Відмінне і спільне між паблік рилейшнз і пропагандою

Історичні події, передусім інформаційна діяльність комуністичного режиму в Радянському Союзі та нацистського в Німеччині, призвели до того, що поняття "пропаганда" набуло цілковито негативного забарвлення. Проте з неупереджених наукових позицій пропаганда — це поширення серед аудиторії певних політичних, наукових, релігійних, художніх ідей та знань. Зокрема, політична або ідеологічна пропаганда має на меті сформувати в аудиторії певні погляди на існуючий суспільно-політичний устрій.

Пропаганда — це систематична діяльність, що передбачає формування потрібного сприйняття аудиторією наданого їй повідомлення, маніпулювання процесом роздумів аудиторії, спрямовування поведінки аудиторії в напрямку, вигідному пропагандисту.

Пропаганду поділяють на "чорну", "сіру" та "білу".

"'Чорна" пропаганда — це сфабрикована неправдива інформація (або просто відверта брехня), поширення якої має на меті спровокувати політичний, соціальний, міжетнічний або міждержавний конфлікт. Пропаганда війни, тобто підбурювання до застосування збройної сили проти іншої держави або етнічної групи, розпалювання шовіністичних настроїв на підтримку агресії — один з напрямків такої діяльності. Досить згадати прийоми головного нацистського пропагандиста доктора Й. Геббельса, його людиноненависницькі виступи і такого самого характеру друковану, радіо- та кінопродукцію, що допомогла одурманити мільйони німців.

До "чорної" пропаганди вдавався і Радянський Союз. Коли в листопаді 1956 р. радянські війська танками душили антикомуністичне повстання в Угорщині, у радіоефірі з'явилася до того невідома станція "Вільна Угорщина". По кілька разів на день вона зверталася до урядів країн Заходу з благанням прийти на допомогу повсталим. Навіть після того як повстання повністю придушили, "Вільна Угорщина" ще кілька днів працювала в ефірі. Ніхто тоді не мав сумніву, що то було підпільне радіо угорських повстанців. Але згодом виявилося, що "Вільну Угорщину" винайшов радянський КДБ з метою спонукати західні країни допомогти повсталим, щоб отримати підстави говорити про іноземну імперіалістичну інтервенцію до соціалістичної країни.

Інформаційні провокації були невіддільною складовою діяльності радянських спецслужб. Про важливість такої діяльності свідчить лист голови КДБ В. Семичасного від 23 листопада 1963 p., адресований ЦК КПРС: "...опублікувати в прогресивній газеті однієї із західних країн статтю із розвінчанням спроб реакційних кіл США зняти відповідальність за вбивство Кеннеді з дійсних злочинців — расистів і ультраправих елементів, винних у поширенні та зростанні насилля у Сполучених Штатах. У статті показати наміри "скажених", пов'язаних із провокаторами і вбивцями з числа контрреволюційної кубинської еміграції, домогтися повороту в зовнішній та внутрішній політиці США" [7].

Вивезений та опублікований на Заході "архів Мітрохіна" (секретні матеріали, викрадені радянським перебіжчиком) демонструє, як активно радянський КДБ використовував дезінформацію та "чорну" пропаганду. Наприклад, у 60-х роках КДБ направив до оточення американського правозахисника доктора М. Кінга членів компартії, які б мали переконати його пристати до комуністів. Коли цей план провалився, КДБ почав шалену кампанію дискредитації борця за громадянські права, поширюючи чутки та вміщуючи публікації у пресі про те, що доктор М. Кінг "продався білим расистам". Відомо, що в Росії чимало колишніх офіцерів КДБ і ГРУ з відповідним досвідом нині працюють у могутніх фінансових структурах, де займаються пошуком і розміщенням у пресі наклепницьких матеріалів. Визнав це у своїх мемуарах і колишній російський президент Б. Єльцин: "Влітку (ідеться про літо 1999 р. — /. С.) почалася кампанія дискредитації мене і моєї сім'ї, серія проплачених публікацій в нашій, а потім і зарубіжній пресі, причому саме в тій пресі, яка багато років була каналом "зливу інформації" для КДБ" [8].

