§ 3. Ознаки судової влада

До ознак судової влади правомірно належать: виключ-

ність, самостійність, повнота, підзаконність, єдність, не-

залежність. Без сумнівів, всі вони взаємопов'язані та вза-

ємозалежні, закріплюються на констюущйно-правощщіу}

рівні.   !

Організація судових та правоохоронних І

Найважливішою ознакою судової влади є виключ-

ність, її наявність, по-перше, свідчить про те, що ніякий

інший орган державної влади та управління не має права

брати на себе компетенцію судової влади. Як вже зазнача-

лося, ця ознака обумовлює виключність органів судової

влади вирішувати всі правові спори.

По-друге, винесення рішення з конкретної справи є

прерогативою суду, і це положення підкреслює виключ-

ність судових рішень. Держава тільки суду довіряє право

використовувати примусові повноваження державної вла-

ди, а саме: в установленому законом порядку застосову-

вати цивільно-правові санкції з цивільної справи; визна-

вати особу винною у вчиненні злочину; призначати кри-

мінальне покарання з кримінальної справи. Рішення суду

з конкретної справи є обов'язковими до виконання всіма

посадовими особами.

По третє, виключне правове становище суду в системі

державних органів визначається Конституцією та іншими

нормативно-правовими актами України. Формування

системи органів судової влади, порядок їх організації та

діяльності належать до відання законодавчої влади. Ви-

ключаючи можливість створення надзвичайних судів,

Конституція України допускає певну диференціацію су-

дових органів для розгляду різних категорій справ, тобто

закріплює можливість спеціалізації судів. Вони будуть від-

різнятися своєю предметною підсудністю та процесуаль-

ною формою судочинства.

По-четверте, виключність судової влади характеризу-

ється й особливим порядком формування суддів як носі-

їв судової влади, притягнення їх до відповідальності. Ви-

моги, що ставляться до судді, його обов'язки при відправ-

ленні правосуддя та позасудової діяльності специфічні',

чітко відображені^ чинному законодавстві.

Ця ознака охоплює також виключність правового ста-

новища особи у сфері відправлення правосуддя. Саме в

стадії судового розгляду права і обов'язки учасників про-

цесу докладно регламентовані та забезпечені відповідни-

ми гарантіями (наприклад, розділ третій КПК та ін.). Ви-

Розділ II. Судова влада

ходячи з положень Конституції України, визнати особу

винною та застосувати до неї заходи кримінального пока-

рання може лише суд. Цьому передує ретельне досліджен-

ня судом обставин справи, при якому враховуються як

пом'якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, і тим са-

мим підкреслюється виключність правового становища

особи підсудного.

Самостійність судової влади обумовлена конституцій-

ним принципом поділу влади. Кожна гілка влади — зако-

нодавча, виконавча та судова — самостійно виконує при-

таманні лише їй функції, перебуваючи одна щодо іншої у

непідлеглому становищі. Судова влада покликана захища-

ти права і свободи громадян, конституційний лад України,

забезпечувати відповідність актів законодавчої та виконав-

чої влади Конституції України. Рішення, що виносяться

органами судової влади, внаслідок цієї ознаки не потребу-

ють будь-якого затвердження іншими гілками влади.

Повнота судової влади розглядається у декількох вимі-

рах. Критерії повноти судової влади — це насамперед межі

поширення її компетенції, тобто обсягу, остаточність рі-

шень, що приймаються судовою владою, їх обов'язковість.

У межах, визначених Конституцією, чинними закона-

ми України, роль арбітра у вирішенні спорів про право,

всіх конфліктів, що виникають у суспільстві, належить

тільки судовій владі. У цьому разі судова влада поширю-

ється на коло відносин, що виникають між різними су-

б'єктами (як між громадянами, так і між громадянами і

державою). З усіх цих спорів судові органи приймають

рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що

набрали чинності, є обов'язковими для всіх без винятку

органів державної влади, підприємств, установ, організа-

цій, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному

виконанню на всій території України.

Невиконання вимог суддів, актів, постановлених ор-

ганами судової влади, що набрали чинності, призводить

до встановленої законом відповідальності.

Підзаконність судової влади виявляється у відповід-

ності закону судових структур і судових процедур. Тобто

Організація судових та правоохоронних органів

судові органи і судці діють на підставі закону, підкоряють-

ся тільки Конституції та законам України. З іншого боку,

носії судової влади — судді — не мають права відступати

в своїй діяльності від вимог закону.

Законодавчою підставою функціонування судової

влади є Конституція України, закони України «Про судо-

устрій України», «Про статус суддів», «Про Конституцій-

ний Суд України», «Про органи.суддівського самовряду-

вання», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну ате-

стацію та дисциплінарну відповідальність суддів судів

України», «Про арбітражний суд» та ін.

У цих нормативних актах встановлюються компетен-

ція, порядок створення, структура та основні функції, а

також матеріально-технічне і організаційне забезпечення

судів. Деякі з них (наприклад, Закон «Про статус суддів»)

докладно регламентують статус носіїв судової влади, ви-

моги, що ставляться до них, містять гарантії незалежності

суддів. Інші закони <КПК, цивільний процесуальний,

арбітражний процесуальний кодекси) регулюють проце-

дурні аспекти діяльності відповідних судів.

Таким чином, єдність судової влади в Україні забезпе-

чується ^сукупністю актів національного законодавства

про судоустрій і судочинство, їх єдиним застосуванням

судами на всій території України, фінансуванням судів з

державного бюджету, єдиним статусом судців.

Структура незалежності судової влади має два рівні —

зовнішній та внутрішній. Зовнішній рівень у свою чергу

диференціюється на політичну і соціально-економічну

незалежність. Рівень політичної незалежності обумовле-

ний суспільно-політичним становищем, в якому відбува-

ється діяльність суду. При цьому важливо зазначити, що

реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-

який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лі-

дерів на судову владу. Це положення набуває актуальності

в умовах'багатопартійності та політичного плюралізму.

Зазначений рівень незалежності закріплений в ст. 11 За-

кону «Про статус суддів», яка приписує, що всі державні

органи, установи, організації, органи місцевого та регіо-

Роздія II. Судова влада

нального самоврядування, громадяни та їх об'єднання

зобов'язані поважати незалежність судових органів та не

посягати на неї.

