Розділ 5. Економічні концепції індустріального суспільства.

ЕКОНОМІЧНА КОНЦЕПЦІЯ Д. РІКАРДО

Через сорок років після виходу «Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміта з'являється твір Д. Рікардо «Початок політичної економії та податкового положення». Праця привернула до себе увагу на тривалий час. Її положення використовували автори як ліберальних, так і соціалістичних доктрин. Так К. Маркса не безпідставно називають учнем Д. Рікардо. Її положення можна знайти у працях багатьох соціалістів, як в Англії, так і у Франції, Німеччини. Теорія порівняльних витрат Рікардо виступає як обґрунтування конкурентного поділу праці в умовах глобалізації економічних процесів. Багато в чому він випередив свій час.

За сорок років після виходу «Досліджень про природу і причини багатства народів» Англія переживала знакові історичні процеси. Це перш за все індустріальна технологічна революція, яка відбувалася в умовах успіхів аграрної технологічної революції.

У сільському господарстві була запроваджена травопільна система землеробства з використанням різних культур (турнепс, буряк, інші бульбові). Але збереглася значна частка незораних земель. Тут оптимальна взаємодія факторів виробництва націлена на ефективність виробництва.

Разом із тим чисельність населення зростала. Мальтус на цій підставі формулює свій «закон народонаселення», зміст якого полягає в тому, що зростання чисельності населення випереджає зростання продовольчих ресурсів (1798 р.).

Війна проти Наполеона Бонапарта та континентальна блокада також вчинили негативний вплив на хлібний ринок Англії. Ціна на хліб протягом майже всього ХVIІ століття становила 60 шилінгів за квартер, у 1798 р. піднімається до 92 шилінгів, а в 1801 році – до 177 шилінгів (це вплив блокади), в 1810–1815 роках вона становила 106 шилінгів.

Проблема дешевого хліба могла бути вирішена або інтенсифікацією сільського господарства, або ввезенням хліба з Польщі, Росії, Американського континенту, (а це величезні транспортні витрати).

Зростання цін на хліб вело до підвищення заробітної плати, а це для промислових капіталістів означало зростання витрат виробництва. Та для землеробів це давало всезростаючі доходи, і вони намагалися через парламент законсервувати ситуацію на хлібне законодавство. Хлібні закони – той наріжний камінь політичного життя Англії епохи, в яку Рікардо створює свою економічну концепцію.

Війна вимагала величезних зусиль від країни. «Національний борг набув величезних розмірів і проценти, що виплачувалися за цим богом в три місяці становили таку велику суму, що одне лише приймання грошей породжує на тиждень найгострішу потребу у коштах обороту» (Д. Рікардо. Оповідання. Т. ІІІ с. 200).

Величезний державний борг і його покриття неминуче мали породити знецінення фунта стерлінгів.

Економічна криза, що розпочалася 1815 року, порушила проблему сталості національної валюти за наявності паперового грошового й вексельного обертання і на цій основі неминуча поява нової теорії грошей.

Англія стає промисловою майстернею світу. Тут з’являється і запроваджується нове джерело енергії – паровий двигун, нові транспортні засоби – залізничний на основі паровоза і морське судноплавство – пароплав! Тут виробляють найдешевші рейки, найсучаснішу для того часу сільськогосподарську техніку. Індустріальна технологічна революція подвійна за своїми соціальними наслідками. Вона руйнує старий гільдійський порядок промисловості, породжуючи безробіття, знищує гільдійські соціальні відносини між робітником і роботодавцем, прирікаючи на злигодні і животіння найманих робітників і їхні сім’ї (праця жінок і дітей, страшенні умови праці, довгий робочий день, жебрацьке житло і їжа), а з другого боку вона збільшує зайнятість у галузях, що працюють на машинізацію (зростає видобуток кам’яного вугілля, швидко розвивається металургія, зростає сфера послуг). Але в період трансформації гільдійської стадії промисловості в машинну перше перевищує друге. Ці пологові муки цього етапу людської цивілізації.

Зростання фабрик, що виробляють дешеві товари. Ці товари, що реалізується серед бідних: дешевий одяг, взуття, будівельні матеріали. На досить високому рівні індустріалізація працює на добробут народу. Але для цього ще потрібні зусилля всіх факторів виробництва, зростання доходів класів. А через це стає гострою проблема розподілу багатства. Розподіл у Рікардо стає центральною проблемою. Якщо у фізіократів і Сміта предметом дослідження було виробництво, то у Рікардо – розподіл, але на підставі виробництва. Є доходи факторів виробництва. Але питання головне: або фактор виробництва у гармонії реалізації їхніх інтересів, або вони мають антагоністичну основу. Соціальні висновки різні. Тут вододіл концепції. Д. Рікардо є тією знаковою постаттю, з якої беруть початок марксизм і теорія соціалістичного реформістського «радикального» напрямку. Оскільки хлібне питання було одним із животрепетних, то перші праці Д. Рікардо відносяться до проблеми хлібних законів, які дебатувалися у той час в парламенті. Основна праця «Початок політичної економії та податкового положення» з’явилася у 1817 році. Її методологічна особливість – абстрактний метод. Хоча сам автор – банкір і великий земельний власник, тобто практик, але він і теоретик. Сучасники про нього говорили, що створюється уявлення, що він упав з Місяця.

Головне питання: де джерела багатства? Відповідь фізіократів – природа і праця від Бога, Сміт стверджує: праця і природа. Рікардо дає однозначну відповідь – праця. Вона єдиний творець вартості. Хоча пізніше він припускає, що другим джерелом може бути час (колись пустеля Сахара була житницею. Потепління Землі вносить багато змін у проблему її цінності).

Час – проблема хлібних законів – накладає свій відбиток на дослідження Рікардо. На чільне місце свого дослідження він ставить проблему земельної ренти – доходу земельних власників (лендлордів). Закон земельної ренти, на його думку, визначає закон прибутку і закон заробітної плати.

«Потім велике питання про ренту, заробітну плату і прибуток має бути пояснене тими пропорціями, в яких увесь продукт розподіляється між землевласником, капіталістами і робітниками, які не знаходяться у необхідному зв’язку з вченням про цінність».

Його сучасник Мальтус, котрий написав книгу про земельну ренту (Рікардо пише: «опрацювання дійсної доктрини земельної ренти») вбачав у земельній ренті, так само, як і фізіократи, природний результат відомої, наданої Богом землі, якості, яка дає землі силу прокормити більше людей, ніж потрібно для її обробітку» (Ш. Жид, с. 120).

Оскільки чисельність населення зростає швидше, ніж продовольчі ресурси, то, на думку Мальтуса, породжуються злидні, зменшується тривалість життя. Тому треба регулювати народжуваність. До речі, закони про бідних, прийняті англійським парламентом, викликали різко негативну реакцію, як середнього класу, так і аристократії. Але й Рікардо різко негативно поставився до благодійної діяльності держави. «Ці закони ведуть не до покращення становища бідних, а до погіршення становища багатих і бідних» (с. 458). Спираючись на вихідне посилання Мальтуса щодо неконтрольованого зростання чисельності населення, Рікардо стверджує, що перехід до менш родючих ділянок землі є об’єктивно невідворотним. Та оскільки вартість хліба, як і інших продуктів визначається працею, то його вартість на гірших ділянках землі породжує різницю в вартості хліба, виробленому на кращих і середніх за родючістю та місцеположенню ділянках, яка привласнюється земельним власником.

«Рента – це та частинка продукту землі, яка сплачується землевласнику за користування первісними і незруйнованими силами природи. Не тому хліб дорогий, що платиться земельна рента, а тому платиться земельна рента, бо хліб дорогий». Перехід до гірших ділянок відбувається не тому, що земельних ділянок для застосування капіталу немає. Ми вказували: земля для рілля складала менше однієї третини загальної площі.

А проблема полягає в тому, що застосування капіталу не дає прибутку. На гірших ділянках воно йде на заробітну плату. Підвищення вартості хліба автоматично викликає зростання заробітної плати. Рікардо вважав, що існує взаємозв’язок відповідності чисельності робітників потребам індустрії. І якщо збільшити заробітну плату, то збільшиться народжуваність, що цю відповідність порушує. Висновок: немає необхідності, аби всі були живі!

Рента не сплачується з гірших ділянок, оскільки саме вони визначають вартість, обумовлену затратами праці на вироблений продукт.

Як бачимо, тут залишається один крок до поняття граничної продуктивності праці у сільському господарстві і граничної ефективності первісного фактора виробництва – землі.

Має своє значення визначення ренти як плати «за користування первісними і незруйнованими силами природи». Рікардо застає той історичний відтинок часу, коли аграрна технологічна революція в Англії вже здійснювалась. «Мертвий пар» – оголена природа почала зникати, прийшло травосіяння, з’явилися культури, які відновлювали природну родючість грантів, їхній порятунок від повсюдного зорювання.

З теорії ренти Рікардо робить песимістичні висновки. Оскільки рух капіталу з його збільшенням у країні веде до залучення в оборот все більше неродючих ділянок, то настане момент, коли економічне зростання припиниться. 3 цієї ж теорії соціалісти зробили висновок про необхідність націоналізації землі.

Теза Рікардо про перехід до використання гірших ділянок була піддана різкій критиці Кері. Освоєння орних земель в США йшло відмінним від Європи шляхом. Колоністи-фермери освоювали землі з вершин пагорбів з відходом у долини, тобто використовували спочатку гірші, менш родючі землі, а потім використання йшло від гірших до кращих, що в середині континенту. А тому теорія ренти Рікардо не мала загального характеру, що підтримує правоту критики історичної школи Німеччини про її висновки щодо національних, регіональних особливостей принципів економічної науки.

Рікардо не вважав ренту ціноутворюючим фактором на відміну від прибутку і заробітної плати. Основу взаємозв'язків цих елементів Рікардо бачить в джерелах вартості продукту. Рікардо піддає критиці положення Сміта про ці категорії. «Але Адам Сміт, який так правильно визначив корінне джерело мінової вартості, виявився непослідовним. Замість того, щоб строго триматися принципів, через які вартість предметів збільшується або зменшується залежно від збільшення або зменшення затраченої на них праці, він висунув іншу стандартну міру вартості… з огляду на те, на більшу чи меншу кількість таких стандартних мір воно обмінюється» (с. 404). Однією з стандартних мір він вважає хліб. Рікардо наголошує: «Праця є основою будь-якої вартості». Він бачить різницю між простою і складною працею. «Праця різної якості винагороджується по-різному». В останні роки життя він визнає, що вчення про вартість небездоганно. Рікардо розкриває джерело додаткового продукту. Чим вища заробітна плата, тим нижчий прибуток, і навпаки. «Прибуток буде високим або низьким у відповідності до того, низька чи висока заробітна плата» (с. 461). Прибуток має одне джерело – вирахування з продукту праці. Праця, що створює вартість, включає і додаткову вартість, – такий висновок Д. Рікардо. У Маркса вчення про додаткову вартість – наріжний камінь його концепції, та його він узяв у Рікардо, хоча термінологія «додаткова вартість» зустрічаємо у Маркса, а не у Рікардо. Відоме положення К.Маркса у ІІІ томі «Капіталу» про витрати виробництва і середню норму прибутку теж раніше висувалося Рікардо. «… Фабрикант, який при загальному підвищенні заробітної плати має машину, що не збільшує витрат виробництва його товару, був би в особливо вигідному становищі, якби міг би брати колишню ціну за свої товари, він, як ми вже бачили, буде змушений знизити ціну своїх товарів, оскільки у зворотному випадку в його галузь промисловості буде приріст капіталу доти, доки його прибуток не впаде до загального рівня» (с. 424). Ще різкіше «це невгамовне прагнення всіх капіталістів залишати менш прибутковим для більш прибуткового створює сильну тенденцію, призводить прибуток усіх до однієї норми» (с. 448).

Рікардо – економіст доби початкового етапу індустріальної технологічної революції і це знайшло свій відбиток в його прагненні до «механізації», в якій вій вбачає засоби прояву тих негативних процесів, які мають місце у ті часи. Це проблема зростання ефективності сільського господарства, це проблема падіння економічного зростання. Так Рікардо формулює «залежність застосування великої кількості машин і вартості продукту. Відносні ціни товарів будуть підвищуватися з падінням заробітної плати і падати з підвищенням заробітної плати» (с .435). Парадоксальний для свого часу висновок. Але в XX столітті питома вага заробітної плати у витратах виробництва складає майже половину, а ціна благ падає.

Ця теорія «про функціональні принципи людського в умовах поділу праці, спеціалізації та інтеграції професіональних груп і наступного підсилення зв'язків між людьми і тому мають бути названі законом утворення зв’язків... Що необхідне для розуміння походження цивілізації і розвитку прогресу» (Л. Мезес. «Теорія й історія», М, 2000).

Використання праці – джерело багатства нації. Це набагато більше, аніж просто теорія. «Витягаючи всю можливу вигоду з благодіянь природи, люди досягають кращого розподілу з більшою економією в праці», – підсумовує Д. Рікардо.

Досліджуючи поділ праці, Рікардо створює теорію порівняних витрат. Продуктивність праці залежить і від природних факторів. Вони мають значні розбіжності. Природна родючість, енергетичні сили природи, геополітичні характеристики, професійні відмінності від традицій, ментальні характеристики та ін.. Тому ефективність їхнього використання у праці вимагає, щоб нація, регіон концентрували додаток праці на використанні цих особливостей, які породжують більш високу її ефективність.

Теорію Рікардо про капітал Бем-Баверк називає безбарвною, (капітал-накопичена праця). «Капітал є та частина багатства країни, яка споживається у виробництві і складається з їжі, одежі, інструментів, сирих матеріалів, машин і др., необхідних, щоб привести в рух працю» (с. 450). Але капітал – фактор виробництва і він має функціонера-капіталіста, має особливий дохід – прибуток, але це у Рікардо вже в кінці життя.

«В усіх країнах і у всі часи прибуток залежить від кількості праці, яка потрібна для постачання робітників предметами першої необхідності, на тій землі або з тим капіталом, які не дають ніякої ренти. Значить результати накопичення будуть різні в різних країнах залежно головним чином від родючості землі. Якою б великою не була країна, земля якої не досить родюча і куди ввіз життєвих припасів заборонено, навіть помірне накопичення капіталу буде супроводжуватися там значним зниженням норми прибутку і швидким підвищенням ренти». Висновок заслуговує визнання його пророчим.

Почесне місце в історії економічних учень посідає Д. Рікардо в аналізі міжнародної торгівлі. Д. Рікардо показав, що від’ємне сальдо торгового балансу призведе до обов’язкового відтокові грошової маси, але в країні, куди підуть національні гроші, відбудеться неминуче падіння валютного курсу, що спричинить зворотний відтік «зайвих» грошей. Він наголошує, що своєрідним барометром зміненої ситуації є вексельний курс. Його найменше коливання дає сигнал руху грошових мас.

Ця концепція стала аксіомою протягом XIX століття, визначальною для міжнародної торгівлі.

Оскільки в Англії у 1797 роді сталася велика паніка через різке зменшення готівки Англійського банку (з 300 до 200 млн. фунтів стерлінгів) і коли було введено примусовий курс, який проіснував до 1821 року, банківський білет знецінився навіть до 30 %, тому проблема стійкості фунта стала національною задачею. Рікардо прихильник паперових грошей, але лише за умови забезпечення їх курсу. Таким засобом, на думку Рікардо, є наявність золота в злитках. Будь-яке перевищення паперових грошей над масою золота в злитках небезпечне падінням валютного курсу. Ця теоретична оцінка оборотності стала керівною для всього XIX століття.

Рікардо фритредер: «Багато і до діла писали у нас про вигоди, які дає країні свобода торгівлі, надаючи кожній людині можливість скористатися зі своїх талантів і свого капіталу, як їй здається найкраще, не будучи зв’язаною жодними труднощами. Я із задоволенням спостерігаю за просуванням цього великого принципу» (Рікардо, Твори, т. 2, с. 197). Але на континенті цього захоплення не спостерігалося, оскільки в Німеччині дозрівали теоретична основи протекціонізму.

Франція 1789-І871 років. Жан Батист Сей

Школа фізіократів відобразила ситуацію у Франції періоду, коли старий порядок історії країни підходив до свого завершення як у технічному, економічному, соціальному, політичному так і особливо в технологічному. У цікавому документі, що з’явився у 1783 році, автор пише: «Комерція завжди користувалася заступництвом наших королів, як найважливіша справа у державі... нині ж важке становище комерсанта кидається у вічі навіть при першому погляді».

Розчарування прийшло на зміну змаганню, млявість – активності, збідніння – могутності» (тут підстави з’явлення соціалістів Сен-Сімона і Ш. Фур’є) (Цитується за Ф.В. Потьомкіним, «Промышленная революция во Франции», с. 88).

Анонімний автор наводить цифру про банкрутство більш як 500 великих фірм у найкрупніших містах Франції за останні 8 років.

Як уже зазначалося в попередній темі, сільське господарство у більшості провінцій країни було у жалюгідному стані. Зазначимо, що у 1788 та 1789 роках у Франції був неврожай, і це тоді, коли особливою ефективністю сільське господарство там не відзначалося. Ф. Бродель вказує, що у 1200 році одне посіяне зерно приносило 3 зерна, врожай між 1300 і 1500 роками – 4,3 зерна, між 1500 і 1820 роками – 6,3 зерна (Ф. Бордель, «Що таке Франція», с. 163).

Неврожай 1788, 1789 рр. був не менш важливою причиною повалення королівського устрою. Аграрна технологічна революція потребувала умов для своєї реалізації. Революція 1789–1793 років створила ґрунт для розвитку фермерства. Абсолютизм, підтримуючи промислові мануфактури у їхній боротьбі з конкурентами Англії, Нідерландів, Бельгії, регулював хлібний ринок. Дешевий хліб – мала зарплата найманих робітників, низькі витрати, високий прибуток. Тому ввіз у Францію дешевого хліба і вивіз з Франції його заборонявся. Революція відкинула цю заборону. Що правда, в період Континентальної блокади Англії на короткий час старе положення відновилося. Але Тільзітський мир відкинув континентальну економічну політику Наполеона Бонапарта, яка принесла немало гірких результатів промисловій революції, яка і так почалася значно пізніше, ніж в Англії, та й у переможеній Прусії.

Індустріальна революція – плід складних і пізніх перетворень у техніці, економіці, в суспільстві та сільському господарстві, яке ставало на наукову (біологічну) революційну основу. В сільському господарстві – перший ступінь розвитку промисловості. Сільське господарство – першооснова зростання міського населення, його треба кормити, одягати, поїти (склянка вина для французького робітника входить як елемент прожиткового мінімуму). Нарешті, сільське населення – величезний або вузький ринок залежно від доходів. І ця умова у перших двох десятиріччях після революції 1789 року з’явилася. Хоча матеріальне становище населення Франції було гіршим, аніж у тій ж Англії.

Чисельність населення Англії з 1789 року становила 8 млн. чоловік, а у Франції – 26 млн., та валовий дохід націй був рівним. Народ Франції у 1789 році стає злиденним. У першій половині XIX століття населення Франції зросло на 30 %, а в Англії – на 100 % (Ф. Бордель, «Що таке Франція», т. 1, с. 182).

Робоча сила Франції була однією з найдешевших в Європі, що не створювало сприятливих умов для її заміни машиною.

Якщо в Англії міста-монстри поглинали зростаючий ринок робочої сили, то у Франції ці умови були менш привабливими. А чисельність населення зростала, хоча і меншими темпами, ніж раніше, і це створювало підставу для соціальних потрясінь. Тут причина революцій 1830 і 1848 років.

Жан Батист Сей, трубадур підприємництва і накопичення капіталу, їдко кваліфікував ситуацію: «Похвально накопичувати гроші, а не плодити дітей» (цитується за Ф. Борделю, с. 182).

Але виїзд населення з села до міста продовжувався. Індустріальна технологічна революція в континентальній Європі починається у перші два десятиліття XIX століття. Навіть в Англії увага економістів була зосереджена на хлібних законах, в їх зломі до економічної ситуації. Не говорячи вже про Францію, що переживає важкі, регресивні процеси.

«Історики визнали, що з 1817 по 1851 роки крива економічного циклу Кондратьєва йде вниз..., тобто ці три режими (Наполеон, 1830, І848) характеризують постійне і навіть прогресуюче погіршення економічного становища аж до глибокої кризи 1847–1848 років, що стала класичним прикладом «кризи старого порядку», яка сталася, так би мовити, з розвитку сільського господарства... Згодом, коли Франція стане промисловою державою, її підстерігатимуть інші кризи».

Роки 1750–1850 не однорідні, оскільки в політичному відношенні їх розділяло навпіл падіння старого порядку, а в економічному – перші кроки промислової революції (Ф. Бордель, с. 161).

Індустріальну технологічну революцію у Франції можна розглянути на прикладі шовкоткацької та металургійної галузей промисловості.

Франція, в якій розкіш королівського двору і дворянства була притчею на язиці, тримала шовкоткацькі мануфактури на особливому положенні. У праці Ф.В. Потьомкіна «Промислова революція у Франції» наводяться наступні дані, що ілюструють тенденції економіки цієї галузі: ввіз у Англію, Німеччину та інші країни шовкових тканин у 1769 році – 22 млн. ліврів, у 1783 – 16 млн. ліврів; в Парижі відповідно – з 12 до 9 млн. ліврів, в самій Франції з 12 до 8 млн. ліврів («тяжке становище комерсантів видно наочно»).

У роки революції 1789–1793 рр. галузь занепадає (масове збідніння народу, у тому числі дворянства і духовенства, що потерпає від якобінського терору). Метушіння після перемоги якобінців в економічній політиці у 1793 році. Держава встановлює ціни, вводить раціонування, спільний збір врожаю. Положення якобінців в 1794 році відміняє регламентацію. Прихід консула Наполеона для Леона – центра цієї галузі, дав великі замовлення, необхідні для зростання виробництва, це створює умови для появи машин (верстат Жаккарда, І804 р.).

Далі континентальна блокада імператора Наполеона Бонапарта: розрив англо-французьких, франко-прусських, франко-російських торгово-промислових зв’язків (1806 р.). Потім Тільзітський мир – зняття блокади. Але із зростанням попиту підприємець пішов на заміну ручної праці з її низькою продуктивністю машиною – верстатом Жаккарда. Машинізм тріумфував.

Цікава історія індустріальної технологічної революції в металургії. Роль цієї галузі в машинізації ключова. Це її важлива зброя.

Франція, на відміну від Англії, не має багатих запасів кам'яного вугілля і перш за все коксу. Через те він дорогий. Він не міг витримувати конкуренції з англійським. Початок робіт металургії у заміні деревного вугілля на кам’яне датується 1818 роком.

В Англії ще у 1806 році з 229 домен тільки дві користувалися деревним вугіллям (Ф.В. Потьомкін, т. 2, с. 361).

Виробництво чавуну і заліза у Франції

Як бачимо, за вказаний період виробництво чавуну і залізу зросло більш ніж у 5 разів (Потьомкін, с. 423).

Індустріальна технологічна революція отримала свою базу, але гальмом в її рухові вперед була економічна політика уряду того періоду. Ставлення уряду до промислової буржуазії було неоднакове. «Якщо землевласник у роки реставрації був також і власником металургійного заводу, він користувався перевагами як поміщик – політичними, залізничними, митним протекціонізмом». Саме через це Бастіа у своїх «Економічних софізмах» їдко висміює систему протекціонізму, засновану на привілеях, створених державою.

Гальмом «машинізму» була недорозвиненість внутрішнього транспорту. Про це той же Бастіа пише кілька памфлетів.

До знакових історичних подій в Європі необхідно віднести революцію в християнстві – утвердження протестантизму і революцію 1789 року у Франції.

Перша повернула людину на землю, де земне життя наповнилося трудовим змістом і утвердженням доброчесності, прагненням до добробуту сім’ї, що послужило поштовхом до намагання накопичення запасів (капіталу), до земного, а не потойбічного «раю». Римський землевласник-феодал не знав поняття збереження – є земля, є раб, селяни і лише протестант однією з важливих цілей вважає накопичення: «капітали примножують накопиченням», – говорить слідом за Смітом Ж.Б. Сей. Революція 1789 року відкинула перешкоди економічні, політичні, правові. Свобода діяльності, недоторканність приватної власності відкрили дорогу доброчесній людині, що накопичує. Ф. Бродель, аналізуючи поняття «збереження» пише: «Повільне накопичення, не тільки і не головним чином, багатств, а перш за все навиків, технічних рішень, відповідних способів мислення таке ж повільне в ході традиційного зростання структурного перетворення між людиною і природою, між робітником і капіталом, капіталом і державою підготувало умови промислової революції» (Ф.Бордель,Т.2).

Індустріальна технологічна революція підготовлена багатьма факторами. У літературі, присвяченій Ж.Б. Сею, дається лаконічна характеристика: систематизатор А. Сміта. Дійсно, Ж.Б. Сей схиляється перед творцем класичної політекономії. Але відомо, що А. Сміт у своєму аналізі ринкових відносин останньої третини XVIIІ століття дуалістичний. Він висуває кілька варіантів теорії вартості, два варіанти теорії трудової вартості. Він також не заперечує, що вартість залежить від рідкісності, корисності, і що вона створюється трьома факторами виробництва. Сей має свій методологічний підхід в аналізі вартості – цінності. Той самий приклад, який у Сміта подається: відносини м’ясника, пивовара і булочника у Сея – городник, пекар, чоботар – через обмін можуть задовольнити свої потреби. «З цього положення виходить той помилковий висновок, що обмін служить найголовнішою основою виробництва багатств, тоді як він відіграє в цьому дещо другорядну роль» (Сей, с. 51).

Сей за основу бере багатство. Багатство все те, що становить цінність. Цінність визначається корисністю (споживчою цінністю). «Виробляти предмети, які мають якусь корисність, значить виробляти багатство, оскільки корисність предметів складає першу основу їхньої цінності, а цінність є багатство».

Сей стверджує, що створюється не матерія, а корисність маси матеріалів, із яких складається світ, вона не може бути а ні зменшена, а ні збільшена. Чим більше корисність, тим більше цінності, тим більше багатство нації. Тому праця продуктивна і у виробництві, і у сфері послуг.

Так наноситься удар по фізіократах, що стверджували, що джерело багатства – в сільськогосподарському виробництві. Так коректується Смітом, який вважає, що не створюють цінність-вартості, а значить і багатства «це і государ зі своїми чиновниками і офіцерами, а також повинні бути віднесені як деякі з найсерйозніших і поважних, так і деякі з легковажних професій: священики, музиканти, юристи, лікарі, письменники будь-якого напрямку, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівника тощо» (А. Сміт, с. 357).

Сей виходить на сучасний підхід до нарахування національного доходу і в цьому його заслуга, що зумовила його місце в історії економічних концепцій.

Цей концептуальний підхід виводить його і на основний висновок, що панує в політекономії – про три фактори виробництва: працю, капітал та землю. У Сміта, як уже відомо, ідея про три фактори виробництва є не вихідною, та вона також присутня. Сей же цю побічну ідею робить визначальною. Щоб отримати продукт, необхідна спільна діяльність, говорить Сей: вченого, який вивчає рух і закони природи, людини, яка користуючись знаннями вченого, створює корисні продукти (землероб, мануфактурист, торговець – це підприємець на свій рахунок і ризик), і третій, який діє за вказівкою двох перших, – робітники. «Повсюди промисловість складається з теорії, її застосування і виконання. Тільки нація, що відзначається у цих троякого роду операціях, може бути названа цілком промисловою нацією» (Сей, с. 32).

Сей підкреслює «користь наук, які на перший погляд наче задовольняють тільки пусту цікавість» (Сей, с. 33). Це сказано 200 років тому! Людство, його еліта висувають як фактор виробництва науку тільки у другій половині ХХ століття. Показовий і такий висновок: «Народ, в якому науки ще мало розвинені, може, одначе, дати широкий розвиток своєї промисловості, користуючись світлом науки від інших народів».

Але підприємцю відводиться особливе місце. «Сучасна Англія зобов'язана своїми незліченними багатствами не стільки своїм ученим, хоча вона нараховує у себе багатьох видатних діячів цього роду, скільки чудовому таланту своїх підприємців у практичному ділі виробництва і робітникам, що вміють добре і швидко виконувати свою роботу» (с. 34–35).

Сей висловлює ідею професійних знань, які є складовою частиною накопиченого досвіду, такого необхідного для ефективності виробництва або торгівлі; до них він включає і знання управління. Сей не тільки і не стільки теоретик, він практик-підприємець, який посилено використовує англійський досвід організації як технічного, так і економічного менеджменту і маркетингу.

«Діяльність підприємця полягає у застосуванні надбаних знань до виробництва будь-якого продукту, придатного для нашого споживання... Це застосування однаково необхідне як у землеробському і мануфактурному виробництві, так і в торгівлі. Підприємець мусить бути людиною заможною, відомою своїм розумом, обачністю, любов’ю до порядку, чесністю, аби через ці свої властивості він міг отримати капітали, яких сам не має.

…Умілість обмежує число людей, які пропонують свою працю в якості підприємця.

…Він посередник між всіма класами виробників, а також між виробниками і споживачами. Він править діло виробництва, він центр будь-яких відносин, він отримує вигоду з того, що знають інші і чого вони не знають, з усіх випадкових умов виробництва» (Ж.Б. Сей, Трактат з політекономії, с. 58–59).

Так емоційно Сей змальовує портрет нової історичної постаті – носія індустріальної технологічної революції – підприємця. Звичайно, це портрет англійського бізнесмена. Навчання в Англії, вивчення новітньої британської техніки (міжнародна паризька виставка 1805 року), на основі якої відкриває свою текстильну фабрику, для роботи на якій відбувалося навчання робітників на англійській фірмі. Зрештою, вивчення досвіду організації промисловості Англії за дорученням уряду і пропозиція очолити кафедру в Глазго, яку раніше займав А. Сміт. Багато чого пов’язувало Сея з Англією (написав книгу «Про Англію та англійців», 1816 р.). Сей є автором популярного в Європі «Трактату з політичної економіки», який вперше побачив світ 1803 року, а потім багато разів перевидавався, і капітального підручника «Повний курс політичної економіки» (1830 р.).

Таким чином на «Курсі політичної економії» події 1830 року не позначилися.

Хоча до «Трактату» ним були внесені поправки, характерні для Франції після 1815 року, коли індустріальна технологічна революція почала свою ходу по Франції. «Тепер у Франції в один рік купується у 6 і 8 разів більше предметів, аніж купували у нещасне царювання Карла VІ. Тепер виробляється також у 6 або 8 разів більше продуктів, аніж колись» (с. 43–44).

Але Франції ще далеко від промислових успіхів Англії. Складна й суперечлива тут ситуація і Сей виступає з програмою розквіту генія французького народу. Шлях Франції – шлях ринкових відносин на засадах індустріальної революції, машинізму, де героєм дня виступає підприємець. Але підприємець з доброчесною характеристикою. Він працелюбний, чесний, ощадливий. Накопичення капіталу через бережливість. Він мануфактурист, землероб-фермер, торговець.

Поєднання трьох факторів виробництва: капіталу, праці й землі в їх єдності – це кредо Сея. До речі, найманий робітник має капітал – знання та досвід. Проблему збуту він висуває на одне з чільних місць і в бізнесі, і в теорії. Говорячи про значення політекономії, підкреслюється її важливість у справі управління державою і домашнім господарством. Сей говорить: «...теорія обміну та збуту змінить усю політику світу». При чому у просвіті, пізнанні законів, що управляють людськими суспільствами, провідна роль належить середньому класу.

«В середньому класі суспільства, подалі від оп’яніння владою, з одного боку, і від тяжкої праці бідняків – з другого, у тому класі суспільства, в якому статки нажиті чесною працею, в якому дозвілля не виключає звички до праці і в середовищі якого все частіше зустрічається дружне спілкування людей, любов до читання і можливість розвивати свій розум подорожуванням – саме у цьому класі суспільства, кажу я, і народжується просвіта. Звідси вона поширюється як на сильних світу сього, так і на простий народ» (с. 23). Незнання законів, викладених політекономією, призводить до сумних результатів. І у реформах ХХ–ХХІ століть, «коли адміністрація вживає неправильні заходи, то їй мимоволі доводиться відступати, коди вона зустрічає на шляху непереборні перешкоди, яких не зуміла передбачити раніше» (с. 25). І яка яскрава характеристика ситуації у Франції. «Подібно до кораблю, який пливе без компаса і ландкарт, за волею вітру і примхи лоцманів невідомо звідки і куди, Франція рухалася уперед навмання...».

В історії економічних учень відомий закон Сея. Виводиться він з теорії збуту. Потреби людини – двигун виробництва. Цінність продуктів визначається їхньою корисністю. Виробляється корисність і реалізується в обміні. Обмінюються корисностями на підставі їхньої цінності. Виробництво породжує свого споживача, покупця як в продажу, так і в купівлі. Гроші виступають тільки як посередники, слідом за Смітом у Сей вони – колесо обертання.

По цій ознаці недовироблення бути не може, а можлива тільки прояв диспропорцій. Тобто виробництво в окремих галузях недовиробило. Пропозиція автоматично породжує попит – такий висновок Сея, так говорять його учні. Практично формулюється ідея рівноваги попиту і пропозиції, над якою трудяться економісти кінця XIX століття і все ХX століття.

І як підприємець, і як теоретик Сей розглядає індустріальну технологічну революцію – застосування машин. Вигода від застосування машин подвійна. Збільшується маса продуктів, зменшуються витрати виробництва. Примноження продукту викликає зниження ціни на нього. А це в інтересах споживача і, у першу чергу, найманих робітників. Очевидно, що кінець XIX століття – епоха розквіту машинізму в Європі обумовила і зростання життєвого рівня пролетаріату. Поява соціал-демократичного реформізму має своєю основою підвищення життєвого рівня найманого робітника. Застосування машин на першому етапі породило луддитів. Але Сей доводить, що скорочення зайнятості в галузі, де застосовували машини, привело до збільшення зайнятості в інших суміжних галузях. Ідея мультиплікатора свого роду.

Ж.Б. Сей пішов з життя у 1832 році. Події 1830 року привели до влади найбільш багатий шар буржуазії – фінансову аристократію, яка використовувала їх перш за все у своїх інтересах. Революція 1789 року не покінчила з усіма перешкодами на шляху індустріальної технологічної революції, функціонером якої виступала промислова буржуазія. Реставрація відродила окремі привілеї і у першу чергу землевласникам, країна опинялась в рамках політики протекціонізму, який приховувався під гаслом захисту національного виробництва, а це перш за все інтереси землевласників і фінансової олігархії. Проблема зайнятості – проблема, породжена машинізмом. Уже Наполеон, коли примушував то копати, то засипати канави, казав: «Яке мені діло до результатів? Треба мати перед очима тільки одне: поширювати багатство серед робочих класів» (Бастіа, с. 139).

Індустріальна технологічна революція з 1815 року отримала відомий розвиток. Її соціальні наслідки – зростаюче безробіття. А з появою безробіття, тяжких умов праці з довгим робочим днем, працею дітей і жінок неминуче поширення ідей соціалізму та комунізму. І вони захоплюють Францію. В боротьбу з ними вступають економісти, які підтримують запровадження машин, нових форм організації праці.

Одним із них є Ф. Бастіа. «Галасливі звинувачення проти посередників (торговців, фінансистів та ін.), взяті з книги сен-сімоністів, фаланстерів та ікарійців затоплюють журналістику і трибуну, і серйозно загрожують свободі праці та взаємним стосункам» (Бастія, с. 146).

