Розділ 6. Економічна концепція К.Маркса.

Один із видатних мислителів, автор політичної економії промислового пролетаріату, автор теорії наукового соціалізму. Основні економічні роботи: «Критика політичної економії» (І873) і «Капітал» (т. 1-1867 р., томи ІІ і ІІІ-І883-І894 рр.). Ці томи підготовлені до видання соратником К.Маркса Ф. Енгельсом, «Теорії додаткової вартості» (три тома видання с 1905-1910 рр.).

Його досліди вчинили значний вплив на історичні події XX століття. Шумпетер називає його « великим економістом «.

К.Маркс уперше заявляє про себе як теоретик наукового соціалізму в співавторстві з Ф.Енгельсом у 1848 році у праці «Маніфест комуністичної партії». До того часу «комунізм» і «соціалізм» були рівнозначні. Ця праця стала відповіддю на події 1848 року у Франції, Німеччині, Австрії, коли соціалістичні ідеї сенсімоністів, Фур’є, Кобе, Луї Блана, Прудона, Оуена проходили перевірку в конкретних умовах революції. Ці події показали, як далекі були від практичного вирішення ідеї перетворення суспільного устрою, їх самовідтворюваність. К.Маркс і Ф. Енгельс проголошують нову концепцію, вихідною базою якої стає положення: «привид бродить по Європі, Привид комунізму».

Вони показують, що панівний нині устрій у своєму розвитку породжує могильника, який повалить його. Об’єктивні закони економічного розвитку створюють матеріальну основу нового суспільства – усуспільнення виробництва, і суб’єктивну – його могильника – промисловий пролетаріат, коли на зміну приватній капіталістичній власності приходить панування суспільне, об’єктивним носієм якого виступає промисловий пролетаріат. Теоретичному обґрунтуванню цього вихідного положення К.Маркс присвячує все своє життя.

Марксизм, – пише В.І.Ленін в біографії К.Маркса, – не виник у стороні від стовпового шляху цивілізації. Його джерелами є: класична політична економія Англії (Сміт і Рікардо), німецька філософія в особі Гегеля і Л.Фейєрбаха, безпосередніми філософськими попередниками К.Маркса, були ідеї соціалістів (Сен-Сімона, Фур’є, Оуена), а наріжним каменем економічної теорії його є учення про додаткову вартість. Це вчення викладено в «Капіталі».

Вихідною точкою аналізу так званих виробничих відносин капіталізму є положення про панування товарного виробництва. Товар – економічна клітинка цього нового суспільства.

Товаром є робоча сила: продається тіло, совість, розум. Положення далеко не беззаперечне, є багато благ природи, які не мають виробничого походження, однак вони входять до структури людської діяльності як її важливі фактори. Використовуючи концепцію Рікардо, К.Маркс розглядає властивості товару і перш за все його вартість, яка визначається затратами суспільно-необхідної для їх виробництва праці. Вартість має не тільки кількісну характеристику, вона виражає відношення, оскільки праця є єдністю конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця створює споживацьку вартість, а абстрактна – вартість. Цей феномен – відображення того, що при капіталізмі найманий робітник відчужений від засобів виробництва, він вільний з точки зору юридичної і невільний з економічної. Він продає свій товар – робочу силу (відкриття товару «робоча сила» його історична заслуга, стверджують марксисти). Робоча сила створює вартість, та оскільки її вартість як товару визначається також необхідним робочим часом, у формі заробітної плати, то юридична угода між капіталістом і робітником відбувається на основі закону вартості. Власник отримав заробітну плату – вартість свого товару, а от використання закладеної у ній потенції – це право покупця, і він використовує її без порушень будь-яких законів за цими межами. Так виникає додаткова вартість. Юридичної експлуатації немає. І Рікардо, говорячи, що прибуток – вирахування з продукту праці, теж не говорив про експлуатацію, хоча на цій основі виникає соціалістична ідея, у тому числі і концепція К.Маркса про капіталізм як суспільство не рівних і вільних, а суспільства експлуататорів і експлуатованих.

Якщо продається праця як один із факторів виробництва, то тут стосунки партнерів. Якщо продається товар «робоча сила», то це стосунки антагоністів. Якщо виходити з теорії Рікардо, що прибуток є вирахування з продукції праці, то капіталізм – суспільство несправедливе, і революційне його знищення має під собою юридичне і моральне виправлення. У Маркса ставиться на перше місце капітал, що приєднує працю, робочу силу, і якщо поставити запитання, що праця використовує для більшої своєї ефективності засоби виробництва, то висновок буде іншим. Д.В.Кларк наводить приклад: рибалка ловить рибу на вудку з берега. Рибалка використовує чийсь човен.

