувала монархові життя. Гобс у своїй теорії намагався виправдати деспотію Кромвеля. Щодо практичного значення цієї теорії, то вона не витримує серйозної здорової критики й залишається невживаною.

Якби держава була створена на засадах, визначених у теорії Гобса, то вона була б схожа на несвідомий світ тварин, позбавлений у собі самому енергії й прагнення до прогресу. А щодо, зокрема, ідеї верховної влади, то вона не може бути реалізована, бо вона не відповідає ні людському духові, принципом якого є воля, ні християнському духові, принципом якого є служіння влади суспільству.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________155 Спіноза

Як у Гобса ми бачимо матеріалістичний зразок філософії права, так у Спінози ми бачимо пантеїстичний зра-   І зок філософії права. Якою може бути філософія права згідно з цією теорією, можна бачити із суті пантеїзму.

1. Для цієї теорії, якщо тільки вона проведена у всій послідовності, єдиною дійсністю є божественна субстанція, яка все осягає й містить у собі. Усі істоти й речі є лише несамостійні вияви цієї субстанції. Таким чином, людина як індивід, як особистість зникає у божественній субстанції, // знеособлюється. Відповідно й право людини, 94 право особи не може знайти у цій теорії міцної основи: воно знищується разом з особою, зникає в цілому. Відповідно, де пантеїзм, там зникає моральна і юридична особа.

2. Кожне явище, а отже й людина, є вияв божественної субстанції та її сили. Звідси випливає, що будь-який вияв цієї божественної сили, який він не був би грубий, неодмінно правомірний як божественний. Це — право природи. З цього погляду виходить Спіноза. "Під правом природи, - каже він, - я розумію право кожної істоти існувати й діяти згідно із своєю натурою. Рибам, наприклад, призначено плавати у воді й більшим поїдати менших, обидві ці дії - й плавання, й поїдання більшими менших здійснюється за найбільшим правом природи. А право природи кожної істоти сягає настільки, наскільки сягає могутність природи: адже ця могутність природи є могутність самого Бога".

З цього пункту зору Спіноза не бачив різниці між людьми й тваринами, розумними й божевільними, доброчесними й лихими; усі мають права, наскільки сильна є їхня натура. Доки люди перебувають під впливом природи, вони живуть саме за правом природи: один діє за законом своїх пристрастей, інший - за законом розуму, і ніхто з них не може вважати дії іншого неправомірними. "До закону я не знав гріха; навпаки, я спізнав гріх не інакше, як через закон; бо я не розумів би побажання, якби закон не говорив: не побажай" (Рим. IV.1); "І до закону гріх був у світі, але гріх не ставиться за вину, коли нема закону" (Рим. 5. 13.), - каже апостол Павло.

Тільки відтоді людина розрізняє вчинки чесні й нечесні; одні називають правомірними, а інші - ні. А в природному стані право кожного визначається не розумом, а його пристрастями й силою. А що природа чи Бог не вважає саму лише розумну діяльність правомірною, а всяку діяльність, то це можна бачити з того, що ніхто не на-

156

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

роджується відразу розумним; а до повного розвитку розуму минає половина життя. І що ж? Природа відмовила їм жити згідно з розумом; невже ж тому вони позбавлені й права на життя? Ні, не зобов'язані й жити згідно з розумом, бо в них нема його, вони живуть за правом природи.

Отож, право кожного визначається його силою й пристрастями. Що кожен визнає для себе корисним, те він за найвищим правом природи може бажати й набувати всіма можливими для нього засобами; того він може вважати своїм ворогом, хто буде протидіяти йому в одержанні бажаного. Отож, природне право не забороняє нічого, крім того, що не можна одержати жодним чином, — не забороняє гніву, хитрощів, ницости, підлости.

Але для людей: а) набагато вигідніше жити за законом розуму, який передбачає дарувати спільний гаразд; б) окрім того, кожен бажає прожити без страху, але спокійного жит-95 тя не можна досягнути за повсюдного // панування сваволі; в) людям для щасливого життя необхідна і взаємна допомога одне одному. Тому і для взаємної допомоги, і для безпеки треба об'єднуватися в громади, аби приватне право кожного не порушувалося, а охоронялося й визначалося спільними силами всіх і кожного.

Але даремно люди прагнули б до цього стану, якби вони слухалися самих лише пристрастей. Тому вони повинні були умовитися гамувати пристрасті - не дозволяти іншим захоплювати чужі права і відновлювати їх в разі порушення. Таким чином, з'являється договір, який слугує перехідним пунктом у суспільному житті.

