7.2. Суб'єкти торгового (господарського) права

Правовий статус комерсантів та інших торго­вельних агентів

Законодавство західних країн по-різному класифікує суб'єктів гос­подарської діяльності. У комерційних і торгових кодексах одних країн їх називають комерсантами, в інших — підприємцями, причому засто­совуються різні ознаки класифікації. Так, у СІЛА комерсантом вва­жається той, хто здійснює операції з товарами певного виду або за ро­дом своїх занять у будь-якій інший спосіб поводиться так, ніби він володіє особливими знаннями чи досвідом стосовно операцій (товарів), тобто зазначається професійний характер підприємницької діяльності комерсанта. Відповідно до законодавства ФРН комерсантами є суб­'єкти, що займаються торговельним промислом, під яким розуміють будь-яку підприємницьку діяльність, що охоплює все коло обігу капі­талу в галузі виробництва та продажу товарів. У Франції комерсанта­ми вважаються особи, які здійснюють торговельні операції в процесі своєї звичайної професійної діяльності. В Іспанії під комерсантами ро­зуміють, по-перше, осіб, які є дієздатними для здійснення торговельної діяльності і займаються нею постійно, по-друге, торговельні та промис­лові компанії. У законодавстві Португалії зазначається, що комерсанта­ми є особи, що займаються торговельними операціями як професією, а також торговельні товариства.

Отже, статус комерсанта визнається за особою, діяльність якої характеризується такими двома ознаками:

укладення угод і здійснення інших господарських операцій;

здійснення підприємницької діяльності від свого імені, тоб­

то як самостійний господарський суб'єкт.

111

Комерсантами можуть бути як індивідуальні, так і колективні особи. До індивідуальних належать фізичні особи, які є окремими підприємцями. Сфера їх діяльності — переважно ті сектори еконо­міки, де не потрібен великий капітал (сфера обслуговування, розд­рібна торгівля тощо). Колективні комерсанти — це різноманітні об'єднання підприємців, що мають різні організаційно-правові фор­ми і здебільшого є юридичними особами.

До категорії торгових представників або агентів належать ті осо­би, які здійснюють свою торговельну діяльність на основі доручен­ня власника і пов'язані з ним відносинами трудового найму. Обсяг наданих службовцю повноважень може бути різним. Найхарактер­нішим є надання відповідним службовцям широкого кола повнова­жень за збереження за власником підприємства права контролюва­ти їх діяльність.

Законодавство кожної з країн регулює діяльність різних видів торгових агентів. Зокрема, Торгове уложення ФРН, Зобов'язальний закон Швейцарії особливо приділяють увагу регулюванню правово­го статусу таких торгових агентів, як прокурист. Прокурист наділе­ний широким колом повноважень, обсяг яких встановлено законом. Він має право здійснювати не лише всі угоди, які є звичайними для підприємства його роботодавця, а й також угоди, які властиві взагалі торговельним підприємствам, хоча вони і виходять за межі звичай­ної діяльності цього підприємця. Прокура може бути надана або власником підприємства, або його законними представниками, при­чому цей представник повинен мати згоду опікунського суду. Надання прокури та її відкликання повинні бути занесені до торгового реєстру. Службовець, якому надано прокуру при підписанні угод зобов'язаний до свого імені додавати вказівку на прокуру. Прокура не може бути передана іншим особам. У разі смерті власника підприємства відноси­ни за прокурою не припиняються. Прокура втрачає чинність у разі смерті прокуриста; припинення правовідносин, на яких вона була заснована; відкликання власника підприємства; відкриття конкурсу щодо майна власника; відчуження підприємства.