Ф. Бастіа – цей трибун свободи економічної діяльності, аналізує ситуацію, яка породжується прогресом, його вплив на становище найманих робітників. Їх становище різко погіршилося, кажуть соціалісти, дійсність підтверджує це, що знаходить своє відбиття у безробітті. Бастіа говорить, що державне втручання через суспільне споживання (будівництво доріг, палаців) непродуктивне, воно відволікає кошти від виробництва. Запровадження машин веде не тільки до зменшення зайнятості, але і до його зростання в галузях, працюючих на машинізацію. Застосування машин веде до зменшення витрат, а значить до зниження цін, що є вигідним перш за все і більш усього саме найманим робітникам. Кінець XIX століття розкрив провісний дар економіста Бастіа – добробут робітників промислово індустріально розвинених країн різко зріс.

Французький соціаліст романтик Сісмонді – один з теоретиків, що розкрили наявність негативних сторін дії ринкових відносин в умовах панування капіталу, бачив вихід у поверненні економіки в русло гільдійських форм підприємницької діяльності. Він вважав, що про робітників мають піклуватися підприємці, а не суспільство. Бастіа ж виходить із основи, що між працею і капіталом існує взаємна зацікавленість, гармонія їхніх інтересів.

«Капіталісти й робітники! Я вважаю за можливе встановити наступний закон: «По мірі того як примножуються капітали, безперечна частка, що належить їм у загальному результаті, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим більше зростає і її частка безумовна» (с. 172). Це твердження підтвердилося.

Питома вага заробітної плати у витратах виробництва у ХХ столітті має ясно виражену тенденцію зростання і падіння процента. Хоча підприємницький дохід зростає швидше, ніж заробітна плата.

«Капітал, – говорить Бастіа, – ґрунтується на трьох здібностях людини: вмінні передбачати, розуміти і утримуватися».

Уже Ж.Б. Сей розрізняв особисте і державне споживання, вважаючи, що воно лише тоді продуктивне, коли створює корисності. Ф. Бастіа говорить про приватне і суспільне споживання. З позицій зайнятості суспільне споживання не завжди відповідає вимогам ефективності його витрат. Воно може бути корисним, якщо розширює сферу послуг. Категорія «послуги» у Бастіа – основа його поглядів на капіталістичне виробництво. «Суспільство являє собою сукупність послуг, які люди добровільно або з примусу надають одне одному, тобто сукупність послуг суспільних або приватних» (Бастія,с.140). «Взаємні стосунки людей... не можуть бути нічим, як взаємним обміном послуг, що все піднімається у цінності, і все зростає у корисності» (с. 171). «Будь-хто, хто погоджується дати капітал на певний термін, надає послугу. Отже, процент в законний в силу принципу, послуга за послугу» (с. 200).

Головний інтерес людей – сприяти швидкому утворенню капіталів. Капітали можуть і ховатися, і знищуватися, що Бастіа бачив у революцію 1848 року, списуючи на гарячність робочого класу. «Нехай же він, – говорить Бастіа, – усвідомлює, що капітал від самого початку працює на користь визволення людей від ярма невігластва, злиднів і деспотизму. Залякувати капітал – закріплювати потрійний ланцюг на руках людства».

Це написано після подій 1848 року які виявилися вкрай негативними для французького соціалізму, сенсімоністів, Фур’є та ін.. Необхідно наголосити, що подіям 1789 року передували неврожаї 1788 та 1789 років, а революції 1849 року – неврожай 1847, 1848 років. Знов видно роль аграрної технологічної революції. Незавершеність революції 1789–1794 років, події 1815 року були прологом революцій 1830 і 1848 років.

Роки диктатури Наполеона Бонапарта з його політикою чиновницького військового регулювання економіки після його відходу на острів Святої Єлени відкрили шлюзи індустріалізації країни. Однак простору дій промислова буржуазія не отримала. Влада, як політична, так і економічна, опинилась в руках фінансової аристократії. Виборчий ценз встановлював право вибору громадянам, які мали майно на 40 тисяч франків, а таких на декілька мільйонів виборців було лише 200 тисяч чоловік.

Тому боротьба проти фінансових магнатів повинна була неминуче початися. До того ж становище промислового пролетаріату – дітища індустріальної технологічної революції – було дійсно критичним. Повстання ліонських ткачів 1832 року під гаслом «або жити працюючи, або вмирати стоячи», – говорить про найглибшу кризу. Повстання було потоплено в крові. Але його причини залишилися і до 1848 роки, підсилені черговими неврожаями 1847–1848 рр. (наслідок того, що умови реалізації аграрної технологічної революції не з’явилися), неминуче повинні були підірвати соціально-економічну та політичну ситуацію в країні. Неминуче повинні були з’явитися і різного роду соціалістичні концепції (Сен-Сімон, Фур’є, Прудон, Луї Блан, О. Бланки, Кабе). Як пише А. Токвіль: «сенсімоністи, фаланстери, іберійці здійняли дуже сильний галас, і їхні ідеї зустріли відгук у середовищі робітників. І тоді коли у лютому 1848 року збройне повстання пролетарів Парижа скинуло ставлеників фінансової аристократії, політична влада опинилась в руках пролетарів, які не мали конкретної наукової програми своїх дій. Вони могли тільки проголосити ідею братства». Створення національних майстерень було верхом їхніх конкретних рішень. Народні майстерні Луї Блана утворюються державою по професіях. Перший внесок капіталу, прибуток ділиться на частини. Сен-Сімон з його ідеєю індустріального християнства, де суспільство, в якому треба працювати або головою, або руками, не давав відповіді на ту реальність, яку пізнавали пролетарі. Банкір і він не могли бути в одній зв’язці. Ідея Фур’є про фаланстери не могла бути здійснена на кам'яній бруківці Парижа. Національні майстерні Блана (спочатку вони об'єднували 20 тисяч парижан, потім їхнє число за рахунок притоку з провінції досягло 100 тисяч чоловік), нічим не відрізнялися від робітних домів Англії, в яких земляні громадські роботи становили їхній зміст, не могло породити ентузіазму та отримати позитивну оцінку суспільства. Як говорить Маркс: «це був ганебний стовп соціалізму». Було волаючим протестом пролетаріату проти буржуазної промисловості, буржуазного кредиту і буржуазної республіки, – середній клас охарактеризував народні майстерні як «державні пенсії за вигадану роботу». Це очевидний вирік соціалізму того часу. Необхідно було ще дозріти пролетаріату. А ситуація штучно створилася для дискредитації демократичної республіки. Штучно створюється бюджетний дефіцит, створюються фінансові скрути. Уряд за вказівкою фінансової аристократії отримує кредит. Але його погашення здійснюється через закриття рахунків по книжках ощадної каси. Вводяться нові податки. Один із них – «податок на селянство», за яким стягуються 45 су з кожного франка у державну казну. Селянин стає ворогом міста і перш за все промислового пролетаріату з його демократичною республікою. Кредит став зброєю проти робітничого класу. 16 квітня 1848 року 100 тисяч чоловік стоять озброєні під гаслами: «геть комуністів, геть Луї Блана, Бланки, Кабе».

З 4 травня 1848 року Франція стає буржуазною республікою. 31 травня скасовується загальне виборче право. Так французький соціалізм, до деякої міри запроваджений в практику першої половини XIX століття, в епоху початку індустріальної технологічної революції зазнав поразки. Раніше ці ідеї виявилися незатребувані у Північних Штатах Америки.

Економічна думка у Німеччині першої половини

XIX століття

Індустріальна революція в Європі починається наприкінці ХVІІІ століття. Початок її руху по континентальних державах істотно відрізняється. Воно відстає у Франції і Голландії від Англії, а у Німеччині її перші кроки відносяться до середини XIX століття, Німеччина на початку XIX століття складалася з 300 дрібних і найдрібніших держав. Крім того, до півтори тисячі напівсамостійних князівств, в яких панують общинні відносини у селі і характерні риси економічного становища дореволюційної Німеччини» (с.127). У Весфалії площею 1200 кв. миль розмістилися 52 держави, у Швабії на одну державу припадало 8 кв. миль.

Генріх Гейне говорив, що у негоду деякі німецькі держави можна було унести у вигляді бруду на чоботах.

У селі панували общинні відносини на основі натурального господарства: «ткали, пряли, шили, шевцювали і, звичайно, пекли хліб і забивали худобу у власному господарстві», – пише Зомбарт. Гільдійські відносини панували у містах. Більшість робітників мали клаптик землі, дрібну худобу, хату, город. 12,6 % усіх ткацьких верстатів, що виготовляли вовняну пряжу, 86 % всіх верстатів, що виготовляли полотнину, також належали селянам. Ще у 1846 році текстильна промисловість не користувалась ткацькими верстатами.

Відому роль у становленні ринкових відносин зіграла поразка Прусії від Наполеона. Це був важливий поштовх для Німеччини у відході від архаїки середньовіччя. «Вся Німеччина спала свинцевим сном». Революція 1789–1794 років відбилася дрібними бризками на німецькій ситуації – свідчить Г. Гейне. Поразка породила націоналізм, ненависть до французів. Починає відроджуватися тевтонський дух (це ж явище – біологічний нарциссизм спостерігається у 1914, 1941 роках), поразка Наполеона якоюсь мірою змінює відношення німців до французів.

Прусія в 1800 році підтримувала свої мануфактури. Перемога Наполеона обумовила наплив французьких товарів у завойованих місцевостях.

На початку 1806 року завойовники вимагають пропуски всіх французьких товарів на території, зайняті наполеонівською армією. У 1813 році прусська промисловість позбулася від своїх французьких конкурентів, а значить з’являється нове ставлення до французів – від ненависті до симпатії.

Характерна риса Німеччини початку XIX століття – панування бюрократії при абсолютних монархіях. Абсолютні монархії породжують неминучість регламентації всіх сторін політичного, соціального і економічного життя держави з неминучим зловживанням владою.

Саме бюрократія проводить реформи початку XIX століття. Це відбилося і на земельній реформі та реформі конституційного устрою.

В основу земельної реформи покладено вимогу створення найбільш сприятливих умов для реалізації аграрної технологічної революції. Досвід Англії говорить про перевагу великого господарства. Цю ідею і реалізувала Німеччина, але по своєму особливому шляху. На основі переділу общинних земель були створені великі поміщицькі (юнкерські) господарства та господарства економічно сильних селян. Юридичну основу складав принцип осілості. Родбертус-Ягецов констатує: «зі знищенням общинних порядків сільські робітники не одержали осілості або живучі в найманих приміщеннях, позбавилися вигону і разом з тим можливості тримати корів, свиней, гусаків. Раніше у селах був звичай, що батько сімейства, який не мав осілості, міг виганяти одну корову на загальні пасовища і зганяти гусей та свиней для спільного пасіння. Після скасування общинних порядків вони очутилися у безвихідному положенні (Берлін, с. 169). Зубожіння створює дешевий ринок праці. Всі державні повинності і тяготи були покладені на селянство. Попит на внутрішньому ринку був мізерний. Відомий економіст Кнапп пише: «занепад фізичних сил, тупий вираз і грубі риси обличчя – всього цього може не помітити лише той, хто не звик ні до чого іншого» (с. 120).

Майже поголовна безграмотність. Юнкери–поміщики (тевтонські лицарі) отримали і викупні платежі. Завдяки реформі вони і крупні селяни отримали можливість інвестувати у своє господарство як передові технології, так і реорганізацію господарської структури. Різко зріс експорт зерна в Англію і його переробка на спирт та шнапс, біля чверті всієї виробленої продукції йшло на експорт (с. 123). Юнкери – опора прусського уряду і як наслідок, їхнє всевладдя.

Виборчий ценз також мав своєю основою «осілість» (володіння землею не менш як 10 років). В результаті у 30-тих роках у всіх земських зборах з 584 депутатів 278 – дворяни, 124 – представники сільського населення (фермери) і 182 городянина.

Склад депутатів говорить про те, що інтереси промислової буржуазії реалізувати було важко. «Переважання сільського господарства над промисловістю, села над містом, дрібних форм виробництва над великими, дрібного самостійного виробника над безхазяйним пролетарем – такі найбільш».

В економічному житті цього періоду певну позитивну роль відіграло утворення в 1834 році Митного союзу. Якщо раніше кожна з німецьких держав охороняла свою «незалежність» і огороджувалась митними бар’єрами, але відкривала дорогу фритредерській політиці Англії, не сприяла національному відродженню, то з появою Митного союзу ситуація змінюється. Але на неї впливає позиція юнкерів-поміщиків, прихильників фритредерської і промислової буржуазії – прихильників протекціонізму.

У цих складних умовах розвивається економічна думка Німеччини першої половини XIX століття. Особливе місце в історії економічних учень Німеччини займає Ф. Ліст. Автор «Національної системи політекономії» (1841). «Історія моєї книги є історія половини мого життя» або історія Німеччини з 1800 по 1840 роки. Вже в самій назві підкреслюється концептуальна основа цієї книги – національна, не космополітична політична економія. Сміт – англійський економіст, Сей – за наявність загальних властивих всім країнам законів економічного життя, а Ліст виводить її на національний ґрунт. Англійська політична економія проклала дорогу фритредерству – волі міжнародній торгівлі і торговельній політиці. Це відправна крапка і у Ліста: міжнародна торгівля і торговельна політика. Але висновки діаметрально протилежні. Ліст на цій основі обґрунтовує протекціонізм. «На нашу думку, та форма правління повинна бути визнана найкращою, яка більш за все відповідає генію і стану нації і особливо тому ступеню культури, на якому вона стоїть».

Отже, на передній план висувається форма правління в її теоретичному і практичному плані.

Ліст один з основних авторів і творців Митного союзу 1819 року, який вже міг узагальнити досвід континентальної блокади і потік англійських товарів, який хлинув у роздрібнену Німеччину після її скасування, і Франція, котра захистила свій внутрішній ринок загороджуючими тарифами і зберегла можливість реалізації індустріальної технологічної революції, наочно свідчать, що свобода торгівлі, оспівана англійською політекономією, може мати тяжкі наслідки для країн з більш низьким ступенем розвитку.

Після змушеного від'їзду в США Ліст мав можливість наочно побачити, що дає дійсність США, на території яких проводилась як перша, так й друга політика, на Півночі і на Півдні.

Боротьба за незалежність привела до розриву з Англією, що створило умови для розвитку промисловості у колишніх колоніях, що вплинуло на землеробство та призвело до зростання цін на землю. Але оскільки після паризького миру Конституція штатів заважала виробленню загальної торгової системи і тим відкривала вільний доступ англійським фабрикантам, конкуренції яких не могли витримати тільки що виниклі фабрики Північної Америки, то промислове процвітання країни зникло ще швидше, аніж виникло. «За порадою нових теоретиків, – говорив згодом один оратор в конгресі про цю кризу, – ми купували там, де можна було купити найдешевше, і наші ринки були сповнені чужими товарами. Наші мануфактуристи були розорені, наші купці збанкрутілі, і всі ці причини так шкідливо вплинули на землеробство, що настало загальне знецінювання землеволодіння, а з ним і банкрутство наших землевласників» (Ф. Ліст, т. 1, глава 9, с. 154). Конгрес був у облозі петиціями від усіх штатів на користь заступницьких заходів для місцевої промисловості. Тарифи змінилися в 1789, І804, 1828 роках. Останній захистив американських виробників від конкуренції англійців. У 80-х роках захищатися вже потрібно було англійцям. Їм же довелося захищатися і від німців.

«Коли у 1827 році послідовники принципу вільної торгівлі почали пригноблювати американських фабрикантів і захисників національної промисловості через тарифне питання, запросили мене висловитися з цього приводу» (с. 9). Тут на американському ґрунті і формується в цільне учення про національну систему політекономії. Європейське знання і американський досвід поєдналися і заявляється концепція стадій розвитку людської цивілізації Ліста.

«Процес, який здійснювався в Європі протягом віків, перед нашими очима тут перехід від дикого стану до пастушачого, а потім землеробського і з цього останнього до мануфактурної промисловості та торгівлі». Ф. Ліст наголошує, що єдиною умовою вирвати населення з первісного стану і цілковитої відсутності потреб є розвиток промисловості.

Ліст наголошує: «Тут в США простий землероб намагається залучити у своє сусідство заводчиків і фабрикантів» (с. 9).

А. Сміт у своєму дослідженні говорить про те, що є первісний стан, коли тільки праця була джерелом мінової цінності, а наступною знаковою подією виступає поява приватної власності на землю і капітал. Тоді рушійною силою, що визначає прогрес суспільства, виступає інтерес індивіда, який реалізує також і інтереси суспільства.

Ф. Ліст між егоїстом-людиною і державою (суспільством) вводить націю: кожна людина – частина нації. Нація має свої особливості: рівень розвитку культури, геній, менталітет, політика, могутність. У націй розходження, рівність націй можливе тільки на останній стадії, коли її досягнуть усі.

Політична економія є «такою наукою, яка, усвідомлюючи сучасні інтереси і особливе положення націй, навчає, яким чином кожна нація може підвестися на таку ступінь економічної культури, на якій союз її з іншими цивілізованими націями буде можливий завдяки свободі обміну можливим і корисним» (с. 9).

Незалежність і могутність країни – це «дві ідеї, невіддільні від ідеї національності». Та для цього потрібна величезна територія, з відповідними багатствами, помірним кліматом, сприятливим для розвитку мануфактур. Це – Німеччина і США. Щоправда, до Німеччини, на думку Ліста, слід приєднати Голландію та Данію. Як бачимо, Ф. Ліст виступає і як теоретик-геополітик.

Ідея національності – відбиток реальної історичної обстановки роздрібненої Німеччини. Її об’єднання вимагає національної ідеї. Молода промисловість Німеччини після 1815 року під грізним натиском промисловості Англії повинна була захищатися, хоча в самій Англії існує заборона на ввіз хліба, в експорті якого зацікавлений юнкер-поміщик.

Нації, котрі досягли переваги в мануфактурній торгівлі, мореплавстві використовують ці успіхи для зміцнення політичного впливу і створюють заклади для його реалізації, закріплення монопольного положення у відсталих країнах.

«Сукупність цих закладів (заборона ввозу і мита на нього, обмеження судноплавства, премії за вивіз і т.д.) називається митною системою. Під впливом більш ранніх успіхів інших націй, митних систем чужих країн і війн, більш відсталі нації виявляються змушеними шукати в самих собі засобів для переходу від землеробського стану до мануфактурного; вони повинні обмежити торгівлю з передовими країнами шляхом власної митної системи. Ця остання, виявляється природним наслідком прагнучих націй гарантувати міцність свого існування і прогресу або навіть свого переважаючого впливу, сприяє йому і не суперечить більш високій меті людства майбутній всесвітній конфедерації». Такий прообраз Всесвітньої торговельної організації, висловлений майже за півтори століття до її виникнення.

О. Бісмарк здійснив ідеї Ліста, які для нього були компасом, в його політичній, соціальній та економічній діяльності на посаді канцлера Німеччини, коли за короткий час вона піднімається на надзвичайну висоту промислового і аграрного розвитку.

Другим ключовим моментом теоретичної діяльності Ф. Ліста, тісно ув’язаним з національним, є його вчення про продуктивні сили. До продуктивних сил він включає: волю думки, совісті, преси, суд присяжних, публічність судових засідань, контроль адміністрації, парламентський уряд. Це те, що сьогодні називається відкритим суспільством.

Багатства нації виступають вищим ступенем розвитку цивілізації, а саме вона розвиває моральні сили нації. «Прагнення до постійного примноження інтелектуальних і моральних благ, до змагання і свободи є характерною рисою мануфактурного і торгового ладу, тим часом як при нескладному землеробському режимі панує легкість розуму, фізична нерухливість, прив’язаність до старих ідей і звичок, до старих звичаїв і навиків, недостатність виховання, добробуту свободи». Пам’ятаємо його репліку про те, що американський фермер радий сусідству фабриканта і заводчика.

Індустрія за Лістом – це не тільки природний результат праці і накопичень, але і творча соціальна сила індустріального капіталу і праці.

Протекціонізм за Лістом – це не охоронець внутрішнього ринку, захист національного виробника, це потужний фактор сприйняття нової культури в широкому змісті слова і перш за все індустріального виховання нації і виховання такого міського населення, котре є функціонером індустріального розвитку країни.

Цікавий також історичний факт: напередодні революції 1848 року країна була на межі фінансового банкрутства. Король звертався до Ротшильда з проханням про позику, та Ротшильд виставив умову – позика має бути гарантована зібранням народних представників.

Промислова буржуазія, незважаючи на свою слабкість уже представляла певну політичну силу. (Хоча Карл Маркс вважає, що німецька буржуазія показала свою слабкість в революції 1848 року).

Великий вплив на формування світогляду німців зіграло лютеранство – від свободи тлумачення Євангелія до свободи духовної. Якщо ідеї просвітителів реалізувалася у політичній і соціальній революції у Франції і французи отримали політичну свободу, то у Німеччині відбулася духовна революція релігії і філософії: «Якщо у Франції у 1789 році революція – писав Генріх Гейне у своїй праці про історію – відбулася матеріальна, то революція у Німеччині – духовна!» Ідея стає матеріальною силою, якщо вона оволодіває масою – говорить К. Маркс. «Багатство нації полягає не в масі мінових цінностей, а взагалі у ступені розвитку виробничих сил і, зокрема, розумових і моральних». Як зазначалося раніше національна ідея стала зброєю об’єднаної Німеччини. Об’єднання Німеччини повинно відбуватися не тільки на індустріальному вихованні, але і на основі захисту національного виробництва. Неминуче теоретичне посилання про роль національної особливості. Сама концепція англійської економічної школи ґрунтується на фундаменті космополітичного лібералізму. Є загальні для всіх країн економічні закони. Але є і національні, як похідні від конкретного середовища історичних умов формування національного об’єднання, традицій і звичаїв, правових і культурних норм, що діють в країні. Головний принцип – історичний підхід. Утвердження ролі історизму – одна з найважливіших заслуг історичної школи Німеччини і одного з її основоположників Ф. Ліста. «Історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття. Завдяки зусиллям науково-історичної школи і методу, що не мав собі рівних, на одному з етапів інтелектуальної історії минуле виявилося для сучасної людини відтвореним теперішнім з надзвичайною різноманітністю форм мислення. На емпіричному рівні це означає дослідження настільки ретельне, наскільки це можливо, конкретних взаємозв'язків між мисленням і його історичним контекстом» (Вільгельм Рошер). Оскільки ринкові відносини формувалися в умовах так званого «прусського шляху розвитку капіталізму», неминуче занесення у перші ряди держави – як регулятора і фактора їхнього розвитку. У передмові до своєї праці Ліст писав: «Таким чином, національно-економічний шлях повинен сприяти добробуту, могутності і культурі Німеччини. На сутність націоналізму, як засобу, впливає індивідуалізм...» Ешлі наголошує, що проголошена школою Сміта роль приватного егоїзму в реалізації суспільного інтересу не є аксіомою. Конфлікт між дедуктивним і асоціативним методами абстрактних положень Сміта і Рікардо не міг не породити смуту. У 1848 році ще один німецький професор Бруно Гільдебранд у праці «Політична економія теперішнього і майбутнього» зайняв по відношенню до Сміта і Рікардо критичну позицію. Історичній школі з її лютеранський світоглядом не може подобатися примітивний егоїзм. Вони вшановують християнські заповіді. Заслуговують на увагу і їхні погляди на відносність природних законів, які відрізняються від хімічних або фізичних. Історична школа Німеччини пропонує свою форму реалізації висновків економічної теорії. Мистецтво державної людини полягає в тому, щоб застосовувати принципи до нових потреб, знаходити нові рішення для нових проблем.

Історична школа Німеччини

Німеччина першої половини XX століття, як уже зазначалося раніше, переживала насичений гострими історичними подіями період. Наполеонівські війни звільнили її від кріпосного права. Едикти 1808–1809 років знаменували новий суспільний розвиток країни, але зі збереженням автократичного правління. Королі, маркграфи – їхня роль у державі – практично абсолютне панування. Це зумовило роль королівського чиновника-бюрократа, владу столоначальника. Цю систему висловлювала німецька школа камералістики.

Учення Рошера своїми коріннями іде у камералістику ХVII–ХVIII століть. Авторитарна держава неминуче породжує бюрократію. Службовців у справах адміністративних і фінансових вчити цьому потрібно було на конкретних прикладах, тобто знати історію права, традиції та звичаї, закріплені в законодавчих актах. Б. Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» стверджує, що політична економія – наука про закони економічного розвитку нації. Тут ми стикаємося з різночитанням. Якщо у Рошера «принципи» то у Гільдебранда «закони розвитку», а це вже більш широке тлумачення. Але залишається головне – закони національні, а не планетарні. Важливим представником цієї школи був К. Кніс, автор праці «Політична економія, розглянута з історичної точки зору» (1853), який піддав сумніву існування і природних законів в ім’я свободи, і законів розвитку Гільдебранда. Це теоретичне сум’яття у поглядах засновників школи намагалась зняти молода історична школа. Хоча і без успіху. Але при інших рівних умовах «історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття». Історичний метод у політекономії входить і сьогодні до її методологічного арсеналу.

Положення Німеччини на карті Європи не порівняти з Англією, Францією, Бельгією, Голландією. Під тягарем минулого Німеччині потрібні були ідеї, в тому числі економічні, які б дали поле для ефективного індустріального розвитку. А цей особливий шлях вже накреслив Ф. Ліст. Враховуючи національні особливості, рівень її індустріалізації, він запропонував на певний історичний відтинок часу шлях заступництва національного підприємця і тільки по досягненні рівня іноземного розвитку переходити до вільної торгівлі. Тут є усі елементи історичного підходу до аналізу економічних явищ.

Історична школа Німеччини відкинула правильність космополітичної теорії вільної торгівлі, заснованої на дії особистого інтересу, що не придушує суспільний. Національні традиції, стан законодавств, місце і роль держави в рішенні національних інтересів, різних державних і комунальних інститутів і утворюють остів національної економіки.

Врахування неминучого історичного факту, стан минулого і теперішнього – ось вихідна база для аналізу політичної економії. Твердження історичного методу політичної економії – одна з заслуг історичної школи Німеччини. Її засновники Рошер, Гільдебранд, Кніс чітко визначили своє ставлення до індустріальної технологічної революції. Так, Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» пише: «Найважливіше всесвітньо-історичне значення машини полягає в тому, що вона вирвала робочі класи з лінощів і невігластва, з задушного і безглуздого костеніння і разом з усвідомленням власних сил, з наполегливістю в роботі та підприємництві пробудила в них прагнення до гідного життя в історії... Тимчасове зло, що походить з цих технічних відкриттів людського духу, тимчасових страждань робітників, котрі залишилися внаслідок суперництва машин без роботи і хліба... це можна назвати лише потугами при народженні нової епохи» (с. 189).

Рошер – засновник історичної школи: «Одна лише промисловість може поставити на службу собі всі сили природи». Та вона ж «недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм народжуються перш за все у містах». Він же вказує на взаємозв’язок аграрного та індустріального розвитку. «Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства».

У «Принципах політичної економії» Рошер формулює методологію викладення політичної економії. Як тут, немає слова «закони» політичної економії, воно замінено на принципи. Цим уже він відторгається, відгороджується від Сміта й Рикардо та їхньої школи. З чого випливає висновок – немає планетарних законів як об’єктивних, не залежних від національної приналежності законів розвитку. «Наша мета – описання того, чого бажали, до чого прагнули народи в економічній галузі; цілі, які вони переслідували і досягали; підстави заради яких вони переслідували і яких вони домагалися... таке дослідження... якщо зупинитися у тісному контакті з іншими знаннями національного життя, зокрема, з історією права, політичною історією і історією цивілізації». Висновок, який є неминучим – застосування в політичній економіці історичного методу.

Економіка та економічна думка США

Є версія про те, що відкриття Америки відбулося раніше за Колумба. Там побували нормани, росіяни, можливо полінезійці. Але це випадкові епізоди. Сталий зв’язок Америки з Європою, Африкою та Азією починається з експедиції Колумба. Звідси починає відлік світова історія. У 1492 р. гарматний постріл оповістив про Новий світ. У 1541 році Новий світ став називатися Америкою.

«Не підлягає жодному сумніву, що великі революції, які відбулися у торгівлі у XVІ і XVІІ століттях у зв’язку з географічними відкриттями, швидко просунули вперед розвиток купецького капіталу і складають один із головнях моментів, які сприяють переходу феодального способу господарювання до капіталістичного. Раптове розширення всесвітнього ринку, примноження товарів, що оберталися, суперництво між європейськими націями у намаганні володіти азійськими продуктами і американськими скарбами, колоніальна система – все це суттєвим чином сприяло руйнуванню феодальних рамок виробництва» (К. Маркс, Капітал, т. З, с. 344–345).

Історія Америки пов’язана не тільки зі Старим світом, але вона включає американських індіанців, негрів із Африки, вивезених у рабство південних народів та азіатів. Корінне населення не знало плуга, не знало колеса, не знало пороху, залізної зброї та знарядь праці. Земля була власністю племені або роду. Колоніальна система безвідносно для Англії або Франції, або Голландії будувалась на даруваннях. Елементи феодальних відносин існували в голландських колоніях. Потім у 1664 році вони стали англійськими, що було заслугою англійського військового флоту. Але дарування залишилися. Середній розмір дарування у 1700–1775 роках становив 10400 акрів (близько 3,5 тис. га). Очевидно, що більша частина земель була незаселена і необроблена. Спочатку колоністами були або злодії, або «кабальні слуги».

У 1611 році колоністам дали індивідуальні земельні ділянки, у подальшому колоністами стали люди, переслідувані в Європі через релігійні переконання – це були пуритани, протестанти. Тому і з’явилася ідея про те, що Америка країна «свободи совісті» (але полювання на відьом там було поширене). Поселенцями стало і сільське населення Англії, яке опинилось без джерел до існування в результаті запровадження вівчарства, про що говорилося раніше. Вони мали вищу культуру англійського та голландського землеробства. Аграрна технологічна революція в Англії стала джерелом колонізації Нового світу. Англійців-колоністів спонукала до виїзду в Америку земля, тоді як французів, де значення аграрної революції було недостатнім – торгівля і перш за все хутра, про що свідчить колонізація Канади.

Трьохсотлітня колонізація призвела до того, що власники землі та її надр були майже поголовно винищені, причому в буквальному значенні цього слова. К. Маркс у «Капіталі» пише: «...пуритани Нової Англії – ці віртуози тверезого пуританізму у 1703 році на своїй Assemblly (законодавчих зборах) поставили премії у 40 фунтів стерлінгів за кожний індійський скальп; у 1720 році премія за кожен скальп була підвищена до 100 фунтів стерлінгів; у 1744 році за скальп чоловіка – 100 фунтів стерлінгів у новій валюті, за полоненого чоловічої статі 105 фунтів стерлінгів, за полонену жінку або дитину – 55 фунтів стерлінгів, за скальп жінки або дитини – 50 фунтів стерлінгів.

Колонізація відбувалась за рахунок рабів, насильно захоплених в Африці. Був і такий вид торгівлі у Західній цивілізації. Цікаво, що основною релігією більшості негрів у сучасних США є протестантизм.

Колонізація США в англійському варіанті знайшла своє відображення і в розвитку промисловості. Вона йшла шляхом «гільдійської», мануфактурної. Вона входила до господарського устрою фермера-землероба.

Освоєння земель через нерозвиненість транспорту проходило за іншою, ніж в Англії, схемою. Освоювалися землі, а за ґрунтовими відмінностями Америка дає дуже картату картину. У західній частині центральних рівнин панують продуктивні черноземовидні ґрунти, на південному сході переважно кислі та дерново-карбонатні, на плато Великих рівнин переважають темно-каштанові ґрунти, які легко піддаються ерозії. Є напівпустелі і пустелі (США. Словник-довідник. с. 64). Ця різноманітність конче повинна була знайти своє відображення у теорії земельної ренти та в історії аграрної технологічної та індустріальної революцій США. У північних колоніях Англії (Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд) найбільший розвиток ремісничої та мануфактурної промисловості, судноплавства та морської торгівлі. Городяни мали поля, городи і худобу. На багатих рибних промислах було зайнято до 30 тис. людей, в торгівлі колоній з Англією було задіяно 1100 кораблів із 29 тисячами матросів (Нариси історії США. с. 55). Хоча Англія заборонила колоніям виробляти залізні вироби, та у 1775 році у 13 американських колоніях було більше доменних печей, аніж в Англії та Уельсі. По виробництву заліза вони стояли поряд із Англією та Швецією, хоча поступалися Росії (с. 56). Середньоатлантичні колонії (Пенсільванія, Нью-Джерсі. Нью-Йорк) – райони виробництва пшениці. Великі аристократичні володіння, які здавали дрібні ділянки в оренду фермерам та дрібні приватні господарства. У Філадельфії найбільше місто в колонії – Пенсільванія – 23 тисяч мешканців. Були броварні, залізоробні мануфактури.

Південні колонії – здебільшого рабовласницькі. Раби обробляли тютюнові плантації, потім з’являється виробництво бавовни.

Для економічних відносин у сільському господарстві в колоніях була характерною квазірента – тверда рента, фіксована безвідносно до ринкової оцінки землі. Але в умовах численних незаселених земель та можливості відбирати землі у індіанців монополія на землю не могла затвердитися. Боротьба проти квазіренти породила так зване скватерство.

«Шотландці, ірландці... зухвало й безладно захоплювали всіх менор Конеситога. При цьому вони (скватери) стверджували, що огидно законам природи і Бога, аби так багато землі залишалось незайнятою» (там же с. 68). Історія скватерства в США показує, що незважаючи на те, що офіційне землеволодіння покоїлося на даруванні окремим особам від англійських королів, а ці дарування вимірялися мільйонами акрів (Ферфакси у Віргінії вважали, що мають 6 млн. акрів) і при здачі її в оренду сплачувалася квазірента (тверда рента). Але фактично більша частина подарованих земель захоплювалась скватерами.

І для ХVІІ–ХVІІІ століть це було поширеним явищем. Прийняття 1862 року конгресом закону про гомстеди тільки узаконило цю форму землекористування, надавши їй юридичний статус. Це підштовхнуло переселенців до захоплення необроблених земель. Така американська ситуація підтверджувалась у тих країнах, де процес колонізації відбувався у народів, де ще не затвердилася власність громад, а ще існувало родоплемінне землекористування.

Приклад цьому дає російська колонізація за Уралом.

В американських штатах через різкі відмінності в культурах землекористування у країнах південних штатів, де виробляли бавовну і тютюн, було затверджене рабське плантаторське господарювання. Плантатори володіли величезними земельними площами. І тут закон про гомстеди в його соціально-політичному значенні відігравав роль тарана – знищення самої основи рабства плантаторського господарства. Це був яскравий приклад значення одного закону в корінному перетворенні цілої системи.

Закон про гомстеди, підписаний А. Лінкольном 20.05.1862 року, по якому громадянам США або особам, які заявили про бажання стати такими, мали право на безоплатне одержання земельного наділу (гомстеда) розміром до 160 акрів (65 га). Через 5 років наділ за умови його обробки переходив у власність поселенця.

Шлях розвитку фермерського господарства, заснований не на переділі помісного общинного господарства, що здійснюється зверху, а по демократичному шляху реалізації вимог аграрної технологічної революції, вимога оптимальних площ сільгоспугідь, що дають найбільшу ефективність з урахуванням спеціалізації.

В.І. Ленін дав таку оцінку цій знаковій історичній події: «Американська республіка здійснила на капіталістичний манер «народницьку ідею роздачі незайнятих земель кожному бажаючому».

