Мельник М. (помічник-консультант народного депутата України, кандидат юридичних наук) Володіння за новим Цивільним кодексом України

Слід передусім уточнити термінологію стосовно володіння. Третя книга ЦК України називається «Право власності та інші речові права», її найменування видається не точним. У книзі інші речові права протиставляються праву власності. Але ж право власності також є речовим правом. І тому третю книгу варто було б назвати «Речові права». Але остання стала офіційною і з цим слід рахуватися. Проте, незалежно від назви, вона становить комплекс інститутів, що створюють підгалузь цивільного права. Зазначена підгалузь складається з двох основних інститутів: право власності та інші речові права. Отже, володіння є одним із субінститутів цивільно-правового інституту «речові права», який входить у підгалузь цивільного права «Права власності та інші речові права». У спеціальній літературі володіння часто називають інститутом. Відповідно до структури нового Цивільного кодексу володіння є субінститутом речових прав. У даній статті володіння відповідно до спеціальної літератури з цієї теми буде інколи називатися інститутом, але слід мати на увазі, що за новим ЦК — це субінститут.

Володіння є чи не найдавнішим інститутом цивілістики. Є, навіть, припущення, що воно хронологічно виникло раніше права власності. Останнє склалося і розвивалося на основі володіння. У давньому римському праві земельні ділянки надавалися лише у володіння. Сама земля перебувала у власності общини. Право індивіда на державну власність обмежувалося простим володінням, проте лише на землю. Там, де є колективна власність, існує тільки приватне володіння! 1]. Водночас володіння є найскладнішим інститутом римського приватного права. Цей феномен уже два з половиною тисячоліття (від прийняття Законів XII таблиць у 450 р. до н. е.) знаходиться у полі зору дослідників. Володіння було рецепійоване усіма наступними правовими системами. Воно широко використовувалося у цивільному праві, принаймні, країн Європи і відоме правовим системам світу.

Феноменальність даного інституту полягає у тому, що володінням визнавався факт, а не право, але цей факт захищався правом. Вказане й викликало жваву дискусію, яка не припинилася і до нині[2]. Вона зводиться до наступного. Якщо володіння лише факт, а не право, то чому цей факт захищається правом. Щодо наведеного склалися наукові школи, які очолювали відомі романісти Савіньї та Р.Ієринг[3]. При цьому захист володінню надавався незалежно від того: має воно правову підставу (правовий титул) чи ні: законне воно чи незаконне. Наслідком зазначеної, мабуть, чи найтривалішої наукової дискусії стала численна література стосовно володіння. Спочатку володінням визнавалася лише фактична наявність речі у певної особи, яку остання вважає своєю, можливо, навіть не маючи на це права[1]. Відомий римський юрист писав: немає ніякого значення — є володіння законним чи незаконним стосовно інших осіб, адже будь-який володілець в силу того, що він є володільцем, має більше ніж той, хто не володіє[2]. Пізніше володінням почали визнавати будь-яке панування над чужою річчю (майном) незалежно від його підстави.

Таким чином, сформувалося дві наукові теорії щодо поняття і змісту володіння. Представники однієї володінням вважали саме панування над чужою річчю без будь-якої правової підстави. З тих чи інших підстав особа має у своєму фактичному володінні будь-яку чужу річ, але не має права на неї. За римським приватним правом це могло статися, наприклад, коли покупець придбав певну річ у продавця, який не мав права на її продаж, оскільки не мав права власності на неї. Римське приватне право знало принцип: ніхто не може передати іншому більше, ніж має сам (nemo adalterum plus jurist potest quam ipsehabet). В силу цього принципу продавець-невласник речі не міг передати покупцеві право власності на продану річ.

>>>92>>>

оскільки і сам не мав даного права. Феномен такого володіння полягав у тому, що воно захищалося правом. Представники другої теорії володінням вважали будь-яку наявність чужої речі (майна) у певної особи, у тому числі на підставі договору чи закону. Таке володіння завжди підлягало захисту, оскільки опиралося на правову основу (правовий титул). На думку представників наведеної теорії, захисту підлягає тільки титульне володіння, тобто таке, яке основане на праві. Безтитульне володіння (без правової підстави) захищатися не повинно.