Особливу групу службовців, що беруть участь в оперативній ро­боті торговельних підприємств, становлять комівояжери — особи, які повинні їздити на зазначені підприємцем ринки і приймати за­мовлення на його товари, демонструючи при цьому зразки про­дукції, що виробляє підприємець. Комівояжер, окрім заробітної пла-

112

ти, отримує винагороду, а також покриття всіх витрат, пов язаних з відрядженнями. Комівояжери мають право отримувати гроші за придбані або замовлені товари, а також встановлювати строки пла­тежів. В окремих країнах для здійснення своєї діяльності комівоя­жер повинен отримати особливий дозвіл. Зразки товарів, що мають при собі комівояжери, як правило, підлягають митному обкладенню при ввезенні до тієї або іншої країни. При поверненні і вивезенні зразків назад митні збори, як правило, повертають.

Існує ще одна група торгових агентів, які не пов'язані трудовими відносинами з підприємцями, але виступають від їх імені і укладають угоди за їх рахунок. Правовий статус таких торгових агентів урегуль­ований у законодавстві деяких країн. Так, у Франції торговим агентом визнається особа, яка не є службовцем, а самостійно займається діяль­ністю з укладення угод купівлі-продажу або надання послуг від імені і за рахунок підприємця. У ФРН згідно із законом про торгові пред­ставництва торговим представником є той, хто займається само­стійним підприємництвом і наділений постійними повноваженнями надавати посередництво з укладення угод для іншого підприємця або укладати угоди від свого імені. В Швейцарії агентом визнається осо­ба, яка бере на себе зобов'язання постійно надавати посередництво з укладення угод для одного або кількох підприємців чи укладати уго­ди від їх імені та за їх рахунок, не перебуваючи з ними у відносинах за трудовим наймом.

Про самостійність торгового агента говорить те, що за послуги він отримує винагороду у вигляді обумовленого відсотка від вар­тості укладеної угоди, а також реєструється як особа, котра здійс­нює самостійно підприємницьку діяльність та веде торгові книги. Для постійного представництва торговий агент повинен мати дору­чення, яке видається на певний або невизначений термін. Дійс­ність та обсяг повноважень, що надаються торговому представнику для укладення угод, визначаються за законами тієї країни, де він має постійне місце проживання або здійснює свою основну діяльність.

У США та Великобританії представництво поділяється на закон­не і договірне та регулюється нормами, які вироблені судовою прак­тикою. У Великобританії термін "агент" (представник) вживається як у широкому розумінні, що охоплює всі види представництва і по­середництва, так і у вужчому, згідно з яким агентом визнається осо-

113

ба, уповноважена на укладення угод і на здійснення інших дій від імені і за рахунок особи, яку він представляє. В широкому розумінні термін "представництво" охоплює всі відносини, що існують між двома особами, одна з яких (агент) діє за іншу (принципал) і під її контролем. Судовою практикою США і Великобританії особливо де­тально врегульовано правове становище певних видів агентів, послу­ги яких найширше використовуються як у торгівлі, так і в зовніш­ньоекономічних відносинах. До них належать консигнаційний агент або фактор, агент-делькредере, брокер, агент з виключними правами, аукціоніст.

Правове становище консигнаційного агента, або фактора, у Вели­кобританії визначається законом про факторів, який характеризує його як агента, наділеного за звичайних умов і обставин пов­новаженнями продавати товари чи відправляти їх для продажу, або купувати товари, чи позичати гроші під забезпечення товарами. Особ­ливістю фактора є те, що він володіє товарами принципала, з чого випливають важливі наслідки. Закон встановлює, зокрема таке: якщо фактор за згодою принципала володіє товарами або товаророзпоряд-чими документами, то будь-який виконаний ним продаж або будь-яка інша дія з розпорядження товарами за умови звичайного перебігу торгівлі є дійсними стосовно осіб, з якими фактор має справу.

Агент-делькредере за додаткову винагороду гарантує принципа­лу надходження від покупця вартості куплених товарів. Він зобо­в'язується відшкодувати принципалу збитки, якщо той через не­платоспроможність покупця не зможе отримати гроші. Але такий агент не несе відповідальності, якщо покупець відмовляється опла­тити вартість товару на тій підставі, що сам принципал не виконує у належний спосіб зобов'язання за договором.