Закон про гомстеди відіграв значну роль у громадянській війні Півночі-Півдня. Саме після видання закону, перемоги Півночі над рабовласницьким Півднем стали носити визначальний характер. Плантаційне ведення сільського господарства, що відбилося перш за все у збільшенні площ під бавовною, привело до виснаження ґрунту. Тому було необхідно збільшити площі за рахунок просування на Захід, що підривало господарство фермерів і закривало дорогу скватерам, зменшувало можливості жителів півночі одержати гомстед. Жителі півдня отримали підтримку законодавців (Закон про рабів-втікачів). Жителям півдня необхідно було отримати федеральну владу. 12.04.1861 року «Конфедеративні Штати Америки» (9 штатів Півдня) почали громадянську війну. Використовуючи переваги економічні: перш за все промисловий потенціал, залізничний і потужний торговельний флот, розвинений зв'язок, підтримку профспілок та соціалістів, фермерів, негрів, робітників, Північ під гаслом відродження єдності країни завдав військової і політичної поразки Півдню.

Економічну ситуацію періоду до 1861 року розкриває Кері у своїх «Політико-економічних листах до президента Американських Сполучених Штатів». Він говорить про суперечливість розвитку країни, її стрибкоподібний рух. Причину цього він вбачає у системі вільної торгівлі, яка після 1815 року поступово охоплює своєю дією світову торгівлю.

«Вільна торгівля знайшла країну в 1816 році на вищому ступені благоденства, а залишила її розореною». У 1828 році, перемінивши свою торговельну політику, уряд перейшов від вільної торгівлі до охоронної системи. Виросло число банків. Перехід до фіскального тарифу – остання ступінь, яку було досягнуто в 1842 році. В 1842 році фіскальний тариф був замінений охоронним. Іноземні борги були сплачені, колишні банки відновили платежі, купці знову набули квітучого стану, дзвінка монета з’явилася у достатку обігу. Штати знову отримали можливість збирати податки і зняти з себе пляму незаможних.

Але у серпні 1846 року система центрального уряду була знов змінена. З тих пір минуло 11 років, пише Кері, які ознаменувалися непостійністю і неміцністю комерційних справ, фабриканти і купці розорені, число людей, що залишились без роботи, досягло нечуваної цифри.

З цих листів випливає висновок, що економічна і соціальна ситуація в країні була вкрай напруженою, а особливо страждали від цієї торговельної політики штати, де вироблялась експортна продукція і де була ще незміцніла промисловість.

Громадянська війна за панування над федеральною владою мала життєво важливе значення як для Півдня, так і для Півночі. Але Північ, прийнявши закон про гомстеди, одержав у цій боротьбі безліч переваг. З плантаторським господарським ладом було покінчено. Аграрна технологічна революція пішла у США семимильними кроками – вільне фермерське господарство стало поживною основою індустріальної революції. Американський фермер прагнув до зростання, він бажав, аби поряд був фабрикант – ринок збуту продукції фермера і технічного переоснащення свого господарства.

Тому Кері не міг прийняти ані теорію трудової вартості Рікардо і його теорії ренти, ані вчення про доходи та їхні джерела. Як не міг він прийняти і концепцію фритредерства. Він автор концепції гармонії інтересів. США епохи Кері не мала різкої диференціації на багатих і бідних. Підприємництво починалось з власних збережень та праці. «Праця і ощадливість» – джерела добробуту. «Система Рікардо є системою ворожнечі і прагне збудити війну як між станами, так і між націями».

Гармонію інтересів Кері виводить із закону розподілу. Він стверджує, що зі зростанням продуктивності праці частка праці зростає і у кількості, і у питомій вазі. Це підтверджується такою таблицею:

Частка праці зросла і якщо на стадії кам’яної сокири вона складала 25 %, то залізної – 50 %. З цих же посилань він створює і свою теорію вартості, що отримала назву вартості, обумовленої заощадженою працею не у виробництві, а у відтворенні.

Із зростанням продуктивності праці витрати на відтворення продуктів, у тому числі виробництва, зменшують цінність капіталу, а значить ведуть до зниження процента, тобто тієї частки, яка збільшує власнику капіталу.

Враховуючи специфічні умови США: наявність величезних площ, наявність вільних земель і наявність величезних розходжень у плодючості ґрунтів на території штатів, він доходить висновку, що людство у своєму русі переходить від некращих часів до гірших, а від гірших до кращих, а значить до зменшення витрат на продовольство, а значить до зростання добробуту як робітників, так і підприємців. Багато зі штатів США не знали феодальних відносин. Для окраїни характерні колоніальні захоплення земель з винищенням корінного населення. Захоплення земель у сусідніх держав у 1803 р. США за 15 млн. доларів купили у Франції Луїзіану, у 1819 році примусили Іспанію продати Флориду, в 1845 році у Мексики відібрали Техас, у 1846 році у Англії – Орегон, у 1848 році забрали у Мексики половину її території, в 1867 році купили у Росії Аляску.

Демократична конституція дарувала свободу у найширшому змісті цього слова. Ресурси праці – молоде, здебільшого пуританське населення, земля з її родючими ґрунтами, водними ресурсами, м’яким кліматом. Громадянська війна знесла перепони поєднання аграрної та індустріальної революцій і створила величезний внутрішній ринок. Техніко-технологічні рішення, створені в Європі, приходили до США готовими. Для ринкових відносин умови було створено. Але як ними розпорядитися - даючи їм волю руху, або коректуючи його?

Ж.Ш.С. Сісмонді

Переможна хода індустріальної технологічної революції обумовила народження нового суспільного ладу, який отримав назву капіталістичного. Це нові економічні, політичні, соціальні, моральні інституції. Тому у західній літературі проводиться розподіл між Старим і Новим суспільством. Але Старе трансформується в Нове в умовах, які ніяк не позначені християнськими чеснотами.

Запровадження машин приводить до значного, різкого зростання продуктивності праці. Це можна продемонструвати на прикладі виробництва шпильок. Якщо у шпильковій мануфактурі розподіл праці вів до контрастного зростання його продуктивності, то застосування машини дасть не менший, а більший ефект. До 1824 року для остаточної обробки кожної шпильки потрібно було не менше 14 людей, що виконують різні операції. Винайдення машини Райтера привело до того, що тепер (це середина XIX століття) 400 робітників виробляють щодня 50 млн., або 125 тисяч шпильок на одного робітника (Шиппель. Сучасна бідність. С-Пб., 1902, с.30).

Величезна роль машини в енергетиці країни. Робота пару в англійських рудниках і металургійних заводах, на різних фабриках, локомотивах та пароплавах дорівнювала 3 млн. 650 тис л.с., що дорівнює кількості 11 млн. коней при 10-годинному робочому дні, що у 64 рази дорожче ніж при механічній роботі за допомогою пару (там же с. 21). Нові технологічні рішення обумовили зменшення сировинних матеріалів для одержання промислової продукції. Так витрата вугілля на одну тонну чавуна становила у 1796 році – 6 т, у 1806 році – 5 т, у 1880 році – 2,4 т (там же с. 33). Механічні сили в останньому десятиріччі ХVІІІ століття, виражені в людських силах, ще не зрівнялись із населенням Об’єднаного королівства, а 1818 року вони переважали це населення у 10 разів, в 1812 році – в 16 разів, в 1871 – в 32 рази (там же с. 41). Менш контрастні зміни в сільському господарстві. Так врожай пшениці в Англії за цілий ряд років до 1770 р. складав 23 бушеля з акра, за 20 років включаючи 1876 р. – 28 бушелів (там же с. 40).

Індустріалізм несе не лише серйозні позитивні результати в зростанні продуктивності праці, а і зміни у свідомості самих працюючих. Друга половина ХІХ ст. реально показала, що концентрація виробництва призвела до концентрації найманих робітників. Якщо раніше вони були групою, то зараз – монолітним трудовим колективом, здатним успішно боротися за справедливий договір з капіталом про умови розподілу створеної та реалізованого продукту.

«Майбутність, до якої неясна фантазія соціаліста підготовляється машинами, що вони так нехтують» (Б. Гільдебранд, с. 89)

Одним із таких «соціалістів», які піддали негативні сторони індустріалізму блискучій критиці, є Жан Шарль Леонард Сісмонді де Сісмонді. Автор праці «Новий початок політичної економії» (1819) та «Нариси політичної економії» (1837).

Вихідна позиція автора розкривається у наступному положенні: «Матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави, становить предмет політекономії». «Держава за допомогою політичної економії повинна надати всім можливість користуватися благами народного багатства» (Нові початки політекономії, с. 148).

Як видно, Сісмонді піклується за весь народ, як багатих, так і бідних, хворих, старих, дітях, інвалідах. Про це наголошується ще раз у такому визначенні багатства: «Багатство є благо, якщо воно несе вдоволення усім класам». На протилежність класичній англійській політичній економії про роль ощадливості, про роль накопичення Сісмонді пише: «Не треба ставити задачу накопичувати багатство» (с. 149). Але у наступному положенні закладене протиріччя: «Ми разом із Адамом Смітом вважаємо, що праця є єдиним джерелом багатства, а економія – єдиним засобом накопичення його» (с. 167). «Багачі можуть накопичувати свої багатства як шляхом розширення виробництва, так і тим, що забирають собі більшу частину того, що раніше залишалось біднякам. Для того, щоб цей розподіл був урегульований, для того, щоб він був справедливим, ми майже завжди закликаємо те саме втручання уряду, яке Адам Сміт відкидав» (с. 168).

У конкуренції він бачить, що «вона привела до величезного зростання промисловості, але дуже часто вона несла за собою найжорстокіші страждання для деяких класів населення». Отже, основний висновок Сісмонді – необхідне втручання держави в економічне життя і перш за все у розподіл, а також відгородити суспільство від вільної та універсальної конкуренції, а значить і втручання у виробництво. У Сісмонді боротьба «добра із злом неминуча». Конкуренція породила величезне зростання виробництва, вона породила «найжорстокіші страждання деяких класів». Завдання спалити «зло». Як же він розв’язує цю задачу?

Якщо зростання промисловості, зростання виробництва випереджали зростання чисельності населення, то неминуче збільшення нерівності людей, неминуча поява суперечності між зростаючим виробництвом і споживанням. Але це відбувається при пануванні ринкових відносин з пануванням капіталу в їхньому функціонуванні. Виробництво – говорить Сісмонді – припиняється, як тільки воно припиняє приносити дохід. Якби багаті класи раптом вирішили жити як бідні, робітники впали б у безнадійні злидні і померли б з голоду».

«Хліб може залишатися не проданим, незважаючи на наявність величезної кількості голодних» (с. 149).

Але історія знала час, коли виробництво і споживання знаходилися у певній гармонії. Це період гільдійського розвитку промисловості. «Кожен виробник починав з виробництва того, що потрібно йому самому, він знав свої потреби і, у відповідності з цим, регулював свою працю».

Понадвартість називається доходом від капіталу (с. 142). Це не додаткова вартість Маркса, та вона наближається до неї. Це теж відрахування з продукту праці робітника. Заслугою Сісмонді є постановка питання про кризи надвиробництва, свідком яких він був (1818, 1825). Але дати строго наукове обґрунтування він не зміг. Заслугою Сісмонді є ідея про концентрацію майна, про що говорилося вище, і зростаючу пролетаризацію робочих мас. Своїм закликом до державного втручання він відкриває дорогу критиці абсолютного лібералізму, чим передбачає ідеї катедр-соціалізму та державного соціалізму.

Є три види доходу – рента, прибуток, заробітна плата. Вони три різні форми користування продуктами людської праці. В основі ж цього – праця. «Робітник за день праці виробляє значно більше, ніж йому потрібно на день, але після того, як він поділиться з землеробом і капіталістом, йому рідко коли залишається більше ніж найнеобхідніше. Те, що йому залишається, складає його дохід і називається заробітною платою» (с. 184).

У своїй критиці негативних сторін індустріальної технологічної революції Сісмонді використовує доведення про аграрну технологічну революцію. «В країнах, де землероб є власником і де продукти належать цілком тим людям, котрі виконали всі роботи, тобто в країнах сільського господарства, які ми називаємо патріархальними, ми бачимо на кожному кроці сліди любові землероба до будинку, в якому він живе, до землі, яку він доглядає» (с. 222). Перевага приватного власника на землю – у підвищенні сільськогосподарських знань, накопиченням досвіду і зростання культурності.

Соціалістичні концепції

Розклад родоплемінного устрою породив умови для диференціації соціально-економічного стану людей. Людина біопсихосоціальна. Вона диференційована з позицій біологічних: хвора, сильна, слабка і т.д. З позицій психологічних: вона безініціативна, агресивна, апатична, цілеспрямована, безлика, егоїстична, альтруїстична. Ці відмінності родоплемінному устрою не відбилися на соціальному та економічному положенні, рівні життя, суспільного положення і були усереднені. Значення кожного голосу у рішенні проблем того часу було рівнозначним.

Зруйнування родоплемінного устрою поклало початок загальної диференціації соціального та економічного положення людини. Як уже вказувалося раніше, його наслідки суттєво відрізнялися в історичних типах людських цивілізацій.

Якщо Китай через родину, через абсолютизм державної влади на тривалий час уникнув різкої диференціації, а Індія через індуїзм та буддизм ці відмінності закріпила в кастах, то західноєвропейська цивілізація, йдучи своїми шляхами реалізації вимог аграрної технологічної революції, цю диференціацію здійснила в її найбільш контрастному варіанті. Зразки: Греція, Рим, середньовічна Європа. Індустріальна технологічна революція загострила диференціацію. Це видно на прикладі Англії, Франції, Німеччини, Росії.

Біологічні відмінності неминуче повинні були породити поділ праці. Поділ праці у первісній комуні нівелювався пануючими традиціями і перш за все рівністю у розподілі і споживанні з урахуванням статтєво-вікових особливостей і біологічних характеристик. За колективною організацією більшої частини сторін життя не була виражена індивідуальність – свобода дій індивіда. На таких етапах цивілізації як мисливство (риболовство), пастушачий спосіб життя – визначальний спосіб життя сформував ментальність. Вона у мисливця породила скритність, небагатослівність, замкнутість. У певній мірі такі риси формувалися і у скотарських племен. «Як слабкий поділ праці, так само слабкий дух громадськості, і потреба розумного спілкування», – пише Рошер (с. 107). І тільки при переході до землеробства утверджується осілість, поділ праці, община як страхування ризиків, нарешті, родина, як мікрочастинка суспільства, зберегла традиції і звичаї племені. Так якщо на ранніх етапах вигнання з племені було найтяжчою карою, так і борг перед родиною, прокляття родини, вигнання з неї було морально-етично також не менш тяжкою карою.

Саме на підставі розвалу матріархату затверджується осередок нової суспільної системи. Родина обумовила появу різноспрямованих інтересів особистих і громадських. Вони розвивались у різних формах як особисті, общинні, сеньоріальні, національні, людські, Ці форми мали неоднакові функції. Община виступала колективним початком у протиставленні приватне – сеньоріальне, приватне – національне, приватне – людське. Вона була своєрідним страхувальником від свавілля і насилля приватного і національного у суспільному житті, а також природних катаклізмів.

Але громада мала і національні особливості. У тій же Індії вона виступає основною формою господарсько-економічної діяльності сільського виробника.

Але за інших рівних умов колективний початок у традиціях і звичаях усіх народів зберігається надовго. Воно виступає в самих різних формах.

Традиції можуть бути відсутніми у країнах, де основну частину населення складають емігранти. Так, наприклад, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Тут немає цього сформованого на початкових кроках розвитку людської цивілізації конституйованого початку.

Біологічні розходження виявилися під пресом соціальних факторів. Родина як соціальний феномен, реалізує досягнення аграрної технологічної революції. В європейському варіанті цивілізація неминуче повинна була прийти до монополії на результат своєї діяльності – приватної власності. Приватна власність і поділ праці породили торгівлю і її найважливіший інструмент – гроші. «Хоча первісні часи історії, тобто при тому стані суспільства, коли природа пропонувала людині землю і земні плоди в такому ж достатку, у якому вона нині пропонує йому воду і повітря, приватна власність не була так беззаконна і шкідлива, як тепер. Так пише Гільдебранд про думку комуністів, але потім своїми природними наслідками, особливо правом спадкування, – вона зробилася джерелом невимовного зла і загальної демократизації (с. 89).

Приватна власність завдає тяжкого удару по морально-етичних традиціях родоплемінного ладу, «що знаходяться в несвідомому психічному».

Тюрго пише: «Прагнення збільшити власність реалізується або через грабежі, або через торгівлю. Торгівля аморальна, кожен прагне продати дорожче, купити дешевше. Аморальність і торгівля однопорядкові. Торгівля підсилює диференціацію. Тому що тільки великий власник доможеться успіху там де дрібний програє. Гроші зняли з пана турботу про працівника як його функціонера праці, про його здоров'я і старість. І якщо речове багатство має свої границі, тоді грошове їх не має. А значить – зростає умова і диференціації.

І якщо біологічне залишається малозмінним як і психологічне, то людина залишається багато в чому тим, що закладено в неї цими двома сторонами.

Історія християнства, радянського соціалізму свідчить, що закладені цими факторами риси в людину залишаються незмінним. Історія римських пап, які погрузли у аморальності, історія комуністичної номенклатури підтвердження цьому.

Усе людське мені не чуже – так говорив родоначальник марксизму. Який же спектр людських пристрастей у цьому твердженні.

Зі сказаного випливає висновок, що диференціації у більш контрастній формі має підлягати місто. Але місто страхувало себе гільдійською побудовою, цеховою регламентацією.

Руйнування цехів відкрило шлюзи стрімкому загостренню суперечностей між заможними і не заможними. Тут таким знаряддям виступають ринкові відносини. Саме в ринкових відносинах зростання ефективності використання ресурсів здійснюється з порушенням соціальної справедливості на ґрунті перш за все природного права. Ми усі люди, по розуму і шлунком брати ми, ми всі діти Бога (Христа, Аллаха) або богів – як для індуїзму. Але чому такі контрастні розходження має життя? Так має з’явитися ідея рівності, соціальної справедливості.

Християнство вирішує це питання. Ми всі рівні перед Богом, легше верблюду пролізти у вушко голки, чим багатому потрапити в рай. Немає рівності на землі, але вона є на небесах. Але може вона бути і на землі, у земному житті. Як відповідь на цю реальну ситуацію мали з’явитися ідеї соціалізму, як суспільства рівних серед рівних, суспільства, в якому течуть молочні ріки в киселевих берегах.

На різних етапах це суспільство по-різному конструювалося, іноді випереджаючи багато із сторін, цієї соціально-економічної громадської організації, які виявлялися вже потім, на більш пізніх етапах розвитку, притому не тільки у конструюванні, але і в практичному експериментуванні. Християнський соціалізм проти революційних дій. А цих громадянських бунтів в його історії більш чим досить.

Боротьба за незалежність: національну, ідеологічну, політичну, економічну несла з собою руйнацію, спустошення як у Європі, так і в Північній Америці. У Французьку революцію 1789–1794 років, яка відбувалася при масовому погромі, стратили Бабефа і його прихильників тільки за те, що вони хотіли заснувати «комуну рівних» і встановити рівність доходів. Брав участь в революції аристократ Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон, родоначальник концепції сен-сімонізму. Сен-Сімон до своєї концепції індустріального християнства приходить не відразу. На ранньому етапі Сен-Сімон – представник французького дворянства, виходить з того, що опіка вищих над нижчими може бути корисним для нижчих. Це відбиття феодальних відносин – сеньоріальна відповідальність перед його підданими. Революція 1789–1794 років цю залежність ліквідувала, залишивши нижчих незахищеними перед новими бідами, породженими новою епохою. Сен-Сімон уловив цю рису післяреволюційної Франції. Задача Сен-Сімона – католика-християнина – знайти таку форму в нових умовах. Бурхливе сучасне життя (участь у визвольній боротьбі Північної Америки, участь у революції 1789-1794 років) наклало йому свій відбиток на пошук нової форми захисту.

Революція – це влада терору і в неї криваве обличчя. Вона не поважає заповідей християнства. (Вольтерівське: «Смерть гадині – церкві» знайшло своє конкретне втілення в цих подіях). Але не похитнуло християнських переконань герцога Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімона. Бог милостивий до працюючих, а не до нероб. Сен-Сімон за працюючих, проти нероб. Але трудиться і банкір, і промисловець, і торговець, і працівники розумової праці. Нероби – королівське оточення, офіцери, придворні, релігійні службовці. Серед непрацюючих слід виділити тих, хто може виконувати важку місію творця і виконавця. У пошуках такої постаті він спочатку висуває вченого, але потім відхиляє це рішення. Ним не може бути вчений, оскільки вузьке коло його інтересів – вони безініціативні. Він бачить переможну ходу індустріального розвитку. А значить промисловець і виступає заголовною фігурою нової системи понять і установ. За Сен-Сімоном, історія людства у своєму прогресі: інколи вона надзвичайно підсилюється, а потім людина шукає відпочинку у стані тимчасового застою, нерухомості, щоб зібрати сили знову кинутися у стрімкий рух. Такий стан він називає органічним. Така, наприклад Західна Європа до Лютера. А від цієї точки людство береться за переробку колишньої системи, відбувається боротьба з захисниками системи – це критична епоха, доходить висновку про те, що промисловці теж не можуть виконати це завдання, і передає цю роль артистам.

Після цієї переробки виникає течія, названа сен-сімонізмом.

Корінною ідеєю Сен-Сімона у кінцевому рахунку виступає любов. Як пише про Сен-Симона М.Г.Чернишевський, «за нинішнього положення суспільства обов’язок любити ближнього як брата має полягати у турботі про найшвидше можливе покращення матеріального і морального життя найчисленнішого і найбіднішого класу. У цьому і була мета влади. Поки папи залишалися вірними своєму призначенню і панували над світом. Але влада папи обмежується тільки релігійний, розумовим життям, а мирське життя належить світській владі. Так виник дуалізм папи і імператора. І тоді папство висунуло як розраду найбіднішим «терпіння є доброчесність», фізичне страждання веде до духовної насолоди. Цієї поради на думку Сен-Симона, могло бути достатньо для часів війн та завоювань. Але настали інші часи, коли життя почало розвиватися шляхом промисловості. Тоді католицтво було приголомшене до самої основи.

Для промисловості потрібна була нова наука: математика, фізика, фізіологія, астрономія. 3’явився Лютер. Влада папи зникає. Протестантство зруйнувало папську владу. Протестантство визнало одну з трьох головних здібностей людини – почуття. «Вчені розвивають людську думку, промисловці задовольняють матеріальні потреби. Протестантство зруйнувало папську владу, але саме залишилось невдоволеним. Суспільство потребує духовної влади, яка б обіймала всі потреби і вела людей до цілі християнства і покращення долі багаточисельного класу, діючи на почуття артистів, а вже через учених – на матеріальні справи промислових людей». Н.Г. Чернишевський.

Так мало діяти індустріальне християнство, що народилося у складних умовах початку індустріальної технологічної революції, революції політичної у Франції, подій у Північній Америці, створення Священного союзу і появи класу промислових робітників.

Але як пише Фейхтвангер у «Гойя», «та й в іншій країні, яка революційним шляхом намагалась втілити в життя ідеї просвіти – у Сполучених Штатах Америки, державні діячі почали загравати з віджилими ідеями, там відвернулися від Франції, без допомоги якої ніколи б не була завойована незалежність, почали холодну війну проти республіки».

В індустріальному християнстві червоною ниткою приходить ідея заперечення революційних дій. Нове суспільство повинно і обов’язково утвердиться в силу появи на історичній сцені нових індустріалів – трудящих. Причому трудиться не тільки робітник, селянин, але і банкір, підприємець, купець, лікар, юрист. Саме вони несуть нове християнство – індустріальне. За Сен-Сімоном суспільство, як і індивід, має свою молодість, зрілість і старість. Епоха інтелектуального розвитку людства відповідає інтелектуальному розвитку окремого індивідуума, а значить їх можна передбачити. «Майбутнє складається з останніх членів відомого ряду перші члени якого складають минуле. Вивчивши нових членів, чітко встановити наступне: таким чином, з добре спостереженого минулого легко можна вивести майбутнє». Індустріалізм – пункт розвитку людства. Тут початок історичного методу названого пізніше історичною школою Німеччини. За допомогою того ж методу вони показують рух від сім’ї до общини, від общини – до науки, від науки – до міжнародної угоди всесвітньої асоціації. Сен-Сімоністи не нападають на приватну власність, але на право успадкування, вважаючи, що приватна власність остаточно зникне в результаті державного насильства – поступового поширення на користування нею всіма членами асоціації.

Як бачимо, еволюційний шлях руху до соціалізму з’явився не наприкінці XIX століття, а в його першій половині. Еволюція ґрунтується на формуванні переконань, ідей та доктрини – рушійних сил цієї еволюції.

На відміну від них Маркс робить ставку на матеріальне виробництво, а ідеї для нього лише відображення речей. Але й ідеї стають матеріальною силою, якщо вони оволодівають масами.

Соціалізм сен-сімоністів звернений до культурних шарів, в ньому немає народного. Він «навіяний незнанням робочого життя, а дуже вірною інтуїцією і спостереженням над великими подіями в економічному житті їхнього часу», – підсумовують Ш. Жид і Ш. Рист (С.181).

А ця велика подія – індустріальна технологічна революція, яка піднесла ефективність виробництва на небачену досі висоту. Це забезпечує всім людям відмінні матеріальні умови (харчування, одяг, житло). Постачити не тільки предметами першої необхідності, але і всіма радощами життя. А для цього заохочувати всі види діяльності і «спокусою приватних вигод спонукати до діяльності всілякі підприємства... Не треба затівати позову з приводу баришів, одержаних від праці на користь держави, слід віддавати ці бариші цілком приватним особам, які здійснюють ці роботи». Чим не держава загального благоденства за теорією США другої половини XX століття.

В умовах індустріального християнства, як стверджує Сен-Сімон, руки бідняка будуть як і раніше годувати багатого, але багатій отримує веління працювати головою, а якщо його мозок не здібний до роботи, то він буде зобов’язаний працювати руками. І так суспільство, в якому немає місця неробам, а тільки трудящому, все одно, де він працює.

Про це говорить і «парабола Сен-Сімона». Уявімо – говорить Сен-Сімон, – що Франція раптом втрачає своїх п’ятдесят перших фізиків, п’ятдесят хіміків, п’ятдесят перших фізіологів, п’ятдесят перших банкірів, своїх перших двохсот купців, шістсот перших землеробів, п’ятдесят перших власників залізоробних заводів і т.д. Оскільки ці люди – найголовніші виробники у Франції, котрі виробляють найголовніші продукти, то нація, втративши їх, негайно перетвориться у неживий організм. І якщо з нею трапиться нещастя і вона в один день втратить брата короля? І Сен-Сімон перераховує всіх членів королівської фамілії і що вона втратить крупних чиновників, начальників департаментів, статс-секретарів, маршалів, кардиналів, єпископів та інших священнослужителів, але ця втрата тридцяти тисяч осіб, які вважаються за найважливіших персон держави, завдала б лише моральної шкоди.

В індустріальному суспільстві зберігається державне правління. «Франція, говоримо ми, крупна мануфактура. Але ж найважливіше – робота в мануфактурі полягає в тому, щоб спочатку встановити спосіб фабрикації продукції, а потім врегулювати інтереси підприємців з інтересами робітників, з одного боку, і з інтересами споживачів з другого».

Політика не зникає, а змінює свою сутність, вона стане «наукою про виробництво... зміст якої буде досліджуваним, найбільш сприятливого для всіх родів виробництва стану справ». Сен-Сімоністи проголошують:

— економічний уряд замість політичного;

— управління речами замість управління людьми;

— виробничі асоціації як найважливіша форма організації виробництва.

Якщо Сен-Сімон перебував під позитивним впливом індустріального руху, то Ш.Фур’є критикує індустріалізм. Він виходить з чотирьох ступенів розвитку суспільства: дикий стан, варварство, патріархат, цивілізація. Перед тим як вступити у новий соціальний період, суспільство має пройти ці стадії. У сучасний період, за Фур’є, цивілізація вступить в останню стадію – дряхлість. Він стверджує: «цивілізація стає тим огиднішою, чим ближче вона до свого кінця». Про сенсімоністів він говорить: «Це чудовиська, які викличуть у XIX столітті знизування плечима, а не проповідь знищення власності та спадкоємства». Нерівність між багатіями і бідняками входило у наміри Бога, говорить Фур’є. З цього можна зробити висновок, що він – типовий буржуа та всі його сучасники зважали його ультрасоціалістом. Він дав назву своїй асоціації «фаланстер», де усе загальне – і майно, і жінки. Як і Оуен, він вбачає у середовищі оточуючих людей основну ланку їхнього соціально-економічного життя. Треба змінити це теперішнє середовище.

Шарль Фур’є – економіст, чутливий до вад цивілізації, але маючи відчуття передбачення майбутнього, буржуазний соціаліст, який пропонував систему розподілу за працею, капіталом і талантом. Першому – 5/12, другому – 4/12 і третьому – 3/12. Так, нерівність між багатими і бідними «входило у наміри Бога». Як уточнив у нього ці наміри Ш.Фур'є, одному Богові відомо.

Якщо Сен-Сімон бачив у індустріальному християнстві основне направлення розвитку цивілізації, то Фур’є – непримиренний противник індустріалізму.

Він протиставив йому аграрний тип розвитку людства. Тільки там, в особливій організації – фаланстері людство знайде умови розвитку здібностей розквіту його всебічного розвитку.

Фаланстер – особлива організація колективного виробництва і споживання. Незначна за чисельністю ланка суспільства, об’єднана за здібностями і потребами. Саме останні складають стрижень системи Фур’є. Тут привабливість праці, яку знищує індустріалізм. Необхідно зняти для праці загрозу примусу, жебрацтва або необхідність заробляти свій хліб, або прагнення до прибутку або релігійного обов’язку. Має бути мінімум для кожного засобів існування, кожному забезпечується вибір найбільш відповідної його здібностям, професії. Якщо працю урізноманітнити, вона стимулює змагання. Рух цивілізації повинен йти через сільське господарство, де можна створити умови для привабливості праці. Фур’є висловлює ідею створення дитячих садків, які стають реальністю XX століття.

Центральне місце займає ідея повернення до землі. Основне заняття агрокультура, через неї відхід від важкості фабричної праці – в цьому основа його ненависті до індустріалізму.

Індустріальна технологічна революція в Англії, як відомо, почалася наприкінці XVIII століття. Як було зазначено раніше, тут перехідний етап від мануфактури до фабрики, що породжувало нові соціальні явища. Вони отримали назву «пролетаріатство» або «пауперизм». І Сміт, і Рікардо не прагнули до аналізу цього нового «соціуму», хоча Д. Рікардо мав можливість бачити таку його політичну форму, як чартизм – початкову форму класової організації, класову значить політичну.

Неминуче повинна була з’явитися як концепція так й практична форма пошуку боротьби з цим явищем у новій площині: взаємодія середовища і становища людини.

Ця проблема знайшла свого автора – Р. Оуена, фабриканта-менеджера.

Людина – продукт середовища. «Характер людини – цитує Герцен Оуена, – суттєво визначається обставинами, що оточують її. Та ці обставини суспільство може легко облаштувати так, щоб вони сприяли найкращому розвитку розумових і практичних здібностей, зберігаючи при цьому все безкінечне розмаїття особистості у поєднанні з багатовідмінністю фізичної і розумової натури»(О. Герцен, Былое и думы, Киев, 1986, ст.522).

Він змінив середовище на фабриці у Нью-Ленарку. Тут були поліпшені умови праці, скорочено робочий день, заборонено дитячу працю, створено школи, дитячі садки.

Поселення в Шотландії, де знаходились фабрика і школа, притягло до себе увагу. Успіх Нью-Ленарка захопив усіх. Жодний державний чиновник, жодний учений не їхав з Англії, не зробивши поїздки до Оуена. Навіть сам Микола Павлович (Микола І, імператор Росії) був у нього і хотів переманити його до Росії (О. Герцен, Былое и думы,ст. 517).

Оуен стверджував, що головною перешкодою до гармонійного розвитку суспільства є релігія. А цього не могли йому пробачити у протестантській Англії. Він змушений був залишити Нью-Ленарк. Це історичне нещастя. Фабрика була акціонерним підприємством. Контрольний пакет був у квакерів. «Квакери, вступивши в управління Нью-Ленарком, почали з того, що зменшили плату і збільшили число годин роботи. О.Герцен пише «Змушений залишити свій Нью-Ленарк в Англії Оуен разів з десять перепливав океан, гадаючи, що зерна його учення краще зійдуть на новому ґрунті, забуваючи, що його розчистили квакери і пуритани, і мабуть не передбачав, що п’ять років по його смерті джеферсонівська республіка, перша, яка проголосила права людини, розпадеться в ім’я права сікти негрів» (ст. 512-513).

О.Герцен порівнює концепції Бабефа і Оуена. «Один бачив, що незважаючи на страту короля, на проголошення республіки, на знищення федералістів, демократичний терор, народ залишився ні з чим. Другий, незважаючи на величезний розвиток промисловості, капіталів, машин і підсиленої продуктивності весела Англія робиться все більш сумною, а Англія ненажерлива – все більше Англією голодною. Це привело обох до необхідності зміни основних умов державного та економічного буття.

Оуен бачить у тому, що суспільне зло приходить до тями, – останнє досягнення – важку перемогу складного історичного походу; він вітає зорю нового дня, якого ніколи не бувало і неможливого у минулому і умовляє дітей (суспільство, – П.П.) залишити пелюшки якомога скоріше... Конституція 1793 року і Бабеф думали не так. Вона дискредитувала поновлення природних прав людини, забутих і втрачених. Державний побут – злочинний плід узурпації, наслідки злодійської змови тиранів та їхніх спільників – попів та аристократів. Їх належить стратити. Так виникає змова Бабефа. Бабеф хотів силою, Оуен – вихованням.(ст.532 – 539)

У пошуках реалізації вихідної тези про роль середовища, Оуен приходить до концепції асоціації. З легкої руки Оуена в Англії почали виникати кооперативні робітничі асоціації. Герцен наводить приклад із рачдельським товариством. Почавши діяльність з 28 ліврами вони будують також на громадські гроші фабрику з двома машинами, які коштували, біля тридцяти тисяч фунтів (ст.540).

Досвід Нью-Ленарка має історично важливе значення. Якщо А. Сміт у поділі праці бачить джерело багатства через зростання продуктивності праці, як фактори зміни соціальних умов праці як фактори виробництва і їх роль у підвищенні продуктивності праці оунівського досвіду, мають історичне значення.

Японський менеджмент, соціальне партнерство Німеччини, досвід роботи багатьох американських компаній на сучасному етапі говорять про позаісторичну роль експерименту Оуена.

Але ринок з його конкуренцією, максимізацією прибутку викликають найнегідніші почуття підприємця, те, що Марксом показано як наріжний камінь капіталістичного суспільного устрою – прагнення до отримання додаткової вартості за рахунок експлуатації найманої праці. Тільки там, де ринкове господарство введено у русло правового поля, мінімальна оплата праці, відпустка, компенсації в період, коли найманий робітник не функціонує через хворобу або з організаційних мотивів, там вступають у партнерські відносини підприємець і найманий робітник. У цих умовах реалізується людський фактор, як шлях зростання продуктивності праці, скорочення витрат виробництва, підвищення конкурентоспроможності виробленого блага.

Прудон, як і всі соціалісти, критикує право власності. Він не проти власності. Вона в його очах « істота свободи». Він постає проти права, яке дає власнику на отримання доходу. За Прудоном власність і право своєю волею користуватися і розпоряджатися благом інших, плодом ремесла і праці інших.