Забезпечення прогресивних перетворень юстиції по-

требує і соціально-економічної незалежності судової вла-

ди. Цей рівень незалежності гарантується особливим по-

рядком фінансування судців, їх матеріальним та побуто-

вим забезпеченням, соціальним захистом.

Внутрішній рівень незалежності судової влади гаран-

тується, по-перше, діяльністю власне суду по здійсненню

правосуддя; по-друге, статутними гарантіями незалеж-

ності суддів. Процедура здійснення правосуддя має бути

захищена від будь-якого втручання. Необхідні також на-

лежні умови для дійсно незалежного розгляду справ.

Правозабезпечуючими гарантіями режиму незалеж-

ного правосуддя є насамперед Закон «Про статус суддів»,

чинне цивільне процесуальне, кримінально-процесуаль-

не та інше законодавство, які передбачають відповідаль-

ність за втручання в діяльність суду, таємницю наради суд-

дів та заборону вимагати її розголошення. Судді, крім цво-

го, не зобов'язані давати будь-які пояснення по суті роз-

глянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні,

я також подавати їх будь-кому для ознайомлення інакше

як у випадках та порядку, передбачених процесуальним

законом (ст. 12 Закону «Про статус суддів»).

Норми цивільного процесуального, кримінально-про-

цесуального, арбітражного процесуального законодавства,

що належать до загальних положень, а також регулюють

провадження в судових стадіях процесу, тією чи іншою мі-

рою є гарантіями незалежності судців. Ці норми забезпечу-

ють рух справи у визначеному законом напрямку, виклю-

чають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за неви^

конання закону і тим самим створюють умови, які дозво-

ляють судцям розглядати та вирішувати справи за внутріш-

нім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді

докази, незалежно від будь-яких впливів.

Що стосується судоустрійних аспектів незалежності су-

дової влади, то Конституція України закріпила принципи

Організація судових та правоохоронних органів

формування судової системи та визначила порядок і строки

призначення та обрання суддів. Цей порядок є оптималь-

ним, забезпечує незалежність суддів і дозволяє виключити

вплив на них з боку місцевих органів влади, особливо з боку

відповідних органів місцевого самоврядування.

Функції судової влади — правосудця і контроль. Функція

правосудця є визначальною, оскільки органи судової вла-

ди переважно розглядають по суті всі правові конфлікти.

Таким чином, сутність правосуддя — це діяльність ор-

ганів судової влади щодо розгляду правових конфліктів.

Потреба в здійсненні функції правосуддя обумовлена на-

самперед наявністю конфліктів у суспільстві та прагнен-

ням держави захистити встановлений правопорядок від

будь-яких посягань. Ці посягання можуть мати різну сту-

пінь небезпеки. Держава визначає коло особливо важли-

вих соціальних цінностей: життя, здоров'я, державна без-

пека, власність тощо, посягання на які має призвести до

застосування заходів кримінального покарання тільки

органами судової влади.

Отже, сутність правосудця з кримінальних справ поля-

гає у розгляді в судових засіданнях таких справ і застосуванні

встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у

вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Вину обви-

нуваченого у вчиненні кримінального злочину може бути

встановлено лише вироком суду, який набрав чинності.

Зважаючи на серйозність обмеження особистої свобо-

ди громадян, щодо яких застосовуються примусові захо-

ди медичного характеру, законодавець надає право вирі-

шення цих питань тільки суду.

Необхідність прояву судової влади виникає і при ви-

рішенні питань щодо відбування кримінального покаран-

ня (наприклад, дострокове та умовно-дострокове звіль-

нення від відбування покарання та ін.).

Особливого значення держава надає охороні майно-

вих, особистих та інших прав громадян, визначаючи для

цього органи судової влади і наділяючи їх відповідною ком-

петенцією по розгляду цивільних справ. Таким чином, змі-

стом правосудця у цивільних справах буде розгляд і вирі-

Роздія II. Судова влада

шення по суті спорів, пов'язаних із захистом прав і закон-

них інтересів фізичних і юридичних осіб та держави.

Функція правосуддя поширюється також на випадки,

коли слід офіційно посвідчити факти, що мають юридич-

не значення: безвісна відсутність особи' або фактичні

шлюбні відносини тощо.

Тільки суд може позбавити громадянина можливості

розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хво-

роби та ін.

Нарешті, юрисдикції органів судової влади підляга-

ють скарги на неправомірні дії посадових осіб, які обме-

жують права громадян.

Правосудця відрізняється від функцій інших органів

влади своєю специфікою. Суб'єктом, який відправляє

правосуддя, може бути тільки суд (суддя), правосуддя

здійснюється у суворо встановленій законом процесуаль-

ній формі, акти правосуддя з конкретної справи мають

силу закону.

Для з'ясування сутності правосуддя та його характер-

них рис необхідно розкрити зміст таких понять, як пося-

гання, юридична справа, юрисдикція.

Порушення правових норм у формі їх недодержання або

невиконання може мати різний характер, різну міру небез-

пеки. Всі ці порушення охоплюються поняттям «посяган-

ня». Найбільш небезпечним посяганням є злочин, тобто су-

спільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним за-

коном, Інші порушення правових норм поділяються на ци-

вільні (заподіяння шкоди особі, майну громадянина або ор-

ганізації, невиконання покладених законом або взятих за

договором обов'язків тощо) та адміністративні (дрібне хулі-

ганство, порушення правил дорожнього руху та ін.).

Відповідно до видів посягань виникає юридична

справа, тобто конкретний життєвий випадок, до якого

відповідним органом застосовується закон1. У випадку

порушення законів про охорону навколишнього природ-

ного середовища — це органи екологічного і санітарно-

1 Див.: Алексеев С. С. Государство й право. — М., 1994. — С. 148.

Організація судових та правоохоронних органів

епідеміологічного контролю; у випадку недодержання

фінансового законодавства — органи податкової служби.

Коли ж порушуються права та інтереси підприємств, уста-

нов, організацій — суб'єктів господарської діяльності, які

охороняє закон, — це арбітражний суд.

Таким чином, юрисдикція — це діяльність компетент-

них органів, уповноважених на розгляд юридичних справ та

винесення щодо них юридична обоє 'язковихрішень1.

Кількість цих органів достатньо велика. Так, відповідно

до Кодексу України про адміністративні правопорушення

правом притягнення громадян і юридичних осіб до адміні-

стративної відповідальності (адміністративна справа) наді-

лені понад 40 органів і посадових осіб, у тому числі й суд.

