Лекція 1 ПОНЯТТЯ МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Основним серед правових проблем міграційного права України є питання самостійності міграційного права як галузі в системі націо­нального права України. Створення системи міграційного законо­давства й оформлення міграційного права України у галузь права тривало значний період, початком формування якого стало прий­няття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. В ній з-посеред іншого проголошувалося, що "Українська РСР має своє громадянство; ре­гулює імміграційні процеси".

Практичним втіленням положень цієї Декларації щодо громадян­ства та імміграції стали закони України "Про правонаступництво України", "Про громадянство України", "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про біженців", "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян Украї­ни", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про туризм" тощо, які логічно продовжили послідовне здійснення державної політики у сфері правового регулювання міграційних процесів.

Одночасно запроваджувалися підзаконні нормативно-правові акти, спрямовані на створення механізмів реалізації зазначених за­конів.

Прийняття на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції України стало якісно новим етапом роз­витку суспільних відносин у сфері міграції, оскільки було закла­дено принципово інші засади державної міграційної політики Ук­раїни, спрямовані насамперед на утвердження й забезпечення прав і свобод людини та громадянина, що відповідає міжнарод­но-правовим стандартам.

Людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність виз­наються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свобо­ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стат­тя 3 Конституції України). Водночас такий юридичний феномен, як

держава, є також надбанням людських цивілізацій. Обидва ці явища однаково рівні і первинні для суспільства.

Йдеться про вагомість прав людини, у тому числі мігранта, що потребує істотної переорієнтації всієї національної правової системи, зокрема, на:

чітке визначення правового статусу різних категорій мігран­

тів, зокрема, статусу іммігрантів, статусу іноземців та осіб без

громадянства, яким надається притулок, статусу біженців, ста­

тусу репатріантів, статусу туристів-мандрівників;

інтеграцію мігрантів в українське суспільство задля досягнен­

ня мети однакового розвитку всіх;

гарантування реалізації прав і свобод мігрантів;

забезпечення охорони законних інтересів і прав мігрантів;

стимулювання участі мігрантів у державному й суспільному

житті України як фактор її розвитку, як життєдайної економіч­

ної сили.

Збільшується взаємодія та взаємозв'язок національного й міжна­родного права, що знайшло свій розвиток у конституційних поло­женнях. Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, є частиною національного законодавства Ук­раїни. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забез­печення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнарод­ного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (стаття 18 Конституції України). З огляду на це загальновизнані міграційні принципи й норми міжнародного мігра­ційного права, міжнародні договори України у міграційній сфері є складовими національної правової системи України.

Міжнародне міграційне право перебуває у тісному взаємозв'язку з міграційним правом України, яке сформувалося й розвивається. Перше впливає на міграційне право України, оскільки низка міжна­родних міграційно-правових норм після виконання припису части­ни першої статті 9 Конституції України безпосередньо стають час­тиною національного міграційного законодавства України.

Конституція України закріпила основні засади міграційної дер­жавної політики України з питань міграції людини та громадянина. Її метою є цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, по­долання негативних наслідків неорганізованих і неконтрольованих

процесів міграції, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, їх інтеграції в політичне, юридичне, соціально-економічне та куль­турне національне середовище проживання тощо.

У частині першій статті 92 Конституції України зафіксовано, що лише законами України мають визначатися, зокрема, права та свобо­ди людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'яз­ки громадянина (пункт 1), громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства (пункт 2), права корінних народів і національних меншин (пункт 3), засади регулювання мігра­ційних процесів (пункт 10).

Частина друга статті 25 Конституції України передбачає, що гро­мадянин України не може бути вигнаний за межі України або вида­ний іншій державі. Перше означає, що лише громадянин України без його згоди не може бути переміщений за державний кордон Украї­ни, тим більше виданий. У міжнародно-правовій практиці термін "видача" або "екстрадиція" означає доставляння особи однією дер­жавою в іншу згідно з положеннями міжнародного договору, кон­венції чи національного законодавства. Зважаючи на ці норми, їх можна розглядати як конституційну гарантію унеможливлення виг­нання (видворення, вислання, депортація, виселення, експатріація (від екс …. і лат. patria — батьківщина) — примусове залишення бать­ківщини) з території України чи екстрадиції до іншої держави гро­мадянина України.