«Усі соціалісти-теоретики ставлять питання як здійснюване власниками і капіталістами безперервне грабування... не викликає обурення трудящих... Маркс вирішив його своєю теорією додаткової вартості; Родбертус ще простіше – протиставленням економічного поділу, реалізованого в обміні, соціальному пограбуванні, що приховується за уявною справедливістю. На думку Прудона між хазяїном і робітником відбувається постійна «помилка в рахунку». Хазяїн оплачує кожному робітнику цінність його індивідуальної праці, та залишає для себе продукт колективної сили всіх робітників – цей продукт вище за той, що могла б доставити сума всіх його індивідуальних сил. Цей додаток є прибутком»(Ш. Жид і Ш. Ріст, ст.230).

Прудон негативно ставиться до соціалізму. «Сенсімоністи пройшли як на маскараді. Система Фур’є – найбільша містифікація нашого часу. Комуністам він адресує таку лайку: «Геть від мене, комуністи, від вашої присутності несе смородом і бачачи вас я відчуваю огиду». Він заявляє: «соціалізм є ніщо, нічим не був і ні чим ніколи не буде».

За Прудоном – «Справа не в тім, щоб знищити ці справді економічні сили, поділ праці, колективну силу, конкуренцію, кредит, навіть власність і свободу, а зберегти їх і убезпечити від усякої шкоди».

Головною цінністю системи Прудона є свобода. «Свобода – от вся моя система, свобода совісті, преси, праці, торгівлі, освіти, конкуренції, свобода розпоряджатися плодами своєї праці, свого ремесла, свобода безкінечна, абсолютна повсюди і завжди». С.114

«Спільність є нерівність, та у змісті, зворотному тому. в якому існує нині нерівність при приватній власності. Власність є експлуатація слабкого сильним, а спільність власності є експлуатація сильного слабким». С.114

Спільність майна є релігією злиднів.

Його кредо – принцип взаємності послуг, через що ліквідується «нетрудовий дохід».

Безсумнівна заслуга Прудона в тім, що використання машин – наслідок поділу праці. Але Маркс обвинуватив його в незнанні історії. Революція 1848 року дала унікальну можливість перевірки життєвості соціалістичних ідей асоціації, національних майстерень, справедливого обміну.

«Протягом кількох днів вони були близькі до свого здійснення».

Але життя показало їхню реальну неспроможність. «Ідеалістичний соціалізм Сен-Сімона, Фур’є. Луї Блана дискредитується мабуть остаточно. В очах буржуазних письменників він розчавлений остаточно (Ш. Жид, с. 234). Так на арену громадського життя виходить «науковий соціалізм» К.Маркса. Індустріальна технологічна революція в Англії давала К. Марксу чудовий матеріал для аналізу її економічних, соціальних, правових сторін.

Робітниче питання стає у світі ринкової економіки одним із центральних і вимагає свого вирішення. Створюються профспілки, соціал-демократичні партії.

Розвиток індустріальної революції у першій третині XIX століття здійснювався в умовах зростання соціальних бід. Поява масового безробіття, обумовлена переходом до машинного виробництва, безсоромна експлуатація дитячої і жіночої праці, величезна тривалість робочого дня за мізерну його оплату, огидні умови праці, відсутність охорони та гігієни праці – всі ці фактори повинні були породити різке неприйняття ринкової економіки та її інструментів – приватної власності, торгівлі та грошей. Як наслідок з'являється критичний аналіз її окремих сторін Сісмонді, сенсімонізм, фур'єризм, оуенізм – концепції соціалізму, які мають певну спільність – але і національні особливості: вплив християнства у Франції, Фейєрбаха – у Німеччині, економістів – в Англії.

Революція 1848 року у Франції створила умови для практичної реалізації цих концепцій і перш за все ідей сенсімоністів і Фур’є, Кобе, Конседеріана та інших.

Вихідна ідея – право на працю, оскільки приватна власність на капітал і землю породжує безробіття. Організаційний устрій соціалістичних концепцій – асоціації, фаланстери, народні майстерні, які створюються державою. Луї Блан, котрий входив до уряду 1848 року протиставляв цим концепціям народні майстерні, які створювали за кошти держави.

Революція 1848 року у Франції проілюструвала значення соціальних, правових, політичних проблем в умовах індустріалізму. Тому неминуче була поява інститутів, створених як державою, так і цивільними об’єднаннями, направлених на пом’якшення ситуації, на згладжування найбільш кричущих антисоціальних явищ. Робітниче законодавство часу в Англії, яке обмежувало тривалість робочого дня обмеження щодо використання дитячої і жіночої праці, виникнення благодійних товариств, громадських фондів та об’єднань.

Для Німеччини, де протестантизм півночі країни став панівним, де ринкова економіка розвивалась під увагою прусської держави, де індустріальна технологічна революція йшла під протекторатом держави. Тут державне управління водою, лісами, дорогами, каналами, націоналізація залізниць, комунальні підприємства з постачання води, газу. Поява утвердження соціальності в 1878 р. була у Німеччині об’єктивно неминучою. Тут законодавчо утверджується страхування робітників від хвороб, від нещасних випадків, інвалідності, старості, законодавче регулюються відносини між власниками капіталу і власниками робоча сила, закони про тривалість робочого дня, щотижневий відпочинок, гігієну та нагляд на фабриках.

Але якщо у Франції та Англії робоче законодавство стверджувалося демократичним шляхом то у Німеччині воно – продукт ініціативи громадянських сил та реалізації руками канцлером Бісмарком.

Соціалістичний рух у Німеччині має свої особливості, обумовлені відношенням до індустріальної технологічної революції. Ця особливість полягала, перш за все, у політичній та економічній потужності юнкерів – поміщиків. Вони були багатшими, аніж промислова буржуазія, вони контролювали торгову політику, законодавство, у тому числі податкове, митницю. Це не могло не породити такий напрям економічної думки, як заперечення капіталістичного шляху розвитку Німеччини, вона залишиться назавжди землеробською країною. Тут немає ґрунту для розвитку великої обробної промисловості. А значить і шлях до соціалізму свій – тільки німецький. Гітлер теж стверджував національний соціалізм. Така ж ситуація склалась у Росії, де «ліберали-народники» стверджували, що капіталізм у Росії «мертвонароджена дитина», «гість, запрошений насильно». У Росії немає величезних ринків, без яких немає капіталізму. Хоча ринки і створює саме ринкове господарство і перш за все ринок індустрії. При цьому вони спиралися на концепцію видатного російського мислителя (за оцінкою К.Маркса) М.Г.Чернишевського, автора російського соціалізму.

Економічний погляди М.Г.Чернишевського.

Про те, що у політекономії є і національне обличчя, говорить приклад Росії. Росія у першій половині XIX століття пережила нашестя Наполеона, яке потребувало від країни величезного напруження. Для ведення війни потрібні були гроші, солдати, гармати, рушниці. Фінансовий стан завжди в Росії був напруженим і 1812 рік не був винятком. Якщо за всі війни Наполеона Франція втратила 1,1 млн. чоловік найдіяльнішого віку, Росія у єдиній війні втратила 450 тисяч чоловік, в основному селян. Тих, хто обробляв землю, сіяв і збирав хліб в умовах ризикованого землеробства та вкрай низької агрокультури.

Земля була поміщицькою (сам цар – крупний поміщик), деяка частина землі – общиною, на окраїні за Уралом, в Азії, на півночі Кавказу – державною і приватною, асоціацій (власниками були козачі об’єднання: кубанські, уральські, омські і т.д.). Оскільки общинне землекористування охоплювало центральну Росію, тут здійснювались постійні переділи через 6-8-10 років. Селянин не бажав збільшення природної родючості ґрунту шляхом внесення органічних добрив, та їх було і не багато. Оскільки в основі переділу була сімейна душа, а чисельність сім’ї зростала, то переділ породив черезсмужжя. А значить організувати на маленьких смужках науково обґрунтовану для того часу сівозміну, не було об’єктивних умов.

В основі агрокультури панувала трипільна система землеробства, з якою в Англії покінчили ще у ХVІ-ХVII століттях. Поміщицькі господарства, на відмінно від Англії, не були школою прогресивних технологій. Ці землі обробляли на умовах панщини (3 дні на тиждень) своїм інвентарем і тягловою силою кріпаки, але поля ці удобрювалися і врожайність на них була вищою ніж на общинних.

Аграрна технологічна революція тут затрималась на два століття у порівнянні з Англією, на століття від Франції. Німеччина здійснила її також раніше.

Реформа 1861 року не створила всіх умов для реалізації вимог нової технології – єдності промислового і аграрного. Саме у створенні умов для розв'язання цієї задачі і полягало здійснення виходу з того глухого кута, в якому опинилась країна. Офіцери-дворяни, відома частина солдатів, що у ході боїв пройшли по Європі, мали можливість порівняти ступінь с/г культури Росії та її європейських колег. Грудневі події 1825 року відобразили цю ситуацію. А її непогано намалював маркіз де Кюстин у книзі «Миколаївська Росія» (дід і батько його були у ході революції І789-І794 років гільйотовані). Про цю працю Герцен в 1843 році сказав: «Без всякого сумніву, це – найцікавіша і найрозумніша книга, надрукована про Росію іноземцем». «Треба жити у цій пустелі без спокою, у цій тюрмі без відгуку, яка називається Росією, аби відчути ясніше свободу, яку представляють народам в інших країнах Європи, який би не був там приємний спосіб життя, кожний, познайомившись близько із царською Росією, буде радий жити у якій завгодно країні... Щоб жити в Росії, приховувати свої думки не досить. Треба вміти придурюватися. Перше корисно, друге необхідно» (с. 237).

Варто навести ще і такі його висновки: у російському народі відсутня громадська правосвідомість, яка замінена дисципліною, також інстинктивною, звичною любов’ю до уряду. Це можна було б сказати про Росію і у дев'яності роки XX століття.

Якщо Франція і Німеччина йшли до революцій 1848 року, які б розчистили шлях промисловій буржуазії, то Росія була землеробською, на низьких ступенях її технології, з її общинною кріпосницькою організацією, оплутаної архаїчним світоглядом, політикою тупого абсолютизму, невігластва народу. У цих умовах створює свою концепцію М.Г.Чернишевський, людина оригінального розуму, ерудит, котрий знав європейську політичну і економічну дійсність, письменник, публіцист, революціонер.

Чернишевський говорить, що Сен-Сімон побачив тяжке становище найчисленнішого і найбіднішого народу і відзивається на цю ситуацію і намагається знайти шлях виходу з цього положення.

Сам Чернишевський бачив, що найбіднішим, найнещасливішим народом в Росії є селянство. Він і виступає як селянський соціаліст. Але він не аграрій, він ясно усвідомлює, що майбутнє за індустріалізмом, як більш прогресивним, ефективним виробництвом. Та це попереду. Це майбутнє. У нинішній для нього ситуації слід спробувати знайти шлях, який би не занурив суспільство бідняків у нове, але більш тяжке положення, яке несе індустріалізм з його ринковими відносинами.

Він пише про Сен-Сімона: «Повсюди навколо себе він бачив жорстку боротьбу: боротьбу представників між собою за збут товару, боротьбу робітників між собою за отримання роботи, боротьбу фабриканта з робітником за розмір плати, боротьбу бідняка проти машини, яка віднімає у нього колишню роботу і колишній шматок хліба; ця війна називається конкуренцією і нас запевняють, що вона приносить більше користі аніж шкоди; дуже може бути; але страждання, нею завдані, незмірно великі, тому що вони знищують усіх найслабших у кожному званні, у кожному промислі. У кого більше капіталу, той багатіє і всі інші розорюються; із самої свободи виникає монополія мільйонерів, котрі забирають собі все; землі обтяжені податками; ремісники, самі колишні хазяї, заміняються найманими робітниками; дух спекуляції спонукає суспільство до відчайдушного ризику, які закінчуються комерційними кризами… Ринки завалені товарами, що не знаходять попиту, фабрики закриваються і робітники залишаються без хліба... Всі відкриття науки обертаються на засоби поневолення, і воно підсилюється самим прогресом» (с.130).

«І це про Європу, а до цього треба ще додати російські «подарунки».

Вихід із цього становища західні критики вбачають або в «індустріальному християнстві», «фаланстері», «банку обміну», «народних майстернях», але через державну просвітницьку допомогу. Чернишевський вбачає його у збереженні общини. Община, яка збереглася в Росії, дасть їй шанс піти своїм особливим шляхом. Країна повинна стати величезною общиною.

«Усі західноєвропейські держави страждають на одну хворобу, зцілення якої досі залишається нерозгаданою задачею – вони страждають нарцисизмом, пролетаріатством. Росія не знає такої біди; вона убезпечена від неї своїм общинним облаштуванням. Кожний росіянин має рідну землю, і права на її ділянку «.

М.Г.Чернишевський – автор теорії «Російського соціалізму».

Предмет політичної економії залежить від позиції її автора по відношенню до процесів, які ним спостерігаються і аналізуються. Автор – дитина часу. У першій половині XIX століття знакова подія – індустріальна технологічна революція. Англійська політична економія задачею науки вважає з’ясування економічних законів капіталістичного виробництва, розподілу, обміну. Німецька історична школа проти визнання космополітичних законів, вона досліджує національну економіку з позицій історизму. Критики індустріалізму розпадаються на протилежні табори: одні – Сімон де Сісмонді – за повернення до дрібного гільдійського виробництва, інші – за пошук шляхів, що заперечували ринкові відносини в умовах машинного виробництва з його тяжкими соціальними наслідками пауперизму через асоціації у формі народних майстерень, виробничої кооперації, соціалізації власності, реформи обміну через банки справедливого обміну.

Чернишевський висуває визначення: «Політична економія є наука про матеріальний добробут людини, оскільки він залежить від речей і положень, вироблюваних працею» (М. Г. Чернишевський, Т.9, с. 30).

З наведеного положення випливає підстава його критики теорій визначальної ролі обміну: «Подивіться на теорію Сміта, вона надає таку ж надзвичайну і виключну важливість самому обміну».

Оскільки виразкою індустріалізації є пауперизм, Чернишевський зосереджує основну увагу на злиденності. Через це і предмет науки «матеріальний добробут людини», через це «економічна наука – медицина економічного буття». Так політекономія отримує практичне значення – вона відбиває інтереси трудящих (селян, робітників, ремісників, усіх тих, кого експлуатують), але перш за все – селянства. Він «батько російського соціалізму» – говорить про Чернишевського Г.В.Плеханов. Він – селянський соціаліст. Він із тих, хто поєднує в єдності три фактори: працю, землю, капітал. Це вільний поселянин у сільській общині. Це єдність власника, хазяїна, робітника.

Але в сільській общині, яка буде використовувати «машинізм», тобто він за індустріалізацію невеликого приватного виробництва, а великого общинного землекористування. Великому виробництву під силу використання машин, які вимагають значних капіталовкладень. Його перевага перед гільдійським, фаланст’єрським господарським буттям незаперечне.

Поєднання аграрної технології з індустріальною революцією характерна риса концепції Чернишевського.

На жаль, він не знайомий з діяльністю «Вільного економічного товариства», яке взяло на себе популяризацію досягнень аграрної технологічної революції на Заході і, перш за, все в Англії – і через це не долучив як доведення запровадження в сільське господарство Росії плодозмінної системи землеробства.

У статуті «Вільного економічного товариства» його мета – «повідомляти і висвітлювати досвід кращого ведення сільського господарства, ставити польові досліди з дослідження нових прийомів»(цитується по С. М. Скорнякову с. 1055). І багато в чому його діяльність сприяла розвиткові агрономічної науки в Росії, цього найважливішого компонента аграрної технологічної революції в її регіональному, з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов застосуванні. Тут знову виступають місце і роль національних особливостей.

Англійська система плодозмінного землеробства працює, як каже відомий вчений-агроном Прянишников Д., «тільки в країнах теплого і вологого клімату». Спроба деяких прогресистів перенести англійську систему на російські простори, закінчувалися повним провалом. Так трапилося з відомим ученим-математиком Лобачевським. Але був і такий випадок. Один із поміщиків запровадив семипільну сівозміну. Але в цілому, сільське господарство в його дворянсько-поміщицькому варіанті перебувало у глибокій кризі. Так питома вага даних у заставу маєтків досягла у Калузькій губернії – 93 %, у Нижегородській – 78 %, у Московській – 62 %. Селянське господарство було у не менш скрутному стані. Таким чином, Чернишевський мав перед очима достатньо фактичного матеріалу для оцінки дійсного стану селянства та необхідності пошуку шляхів виходу з цієї найтяжчої технологічної, економічної, соціальної ситуації. Якщо багато сторін зміни середовища Чернишевський явно бачив і шукав шляхи її зміни, то проблему розвитку науки та її ролі в аграрній технологічній революції він не враховував. Для ведення сучасного йому землекористування потрібна була свобода господарської діяльності на крупних земельних ділянках – там могла реалізуватися сівозміна. Потрібен був аналіз ґрунтів і відповідно добрив як природних, так і мінеральних, залежно від культури, яка висівалась до і після. Потрібен був науковий організаторський менеджмент і, як одна з найважливіших умов: або власний, або позичковий капітал.

Прусський шлях розвитку землекористування, звичайно, вирішувався на основі використання англійського досвіду. Створювались великі виробництва, у тому числі і за рахунок общинних земель, викупні платежі були формою утворення необхідних інвестицій.

Реформа 1861 року використала досвід Прусії, у тому числі і викуп надільної землі, але з розстрочкою на 49 років із 6 % річних. У 1905 році і цей викуп було скасовано.

Але залишилась община як фіскальний засіб, коли вся община несла відповідальність за сплату податку, коли вільного продажу землі не було, а реформа передавала надільну землю у користування, коли зберігалось відпрацювання панщини і сплата оброку до часу закінчення викупу, тобто до 1910 року.

Незважаючи на обмеженість реформи, вона створила деякі умови для розвитку сільського господарства країни і промислового розвитку. Так, якщо питома вага Росії у світовому промисловому виробництві становила в 1820 році близько 1 %, то до 1870 року вона вже становила 4 % (див. Ю. Нариси по історії світового господарства, с. 31).

Г.В.Плеханов – критик «російського соціалізму», писав: «Положення 19 лютого вибило общину з сталої рівноваги натурального господарства і передало її у владу всіх законів товарного виробництва і капіталістичного накопичення. Викуп селянських земель повинен був здійснюватися на засадах, ворожих до принципу общинного землеволодіння. Крім того, зберігши общину в інтересах фіску, наше законодавство надало, однак, двом третинам домогосподарств остаточного розділу общинних земель на подвірні ділянки. Переділи буди також утруднені, що на додачу до всього на «вільних землеробів» було покладено зовсім незгідний з їхніми платіжними силами тягар податей та повинностей. Всі протести селян проти «нового кріпосного права» були придушені силою різок і штиків, «нову» Росію охопила гарячка грошових спекуляцій. Залізниці, банки, акціонерні компанії зростали як гриби. Передрікання М.Г.Чернишевського щодо «значних економічних перетворень», які належать здійснитися в Росії виповнилося раніше, ніж великий учитель молоді дійшов до місця свого заслання. Олександр ІІ був царем буржуазії так точно, як Микола був солдатським і дворянським царем»(Г. В. Плеханов. Обрані філософські твори. Т.І, с.152).

Спираючись на концепцію Чернишевського щодо особливої ролі общини в історії Росії, його учні особливе місце відводили інтелігенції. В ній вони бачили могутню і вирішальну роль у соціальній перебудові Росії. «Пропагандисти були впевнені, що вони без зайвого труду навчать селянство істинам наукового соціалізму. Бунтівники вимагали негайного створення бойових організацій в народі»(там же, с. 155. Плеханов тут має на увазі таких ідеологів народництва, як П. Н. Ткачев М. А. Бакунін).

Історія розпорядилася інакше. Господарем положення стають «ринкові відносини», «ринкове господарство». Та для Чернишевського виразка «пролетарства» як породження «індустріалізму» виступала головним злом, від якого він хотів позбавити селянство Росії. Тому в політекономії він бачив «медицину соціальних проблем».

Політекономія трудящих ґрунтується на посиланні: три фактори виробництва – праця, капітал, земля виступають у певному соціальному середовищі в одній іпостасі, єдиному власнику – общині.

Свій метод Чернишевський називає гіпотетичним. «Цей метод полягає в тому, що, коли потрібно визначити характер відомого елемента, ми повинні на час відкладати у бік заплутані задачі і вишукувати такі задачі, в яких цікавий для нас елемент виявив би свій характер найбезперечнішим чином. З області історичних подій ми повинні перенестися в область абстрактного мислення», яке не залежить від соціального впливу та має силу фізичного закону. Тоді як розподіл залежить від самих людей.

Очевидно ми маємо справу з абстрактним методом, для свого часу дуже актуальним. Пізніше ми його знаходимо у Бем-Баверка, та тут ще немає системного підходу, коли явище розглядається як елемент певної системи, або сформованої, або такої, що формується.

Тому виробництво розглядається Чернишевським у позаісторичному плані, як загальну закономірність. Він, маючи справу з економізуючими мудрецями, ставив своєю задачею руйнувати попередження, які «витікають з нерозуміння, забуття або незнання загальних істин, які відносяться до матеріальної діяльності людини, до виробництва, праці і загальним його законам».

Цікавість представляє його переконання, що предметом науки є «кількість, що підлягає рахунку і мірі, які розуміються тільки через віднімання та вимір»(Т.IX, с. 58).

Джерело прогресу за Чернишевським «причина одна – внутрішнє прагнення маси до поліпшення свого матеріального й морального побуту» (T. VII, с. 477). На це внутрішнє прагнення чинять вплив форми, під впливом яких повинен розвиватися прогрес. В цьому визначальне значення має політична економія. Заперечуючи прогресивну роль ринкових відносин, він включає до політичної економії учення про селянське господарство, у чому бачить відміну «у політекономії трудящих», від політичної економії Заходу.

«Саме те, що ми допускаємо до належного в установленні політико-економічних принципів поняття щодо поселянина-власника, і слугує однією з головних причин різниці наших думок від панівних»(T.IX,с. 456).

Запозичуючи від Мілля положення про поселянина-власника, Чернишевський наголошує: «господарство поселянина-власника за однаковістю умов незрівнянно успішніше господарства фермерів-капіталістів»(T. IX,с 456). Але у Чернишевського цей висновок стосується того етапу, коли община стає власником землі як єдине ціле для держави трудящих. А за ринкових «комерційних» умов перевага крупного перед дрібним незаперечна.

«Переважання вигод, які дають справі удосконалені процеси, що вимагають великих розмірів виробництва, таке велике, що у жодній галузі економічного буття дрібне господарство не може витримати суперництва з більшим. Як тільки процес технології і механіки відкривав можливість удосконалених процесів у цій справі і починань, додається до справи капітал великими масами: жодне старання в праці не врятує дрібне господарство, коли з’являються у великого хазяїна удосконалені процеси, недоступні дрібному»(T. IX, с. 458).

Та Чернишевський вважав, що в умовах виходу з кріпацького стану самостійні селянські господарства мають переваги у порівнянні з іншими. Переваги полягають не в общинному землекористуванні, а в общинному колективному виробництві. Соціалізм розвивається з дрібного селянського господарства, заснованого на общинному землеволодінні. Така економічна концепція «російського соціалізму». Та є різниця в підході у Чернишевського і народників при оцінки місця і ролі капіталізму. Народники бачать в ньому регрес. Чернишевський не заперечує прогресивність, виразка «пролетаріатства» схиляє його до заперечення його ходіння по Русі. Чернишевський розрізняє категорії «капіталізм» і «капітал». Під капіталом він розуміє накопичену працю. Зв’язок капіталу і праці: «праця є єдине джерело виробництва з людської точки зору... Капітал становить лише видозміну праці і притому, відозміни дуже миттєві... будь-яка спроба приписати капіталу не тільки перевагу над працею, та хоча й якусь самодіяльність, повинна вважатися ухиленням від нормального економічного порядку»(Т. IX, с. 164).

Оскільки предметом політекономії є матеріальний добробут, то він визначає його погляди на всі категорії політекономії. Так продуктивна праця направлена на те, що «поки немає чобіт, непотрібні рукавички; поки немає рукавичок, марні перстні»(Т. IX,с.550).

«Вартість виробництва визначається кількістю праці»(Т. IX,с.550). «Зрівняння запиту і постачання здійснюється через розрахунок, за якою пропорцією повинні бути розподілені виробничі сили по різних заняттях, для найкращого задоволення потреб людини»(Т. IX,с.595). «Національний продукт виробляється національною працею»(Т. IX,с.596).

Як зазначалося раніше, Чернишевський поділяє погляд Мілля, що виробництво управляється законами, подібними до фізичних, тоді як поділ перебуває під впливом суспільства.

«З трьох елементів виробництва кожний особливо належить до окремого класу, і частка з продукту, що дістається цьому класові, визначається суперництвом. Клас, до якого належить праця, є при цій формі буття станом найманих робітників, котрі отримують робочу плату; капітал, що належить до промислових антипренарів котрі отримують прибуток, а земля – класові власників нерухомої власності, які не беруть жодної участі у веденні підприємства, але отримують від підприємця ренту за дозвіл користуватися нерухомою власністю (землею), як знаряддям і приміщенням для промислового підприємства»(Т. IX,с.468).

Як бачимо, у формулі поділу немає доходу власника капіталу – процента. Та це обумовлено його поглядом, що капітал не має самостійного значення. Аналізуючи взаємозв’язок між доходами, Чернишевський доходить висновку, що заробітна плата має тенденцію до зниження, а прибуток «має постійну тенденцію розвиватися для того, щоб захоплювати якомога більшу частку з фонду робочої плати»(Т. IX,с.496-497).

Оскільки існує фонд робочої плати, то збільшення кількості населення веде до зниження заробітної плати.

Тут чітко видно різницю концепції Чернишевського від концепції Рікардо, але він заперечує мальтусські погляди. «Зниження робочої плати відбувається не власне від розмноження людей», як це здалося Мальтусу. Вони полягають у суспільному влаштуванні, а значить слід ліквідувати суспільний устрій з його тричленним поділом.

Відрізняються погляди Чернишевського на земельну ренту і від її тлумачення Д.Рікардо. «І землі найнижчого сорту з придатних до обробітку приносять ренту (Рікардо упустив це з поля зору), там, де ціна хліба визначається не витратами виробництва, а коштує (через надлишок населення або з інших причин) вище їх; і сумою цієї ренти збільшується рента з усіх інших земель»(Т.ІІ,с. 396).

«Інтереси ренти протилежні інтересам прибутку і робочої плати разом. Проти стану, якому виділяється рента, середній клас і простий народ завжди були союзниками»(Т.ІX,с. 516).

Як глибокий мислитель Чернишевський високо оцінує індустріальну технологічну революцію. «У наш час головна рушійна сила життя, промислове направлення. Все-таки значно розумніше, аніж тенденції багатьох минулих епох, почати хоча б з того, що це прагнення ділове, а не пусте... З нього виходить і деяке сприяння просвітництву тому, що для промисловості потрібні наука і розумова розвиненість; з нього виходить і деяка турбота про законність та права суддів, тому що промисловості потрібна безпека; з нього виходить деяка турбота про простір для особистості, тому що промисловості потрібне безперешкодне обертання капіталів і людей.

Коли розвивається промисловість, прогрес забезпечений... радіємо посиленню промислового руху у них. З кожним новим місяцем нам доводиться записувати новий фактор цього зростання (Т.IV, с. 861).

Саме ці позитивні пояснення у Чернишевського і виступають підставою російського соціалізму. Поєднання общинного товариського виробництва з промисловим прогресом.

На економічні погляди М.Г.Чернишевського серйозний вплив вчинив Д.С.Мілль. Його «Основи політичної економії» були оприлюднені «Сучасником» з коментарями Чернишевського. Д.С.Мілль – представник класичної англійської школи період її розквіту та занепаду. Англія й оточуючий її світ перешли у новий стан. Індустріальна технологічна революція успішно йшла світом. І якщо на перших її кроках її «виразки» були острівцями у морі соціального життя, то вже показала свої загрози економічна криза 1825; різко зросла армія безробітних, злиденне положення «бідних» (виразка пролетаріатства), прокотилися повстання ліонських і сілезьких ткачів, які пройшли під гаслом «Робота або смерть», набули широкого поширення антикапіталістичні соціальні та соціетарні теорії. Пройти повз всього цього було неможливо. Д.С.Мілль автор « Основ політичної економії» які вивчали студенти більшості університетів, відкривали в цих «Основах» суперечне теперішнє. Тут зростає прогресивність індустріалізму і соціалістична критика цієї промислової революції. Мілль тричленний поділ бажав поєднати у селянині – поселянині. Він пропонував утвердити замість найманої праці кооперативну виробничу кооперацію, скасувати нерівність багатства через спадкування. Блауг пише: «Трактування Міллем теорії соціалізму граничне доброзичливе, та насправді він розходиться з соціалістами по одному з основних питань: соціальні виразки, що виникають за капіталізму, пов’язуються Міллем не з приватною власністю, а з нестримним індивідуалізмом та неадекватними застереженнями зловживань правами власності»(М. Блауг. Економічна думка в ретроспективі, с. 174).

Чернишевський, використовуючи цю схему, надає їй іншого звучання: від общини до дрібного селянського господарства, від якого до общинного товариського виробництва. А значить, є необхідність трансформувати перехідний період.

Вплив Мілля видно і на поглядах Чернишевського про закон народонаселення, про закон попиту та пропозиції, якому було призначено широке поширення наступних економічних шкіл. Однак цей вплив зазнає критичного ставлення, що видно хоча б з наступного зауваження: «Через увесь другий розділ Мілля проходить змішування понять, що відносяться до сутності справи, з поглядами, які відносяться тільки до однієї з зовнішніх форм її»(Т.IX, с. 184). Мілль дійсно суперечливий.

Залишається глибоко справедливою оцінка Чернишевського Марксом при його ущипливій оцінці як попередників, так і сучасників.

«З усіх сучасних економістів Чернишевський представляє єдиного справді оригінального мислителя, між тим як решта суть лише прості коментатори; що його праці сповнені оригінальності, сили й глибини думки і що вони є єдиними з сучасних творів з цієї науки, що дійсно заслуговують на читання і вивчення; що росіяни повинні соромитися за те, що жодний з них не потурбувався досі ознайомити Європу з таким чудовим мислителем; що політична смерть Чернишевського є втрата для ученого світу не тільки Росії, але і всієї Європи»(див. Герман Олександрович Лопатін. ПГР, 1922р, с.71).

Народництво в Росії. Економічні погляди народників

Пореформена Росія пішла по шляху ринкових відносин. Г.В.Плеханов свідчить про те, як швидко зростало число акціонерних товариств, банків, кредитних і страхових товариств. Бурхливо розвивається Донбас, Урал, петербурзькі військові, машинобудівні заводи. Стрімко зростає кілометраж кількість перевезених вантажів залізницями, виростають нові цукрові та горілчані заводи. Цукор експортується до Англії, де їм відгодовують свиней. Експортна політика опікується харитоненками, терещенками, смирновими, бродськими, приваловами, морозовими та іншими.

Це була доба грюндерства в історії Росії кінця XIX століття. Разом із тим, в історії країни все ще є серйозним вплив послідовників Чернишевського з його російським соціалізмом. Так у політичному житті все ще залишається ідея про особливу роль інтелігенції в Росії. Слід виділити тлумачення її ролі Бакуніним і Ткачевим.

М. Бакунін, так само як і П. Ткачев дуже багато говорили про комуністичні інстинкти російського селянства. Посилання на ці інстинкти складають вихідну точку їхніх соціально-політичних розмірковувань. Головна підстава їх віри – можливість соціалістичної революції в Росії(Плеханов, т. І, с. 163).

Але бакунінці і ткачевці вважали, що держава в Росії «висить у повітрі», «буржуазія продовжує бути відсутньою». Г.В.Плеханов зауважує: «попередня соціалістична література... кілька соціалістичних програм, одна висуває соціалістичну пропаганду, інша – наполягає на організації всенародного бунта, а третя не вважає можливим ані пропаганду, ані організацію, вказуючи на захоплення влади, як на вихідний пункт російської соціалістичної революції».

Вбивство імператора Олександра ІІ не дало очікуваних революціонерами результатів, і воно погребає так зване революційне народництво. Необхідно було переорієнтуватися, і тут російський соціалізм пішов у науковий соціалізм К.Маркса. Г.В.Плеханов і група Визволення праці – початок цього етапу. На арену політичного життя, в тому числі економічного виходять так звані ліберальні народники (Данієльсон, Воронцов і ін.). Базові тези – «капіталізм в Росії – гість, запрошений насильно», «капіталізм в Росії – мертвонароджене дитя».

Причина його насильницького нав’язування в тому, що в Росії немає ємного внутрішнього ринку. Голодний селянин, злиденний робітник, а через це немає головної умови – покупця, тому він запроваджується насильницьки. До речі, багато німецьких економістів, про що мовилося вище, писали саме про те, стверджуючи також про особливий шлях розвитку економіки Німеччини.

Плеханов у праці «Наші розбіжності», Ленін у праці «Характеристики економічного романтизму» та «Розвиток капіталізму в Росії», Туган – Барановський розкрили необґрунтованість та теоретичну неспроможність цієї тези. Капіталізм створює ринок як засобів виробництва, так і ринок предметів споживання. Індустріальна технологічна революція є практичне вирішення цього питання, змикаючись з аграрною технологічною революцією, а вона отримала в Росії значні можливості – зерно, особливо на півдні України, цукор, цукровий буряк (Центральна Росія, Україна) – тут ринок на машинні технології. Тут народжується промисловий пролетаріат з його відчуженням від земельної ділянки і домашніми промислами, він покупець товарів.

Темпи індустріалізації в Росії вражають. Її питома вага у промисловому виробництві на кінець XIX століття зросла у 4 рази.

Так, Г. В. Плеханов у «Наших розбіжностях» писав: «Буржуазія створила ринки, а не застала їх готовими, у феодально-ремісницькій період, що передував їй, не було не тільки величезних ринків, але і взагалі не існувало ринків у новітньому смислі цього слова: тоді обмінювався лише надлишок, залишок від власного споживання виробника, ремісники працювали на замовлення для даної особи, у даній місцевості, а не для збуту на ринку»(Т. 1, с. 208-209).

1876 р. Франція зовсім не мала перед собою величезних ринків, їй треба було ще завоювати їх з допомогою доцільної економічної політики, дипломатичних переговорів і навіть зброї... Англія, будучи спроможною виробляти всі ці продукти (металеві вироби і т. п.) на 40-50 % дешевше, ніж у французьких фабрикантів, скоро стала господарювати на французькому ринку. От чому виборці 1789 року майже одноголосно вимагали більш енергійного заступництва французької промисловості», «Відомо, що німецький капіталізм має порівняно недавнє походження.., Навіть на початку нинішнього століття Німеччина не могла і думати про конкуренцію з Францією і Англією... Разом із вторгненням французьких військ починається наплив французьких товарів у завойовані місцевості... Коли по оголошенні війни 1813 року прусські промисловці позбавилися, нарешті, своїх французьких конкурентів, у них заявилися нові, ще більш небезпечні противники. Падіння континентальної системи відкрило англійським товарам доступ на європейські ринки»(с. 212).

Індустріальна технологічна революція ламає старі відносини і створює новий світ, коли виробництво створює собі величезний внутрішній ринок.

В.І.Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» на великому фактичному матеріалі доводить, що це положення є вірним для всіх країн, воно носить всезагальний характер, з особливостями, притаманними Росії.