Найбільш значущою юрисдикційною діяльністю є

правосуддя. Воно відрізняється від інших видів юрисдик-

ції такими характерними рисами.

1. Як функція однієї з гілок державної влади правосу-

ддя є єдиним видом юрисдикційної діяльності, який здій-

снюється від імені держави. Ні прокуратура, ні міліція,

ніякі інші юрисдикційні органи не виносять своїх рішень

від імені держави.

2. Правосуддя здійснюється лише судом. Будь-який

юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичну

справу, застосовує відповідні норми закону до конкретної

події, дії, особи, правовідносин. Ця діяльність може бути

зовнішньо схожа на правосуддя. Однак оскільки вона здій-

снюється не судом, то й не може бути визнана правосуддям.

3. Правосуддя реалізується з додержанням детально

регламентованих законом порядку і правил судового роз-

гляду, що містять у собі певну послідовність судов"их дій,

реалізацію прав учасників процесу, та дотриманням по-

кладених на них обов'язків. Все це охоплюється поняттям

«процесуальна форма». Істотний відхід від процесуальної

форми є підставою для скасування судового рішення.

Відповідно до чинного законодавства правосудця в Укра-

їні здійснюється в формі судочинства з цивільних, господар-

1 Див.: Алексеев С. С. Государство й право. — С. 148.

Розділ II. Судова влада

ських, адміністративних та кримінальних справ. Отже, право-

суддя — це функція реалізації судової влади, яка здійснюється

судом шляхом розгляду та вирішення у судовому засіданні з додер-

жанням передбаченої законом процесуальної форми на засадах

демократичних принципів цивільних, кримінальних, адміністра-

тивних та господарських справ і застосування на цій основі до

осіб, що порушили закон, норм матеріального права.

Функція контролю. Судова влада не повинна зводити-

ся лише до правосуддя, їй властиві й інші соціальне зна-

чущі функції. Так, призначення функції контролю — здій-

снення конституційного і судового контролю за законні-

стю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів і

посадових осіб.

Конституційний Суд України як орган судової влади

покликаний вирішувати питання про відповідність законів

та інших правових актів Верховної Ради України, актів

Президента України, актів Кабінету Міністрів України,

правових актів Верховної Ради АРК Конституції України.

Реалізуючи ці повноваження, Конституційний Суд

виступає органом контролю за додержанням конститу-

ційної законності у державі.

Свої повноваження Конституційний Суд реалізує

шляхом конституційного судочинства.

Суди загальної юрисдикції, розглядаючи скарги на

неправомірні дії посадових осіб, що обмежують права гро-

мадян, тим самим контролюють органи виконавчої вла-

ди (ст. 248і Цивільного процесуального кодексу України

(далі — ЦПК). Крім того, судовому контролю підлягають

і правові акти, видані органами виконавчої влади, закон-

ність яких оспорюється (це положення випливає із зміс-

ту ст. 24815 ЦПК).

Особливе значення надається судовому контролю за

законністю у сфері кримінального судочинства. Зацікав-

лені у справі особи можуть оскаржити в суд постанову про

відмову в порушенні справи (ст. 236і КПК), санкцію про-

курора на арешт (ст. 2363 КПК), постанову про припинен-

ня справи (ст. 2365 КПК України). Перевіряючи по суті ці

скарги, суддя, таким чином, перевіряє додержання вимог

Організація судових та правоохоронних органів

закону в ході провадження у справі, відновлює в разі не-

обхідності порушені права особи.

Суд як орган судової влади. Судову владу в Україні здій-

снюють виключно суди. Судову систему України складають

Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Розгляд цивільних і кримінальних справ у судах може

здійснюватися колегіально та одноособове. У суді першої

інстанції вирішення справ здійснюється суддею одноосо-

бове або у складі трьох суддів чи двох суддів і трьох народ-

них засідателів. Перегляд справ у судових колегіях обла-

сних судів, Київського та Севастопольського міських су-

дів у касаційному порядку, а в судових колегіях Верховно-

го Суду України в касаційному порядку і порядку нагля-

ду здійснюється у складі трьох суддів.

Суд може діяти як суд першої, другої (касаційної) або

наглядової інстанції. Він завжди відіграє провідну роль у

процесі, вирішує всі питання самостійно, незалежно ні від

кого, за внутрішнім переконанням суддів.

Суди в своїй діяльності не пов'язані з висновками

органів попереднього розслідування, вищих судових

інстанцій.

Відносини між різними ланками судової системи бу-

дуються виключно на підставі принципу незалежності

суддів та підкорення їх лише закону. В разі незгоди з ви-

сновками чи рішеннями суду першої інстанції суди каса-

ційної або наглядової інстанції мають право у межах на-

даної їм компетенції скасувати або змінити це рішення.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судову владу

шляхом вирішення кримінальних і цивільних справ, а та-

кож справ про адміністративні правопорушення. Право-

суддя в господарських відносинах відповідно до ст. 1 За-

кону «Про арбітражний суд» здійснюється арбітражним

судом. Арбітражний суд є незалежним органом у вирі-

шенні всіх господарських спорів, що виникають між юри-

дичними особами, державними та іншими органами.

Єдиним органом конституційної юрисдикції є Кон-

ституційний Суд України, який здійснює судову владу в

формі конституційного судочинства.

Розділ II. Судова влада

Наведені положення підтверджують, що суд є єдиним

органом судової влади. Суд — орган держави, що охоро-

няє від будь-яких посягань на її економічні та політичні

основи, права та інтереси громадян шляхом здійснення

правосуддя, застосування заходів державного примусу до

осіб, що порушують встановлений порядок.

За своєю природою суд є державною установою, а

його діяльність є частиною державної діяльності. На влад-

ний характер суду вказує те, що, по-перше, суд є органом

судової влади — специфічної гілки державної влади; по-

друге, рішення суду з конкретної справи набувають сили

закону і забезпечуються силою державного примусу. Як

органу судової влади йому притаманна низка особливос-

тей. Насамперед це зміст його діяльності, яка відрізняєть-

ся від діяльності інших державних органів тим, що лише

суду притаманні функції правосуддя і судового контролю,

а також порядком створення, участю в його діяльності

представників народу. Специфікою судових органів як ор-

ганів судової влади є й те, що рішення, які виносить суд у

конкретних справах, можуть бути змінені або скасовані

лише за скаргами чи касаційними поданнями уповнова-

жених на те осіб вищим судом та за конкретними підста-

вами, передбаченими законом. Після закінчення строку

на оскарження і принесення касаційного подання судові

рішення набувають законної сили і є обов'язковими до

виконання.