Брокер — це особа, яка здійснює посередництво, тобто виконує підготовчі дії, необхідні для укладення договору. Брокер не володіє товарами і не уповноважений отримувати платежі, він лише готує проект договору і надсилає його сторонам для підписання.

Агент з виключними правами має виключне право на продаж то­варів принципала на визначеній території. Агенту виплачується винагорода за продаж, який здійснено на закріпленій за ним тери­торії, незалежно від того, хто продав товар, навіть якщо це було зроблено зусиллями інших осіб, у тому числі і принципала.

Аукціоніст — агент, якому принципал передає товари для про­дажу з аукціону і який має право на отримання проданого товару.

114

Інші види суб'єктів торгового (господарського) права зарубіжних країн

У західних країнах існує спеціальне законодавство, яке визна­чає правове становище суб'єктів господарювання. У ФРН, наприк­лад, це Закон про акціонерні товариства, у Франції — закон № 66-537 "Про торговельні товариства", у Великобританії — закон про компанії. В США правове становище корпорацій регулюється за­конодавством окремих штатів, що ґрунтується на зразковому за­коні про підприємницькі корпорації, підготовленому американсь­кою асоціацією адвокатів, та на загальному законі про корпорації окремих штатів. Крім того, в США існує Єдиний торговий кодекс, а також Єдиний споживчий кредитний кодекс і різні закони, зок­рема закон про єдину споживчу реалізаційну діяльність, закон про захист кредитних прав споживачів, закон про гарантії та повнова­ження Федеральної торгової комісії та ін.

Законодавство західних країн найдетальніше регламентує діяль­ність компаній. У комерційних і торгових кодексах велика увага при­діляється саме статусу компаній або корпорацій. В юридичній літера­турі законодавство про компанії характеризується як законодавство про організації підприємств. Саме поняттям "підприємство" деякі юристи зарубіжних країн пропонують замінити поняття юридичної особи, оскільки, на їх думку, це поняття більше відповідає економіч­ному та юридичному становищу суб'єктів господарської діяльності. Цьому сприяє дедалі ширше застосування цього поняття за кордоном у законодавстві, судовій практиці та в міжнародних відносинах.

Тривалий час у західному правознавстві підприємства розгляда­лися з позицій цивільного права як сукупність засобів виробницт­ва, як об'єкт права власності засновників. Підприємство є части­ною майна засновників, відокремленою від їх іншого майна. Ця ознака підприємства як сукупності майна засновників закріплюєть­ся встановленням обов'язку підприємства вести торговельну кни­гу, в якій фіксуються як первинний розмір статутного капіталу, так і подальші зміни у його складі.

Так, відповідно до традиційної концепції, що була розроблена німецькою правовою доктриною і отримала широке визнання серед фахівців, підприємство розглядається як певний майновий комплекс, що включає матеріальні і нематеріальні елементи і виступає тільки як об'єкт права. Цей майновий комплекс належить підприємцю, індиві­дуальному або об'єднаному з іншими, який і управляє цим майном.

115

Згодом підприємства почали розглядати як самостійні суб'єкти права. До них адресуються розпорядження фінансового, адмініст­ративного та інших норм права навіть у тому разі, коли вони не є суб'єктами цивільного або торгового права. Це привело до того, що дехто з дослідників почав розглядати підприємство та його еко­номічні інтереси окремо від інтересів засновників.

Окремо визначається правовий статус державних підприємств. У різних країнах вони називаються по-різному. Наприклад, у Ве­ликобританії існують публічні корпорації, в США — урядові кор­порації або агенції, в Німеччині та Франції — публічні підприєм­ства або публічні установи. їх правовий статус залежить від особливостей кожної з країн. Однак, незважаючи на ці відмінності, у науковій літературі розглядають загальні ознаки, які дають змо­гу виокремити певні види організаційно-правових форм державних підприємств у західних країнах.