ЕКОНОМІЧНА КОНЦЕПЦІЯ Д. РІКАРДО

Через сорок років після виходу «Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміта з'являється твір Д. Рікардо «Початок політичної економії та податкового положення». Праця привернула до себе увагу на тривалий час. Її положення використовували автори як ліберальних, так і соціалістичних доктрин. Так К. Маркса не безпідставно називають учнем Д. Рікардо. Її положення можна знайти у працях багатьох соціалістів, як в Англії, так і у Франції, Німеччини. Теорія порівняльних витрат Рікардо виступає як обґрунтування конкурентного поділу праці в умовах глобалізації економічних процесів. Багато в чому він випередив свій час.

За сорок років після виходу «Досліджень про природу і причини багатства народів» Англія переживала знакові історичні процеси. Це перш за все індустріальна технологічна революція, яка відбувалася в умовах успіхів аграрної технологічної революції.

У сільському господарстві була запроваджена травопільна система землеробства з використанням різних культур (турнепс, буряк, інші бульбові). Але збереглася значна частка незораних земель. Тут оптимальна взаємодія факторів виробництва націлена на ефективність виробництва.

Разом із тим чисельність населення зростала. Мальтус на цій підставі формулює свій «закон народонаселення», зміст якого полягає в тому, що зростання чисельності населення випереджає зростання продовольчих ресурсів (1798 р.).

Війна проти Наполеона Бонапарта та континентальна блокада також вчинили негативний вплив на хлібний ринок Англії. Ціна на хліб протягом майже всього ХVIІ століття становила 60 шилінгів за квартер, у 1798 р. піднімається до 92 шилінгів, а в 1801 році – до 177 шилінгів (це вплив блокади), в 1810–1815 роках вона становила 106 шилінгів.

Проблема дешевого хліба могла бути вирішена або інтенсифікацією сільського господарства, або ввезенням хліба з Польщі, Росії, Американського континенту, (а це величезні транспортні витрати).

Зростання цін на хліб вело до підвищення заробітної плати, а це для промислових капіталістів означало зростання витрат виробництва. Та для землеробів це давало всезростаючі доходи, і вони намагалися через парламент законсервувати ситуацію на хлібне законодавство. Хлібні закони – той наріжний камінь політичного життя Англії епохи, в яку Рікардо створює свою економічну концепцію.

Війна вимагала величезних зусиль від країни. «Національний борг набув величезних розмірів і проценти, що виплачувалися за цим богом в три місяці становили таку велику суму, що одне лише приймання грошей породжує на тиждень найгострішу потребу у коштах обороту» (Д. Рікардо. Оповідання. Т. ІІІ с. 200).

Величезний державний борг і його покриття неминуче мали породити знецінення фунта стерлінгів.

Економічна криза, що розпочалася 1815 року, порушила проблему сталості національної валюти за наявності паперового грошового й вексельного обертання і на цій основі неминуча поява нової теорії грошей.

Англія стає промисловою майстернею світу. Тут з’являється і запроваджується нове джерело енергії – паровий двигун, нові транспортні засоби – залізничний на основі паровоза і морське судноплавство – пароплав! Тут виробляють найдешевші рейки, найсучаснішу для того часу сільськогосподарську техніку. Індустріальна технологічна революція подвійна за своїми соціальними наслідками. Вона руйнує старий гільдійський порядок промисловості, породжуючи безробіття, знищує гільдійські соціальні відносини між робітником і роботодавцем, прирікаючи на злигодні і животіння найманих робітників і їхні сім’ї (праця жінок і дітей, страшенні умови праці, довгий робочий день, жебрацьке житло і їжа), а з другого боку вона збільшує зайнятість у галузях, що працюють на машинізацію (зростає видобуток кам’яного вугілля, швидко розвивається металургія, зростає сфера послуг). Але в період трансформації гільдійської стадії промисловості в машинну перше перевищує друге. Ці пологові муки цього етапу людської цивілізації.

Зростання фабрик, що виробляють дешеві товари. Ці товари, що реалізується серед бідних: дешевий одяг, взуття, будівельні матеріали. На досить високому рівні індустріалізація працює на добробут народу. Але для цього ще потрібні зусилля всіх факторів виробництва, зростання доходів класів. А через це стає гострою проблема розподілу багатства. Розподіл у Рікардо стає центральною проблемою. Якщо у фізіократів і Сміта предметом дослідження було виробництво, то у Рікардо – розподіл, але на підставі виробництва. Є доходи факторів виробництва. Але питання головне: або фактор виробництва у гармонії реалізації їхніх інтересів, або вони мають антагоністичну основу. Соціальні висновки різні. Тут вододіл концепції. Д. Рікардо є тією знаковою постаттю, з якої беруть початок марксизм і теорія соціалістичного реформістського «радикального» напрямку. Оскільки хлібне питання було одним із животрепетних, то перші праці Д. Рікардо відносяться до проблеми хлібних законів, які дебатувалися у той час в парламенті. Основна праця «Початок політичної економії та податкового положення» з’явилася у 1817 році. Її методологічна особливість – абстрактний метод. Хоча сам автор – банкір і великий земельний власник, тобто практик, але він і теоретик. Сучасники про нього говорили, що створюється уявлення, що він упав з Місяця.

Головне питання: де джерела багатства? Відповідь фізіократів – природа і праця від Бога, Сміт стверджує: праця і природа. Рікардо дає однозначну відповідь – праця. Вона єдиний творець вартості. Хоча пізніше він припускає, що другим джерелом може бути час (колись пустеля Сахара була житницею. Потепління Землі вносить багато змін у проблему її цінності).

Час – проблема хлібних законів – накладає свій відбиток на дослідження Рікардо. На чільне місце свого дослідження він ставить проблему земельної ренти – доходу земельних власників (лендлордів). Закон земельної ренти, на його думку, визначає закон прибутку і закон заробітної плати.

«Потім велике питання про ренту, заробітну плату і прибуток має бути пояснене тими пропорціями, в яких увесь продукт розподіляється між землевласником, капіталістами і робітниками, які не знаходяться у необхідному зв’язку з вченням про цінність».

Його сучасник Мальтус, котрий написав книгу про земельну ренту (Рікардо пише: «опрацювання дійсної доктрини земельної ренти») вбачав у земельній ренті, так само, як і фізіократи, природний результат відомої, наданої Богом землі, якості, яка дає землі силу прокормити більше людей, ніж потрібно для її обробітку» (Ш. Жид, с. 120).

Оскільки чисельність населення зростає швидше, ніж продовольчі ресурси, то, на думку Мальтуса, породжуються злидні, зменшується тривалість життя. Тому треба регулювати народжуваність. До речі, закони про бідних, прийняті англійським парламентом, викликали різко негативну реакцію, як середнього класу, так і аристократії. Але й Рікардо різко негативно поставився до благодійної діяльності держави. «Ці закони ведуть не до покращення становища бідних, а до погіршення становища багатих і бідних» (с. 458). Спираючись на вихідне посилання Мальтуса щодо неконтрольованого зростання чисельності населення, Рікардо стверджує, що перехід до менш родючих ділянок землі є об’єктивно невідворотним. Та оскільки вартість хліба, як і інших продуктів визначається працею, то його вартість на гірших ділянках землі породжує різницю в вартості хліба, виробленому на кращих і середніх за родючістю та місцеположенню ділянках, яка привласнюється земельним власником.

«Рента – це та частинка продукту землі, яка сплачується землевласнику за користування первісними і незруйнованими силами природи. Не тому хліб дорогий, що платиться земельна рента, а тому платиться земельна рента, бо хліб дорогий». Перехід до гірших ділянок відбувається не тому, що земельних ділянок для застосування капіталу немає. Ми вказували: земля для рілля складала менше однієї третини загальної площі.

А проблема полягає в тому, що застосування капіталу не дає прибутку. На гірших ділянках воно йде на заробітну плату. Підвищення вартості хліба автоматично викликає зростання заробітної плати. Рікардо вважав, що існує взаємозв’язок відповідності чисельності робітників потребам індустрії. І якщо збільшити заробітну плату, то збільшиться народжуваність, що цю відповідність порушує. Висновок: немає необхідності, аби всі були живі!

Рента не сплачується з гірших ділянок, оскільки саме вони визначають вартість, обумовлену затратами праці на вироблений продукт.

Як бачимо, тут залишається один крок до поняття граничної продуктивності праці у сільському господарстві і граничної ефективності первісного фактора виробництва – землі.

Має своє значення визначення ренти як плати «за користування первісними і незруйнованими силами природи». Рікардо застає той історичний відтинок часу, коли аграрна технологічна революція в Англії вже здійснювалась. «Мертвий пар» – оголена природа почала зникати, прийшло травосіяння, з’явилися культури, які відновлювали природну родючість грантів, їхній порятунок від повсюдного зорювання.

З теорії ренти Рікардо робить песимістичні висновки. Оскільки рух капіталу з його збільшенням у країні веде до залучення в оборот все більше неродючих ділянок, то настане момент, коли економічне зростання припиниться. 3 цієї ж теорії соціалісти зробили висновок про необхідність націоналізації землі.

Теза Рікардо про перехід до використання гірших ділянок була піддана різкій критиці Кері. Освоєння орних земель в США йшло відмінним від Європи шляхом. Колоністи-фермери освоювали землі з вершин пагорбів з відходом у долини, тобто використовували спочатку гірші, менш родючі землі, а потім використання йшло від гірших до кращих, що в середині континенту. А тому теорія ренти Рікардо не мала загального характеру, що підтримує правоту критики історичної школи Німеччини про її висновки щодо національних, регіональних особливостей принципів економічної науки.

Рікардо не вважав ренту ціноутворюючим фактором на відміну від прибутку і заробітної плати. Основу взаємозв'язків цих елементів Рікардо бачить в джерелах вартості продукту. Рікардо піддає критиці положення Сміта про ці категорії. «Але Адам Сміт, який так правильно визначив корінне джерело мінової вартості, виявився непослідовним. Замість того, щоб строго триматися принципів, через які вартість предметів збільшується або зменшується залежно від збільшення або зменшення затраченої на них праці, він висунув іншу стандартну міру вартості… з огляду на те, на більшу чи меншу кількість таких стандартних мір воно обмінюється» (с. 404). Однією з стандартних мір він вважає хліб. Рікардо наголошує: «Праця є основою будь-якої вартості». Він бачить різницю між простою і складною працею. «Праця різної якості винагороджується по-різному». В останні роки життя він визнає, що вчення про вартість небездоганно. Рікардо розкриває джерело додаткового продукту. Чим вища заробітна плата, тим нижчий прибуток, і навпаки. «Прибуток буде високим або низьким у відповідності до того, низька чи висока заробітна плата» (с. 461). Прибуток має одне джерело – вирахування з продукту праці. Праця, що створює вартість, включає і додаткову вартість, – такий висновок Д. Рікардо. У Маркса вчення про додаткову вартість – наріжний камінь його концепції, та його він узяв у Рікардо, хоча термінологія «додаткова вартість» зустрічаємо у Маркса, а не у Рікардо. Відоме положення К.Маркса у ІІІ томі «Капіталу» про витрати виробництва і середню норму прибутку теж раніше висувалося Рікардо. «… Фабрикант, який при загальному підвищенні заробітної плати має машину, що не збільшує витрат виробництва його товару, був би в особливо вигідному становищі, якби міг би брати колишню ціну за свої товари, він, як ми вже бачили, буде змушений знизити ціну своїх товарів, оскільки у зворотному випадку в його галузь промисловості буде приріст капіталу доти, доки його прибуток не впаде до загального рівня» (с. 424). Ще різкіше «це невгамовне прагнення всіх капіталістів залишати менш прибутковим для більш прибуткового створює сильну тенденцію, призводить прибуток усіх до однієї норми» (с. 448).

Рікардо – економіст доби початкового етапу індустріальної технологічної революції і це знайшло свій відбиток в його прагненні до «механізації», в якій вій вбачає засоби прояву тих негативних процесів, які мають місце у ті часи. Це проблема зростання ефективності сільського господарства, це проблема падіння економічного зростання. Так Рікардо формулює «залежність застосування великої кількості машин і вартості продукту. Відносні ціни товарів будуть підвищуватися з падінням заробітної плати і падати з підвищенням заробітної плати» (с .435). Парадоксальний для свого часу висновок. Але в XX столітті питома вага заробітної плати у витратах виробництва складає майже половину, а ціна благ падає.

Ця теорія «про функціональні принципи людського в умовах поділу праці, спеціалізації та інтеграції професіональних груп і наступного підсилення зв'язків між людьми і тому мають бути названі законом утворення зв’язків... Що необхідне для розуміння походження цивілізації і розвитку прогресу» (Л. Мезес. «Теорія й історія», М, 2000).

Використання праці – джерело багатства нації. Це набагато більше, аніж просто теорія. «Витягаючи всю можливу вигоду з благодіянь природи, люди досягають кращого розподілу з більшою економією в праці», – підсумовує Д. Рікардо.

Досліджуючи поділ праці, Рікардо створює теорію порівняних витрат. Продуктивність праці залежить і від природних факторів. Вони мають значні розбіжності. Природна родючість, енергетичні сили природи, геополітичні характеристики, професійні відмінності від традицій, ментальні характеристики та ін.. Тому ефективність їхнього використання у праці вимагає, щоб нація, регіон концентрували додаток праці на використанні цих особливостей, які породжують більш високу її ефективність.

Теорію Рікардо про капітал Бем-Баверк називає безбарвною, (капітал-накопичена праця). «Капітал є та частина багатства країни, яка споживається у виробництві і складається з їжі, одежі, інструментів, сирих матеріалів, машин і др., необхідних, щоб привести в рух працю» (с. 450). Але капітал – фактор виробництва і він має функціонера-капіталіста, має особливий дохід – прибуток, але це у Рікардо вже в кінці життя.

«В усіх країнах і у всі часи прибуток залежить від кількості праці, яка потрібна для постачання робітників предметами першої необхідності, на тій землі або з тим капіталом, які не дають ніякої ренти. Значить результати накопичення будуть різні в різних країнах залежно головним чином від родючості землі. Якою б великою не була країна, земля якої не досить родюча і куди ввіз життєвих припасів заборонено, навіть помірне накопичення капіталу буде супроводжуватися там значним зниженням норми прибутку і швидким підвищенням ренти». Висновок заслуговує визнання його пророчим.

Почесне місце в історії економічних учень посідає Д. Рікардо в аналізі міжнародної торгівлі. Д. Рікардо показав, що від’ємне сальдо торгового балансу призведе до обов’язкового відтокові грошової маси, але в країні, куди підуть національні гроші, відбудеться неминуче падіння валютного курсу, що спричинить зворотний відтік «зайвих» грошей. Він наголошує, що своєрідним барометром зміненої ситуації є вексельний курс. Його найменше коливання дає сигнал руху грошових мас.

Ця концепція стала аксіомою протягом XIX століття, визначальною для міжнародної торгівлі.

Оскільки в Англії у 1797 роді сталася велика паніка через різке зменшення готівки Англійського банку (з 300 до 200 млн. фунтів стерлінгів) і коли було введено примусовий курс, який проіснував до 1821 року, банківський білет знецінився навіть до 30 %, тому проблема стійкості фунта стала національною задачею. Рікардо прихильник паперових грошей, але лише за умови забезпечення їх курсу. Таким засобом, на думку Рікардо, є наявність золота в злитках. Будь-яке перевищення паперових грошей над масою золота в злитках небезпечне падінням валютного курсу. Ця теоретична оцінка оборотності стала керівною для всього XIX століття.

Рікардо фритредер: «Багато і до діла писали у нас про вигоди, які дає країні свобода торгівлі, надаючи кожній людині можливість скористатися зі своїх талантів і свого капіталу, як їй здається найкраще, не будучи зв’язаною жодними труднощами. Я із задоволенням спостерігаю за просуванням цього великого принципу» (Рікардо, Твори, т. 2, с. 197). Але на континенті цього захоплення не спостерігалося, оскільки в Німеччині дозрівали теоретична основи протекціонізму.

Франція 1789-І871 років. Жан Батист Сей

Школа фізіократів відобразила ситуацію у Франції періоду, коли старий порядок історії країни підходив до свого завершення як у технічному, економічному, соціальному, політичному так і особливо в технологічному. У цікавому документі, що з’явився у 1783 році, автор пише: «Комерція завжди користувалася заступництвом наших королів, як найважливіша справа у державі... нині ж важке становище комерсанта кидається у вічі навіть при першому погляді».

Розчарування прийшло на зміну змаганню, млявість – активності, збідніння – могутності» (тут підстави з’явлення соціалістів Сен-Сімона і Ш. Фур’є) (Цитується за Ф.В. Потьомкіним, «Промышленная революция во Франции», с. 88).

Анонімний автор наводить цифру про банкрутство більш як 500 великих фірм у найкрупніших містах Франції за останні 8 років.

Як уже зазначалося в попередній темі, сільське господарство у більшості провінцій країни було у жалюгідному стані. Зазначимо, що у 1788 та 1789 роках у Франції був неврожай, і це тоді, коли особливою ефективністю сільське господарство там не відзначалося. Ф. Бродель вказує, що у 1200 році одне посіяне зерно приносило 3 зерна, врожай між 1300 і 1500 роками – 4,3 зерна, між 1500 і 1820 роками – 6,3 зерна (Ф. Бордель, «Що таке Франція», с. 163).

Неврожай 1788, 1789 рр. був не менш важливою причиною повалення королівського устрою. Аграрна технологічна революція потребувала умов для своєї реалізації. Революція 1789–1793 років створила ґрунт для розвитку фермерства. Абсолютизм, підтримуючи промислові мануфактури у їхній боротьбі з конкурентами Англії, Нідерландів, Бельгії, регулював хлібний ринок. Дешевий хліб – мала зарплата найманих робітників, низькі витрати, високий прибуток. Тому ввіз у Францію дешевого хліба і вивіз з Франції його заборонявся. Революція відкинула цю заборону. Що правда, в період Континентальної блокади Англії на короткий час старе положення відновилося. Але Тільзітський мир відкинув континентальну економічну політику Наполеона Бонапарта, яка принесла немало гірких результатів промисловій революції, яка і так почалася значно пізніше, ніж в Англії, та й у переможеній Прусії.

Індустріальна революція – плід складних і пізніх перетворень у техніці, економіці, в суспільстві та сільському господарстві, яке ставало на наукову (біологічну) революційну основу. В сільському господарстві – перший ступінь розвитку промисловості. Сільське господарство – першооснова зростання міського населення, його треба кормити, одягати, поїти (склянка вина для французького робітника входить як елемент прожиткового мінімуму). Нарешті, сільське населення – величезний або вузький ринок залежно від доходів. І ця умова у перших двох десятиріччях після революції 1789 року з’явилася. Хоча матеріальне становище населення Франції було гіршим, аніж у тій ж Англії.

Чисельність населення Англії з 1789 року становила 8 млн. чоловік, а у Франції – 26 млн., та валовий дохід націй був рівним. Народ Франції у 1789 році стає злиденним. У першій половині XIX століття населення Франції зросло на 30 %, а в Англії – на 100 % (Ф. Бордель, «Що таке Франція», т. 1, с. 182).

Робоча сила Франції була однією з найдешевших в Європі, що не створювало сприятливих умов для її заміни машиною.

Якщо в Англії міста-монстри поглинали зростаючий ринок робочої сили, то у Франції ці умови були менш привабливими. А чисельність населення зростала, хоча і меншими темпами, ніж раніше, і це створювало підставу для соціальних потрясінь. Тут причина революцій 1830 і 1848 років.

Жан Батист Сей, трубадур підприємництва і накопичення капіталу, їдко кваліфікував ситуацію: «Похвально накопичувати гроші, а не плодити дітей» (цитується за Ф. Борделю, с. 182).

Але виїзд населення з села до міста продовжувався. Індустріальна технологічна революція в континентальній Європі починається у перші два десятиліття XIX століття. Навіть в Англії увага економістів була зосереджена на хлібних законах, в їх зломі до економічної ситуації. Не говорячи вже про Францію, що переживає важкі, регресивні процеси.

«Історики визнали, що з 1817 по 1851 роки крива економічного циклу Кондратьєва йде вниз..., тобто ці три режими (Наполеон, 1830, І848) характеризують постійне і навіть прогресуюче погіршення економічного становища аж до глибокої кризи 1847–1848 років, що стала класичним прикладом «кризи старого порядку», яка сталася, так би мовити, з розвитку сільського господарства... Згодом, коли Франція стане промисловою державою, її підстерігатимуть інші кризи».

Роки 1750–1850 не однорідні, оскільки в політичному відношенні їх розділяло навпіл падіння старого порядку, а в економічному – перші кроки промислової революції (Ф. Бордель, с. 161).

Індустріальну технологічну революцію у Франції можна розглянути на прикладі шовкоткацької та металургійної галузей промисловості.

Франція, в якій розкіш королівського двору і дворянства була притчею на язиці, тримала шовкоткацькі мануфактури на особливому положенні. У праці Ф.В. Потьомкіна «Промислова революція у Франції» наводяться наступні дані, що ілюструють тенденції економіки цієї галузі: ввіз у Англію, Німеччину та інші країни шовкових тканин у 1769 році – 22 млн. ліврів, у 1783 – 16 млн. ліврів; в Парижі відповідно – з 12 до 9 млн. ліврів, в самій Франції з 12 до 8 млн. ліврів («тяжке становище комерсантів видно наочно»).

У роки революції 1789–1793 рр. галузь занепадає (масове збідніння народу, у тому числі дворянства і духовенства, що потерпає від якобінського терору). Метушіння після перемоги якобінців в економічній політиці у 1793 році. Держава встановлює ціни, вводить раціонування, спільний збір врожаю. Положення якобінців в 1794 році відміняє регламентацію. Прихід консула Наполеона для Леона – центра цієї галузі, дав великі замовлення, необхідні для зростання виробництва, це створює умови для появи машин (верстат Жаккарда, І804 р.).

Далі континентальна блокада імператора Наполеона Бонапарта: розрив англо-французьких, франко-прусських, франко-російських торгово-промислових зв’язків (1806 р.). Потім Тільзітський мир – зняття блокади. Але із зростанням попиту підприємець пішов на заміну ручної праці з її низькою продуктивністю машиною – верстатом Жаккарда. Машинізм тріумфував.

Цікава історія індустріальної технологічної революції в металургії. Роль цієї галузі в машинізації ключова. Це її важлива зброя.

Франція, на відміну від Англії, не має багатих запасів кам'яного вугілля і перш за все коксу. Через те він дорогий. Він не міг витримувати конкуренції з англійським. Початок робіт металургії у заміні деревного вугілля на кам’яне датується 1818 роком.

В Англії ще у 1806 році з 229 домен тільки дві користувалися деревним вугіллям (Ф.В. Потьомкін, т. 2, с. 361).

Виробництво чавуну і заліза у Франції

Як бачимо, за вказаний період виробництво чавуну і залізу зросло більш ніж у 5 разів (Потьомкін, с. 423).

Індустріальна технологічна революція отримала свою базу, але гальмом в її рухові вперед була економічна політика уряду того періоду. Ставлення уряду до промислової буржуазії було неоднакове. «Якщо землевласник у роки реставрації був також і власником металургійного заводу, він користувався перевагами як поміщик – політичними, залізничними, митним протекціонізмом». Саме через це Бастіа у своїх «Економічних софізмах» їдко висміює систему протекціонізму, засновану на привілеях, створених державою.

Гальмом «машинізму» була недорозвиненість внутрішнього транспорту. Про це той же Бастіа пише кілька памфлетів.

До знакових історичних подій в Європі необхідно віднести революцію в християнстві – утвердження протестантизму і революцію 1789 року у Франції.

Перша повернула людину на землю, де земне життя наповнилося трудовим змістом і утвердженням доброчесності, прагненням до добробуту сім’ї, що послужило поштовхом до намагання накопичення запасів (капіталу), до земного, а не потойбічного «раю». Римський землевласник-феодал не знав поняття збереження – є земля, є раб, селяни і лише протестант однією з важливих цілей вважає накопичення: «капітали примножують накопиченням», – говорить слідом за Смітом Ж.Б. Сей. Революція 1789 року відкинула перешкоди економічні, політичні, правові. Свобода діяльності, недоторканність приватної власності відкрили дорогу доброчесній людині, що накопичує. Ф. Бродель, аналізуючи поняття «збереження» пише: «Повільне накопичення, не тільки і не головним чином, багатств, а перш за все навиків, технічних рішень, відповідних способів мислення таке ж повільне в ході традиційного зростання структурного перетворення між людиною і природою, між робітником і капіталом, капіталом і державою підготувало умови промислової революції» (Ф.Бордель,Т.2).

Індустріальна технологічна революція підготовлена багатьма факторами. У літературі, присвяченій Ж.Б. Сею, дається лаконічна характеристика: систематизатор А. Сміта. Дійсно, Ж.Б. Сей схиляється перед творцем класичної політекономії. Але відомо, що А. Сміт у своєму аналізі ринкових відносин останньої третини XVIIІ століття дуалістичний. Він висуває кілька варіантів теорії вартості, два варіанти теорії трудової вартості. Він також не заперечує, що вартість залежить від рідкісності, корисності, і що вона створюється трьома факторами виробництва. Сей має свій методологічний підхід в аналізі вартості – цінності. Той самий приклад, який у Сміта подається: відносини м’ясника, пивовара і булочника у Сея – городник, пекар, чоботар – через обмін можуть задовольнити свої потреби. «З цього положення виходить той помилковий висновок, що обмін служить найголовнішою основою виробництва багатств, тоді як він відіграє в цьому дещо другорядну роль» (Сей, с. 51).

Сей за основу бере багатство. Багатство все те, що становить цінність. Цінність визначається корисністю (споживчою цінністю). «Виробляти предмети, які мають якусь корисність, значить виробляти багатство, оскільки корисність предметів складає першу основу їхньої цінності, а цінність є багатство».

Сей стверджує, що створюється не матерія, а корисність маси матеріалів, із яких складається світ, вона не може бути а ні зменшена, а ні збільшена. Чим більше корисність, тим більше цінності, тим більше багатство нації. Тому праця продуктивна і у виробництві, і у сфері послуг.

Так наноситься удар по фізіократах, що стверджували, що джерело багатства – в сільськогосподарському виробництві. Так коректується Смітом, який вважає, що не створюють цінність-вартості, а значить і багатства «це і государ зі своїми чиновниками і офіцерами, а також повинні бути віднесені як деякі з найсерйозніших і поважних, так і деякі з легковажних професій: священики, музиканти, юристи, лікарі, письменники будь-якого напрямку, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівника тощо» (А. Сміт, с. 357).

Сей виходить на сучасний підхід до нарахування національного доходу і в цьому його заслуга, що зумовила його місце в історії економічних концепцій.

Цей концептуальний підхід виводить його і на основний висновок, що панує в політекономії – про три фактори виробництва: працю, капітал та землю. У Сміта, як уже відомо, ідея про три фактори виробництва є не вихідною, та вона також присутня. Сей же цю побічну ідею робить визначальною. Щоб отримати продукт, необхідна спільна діяльність, говорить Сей: вченого, який вивчає рух і закони природи, людини, яка користуючись знаннями вченого, створює корисні продукти (землероб, мануфактурист, торговець – це підприємець на свій рахунок і ризик), і третій, який діє за вказівкою двох перших, – робітники. «Повсюди промисловість складається з теорії, її застосування і виконання. Тільки нація, що відзначається у цих троякого роду операціях, може бути названа цілком промисловою нацією» (Сей, с. 32).

Сей підкреслює «користь наук, які на перший погляд наче задовольняють тільки пусту цікавість» (Сей, с. 33). Це сказано 200 років тому! Людство, його еліта висувають як фактор виробництва науку тільки у другій половині ХХ століття. Показовий і такий висновок: «Народ, в якому науки ще мало розвинені, може, одначе, дати широкий розвиток своєї промисловості, користуючись світлом науки від інших народів».

Але підприємцю відводиться особливе місце. «Сучасна Англія зобов'язана своїми незліченними багатствами не стільки своїм ученим, хоча вона нараховує у себе багатьох видатних діячів цього роду, скільки чудовому таланту своїх підприємців у практичному ділі виробництва і робітникам, що вміють добре і швидко виконувати свою роботу» (с. 34–35).

Сей висловлює ідею професійних знань, які є складовою частиною накопиченого досвіду, такого необхідного для ефективності виробництва або торгівлі; до них він включає і знання управління. Сей не тільки і не стільки теоретик, він практик-підприємець, який посилено використовує англійський досвід організації як технічного, так і економічного менеджменту і маркетингу.

«Діяльність підприємця полягає у застосуванні надбаних знань до виробництва будь-якого продукту, придатного для нашого споживання... Це застосування однаково необхідне як у землеробському і мануфактурному виробництві, так і в торгівлі. Підприємець мусить бути людиною заможною, відомою своїм розумом, обачністю, любов’ю до порядку, чесністю, аби через ці свої властивості він міг отримати капітали, яких сам не має.

…Умілість обмежує число людей, які пропонують свою працю в якості підприємця.

…Він посередник між всіма класами виробників, а також між виробниками і споживачами. Він править діло виробництва, він центр будь-яких відносин, він отримує вигоду з того, що знають інші і чого вони не знають, з усіх випадкових умов виробництва» (Ж.Б. Сей, Трактат з політекономії, с. 58–59).

Так емоційно Сей змальовує портрет нової історичної постаті – носія індустріальної технологічної революції – підприємця. Звичайно, це портрет англійського бізнесмена. Навчання в Англії, вивчення новітньої британської техніки (міжнародна паризька виставка 1805 року), на основі якої відкриває свою текстильну фабрику, для роботи на якій відбувалося навчання робітників на англійській фірмі. Зрештою, вивчення досвіду організації промисловості Англії за дорученням уряду і пропозиція очолити кафедру в Глазго, яку раніше займав А. Сміт. Багато чого пов’язувало Сея з Англією (написав книгу «Про Англію та англійців», 1816 р.). Сей є автором популярного в Європі «Трактату з політичної економіки», який вперше побачив світ 1803 року, а потім багато разів перевидавався, і капітального підручника «Повний курс політичної економіки» (1830 р.).

Таким чином на «Курсі політичної економії» події 1830 року не позначилися.

Хоча до «Трактату» ним були внесені поправки, характерні для Франції після 1815 року, коли індустріальна технологічна революція почала свою ходу по Франції. «Тепер у Франції в один рік купується у 6 і 8 разів більше предметів, аніж купували у нещасне царювання Карла VІ. Тепер виробляється також у 6 або 8 разів більше продуктів, аніж колись» (с. 43–44).

Але Франції ще далеко від промислових успіхів Англії. Складна й суперечлива тут ситуація і Сей виступає з програмою розквіту генія французького народу. Шлях Франції – шлях ринкових відносин на засадах індустріальної революції, машинізму, де героєм дня виступає підприємець. Але підприємець з доброчесною характеристикою. Він працелюбний, чесний, ощадливий. Накопичення капіталу через бережливість. Він мануфактурист, землероб-фермер, торговець.

Поєднання трьох факторів виробництва: капіталу, праці й землі в їх єдності – це кредо Сея. До речі, найманий робітник має капітал – знання та досвід. Проблему збуту він висуває на одне з чільних місць і в бізнесі, і в теорії. Говорячи про значення політекономії, підкреслюється її важливість у справі управління державою і домашнім господарством. Сей говорить: «...теорія обміну та збуту змінить усю політику світу». При чому у просвіті, пізнанні законів, що управляють людськими суспільствами, провідна роль належить середньому класу.

«В середньому класі суспільства, подалі від оп’яніння владою, з одного боку, і від тяжкої праці бідняків – з другого, у тому класі суспільства, в якому статки нажиті чесною працею, в якому дозвілля не виключає звички до праці і в середовищі якого все частіше зустрічається дружне спілкування людей, любов до читання і можливість розвивати свій розум подорожуванням – саме у цьому класі суспільства, кажу я, і народжується просвіта. Звідси вона поширюється як на сильних світу сього, так і на простий народ» (с. 23). Незнання законів, викладених політекономією, призводить до сумних результатів. І у реформах ХХ–ХХІ століть, «коли адміністрація вживає неправильні заходи, то їй мимоволі доводиться відступати, коди вона зустрічає на шляху непереборні перешкоди, яких не зуміла передбачити раніше» (с. 25). І яка яскрава характеристика ситуації у Франції. «Подібно до кораблю, який пливе без компаса і ландкарт, за волею вітру і примхи лоцманів невідомо звідки і куди, Франція рухалася уперед навмання...».

В історії економічних учень відомий закон Сея. Виводиться він з теорії збуту. Потреби людини – двигун виробництва. Цінність продуктів визначається їхньою корисністю. Виробляється корисність і реалізується в обміні. Обмінюються корисностями на підставі їхньої цінності. Виробництво породжує свого споживача, покупця як в продажу, так і в купівлі. Гроші виступають тільки як посередники, слідом за Смітом у Сей вони – колесо обертання.

По цій ознаці недовироблення бути не може, а можлива тільки прояв диспропорцій. Тобто виробництво в окремих галузях недовиробило. Пропозиція автоматично породжує попит – такий висновок Сея, так говорять його учні. Практично формулюється ідея рівноваги попиту і пропозиції, над якою трудяться економісти кінця XIX століття і все ХX століття.

І як підприємець, і як теоретик Сей розглядає індустріальну технологічну революцію – застосування машин. Вигода від застосування машин подвійна. Збільшується маса продуктів, зменшуються витрати виробництва. Примноження продукту викликає зниження ціни на нього. А це в інтересах споживача і, у першу чергу, найманих робітників. Очевидно, що кінець XIX століття – епоха розквіту машинізму в Європі обумовила і зростання життєвого рівня пролетаріату. Поява соціал-демократичного реформізму має своєю основою підвищення життєвого рівня найманого робітника. Застосування машин на першому етапі породило луддитів. Але Сей доводить, що скорочення зайнятості в галузі, де застосовували машини, привело до збільшення зайнятості в інших суміжних галузях. Ідея мультиплікатора свого роду.

Ж.Б. Сей пішов з життя у 1832 році. Події 1830 року привели до влади найбільш багатий шар буржуазії – фінансову аристократію, яка використовувала їх перш за все у своїх інтересах. Революція 1789 року не покінчила з усіма перешкодами на шляху індустріальної технологічної революції, функціонером якої виступала промислова буржуазія. Реставрація відродила окремі привілеї і у першу чергу землевласникам, країна опинялась в рамках політики протекціонізму, який приховувався під гаслом захисту національного виробництва, а це перш за все інтереси землевласників і фінансової олігархії. Проблема зайнятості – проблема, породжена машинізмом. Уже Наполеон, коли примушував то копати, то засипати канави, казав: «Яке мені діло до результатів? Треба мати перед очима тільки одне: поширювати багатство серед робочих класів» (Бастіа, с. 139).

Індустріальна технологічна революція з 1815 року отримала відомий розвиток. Її соціальні наслідки – зростаюче безробіття. А з появою безробіття, тяжких умов праці з довгим робочим днем, працею дітей і жінок неминуче поширення ідей соціалізму та комунізму. І вони захоплюють Францію. В боротьбу з ними вступають економісти, які підтримують запровадження машин, нових форм організації праці.

Одним із них є Ф. Бастіа. «Галасливі звинувачення проти посередників (торговців, фінансистів та ін.), взяті з книги сен-сімоністів, фаланстерів та ікарійців затоплюють журналістику і трибуну, і серйозно загрожують свободі праці та взаємним стосункам» (Бастія, с. 146).