З огляду на вагу України як союзної республіки, КДБ велику увагу приділяв українській діаспорі у США, Канаді, Німеччині, зокрема створенню "кишенькових" видань, що називалися "прогресивними". У квітні 1969 р. голова КДБ УРСР В. Нікітченко повідомляв ЦК КПУ, що в Західній Німеччині через представництво радянського Комітету культурних зв'язків із співвітчизниками за кордоном налагоджено видання «прогресивного суспільно-політичного журналу "Нові обрії"». Кошти на це надало КДБ СРСР. Тоді ж, за словами В. Нікітченка, була досягнута домовленість із редакторами емігрантського бюлетеня "Нотатник" (США) і журналу "Ми і світ" (Канада) про публікацію матеріалів, вигідних КДБ. Погодився друкувати

10

підготовлені кадебістами статті, спрямовані проти так званих українських буржуазних націоналістів, і редактор канадського часопису "Нові дні". Триває робота, повідомляв далі шеф українського КДБ, із використання для публікації "вигідних для нас матеріалів" у таких виданнях США і Канади, як "Українські вісті", "Ukrainian American", "Громадський голос", "Життя і слово", "Ukrainian Canadian", "Карпатська правда", "Правда" та ін. Щоб краще замаскувати ці відносини, В. Нікітченко запропонував покласти виконання цих функцій на Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном. У липні 1969 р. ЦК КПУ підтримав цю пропозицію, і у структурі Товариства кадебісти організували редакційно-видавничий відділ, який перебрав на себе роботу із згаданими виданнями [12].

За іронією долі, "чорну" пропаганду можуть використовувати і з цілком благородною метою. У 1940 р. британська Бі-Бі-Сі пафосно повідомляла, як британські війська разом із нескореними французькими підрозділами організовано залишають Францію, окуповану Німеччиною. А місцеві рибалки охоче на своїх човнах переправляють бійців через Ла-Манш. Згодом виявилося, що це була повна брехня. На заздалегідь підготовлені позиції ніхто не відступав — це була лише панічна втеча, коли британські вояки викидали із човнів "жабоїдів". Рибалки також опиралися, бо не хотіли ризикувати життям під обстрілом, і тоді їх змушували братися за весла під погрозою розстрілу на місці за саботаж. Після війни британці виправдовувалися, що правда могла б викликати панічні настрої в армії і серед цивільного населення.

Згідно із Статутом ООН, який зобов'язує її членів утримуватися від погроз застосування сили, пропаганда війни, як і агресивна війна, є міжнародним злочином. ООН і ЮНЕСКО неодноразово підтверджували незаконність пропаганди війни в кількох резолюціях. Наприклад, у резолюції № 110 "Заходи, яких потрібно вжити проти пропаганди та підпалювачів нової війни" та резолюції № 127 "Про брехливу або перекручену інформацію" 2-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (1947 р.). У 1948 p. було ухвалено Загальну декларацію прав людини, статті 19 і 29 якої не лише проголошують право на отримання, використання та поширення інформації, а й попереджують про можливість обмеження цього права "з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві".

11

Вимогу про неприпустимість використання засобів масової інформації для пропаганди війни було закріплено як міжнародно-правову норму в 1966 р. у Міжнародному пакті ООН про громадянські та політичні права.

У розділі про необхідність боротьби із расизмом і апартеїдом Декларації ЮНЕСКО (1978 p.) ішлося також про неприпустимість підбурювання до війни.

Однак життя показує, що реалізувати проголошені принципи дуже важко.

