Сакара Н. (Національна юридична академія  України ім.Ярослава Мудрого) Проблема доступності правосуддя у цивільних справах

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, що закріпила право кожного при вирішенні спору щодо його цивільних прав і обов'язків на справедливий і відкритий розгляд протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (ч. 1 ст. 6 Конвенції), поставили проблему доступу громадян до правосуддя як актуальну.

Дана проблема має свої історичні й концептуальні витоки, а ідея доступності правосуддя та її теоретичні інтерпретації розвивалися протягом тривалого часу Так, доступність правосуддя була однією з тем наукового обговорення російських процесуалістів у XIX ст. В основному вона розглядалася в суто економічному плані та зводилася до визнання права бідності, яке звільняло за певних обставин від несення судових вит-рат[1]. Порядок визнання права бідності регулювався безпосередньо Статутом цивільне-

>>>106>>>

го судочинства 1864 р. (статті 880—890). Так, особи, які бажали скористатися правом бідності, повинні були надати Окружному суду посвідчення їхніх службових чи громадських начальств, або місцевого Мирового чи Міського Судді, чи Земського Начальника про недостатність їхніх коштів на ведення справи (ст. 881). За того з позовників, якому надано свідоцтво про бідність, судові витрати, вказані у статтях 857—865, здійснювали від казни (ст. 887)[2].

Крім того, в контексті доступності розглядалися проблеми, пов'язані з правовими умовами, що забезпечують безстороннє та «правильне» судочинство, швидкий розгляд справ, спрощення та уніфікацію судової системи, наближення суду до населення, введення так званого «єдиного суду», тобто суду, який буде існувати замість різноманітних типів судів з різною компетенцією і до якого зможе звернутися будь-яка особа незалежно від свого соціального становища[3].

Дослідження певних елементів проблеми доступності правосуддя також можна знайти у теорії та судовій практиці країн загального права і насамперед у рішеннях Верховного суду Сполучених Штатів Америки, де приділялася особлива увага поняттю «справедливого судового розгляду» і був сформульований принцип належної правової процедури, одним з аспектів якого є принцип процесуальної справедливості[4].

Активне ж вивчення проблеми доступності правосуддя в цивільних справах розпочалося в межах всесвітнього руху «Доступ до правосуддя», який виник у Європі у 60-х pp. XX ст. з метою зробити судовий захист прав найбільш ефективним. Вона послідовно розглядалася вченими-процесуалістами у трьох основних напрямах, які за визначенням засновників руху М.Каппеллетгі та Б.Гарта отримали назву «хвилі»[5].

«Перша хвиля» була націлена головним чином на полегшення доступу до правових інститутів представників соціальне незахи-щених, бідних верств населення. «Друга хвиля» пов'язувалася з проблемами представництва групових та колективних (розкиданих) інтересів. «Третя хвиля» реформи та наукових досліджень була продовженням перших двох «хвиль» і її можна розглядати як реакцію на певне розчарування, викликане повільним вирішенням проблеми розширення можливостей «доступу до права»[6]. Це змусило реформаторів звернути увагу на процедури, які повинні полегшати розгляд

певних категорій справ у судах, у тому числі розробку альтернативних Інститутів, які можуть виступати замісниками судової системи. Ця остання «хвиля» отримала назву новий «підхід доступу до правосуддя».

Таким чином, в межах руху «Доступ до правосуддя» недоступність правосуддя пов'язувалися, по-перше, з перешкодами матеріального характеру, які не дають можливість бідним верствам населення звернутися за захистом своїх прав до суду (високі судові витрати, неможливість звернення за допомогою до адвоката тощо). По-друге, з відсутністю спеціальних процедур, які б давали можливість ефективно захищати права та інтереси не окремої особи, а певної групи, колективу. По-третє, зі складністю, дорожнечею судочинства та дуже повільним розглядом справ у судах, необхідністю введення спеціальних альтернативних процедур для вирішення певних категорій справ. Так, наприклад, у той час, коли проводилися дослідження, середня тривалість провадження в італійських трибуналах складала 944 дні, у французьких — 1,9 років, у бельгійських судах першої інстанції — 2,33 років[7].