Отже, природне право і за вченням Спінози є найбез-доганніше право; але воно не веде до самозбереження, і ось як сповнення його, засноване на розумі, постає договір. І хоч як природно людині умовлятися через договір, аби не страждати від сваволі, проте міцність договору залежить від того, наскільки він корисний. Саме [йому] підпорядковується рух цих моральних сил: а) ніхто не , відмовляється від того, що він вважає добром, гараздом; для себе, хіба що зо страху або в сподіванні більшого гаразду; б) ніхто не терпить лиха, хіба що зо страху або -щоб уникнути більшого лиха. Словом, із двох гараздів ко- . жен вибирає більший, а з двох лих - менше. З цього І випливає: ніхто не дає обіцянки, що він відмовляється від свого права, хіба що в очікуванні більшого добра або а^? огляду на більше лихо. Уявімо, наприклад, що розбійник схопив когось і випустив живим на волю тільки за умови віддати йому майно. А коли схоплений позбувся небезпе-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________157

ки, він може виконати обіцянку, але, згідно з природним правом, має право й не виконати їі; адже обіцянку дано було з огляду на більше лихо - позбавлення життя, а це лихо зникло. Так само, якби хтось обіцяв іншому не їсти 20 днів, то він, за правом природи, може порушити договір.

Звідси випливає, що договір міцний тільки тоді, коли він сполучений із страхом або з надією, взагалі з огляду на певну користь, яка з нього випливає. З її знищенням договір утрачає свою силу. Беручи до уваги всі умови, які визначають міцність договору, нерозумно було б вимагати вічности договорів від тих, хто ті договори укладає. "Якби, — зауважує Спіноза, — усі люди слухалися розуму, то всі стали б свято дотримуватися договору. Та оскільки кожен так сповнений хтивости, егоїзму, що для розуму не залишається місця, то, природно, ніхто не може бути впевнений у святості даної йому обіцянки, якщо тільки [обіцяль-ника] не спонукатимуть до виконання страх або надія на більший гаразд. До того ж, коли буде порушено обіцянку, винний не той, хто не виконав обіцянки, а той, хто не примусив його дотриматися договору. Тому в революції з двох сторін, які взаємно вилучають одна одну, верховна влада буде винна в порушенні договору, бо не вміла підтримувати // його виконання силою або хитрою політикою. Те, що 96 вона слабкіша за народ, показує, що вона несправедлива; бо той справедливий, хто дужчий. Тим часом державне життя суперечить природному праву, і договору дотримуватимуться, якщо кожен перенесе на суспільство або на державу свою владу, яка й буде уособленням верховної влади. Тоді держава буде сильніша за кожного індивідуального члена і, відповідно, справедливіша за всіх. Саме вона й пильнуватиме за виконанням договору усіма й кожним".

Спіноза відрізняється від Гобса тим, що в нього держава є розумна форма й неодмінна міра, і за природним станом є позитивна, а не негативна, як у Гобса. Але оскільки в державі дуже мало розумних [людей], а більшість таких, які не знають іншого закону, крім потягу до пристрастей і хтивости, то про досягнення спільного гаразду шляхом розумного виконання договору не може бути мови. Для того, аби примусити інших поважати договір, держава повинна володіти силою й силою гамувати пристрасті. Але для того, аби держава мала запас сили, потрібної для погамування пристрастей, необхідно, аби люди відмовилися від своїх абсолютних прав і перенесли свою владу на суспільство, яке таким чином стане об'єднаною силою всіх. Так люди виходять із природного стану.

11 0-68

158____________________________ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

Рушієм цього виходу є все ж таки егоїстичне почуття страху та надії. Страх і надія — ось два стимули до влаштування держави, а не розумна згода між людьми. Розумних дуже мало; адже нерозумна більшість є нерозумна юрба, яку можна налякати; і лише під впливом цього почуття він прагне до суспільного життя.

Ту ж саму теорію, тільки трохи інакше, виклав Спіноза у своєму творі "Tractatus Politicus"1. Зробимо звідси витяг.

1. "Чиста мрія, - каже Спіноза, - аби державець урядував, а підлеглі корилися за приписами розуму; навпаки, державець має силу, якій підкоряються підлеглі. Тому владу як силу треба влаштувати так, аби вона не відволікалася на віроломну діяльність; те ж саме правило треба повторити в стосунках підлеглих із своїм правителем. Тільки тоді буде збережено мир, порядок і закон.