У квітні 1999 р. у період косовського конфлікту авіація НАТО бомбардувала телебачення й радіо Югославії, оскільки вони були, як заявив речник НАТО командор Д. Вілбі, "інструментом пропаганди і репресій" у руках югославських лідерів, які гудили натовців за "агресію", а сербських опозиціонерів і керівництво союзної Чорногорії — за "зраду національних інтересів". Так само небезпечною вважали і "чорну" пропаганду, яку вели теле- й радіостанції боснійських сербів і яка була спрямована на зрив Дейтонських мирних угод щодо Боснії. У вересні 1998 р. США направили до Боснії три літаки з електронним оснащенням, здатним глушити небажані радіо-і телесигнали. Це сталося вже після того, як війська НАТО конфіскували апаратуру і взяли під контроль передавачі в сербській частині Боснії. У листопаді вимогу про припинення "чорного" пропагандистського мовлення отримали також електронні медіа боснійських хорватів.

Нарешті, у вересні 2000 р. до безпрецедентного кроку вдався Міжнародний трибунал ООН із злочинів у Руанді. Троє місцевих журналістів постали перед судом за звинуваченням у підбурюванні населення до злочинів проти людства та до геноциду, що забрав життя 800 тисяч людей народності тутсі в 1994 р. Як встановило слідство, редактор газети "Кангура" Г. Нгезе і директор радіотеле-станції (названої "радіо ненависті") Ф. Нагімана активно закликали громадян народності гуту вбивати співгромадян із племені тутсі. Незадовго до того, у липні, Міжнародний трибунал ООН засудив до 12 років ув'язнення журналіста Ж. Руггі, який визнав себе винним у підбурюванні громадян до етнічного насилля.

"Сіра" пропаганда — це повідомлення, джерело й достовірність якого викликають сумніви. Простіше кажучи, у цьому разі маємо справу з напівправдою або ж з її упередженим тлумаченням. Під час перерви на саміті лідерів країн — учасниць Організації безпеки і

12

співробітництва в Європі (Стамбул, жовтень 1999 р.) президенти і прем'єри вийшли в коридор для неформального спілкування та інтерв'ю для преси. Несподівано обличчям в обличчя зустрілися президент США Б. Клинтон і президент Білорусі О. Лукашенко. На мить обоє завмерли, оскільки двосторонні відносини їх країн були не найкращими: білоруські власті намагалися виселити західні представництва з їх резиденцій у мінському районі Дрозди, через що країни Заходу, зокрема США, відкликали своїх послів, до того ж Білорусь постійно перебувала під нищівною критикою за переслідування опозиції та порушення прав людини. І все ж американський лідер простягнув руку О. Лукашенкові, і обидва обмінялися привітаннями. Цей момент зафільмувала знімальна група білоруського державного телебачення. І кілька наступних днів глядачі могли дивитися інформаційний сюжет із розповіддю про те, що відбулася дружня зустріч і розмова президентів Білорусі та США.

Нарешті, існує "біла"пропаганда, коли джерело інформації повністю ідентифіковане, а інформація є точною й акуратною. Той, хто повідомляє цю інформацію, усіляко намагається виглядати "своїм хлопцем", однак він не обнародує інформацію, яка йому не вигідна. Діяльність американської радіостанції "Голос Америки" — найкращий приклад "білої" пропаганди.

"Голос Америки" — державна радіослужба США (заснована у 1942 р.), яка здійснює зовнішньополітичну пропаганду. У Хартії "Голосу Америки" поставлено завдання "представляти політику Сполучених Штатів зрозуміло та ефективно" шляхом "завоювання уваги та поваги слухачів", але, важливо зазначити, через "точне та об'єктивне інформування".

Організаційно радіостанція входить до складу урядового відомства — Інформаційного агентства США. Веде мовлення майже 700 годин на тиждень 53 мовами. У період з 1985 до 1990 р. "Голос Америки" отримав 1,5 млрд дол. для модернізації обладнання, будівництва нових передавачів, переходу до супутникових та цифрових технологій, комп'ютеризації інформаційних служб.

Показово, що продукція "Голосу Америки" не поширюється на територію безпосередньо США саме через пропагандистський характер матеріалів, передусім через відсутність критики діяльності американського уряду. Ця радіостанція має чітке завдання — сприяти позитивному сприйняттю американської політики зарубіжною аудиторією, тоді як власне національна преса, за американським

13

законодавством, має сприяти дискусії й контролю громадськості за діяльністю уряду.