Слід відмітити, що ці вади присутні й у сучасному цивільному процесі України. Так, із порушенням строків, встановлених ЦПК України, судами першої інстанції в Україні в 1 півріччі 2002 р. закінчено 132184 справи, або 21,5% від кількості закінчених проваджень (проти 20,1% у першому півріччі 2001 р.)[8]. Введені з червня 2001 р. процедури апеляції і особливо касації призвели до того, що на 1 січня 2003 р. в апеляційних судах України та у Верховному Суді залишилися нерозглянутими майже 5 тис. справ[9].

Доступність цивільного судочинства розглядалася більшістю радянських вчених-про-цесуалістів як принцип цивільного судочин-ства[10]. Ця точка зору також поділяється деякими сучасними вченими-процесуалістами: В.Ярковим, В.Сидоренком, М.Штефаном, П.Шевчуком[11] та іншими.

Даючи визначення принципу доступності правосуддя, автори пов'язували його або з забезпеченою державою можливістю будь-якої заінтересованої особи звернутися в порядку, встановленому цивільним процесуальним законом, до суду за захистом своїх прав і інтересів та відстоювати їх у судовому процесі, або з широкими і різноманітними процесуальними гарантіями заінтересованих осіб, що забезпечують їм реальну можли-

>>>107>>>

вість активно брати участь у захисті прав протягом усього процесу.

Однак з цим погодитися не можна. Принципи цивільного процесуального права об'єктивні, знаходять своє нормативне закріплення в законі і є специфічними правовими вимогами, а не правовими можливостями або їх гарантіями на відміну від ординарних норм права[12]. Крім того, у якості принципів не можуть бути визнані положення, які повторюють за змістом інші принципи або з них витікають. Про доступність правосуддя можна говорити лише за умов, якщо додержуються всі принципи цивільного судочинства і особливо принципи законності, незалежності суддів і підкорення їх лише законові, диспозитивності, змагальності, процесуального рівноправ'я, усності, гласності, національної мови судочинства та інші. На мій погляд, принципи цивільного процесуального права можна розглядати як певні гарантії доступності цивільного судочинства, а сама доступність правосуддя у цивільних справах є загальним стандартом правосуддя та в певному розумінні збігається зі справедливістю, тобто з сутністю правосуддя.

О.Іванов не відносив доступність судового захисту до принципів цивільного судочинства. Розкриваючи основні риси радянського цивільного судочинства автор зазначав, шо «важливою рисою радянського цивільного судочинства є доступність його для працюючих... Доступність радянського цивільного судочинства виявляється в цілому ряді положень процесуального закону: у встановленні права будь-якої особи звернутися до суду за захистом права без яких би то не було обмежень; у низьких розмірах витрат, що, як правило, не перешкоджають зверненню до суду; у можливості ведення справи в суді як особисто, так і через представника; у встановленні коротких термінів розгляду цивільних справ і т.п.»[13]. Ця точка зору заслуговує на увагу, оскільки не ототожнює доступність правосуддя з принципом цивільного процесу, але все ж таки не є переконливою, оскільки автор розглядав доступність лише стосовно радянського цивільного судочинства.

Поняття «доступність правосуддя» як таке не зустрічається ні в міжнародному, ні в національному законодавстві. Уперше воно було закріплено в резолюціях та рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи з питань забезпечення більш простого доступу

громадян до ефективного правосуддя, які були розроблені на підставі ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Можна стверджувати, що у п. 1 ст. 6 Конвенції міститься перелік деяких ознак, що входять у поняття справедливого відправлення правосуддя. Деякою мірою цей пункт можна розглядати як такий, що містить загальні характеристики судових установ, і загальне визначення певних параметрів, за якими можна судити про справедливість того або іншого судового розгляду, а також про доступність та справедливість самого правосуддя. Певним аналогом права на доступ до правосуддя, встановленого у ст. 6 Конвенції, є право на судовий захист, закріплене у ст. 55 Конституції України.

Оскільки в правовій літературі всі міжнародні норми в галузі прав і свобод людини прийнято називати міжнародними стандартами, а Європейську конвенцію з прав людини — деяким «мінімальним» стандартом, можна стверджувати, що доступність правосуддя є певним міжнародним стандартом справедливого правосуддя. Дотримання цього стандарту дає можливість говорити, що діяльність суду з розгляду та вирішення справ та винесення рішень, яка здійснюється органами судової влади, є правосуддям і забезпечує справедливий розгляд та поновлення порушених прав.