2. Досягнення цієї мети показує, що закони природи є божественні, а водночас і розумні; бо досягнення розумної мети миру й тиші можливе в державі тільки за допомогою сили, а сила складає основу природного права. Тому все, що людина робить згідно із своєю природою, вона робить згідно з правом, бо її право визначається її пристрастями й силою. Цілком справедливо, що найсильніший з усіх є і найвищий за всіх; і навпаки, той, хто перебуває під чужою владою як найслабший, є найбезправніший. Його право поглинається правом сильнішого. А під нашою волею перебуває кожен, незалежно від того, чи ми триматимемо його в кайданах, чи, залякуючи, пануватимемо над ним, а чи набудемо 97 його собі доброчинністю. Досягаючи // влади над іншими, ми можемо одурювати [можливістю], надією [на] владу, обіцяти, -і все це дозволено за природним правом.

3. Обіцянки сильні, доки обіцяльник не змінить своїх намірів, а не змінює їх, доки сподівається від виконання обіцянки отримати більше користи, ніж від невиконання.

4. У природному стані всі люди - вороги між собою, і протидія цьому станові виникає із страху небезпеки: розум вказує на необхідність спілки. Отож, природний стан не задовольняє вимог людини, тримає її в постійному страхові й спонукає створити загальне право одного духу, яке править усім. Це право називається "imperium" — влада.

У цьому трактаті Спіноза викладає свій давній ідеал, тільки набагато послідовніше: він каже, наприклад, про індивідуальне право, завдяки якому людина, спираючись на загальне право, загальну силу і владу, може мати якесь певне позитивне право. У разі небезпеки кожен сподівається на

'лат. "Політичний трактат".

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________159

силу громадян. Ця суспільна сила виникла з угоди людей відмовитися від своєї приватної влади і перенести її на суспільство. Цю їхню угоду прийнято називати терміном договір. Коли люди умовилися передати свою владу суспільству, в ньому починається царство закону.

Зосереджена влада має уже всі атрибути верховної влади: а) вона визначає, що справедливо і що несправедливо; б) розв'язує суперечки між громадянами; в) має великі засоби для війни й миру. Але є права, які залишаються у громадян, і вони не можуть передати їх державі. Це право на кохання, вільне сумління й релігію. Зразком такої держави Спіноза вважає Голландські Штати.

Лок

Якщо досі природне право розглядали як необмежене право всіх на все і природний стан унаслідок цього уявляли як "bellum omnium contra omnes"1, то у Лока ми знаходимо цілком інший погляд на сутність і значення природного права і на [його] ставлення до розумного права. Цей натуральний стан людей до об'єднання в суспільство аж ніяк не такий жахливий, як його зобразив Гобс: а) у натуральному стані всі люди рівні між собою як члени одного роду з однаковими розумовими здібностями й потребами; б) усі люди вільні розпоряджатися своєю особою й майном; в) у цьому природному стані люди не є необмежені у своїй сваволі, а й тут кожен прагне до найкращого використання своєї волі й діяльности.

Отже, і в цьому природному стані є закон, що визначає стосунки однієї людини з іншою. Тому несправедлива думка, ніби природний стан є "bellum omnium contra omnes", і немовби поширений усюди страх примусив людей об'єднатися в суспільства. Навпаки, набагато раніше [виникла] штучна спілка, родина, [серед] членів якої батько являв собою владу, // а діти - підвладних. Саме з цієї спілки узято зразок самої держави. Мета державного ладу — запровадити між людьми природні стосунки рівности й волі, зробити їх міцнішими.

З цього пункту зору Лок інакше дивиться на державу та її стосунки з природним правом. Уживемо порівняння для визначення цих стосунків: мистецтво письма є підмогою нашій пам'яті для тривалого зберігання того, що бажано нам запам'ятати; так і держава, освячуючи наші природні права, - яких вона не створила і не створює, - лише сприяє їх збереженню. Тому верховна влада не повинна бути

'лат. війна всіх проти всіх.

П'О-68

160____________________________ПАМФ1Л ЮРКЕВИЧ

безмежна; а повинна бути то вужча, то ширша, залежно від того, наскільки вона забезпечує, охороняє приватні права [людини]. Верховна влада настільки повинна бути владою, наскільки вона є захистом. Та вона не породжує людських прав, а сприяє збереженню тих, які існували в природному стані.