Отже, маємо всі підстави стверджувати, що паблік рилейшнз має дещо спільне з "білою" пропагандою, передусім через завдання просувати саме позитивну інформацію. Основна відмінність їх полягає в тому, що пропаганда вимагає порівняно миттєвого ефекту, передусім емоційного (страх, бажання помсти, ейфорія тощо). Досягши такого емоційного стану аудиторії, її вже можна спонукати до конкретних дій. Пропаганду доповнює агітація, методи якої спрямовані на досягнення миттєвого або короткочасного ефекту.

Агітація — це створення і підтримка у свідомості людей певної політичної, релігійної, моральної орієнтації через привернення їхньої уваги до лозунгів та символів і мобілізація громадськості на участь у конкретних соціальних акціях.

Форми агітації — організація мітингів, зборів, походів, публічних дискусій із заявленої проблематики.

Натомість паблік рилейшнз, як зазначалося, не вимагає негайного ефекту. Це радше процес переконування, що його нині репрезентують як альтернативу пропаганді.

Переконування — це цілеспрямований вплив на свідомість і психіку людини через звернення до її власного критичного судження.

Переконування грунтується на притаманному кожній особистості намаганні діяти відповідно до власних переконань та ціннісних орієнтацій і полягає в тому, щоб за допомогою логічно вибудованих поглядів, оцінок, висновків довести або спростувати якесь положення, пробудити свідомість і почуття людей до осмисленого сприйняття оцінок, що їм пропонують. Це позитивне сприйняття досягається порівнянням пропонованих поглядів із власним життєвим досвідом.

Отже, переконування — це інтерактивний процес і намагання задовольнити потреби обох сторін: і того, хто переконує, і тих, кого переконують [37]. Пропаганда завжди орієнтована на масову аудиторію. Це пошук універсального алгоритму повідомлення, здатного викликати масову реакцію. Звідси й відповідні категорії: масовий психоз, масове захоплення, масова апатія тощо. Натомість переконування базується на індивідуальному психологічному процесі сприйняття і передбачає застосування не одного універсального аргументу, як у пропаганді, а набору аргументів, здатних подіяти на сегмен-товану неоднорідну аудиторію, точніше, на різні її групи залежно від

14

рівня освіти, фаху, соціального статусу, матеріальної забезпеченості, віку, статі тощо.

Пропаганда потребує пасивної аудиторії. Мрія пропагандиста — це аудиторія, яка не поставить під сумнів почуте. Натомість для переконування потрібна активна аудиторія. Його ефективність залежить від того, якою мірою пропоновані знання й погляди відповідають світогляду людини, її інтересам і потребам, співвідносяться з її становищем, психологічним станом, торкаються суті проблеми, що хвилює людину, і показують шляхи її розв'язання.

Найліпше це видно під час передвиборного процесу. Кандидат на виборну посаду потребує зворотної інформації від виборців, щоб знати, які проблеми їх хвилюють і які потреби вони мають. Лише в цьому разі він буде здатний запропонувати їм програму, яка матиме шанси на успіх.

Паблік рилейшнз так само є двостороннім потоком інформації: організація прагне знати настрої громадськості та її очікування й претензії. Так само як і переконування, паблік рилейшнз покладається на добровільну зміну настроїв громадськості наданням їй аргументів, що іде на користь організації. На відміну від пропаганди паблік рилейшнз не боїться дискусії, а заохочує до неї. Якщо пропагандист намагається контролювати інформаційний потік, свідомо обмежуючи інформацію, а то й надаючи неправдиву інформацію і здійснюючи тиск на засоби масової інформації (ЗМІ), то фахівець з паблік рилейшнз є своєрідним громадським адвокатом своєї організації, в арсеналі якого є аргументи й контраргументи на захист справедливих і чесних, як він намагається довести, дій організації.

Питання для самоконтролю

1.  Чи існує нині "чорна" пропаганда?

2.  Чому пропаганда є одностороннім, а переконування двостороннім потоком інформації?

3. Основні відмінності в роботі пропагандиста і спеціаліста з паблік рилейшнз.

15