Велике значення для розкриття поняття «доступності правосуддя» у цивільних справах мають практика та рішення Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення положень ст. 6 Європейської конвенції Так, Європейський суд з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства відмітив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам у цивільних справах, і не захищала б у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями — доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду. В іншому рішенні, у справі Ейрі проти Ірландії Європейський суд зазначив, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні та вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними й здійснюються на практиці [14].

>>>108>>>

Беручи до уваги наробки всесвітнього руху «За доступ до правосуддя», практику і рішення Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення положень ст. 6 Європейської конвенції стосовно права на доступ до правосудця та справедливий судовий розгляд, у процесуальному аспекті можна виділити наступні структурні елементи, які входять до поняття доступності правосуддя:

-   «раціональна»  юрисдикція суду,  яка досягається зменшенням кількості завдань, що не відносяться до здійснення правосуддя, наявністю   альтернативних   процедур   вирішення спорів. Це сприяє, по-перше, розвантаженню судової системи і, по-друге, спрощенню    у    розв'язанні    певних    категорій спорів;

-   надання судового захисту не тільки правам і інтересам окремих осіб або держави, а й групі, невизначеному колу осіб, коли захисту   потребує   не   тільки   індивідуальний інтерес громадян, на користь яких порушено справу в суді, а й об'єкт спеціального роду — певне загальне благо (цінність). Тобто визнання права громадського інтересу об'єктом судового захисту;

-   можливість судового представництва та участь у процесі прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування у випадках, які прямо передбачені законом з метою захисту інтересів держави  або осіб, котрі за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права, в межах функцій, які покладає на ці органи правова держава;

-  належна судова процедура, яка гарантує справедливий судовий розгляд і передбачає як мінімум два основні елементи: сповіщення та слухання, тобто сповіщення всіх заінтересованих осіб про майбутній розгляд їх   справи   та   надання   можливості   брати участь у провадженні;

-   розумні   строки   розгляду  цивільних справ;

-  «право бідності», тобто наявність механізму, що усуває перешкоду судових витрат   при   зверненні   до   суду   незаможних верств населення.

Що стосується більш широкого підходу до доступності, то вона в цілому забезпечується певними організаційними, правовими та економічними умовами.

До організаційних умов, що забезпечують доступність правосуддя, можна віднести: територіальне наближення суду до населення; інформованість громадськості про місце знаходження та компетенцію суду, а також про порядок звернення до суду або ж захисту своїх інтересів у судовому розгляді; наявність достатньої кількості суддів, для яких створені належні робочі умови; застосування науково-обгрунтованих нормативів навантаження суддів; раціонально організовану роботу апарату суду; належне забезпечення судів оргтехнікою та всім необхідним для успішного здійснення правосуддя.

До правових умов доступності правосуддя відносяться: незалежність та безсторонність суддів, яка забезпечується додержанням принципів здійснення правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом; незалежності суддів і підкорення їх тільки законові; обмеження юрисдикції суду лише з правомірною метою, не порушуючи сутність самого права, для зменшення кількості завдань, що не відносяться до здійснення правосуддя; справедливий судовий розгляд, що включає належну судову процедуру, додержання принципів гласності, диспозитивності, змагальності, процесуальної рівноправності сторін; зрозумілий і простий порядок судового розгляду; розумність строку судового розгляду; можливість вільного оскарження незаконних або необгрунтованих судових рішень; здійсненність рішень, ухвал і постанов суду або судді, що набрали законної сили; існування особливих судових процедур і установ для розгляду окремих категорій справ; існування альтернативних способів вирішення цивільних справ з подальшим контролем за правильністю прийнятих рішень з боку судових установ.

Економічні умови доступності правосуддя включають розумні судові витрати і створення процесуального механізму для надання відстрочки, розстрочки чи часткового або повного звільнення від сплати судових витрат; надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах незаможнім особам; існування системи контролю за розміром гонорарів адвокатів і експертів.