Відповідно до положень частини першої статті 26 Конституції України для іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, запроваджено в основному націо­нальний режим, але з окремими особливостями його застосування до різних категорій зазначених осіб. Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Президент України приймає рішення про надання притулку в Ук­раїні (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції України).

Таким чином, іноземці та особи без громадянства у питаннях міграції мають рівні права і свободи з громадянами України — за ви­нятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Основоположним принципом міграційного права України є сво­бода пересування людини і громадянина, яка є також їх суб'єктив­ним правом. Згідно з положеннями статті 33 Конституції України

кожному, хто на законних підставах перебуває на території Украї­ни, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця прожи­вання, право вільно залишати територію України, за винятком об­межень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Таке конституційне формулювання узгоджується з міжнародно-правовими стандартами, оскільки чотири окремих права (право на свободу пересування у межах території України, право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України та право громадянина України у будь-який час повернутися до Ук­раїни) у сукупності становлять зміст права на свободу пересування.

Зовнішній аспект полягає у праві громадянина України, інозем­ця, особи без громадянства вільно залишати територію України, а лише для громадян України — у будь-який час право повернутися до України (у статті 313 Цивільного кодексу України йдеться про право громадян України на безперешкодне повернення в Україну).

Відповідно до статті 310 Цивільного кодексу України (набирає чинності з 1 січня 2004 року) фізична особа має право на місце про­живання та його вільний вибір, зміну, крім випадків, встановлених законом. Як випливає з правової позиції, висловленої у рішенні Кон­ституційного Суду України у справі про приватизацію державного житлового фонду від 28 вересні 2000 року, під словосполученням "місце проживання", яке вжито у частині другій статті 24 Консти­туції України, мається на увазі місце проживання за територіальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно-територіаль­на одиниця), а не конкретне житлове приміщення (будинок, кварти­ра, службова квартира). Системний аналіз Конституції України свідчить, що таке трактування місця проживання поширюється на статтю 33 Основного Закону України.

Стаття 33 Конституції України захищає, в тому числі, від приму­сового переселення, оскільки право на свободу пересування може здійснюватися і в негативній формі, тобто у формі свободи збережен­ня свого місця проживання чи свободи залишатись у такому місці. Положеннями статті 313 Цивільного кодексу України забороняється видворення фізичної особи з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Формулювання статей 26 та 33 Конституції України кореспон­дується з частиною першою статті 19 Конституції України, в якій закріплено одну з аксіом сучасного права: дозволено все, що не за-

боронено. Проте в статті 26 Конституції України принцип заборони співвідноситься з "винятками, встановленими Конституцією, зако­нами чи міжнародними договорами України", а в статті 33 — "за ви­нятком обмежень, які встановлюються законом". Разом з тим обме­ження в рамках загальної нормотворчості органів виконавчої вла­ди, зокрема Міністерства внутрішніх справ України, можуть встановлюватися підзаконними актами. Прикладом може бути об­меження права на свободу пересування при катастрофах (авіаційно­го, залізничного тощо транспорту), нещасних випадках, злочинах, що не регламентується законами.

Із зазначеного випливає, що право на свободу пересування містить і статичний, і динамічний елементи, воно стосується просто­рового переміщення і має дві функції: внутрішню та зовнішню. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи на свободу пересування територією України та на власний розсуд (вільно) обирати місце проживання (постійне чи тимчасове).

В умовах воєнного або надзвичайного стану може бути встанов­лено обмеження щодо міграційних процесів для всіх суб'єктів права на свободу пересування із зазначенням строку дії таких обмежень (стаття 64 Конституції України).

Конституційними категоріями стали поняття "Український на­род" (преамбула Конституції України), "українська нація" (стаття 11 Конституції України), "корінні народи" (статті 11, 92 Конституції України), "національні меншини" (статті 10, 11, 53, 92 Конституції України). Конституція України передбачила, що на підставі пункту 9 статті 138 Конституції України Автономна Республіка Крим бере участь у розробленні та реалізації державних програм повернення (репатріації) раніше депортованих народів на територію автономії; місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм національно-культур­ного розвитку корінних народів і національних меншин (пункт 3 статті 119 Конституції України).

