Лисогор Н. (спеціаліст першої категорії управління комерційного законодавства Департаменту цивільного законодавства та підприємництва Міністерства юстиції України) Зміни у законодавстві про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності

Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Загальною передумовою реалізації права на таку діяльність є державна реєстрація, тобто діяльності кожного господарюючого суб'єкта, фізичної чи юридичної особи передує обов'язковий етап її легалізації.

На сьогодні в Україні загальні засади реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності визначені Законом «Про підприємництво», зокрема ст. 8. Чинне законодавство України містить близько 100 нормативно-правових актів, які регулюють процедури державної реєстрації різних суб'єктів названої діяльності. Порядок реєстрації цих суб'єктів окремим законодавчим актом не визначений, а здійснюється вона відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 740 від 25 травня 1998 р. Тобто правове регулювання такого важливого напряму здійснюється підзаконним нормативно-правовим актом. До того ж, як свідчить практика, останні у цій сфері не задовольняють практичні потреби ні суб'єктів підприємництва, ні держави.

Недоліки існуючої на сьогодні системи державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності призводять до створення перешкод для розвитку підприємництва в Україні.

Прийнятий Верховною Радою 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс України чітко закріпив: порядок державної реєстрації встановлюється законом. Це стало кроком уперед на шляху вдосконалення законодавства з даних питань. Так, статтями 50 та 89 зазначеного Кодексу передбачено, що «фізична

особа здійснює право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом». «Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення».

З метою подальшого впорядкування системи вказаної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, гармонізації процедур реєстрації з європейським законодавством і приведення законодавства у відповідність з Цивільним кодексом України 15 травня

2003   р. Верховною Радою прийнято принципово новий законодавчий акт у цій сфері, а   саме   Закон   «Про   державну   реєстрацію юридичних      осіб      та      фізичних      осіб-підприємців»  (набуває чинності з  1  липня

2004  p.). Він забезпечує можливість створення простої, чіткої та прозорої системи державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Впровадження Закону дозволить   врегулювати   відносини   у   сфері державної   реєстрації   законом   прямої  дії. Лише невелика кількість нормативно-правових актів технічного характеру має врегулювати питання формування та ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердити форми   реєстраційних   карток   й   інших  документів, вимоги до яких встановлені цим Законом.

Варто наголосити, що вперше у названому Законі дані про місцезнаходження юридичної особи та місце проживання фізичної особи визначені як адреса, за якою здійснюється зв'язок з відповідними особами. Тобто фізична особа, якщо має декілька місць проживання, самостійно визначає, за

>>>72>>>

яким вона буде реєструватися як підприємець.

Необхідно звернути увагу на те, що дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. Значним позитивом є положення про те, що усі юридичні особи (незалежно — приватного чи публічного права) повинні засвідчувати факт свого створення або припинення шляхом внесення відповідних відомостей про них до Єдиного реєстру.

Створення банку даних — Єдиного державного реєстру, який забезпечить третіх осіб достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, стане найвагомішим внеском Закону. Передбачається відкритий оперативний доступ до даних Єдиного реєстру органам державної влади, юридичним та фізичним особам. Це дозволить підвищити ділову активність підприємців та створити умови поліпшення ведення прозорого бізнесу в Україні за рахунок спрощення пошуку партнерів по бізнесу та перевірки їх юридичного і фінансового стану, що, у свою чергу, призведе до захисту третіх осіб щодо дійсності чи недійсності зобов'язань зареєстрованих суб'єктів господарювання (особливо тих, які мають обмежену відповідальність) та протидії протиправній (фіктивній) діяльності суб'єктів господарювання. Стає можливою реалізація принципу достовірності інформації, внесеної до Єдиного державного реєстру (тобто відомості, які містяться у ньому, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третіми особами, доки до них не внесено відповідних змін). Єдиний державний реєстр має стимулюючий характер для підприємця, оскільки йому вигідно швидше повідомити про зміни, які у нього сталися. Закон передбачає видання спеціалізованого друкованого засобу масової інформації, де публікуються відомості з Єдиного реєстру, та покладення на державного реєстратора зобов'язання публікації у ньому необхідних для процедур реєстрації повідомлень (підприємцю необхідно тільки внести відповідну плату за останні).

Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців буде проводитись реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній міст Києва та Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи чи за місцем проживання фізичної особи-підприємця. Отже, не передбачається створення нових органів державної реєстрації.