Ф. Бастіа – цей трибун свободи економічної діяльності, аналізує ситуацію, яка породжується прогресом, його вплив на становище найманих робітників. Їх становище різко погіршилося, кажуть соціалісти, дійсність підтверджує це, що знаходить своє відбиття у безробітті. Бастіа говорить, що державне втручання через суспільне споживання (будівництво доріг, палаців) непродуктивне, воно відволікає кошти від виробництва. Запровадження машин веде не тільки до зменшення зайнятості, але і до його зростання в галузях, працюючих на машинізацію. Застосування машин веде до зменшення витрат, а значить до зниження цін, що є вигідним перш за все і більш усього саме найманим робітникам. Кінець XIX століття розкрив провісний дар економіста Бастіа – добробут робітників промислово індустріально розвинених країн різко зріс.

Французький соціаліст романтик Сісмонді – один з теоретиків, що розкрили наявність негативних сторін дії ринкових відносин в умовах панування капіталу, бачив вихід у поверненні економіки в русло гільдійських форм підприємницької діяльності. Він вважав, що про робітників мають піклуватися підприємці, а не суспільство. Бастіа ж виходить із основи, що між працею і капіталом існує взаємна зацікавленість, гармонія їхніх інтересів.

«Капіталісти й робітники! Я вважаю за можливе встановити наступний закон: «По мірі того як примножуються капітали, безперечна частка, що належить їм у загальному результаті, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим більше зростає і її частка безумовна» (с. 172). Це твердження підтвердилося.

Питома вага заробітної плати у витратах виробництва у ХХ столітті має ясно виражену тенденцію зростання і падіння процента. Хоча підприємницький дохід зростає швидше, ніж заробітна плата.

«Капітал, – говорить Бастіа, – ґрунтується на трьох здібностях людини: вмінні передбачати, розуміти і утримуватися».

Уже Ж.Б. Сей розрізняв особисте і державне споживання, вважаючи, що воно лише тоді продуктивне, коли створює корисності. Ф. Бастіа говорить про приватне і суспільне споживання. З позицій зайнятості суспільне споживання не завжди відповідає вимогам ефективності його витрат. Воно може бути корисним, якщо розширює сферу послуг. Категорія «послуги» у Бастіа – основа його поглядів на капіталістичне виробництво. «Суспільство являє собою сукупність послуг, які люди добровільно або з примусу надають одне одному, тобто сукупність послуг суспільних або приватних» (Бастія,с.140). «Взаємні стосунки людей... не можуть бути нічим, як взаємним обміном послуг, що все піднімається у цінності, і все зростає у корисності» (с. 171). «Будь-хто, хто погоджується дати капітал на певний термін, надає послугу. Отже, процент в законний в силу принципу, послуга за послугу» (с. 200).

Головний інтерес людей – сприяти швидкому утворенню капіталів. Капітали можуть і ховатися, і знищуватися, що Бастіа бачив у революцію 1848 року, списуючи на гарячність робочого класу. «Нехай же він, – говорить Бастіа, – усвідомлює, що капітал від самого початку працює на користь визволення людей від ярма невігластва, злиднів і деспотизму. Залякувати капітал – закріплювати потрійний ланцюг на руках людства».

Це написано після подій 1848 року які виявилися вкрай негативними для французького соціалізму, сенсімоністів, Фур’є та ін.. Необхідно наголосити, що подіям 1789 року передували неврожаї 1788 та 1789 років, а революції 1849 року – неврожай 1847, 1848 років. Знов видно роль аграрної технологічної революції. Незавершеність революції 1789–1794 років, події 1815 року були прологом революцій 1830 і 1848 років.

Роки диктатури Наполеона Бонапарта з його політикою чиновницького військового регулювання економіки після його відходу на острів Святої Єлени відкрили шлюзи індустріалізації країни. Однак простору дій промислова буржуазія не отримала. Влада, як політична, так і економічна, опинилась в руках фінансової аристократії. Виборчий ценз встановлював право вибору громадянам, які мали майно на 40 тисяч франків, а таких на декілька мільйонів виборців було лише 200 тисяч чоловік.

Тому боротьба проти фінансових магнатів повинна була неминуче початися. До того ж становище промислового пролетаріату – дітища індустріальної технологічної революції – було дійсно критичним. Повстання ліонських ткачів 1832 року під гаслом «або жити працюючи, або вмирати стоячи», – говорить про найглибшу кризу. Повстання було потоплено в крові. Але його причини залишилися і до 1848 роки, підсилені черговими неврожаями 1847–1848 рр. (наслідок того, що умови реалізації аграрної технологічної революції не з’явилися), неминуче повинні були підірвати соціально-економічну та політичну ситуацію в країні. Неминуче повинні були з’явитися і різного роду соціалістичні концепції (Сен-Сімон, Фур’є, Прудон, Луї Блан, О. Бланки, Кабе). Як пише А. Токвіль: «сенсімоністи, фаланстери, іберійці здійняли дуже сильний галас, і їхні ідеї зустріли відгук у середовищі робітників. І тоді коли у лютому 1848 року збройне повстання пролетарів Парижа скинуло ставлеників фінансової аристократії, політична влада опинилась в руках пролетарів, які не мали конкретної наукової програми своїх дій. Вони могли тільки проголосити ідею братства». Створення національних майстерень було верхом їхніх конкретних рішень. Народні майстерні Луї Блана утворюються державою по професіях. Перший внесок капіталу, прибуток ділиться на частини. Сен-Сімон з його ідеєю індустріального християнства, де суспільство, в якому треба працювати або головою, або руками, не давав відповіді на ту реальність, яку пізнавали пролетарі. Банкір і він не могли бути в одній зв’язці. Ідея Фур’є про фаланстери не могла бути здійснена на кам'яній бруківці Парижа. Національні майстерні Блана (спочатку вони об'єднували 20 тисяч парижан, потім їхнє число за рахунок притоку з провінції досягло 100 тисяч чоловік), нічим не відрізнялися від робітних домів Англії, в яких земляні громадські роботи становили їхній зміст, не могло породити ентузіазму та отримати позитивну оцінку суспільства. Як говорить Маркс: «це був ганебний стовп соціалізму». Було волаючим протестом пролетаріату проти буржуазної промисловості, буржуазного кредиту і буржуазної республіки, – середній клас охарактеризував народні майстерні як «державні пенсії за вигадану роботу». Це очевидний вирік соціалізму того часу. Необхідно було ще дозріти пролетаріату. А ситуація штучно створилася для дискредитації демократичної республіки. Штучно створюється бюджетний дефіцит, створюються фінансові скрути. Уряд за вказівкою фінансової аристократії отримує кредит. Але його погашення здійснюється через закриття рахунків по книжках ощадної каси. Вводяться нові податки. Один із них – «податок на селянство», за яким стягуються 45 су з кожного франка у державну казну. Селянин стає ворогом міста і перш за все промислового пролетаріату з його демократичною республікою. Кредит став зброєю проти робітничого класу. 16 квітня 1848 року 100 тисяч чоловік стоять озброєні під гаслами: «геть комуністів, геть Луї Блана, Бланки, Кабе».

З 4 травня 1848 року Франція стає буржуазною республікою. 31 травня скасовується загальне виборче право. Так французький соціалізм, до деякої міри запроваджений в практику першої половини XIX століття, в епоху початку індустріальної технологічної революції зазнав поразки. Раніше ці ідеї виявилися незатребувані у Північних Штатах Америки.

Економічна думка у Німеччині першої половини

XIX століття

Індустріальна революція в Європі починається наприкінці ХVІІІ століття. Початок її руху по континентальних державах істотно відрізняється. Воно відстає у Франції і Голландії від Англії, а у Німеччині її перші кроки відносяться до середини XIX століття, Німеччина на початку XIX століття складалася з 300 дрібних і найдрібніших держав. Крім того, до півтори тисячі напівсамостійних князівств, в яких панують общинні відносини у селі і характерні риси економічного становища дореволюційної Німеччини» (с.127). У Весфалії площею 1200 кв. миль розмістилися 52 держави, у Швабії на одну державу припадало 8 кв. миль.

Генріх Гейне говорив, що у негоду деякі німецькі держави можна було унести у вигляді бруду на чоботах.

У селі панували общинні відносини на основі натурального господарства: «ткали, пряли, шили, шевцювали і, звичайно, пекли хліб і забивали худобу у власному господарстві», – пише Зомбарт. Гільдійські відносини панували у містах. Більшість робітників мали клаптик землі, дрібну худобу, хату, город. 12,6 % усіх ткацьких верстатів, що виготовляли вовняну пряжу, 86 % всіх верстатів, що виготовляли полотнину, також належали селянам. Ще у 1846 році текстильна промисловість не користувалась ткацькими верстатами.

Відому роль у становленні ринкових відносин зіграла поразка Прусії від Наполеона. Це був важливий поштовх для Німеччини у відході від архаїки середньовіччя. «Вся Німеччина спала свинцевим сном». Революція 1789–1794 років відбилася дрібними бризками на німецькій ситуації – свідчить Г. Гейне. Поразка породила націоналізм, ненависть до французів. Починає відроджуватися тевтонський дух (це ж явище – біологічний нарциссизм спостерігається у 1914, 1941 роках), поразка Наполеона якоюсь мірою змінює відношення німців до французів.

Прусія в 1800 році підтримувала свої мануфактури. Перемога Наполеона обумовила наплив французьких товарів у завойованих місцевостях.

На початку 1806 року завойовники вимагають пропуски всіх французьких товарів на території, зайняті наполеонівською армією. У 1813 році прусська промисловість позбулася від своїх французьких конкурентів, а значить з’являється нове ставлення до французів – від ненависті до симпатії.

Характерна риса Німеччини початку XIX століття – панування бюрократії при абсолютних монархіях. Абсолютні монархії породжують неминучість регламентації всіх сторін політичного, соціального і економічного життя держави з неминучим зловживанням владою.

Саме бюрократія проводить реформи початку XIX століття. Це відбилося і на земельній реформі та реформі конституційного устрою.

В основу земельної реформи покладено вимогу створення найбільш сприятливих умов для реалізації аграрної технологічної революції. Досвід Англії говорить про перевагу великого господарства. Цю ідею і реалізувала Німеччина, але по своєму особливому шляху. На основі переділу общинних земель були створені великі поміщицькі (юнкерські) господарства та господарства економічно сильних селян. Юридичну основу складав принцип осілості. Родбертус-Ягецов констатує: «зі знищенням общинних порядків сільські робітники не одержали осілості або живучі в найманих приміщеннях, позбавилися вигону і разом з тим можливості тримати корів, свиней, гусаків. Раніше у селах був звичай, що батько сімейства, який не мав осілості, міг виганяти одну корову на загальні пасовища і зганяти гусей та свиней для спільного пасіння. Після скасування общинних порядків вони очутилися у безвихідному положенні (Берлін, с. 169). Зубожіння створює дешевий ринок праці. Всі державні повинності і тяготи були покладені на селянство. Попит на внутрішньому ринку був мізерний. Відомий економіст Кнапп пише: «занепад фізичних сил, тупий вираз і грубі риси обличчя – всього цього може не помітити лише той, хто не звик ні до чого іншого» (с. 120).

Майже поголовна безграмотність. Юнкери–поміщики (тевтонські лицарі) отримали і викупні платежі. Завдяки реформі вони і крупні селяни отримали можливість інвестувати у своє господарство як передові технології, так і реорганізацію господарської структури. Різко зріс експорт зерна в Англію і його переробка на спирт та шнапс, біля чверті всієї виробленої продукції йшло на експорт (с. 123). Юнкери – опора прусського уряду і як наслідок, їхнє всевладдя.

Виборчий ценз також мав своєю основою «осілість» (володіння землею не менш як 10 років). В результаті у 30-тих роках у всіх земських зборах з 584 депутатів 278 – дворяни, 124 – представники сільського населення (фермери) і 182 городянина.

Склад депутатів говорить про те, що інтереси промислової буржуазії реалізувати було важко. «Переважання сільського господарства над промисловістю, села над містом, дрібних форм виробництва над великими, дрібного самостійного виробника над безхазяйним пролетарем – такі найбільш».

В економічному житті цього періоду певну позитивну роль відіграло утворення в 1834 році Митного союзу. Якщо раніше кожна з німецьких держав охороняла свою «незалежність» і огороджувалась митними бар’єрами, але відкривала дорогу фритредерській політиці Англії, не сприяла національному відродженню, то з появою Митного союзу ситуація змінюється. Але на неї впливає позиція юнкерів-поміщиків, прихильників фритредерської і промислової буржуазії – прихильників протекціонізму.

У цих складних умовах розвивається економічна думка Німеччини першої половини XIX століття. Особливе місце в історії економічних учень Німеччини займає Ф. Ліст. Автор «Національної системи політекономії» (1841). «Історія моєї книги є історія половини мого життя» або історія Німеччини з 1800 по 1840 роки. Вже в самій назві підкреслюється концептуальна основа цієї книги – національна, не космополітична політична економія. Сміт – англійський економіст, Сей – за наявність загальних властивих всім країнам законів економічного життя, а Ліст виводить її на національний ґрунт. Англійська політична економія проклала дорогу фритредерству – волі міжнародній торгівлі і торговельній політиці. Це відправна крапка і у Ліста: міжнародна торгівля і торговельна політика. Але висновки діаметрально протилежні. Ліст на цій основі обґрунтовує протекціонізм. «На нашу думку, та форма правління повинна бути визнана найкращою, яка більш за все відповідає генію і стану нації і особливо тому ступеню культури, на якому вона стоїть».

Отже, на передній план висувається форма правління в її теоретичному і практичному плані.

Ліст один з основних авторів і творців Митного союзу 1819 року, який вже міг узагальнити досвід континентальної блокади і потік англійських товарів, який хлинув у роздрібнену Німеччину після її скасування, і Франція, котра захистила свій внутрішній ринок загороджуючими тарифами і зберегла можливість реалізації індустріальної технологічної революції, наочно свідчать, що свобода торгівлі, оспівана англійською політекономією, може мати тяжкі наслідки для країн з більш низьким ступенем розвитку.

Після змушеного від'їзду в США Ліст мав можливість наочно побачити, що дає дійсність США, на території яких проводилась як перша, так й друга політика, на Півночі і на Півдні.

Боротьба за незалежність привела до розриву з Англією, що створило умови для розвитку промисловості у колишніх колоніях, що вплинуло на землеробство та призвело до зростання цін на землю. Але оскільки після паризького миру Конституція штатів заважала виробленню загальної торгової системи і тим відкривала вільний доступ англійським фабрикантам, конкуренції яких не могли витримати тільки що виниклі фабрики Північної Америки, то промислове процвітання країни зникло ще швидше, аніж виникло. «За порадою нових теоретиків, – говорив згодом один оратор в конгресі про цю кризу, – ми купували там, де можна було купити найдешевше, і наші ринки були сповнені чужими товарами. Наші мануфактуристи були розорені, наші купці збанкрутілі, і всі ці причини так шкідливо вплинули на землеробство, що настало загальне знецінювання землеволодіння, а з ним і банкрутство наших землевласників» (Ф. Ліст, т. 1, глава 9, с. 154). Конгрес був у облозі петиціями від усіх штатів на користь заступницьких заходів для місцевої промисловості. Тарифи змінилися в 1789, І804, 1828 роках. Останній захистив американських виробників від конкуренції англійців. У 80-х роках захищатися вже потрібно було англійцям. Їм же довелося захищатися і від німців.

«Коли у 1827 році послідовники принципу вільної торгівлі почали пригноблювати американських фабрикантів і захисників національної промисловості через тарифне питання, запросили мене висловитися з цього приводу» (с. 9). Тут на американському ґрунті і формується в цільне учення про національну систему політекономії. Європейське знання і американський досвід поєдналися і заявляється концепція стадій розвитку людської цивілізації Ліста.

«Процес, який здійснювався в Європі протягом віків, перед нашими очима тут перехід від дикого стану до пастушачого, а потім землеробського і з цього останнього до мануфактурної промисловості та торгівлі». Ф. Ліст наголошує, що єдиною умовою вирвати населення з первісного стану і цілковитої відсутності потреб є розвиток промисловості.

Ліст наголошує: «Тут в США простий землероб намагається залучити у своє сусідство заводчиків і фабрикантів» (с. 9).

А. Сміт у своєму дослідженні говорить про те, що є первісний стан, коли тільки праця була джерелом мінової цінності, а наступною знаковою подією виступає поява приватної власності на землю і капітал. Тоді рушійною силою, що визначає прогрес суспільства, виступає інтерес індивіда, який реалізує також і інтереси суспільства.

Ф. Ліст між егоїстом-людиною і державою (суспільством) вводить націю: кожна людина – частина нації. Нація має свої особливості: рівень розвитку культури, геній, менталітет, політика, могутність. У націй розходження, рівність націй можливе тільки на останній стадії, коли її досягнуть усі.

Політична економія є «такою наукою, яка, усвідомлюючи сучасні інтереси і особливе положення націй, навчає, яким чином кожна нація може підвестися на таку ступінь економічної культури, на якій союз її з іншими цивілізованими націями буде можливий завдяки свободі обміну можливим і корисним» (с. 9).

Незалежність і могутність країни – це «дві ідеї, невіддільні від ідеї національності». Та для цього потрібна величезна територія, з відповідними багатствами, помірним кліматом, сприятливим для розвитку мануфактур. Це – Німеччина і США. Щоправда, до Німеччини, на думку Ліста, слід приєднати Голландію та Данію. Як бачимо, Ф. Ліст виступає і як теоретик-геополітик.

Ідея національності – відбиток реальної історичної обстановки роздрібненої Німеччини. Її об’єднання вимагає національної ідеї. Молода промисловість Німеччини після 1815 року під грізним натиском промисловості Англії повинна була захищатися, хоча в самій Англії існує заборона на ввіз хліба, в експорті якого зацікавлений юнкер-поміщик.

Нації, котрі досягли переваги в мануфактурній торгівлі, мореплавстві використовують ці успіхи для зміцнення політичного впливу і створюють заклади для його реалізації, закріплення монопольного положення у відсталих країнах.

«Сукупність цих закладів (заборона ввозу і мита на нього, обмеження судноплавства, премії за вивіз і т.д.) називається митною системою. Під впливом більш ранніх успіхів інших націй, митних систем чужих країн і війн, більш відсталі нації виявляються змушеними шукати в самих собі засобів для переходу від землеробського стану до мануфактурного; вони повинні обмежити торгівлю з передовими країнами шляхом власної митної системи. Ця остання, виявляється природним наслідком прагнучих націй гарантувати міцність свого існування і прогресу або навіть свого переважаючого впливу, сприяє йому і не суперечить більш високій меті людства майбутній всесвітній конфедерації». Такий прообраз Всесвітньої торговельної організації, висловлений майже за півтори століття до її виникнення.

О. Бісмарк здійснив ідеї Ліста, які для нього були компасом, в його політичній, соціальній та економічній діяльності на посаді канцлера Німеччини, коли за короткий час вона піднімається на надзвичайну висоту промислового і аграрного розвитку.

Другим ключовим моментом теоретичної діяльності Ф. Ліста, тісно ув’язаним з національним, є його вчення про продуктивні сили. До продуктивних сил він включає: волю думки, совісті, преси, суд присяжних, публічність судових засідань, контроль адміністрації, парламентський уряд. Це те, що сьогодні називається відкритим суспільством.

Багатства нації виступають вищим ступенем розвитку цивілізації, а саме вона розвиває моральні сили нації. «Прагнення до постійного примноження інтелектуальних і моральних благ, до змагання і свободи є характерною рисою мануфактурного і торгового ладу, тим часом як при нескладному землеробському режимі панує легкість розуму, фізична нерухливість, прив’язаність до старих ідей і звичок, до старих звичаїв і навиків, недостатність виховання, добробуту свободи». Пам’ятаємо його репліку про те, що американський фермер радий сусідству фабриканта і заводчика.

Індустрія за Лістом – це не тільки природний результат праці і накопичень, але і творча соціальна сила індустріального капіталу і праці.

Протекціонізм за Лістом – це не охоронець внутрішнього ринку, захист національного виробника, це потужний фактор сприйняття нової культури в широкому змісті слова і перш за все індустріального виховання нації і виховання такого міського населення, котре є функціонером індустріального розвитку країни.

Цікавий також історичний факт: напередодні революції 1848 року країна була на межі фінансового банкрутства. Король звертався до Ротшильда з проханням про позику, та Ротшильд виставив умову – позика має бути гарантована зібранням народних представників.

Промислова буржуазія, незважаючи на свою слабкість уже представляла певну політичну силу. (Хоча Карл Маркс вважає, що німецька буржуазія показала свою слабкість в революції 1848 року).

Великий вплив на формування світогляду німців зіграло лютеранство – від свободи тлумачення Євангелія до свободи духовної. Якщо ідеї просвітителів реалізувалася у політичній і соціальній революції у Франції і французи отримали політичну свободу, то у Німеччині відбулася духовна революція релігії і філософії: «Якщо у Франції у 1789 році революція – писав Генріх Гейне у своїй праці про історію – відбулася матеріальна, то революція у Німеччині – духовна!» Ідея стає матеріальною силою, якщо вона оволодіває масою – говорить К. Маркс. «Багатство нації полягає не в масі мінових цінностей, а взагалі у ступені розвитку виробничих сил і, зокрема, розумових і моральних». Як зазначалося раніше національна ідея стала зброєю об’єднаної Німеччини. Об’єднання Німеччини повинно відбуватися не тільки на індустріальному вихованні, але і на основі захисту національного виробництва. Неминуче теоретичне посилання про роль національної особливості. Сама концепція англійської економічної школи ґрунтується на фундаменті космополітичного лібералізму. Є загальні для всіх країн економічні закони. Але є і національні, як похідні від конкретного середовища історичних умов формування національного об’єднання, традицій і звичаїв, правових і культурних норм, що діють в країні. Головний принцип – історичний підхід. Утвердження ролі історизму – одна з найважливіших заслуг історичної школи Німеччини і одного з її основоположників Ф. Ліста. «Історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття. Завдяки зусиллям науково-історичної школи і методу, що не мав собі рівних, на одному з етапів інтелектуальної історії минуле виявилося для сучасної людини відтвореним теперішнім з надзвичайною різноманітністю форм мислення. На емпіричному рівні це означає дослідження настільки ретельне, наскільки це можливо, конкретних взаємозв'язків між мисленням і його історичним контекстом» (Вільгельм Рошер). Оскільки ринкові відносини формувалися в умовах так званого «прусського шляху розвитку капіталізму», неминуче занесення у перші ряди держави – як регулятора і фактора їхнього розвитку. У передмові до своєї праці Ліст писав: «Таким чином, національно-економічний шлях повинен сприяти добробуту, могутності і культурі Німеччини. На сутність націоналізму, як засобу, впливає індивідуалізм...» Ешлі наголошує, що проголошена школою Сміта роль приватного егоїзму в реалізації суспільного інтересу не є аксіомою. Конфлікт між дедуктивним і асоціативним методами абстрактних положень Сміта і Рікардо не міг не породити смуту. У 1848 році ще один німецький професор Бруно Гільдебранд у праці «Політична економія теперішнього і майбутнього» зайняв по відношенню до Сміта і Рікардо критичну позицію. Історичній школі з її лютеранський світоглядом не може подобатися примітивний егоїзм. Вони вшановують християнські заповіді. Заслуговують на увагу і їхні погляди на відносність природних законів, які відрізняються від хімічних або фізичних. Історична школа Німеччини пропонує свою форму реалізації висновків економічної теорії. Мистецтво державної людини полягає в тому, щоб застосовувати принципи до нових потреб, знаходити нові рішення для нових проблем.

Історична школа Німеччини

Німеччина першої половини XX століття, як уже зазначалося раніше, переживала насичений гострими історичними подіями період. Наполеонівські війни звільнили її від кріпосного права. Едикти 1808–1809 років знаменували новий суспільний розвиток країни, але зі збереженням автократичного правління. Королі, маркграфи – їхня роль у державі – практично абсолютне панування. Це зумовило роль королівського чиновника-бюрократа, владу столоначальника. Цю систему висловлювала німецька школа камералістики.

Учення Рошера своїми коріннями іде у камералістику ХVII–ХVIII століть. Авторитарна держава неминуче породжує бюрократію. Службовців у справах адміністративних і фінансових вчити цьому потрібно було на конкретних прикладах, тобто знати історію права, традиції та звичаї, закріплені в законодавчих актах. Б. Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» стверджує, що політична економія – наука про закони економічного розвитку нації. Тут ми стикаємося з різночитанням. Якщо у Рошера «принципи» то у Гільдебранда «закони розвитку», а це вже більш широке тлумачення. Але залишається головне – закони національні, а не планетарні. Важливим представником цієї школи був К. Кніс, автор праці «Політична економія, розглянута з історичної точки зору» (1853), який піддав сумніву існування і природних законів в ім’я свободи, і законів розвитку Гільдебранда. Це теоретичне сум’яття у поглядах засновників школи намагалась зняти молода історична школа. Хоча і без успіху. Але при інших рівних умовах «історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття». Історичний метод у політекономії входить і сьогодні до її методологічного арсеналу.

Положення Німеччини на карті Європи не порівняти з Англією, Францією, Бельгією, Голландією. Під тягарем минулого Німеччині потрібні були ідеї, в тому числі економічні, які б дали поле для ефективного індустріального розвитку. А цей особливий шлях вже накреслив Ф. Ліст. Враховуючи національні особливості, рівень її індустріалізації, він запропонував на певний історичний відтинок часу шлях заступництва національного підприємця і тільки по досягненні рівня іноземного розвитку переходити до вільної торгівлі. Тут є усі елементи історичного підходу до аналізу економічних явищ.

Історична школа Німеччини відкинула правильність космополітичної теорії вільної торгівлі, заснованої на дії особистого інтересу, що не придушує суспільний. Національні традиції, стан законодавств, місце і роль держави в рішенні національних інтересів, різних державних і комунальних інститутів і утворюють остів національної економіки.

Врахування неминучого історичного факту, стан минулого і теперішнього – ось вихідна база для аналізу політичної економії. Твердження історичного методу політичної економії – одна з заслуг історичної школи Німеччини. Її засновники Рошер, Гільдебранд, Кніс чітко визначили своє ставлення до індустріальної технологічної революції. Так, Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» пише: «Найважливіше всесвітньо-історичне значення машини полягає в тому, що вона вирвала робочі класи з лінощів і невігластва, з задушного і безглуздого костеніння і разом з усвідомленням власних сил, з наполегливістю в роботі та підприємництві пробудила в них прагнення до гідного життя в історії... Тимчасове зло, що походить з цих технічних відкриттів людського духу, тимчасових страждань робітників, котрі залишилися внаслідок суперництва машин без роботи і хліба... це можна назвати лише потугами при народженні нової епохи» (с. 189).

Рошер – засновник історичної школи: «Одна лише промисловість може поставити на службу собі всі сили природи». Та вона ж «недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм народжуються перш за все у містах». Він же вказує на взаємозв’язок аграрного та індустріального розвитку. «Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства».

У «Принципах політичної економії» Рошер формулює методологію викладення політичної економії. Як тут, немає слова «закони» політичної економії, воно замінено на принципи. Цим уже він відторгається, відгороджується від Сміта й Рикардо та їхньої школи. З чого випливає висновок – немає планетарних законів як об’єктивних, не залежних від національної приналежності законів розвитку. «Наша мета – описання того, чого бажали, до чого прагнули народи в економічній галузі; цілі, які вони переслідували і досягали; підстави заради яких вони переслідували і яких вони домагалися... таке дослідження... якщо зупинитися у тісному контакті з іншими знаннями національного життя, зокрема, з історією права, політичною історією і історією цивілізації». Висновок, який є неминучим – застосування в політичній економіці історичного методу.

Економіка та економічна думка США

Є версія про те, що відкриття Америки відбулося раніше за Колумба. Там побували нормани, росіяни, можливо полінезійці. Але це випадкові епізоди. Сталий зв’язок Америки з Європою, Африкою та Азією починається з експедиції Колумба. Звідси починає відлік світова історія. У 1492 р. гарматний постріл оповістив про Новий світ. У 1541 році Новий світ став називатися Америкою.

«Не підлягає жодному сумніву, що великі революції, які відбулися у торгівлі у XVІ і XVІІ століттях у зв’язку з географічними відкриттями, швидко просунули вперед розвиток купецького капіталу і складають один із головнях моментів, які сприяють переходу феодального способу господарювання до капіталістичного. Раптове розширення всесвітнього ринку, примноження товарів, що оберталися, суперництво між європейськими націями у намаганні володіти азійськими продуктами і американськими скарбами, колоніальна система – все це суттєвим чином сприяло руйнуванню феодальних рамок виробництва» (К. Маркс, Капітал, т. З, с. 344–345).

Історія Америки пов’язана не тільки зі Старим світом, але вона включає американських індіанців, негрів із Африки, вивезених у рабство південних народів та азіатів. Корінне населення не знало плуга, не знало колеса, не знало пороху, залізної зброї та знарядь праці. Земля була власністю племені або роду. Колоніальна система безвідносно для Англії або Франції, або Голландії будувалась на даруваннях. Елементи феодальних відносин існували в голландських колоніях. Потім у 1664 році вони стали англійськими, що було заслугою англійського військового флоту. Але дарування залишилися. Середній розмір дарування у 1700–1775 роках становив 10400 акрів (близько 3,5 тис. га). Очевидно, що більша частина земель була незаселена і необроблена. Спочатку колоністами були або злодії, або «кабальні слуги».

У 1611 році колоністам дали індивідуальні земельні ділянки, у подальшому колоністами стали люди, переслідувані в Європі через релігійні переконання – це були пуритани, протестанти. Тому і з’явилася ідея про те, що Америка країна «свободи совісті» (але полювання на відьом там було поширене). Поселенцями стало і сільське населення Англії, яке опинилось без джерел до існування в результаті запровадження вівчарства, про що говорилося раніше. Вони мали вищу культуру англійського та голландського землеробства. Аграрна технологічна революція в Англії стала джерелом колонізації Нового світу. Англійців-колоністів спонукала до виїзду в Америку земля, тоді як французів, де значення аграрної революції було недостатнім – торгівля і перш за все хутра, про що свідчить колонізація Канади.

Трьохсотлітня колонізація призвела до того, що власники землі та її надр були майже поголовно винищені, причому в буквальному значенні цього слова. К. Маркс у «Капіталі» пише: «...пуритани Нової Англії – ці віртуози тверезого пуританізму у 1703 році на своїй Assemblly (законодавчих зборах) поставили премії у 40 фунтів стерлінгів за кожний індійський скальп; у 1720 році премія за кожен скальп була підвищена до 100 фунтів стерлінгів; у 1744 році за скальп чоловіка – 100 фунтів стерлінгів у новій валюті, за полоненого чоловічої статі 105 фунтів стерлінгів, за полонену жінку або дитину – 55 фунтів стерлінгів, за скальп жінки або дитини – 50 фунтів стерлінгів.

Колонізація відбувалась за рахунок рабів, насильно захоплених в Африці. Був і такий вид торгівлі у Західній цивілізації. Цікаво, що основною релігією більшості негрів у сучасних США є протестантизм.

Колонізація США в англійському варіанті знайшла своє відображення і в розвитку промисловості. Вона йшла шляхом «гільдійської», мануфактурної. Вона входила до господарського устрою фермера-землероба.

Освоєння земель через нерозвиненість транспорту проходило за іншою, ніж в Англії, схемою. Освоювалися землі, а за ґрунтовими відмінностями Америка дає дуже картату картину. У західній частині центральних рівнин панують продуктивні черноземовидні ґрунти, на південному сході переважно кислі та дерново-карбонатні, на плато Великих рівнин переважають темно-каштанові ґрунти, які легко піддаються ерозії. Є напівпустелі і пустелі (США. Словник-довідник. с. 64). Ця різноманітність конче повинна була знайти своє відображення у теорії земельної ренти та в історії аграрної технологічної та індустріальної революцій США. У північних колоніях Англії (Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд) найбільший розвиток ремісничої та мануфактурної промисловості, судноплавства та морської торгівлі. Городяни мали поля, городи і худобу. На багатих рибних промислах було зайнято до 30 тис. людей, в торгівлі колоній з Англією було задіяно 1100 кораблів із 29 тисячами матросів (Нариси історії США. с. 55). Хоча Англія заборонила колоніям виробляти залізні вироби, та у 1775 році у 13 американських колоніях було більше доменних печей, аніж в Англії та Уельсі. По виробництву заліза вони стояли поряд із Англією та Швецією, хоча поступалися Росії (с. 56). Середньоатлантичні колонії (Пенсільванія, Нью-Джерсі. Нью-Йорк) – райони виробництва пшениці. Великі аристократичні володіння, які здавали дрібні ділянки в оренду фермерам та дрібні приватні господарства. У Філадельфії найбільше місто в колонії – Пенсільванія – 23 тисяч мешканців. Були броварні, залізоробні мануфактури.

Південні колонії – здебільшого рабовласницькі. Раби обробляли тютюнові плантації, потім з’являється виробництво бавовни.

Для економічних відносин у сільському господарстві в колоніях була характерною квазірента – тверда рента, фіксована безвідносно до ринкової оцінки землі. Але в умовах численних незаселених земель та можливості відбирати землі у індіанців монополія на землю не могла затвердитися. Боротьба проти квазіренти породила так зване скватерство.

«Шотландці, ірландці... зухвало й безладно захоплювали всіх менор Конеситога. При цьому вони (скватери) стверджували, що огидно законам природи і Бога, аби так багато землі залишалось незайнятою» (там же с. 68). Історія скватерства в США показує, що незважаючи на те, що офіційне землеволодіння покоїлося на даруванні окремим особам від англійських королів, а ці дарування вимірялися мільйонами акрів (Ферфакси у Віргінії вважали, що мають 6 млн. акрів) і при здачі її в оренду сплачувалася квазірента (тверда рента). Але фактично більша частина подарованих земель захоплювалась скватерами.

І для ХVІІ–ХVІІІ століть це було поширеним явищем. Прийняття 1862 року конгресом закону про гомстеди тільки узаконило цю форму землекористування, надавши їй юридичний статус. Це підштовхнуло переселенців до захоплення необроблених земель. Така американська ситуація підтверджувалась у тих країнах, де процес колонізації відбувався у народів, де ще не затвердилася власність громад, а ще існувало родоплемінне землекористування.

Приклад цьому дає російська колонізація за Уралом.

В американських штатах через різкі відмінності в культурах землекористування у країнах південних штатів, де виробляли бавовну і тютюн, було затверджене рабське плантаторське господарювання. Плантатори володіли величезними земельними площами. І тут закон про гомстеди в його соціально-політичному значенні відігравав роль тарана – знищення самої основи рабства плантаторського господарства. Це був яскравий приклад значення одного закону в корінному перетворенні цілої системи.

Закон про гомстеди, підписаний А. Лінкольном 20.05.1862 року, по якому громадянам США або особам, які заявили про бажання стати такими, мали право на безоплатне одержання земельного наділу (гомстеда) розміром до 160 акрів (65 га). Через 5 років наділ за умови його обробки переходив у власність поселенця.

Шлях розвитку фермерського господарства, заснований не на переділі помісного общинного господарства, що здійснюється зверху, а по демократичному шляху реалізації вимог аграрної технологічної революції, вимога оптимальних площ сільгоспугідь, що дають найбільшу ефективність з урахуванням спеціалізації.

В.І. Ленін дав таку оцінку цій знаковій історичній події: «Американська республіка здійснила на капіталістичний манер «народницьку ідею роздачі незайнятих земель кожному бажаючому».