Французькі вчені вважають, що державні підприємства можуть перебувати у користуванні публічних служб або безпосередньо дер­жавних установ, у загальному користуванні на колективних заса­дах, а також у приватному користуванні, не втрачаючи при цьому ознак державної власності. Залежно від того, хто використовує державне майно, зменшується або збільшується обсяг юридичних прав та обов'язків суб'єктів щодо тієї частини державного майна, яке перебуває під їх управлінням, і, відповідно, характер відносин з державними установами.

Французький автор С. Вікам поділяє державні підприємства на монопольні та конкурентні. Монопольні державні підприємства цілком підконтрольні державним установам, мають більш-менш по­стійну клієнтуру споживачів своєї продукції, наділені правом вста­новлювати ціни, що дають змогу їм відшкодовувати свої витрати. Державне керівництво монопольними державними підприємствами не має на меті досягнення деякого комерційного ефекту та одержан­ня прибутку, йдеться лише про те, щоб запобігти збиткам. Конку­рентні державні підприємства у господарській діяльності враховують умови, що виникають на ринку. Залежно від здійснюваної державою економічної політики вони намагаються економічно впливати на підприємства недержавного сектору. Присутність на ринку конку­рентних державних підприємств дає можливість позитивно вплива­ти та стабілізувати ціноутворення і рівень заробітної плати на відпо­відному ринку.

116

Дослідники проблем державного сектору економіки Португалії, зокрема, А. Фернандеш, зазначають, що декрет 1976 р. визначає державний сектор як важливий засіб здійснення економічної полі­тики уряду й передбачає контроль з боку галузевих міністерств за використанням державними підприємствами фінансових коштів. З огляду на фінансове становище державних підприємств учений поділяє їх на такі групи:

рентабельні підприємства, що мають можливість відшкодо­

вувати витрати на капітальне будівництво та робити інші

інвестиції у розвиток виробництва;

підприємства, які мають позитивний баланс, але отримува­

ний прибуток надто малий, аби фінансувати свій розвиток

без допомоги з боку держави;

збиткові підприємства, яким постійно бракує фінансових

коштів для того, щоб мати позитивний баланс.

Розглядаючи правовий статус державних підприємств у Вели­кобританії, Франції, ФРН, Р. Наришкіна виокремлює три основні організаційно-правові форми:

підприємства, капітал яких установлено у формі торговель­

них товариств;

підприємства, капітал яких не розділено на акції або паї;

казенні товариства.

Правовий статус публічних корпорацій (компаній) найдеталь-ніше визначено в Великобританії. Залежно від характеру здійсню­ваної діяльності тут розрізняють:

комерційні державні підприємства (публічні корпорації).

Наприклад, Британська рада газової промисловості, Комітет

з атомної енергії, Британська корпорація з радіомовлення Бі-

бі-сі, Британське управління залізниць тощо;

публічні корпорації управлінського типу, що забезпечують

функціонування   та  управління   сферою   обслуговування.

Наприклад, корпорація з управління госпіталями на регіо­

нальних засадах, корпорації з розвитку міст і житлового бу­

дівництва;

публічні корпорації, які забезпечують консультативні та регу­

люючі функції, наприклад, щодо ціноутворення та прибутків.

Що стосується казенних підприємств, то вони не мають юри­дичної, господарської і фінансової самостійності, ними управляють міністерства або інші установи, у господарському обігу вони ви-

117

ступають не від свого імені, а від імені того державного закладу, у віданні якого перебувають, вони не сплачують податків, а їхні при­бутки та витрати відображаються у державному бюджеті. Це, на­приклад, порохові заводи, гобеленові майстерні, пошта, телефон у Франції; порохові заводи та королівські доки у Великобританії; пивоварні заводи (броварні), підприємства з видобутку торфу та солі у землях ФРН тощо.