Закон запроваджує з метою поліпшення якості процесу реєстрації інститут державних реєстраторів, що призначаються на посаду та звільняються з неї головою відповідного виконавчого комітету міської, районної у місті ради або районної, районної міст Києва і Севастополя державної адміністрації. Закон визначає основні функції реєстратора, його права, обов'язки та відповідальність. На посаду державного реєстратора призначається особа, яка відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам.

Необхідно звернути увагу на те, що документи для державної реєстрації та інших дій не обов'язково подавати особисто. Є можливість скористатися або послугами представника, або пошти, що є одним з елементів захисту прав громадян на здійснення підприємницької діяльності. Крім того, відповідно до нового Закону скорочено термін реєстрації до трьох днів замість п'яти за чинним законодавством.

Впровадження нового Закону дозволить також законодавче врегулювати всі процедури здійснення державної реєстрації, особливо ті, які на сьогодні або взагалі законодавче не врегульовані, або створюють правові колізії при їх застосуванні і викликають справедливі нарікання підприємців. Це стосується, зокрема, реєстрації: змін до установчих документів; припинення суб'єктів підприємницької діяльності (у тому числі на підставі судових рішень, у разі реорганізації, смерті фізичної особи — підприємця). У Законі встановлені вимоги до порядку оформлення документів, які подаються для проведення державної реєстрації, та введено «новели» про порядок відновлення реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності за відповідним судовим рішенням.

Новим у процедурі державної реєстрації є те, що комісію з припинення (ліквідаційну комісію, ліквідатора) призначає відповідний орган юридичної особи або суд, або державний реєстратор. Якщо суд у рішенні, яке має наслідком припинення юридичної особи, не вкаже таку чи осіб, реєстратор має повноваження самостійно визначити відповідальну особу з числа засновників вказаної юридичної особи. Це правило застосовується і до припинення підприємницької діяльності фізичної особи. Вперше у Законі передбаче-

>>>73>>>

ний порядок державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної осо-би-підприємця у разі її смерті, оголошення померлою або визнання безвісно відсутньою, або ухвалення судом рішення про припинення діяльності, у тому числі у випадку банкрутства.

Безумовними перевагами Закону є створення гармонізованої з європейською вітчизняної системи реєстрації суб'єктів господарської діяльності, підняття української системи реєстрації суб'єктів названої діяльності на європейський рівень. Оскільки Законом враховані вимоги певних Директив Ради Європи щодо реєстрації суб'єктів бізнесу, які адаптовані до сучасного стану України.

Закон надасть можливість застосувати нові інформаційні технології у боротьбі з правопорушеннями та корупцією у сфері державної реєстрації і ліцензування, запобігти у більшості випадків, створенню так званих «фіктивних» підприємств. Це працюватиме на зміцнення економіки держави.

Враховуючи наведене, Закон є принципово новим актом, який встановить процедури реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності на рівні європейських стандартів, упорядкує систему органів державної реєстрації, введе нові процедури вчинення реєстраційних дій при реорганізації суб'єктів підприємницької діяльності та припиненні

їх діяльності, оптимізує процедури реєстрації та призведе до інших позитивних результатів.

Варто також наголосити, що з прийняттям Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» і з метою його реалізації необхідно буде внести зміни до деяких законодавчих актів та розробити нові нормативно-правові акти. Центральні органи виконавчої влади, враховуючи важливість Закону, почали роботу з реалізації останнього та підготовку до запровадження передбачених ним процедур. Тому центральним органам виконавчої влади необхідно здійснити великий обсяг роботи, щоб з 1 липня 2004 р. запрацювала система державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб —підприємців.

Отже, у наступному році державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності буде здійснюватись відповідно до Цивільного кодексу України та Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». І наскільки ефективно вдосконалена нормативна база щодо державної реєстрації суб'єктів зазначеної діяльності, покаже час. Сподіваємося, що позитивність нових законодавчих актів обов'язково матиме наслідком суттєві зміни на краще у діючій системі державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

Малий В. (старший викладач (Дніпропетровський національний університет)) Поняття і правові форми іпотеки землі за законодавством України

За останнє десятиліття XX ст. Україна пройшла початкові етапи земельної реформи, складовою якої став процес формування вітчизняного законодавства про іпотеку. На сьогодні останнє грунтується на Конституції України і складається з Цивільного, Господарського та Земельного кодексів, інших нормативно-правових актів, міжнародних договорів України. Зі змісту нового законодавства про іпотеку випливає своєрідна правова регламентація поняття і

правових форм іпотеки землі. Для їх визначення розглянемо відповідні положення нормативно-правових актів.