Закон про гомстеди відіграв значну роль у громадянській війні Півночі-Півдня. Саме після видання закону, перемоги Півночі над рабовласницьким Півднем стали носити визначальний характер. Плантаційне ведення сільського господарства, що відбилося перш за все у збільшенні площ під бавовною, привело до виснаження ґрунту. Тому було необхідно збільшити площі за рахунок просування на Захід, що підривало господарство фермерів і закривало дорогу скватерам, зменшувало можливості жителів півночі одержати гомстед. Жителі півдня отримали підтримку законодавців (Закон про рабів-втікачів). Жителям півдня необхідно було отримати федеральну владу. 12.04.1861 року «Конфедеративні Штати Америки» (9 штатів Півдня) почали громадянську війну. Використовуючи переваги економічні: перш за все промисловий потенціал, залізничний і потужний торговельний флот, розвинений зв'язок, підтримку профспілок та соціалістів, фермерів, негрів, робітників, Північ під гаслом відродження єдності країни завдав військової і політичної поразки Півдню.

Економічну ситуацію періоду до 1861 року розкриває Кері у своїх «Політико-економічних листах до президента Американських Сполучених Штатів». Він говорить про суперечливість розвитку країни, її стрибкоподібний рух. Причину цього він вбачає у системі вільної торгівлі, яка після 1815 року поступово охоплює своєю дією світову торгівлю.

«Вільна торгівля знайшла країну в 1816 році на вищому ступені благоденства, а залишила її розореною». У 1828 році, перемінивши свою торговельну політику, уряд перейшов від вільної торгівлі до охоронної системи. Виросло число банків. Перехід до фіскального тарифу – остання ступінь, яку було досягнуто в 1842 році. В 1842 році фіскальний тариф був замінений охоронним. Іноземні борги були сплачені, колишні банки відновили платежі, купці знову набули квітучого стану, дзвінка монета з’явилася у достатку обігу. Штати знову отримали можливість збирати податки і зняти з себе пляму незаможних.

Але у серпні 1846 року система центрального уряду була знов змінена. З тих пір минуло 11 років, пише Кері, які ознаменувалися непостійністю і неміцністю комерційних справ, фабриканти і купці розорені, число людей, що залишились без роботи, досягло нечуваної цифри.

З цих листів випливає висновок, що економічна і соціальна ситуація в країні була вкрай напруженою, а особливо страждали від цієї торговельної політики штати, де вироблялась експортна продукція і де була ще незміцніла промисловість.

Громадянська війна за панування над федеральною владою мала життєво важливе значення як для Півдня, так і для Півночі. Але Північ, прийнявши закон про гомстеди, одержав у цій боротьбі безліч переваг. З плантаторським господарським ладом було покінчено. Аграрна технологічна революція пішла у США семимильними кроками – вільне фермерське господарство стало поживною основою індустріальної революції. Американський фермер прагнув до зростання, він бажав, аби поряд був фабрикант – ринок збуту продукції фермера і технічного переоснащення свого господарства.

Тому Кері не міг прийняти ані теорію трудової вартості Рікардо і його теорії ренти, ані вчення про доходи та їхні джерела. Як не міг він прийняти і концепцію фритредерства. Він автор концепції гармонії інтересів. США епохи Кері не мала різкої диференціації на багатих і бідних. Підприємництво починалось з власних збережень та праці. «Праця і ощадливість» – джерела добробуту. «Система Рікардо є системою ворожнечі і прагне збудити війну як між станами, так і між націями».

Гармонію інтересів Кері виводить із закону розподілу. Він стверджує, що зі зростанням продуктивності праці частка праці зростає і у кількості, і у питомій вазі. Це підтверджується такою таблицею:

Частка праці зросла і якщо на стадії кам’яної сокири вона складала 25 %, то залізної – 50 %. З цих же посилань він створює і свою теорію вартості, що отримала назву вартості, обумовленої заощадженою працею не у виробництві, а у відтворенні.

Із зростанням продуктивності праці витрати на відтворення продуктів, у тому числі виробництва, зменшують цінність капіталу, а значить ведуть до зниження процента, тобто тієї частки, яка збільшує власнику капіталу.

Враховуючи специфічні умови США: наявність величезних площ, наявність вільних земель і наявність величезних розходжень у плодючості ґрунтів на території штатів, він доходить висновку, що людство у своєму русі переходить від некращих часів до гірших, а від гірших до кращих, а значить до зменшення витрат на продовольство, а значить до зростання добробуту як робітників, так і підприємців. Багато зі штатів США не знали феодальних відносин. Для окраїни характерні колоніальні захоплення земель з винищенням корінного населення. Захоплення земель у сусідніх держав у 1803 р. США за 15 млн. доларів купили у Франції Луїзіану, у 1819 році примусили Іспанію продати Флориду, в 1845 році у Мексики відібрали Техас, у 1846 році у Англії – Орегон, у 1848 році забрали у Мексики половину її території, в 1867 році купили у Росії Аляску.

Демократична конституція дарувала свободу у найширшому змісті цього слова. Ресурси праці – молоде, здебільшого пуританське населення, земля з її родючими ґрунтами, водними ресурсами, м’яким кліматом. Громадянська війна знесла перепони поєднання аграрної та індустріальної революцій і створила величезний внутрішній ринок. Техніко-технологічні рішення, створені в Європі, приходили до США готовими. Для ринкових відносин умови було створено. Але як ними розпорядитися - даючи їм волю руху, або коректуючи його?

Ж.Ш.С. Сісмонді

Переможна хода індустріальної технологічної революції обумовила народження нового суспільного ладу, який отримав назву капіталістичного. Це нові економічні, політичні, соціальні, моральні інституції. Тому у західній літературі проводиться розподіл між Старим і Новим суспільством. Але Старе трансформується в Нове в умовах, які ніяк не позначені християнськими чеснотами.

Запровадження машин приводить до значного, різкого зростання продуктивності праці. Це можна продемонструвати на прикладі виробництва шпильок. Якщо у шпильковій мануфактурі розподіл праці вів до контрастного зростання його продуктивності, то застосування машини дасть не менший, а більший ефект. До 1824 року для остаточної обробки кожної шпильки потрібно було не менше 14 людей, що виконують різні операції. Винайдення машини Райтера привело до того, що тепер (це середина XIX століття) 400 робітників виробляють щодня 50 млн., або 125 тисяч шпильок на одного робітника (Шиппель. Сучасна бідність. С-Пб., 1902, с.30).

Величезна роль машини в енергетиці країни. Робота пару в англійських рудниках і металургійних заводах, на різних фабриках, локомотивах та пароплавах дорівнювала 3 млн. 650 тис л.с., що дорівнює кількості 11 млн. коней при 10-годинному робочому дні, що у 64 рази дорожче ніж при механічній роботі за допомогою пару (там же с. 21). Нові технологічні рішення обумовили зменшення сировинних матеріалів для одержання промислової продукції. Так витрата вугілля на одну тонну чавуна становила у 1796 році – 6 т, у 1806 році – 5 т, у 1880 році – 2,4 т (там же с. 33). Механічні сили в останньому десятиріччі ХVІІІ століття, виражені в людських силах, ще не зрівнялись із населенням Об’єднаного королівства, а 1818 року вони переважали це населення у 10 разів, в 1812 році – в 16 разів, в 1871 – в 32 рази (там же с. 41). Менш контрастні зміни в сільському господарстві. Так врожай пшениці в Англії за цілий ряд років до 1770 р. складав 23 бушеля з акра, за 20 років включаючи 1876 р. – 28 бушелів (там же с. 40).

Індустріалізм несе не лише серйозні позитивні результати в зростанні продуктивності праці, а і зміни у свідомості самих працюючих. Друга половина ХІХ ст. реально показала, що концентрація виробництва призвела до концентрації найманих робітників. Якщо раніше вони були групою, то зараз – монолітним трудовим колективом, здатним успішно боротися за справедливий договір з капіталом про умови розподілу створеної та реалізованого продукту.

«Майбутність, до якої неясна фантазія соціаліста підготовляється машинами, що вони так нехтують» (Б. Гільдебранд, с. 89)

Одним із таких «соціалістів», які піддали негативні сторони індустріалізму блискучій критиці, є Жан Шарль Леонард Сісмонді де Сісмонді. Автор праці «Новий початок політичної економії» (1819) та «Нариси політичної економії» (1837).

Вихідна позиція автора розкривається у наступному положенні: «Матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави, становить предмет політекономії». «Держава за допомогою політичної економії повинна надати всім можливість користуватися благами народного багатства» (Нові початки політекономії, с. 148).

Як видно, Сісмонді піклується за весь народ, як багатих, так і бідних, хворих, старих, дітях, інвалідах. Про це наголошується ще раз у такому визначенні багатства: «Багатство є благо, якщо воно несе вдоволення усім класам». На протилежність класичній англійській політичній економії про роль ощадливості, про роль накопичення Сісмонді пише: «Не треба ставити задачу накопичувати багатство» (с. 149). Але у наступному положенні закладене протиріччя: «Ми разом із Адамом Смітом вважаємо, що праця є єдиним джерелом багатства, а економія – єдиним засобом накопичення його» (с. 167). «Багачі можуть накопичувати свої багатства як шляхом розширення виробництва, так і тим, що забирають собі більшу частину того, що раніше залишалось біднякам. Для того, щоб цей розподіл був урегульований, для того, щоб він був справедливим, ми майже завжди закликаємо те саме втручання уряду, яке Адам Сміт відкидав» (с. 168).

У конкуренції він бачить, що «вона привела до величезного зростання промисловості, але дуже часто вона несла за собою найжорстокіші страждання для деяких класів населення». Отже, основний висновок Сісмонді – необхідне втручання держави в економічне життя і перш за все у розподіл, а також відгородити суспільство від вільної та універсальної конкуренції, а значить і втручання у виробництво. У Сісмонді боротьба «добра із злом неминуча». Конкуренція породила величезне зростання виробництва, вона породила «найжорстокіші страждання деяких класів». Завдання спалити «зло». Як же він розв’язує цю задачу?

Якщо зростання промисловості, зростання виробництва випереджали зростання чисельності населення, то неминуче збільшення нерівності людей, неминуча поява суперечності між зростаючим виробництвом і споживанням. Але це відбувається при пануванні ринкових відносин з пануванням капіталу в їхньому функціонуванні. Виробництво – говорить Сісмонді – припиняється, як тільки воно припиняє приносити дохід. Якби багаті класи раптом вирішили жити як бідні, робітники впали б у безнадійні злидні і померли б з голоду».

«Хліб може залишатися не проданим, незважаючи на наявність величезної кількості голодних» (с. 149).

Але історія знала час, коли виробництво і споживання знаходилися у певній гармонії. Це період гільдійського розвитку промисловості. «Кожен виробник починав з виробництва того, що потрібно йому самому, він знав свої потреби і, у відповідності з цим, регулював свою працю».

Понадвартість називається доходом від капіталу (с. 142). Це не додаткова вартість Маркса, та вона наближається до неї. Це теж відрахування з продукту праці робітника. Заслугою Сісмонді є постановка питання про кризи надвиробництва, свідком яких він був (1818, 1825). Але дати строго наукове обґрунтування він не зміг. Заслугою Сісмонді є ідея про концентрацію майна, про що говорилося вище, і зростаючу пролетаризацію робочих мас. Своїм закликом до державного втручання він відкриває дорогу критиці абсолютного лібералізму, чим передбачає ідеї катедр-соціалізму та державного соціалізму.

Є три види доходу – рента, прибуток, заробітна плата. Вони три різні форми користування продуктами людської праці. В основі ж цього – праця. «Робітник за день праці виробляє значно більше, ніж йому потрібно на день, але після того, як він поділиться з землеробом і капіталістом, йому рідко коли залишається більше ніж найнеобхідніше. Те, що йому залишається, складає його дохід і називається заробітною платою» (с. 184).

У своїй критиці негативних сторін індустріальної технологічної революції Сісмонді використовує доведення про аграрну технологічну революцію. «В країнах, де землероб є власником і де продукти належать цілком тим людям, котрі виконали всі роботи, тобто в країнах сільського господарства, які ми називаємо патріархальними, ми бачимо на кожному кроці сліди любові землероба до будинку, в якому він живе, до землі, яку він доглядає» (с. 222). Перевага приватного власника на землю – у підвищенні сільськогосподарських знань, накопиченням досвіду і зростання культурності.

Соціалістичні концепції

Розклад родоплемінного устрою породив умови для диференціації соціально-економічного стану людей. Людина біопсихосоціальна. Вона диференційована з позицій біологічних: хвора, сильна, слабка і т.д. З позицій психологічних: вона безініціативна, агресивна, апатична, цілеспрямована, безлика, егоїстична, альтруїстична. Ці відмінності родоплемінному устрою не відбилися на соціальному та економічному положенні, рівні життя, суспільного положення і були усереднені. Значення кожного голосу у рішенні проблем того часу було рівнозначним.

Зруйнування родоплемінного устрою поклало початок загальної диференціації соціального та економічного положення людини. Як уже вказувалося раніше, його наслідки суттєво відрізнялися в історичних типах людських цивілізацій.

Якщо Китай через родину, через абсолютизм державної влади на тривалий час уникнув різкої диференціації, а Індія через індуїзм та буддизм ці відмінності закріпила в кастах, то західноєвропейська цивілізація, йдучи своїми шляхами реалізації вимог аграрної технологічної революції, цю диференціацію здійснила в її найбільш контрастному варіанті. Зразки: Греція, Рим, середньовічна Європа. Індустріальна технологічна революція загострила диференціацію. Це видно на прикладі Англії, Франції, Німеччини, Росії.

Біологічні відмінності неминуче повинні були породити поділ праці. Поділ праці у первісній комуні нівелювався пануючими традиціями і перш за все рівністю у розподілі і споживанні з урахуванням статтєво-вікових особливостей і біологічних характеристик. За колективною організацією більшої частини сторін життя не була виражена індивідуальність – свобода дій індивіда. На таких етапах цивілізації як мисливство (риболовство), пастушачий спосіб життя – визначальний спосіб життя сформував ментальність. Вона у мисливця породила скритність, небагатослівність, замкнутість. У певній мірі такі риси формувалися і у скотарських племен. «Як слабкий поділ праці, так само слабкий дух громадськості, і потреба розумного спілкування», – пише Рошер (с. 107). І тільки при переході до землеробства утверджується осілість, поділ праці, община як страхування ризиків, нарешті, родина, як мікрочастинка суспільства, зберегла традиції і звичаї племені. Так якщо на ранніх етапах вигнання з племені було найтяжчою карою, так і борг перед родиною, прокляття родини, вигнання з неї було морально-етично також не менш тяжкою карою.

Саме на підставі розвалу матріархату затверджується осередок нової суспільної системи. Родина обумовила появу різноспрямованих інтересів особистих і громадських. Вони розвивались у різних формах як особисті, общинні, сеньоріальні, національні, людські, Ці форми мали неоднакові функції. Община виступала колективним початком у протиставленні приватне – сеньоріальне, приватне – національне, приватне – людське. Вона була своєрідним страхувальником від свавілля і насилля приватного і національного у суспільному житті, а також природних катаклізмів.

Але громада мала і національні особливості. У тій же Індії вона виступає основною формою господарсько-економічної діяльності сільського виробника.

Але за інших рівних умов колективний початок у традиціях і звичаях усіх народів зберігається надовго. Воно виступає в самих різних формах.

Традиції можуть бути відсутніми у країнах, де основну частину населення складають емігранти. Так, наприклад, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Тут немає цього сформованого на початкових кроках розвитку людської цивілізації конституйованого початку.

Біологічні розходження виявилися під пресом соціальних факторів. Родина як соціальний феномен, реалізує досягнення аграрної технологічної революції. В європейському варіанті цивілізація неминуче повинна була прийти до монополії на результат своєї діяльності – приватної власності. Приватна власність і поділ праці породили торгівлю і її найважливіший інструмент – гроші. «Хоча первісні часи історії, тобто при тому стані суспільства, коли природа пропонувала людині землю і земні плоди в такому ж достатку, у якому вона нині пропонує йому воду і повітря, приватна власність не була так беззаконна і шкідлива, як тепер. Так пише Гільдебранд про думку комуністів, але потім своїми природними наслідками, особливо правом спадкування, – вона зробилася джерелом невимовного зла і загальної демократизації (с. 89).

Приватна власність завдає тяжкого удару по морально-етичних традиціях родоплемінного ладу, «що знаходяться в несвідомому психічному».

Тюрго пише: «Прагнення збільшити власність реалізується або через грабежі, або через торгівлю. Торгівля аморальна, кожен прагне продати дорожче, купити дешевше. Аморальність і торгівля однопорядкові. Торгівля підсилює диференціацію. Тому що тільки великий власник доможеться успіху там де дрібний програє. Гроші зняли з пана турботу про працівника як його функціонера праці, про його здоров'я і старість. І якщо речове багатство має свої границі, тоді грошове їх не має. А значить – зростає умова і диференціації.

І якщо біологічне залишається малозмінним як і психологічне, то людина залишається багато в чому тим, що закладено в неї цими двома сторонами.

Історія християнства, радянського соціалізму свідчить, що закладені цими факторами риси в людину залишаються незмінним. Історія римських пап, які погрузли у аморальності, історія комуністичної номенклатури підтвердження цьому.

Усе людське мені не чуже – так говорив родоначальник марксизму. Який же спектр людських пристрастей у цьому твердженні.

Зі сказаного випливає висновок, що диференціації у більш контрастній формі має підлягати місто. Але місто страхувало себе гільдійською побудовою, цеховою регламентацією.

Руйнування цехів відкрило шлюзи стрімкому загостренню суперечностей між заможними і не заможними. Тут таким знаряддям виступають ринкові відносини. Саме в ринкових відносинах зростання ефективності використання ресурсів здійснюється з порушенням соціальної справедливості на ґрунті перш за все природного права. Ми усі люди, по розуму і шлунком брати ми, ми всі діти Бога (Христа, Аллаха) або богів – як для індуїзму. Але чому такі контрастні розходження має життя? Так має з’явитися ідея рівності, соціальної справедливості.

Християнство вирішує це питання. Ми всі рівні перед Богом, легше верблюду пролізти у вушко голки, чим багатому потрапити в рай. Немає рівності на землі, але вона є на небесах. Але може вона бути і на землі, у земному житті. Як відповідь на цю реальну ситуацію мали з’явитися ідеї соціалізму, як суспільства рівних серед рівних, суспільства, в якому течуть молочні ріки в киселевих берегах.

На різних етапах це суспільство по-різному конструювалося, іноді випереджаючи багато із сторін, цієї соціально-економічної громадської організації, які виявлялися вже потім, на більш пізніх етапах розвитку, притому не тільки у конструюванні, але і в практичному експериментуванні. Християнський соціалізм проти революційних дій. А цих громадянських бунтів в його історії більш чим досить.

Боротьба за незалежність: національну, ідеологічну, політичну, економічну несла з собою руйнацію, спустошення як у Європі, так і в Північній Америці. У Французьку революцію 1789–1794 років, яка відбувалася при масовому погромі, стратили Бабефа і його прихильників тільки за те, що вони хотіли заснувати «комуну рівних» і встановити рівність доходів. Брав участь в революції аристократ Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон, родоначальник концепції сен-сімонізму. Сен-Сімон до своєї концепції індустріального християнства приходить не відразу. На ранньому етапі Сен-Сімон – представник французького дворянства, виходить з того, що опіка вищих над нижчими може бути корисним для нижчих. Це відбиття феодальних відносин – сеньоріальна відповідальність перед його підданими. Революція 1789–1794 років цю залежність ліквідувала, залишивши нижчих незахищеними перед новими бідами, породженими новою епохою. Сен-Сімон уловив цю рису післяреволюційної Франції. Задача Сен-Сімона – католика-християнина – знайти таку форму в нових умовах. Бурхливе сучасне життя (участь у визвольній боротьбі Північної Америки, участь у революції 1789-1794 років) наклало йому свій відбиток на пошук нової форми захисту.

Революція – це влада терору і в неї криваве обличчя. Вона не поважає заповідей християнства. (Вольтерівське: «Смерть гадині – церкві» знайшло своє конкретне втілення в цих подіях). Але не похитнуло християнських переконань герцога Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімона. Бог милостивий до працюючих, а не до нероб. Сен-Сімон за працюючих, проти нероб. Але трудиться і банкір, і промисловець, і торговець, і працівники розумової праці. Нероби – королівське оточення, офіцери, придворні, релігійні службовці. Серед непрацюючих слід виділити тих, хто може виконувати важку місію творця і виконавця. У пошуках такої постаті він спочатку висуває вченого, але потім відхиляє це рішення. Ним не може бути вчений, оскільки вузьке коло його інтересів – вони безініціативні. Він бачить переможну ходу індустріального розвитку. А значить промисловець і виступає заголовною фігурою нової системи понять і установ. За Сен-Сімоном, історія людства у своєму прогресі: інколи вона надзвичайно підсилюється, а потім людина шукає відпочинку у стані тимчасового застою, нерухомості, щоб зібрати сили знову кинутися у стрімкий рух. Такий стан він називає органічним. Така, наприклад Західна Європа до Лютера. А від цієї точки людство береться за переробку колишньої системи, відбувається боротьба з захисниками системи – це критична епоха, доходить висновку про те, що промисловці теж не можуть виконати це завдання, і передає цю роль артистам.

Після цієї переробки виникає течія, названа сен-сімонізмом.

Корінною ідеєю Сен-Сімона у кінцевому рахунку виступає любов. Як пише про Сен-Симона М.Г.Чернишевський, «за нинішнього положення суспільства обов’язок любити ближнього як брата має полягати у турботі про найшвидше можливе покращення матеріального і морального життя найчисленнішого і найбіднішого класу. У цьому і була мета влади. Поки папи залишалися вірними своєму призначенню і панували над світом. Але влада папи обмежується тільки релігійний, розумовим життям, а мирське життя належить світській владі. Так виник дуалізм папи і імператора. І тоді папство висунуло як розраду найбіднішим «терпіння є доброчесність», фізичне страждання веде до духовної насолоди. Цієї поради на думку Сен-Симона, могло бути достатньо для часів війн та завоювань. Але настали інші часи, коли життя почало розвиватися шляхом промисловості. Тоді католицтво було приголомшене до самої основи.

Для промисловості потрібна була нова наука: математика, фізика, фізіологія, астрономія. 3’явився Лютер. Влада папи зникає. Протестантство зруйнувало папську владу. Протестантство визнало одну з трьох головних здібностей людини – почуття. «Вчені розвивають людську думку, промисловці задовольняють матеріальні потреби. Протестантство зруйнувало папську владу, але саме залишилось невдоволеним. Суспільство потребує духовної влади, яка б обіймала всі потреби і вела людей до цілі християнства і покращення долі багаточисельного класу, діючи на почуття артистів, а вже через учених – на матеріальні справи промислових людей». Н.Г. Чернишевський.

Так мало діяти індустріальне християнство, що народилося у складних умовах початку індустріальної технологічної революції, революції політичної у Франції, подій у Північній Америці, створення Священного союзу і появи класу промислових робітників.

Але як пише Фейхтвангер у «Гойя», «та й в іншій країні, яка революційним шляхом намагалась втілити в життя ідеї просвіти – у Сполучених Штатах Америки, державні діячі почали загравати з віджилими ідеями, там відвернулися від Франції, без допомоги якої ніколи б не була завойована незалежність, почали холодну війну проти республіки».

В індустріальному християнстві червоною ниткою приходить ідея заперечення революційних дій. Нове суспільство повинно і обов’язково утвердиться в силу появи на історичній сцені нових індустріалів – трудящих. Причому трудиться не тільки робітник, селянин, але і банкір, підприємець, купець, лікар, юрист. Саме вони несуть нове християнство – індустріальне. За Сен-Сімоном суспільство, як і індивід, має свою молодість, зрілість і старість. Епоха інтелектуального розвитку людства відповідає інтелектуальному розвитку окремого індивідуума, а значить їх можна передбачити. «Майбутнє складається з останніх членів відомого ряду перші члени якого складають минуле. Вивчивши нових членів, чітко встановити наступне: таким чином, з добре спостереженого минулого легко можна вивести майбутнє». Індустріалізм – пункт розвитку людства. Тут початок історичного методу названого пізніше історичною школою Німеччини. За допомогою того ж методу вони показують рух від сім’ї до общини, від общини – до науки, від науки – до міжнародної угоди всесвітньої асоціації. Сен-Сімоністи не нападають на приватну власність, але на право успадкування, вважаючи, що приватна власність остаточно зникне в результаті державного насильства – поступового поширення на користування нею всіма членами асоціації.

Як бачимо, еволюційний шлях руху до соціалізму з’явився не наприкінці XIX століття, а в його першій половині. Еволюція ґрунтується на формуванні переконань, ідей та доктрини – рушійних сил цієї еволюції.

На відміну від них Маркс робить ставку на матеріальне виробництво, а ідеї для нього лише відображення речей. Але й ідеї стають матеріальною силою, якщо вони оволодівають масами.

Соціалізм сен-сімоністів звернений до культурних шарів, в ньому немає народного. Він «навіяний незнанням робочого життя, а дуже вірною інтуїцією і спостереженням над великими подіями в економічному житті їхнього часу», – підсумовують Ш. Жид і Ш. Рист (С.181).

А ця велика подія – індустріальна технологічна революція, яка піднесла ефективність виробництва на небачену досі висоту. Це забезпечує всім людям відмінні матеріальні умови (харчування, одяг, житло). Постачити не тільки предметами першої необхідності, але і всіма радощами життя. А для цього заохочувати всі види діяльності і «спокусою приватних вигод спонукати до діяльності всілякі підприємства... Не треба затівати позову з приводу баришів, одержаних від праці на користь держави, слід віддавати ці бариші цілком приватним особам, які здійснюють ці роботи». Чим не держава загального благоденства за теорією США другої половини XX століття.

В умовах індустріального християнства, як стверджує Сен-Сімон, руки бідняка будуть як і раніше годувати багатого, але багатій отримує веління працювати головою, а якщо його мозок не здібний до роботи, то він буде зобов’язаний працювати руками. І так суспільство, в якому немає місця неробам, а тільки трудящому, все одно, де він працює.

Про це говорить і «парабола Сен-Сімона». Уявімо – говорить Сен-Сімон, – що Франція раптом втрачає своїх п’ятдесят перших фізиків, п’ятдесят хіміків, п’ятдесят перших фізіологів, п’ятдесят перших банкірів, своїх перших двохсот купців, шістсот перших землеробів, п’ятдесят перших власників залізоробних заводів і т.д. Оскільки ці люди – найголовніші виробники у Франції, котрі виробляють найголовніші продукти, то нація, втративши їх, негайно перетвориться у неживий організм. І якщо з нею трапиться нещастя і вона в один день втратить брата короля? І Сен-Сімон перераховує всіх членів королівської фамілії і що вона втратить крупних чиновників, начальників департаментів, статс-секретарів, маршалів, кардиналів, єпископів та інших священнослужителів, але ця втрата тридцяти тисяч осіб, які вважаються за найважливіших персон держави, завдала б лише моральної шкоди.

В індустріальному суспільстві зберігається державне правління. «Франція, говоримо ми, крупна мануфактура. Але ж найважливіше – робота в мануфактурі полягає в тому, щоб спочатку встановити спосіб фабрикації продукції, а потім врегулювати інтереси підприємців з інтересами робітників, з одного боку, і з інтересами споживачів з другого».

Політика не зникає, а змінює свою сутність, вона стане «наукою про виробництво... зміст якої буде досліджуваним, найбільш сприятливого для всіх родів виробництва стану справ». Сен-Сімоністи проголошують:

— економічний уряд замість політичного;

— управління речами замість управління людьми;

— виробничі асоціації як найважливіша форма організації виробництва.

Якщо Сен-Сімон перебував під позитивним впливом індустріального руху, то Ш.Фур’є критикує індустріалізм. Він виходить з чотирьох ступенів розвитку суспільства: дикий стан, варварство, патріархат, цивілізація. Перед тим як вступити у новий соціальний період, суспільство має пройти ці стадії. У сучасний період, за Фур’є, цивілізація вступить в останню стадію – дряхлість. Він стверджує: «цивілізація стає тим огиднішою, чим ближче вона до свого кінця». Про сенсімоністів він говорить: «Це чудовиська, які викличуть у XIX столітті знизування плечима, а не проповідь знищення власності та спадкоємства». Нерівність між багатіями і бідняками входило у наміри Бога, говорить Фур’є. З цього можна зробити висновок, що він – типовий буржуа та всі його сучасники зважали його ультрасоціалістом. Він дав назву своїй асоціації «фаланстер», де усе загальне – і майно, і жінки. Як і Оуен, він вбачає у середовищі оточуючих людей основну ланку їхнього соціально-економічного життя. Треба змінити це теперішнє середовище.

Шарль Фур’є – економіст, чутливий до вад цивілізації, але маючи відчуття передбачення майбутнього, буржуазний соціаліст, який пропонував систему розподілу за працею, капіталом і талантом. Першому – 5/12, другому – 4/12 і третьому – 3/12. Так, нерівність між багатими і бідними «входило у наміри Бога». Як уточнив у нього ці наміри Ш.Фур'є, одному Богові відомо.

Якщо Сен-Сімон бачив у індустріальному християнстві основне направлення розвитку цивілізації, то Фур’є – непримиренний противник індустріалізму.

Він протиставив йому аграрний тип розвитку людства. Тільки там, в особливій організації – фаланстері людство знайде умови розвитку здібностей розквіту його всебічного розвитку.

Фаланстер – особлива організація колективного виробництва і споживання. Незначна за чисельністю ланка суспільства, об’єднана за здібностями і потребами. Саме останні складають стрижень системи Фур’є. Тут привабливість праці, яку знищує індустріалізм. Необхідно зняти для праці загрозу примусу, жебрацтва або необхідність заробляти свій хліб, або прагнення до прибутку або релігійного обов’язку. Має бути мінімум для кожного засобів існування, кожному забезпечується вибір найбільш відповідної його здібностям, професії. Якщо працю урізноманітнити, вона стимулює змагання. Рух цивілізації повинен йти через сільське господарство, де можна створити умови для привабливості праці. Фур’є висловлює ідею створення дитячих садків, які стають реальністю XX століття.

Центральне місце займає ідея повернення до землі. Основне заняття агрокультура, через неї відхід від важкості фабричної праці – в цьому основа його ненависті до індустріалізму.

Індустріальна технологічна революція в Англії, як відомо, почалася наприкінці XVIII століття. Як було зазначено раніше, тут перехідний етап від мануфактури до фабрики, що породжувало нові соціальні явища. Вони отримали назву «пролетаріатство» або «пауперизм». І Сміт, і Рікардо не прагнули до аналізу цього нового «соціуму», хоча Д. Рікардо мав можливість бачити таку його політичну форму, як чартизм – початкову форму класової організації, класову значить політичну.

Неминуче повинна була з’явитися як концепція так й практична форма пошуку боротьби з цим явищем у новій площині: взаємодія середовища і становища людини.

Ця проблема знайшла свого автора – Р. Оуена, фабриканта-менеджера.

Людина – продукт середовища. «Характер людини – цитує Герцен Оуена, – суттєво визначається обставинами, що оточують її. Та ці обставини суспільство може легко облаштувати так, щоб вони сприяли найкращому розвитку розумових і практичних здібностей, зберігаючи при цьому все безкінечне розмаїття особистості у поєднанні з багатовідмінністю фізичної і розумової натури»(О. Герцен, Былое и думы, Киев, 1986, ст.522).

Він змінив середовище на фабриці у Нью-Ленарку. Тут були поліпшені умови праці, скорочено робочий день, заборонено дитячу працю, створено школи, дитячі садки.

Поселення в Шотландії, де знаходились фабрика і школа, притягло до себе увагу. Успіх Нью-Ленарка захопив усіх. Жодний державний чиновник, жодний учений не їхав з Англії, не зробивши поїздки до Оуена. Навіть сам Микола Павлович (Микола І, імператор Росії) був у нього і хотів переманити його до Росії (О. Герцен, Былое и думы,ст. 517).

Оуен стверджував, що головною перешкодою до гармонійного розвитку суспільства є релігія. А цього не могли йому пробачити у протестантській Англії. Він змушений був залишити Нью-Ленарк. Це історичне нещастя. Фабрика була акціонерним підприємством. Контрольний пакет був у квакерів. «Квакери, вступивши в управління Нью-Ленарком, почали з того, що зменшили плату і збільшили число годин роботи. О.Герцен пише «Змушений залишити свій Нью-Ленарк в Англії Оуен разів з десять перепливав океан, гадаючи, що зерна його учення краще зійдуть на новому ґрунті, забуваючи, що його розчистили квакери і пуритани, і мабуть не передбачав, що п’ять років по його смерті джеферсонівська республіка, перша, яка проголосила права людини, розпадеться в ім’я права сікти негрів» (ст. 512-513).

О.Герцен порівнює концепції Бабефа і Оуена. «Один бачив, що незважаючи на страту короля, на проголошення республіки, на знищення федералістів, демократичний терор, народ залишився ні з чим. Другий, незважаючи на величезний розвиток промисловості, капіталів, машин і підсиленої продуктивності весела Англія робиться все більш сумною, а Англія ненажерлива – все більше Англією голодною. Це привело обох до необхідності зміни основних умов державного та економічного буття.

Оуен бачить у тому, що суспільне зло приходить до тями, – останнє досягнення – важку перемогу складного історичного походу; він вітає зорю нового дня, якого ніколи не бувало і неможливого у минулому і умовляє дітей (суспільство, – П.П.) залишити пелюшки якомога скоріше... Конституція 1793 року і Бабеф думали не так. Вона дискредитувала поновлення природних прав людини, забутих і втрачених. Державний побут – злочинний плід узурпації, наслідки злодійської змови тиранів та їхніх спільників – попів та аристократів. Їх належить стратити. Так виникає змова Бабефа. Бабеф хотів силою, Оуен – вихованням.(ст.532 – 539)

У пошуках реалізації вихідної тези про роль середовища, Оуен приходить до концепції асоціації. З легкої руки Оуена в Англії почали виникати кооперативні робітничі асоціації. Герцен наводить приклад із рачдельським товариством. Почавши діяльність з 28 ліврами вони будують також на громадські гроші фабрику з двома машинами, які коштували, біля тридцяти тисяч фунтів (ст.540).

Досвід Нью-Ленарка має історично важливе значення. Якщо А. Сміт у поділі праці бачить джерело багатства через зростання продуктивності праці, як фактори зміни соціальних умов праці як фактори виробництва і їх роль у підвищенні продуктивності праці оунівського досвіду, мають історичне значення.

Японський менеджмент, соціальне партнерство Німеччини, досвід роботи багатьох американських компаній на сучасному етапі говорять про позаісторичну роль експерименту Оуена.

Але ринок з його конкуренцією, максимізацією прибутку викликають найнегідніші почуття підприємця, те, що Марксом показано як наріжний камінь капіталістичного суспільного устрою – прагнення до отримання додаткової вартості за рахунок експлуатації найманої праці. Тільки там, де ринкове господарство введено у русло правового поля, мінімальна оплата праці, відпустка, компенсації в період, коли найманий робітник не функціонує через хворобу або з організаційних мотивів, там вступають у партнерські відносини підприємець і найманий робітник. У цих умовах реалізується людський фактор, як шлях зростання продуктивності праці, скорочення витрат виробництва, підвищення конкурентоспроможності виробленого блага.

Прудон, як і всі соціалісти, критикує право власності. Він не проти власності. Вона в його очах « істота свободи». Він постає проти права, яке дає власнику на отримання доходу. За Прудоном власність і право своєю волею користуватися і розпоряджатися благом інших, плодом ремесла і праці інших.