Суд здійснює свої функції у передбаченій законом

процесуальній формі, яка чітко визначає правила веден-

ня судочинства, зобов'язує суддів забезпечувати права

учасників процесу. Порушення вимог процедури веде до

несприятливих наслідків — скасування постановлених

рішень.

І ще одна важлива обставина. Коли справа підсудна

конкретному суду, то суддя зобов'язаний прийняти її до

розгляду. Кожен громадянин має право звернутися до

суду, якщо порушуються його права і законні інтереси. Це

право одержало визнання у міжнародних угодах, які сто-

суються і України. Так, ст. 6і Європейської конвенції щодо

Організація судових та правоохоронних органів

захисту прав людини і основних свобод зазначає: «Будь-

яка особа має право на те, щоб її справа була розглянута

справедливо, публічно і в розумні строки незалежним та

неупередженим судом, заснованим згідно з законом, який

правомочний вирішувати або спір відносно її прав та обо-

в'язків у цивільному процесі, або обґрунтованість висуну-

того проти неї обвинувачення у кримінальному процесі».

Контрольні  запитання

1. У чому полягає природа судової влади?

2. Які ознаки властиві судовій владі?

3. Назвіть характерні риси правосуддя.

4. В яких формах здійснюється правосуддя?

Розділ II. Судова влада

Розділ III

ПРИНЦИПИ ПРАВОСУДДЯ

Всі сторони організації та діяльності суду регулюють-

ся нормами права. Але серед цих норм слід відрізняти

такі, що визначають не окремі деталі устрою суду та його

діяльності, а найбільш загальні і важливі, які внаслідок

цього набувають значення принципів правосуддя.

Принципами правосуддя називаються норми найбільш

загального керівного значення, що визначають природу і сут-

ність правосуддя, структуру його основних інститутів і

спрямовані на вирішення завдань, які стоять перед

правосуддям. Принципи діють в межах єдиної цілісної вза-

ємопов'язаної та взаємозалежної системи, тому порушен-

ня одного будь-якого принципу тягне за собою порушен-

ня й інших.

Як єдина система принципи правосуддя поділяються

на дві підсистеми: функціональну (судочинну) і організа-

ційну (судоустрійну). Принципи судоустрою та судочин-

ства хоча й пов'язані між собою, але утворюють разом з

тим самостійні галузеві системи, кожна з яких регулює

свій предмет, своє коло суспільних відносин. Судочинні

принципи стосуються відносин, які виникають при судо-

вому розгляді цивільних, кримінальних, господарських та

інших справ; судоустрійні ж принципи звернені до відно-

син, які виникають не з приводу розгляду і вирішення

конкретної справи, а з приводу організації судової систе-

ми, структури її органів, статусу судді, тобто у зв'язку з

організаційними відносинами. В курсі «Організація судо-

вих та правоохоронних органів» вивчаються переважно

принципи організаційні, тобто судоустрійні. Судочинні ж

принципи є предметом вивчення в курсах кримінально-

го і цивільного процесів.

Система принципів правосуддя не залишається не-

змінною. Підкоряючись загальним закономірностям роз-

витку держави, деякі принципи набувають нового змісту,

а також з'являються нові.

Організація судових та правоохоронних органів

Прийняття Конституції України, розробка і прийнят-

тя законів «Про судоустрій», КПК, ЦПК істотно вплива-

ють і впливатимуть на вдосконалення змісту та системи

принципів правосуддя.

До складу чинної системи принципів належать такі:

- здійснення правосуддя виключно судом;

- право громадян на судовий захист;

- незалежність судців і парадних засідателів та підко-

рення їх лише закону;

- державна мова судочинства;

- відкритий розгляд справ у всіх судах;

- здійснення правосуддя на засадах рівності громадян

перед законом і судОм;

- змагальність, рівноправність сторін;

- презумпція невинності.

- забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, під-

судному права на захист;

Чітке додержання всієї системи принципів забезпечує

повний, всебічний, об'єктивний розгляд кримінальних,

цивільних, господарських та інших справ і тим самим ви-

рішення завдань правосуддя.

Здійснення правосуддя виключно судом. Правосуддя в

Україні Здійснюється виключно судом. Це принципове

положення, закріплене в ч. 1 ст. 124 Конституції і «ж 1 За-

кону «Про судоустрій», означає, що ніякий інший орган,

крім суду, не наділений функцією здійснення правосуддя.

Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовніш-

ньому прояві імітуватиме процедуру здійснення правосу-

ддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не ви-

конав суд. Конституція України, гарантуючи здійснення

правосуддя виключно судом, зазначає, що судочинство

здійснюється Конституційним Судом України та судами

загальної юрисдикції. Створення особливих та надзвичай-

них судів не допускається.

Необхідність переліку судів, що діють в Україні, обу-

мовлена негативним досвідом 30-40-х — початку 50-х ро-

ків, коли не судові органи, а різні «двійки», «трійки», «осо-

бливі наради» та «особливі судові присутності» вирішува-

Розділ III. Принципи правосуддя

ли питання про винність осіб і застосування до них захо-

дів покарання.

Принцип здійснення правосуддя виключно судом за-

кріплений не тільки в ст. 124 Конституції. Деталізуючи

його стосовно здійснення правосуддя з кримінальних

справ, Конституція передбачає, що «особа вважається

невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана

кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе-

но в законному порядку і встановлено обвинувальним

вироком суду» (ст. 62).

Вимога про те, щоб правосуддя здійснювалося виключ-

но судом, має важливе значення, оскільки акти правосу-

ддя, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови, не можуть

бути скасовані або змінені ніяким іншим органом, а тіль-

ки вищим судом і за наявності передбачених законом під-

став. Крім того, вони підлягають обов'язковому виконан-

ню всіма органами, установами, організаціями, посадови-

ми особами і громадянами.

Право громадян на судовий захист. Права і свободи

людини і громадянина захищаються судом. Кожному га-

рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи без-

діяльності органів державної влади, органів місцевого са-

моврядування, посадових і службових осіб.