Зазначені теорії існують уже багато віків. Поки що ніякого компромісного рішення не прийнято. Зазначені наукові течії позначилися і на сучасному приватному праві. В одних країнах інструмент, який дається працівникові для виконання ним робочих функцій, автомашина підприємця, якою керує найманий водій, визнаються володінням. Безперечно, таке володіння підлягає захисту. В інших країнах володінням визнається лише фактична наявність речі у певної особи, яка вважає останню своєю, тобто вона належить їй на праві власності. Але насправді дана особа права власності чи будь-якого іншого права не має. Смисл розбіжностей цих теорій в сучасних умовах полягає у тому, що безти-тульному володінню надається правовий захист. Противники вказаної теорії дорікають їх прихильникам: ви захищаєте крадіїв. Між тим інколи виникає необхідність надати захист тому володільцеві, який не має право на нього. Одним словом, це — тривала і складна дискусія. Нас же цікавить володіння за чинним цивільним законодавством.

Цивільний кодекс УРСР такого інституту не знав. Його позиція була не чітка. З одного боку, цей Кодекс володіння як такого не визнавав. З іншого — він не міг не рахуватися з тим, що у реальному житті володіння таки було. Так, ст. 144 (вилучена) проголошувала: власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння (курсив -- М.М.). Зазначену норму повторив Закон УРСР від 7 лютого 1991 р. «Про власність». Отже, цивільне законодавство України визнавало наявність незаконного володіння. Оскільки є незаконне володіння, то є й законне. Цивільний кодекс УРСР у ст. 145 і у ст. 148 передбачав: законне володіння може бути добросовісним і недобросовісним, їх режим різний.

Стаття 387 нового Цивільного кодексу України ще чіткіше і конкретніше окреслила

цю норму: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Володіння як такого не було, але було законне і незаконне володіння. Незаконне, у свою чергу, поділялося на добросовісне і недобросовісне. Новий ЦК також визнає наявність добросовісного і недобросовісного володіння (ст. 388 і ст. 390). Більше того, ст. 387 ЦК підкреслює: незаконне володіння — це володіння без відповідної правової підстави, тобто те саме безтитульне володіння. Дану норму запам'ятаємо. Вона матиме значення для подальших міркувань.

Передусім слід з'ясувати, чи має сучасна реальність це саме безтитульне володіння, тобто володіння, яке не опирається на будь-яку правову основу. На дане запитання потрібно відповісти ствердно. Таке володіння є і воно визнане ЦК. Так, ст. 344 «Набувальна давність» у ч. 1 проголошує: особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (надувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (курсив — М.М.). Постає запитання: який правовий режим цього майна до набуття права власності на нього. Ця ж стаття містить відповідь — володіння, набуте добросовісним заволодінням. Останнє має місце тоді, коли той, хто володів, не знав і не міг знати, що він заволодів чужим майном. ЦК не уточнює, яким чином сталося вказане заво-лодіння. Важливо, щоб було добросовісним. Отже, безтитульне володіння є.

Ще один приклад. Стаття 658 ЦК проголошує: право продажу товару, крім випадків примусового продажу, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, то покупець набуває права власності лише у разі, якщо власник не має права вимагати його повернення. З'ясуємо, у яких випадках власник не може витребувати своє майно від володільця. Стаття 388 ЦК такими визнає: якщо майно набуте безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Якщо ж майно добросовісним набувачем набуте за плату, то власник має право його витребувати лише у випадках, визначених ч. 1 ст. 388 ЦК. Це такі випадки: 1) майно загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) майно викрадене у

>>>93>>>

власника або у особи, котрій він передав це майно у володіння; 3) майно вибуло з володіння власника, якому він передав дане майно у володіння, не з їх волі іншим чином.

У інших випадках власник не може витребувати своє майно у володільця-власника. Постає питання: який же статус особи, котра з тих чи інших підстав заволоділа майном власника, але останній відповідно до закону не має право на його витребування. Стаття 658 ЦК проголошує: коли продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності, якщо власник цього майна не може його витребувати з чужого незаконного володіння відповідно до ст. 388 ЦК.