Таким чином, положення Конституції України є базовими для конкретизації правового регулювання різноманітних аспектів мігра­ційних процесів.

На законодавчому рівні головні завдання полягали в тому, щоб, з одного боку, привести національне міграційне законодавство Ук­раїни у відповідність з Конституцією України та вимогами міжна­родно-правових актів, згода на обов'язковість яких надана Верхов-

ною Радою України, з другого — продовжити формування й удос­коналення міграційного законодавства України.

Нині ці завдання вирішуються органами державної влади та іншими державними органами України. Верховною Радою України ухвалено нові редакції законів України "Про громадянство Украї­ни" від 18 січня 2001 року, "Про біженців" від 21 червня 2001 року. Парламент 7 червня 2001 року прийняв Закон України "Про іммі­грацію"; 3 квітня 2003 року — Закон України "Про Державну при­кордонну службу України"; низкою законів України вніс істотні зміни та доповнення, спрямовані на удосконалення правового регу­лювання міграційних процесів та встановлення юридичної відпові­дальності за порушення міграційного законодавства.

На сучасному етапі розвитку держави основні напрями та завдан­ня державної міграційної політики України сформульовані у підза-конних нормативно-правових актах: Основи державної політики у сфері прав людини, затверджені постановою Верховної Ради Украї­ни від 17 червня 1999 року, Стратегія інтеграції до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, ухвалені Указом Президента України від 24 травня 2000 року, Про­грама боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 рр., затвер­джена Указом Президента України від 18 січня 2001 року, Указ Пре­зидента України "Про додаткові заходи щодо реалізації права лю­дини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 року, Указ Президента України "Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб" від 11 січня 2002 року тощо.

У сукупності засади державної міграційної політики України зво­дяться до регулювання міграційних процесів фізичних осіб виходя­чи з національних інтересів України, захисту національного ринку праці, інтересів громадян України, які працюють за її межами, та не­обхідності розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері, і удосконалення законодавчих механізмів їх регулювання.

Пріоритетними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено:

сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та

їхніх нащадків (дітей, онуків);

повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше

депортованих з території України;

захист соціально-економічних інтересів і прав українських

трудящих-мігрантів;

збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

створення правових і соціально-економічних засад регулюван­

ня зовнішньої трудової міграції громадян України;

надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців

відповідно до національного законодавства України;

регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відпо­

відно до законодавства України загальноприйнятого у світі

селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції;

розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення

актуальних питань у сфері зовнішньої міграції;

імплементацію у національне законодавство України відпові­

дних норм і принципів міжнародного права.

Важливим аспектом державної міграційної політики України є посилення превентивних заходів щодо незаконної міграції фізичних осіб, оскільки остання певною мірою впливає на стабільність сус­пільного розвитку.

Отже, об'єктивними передумовами існування міграційного пра­ва України є загальні конституційні засади функціонування держа­ви, які вже сформувалися. Це суверенітет, демократичні перетворен­ня, соціальність і гуманізм держави, утвердження верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Тривалий час вважалося, що міграційні суспільні відносини регу­люються нормами низки інших галузей права України — конститу­ційного, адміністративного, кримінального тощо. Так, інститут пра­вового статусу іноземців та осіб без громадянства, інститут притул­ку традиційно належали лише до інститутів конституційного права; інститут свободи пересування, інститут вільного вибору місця про­живання — до адміністративного та житлового права; інститут екстрадиції — до кримінального права.

Нині зазначені інститути набули додаткової якості змішаного інституту, що утворився на стику суміжних галузей права. Тобто вони стали міжгалузевими, комплексними інститутами. Щодо мігра­ційного права України, то міграційними інститутами вони стали завдяки присутності міграційних процесів фізичних осіб.

Загальним є те, що міграційні правові норми в сукупності регу­люють міграційні процеси, пов'язані з переміщенням фізичних осіб,

що становить предмет міграційного права України як самостійної галузі права.