Цей принцип нормативне закріплений в ст. 5? Кон-

ституції України, а також у ст. 6 Закону «Про судоустрій

України»,ст.4,роздаІах31,і31-А, ЗЇ-Б ЦПК, ст.ст. 27,236і,

2363,2365КПК.

Судову владу як одну з основних структур правової дер*

жави не можна зводити лише до розгляду конкретних справ,

передбачених нормами цивільного або кримінального пра-

ва. В контексті системи «стримувань і рівноваг» судову вла-

ду характеризує не тільки правосудця (у традиційному розу-

мінні) , а взагалі юридична можливість активно впливати на

рішення та дії законодавчої і виконавчої влади.

Можливість безперешкодно звертатися до суду за за-

хистом від будь-яких актів виконавчої влади — перша

умова свободи. Однак до недавнього часу неіснувало кон-

кретних механізмів, відповідно до яких-громадяни могли

л-~•..;•>„,,,•<, /-«йодцх та правоохоронних органів

реалізувати своє право на судовий захист. Тільки Закон

СРСР від 2 листопада 1989 р. «Про порядок оскарження в

суд неправомірних дій органів державного управління та

посадових осіб, що обмежують права громадян» уперше

відкрив шлях до судового захисту громадян. Але за межа-

ми судового контролю залишалися дії та рішення

керівництва підприємств, вузів, шкіл, лікарень тощо, адже

вони не належали до органів державного управління.

Внесені до прийняття нової Конституції України допов-

нення до чинного законодавства (наприклад, розділ 31-А

ЦГЖ, ст. ст. 236і, 2363,2365 КПК), нові окремі закони нада-

вали громадянам можливість звертатися до суду за захис-

том від неправомірних дій органів державного управління

та посадових осіб (наприклад, ст. 13 Закону «Про держав-

ну контрольно-ревізійну службу в Україні», ст. 22 Закону

«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захис-

ту», ст. 22 Закону «Про організаційно-правові основи

боротьби з організованою злочинністю», ст. 8 Закону

«Про захист прав споживачів», ст. 104 Закону «Про пен-

сійне забезпечення» та ін.). Але загальна, тобто прин-

ципова, норма з'явилась лише у новій Конституції України.

Можливість особистого звернення до суду залежить

від наявності у особи, що звертається, цивільної процесу-

альної правоздатності та дієздатності. Істотною гарантією

захисту цього права є положення про те, що відмова від

права на звернення до суду є недійсною (ч. 2„ст. 4 ЦПК).

Суттєвою гарантією захисту прав і законних інтересів

громадян є також розширення контрольних функцій суду

відносно основних рішень, що приймаються в досудових

стадіях кримінального судочинства. Такі рішення проку-

рора, як відмова у порушенні кримінальної справи, при-

пинення кримінальної справи, а також санкція прокуро-

ра на арешт, можуть бути оскаржені до суду (ст.ст. 99,99і,

ПО, 236і, 2866 КПК).

Значення розглядуваного принципу полягає в тому,

що:

1) всі неправомірні дії або рішення громадяни мають

право оскаржити до суду;

Розділ III. Принципи правосуддя

2) громадяни мають право захищатися у судовому

порядку від будь-яких посягань;

3) інший, несудовий порядок захисту прав має бути

додатково застережений у законі.

Незалежність судців і народних засідателів і підкорен-

ня їх лише закону. Суд є носієм судової влади, який здійс-

нює правосуддя незалежно від законодавчої та виконав-

чої влади. «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і

підкоряються лише закону» (ст.127 Конституції України).

Крім Конституції, цей принцип нормативне закріпле-

ний також у ст. 7 Закону «Про судоустрій України», ст.ст. 1,

З Закону «Про статус суддів», ст. 18 КПК, ст. 8 ЦПК, п. 2

ст. 4 Закону «Про арбітражний суд», ст. 4 Закону «Про

Конституційний Суд України».

Принцип незалежності судових органів надає їм пра-

во та вимагає від них забезпечення справедливого прове-

дення судового розгляду та дотримання прав сторін (п. 2,

6 Основних принципів незалежності судових органів,

прийнятих VII Конгресом ООН щодо попередження зло-

чинності та поводження з правопорушниками 5 вересня

1985 р. у Мілані).

Незалежність суддів і народних засідателів при здій-

сненні їх процесуальної діяльності і, зокрема, при роз-

гляді та вирішенні кошфетної кримінальної справи озна-

чає: а) незалежність від впливу і думки різних органів дер-

жавної влади і управління, посадових осіб, громадських

організацій, партій та рухів, .засобів масової інформації,

окремих громадян; б) незалежність від вищих судів; в) не-

залежність від висновків слідчих органів і прокурора, а

також від висновків і думки учасників розпорядчого або

судового засідання; г) незалежність у самому суді, зокре-

ма, народних засідателів — від суддів, судців — від голо-

вуючого, тобто можливість кожного із суддів і народних

засідателів брати участь у дослідженні доказів, обгово-

ренні та прийнятті рішень за своїм переконанням, їх не-

підзвітність будь-кому.

Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення по

суті розглянутих справ або справ, які знаходяться у його

Організація судових та правоохоронних органів

провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайом-

лення не інакше як у випадках та порядку, передбачених

законом (ч. 2 ст. 1 Закону «Про статус судців»).

Закон «Про статус суддів» (ст. ст. 11, 12) передбачає га-

рантії незалежності судців. Існують такі види гарантій: 1) про-

цесуальні; 2) правові; 3) організаційні; 4) матеріальні.

Процесуальні гарантії:

- передбачена законом процедура здійснення право-

суддя;

- таємниця прийняття судового рішення та заборона

її розголошення.

Ці гарантії закріплені у процесуальному законодав-

стві (КПК, ЦПК, Арбітражний процесуальний кодекс

України (далі — АПК).

Правові гарантії:

- заборона під загрозою відповідальності втручання у

здійснення правосуддя;

- відповідальність за неповагу до судці чи суцу;

- нецоторканність суддів.

Недоторканність судців, зокрема, передбачає особли-

вий порядок притягнення суддів до кримінальної, адміні-

стративної або дисциплінарної відповщальності (ст. 13 За-

кону «Про статус судців»). За суддею, який знаходиться у

відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як

і до виходу у відставку (п. 2 ст. 43 цього ж Закону). Закріп-

лені ці гарантії і у кримінальному та адміністративному

законодавстві (ст. ст. 176і, 1762,1763 Кримінального коде-

ксу України (далі — КК), ст. 1853 Кодексу України про ад-

міністративні правопорушення (далі — КпАП).