Русо

Якщо у Лока природне право було основою для держави, то у Русо цей природний стан так протиставляється штучному, державному, що примирення між ними неможливе. До викладу поглядів на природний стан для Русо спричинилася така обставина. 1753 року Діжонська академія запропонувала на премію завдання: "Про основи нерівно-сти між людьми; чи виправдовуються ці основи законами природи?". Саме на цю тему й написав Русо свій твір. Він сам каже, що обмірковував твір у Сен-Жерменському лісі у товаристві тварин і з їхніх незіпсованих цивілізацією стосунків між собою скопіював природний стан людей до поєднання в держави. "У цьому творі, - каже Жан-Жак Русо, — я розбиваю дрібну брехню людей і наважуюся показати їм оголеною всю їхню зіпсовану натуру. Я наважуюся показати читачам початок їхнього нещастя й бідування. Ви, які нарікаєте на своє безщастя й свою натуру, ви — жалюгідні шаленці, зрозумійте, що початок усього вашого лиха полягає у вас самих, у вашій цивілізації!"

Після такого вітання читачеві Русо веде далі: "Якщо я поскидаю з людини всі надприродні дари, якими нагородила її цивілізація, якщо я потрощу ці дари, якими так пишається людина і подивлюся на неї таку, якою вона вийшла з рук природи, то побачу, що людина є така ж сама тварина, як і всі інші. Люди живуть, як тварини: без притулку, одягу, турбот про прожиток, без мови, без уподобань і особистого знайомства, чим похваляється сучасне життя і в чому міститься його нещастя. Випадково вони сходяться, спарюються, як тварини, й потім знову розходяться. Мати годує своїх дітей, але не з почуття любови до них, а тому, що це їй самій приємно. Але мати, тільки-но // gg діти отримують можливість ходити й добувати собі їжу, залишає їх; після цього ні мати не пізнає дітей, ні діти матері. Виховання, звичайно, не було і бути не могло, бо не було родини, а головне, не було мови. Усі були німі й не передавали одне одному своїх думок і почуттів. Мова з'явилася вже після багатьох тисячоліть такого життя. Незважаючи на той тваринний стан, життя тих людей було

161

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

спокійніше й безвинніше; бо їхнє тіло було міцне й не зіпсоване хворобами; їхні серця були здорові, вільні від усяких сердечних уподобань і пов'язаних з ними хвилювань. Але, на нещастя, настала пора розвитку, й люди втратили свій внутрішній спокій і насолоду".

Порівнюючи всі намальовані картини природного стану між собою й підводячи їх до спільного підсумку, ми отримуємо суму: Лок визнає природний стан за райський, Спіноза й Гобс уявляють вигаданий стан, а Русо наче бачить такий стан на власні очі, наче перед його поглядом насправді лине світ людей, які позбавлені всього людського й живуть тваринним життям. І все ж він уявляє цей світ у привабливіших барвах, ніж стан цивілізованого суспільства; адже у тому світі люди насолоджуються здоров'ям тіла й серця, відсутністю турбот і тривог! Як приклад такого щасливого безтурботного життя Русо наводить караїбів, які залюднюють Антильські острови.

Для оцінки цього вчення наведемо листа, що його писав до Русо філософ XVIII сторіччя Вольтер. Русо сам прислав Вольтерові свій твір для прочитання; останній у листі-відповіді показав найголовніші недоліки його теорії. Ось суть відповіди: "Я отримав Вашу книгу, написану супроти людського роду, і висловлюю Вам за неї подяку. Скажу Вам, що Ви сподобаєтеся людям, але не виправите їх, не примусите знову вчитися бігати рачки. Людський рід надто задубів у своєму культурному житті, й нема мож-ливости повернути його назад. Тому скажу, яка не була б висока Ваша теорія, вона є марна праця. Дуже шкода, тим паче шкода, що ніколи не було витрачено стільки розуму, аби нас знову зробити звірами. Відверто кажучи, у 60 років я встиг відвикнути від мистецтва ходити, як тварина; для мене набагато приємніше ходити так, як я звик. Тому надам це право іншим, кому до вподоби дивне бажання стати твариною. Дуже радий був би відвідати Ваших щасливих дикунів; тільки знову бачу перешкоду: на старість приходять хвороби, і я потребую європейських лікарів, не витерплю корабельної хитавиці, а тому доведеться сидіти вдома у м'якому кріслі. Нарешті, лихі європейці ведуть постійні війни, і шлях не є безпечний; та чи не такі ж лихі й дикуни? - Усе це спонукає мене залишатися у Швейцарії і доживати // свого віку так, як я звик". Вольтер помітив одразу в природному стані Русо два найістотніші недоліки: а) цей стан суперечив природі людини; б) [суперечив] державі, без якої людина не може обійтися.