Передусім звертаємось до Конституції України, яка містить комплекс основоположних правових норм, що складають загальні засади права власності та переходу права власності на землю. Згідно зі ст. 13 Конституції земля є об'єктом права власності Українського народу та головним природним об'єктом права власності. Стаття 14 гарантує право власності на землю; воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою

>>>74>>>

відповідно до закону. Далі звернемо увагу на ст. 41 Основного Закону, яка встановлює у державі Україна три рівноправні форми власності на майно: державну, комунальну і приватну, а також систему гарантій щодо реалізації права власності. Відповідно до вказаної норми громадянам України гарантується право приватної власності на землю. Крім того, у ст. 41 Конституції зафіксовано: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам й гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

З викладеного вбачається наявність врегульованих суспільних відносин щодо права власності на землю як на особливий вид майна (тобто володіння, користування і розпорядження) і що Конституція України закладає правовий фундамент їх регламентації. Спираючись на наведене, можна стверджувати: юридична природа іпотеки землі закладена у праві власності, а саме — є складовою права розпорядження власником земельною ділянкою та розташованими на ній об'єктами нерухомості.

Новий Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. у п. 1. ст. 575 визнає іпотекою заставу нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Пункт 3 ст. 575 наголошує: правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. у ст. 133 регламентує, що земельні ділянки, які належать фізичним і юридичним особам на праві власності, можуть передаватися ними у заставу. Згідно з п.4 цієї статті заставодержателем земельної ділянки можуть бути лише банки.

16 січня 2003 р. прийнято Господарський кодекс України (далі — ГК). Аналізуючи ст. 345 ГК, бачимо, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, його змістом передбачаються: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі і погашення кредиту. Стаття 347 ГК надає перелік форм та видів банківського кредиту, серед них — іпотечний. 5 червня 2003 р. Президентом України підписано Закон «Про іпотеку» (Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки. Схвалено Указом Президента України від 30 травня 2001 р. № 1529/99 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 12. - С. 91). Він регламентує одне з провідних завдань державної земельної політики, передбачене Основними напрямами земельної реформи в Україні на 2001—2005 pp. — розвиток кредитування під заставу землі, у тому числі — іпотечного кредитування. Стаття 1 Закону «Про іпотеку» надає наступне поняття іпотеки. Це — вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотеко-держатель має право, у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

У свою чергу нерухоме майно (нерухомість) характеризується як земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на вказаних ділянках і невід'ємно пов'язані з ними, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення останніх.

У подальшому законодавець окреслює коло суб'єктів правовідносин, пов'язаних з іпотекою, виділяючи: а) іпотекодавця — особу, яка передає в іпотеку земельну ділянку (нерухоме майно) для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. За законом іпотекодавцем може бути боржник чи майновий поручитель; б) майнового поручителя — особу, яка передає в іпотеку земельну ділянку (нерухоме майно) для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржни-ка; в) іпотекодержателя — кредитора за основним зобов'язанням; г)боржника-іпотеко-давця або іншу особу, відповідальну перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання.

Згідно із ст. З іпотека може виникати на підставі: а) договору; б) закону; в) рішення суду. Це відповідає світовій практиці застосування іпотеки [1].

Щодо юридичного факту виникнення взаємних прав і обов'язків іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором наголошується: такі виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, котра виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя з'являються з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, чи з дня набрання законної сили рішенням суду.

Звернемо увагу на ст. 6. Закону «Про іпотеку», де наведений перелік обов'язкових умов передачі земельної ділянки (нерухомого майна) в іпотеку. Перш за все встановлено, що у разі

>>>75>>>

обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування така ж згода необхідна для передачі цього майна в іпотеку. Також встановлено, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник земельної ділянки та (або) нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників, за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Окрім зазначеного, закон зобов'язує іпоте-кодавця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, у тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку. За умови порушення цієї вимоги іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання та відшкодування іпотекодавцем завданих збитків.