«Усі соціалісти-теоретики ставлять питання як здійснюване власниками і капіталістами безперервне грабування... не викликає обурення трудящих... Маркс вирішив його своєю теорією додаткової вартості; Родбертус ще простіше – протиставленням економічного поділу, реалізованого в обміні, соціальному пограбуванні, що приховується за уявною справедливістю. На думку Прудона між хазяїном і робітником відбувається постійна «помилка в рахунку». Хазяїн оплачує кожному робітнику цінність його індивідуальної праці, та залишає для себе продукт колективної сили всіх робітників – цей продукт вище за той, що могла б доставити сума всіх його індивідуальних сил. Цей додаток є прибутком»(Ш. Жид і Ш. Ріст, ст.230).

Прудон негативно ставиться до соціалізму. «Сенсімоністи пройшли як на маскараді. Система Фур’є – найбільша містифікація нашого часу. Комуністам він адресує таку лайку: «Геть від мене, комуністи, від вашої присутності несе смородом і бачачи вас я відчуваю огиду». Він заявляє: «соціалізм є ніщо, нічим не був і ні чим ніколи не буде».

За Прудоном – «Справа не в тім, щоб знищити ці справді економічні сили, поділ праці, колективну силу, конкуренцію, кредит, навіть власність і свободу, а зберегти їх і убезпечити від усякої шкоди».

Головною цінністю системи Прудона є свобода. «Свобода – от вся моя система, свобода совісті, преси, праці, торгівлі, освіти, конкуренції, свобода розпоряджатися плодами своєї праці, свого ремесла, свобода безкінечна, абсолютна повсюди і завжди». С.114

«Спільність є нерівність, та у змісті, зворотному тому. в якому існує нині нерівність при приватній власності. Власність є експлуатація слабкого сильним, а спільність власності є експлуатація сильного слабким». С.114

Спільність майна є релігією злиднів.

Його кредо – принцип взаємності послуг, через що ліквідується «нетрудовий дохід».

Безсумнівна заслуга Прудона в тім, що використання машин – наслідок поділу праці. Але Маркс обвинуватив його в незнанні історії. Революція 1848 року дала унікальну можливість перевірки життєвості соціалістичних ідей асоціації, національних майстерень, справедливого обміну.

«Протягом кількох днів вони були близькі до свого здійснення».

Але життя показало їхню реальну неспроможність. «Ідеалістичний соціалізм Сен-Сімона, Фур’є. Луї Блана дискредитується мабуть остаточно. В очах буржуазних письменників він розчавлений остаточно (Ш. Жид, с. 234). Так на арену громадського життя виходить «науковий соціалізм» К.Маркса. Індустріальна технологічна революція в Англії давала К. Марксу чудовий матеріал для аналізу її економічних, соціальних, правових сторін.

Робітниче питання стає у світі ринкової економіки одним із центральних і вимагає свого вирішення. Створюються профспілки, соціал-демократичні партії.

Розвиток індустріальної революції у першій третині XIX століття здійснювався в умовах зростання соціальних бід. Поява масового безробіття, обумовлена переходом до машинного виробництва, безсоромна експлуатація дитячої і жіночої праці, величезна тривалість робочого дня за мізерну його оплату, огидні умови праці, відсутність охорони та гігієни праці – всі ці фактори повинні були породити різке неприйняття ринкової економіки та її інструментів – приватної власності, торгівлі та грошей. Як наслідок з'являється критичний аналіз її окремих сторін Сісмонді, сенсімонізм, фур'єризм, оуенізм – концепції соціалізму, які мають певну спільність – але і національні особливості: вплив християнства у Франції, Фейєрбаха – у Німеччині, економістів – в Англії.

Революція 1848 року у Франції створила умови для практичної реалізації цих концепцій і перш за все ідей сенсімоністів і Фур’є, Кобе, Конседеріана та інших.

Вихідна ідея – право на працю, оскільки приватна власність на капітал і землю породжує безробіття. Організаційний устрій соціалістичних концепцій – асоціації, фаланстери, народні майстерні, які створюються державою. Луї Блан, котрий входив до уряду 1848 року протиставляв цим концепціям народні майстерні, які створювали за кошти держави.

Революція 1848 року у Франції проілюструвала значення соціальних, правових, політичних проблем в умовах індустріалізму. Тому неминуче була поява інститутів, створених як державою, так і цивільними об’єднаннями, направлених на пом’якшення ситуації, на згладжування найбільш кричущих антисоціальних явищ. Робітниче законодавство часу в Англії, яке обмежувало тривалість робочого дня обмеження щодо використання дитячої і жіночої праці, виникнення благодійних товариств, громадських фондів та об’єднань.

Для Німеччини, де протестантизм півночі країни став панівним, де ринкова економіка розвивалась під увагою прусської держави, де індустріальна технологічна революція йшла під протекторатом держави. Тут державне управління водою, лісами, дорогами, каналами, націоналізація залізниць, комунальні підприємства з постачання води, газу. Поява утвердження соціальності в 1878 р. була у Німеччині об’єктивно неминучою. Тут законодавчо утверджується страхування робітників від хвороб, від нещасних випадків, інвалідності, старості, законодавче регулюються відносини між власниками капіталу і власниками робоча сила, закони про тривалість робочого дня, щотижневий відпочинок, гігієну та нагляд на фабриках.

Але якщо у Франції та Англії робоче законодавство стверджувалося демократичним шляхом то у Німеччині воно – продукт ініціативи громадянських сил та реалізації руками канцлером Бісмарком.

Соціалістичний рух у Німеччині має свої особливості, обумовлені відношенням до індустріальної технологічної революції. Ця особливість полягала, перш за все, у політичній та економічній потужності юнкерів – поміщиків. Вони були багатшими, аніж промислова буржуазія, вони контролювали торгову політику, законодавство, у тому числі податкове, митницю. Це не могло не породити такий напрям економічної думки, як заперечення капіталістичного шляху розвитку Німеччини, вона залишиться назавжди землеробською країною. Тут немає ґрунту для розвитку великої обробної промисловості. А значить і шлях до соціалізму свій – тільки німецький. Гітлер теж стверджував національний соціалізм. Така ж ситуація склалась у Росії, де «ліберали-народники» стверджували, що капіталізм у Росії «мертвонароджена дитина», «гість, запрошений насильно». У Росії немає величезних ринків, без яких немає капіталізму. Хоча ринки і створює саме ринкове господарство і перш за все ринок індустрії. При цьому вони спиралися на концепцію видатного російського мислителя (за оцінкою К.Маркса) М.Г.Чернишевського, автора російського соціалізму.

Економічний погляди М.Г.Чернишевського.

Про те, що у політекономії є і національне обличчя, говорить приклад Росії. Росія у першій половині XIX століття пережила нашестя Наполеона, яке потребувало від країни величезного напруження. Для ведення війни потрібні були гроші, солдати, гармати, рушниці. Фінансовий стан завжди в Росії був напруженим і 1812 рік не був винятком. Якщо за всі війни Наполеона Франція втратила 1,1 млн. чоловік найдіяльнішого віку, Росія у єдиній війні втратила 450 тисяч чоловік, в основному селян. Тих, хто обробляв землю, сіяв і збирав хліб в умовах ризикованого землеробства та вкрай низької агрокультури.

Земля була поміщицькою (сам цар – крупний поміщик), деяка частина землі – общиною, на окраїні за Уралом, в Азії, на півночі Кавказу – державною і приватною, асоціацій (власниками були козачі об’єднання: кубанські, уральські, омські і т.д.). Оскільки общинне землекористування охоплювало центральну Росію, тут здійснювались постійні переділи через 6-8-10 років. Селянин не бажав збільшення природної родючості ґрунту шляхом внесення органічних добрив, та їх було і не багато. Оскільки в основі переділу була сімейна душа, а чисельність сім’ї зростала, то переділ породив черезсмужжя. А значить організувати на маленьких смужках науково обґрунтовану для того часу сівозміну, не було об’єктивних умов.

В основі агрокультури панувала трипільна система землеробства, з якою в Англії покінчили ще у ХVІ-ХVII століттях. Поміщицькі господарства, на відмінно від Англії, не були школою прогресивних технологій. Ці землі обробляли на умовах панщини (3 дні на тиждень) своїм інвентарем і тягловою силою кріпаки, але поля ці удобрювалися і врожайність на них була вищою ніж на общинних.

Аграрна технологічна революція тут затрималась на два століття у порівнянні з Англією, на століття від Франції. Німеччина здійснила її також раніше.

Реформа 1861 року не створила всіх умов для реалізації вимог нової технології – єдності промислового і аграрного. Саме у створенні умов для розв'язання цієї задачі і полягало здійснення виходу з того глухого кута, в якому опинилась країна. Офіцери-дворяни, відома частина солдатів, що у ході боїв пройшли по Європі, мали можливість порівняти ступінь с/г культури Росії та її європейських колег. Грудневі події 1825 року відобразили цю ситуацію. А її непогано намалював маркіз де Кюстин у книзі «Миколаївська Росія» (дід і батько його були у ході революції І789-І794 років гільйотовані). Про цю працю Герцен в 1843 році сказав: «Без всякого сумніву, це – найцікавіша і найрозумніша книга, надрукована про Росію іноземцем». «Треба жити у цій пустелі без спокою, у цій тюрмі без відгуку, яка називається Росією, аби відчути ясніше свободу, яку представляють народам в інших країнах Європи, який би не був там приємний спосіб життя, кожний, познайомившись близько із царською Росією, буде радий жити у якій завгодно країні... Щоб жити в Росії, приховувати свої думки не досить. Треба вміти придурюватися. Перше корисно, друге необхідно» (с. 237).

Варто навести ще і такі його висновки: у російському народі відсутня громадська правосвідомість, яка замінена дисципліною, також інстинктивною, звичною любов’ю до уряду. Це можна було б сказати про Росію і у дев'яності роки XX століття.

Якщо Франція і Німеччина йшли до революцій 1848 року, які б розчистили шлях промисловій буржуазії, то Росія була землеробською, на низьких ступенях її технології, з її общинною кріпосницькою організацією, оплутаної архаїчним світоглядом, політикою тупого абсолютизму, невігластва народу. У цих умовах створює свою концепцію М.Г.Чернишевський, людина оригінального розуму, ерудит, котрий знав європейську політичну і економічну дійсність, письменник, публіцист, революціонер.

Чернишевський говорить, що Сен-Сімон побачив тяжке становище найчисленнішого і найбіднішого народу і відзивається на цю ситуацію і намагається знайти шлях виходу з цього положення.

Сам Чернишевський бачив, що найбіднішим, найнещасливішим народом в Росії є селянство. Він і виступає як селянський соціаліст. Але він не аграрій, він ясно усвідомлює, що майбутнє за індустріалізмом, як більш прогресивним, ефективним виробництвом. Та це попереду. Це майбутнє. У нинішній для нього ситуації слід спробувати знайти шлях, який би не занурив суспільство бідняків у нове, але більш тяжке положення, яке несе індустріалізм з його ринковими відносинами.

Він пише про Сен-Сімона: «Повсюди навколо себе він бачив жорстку боротьбу: боротьбу представників між собою за збут товару, боротьбу робітників між собою за отримання роботи, боротьбу фабриканта з робітником за розмір плати, боротьбу бідняка проти машини, яка віднімає у нього колишню роботу і колишній шматок хліба; ця війна називається конкуренцією і нас запевняють, що вона приносить більше користі аніж шкоди; дуже може бути; але страждання, нею завдані, незмірно великі, тому що вони знищують усіх найслабших у кожному званні, у кожному промислі. У кого більше капіталу, той багатіє і всі інші розорюються; із самої свободи виникає монополія мільйонерів, котрі забирають собі все; землі обтяжені податками; ремісники, самі колишні хазяї, заміняються найманими робітниками; дух спекуляції спонукає суспільство до відчайдушного ризику, які закінчуються комерційними кризами… Ринки завалені товарами, що не знаходять попиту, фабрики закриваються і робітники залишаються без хліба... Всі відкриття науки обертаються на засоби поневолення, і воно підсилюється самим прогресом» (с.130).

«І це про Європу, а до цього треба ще додати російські «подарунки».

Вихід із цього становища західні критики вбачають або в «індустріальному християнстві», «фаланстері», «банку обміну», «народних майстернях», але через державну просвітницьку допомогу. Чернишевський вбачає його у збереженні общини. Община, яка збереглася в Росії, дасть їй шанс піти своїм особливим шляхом. Країна повинна стати величезною общиною.

«Усі західноєвропейські держави страждають на одну хворобу, зцілення якої досі залишається нерозгаданою задачею – вони страждають нарцисизмом, пролетаріатством. Росія не знає такої біди; вона убезпечена від неї своїм общинним облаштуванням. Кожний росіянин має рідну землю, і права на її ділянку «.

М.Г.Чернишевський – автор теорії «Російського соціалізму».

Предмет політичної економії залежить від позиції її автора по відношенню до процесів, які ним спостерігаються і аналізуються. Автор – дитина часу. У першій половині XIX століття знакова подія – індустріальна технологічна революція. Англійська політична економія задачею науки вважає з’ясування економічних законів капіталістичного виробництва, розподілу, обміну. Німецька історична школа проти визнання космополітичних законів, вона досліджує національну економіку з позицій історизму. Критики індустріалізму розпадаються на протилежні табори: одні – Сімон де Сісмонді – за повернення до дрібного гільдійського виробництва, інші – за пошук шляхів, що заперечували ринкові відносини в умовах машинного виробництва з його тяжкими соціальними наслідками пауперизму через асоціації у формі народних майстерень, виробничої кооперації, соціалізації власності, реформи обміну через банки справедливого обміну.

Чернишевський висуває визначення: «Політична економія є наука про матеріальний добробут людини, оскільки він залежить від речей і положень, вироблюваних працею» (М. Г. Чернишевський, Т.9, с. 30).

З наведеного положення випливає підстава його критики теорій визначальної ролі обміну: «Подивіться на теорію Сміта, вона надає таку ж надзвичайну і виключну важливість самому обміну».

Оскільки виразкою індустріалізації є пауперизм, Чернишевський зосереджує основну увагу на злиденності. Через це і предмет науки «матеріальний добробут людини», через це «економічна наука – медицина економічного буття». Так політекономія отримує практичне значення – вона відбиває інтереси трудящих (селян, робітників, ремісників, усіх тих, кого експлуатують), але перш за все – селянства. Він «батько російського соціалізму» – говорить про Чернишевського Г.В.Плеханов. Він – селянський соціаліст. Він із тих, хто поєднує в єдності три фактори: працю, землю, капітал. Це вільний поселянин у сільській общині. Це єдність власника, хазяїна, робітника.

Але в сільській общині, яка буде використовувати «машинізм», тобто він за індустріалізацію невеликого приватного виробництва, а великого общинного землекористування. Великому виробництву під силу використання машин, які вимагають значних капіталовкладень. Його перевага перед гільдійським, фаланст’єрським господарським буттям незаперечне.

Поєднання аграрної технології з індустріальною революцією характерна риса концепції Чернишевського.

На жаль, він не знайомий з діяльністю «Вільного економічного товариства», яке взяло на себе популяризацію досягнень аграрної технологічної революції на Заході і, перш за, все в Англії – і через це не долучив як доведення запровадження в сільське господарство Росії плодозмінної системи землеробства.

У статуті «Вільного економічного товариства» його мета – «повідомляти і висвітлювати досвід кращого ведення сільського господарства, ставити польові досліди з дослідження нових прийомів»(цитується по С. М. Скорнякову с. 1055). І багато в чому його діяльність сприяла розвиткові агрономічної науки в Росії, цього найважливішого компонента аграрної технологічної революції в її регіональному, з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов застосуванні. Тут знову виступають місце і роль національних особливостей.

Англійська система плодозмінного землеробства працює, як каже відомий вчений-агроном Прянишников Д., «тільки в країнах теплого і вологого клімату». Спроба деяких прогресистів перенести англійську систему на російські простори, закінчувалися повним провалом. Так трапилося з відомим ученим-математиком Лобачевським. Але був і такий випадок. Один із поміщиків запровадив семипільну сівозміну. Але в цілому, сільське господарство в його дворянсько-поміщицькому варіанті перебувало у глибокій кризі. Так питома вага даних у заставу маєтків досягла у Калузькій губернії – 93 %, у Нижегородській – 78 %, у Московській – 62 %. Селянське господарство було у не менш скрутному стані. Таким чином, Чернишевський мав перед очима достатньо фактичного матеріалу для оцінки дійсного стану селянства та необхідності пошуку шляхів виходу з цієї найтяжчої технологічної, економічної, соціальної ситуації. Якщо багато сторін зміни середовища Чернишевський явно бачив і шукав шляхи її зміни, то проблему розвитку науки та її ролі в аграрній технологічній революції він не враховував. Для ведення сучасного йому землекористування потрібна була свобода господарської діяльності на крупних земельних ділянках – там могла реалізуватися сівозміна. Потрібен був аналіз ґрунтів і відповідно добрив як природних, так і мінеральних, залежно від культури, яка висівалась до і після. Потрібен був науковий організаторський менеджмент і, як одна з найважливіших умов: або власний, або позичковий капітал.

Прусський шлях розвитку землекористування, звичайно, вирішувався на основі використання англійського досвіду. Створювались великі виробництва, у тому числі і за рахунок общинних земель, викупні платежі були формою утворення необхідних інвестицій.

Реформа 1861 року використала досвід Прусії, у тому числі і викуп надільної землі, але з розстрочкою на 49 років із 6 % річних. У 1905 році і цей викуп було скасовано.

Але залишилась община як фіскальний засіб, коли вся община несла відповідальність за сплату податку, коли вільного продажу землі не було, а реформа передавала надільну землю у користування, коли зберігалось відпрацювання панщини і сплата оброку до часу закінчення викупу, тобто до 1910 року.

Незважаючи на обмеженість реформи, вона створила деякі умови для розвитку сільського господарства країни і промислового розвитку. Так, якщо питома вага Росії у світовому промисловому виробництві становила в 1820 році близько 1 %, то до 1870 року вона вже становила 4 % (див. Ю. Нариси по історії світового господарства, с. 31).

Г.В.Плеханов – критик «російського соціалізму», писав: «Положення 19 лютого вибило общину з сталої рівноваги натурального господарства і передало її у владу всіх законів товарного виробництва і капіталістичного накопичення. Викуп селянських земель повинен був здійснюватися на засадах, ворожих до принципу общинного землеволодіння. Крім того, зберігши общину в інтересах фіску, наше законодавство надало, однак, двом третинам домогосподарств остаточного розділу общинних земель на подвірні ділянки. Переділи буди також утруднені, що на додачу до всього на «вільних землеробів» було покладено зовсім незгідний з їхніми платіжними силами тягар податей та повинностей. Всі протести селян проти «нового кріпосного права» були придушені силою різок і штиків, «нову» Росію охопила гарячка грошових спекуляцій. Залізниці, банки, акціонерні компанії зростали як гриби. Передрікання М.Г.Чернишевського щодо «значних економічних перетворень», які належать здійснитися в Росії виповнилося раніше, ніж великий учитель молоді дійшов до місця свого заслання. Олександр ІІ був царем буржуазії так точно, як Микола був солдатським і дворянським царем»(Г. В. Плеханов. Обрані філософські твори. Т.І, с.152).

Спираючись на концепцію Чернишевського щодо особливої ролі общини в історії Росії, його учні особливе місце відводили інтелігенції. В ній вони бачили могутню і вирішальну роль у соціальній перебудові Росії. «Пропагандисти були впевнені, що вони без зайвого труду навчать селянство істинам наукового соціалізму. Бунтівники вимагали негайного створення бойових організацій в народі»(там же, с. 155. Плеханов тут має на увазі таких ідеологів народництва, як П. Н. Ткачев М. А. Бакунін).

Історія розпорядилася інакше. Господарем положення стають «ринкові відносини», «ринкове господарство». Та для Чернишевського виразка «пролетарства» як породження «індустріалізму» виступала головним злом, від якого він хотів позбавити селянство Росії. Тому в політекономії він бачив «медицину соціальних проблем».

Політекономія трудящих ґрунтується на посиланні: три фактори виробництва – праця, капітал, земля виступають у певному соціальному середовищі в одній іпостасі, єдиному власнику – общині.

Свій метод Чернишевський називає гіпотетичним. «Цей метод полягає в тому, що, коли потрібно визначити характер відомого елемента, ми повинні на час відкладати у бік заплутані задачі і вишукувати такі задачі, в яких цікавий для нас елемент виявив би свій характер найбезперечнішим чином. З області історичних подій ми повинні перенестися в область абстрактного мислення», яке не залежить від соціального впливу та має силу фізичного закону. Тоді як розподіл залежить від самих людей.

Очевидно ми маємо справу з абстрактним методом, для свого часу дуже актуальним. Пізніше ми його знаходимо у Бем-Баверка, та тут ще немає системного підходу, коли явище розглядається як елемент певної системи, або сформованої, або такої, що формується.

Тому виробництво розглядається Чернишевським у позаісторичному плані, як загальну закономірність. Він, маючи справу з економізуючими мудрецями, ставив своєю задачею руйнувати попередження, які «витікають з нерозуміння, забуття або незнання загальних істин, які відносяться до матеріальної діяльності людини, до виробництва, праці і загальним його законам».

Цікавість представляє його переконання, що предметом науки є «кількість, що підлягає рахунку і мірі, які розуміються тільки через віднімання та вимір»(Т.IX, с. 58).

Джерело прогресу за Чернишевським «причина одна – внутрішнє прагнення маси до поліпшення свого матеріального й морального побуту» (T. VII, с. 477). На це внутрішнє прагнення чинять вплив форми, під впливом яких повинен розвиватися прогрес. В цьому визначальне значення має політична економія. Заперечуючи прогресивну роль ринкових відносин, він включає до політичної економії учення про селянське господарство, у чому бачить відміну «у політекономії трудящих», від політичної економії Заходу.

«Саме те, що ми допускаємо до належного в установленні політико-економічних принципів поняття щодо поселянина-власника, і слугує однією з головних причин різниці наших думок від панівних»(T.IX,с. 456).

Запозичуючи від Мілля положення про поселянина-власника, Чернишевський наголошує: «господарство поселянина-власника за однаковістю умов незрівнянно успішніше господарства фермерів-капіталістів»(T. IX,с 456). Але у Чернишевського цей висновок стосується того етапу, коли община стає власником землі як єдине ціле для держави трудящих. А за ринкових «комерційних» умов перевага крупного перед дрібним незаперечна.

«Переважання вигод, які дають справі удосконалені процеси, що вимагають великих розмірів виробництва, таке велике, що у жодній галузі економічного буття дрібне господарство не може витримати суперництва з більшим. Як тільки процес технології і механіки відкривав можливість удосконалених процесів у цій справі і починань, додається до справи капітал великими масами: жодне старання в праці не врятує дрібне господарство, коли з’являються у великого хазяїна удосконалені процеси, недоступні дрібному»(T. IX, с. 458).

Та Чернишевський вважав, що в умовах виходу з кріпацького стану самостійні селянські господарства мають переваги у порівнянні з іншими. Переваги полягають не в общинному землекористуванні, а в общинному колективному виробництві. Соціалізм розвивається з дрібного селянського господарства, заснованого на общинному землеволодінні. Така економічна концепція «російського соціалізму». Та є різниця в підході у Чернишевського і народників при оцінки місця і ролі капіталізму. Народники бачать в ньому регрес. Чернишевський не заперечує прогресивність, виразка «пролетаріатства» схиляє його до заперечення його ходіння по Русі. Чернишевський розрізняє категорії «капіталізм» і «капітал». Під капіталом він розуміє накопичену працю. Зв’язок капіталу і праці: «праця є єдине джерело виробництва з людської точки зору... Капітал становить лише видозміну праці і притому, відозміни дуже миттєві... будь-яка спроба приписати капіталу не тільки перевагу над працею, та хоча й якусь самодіяльність, повинна вважатися ухиленням від нормального економічного порядку»(Т. IX, с. 164).

Оскільки предметом політекономії є матеріальний добробут, то він визначає його погляди на всі категорії політекономії. Так продуктивна праця направлена на те, що «поки немає чобіт, непотрібні рукавички; поки немає рукавичок, марні перстні»(Т. IX,с.550).

«Вартість виробництва визначається кількістю праці»(Т. IX,с.550). «Зрівняння запиту і постачання здійснюється через розрахунок, за якою пропорцією повинні бути розподілені виробничі сили по різних заняттях, для найкращого задоволення потреб людини»(Т. IX,с.595). «Національний продукт виробляється національною працею»(Т. IX,с.596).

Як зазначалося раніше, Чернишевський поділяє погляд Мілля, що виробництво управляється законами, подібними до фізичних, тоді як поділ перебуває під впливом суспільства.

«З трьох елементів виробництва кожний особливо належить до окремого класу, і частка з продукту, що дістається цьому класові, визначається суперництвом. Клас, до якого належить праця, є при цій формі буття станом найманих робітників, котрі отримують робочу плату; капітал, що належить до промислових антипренарів котрі отримують прибуток, а земля – класові власників нерухомої власності, які не беруть жодної участі у веденні підприємства, але отримують від підприємця ренту за дозвіл користуватися нерухомою власністю (землею), як знаряддям і приміщенням для промислового підприємства»(Т. IX,с.468).

Як бачимо, у формулі поділу немає доходу власника капіталу – процента. Та це обумовлено його поглядом, що капітал не має самостійного значення. Аналізуючи взаємозв’язок між доходами, Чернишевський доходить висновку, що заробітна плата має тенденцію до зниження, а прибуток «має постійну тенденцію розвиватися для того, щоб захоплювати якомога більшу частку з фонду робочої плати»(Т. IX,с.496-497).

Оскільки існує фонд робочої плати, то збільшення кількості населення веде до зниження заробітної плати.

Тут чітко видно різницю концепції Чернишевського від концепції Рікардо, але він заперечує мальтусські погляди. «Зниження робочої плати відбувається не власне від розмноження людей», як це здалося Мальтусу. Вони полягають у суспільному влаштуванні, а значить слід ліквідувати суспільний устрій з його тричленним поділом.

Відрізняються погляди Чернишевського на земельну ренту і від її тлумачення Д.Рікардо. «І землі найнижчого сорту з придатних до обробітку приносять ренту (Рікардо упустив це з поля зору), там, де ціна хліба визначається не витратами виробництва, а коштує (через надлишок населення або з інших причин) вище їх; і сумою цієї ренти збільшується рента з усіх інших земель»(Т.ІІ,с. 396).

«Інтереси ренти протилежні інтересам прибутку і робочої плати разом. Проти стану, якому виділяється рента, середній клас і простий народ завжди були союзниками»(Т.ІX,с. 516).

Як глибокий мислитель Чернишевський високо оцінує індустріальну технологічну революцію. «У наш час головна рушійна сила життя, промислове направлення. Все-таки значно розумніше, аніж тенденції багатьох минулих епох, почати хоча б з того, що це прагнення ділове, а не пусте... З нього виходить і деяке сприяння просвітництву тому, що для промисловості потрібні наука і розумова розвиненість; з нього виходить і деяка турбота про законність та права суддів, тому що промисловості потрібна безпека; з нього виходить деяка турбота про простір для особистості, тому що промисловості потрібне безперешкодне обертання капіталів і людей.

Коли розвивається промисловість, прогрес забезпечений... радіємо посиленню промислового руху у них. З кожним новим місяцем нам доводиться записувати новий фактор цього зростання (Т.IV, с. 861).

Саме ці позитивні пояснення у Чернишевського і виступають підставою російського соціалізму. Поєднання общинного товариського виробництва з промисловим прогресом.

На економічні погляди М.Г.Чернишевського серйозний вплив вчинив Д.С.Мілль. Його «Основи політичної економії» були оприлюднені «Сучасником» з коментарями Чернишевського. Д.С.Мілль – представник класичної англійської школи період її розквіту та занепаду. Англія й оточуючий її світ перешли у новий стан. Індустріальна технологічна революція успішно йшла світом. І якщо на перших її кроках її «виразки» були острівцями у морі соціального життя, то вже показала свої загрози економічна криза 1825; різко зросла армія безробітних, злиденне положення «бідних» (виразка пролетаріатства), прокотилися повстання ліонських і сілезьких ткачів, які пройшли під гаслом «Робота або смерть», набули широкого поширення антикапіталістичні соціальні та соціетарні теорії. Пройти повз всього цього було неможливо. Д.С.Мілль автор « Основ політичної економії» які вивчали студенти більшості університетів, відкривали в цих «Основах» суперечне теперішнє. Тут зростає прогресивність індустріалізму і соціалістична критика цієї промислової революції. Мілль тричленний поділ бажав поєднати у селянині – поселянині. Він пропонував утвердити замість найманої праці кооперативну виробничу кооперацію, скасувати нерівність багатства через спадкування. Блауг пише: «Трактування Міллем теорії соціалізму граничне доброзичливе, та насправді він розходиться з соціалістами по одному з основних питань: соціальні виразки, що виникають за капіталізму, пов’язуються Міллем не з приватною власністю, а з нестримним індивідуалізмом та неадекватними застереженнями зловживань правами власності»(М. Блауг. Економічна думка в ретроспективі, с. 174).

Чернишевський, використовуючи цю схему, надає їй іншого звучання: від общини до дрібного селянського господарства, від якого до общинного товариського виробництва. А значить, є необхідність трансформувати перехідний період.

Вплив Мілля видно і на поглядах Чернишевського про закон народонаселення, про закон попиту та пропозиції, якому було призначено широке поширення наступних економічних шкіл. Однак цей вплив зазнає критичного ставлення, що видно хоча б з наступного зауваження: «Через увесь другий розділ Мілля проходить змішування понять, що відносяться до сутності справи, з поглядами, які відносяться тільки до однієї з зовнішніх форм її»(Т.IX, с. 184). Мілль дійсно суперечливий.

Залишається глибоко справедливою оцінка Чернишевського Марксом при його ущипливій оцінці як попередників, так і сучасників.

«З усіх сучасних економістів Чернишевський представляє єдиного справді оригінального мислителя, між тим як решта суть лише прості коментатори; що його праці сповнені оригінальності, сили й глибини думки і що вони є єдиними з сучасних творів з цієї науки, що дійсно заслуговують на читання і вивчення; що росіяни повинні соромитися за те, що жодний з них не потурбувався досі ознайомити Європу з таким чудовим мислителем; що політична смерть Чернишевського є втрата для ученого світу не тільки Росії, але і всієї Європи»(див. Герман Олександрович Лопатін. ПГР, 1922р, с.71).

Народництво в Росії. Економічні погляди народників

Пореформена Росія пішла по шляху ринкових відносин. Г.В.Плеханов свідчить про те, як швидко зростало число акціонерних товариств, банків, кредитних і страхових товариств. Бурхливо розвивається Донбас, Урал, петербурзькі військові, машинобудівні заводи. Стрімко зростає кілометраж кількість перевезених вантажів залізницями, виростають нові цукрові та горілчані заводи. Цукор експортується до Англії, де їм відгодовують свиней. Експортна політика опікується харитоненками, терещенками, смирновими, бродськими, приваловами, морозовими та іншими.

Це була доба грюндерства в історії Росії кінця XIX століття. Разом із тим, в історії країни все ще є серйозним вплив послідовників Чернишевського з його російським соціалізмом. Так у політичному житті все ще залишається ідея про особливу роль інтелігенції в Росії. Слід виділити тлумачення її ролі Бакуніним і Ткачевим.

М. Бакунін, так само як і П. Ткачев дуже багато говорили про комуністичні інстинкти російського селянства. Посилання на ці інстинкти складають вихідну точку їхніх соціально-політичних розмірковувань. Головна підстава їх віри – можливість соціалістичної революції в Росії(Плеханов, т. І, с. 163).

Але бакунінці і ткачевці вважали, що держава в Росії «висить у повітрі», «буржуазія продовжує бути відсутньою». Г.В.Плеханов зауважує: «попередня соціалістична література... кілька соціалістичних програм, одна висуває соціалістичну пропаганду, інша – наполягає на організації всенародного бунта, а третя не вважає можливим ані пропаганду, ані організацію, вказуючи на захоплення влади, як на вихідний пункт російської соціалістичної революції».

Вбивство імператора Олександра ІІ не дало очікуваних революціонерами результатів, і воно погребає так зване революційне народництво. Необхідно було переорієнтуватися, і тут російський соціалізм пішов у науковий соціалізм К.Маркса. Г.В.Плеханов і група Визволення праці – початок цього етапу. На арену політичного життя, в тому числі економічного виходять так звані ліберальні народники (Данієльсон, Воронцов і ін.). Базові тези – «капіталізм в Росії – гість, запрошений насильно», «капіталізм в Росії – мертвонароджене дитя».

Причина його насильницького нав’язування в тому, що в Росії немає ємного внутрішнього ринку. Голодний селянин, злиденний робітник, а через це немає головної умови – покупця, тому він запроваджується насильницьки. До речі, багато німецьких економістів, про що мовилося вище, писали саме про те, стверджуючи також про особливий шлях розвитку економіки Німеччини.

Плеханов у праці «Наші розбіжності», Ленін у праці «Характеристики економічного романтизму» та «Розвиток капіталізму в Росії», Туган – Барановський розкрили необґрунтованість та теоретичну неспроможність цієї тези. Капіталізм створює ринок як засобів виробництва, так і ринок предметів споживання. Індустріальна технологічна революція є практичне вирішення цього питання, змикаючись з аграрною технологічною революцією, а вона отримала в Росії значні можливості – зерно, особливо на півдні України, цукор, цукровий буряк (Центральна Росія, Україна) – тут ринок на машинні технології. Тут народжується промисловий пролетаріат з його відчуженням від земельної ділянки і домашніми промислами, він покупець товарів.

Темпи індустріалізації в Росії вражають. Її питома вага у промисловому виробництві на кінець XIX століття зросла у 4 рази.

Так, Г. В. Плеханов у «Наших розбіжностях» писав: «Буржуазія створила ринки, а не застала їх готовими, у феодально-ремісницькій період, що передував їй, не було не тільки величезних ринків, але і взагалі не існувало ринків у новітньому смислі цього слова: тоді обмінювався лише надлишок, залишок від власного споживання виробника, ремісники працювали на замовлення для даної особи, у даній місцевості, а не для збуту на ринку»(Т. 1, с. 208-209).

1876 р. Франція зовсім не мала перед собою величезних ринків, їй треба було ще завоювати їх з допомогою доцільної економічної політики, дипломатичних переговорів і навіть зброї... Англія, будучи спроможною виробляти всі ці продукти (металеві вироби і т. п.) на 40-50 % дешевше, ніж у французьких фабрикантів, скоро стала господарювати на французькому ринку. От чому виборці 1789 року майже одноголосно вимагали більш енергійного заступництва французької промисловості», «Відомо, що німецький капіталізм має порівняно недавнє походження.., Навіть на початку нинішнього століття Німеччина не могла і думати про конкуренцію з Францією і Англією... Разом із вторгненням французьких військ починається наплив французьких товарів у завойовані місцевості... Коли по оголошенні війни 1813 року прусські промисловці позбавилися, нарешті, своїх французьких конкурентів, у них заявилися нові, ще більш небезпечні противники. Падіння континентальної системи відкрило англійським товарам доступ на європейські ринки»(с. 212).

Індустріальна технологічна революція ламає старі відносини і створює новий світ, коли виробництво створює собі величезний внутрішній ринок.

В.І.Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» на великому фактичному матеріалі доводить, що це положення є вірним для всіх країн, воно носить всезагальний характер, з особливостями, притаманними Росії.