У ст. 658 ЦК йдеться тільки про продаж товару, продавець якого не є його власником. Про будь-яке інше відчуження товару, відчужувачем котрого є не власник даного майна, зазначена стаття не згадує. З цього випливає, що правило ст. 658 ЦК на інші випадки відчуження товару не власником не поширюється. Який же правовий статус набувача майна, відчужувачем якого була особа, котра не була його власником і права на відчуження не мала. Під дію ст. 388 вказані випадки не підпадають. Хто вони ці набувачі? Вони — володільці, добросовісні володільці і потребують захисту свого володіння, яке не грунтується на правовому титулі.

Проте зазначена проблема полягає не тільки в цьому. За ст. 658 ЦК, як кажуть, не сходяться кінці з кінцями. Чому покупець майна, придбаного у продавця, який не був власником останнього і не мав права його продавати, відповідно до ст. 388 ЦК може стати власником цього майна. На якій підставі ЦК визнає такого покупця власником чужого майна. Новий ЦК відмовився від принципу стародавнього римського приватного права, за яким ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. ЦК визнав право власності названого покупця з нічого. Правової підстави для такого визнання немає. Вказаний покупець є лише володільцем цього майна, але не власником (добросовісним володільцем, але володільцем без правової підстави, тобто безтитульним володільцем).

Отже, новий ЦК, ринкова реальність визнають наявність незаконного володіння. Незаконного — значить, безтитульного, тобто (ще раз наголошуємо) без правової підстави. Це володіння особи, котра володіє чужим майном незаконно, тобто без правової підстави, але добросовісно і яке призводить

до набуття права власності на нього (ст. 344 ЦК). Привертає увагу ст. 344 ЦК. Вона велика за обсягом, але так і не назвала певним терміном особу, добросовісне і безперервне володіння якої призводить до набуття права власності. Але ж — це володіння і зазначеного ніхто не стане спростовувати.

Глава 29 ЦК «Захист права власності» визнає законне і незаконне володіння, яке поділяється на добросовісне і недобросовісне. За ст. 658 ЦК покупець товару, продавцем якого не є його власник, у визначених законом випадках стає власником даного товару. Але ж це не право власності, а лише добросовісне володіння.

Яке володіння потребує захисту? Безперечно, незаконне володіння, тобто без правової підстави. Вище уже підкреслювалося, що це володіння потребує захисту, виходячи із суто людських інтересів. Проте Цивільний кодекс проголосив: захищатися має тільки володіння, яке опирається на право, тобто законне. У цьому питанні ЦК проявив непослідовність і суперечливість. Стаття 387 передбачила наявність незаконного володіння, тобто без відповідної правової підстави. Статті 388 і 390 ЦК визнають за цими незаконними володільцями певні права. А глава 31 «Право володіння чужим майном» надає захист тільки володінню, яке опирається на правову підставу.

Постає питання: чи потрібне володінню, яке грунтується на певному правовому титулі, тобто законне, якийсь додатковий чи спеціальний захист. Адже володіння, яке тримається на правовому титулі, певній правовій підставі, має захист саме тому, що у нього є остання. Жодного іншого захисту воно не потребує.

Частина 1 ст. 397 проголошує: володільцем чужого майна є особа, котра фактично тримає його у себе. Це не точне визначення володіння. За ним володільцями мають бути визнані всі ті особи, які на тій чи іншій правовій основі володіють чужою річчю чи майном. Це — численна армія наймачів, орендарів, хранителів, сторожів, заставодержців, позичальників тощо. Зазначені особи володіють чужим майном на підставі відповідного договору.

Постає резонне запитання: чи потребують названі особи якогось іншого додаткового захисту, ніж той, який передбачений відповідним договором. Захист їх прав забезпечується у достатній мірі відповідним договором. Потреби у додатковому захисті немає.