Коли в іпотеку разом із земельною ділянкою передаються будівлі чи споруди, іпотека поширюватиметься на належну іпотекодавцю на праві власності ділянку або її частину, на якій розташована відповідна будівля (споруда) і котра необхідна для використання останньої за цільовим призначенням. Якщо ця земельна ділянка належить іншій особі і була передана іпотекодавцю в оренду (користування), після звернення стягнення на предмет іпотеки його новий власник набуває права і обов'язки іпо-текодавця за правочином, яким встановлено умови оренди. У разі передачі в іпотеку земельної ділянки іпотека буде поширюватись і на розташовані на ділянці будівлі (споруди) та об'єкти незавершеного будівництва, які належать іпотекодавцю на праві власності. Після звернення стягнення на передану в іпотеку земельну ділянку, на якій розташовані будівлі (споруди), що належать іншій, ніж іпотекода-вець, особі, новий власник цієї ділянки зобов'язаний забезпечити власнику зазначених будівель ті ж умови оренди або користування земельною ділянкою, що надавалися іпотекодавцем.

Згідно зі ст. 9 Закону «Про іпотеку» іпоте-кодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено законом. Користуючись предметом іпотеки (земельною ділянкою та/або об'єктами нерухомості, розташованими на ній), іпотекода-вець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення вартості останнього понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право одержувати від предмета іпотеки продукцію, плоди і доходи, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

Іпотекодавець також має право, виключно на підставі згоди іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі або у внесених до нього змінах чи доповненнях: 1) зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівель (споруд), розташованих на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї ділянки; 2) передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; 3) відчужувати предмет іпотеки; 4) передавати предмет іпотеки у спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Іпотекодавець має право заповідати передане в іпотеку нерухоме майно без будь-яких обмежень. На підставі норм ст. 10 «Збереження предмета іпотеки», якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, Іпотекодавець зобов'язаний вживати за власний кошт всі необхідні заходи для належного збереження предмета іпотеки, включаючи своєчасне проведення поточного ремонту, відновлення незначних пошкоджень, раціональну експлуатацію та захист предмета іпотеки від незаконних посягань та вимог інших осіб. Іпотекодавець також повинен своєчасно повідомляти іпотекодержателя про будь-яку загрозу знищення, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета іпотеки, а також про будь-які обставини, що можуть негативно вплинути на права іпотекодержателя за договором.

Іпотекодержатель має право у будь-який час протягом строку дії іпотечного договору за умови попереднього письмового повідомлення іпотекодавця перевіряти документально і у натурі наявність, стан, умови збереження та користування предметом іпотеки. Іпотекодавця закон зобов'язує не перешкоджати реалізації цього права іпотекодержателем. надавати йому всі документи, необхідні для перевірки наявності, стану, умов збереження та користування предметом іпотеки, а також негайно на вимогу іпотекодержателя забезпечити йому фізичний доступ до предмета іпотеки. Проведення іпотекодержателем такої перевірки не повинно призупиняти користування предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення.

У випадку порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених договором, як передбачає ст. 12 Закону, іпотекодержатель має право

>>>76>>>

вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а у разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки, тобто на заставлену земельну ділянку та розташовані на ній об'єкти нерухомості.

Якщо іпотекодавцем порушені обов'язки щодо збереження чи страхування предмета іпотеки, іпотекодержатель може, або звернути стягнення на предмет іпотеки, або вжити заходів для збереження чи страхування предмета іпотеки у власних інтересах та за власний кошт. Іпотекодавця у цьому випадку закон зобов'язує негайно, на вимогу іпотекодержате-ля, відшкодувати останньому всі витрати, понесені у зв'язку з вжиттям заходів щодо збереження та страхування предмета іпотеки.

Особливості іпотеки земельних ділянок сільськогосподарського призначення розглянуто у ст. 15 Закону. Доцільно зазначити, що заборони та обмеження стосовно відчуження і цільового використання ділянок сільськогосподарського призначення встановлені п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, що діють до 1 січня 2005 p., залишаються чинними при їх іпотеці. На підставі ч. 2 ст. 15 Закону «Про іпотеку» реалізація переданих в іпотеку земельних ділянок сільськогосподарського призначення при зверненні стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися виключно на прилюдних торгах. Покупцями таких земельних ділянок можуть бути особи, визначені ст. 130 Земельного кодексу:

а)  громадяни України, що мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;

б)  юридичні особи України, установчими документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва [2].