Організаційні гарантії:

- встановлений законом порядок формування суддів-

ського корпусу, зупинення повноважень судців та звіль-

нення їх з посади. Нині існує поєднання виборності суд-

дів і народних засідателів та призначення судців. Так, на-

родні засідателі обираються (ст. ст. 55, 56 Закону «Про су-

доустрій України»), як і судді всіх загальних судів, за ви-

нятком суддів, що вперше призначаються на посаду Пре-

зидентом України;

Розділ III. Принципи правосуддя

- право судді на відставку (ст. 43 цього ж Закону);

- існування системи органів суддівського самоврядуван-

ня. Відповідно до ст. 1 Закону «Про органи суддівського са-

моврядування» ця діяльність є однією з найважливіших га-

рантій забезпечення незалежності судів та суддів України.

Матеріальні гарантії:

- створення необхідних організаційно-технічних та

інформаційних умов для діяльності судів;

- матеріальне і соціальне забезпечення суддів відповід-

но до їх статусу.

Державна мова судочинства. Судочинство в Україні

здійснюється державною (українською) мовою. Це озна-

чає, що весь хід судового розгляду здійснюється держав-

ною мовою. Суд, учасники процесу розмовляють україн-

ською мовою, всі судові документи (протокол судового

засідання, рішення, вироки, постанови) оформлюються

українською мовою. Між тим зміст цього принципу має

за мету також урахування прав осіб, які не володіють мо-

вою судочинства, і забезпечення цих прав. У місцях ком-

пактного проживання громадян іншої національності су-

дочинство може здійснюватися також рідною мовою біль-

шості населення даної місцевості, а у місцях компяйгно-

го проживання декількох груп національностей, жодна з

яких не складає більшості населення даної місцевості,

судочинство поряд з державною може здійснюватися мо-

вою, прийнятною для населення даної місцевості (ст. 13

Закону «Про судоустрій України», ст. 18 Закону «Про мови

в Україні», ст. 19 КПК, ст. 9 ЩІК, ст. З АПК).

При розгляді в судах справ особам, що не володіють

мовою, якою ведеться судочинство, забезпечується: 1) пра-

во на ознайомлення з усіма матеріалами справи та участь в

судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати

в суді рідною мовою; 3) слідчі та судові документи вруча-

ються особам, що беруть участь у справі, за їх вимогою, а

обвинуваченому — у будь-якому випадку в письмовому

перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє.

У п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 25 березня 1988 р. «Про практику застосовування су-

^™™  Організація судових та правоохоронних органів

дами України законодавства, що регулює повернення

кримінальних справ на додаткове розслідування» роз'яс-

нюється, що особою, яка не володіє мовою провадження

судочинства, визнається особа, яка «не розуміє або пога-

но розуміє таку мову та не може вільно розмовляти нею».

Відкритий розгляд справ у всіх судах. Розгляд справ у

всіх судах України є відкритим. Слухання справи у закри-

тому засіданні суду допускається лише у випадках, встано-

влених законом, з додержанням при цьому всіх правил су-

дочинства (ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону «Про

судоустрій України», ч. 2 ст. 18 Закону «Про Конституцій-

ний Суд України», ст. 10 ЦПК, ст. 20 КПК, ст. 72 АПК).

Відкритий розгляд означає такий встановлений проце-

суальним законом порядок розгляду справ у судах, при яко-

му судові засідання проводяться відкрито з наданням реаль-

ної та рівної можливості громадянам, які цікавляться тією чи

іншою справою, бути присутніми в залі судового засідання,

стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стено-

графувати те, що відбувається, записувати на магнітофон

(кіно-, фото- та відеозйомка здійснюються тільки за згодою

суду). Обмеження принципу відкритого розгляду (гласності

правосуддя) можуть бути тільки легальні, тобто передбачені

відповідним законом. Для кожного виду правосудця існують

спеціальні підстави для таких обмежень. Але одна підстава

є загальною для всіх видів правосуддя — закрите судове за-

сідання проводиться тоді, коли це необхідно дай забезпечен-

ня охорони державної таємниці.

Отже, закрите судове засідання допускається законом

у таких випадках:

1) у конституційному судочинстві — коли це супере-

чить інтересам держави (ч. 2 ст. 18 Закону «Про Консти-

туційний Суд України»);

2) в арбітражному судочинстві — з метою охорони: а)

державної таємниці; б) комерційної таємниці та в) за на-

явності обґрунтованого заперечення однієї або обох сто-

рін (ст. 72 АПК);

3) з цивільних справ — з метою: а) охорони державної

таємниці; б) запобігання розголошенню відомостей про

Розділ III. Принципи правосуддя

інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; в)

забезпечення таємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК);

4) з кримінальних справ: а) з метою нерозголошення дер-

жавної таємниці; б) при розгляді справ про злочини осіб, що

не досягай шістнадцятирічного віку; в) у справах про статеві

злочини; г) з інших справ з метою запобігання розголошен-

ня відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть

участь у справі (ст. 20 КПК); ґ) коли цього вимагають інтере-

си забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків,

інших осіб, що беруть участь у справі, а також членів їх сімей

або близьких родичів (п. 1 ст. 7 Закону «Про забезпечення без-

пеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві»).

Під державною таємницею розуміється вид таємної

інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, еко-

номіки, зовнішніх відносин, державної безпеки'«охоро-

ни правопорядку, розголошення яких може заподіяти

шкоду життєво важливим інтересам України та які визна-

чені в установленому законом порядку як державна тає-

мниця і підлягають охороні з боку держави (ст. 1 Закону

«Про державну таємницю»).

Особи, молодші шістнадцяти років, допускаються у

зал суду лише у випадках, коли вони є підсудними, потер-

пілими або свідками (ч. 4 ст. 271 КПК). Закон передбачає

це обмеження з метою захисту підлітків від можливого

несприятливого впливу на них судового процесу, оскіль-

ки вони через недостатню соціальну зрілість можуть не-

правильно сприйняти обставини розгляду справи і те, що

відбувається у суді.

Закрите судове засідання допускається лише за вмо- і

тивованою ухвалою суду, де зазначається, чи все судове

засідання буде закритим або тільки його частина (напри-

клад, допит окремих свідків, оголошення документа, екс- І

пертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та І

постанови завжди оголошуються публічно.