У першому випадку він ловить, наприклад, 10 карасів, а у другому 20. Тут немає питання, хто кого експлуатує, а стоїть питання про розподіл цих карасів між факторами виробництва.

Погляд К.Маркса на працю як на процес, де власник засобів виробництва після необхідного робочого часу продовжує «дубити шкіру», практично раба, не вельми далекий від християнського прокляття, накладеного Всевишнім на людство за первородний гріх. Чи є праця жертвою, принесеною людиною, що позбавляє її спокою і насолоди, чи вона – вираження її творчої самодіяльності, запитання, яке ранній К.Маркс теж розглядав, але не у похмурому плані. Набагато раніше ХХ століття будівників Шартрського собору запитували: чому вони трудяться? Один відповів: «Треба кормити сім’ю». Другий відповів ще більш різко, а третій сказав: «О, я будую великий Шартрський собор». Це було сказано задовго до індустріалізму.

Теорія трудової вартості К. Маркса спирається на положення, що субстанцією вартості усіх товарів є праця. Маркс тут розглядає вартість не з точки зору емпіричної, тобто повсякденного досвіду обміну господарських благ, а як властивість, внутрішньо притаманну товару. Але, очевидно, є багато благ, які досить рідкі, які не створені працею, а дані самою природою і цю сторону мінових відносин відзначають і Сміт і Рікардо, стверджуючи, що на мінову вартість, її кількісну оцінку вплив попиту і пропозиції, а також рідкісність. Положення Маркса про працю як про субстанцію вартості, що має загальний характер, викликає сумнів щодо його правильності.

Ринкову ціну К.Маркс класифікує як ціну виробництва, де обов'язковим елементом уже виступає не тільки праця, але і середній прибуток. К.Маркс вважає, що закон вартості, який визначається як затрати суспільно-необхідної праці, у своєму повному виді був характерним для докапіталістичного господарства. Але в натуральному господарстві обмін товаром був предметом тільки у виняткових випадках, як надлишок, і тут немає дії закону про трудову вартість.

Очевидно, що справедливий прибуток у середні віки був елементом справедливої ціни. Це вірно як для ремісничої гільдії, так і для торгових компаній. Торгові компанії, які реалізують продукцію ремісників і землеробів, у ринкову ціну включали і прибуток, хоча його особливістю було те, що він відображав соціальний устрій того часу. Бог створив стан, який виконує певну соціальну задачу, і економічний статус даного стану «епохи, коли сеньоріальна влада складалася з безлічі точно визначених прав, коли торгівлею і обробною промисловістю займалися в особливих місцях особливі групи, котрі користувалися особливими привілеями, коли життя її в цілому складалася з низки точно розмірених послуг і ретельно визначених повинностей».

Якщо усунути користолюбство, – говорить Тертулліан, – зникне підстава для пошуку прибутку, та якщо ніхто не буде зацікавлений в одержанні прибутку, зникне спонукання до того, аби займатися торгівлею... Фома Аквінський: торгівля стає справою дозволеною, коли прагнуть до помірного прибутку для того, щоби мати можливість утримувати свою сім’ю або допомагати нужденним. Ешлі, с. 687. «Для визначення розмірів справедливого прибутку економісти посилалися на звичайний критерій: загальновизнаний життєвий рівень даного класу». Справедливість цього висновку у тому, що і у докапіталістичну добу закон трудової вартості не діяв, і ілюструє історія світу та історія Європи. Зі входженням у індустріальну епоху ринкові відносини стають панівними. Однак і тут у ринковий оборот не входять усі матеріальні блага.

Дуже важливе значення в економічній теорії К.Маркса має аналіз «Капіталу». Чотири томи присвячені цьому. З позицій Маркса об’єктивно необхідний поділ капіталу на постійний і змінний. Перенесена вартість речових факторів виробництва – постійний капітал, він не змінений у вартість знов створеного товару, змінний капітал – заробітна плата, вартість товару – робоча сила, джерело додаткової вартості. І тут його вторгнення у індустріалізм. Технічний прогрес потужно вторгається у співвідношення двох форм капіталу. Зростає органічна побудова капіталу. Необхідна більш зменшена кількість робочої сили, для того аби створити споживчу вартість товару. Історично зростання органічної побудови відображає процес розвитку індустріальної, технологічної революції. Та його наслідок – поява надлишкового населення у формі резервної армії праці, а також його вплив на заробітну плату.