>>>94>>>

Стародавнє римське приватне право наявність у тієї чи іншої особи чужого майна на договірній або іншій правовій основі володінням не визнавало. Це було лише тримання (detentio), що й захищалося відповідним договором чи тим правовим титулом, який був правовою підставою такого тримання. Римське приватне право володінням визнавало фактичну наявність чужої речі (майна) у певної особи, яка останнє вважала своїм[1]. Для визнання володіння вимагалося два елементи: наявність і воля вважати дане майно своїм. При цьому —вказане володіння незаконне, воно не має відповідної правової підстави (титулу). Законодавець у ст. 397 ЦК України другий елемент — волю володільця вилучив. А без нього володіння уже не є таким, воно лише тримання, тобто володіння від чужого імені. Той, хто тримач, не може вважати майно, яке знаходиться у нього на основі договору чи якоїсь іншої правової підстави, своїм. Характерною і необхідною ознакою володіння є воля особи вважати майно, що знаходиться у її господарстві, своїм. На якій підставі, на яких фактах грунтується воля даної особи вважати чужу річ (майно) своїм — інше питання. Це може бути воля особи, котра придбала річ, що склалася на помилковій уяві про укладену угоду (наприклад, продавець не мав права продавати дану річ, а покупець про це не знав). Це може бути умисне присвоєння чужого майна. Для свого оточення володілець видає, що придбав дану річ на законних підставах.

Проте в обох випадках набувач-володі-лець ніби утаємничена особа. У першому разі фактичний володілець не знав про те, що він володіє чужим майном, у другому — знає, але приховує це від оточуючих. Але і у першому, і у другому випадках є фактична наявність майна володільця і воля володіти ним від свого імені. Отже, в обох випадках маємо фактичне володіння. У обох випадках володіння потребує захисту. Можуть бути й такі. Але серед володільців більшість, які стали такими не порушуючи закон, їх і треба захистити. Саме з цією метою надається захист фактичному володільцю.

Новий ЦК пішов іншим шляхом. Він надав захист тільки законному володінню, яке вже мало захист. Підкреслювалося, що законне володіння не потребує додаткового захисту, яким є норми глави 31 ЦК. Водночас новий ЦК категорично відмовив у захисті незаконного володіння, виявивши при цьому непослідовність. У одному разі він визнає за незаконним і недобросовісним володільцем певні права (ч. З ст. 390). У іншому — відмовляє у наданні захисту незаконному, але добросовісному володільцю.

Виходячи з буквального тексту ст. 397, добросовісний володілець, яким є особа, котра володіє чужим майном протягом тривалого строку, що може призвести до визнання за нею права власності на це майно, захисту свого добросовісного володіння від порушень третіх осіб немає. Навряд чи можна визнати таку ситуацію надійним захистом прав та інтересів громадян.

Відповідно до ст. 398 ЦК володіння виникає на підставі договору з власником майна або особою, якій останнє передано власником майна, а також на інших підставах, встановлених законом. Зазначена стаття викликає зауваження. Особа, якій власник передав майно, також може передавати його у володіння третій особі. По-перше, про яке передавання йде мова: у найм, для збереження, в оренду, в тимчасове користування тощо: але без права передачі у володіння третім особам. По-друге, це може бути передача у власність, сервітут, емфітевзис, суперфікцій тощо. У вказаних випадках правовий статус володільця іншій. Очевидно, про це варто було б сказати чіткіше.

Проте основним недоліком цієї статті є те, що володіння виникає лише на договірній чи іншій правовій підставі. Якщо ж воно виникає на основі правового титулу, таке володіння не потребує якогось захисту. Воно захищається договором чи іншою правовою підставою, з якої виникло.

На мою думку, концепція володіння, закладена новим Цивільним кодексом України, не відповідає сучасним ринковим відносинам.

Використана література:

1.  Римское частное право. — М., 1948. — С. 168.

2.  Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. — Одеса, 2002.

3.  Підопригора О.А. Римське приватне право. — К., 2001. — С. 176—177.

4.  Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. — К., 2003. — С. 302.

5.  Римское частное право. — С. 173.

6.   О р а г Є.М., Т и щ и к Б.Й. Основи римського приватного права. — К., 2000. -С. 121.

>>>95>>>