Безумовно, предмет цього права виходить з поняття міграції фізичних осіб як комплексу суспільних відносин. Водночас зміст по­нять "міграція фізичних осіб" та "міграційні процеси" повністю не збігається. Міграція містить статичний елемент і є добровільним свідомим територіальним переміщенням фізичної особи, пов'язаним зі зміною її статусу, а міграційні процеси як динамічний елемент відображають ознаки міграційних відносин, а також розвиток за­лежних від них наслідків, тобто друге є частиною першого. Без усві­домлення цієї відмінності не можна виокремити властивості та якості суб'єктів міграційних відносин.

Базові норми міграційного права України покликані впорядку­вати однорідні суспільні відносини, що виникають у сфері міграції фізичних осіб. До них належать положення, які, зокрема, регулюють:

процеси пересування як усередині держави, так і за її межі;

зміну й усі елементи переходу статусу мігранта з одного в

інший у процесі міграції, гарантії здійснення прав і свобод

мігрантів, їх юридичну відповідальність;

діяльність держави щодо утвердження й забезпечення надано­

го нормативно-правовими актами різним категоріям мігран­

тів юридичного статусу.

Ядром предмета міграційного права України є міграційні проце­си, з якими нерозривно пов'язані відносини з встановленням і реалі­зацією статусів різних категорій мігрантів, котрим необхідно за до­помогою юридичних засобів відкривати простір для самореалізації.

Система прав і свобод мігранта в різних її проявах є основою міграційної сфери; саме тут міститься вирішення основних міграцій­но-правових проблем. Курс України на демократизацію державно­го та суспільного життя вимагає визнання й правового забезпечен­ня самостійної життєдіяльності мігрантів як суб'єктів права. Навіть мігранти, які незаконно перебувають на території України, мають право на основоположні права людини, оскільки відповідно до статті 1 Загальної декларації прав людини усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах; вони наділені розу­мом і совістю й повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.

Необхідно врахувати й те, що чимало норм міграційного права України, особливо у сфері імміграції, стосується питань процесуаль­ного характеру, тобто правового регулювання порядку проходжен-

10

ня міграційних справ. Тому в багатьох випадках його можна квалі­фікувати і як процесуальне право.

Отже, міграційне право України можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового ста­тусу мігранта в результаті свободи пересування, а також закріплен­ня гарантій і обов'язків держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

З відносинами, що становлять предмет міграційного права Украї­ни, тісно пов'язані процедурні відносини із встановленням юридич­них фактів і процесуальні з розгляду міграційних справ, розгляду спорів тощо, які іноді у літературі називають допоміжними. А це — ще одне підтвердження реалізації цього права, оскільки останні виз­начають порядок застосування норм матеріального права та забез­печують важливу якість міграційного права України — взаємозв'я­зок матеріальних і процесуальних засад — саме системність права.

Крім предмета правового регулювання юридична наука для ви­окремлення у галузь права визначає наявність методу правового ре­гулювання суспільних відносин, тобто сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Останній є важливим ди­ференційованим критерієм відособлених галузей права; він дає змо­гу повніше охарактеризувати природу цих відносин, виявити їх юри­дичні ознаки і, тим самим, точніше визначити межі правового регу­лювання.

Проблема методу міграційного права України належить до недо­статньо досліджених і дискусійних. Насамперед слід зазначити: за­гальне правове становище суб'єктів міграційних відносин характе­ризується відносинами підпорядкування. Тут немає відносин рівності, навпаки, виникають відносини, які характеризуються не­рівністю їх учасників і за змістом відносин, і за правовим статусом, і за каталогом повноважень та обов'язків. Держава в особі її органів встановлює загальні правила поведінки всіх учасників міграційно-правових відносин.

Друга ознака — загальний порядок виникнення, зміни та припи­нення міграційно-правових відносин — проявляється в тому, що умови, підстави тощо здійснення міграції, протікання міграційних процесів, а також встановлення відповідного статусу мігрантів пе­рераховані у правових нормах. Доповнювати цей перелік на договір­них умовах сторони не мають права. Реалізація певного права

11

людини і громадянина у сфері міграції здійснюється тільки у випад­ках, передбачених національним законодавством України. Право­відносини виникають з волевиявлення як мігранта, так і держави. Прикладом останнього можуть бути випадки примусового видво­рення іноземців та осіб без громадянства за межі України.