Слухання справи у закритому судовому засіданні про-

водиться з додержанням всіх правил судочинства.

Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед

законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на заса- І

пп,пиппшя судових та правоохоронних органів І

дах рівності громадян перед законом і судом незалежно від

раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пере-

конань, статі, етнічного та соціального походження, майно-

вого стану, місця проживання, мовних або інших ознак

(ст. 24 Конституції України, ст. 5 Закону «Про судоустрій

України», ст. 6 ЦПК, ст. 16 КПК, ст. 71 КпАП).

Специфіка цього принципу в арбітражному судо-

чинстві відображена у ст. 7 АПК: «Правосуддя у господар-

ських відносинах здійснюється на засадах рівності перед

законом і арбітражним судом усіх підприємств та незалеж-

но від організаційної форми, форми власності майна, мі-

сцезнаходження, підлеглості та інших обставин».

Рівність громадян перед судом означає, що в Україні

немає судів, які б формувалися за будь-якими наведени-

ми вище відмінними ознаками (стать, національність

тощо). Отже, громадяни не мають жодних переваг і не під-

лягають ніяким обмеженням, не передбаченим законом.

Усі цивільні та більшість кримінальних справ розгляда-

ються районними (міськими) судами. Підсудність справ

вищим судам, як правило, є предметною, а не персональ-

ною, вона визначається тяжкістю злочинів або виключ-

ною важливістю справи. Наявність системи військових

судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони

застосовують ті ж матеріальні та процесуальні закони, що

і загальні суди, але тільки стосовно військовослужбовців.

Слід мати на у вазі, що дислокація військових формувань,

яка визначає систему військових судів, не збігається з ад-

міністративно-територіальним поділом України. Це і обу-

мовлює необхідність військових судів.

Рівність громадян перед законом означає, що громадя-

ни при здійсненні правосудця наділені рівними процесу-

альними правами і до них застосовуються однакові нор-

ми матеріального права. Громадяни є рівними у своїх про-

цесуальних правах, які визначаються лише їх процесуаль-

ним статусом: позивач, відповідач, підсудний, потерпілий

тощо.

Однак закон, ураховуючи, що громадяни фактично не

є рівними (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, з

Розділ III. Принципи правосуддя

фізичними чи психічними вадами або бути особами, які

не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), містить у

собі механізми, які дозволяють таким громадянам стати

процесуальне рівними, тобто повністю реалізувати свої

права. Так, особі, якане володіє мовою судочинства, нада-

ється перекладач, неповнолітньому обвинуваченому обо-

в'язково надається захисник. Не завжди однаковий для всіх

категорій громадян порядок обмеження їх прав і свобод.

Деякі особи з огляду на їх громадський статус потребують

додержання певної (додаткової) процедури.

Так, суддя може бути затриманий чи заарештований

до винесення обвинувального вироку судом лише за зго-

дою Верховної Ради України. При цьому кримінальна

справа стосовно судді розглядається у першій інстанції

обласним і прирівняним до нього судом.

Кримінальна справа проти адвоката може бути пору-

шена тільки Генеральним прокурором України, його за-

ступниками, прокурорами АРК, області, міст Києва та

Севастополя.

У названих категорій осіб є й низка інших гарантій,

які захищають їх при здійсненні професійної діяльності •

від незаконного впливу.      І

Змагальність, рівноправність сторін. Принцип змагаль-  І

ності характеризує таку організацію процесу, коли функції І

обвинувачення та захисту, підтримання позову та запере- 1

чення проти нього відокремлені від судової діяльності,

виконуються.суб'єктами, які користуються рівними пра-

вами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає го-

ловним суб'єктом, який здійснює керівництво судовим

засіданням та вирішує цю справу.

За своєю сутністю принцип змагальності передбачає

рівні можливості та умови для виконання функції обвину-

вачення і захисту, підтримання позову і відповіді на нього.

Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які має право

застосувати обвинувач для доведення обвинувачення, може

застосовувати і захист для його спростування; все, що має

право робити позивач для підтримання позову, може роби-

ти і відповідач для його заперечення.

О\9 |Л/\Л«*Ш* кж.хх%»и~_ _ и-І- — -

відповідач для його заперечення. _____     __

Організація судових та правоохоронних органів

Дія принципу змагальності у сфері цивільного судо-

чинства була загальновизнаною, оскільки сама природа

спору про право цивільне неможлива без рівності прав

сторін в оспорюванні свого інтересу. Це знайшло закріп-

лення у назві ст. 15 ЦПК «З'ясування судом обставин

справи на засадах змагальності» та'в її змісті: «Розгляд і

вирішення цивільних справ у судах супроводиться на за-

садах змагальності. Суд зобов'язаний вживати передбаче-

них законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного

з'ясування обставин справи, роз'ясняти особам, які бе-

руть участь у справі, їх права та обов'язки та сприяти у

здійсненні їх прав».

Що стосується кримінального судочинства, то наяв-

ність змагальних засад при здійсненні правосуддя з кри-

мінальних справ визнавалася не всіма. Каменем споти-

кання був статус прокурора, який виступав у суді як пред-

ставник влади, що вповноважила його виражати держав-

ний інтерес — підтримувати обвинувачення від імені дер-

жави. Між тим процесуальна рівність, хоча і прирівнює

прокурора до інших учасників судового розгляду, зовсім

не свідчить про однаковість завдань і обов'язків, які він

виконує. Завдання і обов'язки прокурора вказують на

його особливу роль у суді, але не створюють ніяких пере-

ваг при,відстоюванні своїх міркувань і висновків по

справі. Процесуальна рівність відображує лише рівне пра-

во обвинувачення і захисту відстоювати свої інтереси або

представляти інтереси інших осіб перед судом. Про це

йдеться у ст. 261 КПК «Рівність прав учасників судового

розгляду»: «Обвинувач, підсудний, захисник, потерпший,

а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх

представники в судовому розгляді користуються рівними

правами щодо подання доказів, участі в дослідженні до-

казів і заявляння клопотань».