Відповідно до ст. 17 Закону іпотека припиняється у таких випадках: а) припинення основного зобов'язання; б) реалізації предмета іпотеки; в) набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; г) визнання іпотечного договору недійсним; д) знищення або втрати переданої в іпотеку будівлі чи споруди, якщо іпотекодавець її не відновив.

Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення чи втрати зазначеної будівлі або споруди іпотека ділянки не припиняється.

На підставі ст. 18 Закону юридичною формою іпотечних відносин є договір, що укладається між одним або декількома іпотекодав-цями та іпотекодержателем у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню і повинен

містити істотні умови. У разі відсутності хоча б однієї з них іпотечний договір вважається неукладеним. Всі зміни і доповнення до договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації.

Таким чином, за новим законодавством України іпотека землі має наведені нижче властивості. По-перше, вона має самостійне правове значення і залежить від прав заставодавця і заставодержателя земельної ділянки, передбачених нормами закону та договором іпотеки або заставою. По-друге, іпотека не є підставою для негайного переходу до заставодержателя права володіння і користування та обмежує розпорядження ділянкою, окрім передачі її у наступну іпотеку. По-третє, залишаючись у володінні і користуванні заставодавця, надає йому можливість задовольнити вимоги заставодержателя за рахунок коштів, отриманих шляхом використання природних корисних властивостей заставленої земельної ділянки, переданої у встановленому порядку заставодержателю після початку терміну дії іпотечної угоди. Ці кошти можуть бути виражені у грошовій або іншій (за домовленістю сторін) формі, повинні бути еквівалентними міновій вартості заставленої ділянки та відповідати особливим чи додатковим умовам іпотечного договору.

Після укладання іпотечного договору земельна ділянка та об'єкти нерухомого майна залишаються у володінні і користуванні Іпотекодавця. Право розпорядження обмежується, а іпотекодержатель, у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, має переважне право на одержання задоволення своїх вимог за рахунок переданої в іпотеку ділянки.

Земельна ділянка та об'єкти нерухомості, на які встановлено іпотеку, не передаються іпотекодержателю до моменту настання юридичного факту — закінчення терміну дії іпотечної угоди. Після цього, у разі невиконання іпотекодавцем зобов'язання, забезпеченого іпотекою ділянки, здійснюється перехід права володіння, користування і розпорядження останньою та розташованими на ній об'єктами нерухомого майна до іпотекодержателя.

Таким чином, класифікуючи іпотеку землі за правовими формами, слід дотримуватись запропонованої законодавцем схеми. Відповідно до неї іпотеку землі поділяємо на: а) договірну (умови якої випливають з іпотечного договору між заставодавцем і заставодержателем); б) законну; в) судову. На дві останні форми

>>>77>>>

іпотеки землі поширюються правила щодо договірної іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

За юридичними пріоритетами розподіляємо на: 1) попередню, або таку, що виникла на підставі договору, виконання основного зобов'язання за яким забезпечене іпотекою; 2) наступну іпотеку землі, тобто, передання в іпотеку ділянки та/або розташованих на ній об'єктів нерухомого майна, які вже є предметом іпотеки за попереднім іпотечним договором.

Спираючись на наведене вище, визначаємо поняття іпотеки землі. Це — вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном у формі заснованої на договорі застави земельних ділянок, а також об'єктів нерухомості, що розташовані на даних ділянках, І невід'ємно пов'язані з ними.

З огляду на це, іпотеку землі можна вважати комплексним правовим інститутом, що включає наступні складові: 1) врегульовані нормами права суспільні відносини; 2) особливий об'єкт та визначених суб'єктів правовідносин; 3) систему встановлених прав і обов'язків суб'єктів, що виникають, існують та мають бути припинені після їх взаємореалізації.

Отже, іпотеку землі можемо розглядати як юридичну категорію, що має походження від права власності на землю і грунтується на праві розпорядження особливим об'єктом нерухомості — земельною ділянкою.

Використана література:

І.Пучковская   И.И. Ипотека: залог недвижимости. — Харьков, 1997. — С. 18. 2. Земельний кодекс України. Коментар. — Харків, 2002. — С. 352.

Рекомендовано до друку кафедрою трудового, земельного та екологічного права Дніпропетровського національного університету.

>>>78>>>

Право та екологія