Отже, доступність правосуддя — це певний стандарт, який відбиває вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизуються в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення будь-якої заінтересованої особи до суду.

>>>109>>>

Використана література:

1.   Малышев К. Курс гражданского судопроизводства. — СПб.,  1874. — Т.  1. -С. 125—133; Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. — М., 1913. — Т. 1. -С. 473—478; Яблочков Т.М. Учебник русского гражданского судопроизводства. -Ярославль,   1912.  -- С.   160—161;  Нефедьев А.Е. Учебник русского гражданского судопроизводства. — М., 1904. — С.  128—129; Энгельман И.Е. Курс гражданского судопроизводства. — Юрьево, 1912. — С. 183—187.

2.   Устав  гражданского  судопроизводства  с  объяснениями  по  решениям  гражданского кассационного    департамента    и    общественного    собрания    кассационное    и    I    и    II Департаментов правительствующего сената / Составил А.Л.Боровиковский. — Изд. шестое. Испр. и доп. П.Н.Гуссаковский. — СПб., 1908. — С. 635—636.

3.   Г о р д о н В.М. Система русского гражданского судопроизводства (конспект лекций). — Ярославль, 1902. — С. 29—30; Васьковский Е.В. Вказ. праця. — С. 45—48, 274, 104—105, 465—473; Яблочков Т.М. Вказ. праця — С. 19, 23.; Нефедьев А.Е. Вказ. праця. — С. 9, 21.

4.  ФранковскиС.,ГольдманР.,ЛеонтовскаЭ. Верховный суд США о гражданских правах и свободах. — Польша. — С. 222.

5.  Cappelletti М., G a r t h В. Access to Justice: Tlie Worldwide Movement to Make Rights Effective: A General Report// Access to Justice. — Milan. — 1979. — vol. 1. — P. 21—54.

6.   БланкенбургЗ.   Юристы  и  правовые  инновации  в  Германии  и  США (сравнительный анализ) // Государство и право. — 1997. — № 5. — С. 101.

7.   Пучинский В.К. Проблемы доступности правосудия (обзорный реферат) // Реферативный журнал «За рубежом». — 1980. — № 2. — С. 122.

8.   Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 1  півріччі 2002 р.  — за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 5(33). — С. 45—46.

9.   Інформаційне  повідомлення  про спільне розширене засідання  Президії  Верховного Суду  України,   президії  Ради  судців  України  та  колегії Державної  судової  адміністрації України // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 2(36). — С. 10.

10.  С е м е н о в В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. -М.,   1982.   - -   С.   47—48,   ПО;   Г  у  р   в   и   ч   М.А.   Принципы   советского   гражданского процессуального права (система и содержание) // Советское государство и право. — 1974. -№ 12. — С. 22, 24; Советский гражданский процесс / Под ред. проф. Треушникова М.К. — М., 1989. - С. 41.

И.Решетникова И.В., Я р к о в В.В. Гражданское право и гражданский процесс в современной России. — Екатеринбург-Москва, 1999. — С. 106—107; Сидоренко В.М. Доступность правосудия в гражданском и арбитражном процессе: Автореф, дис... канд. юрид. наук: 12.00.15 / Уральская гос. юрид. академия. — Екатеринбург, 2002. • • С. 7—8; Ш т е ф а н М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. — К., 2001. — С. 41—42; Шевчук П.І. Доступ до правосуддя: сучасний стан і шляхи вдосконалення // Адвокат. — 2000. — № 1. — С. 4; Й о г о ж: Питання про доступність правосуддя та правової допомоги потребує законодавчого вирішення // Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 2 (18). — С. 40.

12.   Проблеми   науки  гражданского  процессуального  права  /  В.В.Комаров,   В.А.Бигун, В.В.Баранкова; Под ред. проф. В.В.Комарова. — X., 2002. — С. 150.

13.  И в а н о в О.В. Права граждан при рассмотрении гражданских дел. — М., 1970. -С. 20.

14.  Европейский суд по правам человека. Избранные решения в 2-х томах. — Т. 1. — М., 2000. - С. 39-80, 271-287.

Рекомендовано до друку кафедрою цивільного права Національної юридичної академії України ім.Ярослава Мудрого.

>>>110>>>

Питання криміналістики