Згідно з науковими джерелами США, державні підприємства за характером відносин з державним бюджетом поділяються на ко­мерційні та держбюджетні. Останні називаються урядовими аген­ціями. Фінансові ресурси комерційних державних підприємств фор­муються з прибутку, за рахунок позик у держави або емісії власних цінних паперів. їх звільнено від багатьох видів державного контро­лю з боку Конгресу США та Білого дому, вони мають великі права у сфері господарської правосуб'єктності. Також вони самостійно ук­ладають договори та угоди, визначають порядок найму та звільнення тощо. Урядові агенції фінансуються з державного бюджету США відповідно до рішень, які щороку приймає Конгрес. Фінансування має цільовий характер, невикористані у поточному році кошти по­вертаються до бюджету. Дії урядових агенцій на ринку перебувають під жорстким контролем урядових установ США.

Особливу групу серед організаційно-правових форм становлять господарські товариства. Назви товариств, їх структура та право­ве становище тощо у кожній країні відрізняються. Можна виокреми­ти найтиповіші організаційно-правові форми товариств у зарубіжних країнах: повні, командитні, негласні, акціонерні та товариства з об­меженою відповідальністю.

Економічним підґрунтям для виникнення повних товариств була необхідність концентрації капіталу. Ще за часів середньовіч­чя купці намагалися не дробити своє майно між нащадками, аби зберегти прихильність кредиторів. Для цього вони брали від спад­коємців обіцянку не ділити спадкове майно між собою, а продов­жувати разом вести справу, яка ставала для них спільним підприє­мством. При цьому відносин мали родинний, особистий характер. Згодом форма повного товариства почала використовуватися для об'єднання капіталів осіб, які не були родичами, але довіряли одне одному.

Повне товариство — це об'єднання осіб з метою здійснення підприємницької діяльності. Майно повного товариства становить

118

спільну власність його членів і може належати самому товариству. Питання про правосуб'єктність повного товариства у зарубіжних країнах розглядається по-різному. В деяких країнах визнається правосуб'єктність повного товариства, в тому числі як юридичної особи (Франція, ФРН), в інших — не визнається (Великобританія, США). Такий неоднаковий підхід до розуміння правосуб'єктності повного товариства пояснюється розмитістю меж між майном по­вного товариства та особистим майном його учасників.

Командитні, або товариства на довірі, виникли пізніше, ніж повні товариства. їх появу пов'язують з морською торгівлею, коли купці, вирушаючи до інших країн, брали в інших осіб товари або гроші для використання їх у торговельному обігу разом зі своїм капіталом. Якщо торгівля була успішною, то особи, які надали свої кошти, от­римували прибуток пропорційно своїм внескам. У разі невдачі вони втрачали тільки свій внесок, тоді як купець відповідав усім своїм майном. На основі цього і виникла ідея створити командитні това­риства, в яких беруть участь два види засновників: учасники, які не­суть повну майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства і мають такий самий правовий статус, як учасники повного товари­ства; вкладники-командитисти, відповідальність яких обмежена розмірами їх внесків до статутного фонду товариства. На відміну від учасників командитисти не мають права брати участь в уп­равлінні діяльністю товариства, якщо інше не передбачено в уста­новчих документах товариства. Вони не мають також права вклю­чати до назви товариства своє ім'я, передавати свій внесок іншим особам тощо.

Різновидом командитного товариства є так зване командитне то­вариство на акціях, або як його ще називають, акціонерна коман-дита. Ця форма відрізняється від командитного товариства лише тим, що капітал вкладників поділено на акції, які можуть переда­ватися іншим особам, а самі вкладники отримують статус акціо­нерів. Хоча вони і мають право скликати загальні збори та обира­ти спостережну раду або інші органи, передбачені акціонерним законодавством, ці органи мають право здійснювати лише внутрішні функції, тоді як зовнішні залишаються прерогативою учасників повних товариств.

У країнах континентальної Європи, переважно в ФРН, існує ще форма негласного товариства. Воно створюється на основі нереє-

119

строваного договору, згідно з яким вкладник (негласний учасник) надає власникові фірми певний капітал для здійснення підприєм­ницької діяльності, внаслідок чого отримує право на частину при­бутку. Ім'я його залишається невідомим для третіх осіб, які можуть вимагати повернення боргу лише у власника фірми. Негласний учасник несе ризик збитків у розмірі зробленого ним внеску, не може втручатися в господарську діяльність власника, але має пра­во деякого контролю за його діями шляхом перевірки торговельних книг та іншої документації.