Що стосується характеру встановлення прав і обов'язків учас­ників правовідносин у процесі міграції фізичних осіб, то переважає імперативний метод.

Однак має місце певною мірою і диспозитивний спосіб, коли су­б'єктам міграційного права України надаються можливості авто­номного, вільного поводження, вибору відповідного рішення. Так, передбачається реєстраційний порядок місця проживання — житель повідомляє відповідним органам внутрішніх справ про своє місце постійного проживання. Свобода пересування територією України передбачає можливість фізичної особи діяти згідно зі своїми інтереса­ми і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності, за винят­ком обмежень, які встановлюються законом, лише в інтересах націо­нальної безпеки та громадського порядку — з метою охорони здо­ров'я населення, захисту прав і свобод інших людей тощо.

Таким чином, оскільки міграційне право України є комплексною галуззю права, то й метод правового регулювання можна назвати комплексним. Міграційні правовідносини мають багато граней та аспектів. З одного боку, вони підпадають під правове регулювання імперативним методом, з іншого — диспозитивним. Імперативному способу притаманний метод "влада — підпорядкування", а диспо­зитивному — юридичної рівності. Метод міграційного права Украї­ни використовує обидва способи з переважанням імперативного ме­тоду правового регулювання у поєднанні з іншими способами-прийомами регулювання: позитивне зобов'язання — покладання на фізичну особу обов'язку активної поведінки (наприклад, при пере­тинанні державного кордону України протягом п'яти днів звернути­ся до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця) та заборона — покладання на фізичних осіб обов'язків ут­римуватися від здійснення певних дій (наприклад, перетинати дер­жавний кордон України лише в пунктах пропуску через державний кордон України).

Якщо предмет правового регулювання дає змогу виявити ту сфе­ру суспільних відносин, на яку впливає міграційне право України, то метод правого регулювання виступає засобом цього впливу, ре-

12

гулювання, що також характеризує (нарівні з предметом) міграцій­не право України як галузь права.

Як зазначає російський правознавець А. Б. Венгеров, нині вини­кають нові галузі права — космічне, екологічне, інформаційне (ком­п'ютерне) та деякі інші, які відокремлюються поки що за своїм пред­метом, а метод регулювання для цих відносин може ще розробляти­ся, може бути змішаним або взагалі не мати чіткого змісту.

Підтвердженням цього є також теоретико-методологічні знання про правову дійсність. У теорії права багато років поспіль розрізня­ються публічне право й приватне право. Сучасне публічне право ре­гулює засади функціонування держави та її інститутів, суспільних інститутів, механізм місцевого самоврядування, основи правової си­стеми, правовий статус людини й громадянина тощо. Для нього ха­рактерний імперативний метод регулювання.

Приватне право з його диспозитивним методом регулює сферу особистих інтересів і ґрунтується на рівності сторін та договірних відносинах.

Нині такий поділ між двома правовими сім'ями з інтенсивним розвитком суспільних відносин став досить умовним і рухливим. До того ж між ним існує і розширюється третя правова сім'я, яка по­єднує публічно-правові та приватноправові методи регулювання, до якої належить і міграційне право України.

Отже, міграційне право України має всі сталі ознаки, які харак­теризують його як самостійну галузь права в системі національного права України, оскільки стосується державних та соціальних інте­ресів. Це — й окремий предмет регулювання, й сукупність власних юридичних засобів впливу держави на учасників регульованих сус­пільних відносин. А найважливіше — бажання та волевиявлення держави в розвитку цієї комплексної галузі права.

Контрольні питання

Визначте передумови виокремлення міграційного права України в

окрему галузь права в національній правовій системі.

Що таке "міграційне право України"?

Предмет міграційного права України, метод його правового регулю­

вання.

Чому міграційне право України можна зарахувати до комплексних

галузей права?

13