Таким чином, змагальність вимагає, щоб суб'єкти

обвинувачення і захисту, позивач і відповідач мали одна-

кові можливості переконати суд у своїй правоті. Але зма-

гальність також означає, що суд не пов'язаний думкою

учасників з жодного питання і у своїх висновках від них

Розділ III. Принципи правосуддя

не залежить. Оскільки суду належить керівна роль у судо-

вому розгляді, він активно керує змаганням, вживає всіх

передбачених законом заходів щодо повного, всебічного

і об'єктивного розгляду справи, виносить рішення на під-

ставі внутрішнього переконання і з огляду на закон.

Презумпція невинності. Відповідно до ст. 62 Консти-

туції України особа вважається невинуватою у вчиненні

злочину і не може бути піддана кримінальному покаран-

ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і

встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобо-

в'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочи-

ну. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,

одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на

її користь. У разі скасування вироку суду як неправосуд-

ного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду,

завдану безпідставним засудженням.

Презумпція невинності вперше була проголошена на

початку Французької буржуазної революції у Декларації

прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., де було

зазначено, що «всіляка надмірна суворість до суду є необ-

грунтованою». До середини XIX ст. ця ідея вже стала

принципом процесу, відповідно до якого особа вважаєть-

ся невинуватою, доки її вину не буде доведено судом.

Зміст розглядуваного принципу полягає, зокрема, у

тому, що особа вважається винною не тоді, козт віднос-

но неї винесено обвинувачення, а тоді, коли її винність

доведено в установленому законом порядку вироком суду.

Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або!

інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильст-

ва, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з презумпцією невинності закон, суспільство,

держава вважають обвинуваченого (підсудного) невин-

ним доти, доки особи, які висувають обвинувачення (осо-

ба, що проводить дізнання, слідчий, прокурор), не дове-

дуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з

цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Тве-

рдження слідчого і прокурора про винність обвинуваче-

^В^Ш  Організація судових та правоохоронних органів

ного (підсудного) — це їх думка, висновок, правильність

якого ще потрібно довести суду, і лише обвинувальний ви-

рок суду, винесений в установленому законом порядку,

означає позитивне вирішення питання про винність, тоб-

то визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчи-

ненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинності на

обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути

покладено обов'язок доводити свою невинність, наяв-

ність обставин, які виключають кримінальну відповідаль-

ність. Цей обов'язок покладається на органи, що висуну-

ли обвинувачення (особу, яка проводить дізнання, слідчо-

го, прокурора), але це не виключає права обвинувачено-

го доводити свою повну невинність або меншу вину. Всі

обставини, що наводяться ним на свій захист, повинні

бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором

і судом (ч. 1 ст. 22 КПК).

Презумпція невинності має такі правила: 1) обов'язок

доведення вини обвинуваченого покладається на обвину-

вачів (особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будь-який неусунений сумнів у невинності тлумачить-

ся на користь обвинуваченого; 3) недоведена винність у

юридичному розумінні дорівнює доведеній невинності.

З позиції вимоги презумпції невинності обвинувальний

вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановля-

ється лише за умови, що в ході судового розгляду вина під-

судного у вчиненні злочину доведена повністю. Всі сумніви,

не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинності тісно пов'язаний з

принципом забезпечення обвинуваченому права на за-

хист. Обвинувачений наділений широкими правами для

захисту від пред'явленого обвинувачення, органи ж дер-

жави: слідчий, прокурор, суд — зобов'язані забезпечити ці

права саме тому, що до постановляння вироку обвинува-

чений вважається невинним.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсуд-

ному права на захист. Підозрюваний, обвинувачений під-

Розділ III. Принципи правосуддя •

судний має право на захист (ч. 2 ст. 63 Конституції Украї-

ни, ст.ст. 21, 22,43-46,48 КПК).

Цей принцип означає, що на органи (посадові особи)

— слідчого, прокурора, дізнавача, суд — покладено обо-

в'язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного,

підсудного) на захист.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про

застосування законодавства, що забезпечує підозрювано-

му, обвинуваченому, підсудному право'на захист» увага

судів звертається на те, що забезпечення права на захист

є важливою гарантією об'єктивного розгляду справи та

запобігання притягнення до кримінальної відповідаль-

ності невинуватих.

У змісті розглядуваного принципу можна виділити

окремі блоки. Так, закон передбачає значний обсяг прав,

що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсуд-

ному) при їх умілому використанні самостійно захищати-

ся від пред'явленого обвинувачення. Обвинувачений (пі-

дозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чому він

обвинувачується; 2) давати пояснення по суті пред'явле-

ного обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень і

відповідей на питання; 3) подавати докази; 4) заявляти

клопотання; 5) мати захисника та побачення з ним на-

одинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма мате-

ріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на

дії та рішення особи, що проводить дізнання, слідчого,

прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на

останнє слово (ч. 2, 3 ст. 43 КПК).

Другий блок складається з того, що на органи, які

висунули обвинувачення, а також суд покладається обо-

в'язок: 1) до першого допиту обвинуваченого (підозрюва-

ного, підсудного) пояснити йому право мати захисника;

2) надати можливість обвинуваченому (підозрюваному,

підсудному) захищатися встановленими законом спосо-

бами; 3) особа, що проводить дізнання, слідчий, проку-

рор, суддя та суд зобов'язані забезпечити охорону особи-

стих і майнових прав обвинуваченого (підозрюваного,

підсудного) (ст. 21 КПК).

.—-———.—«^—_  —- І

Організація судових та правоохоронних органів '

Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому

(підозрюваному, підсудному) права на захист значною мі-

рою спирається на обов'язок посадових осіб реалізувати ці

права. І, нарешті, свої права обвинувачений (підозрюва-

ний, підсудний) може реалізувати через запрошення захи-

сника (або призначення захисника у випадках, коли його

участь є обов'язковою за законом) (ч. З ст. 46 КПК).

Закон містить норму, яку також можна тлумачити як

реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому (пі-

дозрюваному, підсудному) права на захист, а саме: суд,

прокурор, слідчий та особа, що проводить дізнання, по-

винні використовувати всі передбачені законом заходи

для всебічного, повного і об'єктивного дослідження об-

ставин справи, виявити обставини, які не тільки викрива-

ють, але й виправдовують обвинуваченого, а також обста-

вини, що не тільки обтяркують, але й пом'якшують його

відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК).

Контрольні  запитання

1. Які принципи складають систему принципів правосудця?

2. У чому значення принципу здійснення правосудця виключно

судом?            1

3. Яка природа принципу змагальності та рівноправності сторін?