Найбільшого поширення в зарубіжних країнах набули акціо­нерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.

Акціонерне товариство є товариством, статутний фонд якого розділено на частки однакової номінальної вартості (акції). Влас­ники акцій відповідають за зобов'язаннями товариства тільки у ме­жах акцій, що належать їм. У французькому законодавстві акціо­нерні товариства називаються анонімними.

Акціонерні товариства з'явилися в період первинного нагромад­ження капіталу на початку XVII ст. Першими акціонерними това­риствами були голландські Ост-індська компанія (1602 р.), Вест-індська компанія (1621 р.) та Суринамська компанія, Англійська Ост-індська компанія (1613 p.), Французька Вест-індська компанія (1623 р.). У промисловості акціонерні товариства почали виника­ти у XIX ст.

Через обмежений ризик і можливість одержати високі дивіден­ди в акціонерних товариствах брали участь багато дрібних вклад­ників. Однак у разі банкрутства товариства вони вже не могли одержати назад вкладені кошти, що призводило до зловживань та афер з боку засновників акціонерних товариств. Наприклад, вели­ким шахрайством виявилася організація акціонерного товариства з будівництва Панамського каналу між Північною і Південною Аме­рикою. Для боротьби з шахрайством та зловживаннями з боку засновників акціонерних товариств держави встановлювали доз­вільний порядок їх створення і законодавчо регламентували їх пра­вовий статус. Але це не давало очікуваних результатів. Крім того, розвиток економіки потребував меншої регламентації порядку ви­никнення акціонерних товариств, тому на початку XIX ст. відбув­ся перехід до нормативно-явочного порядку створення таких това­риств. Серед країн, які першими запровадили такий порядок, були

120

США (закон штату Нью-Йорк 1811 р.). Нині у більшості західних країн акціонерні товариства утворюються у нормативно-явочному порядку, хоча і з детальною регламентацією всіх етапів їх створен­ня та правилами публічного звітування за здійснювану діяльність.

Товариства з обмеженою відповідальністю виникли пізніше, ніж інші види товариств. їх поява є наслідком достатньої централізації капіталу, коли відпадала потреба залучати капітали багатьох влас­ників, що характерно для акціонерних товариств. Товариства з об­меженою відповідальністю, зберегли переваги акціонерних това­риств і водночас були гнучкішою організаційно-правовою формою об'єднання капіталів суб'єктів господарювання. У товаристві з об­меженою відповідальністю, як і в акціонерному, ризик його учас­ників обмежений розмірами їх внеску в капітал товариства. Товариства з обмеженою відповідальністю також є юридичними особами і від акціонерних товариств відрізняються меншим розмі­ром статутного фонду, спрощеним порядком створення, ширшим ко­лом повноважень у регулюванні внутрішніх відносин, обмеженим колом учасників і високим рівнем особистих довірчих стосунків між ними, необхідністю згоди інших учасників товариства при пе­редачі або продажу своєї частки третім особам та деякими іншими особливостями. Разом з тим законодавство обмежує фінансові можливості таких товариств. їм заборонено одержувати довгостро­кові кредити, випускаючи для цього облігаційні позики. Учасника­ми товариства з обмеженою відповідальністю майже в усіх країнах, крім Великобританії, можуть бути лише фізичні особи.

Англійські приватні компанії за своєю природою нагадують то­вариства з обмеженою відповідальністю. Вони не можуть оголошу­вати публічну підписку на акції, їх капітал розподіляється на паї між засновниками, кількість останніх не може бути менше двох і більше п'ятдесяти осіб. У внутрішньому регламенті приватної ком­панії можуть бути встановлені обмеження щодо передачі паїв, які належать компаньйонам, третім особам. Керівництво приватною компанією може здійснювати один директор.