162____________________________ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Досі ми спостерігали за історичним розвитком ідеї права у різних філософів і мали нагоду бачити різноманітні принципи, з яких філософи різних шкіл робили всілякі висновки. Тепер ми викладатимемо саму теорію права, у якій покажемо місце тому або іншому принципу, який став основою цілої філософської системи завдяки особливим характерним поглядам на право. У викладі теорії права ми звернемо увагу передусім на три предмети: а) походження науки філософії права; б) первинну форму цієї науки; в) її назву.

ПОХОДЖЕННЯ НАУКИ

В одній з перших лекцій я зауважив, що ідею права не винайшла філософія й нав'язала людству, а її дано. Якби цю ідею було штучно складено, то ми зустрічали б її тільки у народів, які стоять на високому рівні розумового розвитку, здатних до рефлексії, й аж ніяк не зустрічали б її у диких народів, не здатних до абстрактного мислення. Але той факт, що ідея права зустрічається у освічених і диких народів, достатньо засвідчує, що вона не вигадка філософії, а є жива сила, яку помічає тільки філософія.

Безумовно, ідея права є скрізь, де є люди; а де є люди, там існують і стосунки між ними; а де є взаємні стосунки, там неодмінно існують протилежні дії — правні й неправні, добрі й лихі. Навіть своє право їсти м'ясо ворога дикун бачить у тому, що і його ворог учинив би з ним так само, якби ролі їхні перемінилися і переможець був би переможений.

Цю ідею чітко і ясно усвідомили розумні голови і з царини суб'єктивної перенесли у царину об'єктивну, у форму позитивних законів. Тим часом, коли ми піддамо аналізу цей щоденний факт існування права у всіх людей, то 101 можемо чітко // розрізнити в ньому дві сторони: 1) Де є взаємні стосунки, там є усталене право, з яким самі люди повинні узгодити свої вчинки для того, аби вони були визнавані за правомірні; 2) Де існує позитивне право, там відкривається вільне міркування вільної особи про те, наскільки придатні до застосування правила, приписувані позитивним законом, і чи нема способів, аби висловити ідею права у кращій формі?

Людина не тільки підпорядковується позитивному закону, а, крім того, своїм розумом міркує про його переваги й недоліки. Мати закон, підпорядковуватися йому і не думати

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА _____ 163

про нього - людина не може, бо їй дано розум. Кожна людина, як зауважив Кант, є філософ із необхідности. Вона думає про право і обов'язково повинна думати; адже їй дано розум для стосунків із світом і людьми. Якщо, наприклад, Гобс у своїй ідеальній державі вимагав, аби всі міркували про добро і лихо "ex lege civili"1, не сміючи мати ніякої особистої думки, і якщо всяке вільне міркування про владу й закони він уважав першим кроком до революції, то він визнавав за ідеальний [той] державний лад, якого не обрали б не тільки освічені народи, але й дикуни.

Позитивне право є норма для діяльности волі й предмет для обговорення розуму. Тут ми вже бачимо філософію права, як вона виявляє себе у повсякденному житті. Наукова філософія права тільки провадить далі справу, яка починається в житті; має на меті показати загальні норми для міркування про позитивне право. Вона досліджує: а) загальні змінювані основи ідеї права; б) загальний і незмінний зміст ідей права; в) визначає головні види або сфери права.

У цьому останньому випадку вона розглядає особу в трьох вимірах, з яких виводять три різновиди права: 1) Приватне право, яке розглядає становище або стосунки приватних осіб між собою і поділяється: а) на право особи і право власности; б) на право родини і вільних спілок або стосунків. 2) Державне право, яке визначає ставлення особи до держави і держави до особи; воно називається публічним правом. 3) Міжнародне право, яке унормовує ставлення одного народу до іншого, однієї держави до іншої і т. п. Особа, родина, народ, народи -це найпростіші дані, за якими розглядають різновиди права. З цього завдання філософії права видно, що вона має на увазі знайти і показати корінні універсальні й істотні первини права, а також найголовніші форми його визначення в дійсності.