Для доктрини Маркса є не матеріалістична, а технологічна інтерпретація історії. (Мезіс, Теорія і історія с. 116) Якщо Рікардо і Мальтус залізний закон заробітної плати виводили зі збільшення народонаселення то Маркс пов’язує його зі зростанням органічної побудови капіталу, що веде до абсолютного і відносного зубожінню промислового пролетаріату.

Дослідження органічної побудови капіталу – ключ до розуміння конкуренції. Закон конкуренції обумовлює неминучість зміни технологічної побудови капіталу, а на цій підставі і вартісного. Підвищується капіталомісткість суспільного капіталу, у результаті розорюються дрібні й середні підприємства, вони експропріюються великими. Це веде до знищення середнього класу – соціальної основи демократичного суспільства, а також ідуть процеси концентрації та централізації капіталу. Формується всезагальний закон капіталістичного накопичення: створюються нові продуктивні сили, усуспільнене виробництво, але відносини залишаються старими, необхідно знищити відносини панування, підкорення, експлуатації.

Суперечність за Гегелем (а Маркс гегельянець). Отже б’є час капіталістичної приватної власності: експропріаторів експропріюють.

Однак з абстрактних висот необхідно спуститися до реальних економічних процесів. 2-й том « Капіталу» має заголовок: « Процес обертання капіталу». Якщо у І томі досліджується «Капітал» як суспільне відношення, як вартість, що приносить додаткову вартість, то у ІІ томі «Капітал» досліджуються його функціональні форми та взаємозв’язки і форми їхнього кругообігу. Таких форм 3: грошова, виробнича, товарна. Процес кругообігу починається з грошей. Гроші продукт товарного, а не капіталістичного виробництва, але як тільки вони виступають агентом угоди гроші – товар – робоча сила, вони грошовий капітал. Гроші авансуються на придбання засобів виробництва, поєднання цих двох елементів дає нову форму капіталу – виробничий капітал. Результат поєднання втілений у товарі, але товар вагітний додатковою вартістю. Капітал функціонує у безперервному переливі однієї форми в іншу. Але припустимо теоретично, що може відбуватися порушення цих процесів. На ринку робочої сили немає, яка спроможна функціонувати у заданому технологічному режимі. Може бути ситуація, коли за одним капіталістом йде два найманих робітники або за двома капіталістами йде один робітник.

Ринок засобів виробництва може мати ситуацію: коли пропозиція перевищує попит і навпаки.

Вироблені у виробництві товари можуть бути не реалізовані або реалізуються на умовах оплати через певний час. З цього випливає, що закон Сея не працює. Таким чином виникають кризові ситуації. В аналіз вводиться ще одне визначення капіталу – основний та оборотний. Як було встановлено раніше, пріоритет на це дослідження у – школи фізіократів. Очевидно, що аналіз тут ведеться з позиції впливу на додаткову вартість: пряма залежність швидкості капіталу на норму і масу додаткової вартості. Особливу увагу ні сучасники ні майбутні критики Маркса другому тому «Капіталу» не приділяють.

Третій розділ ІІ тому розглядає відтворення суспільного капіталу, історично, його аналіз починається з «Економічної таблиці» Ф. Кене. К.Маркс тут вірний собі, відтворення включає в себе як його речові фактори, так і відтворення суспільних економічних відносин.

Базою дослідження типового капіталістичного зростаючого виробництва є просте відтворення, коли додаткова вартість не інвестується. Тут вводяться нові поняття: перший і другий підрозділи:виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Цей поділ пізніше став основою концепції Василя Леонтьєва «Витрати – Випуск», що ґрунтується на міжгалузевих зв’язках і концепції моделювання економічного зростання.

Розширене відтворення передбачає, що частина додаткової вартості інвестується з урахуванням органічної побудови капіталу, а не споживається.

Держплани радянських республік, у своєму народногосподарському плануванні, спирались на схеми Маркса. Коли приблизно 25 % національного доходу йшло на збільшення інвестицій у сферу виробництва (І підрозділ за Марксом). І отримало воно у всьому світі оцінку не виробництва заради людини, а виробництво заради виробництва. Закінчилося воно на пострадянському просторі з його директивним плануванням крахом.

Один з найважливіших висновків Леніна в його критиці долі капіталізму в Росії на підставі аналізу розширеного відтворення К.Маркса полягає в тому, що перший підрозділ має позбутися скоріше, а ще скоріше – його частина, виробництво засобів виробництва для виробництва засобів виробництва, має переважаючий розвиток.

Як було доведено, виробництво створює собі ринок, а значить капіталізм в Росії – не гість, запрошений насильно, як говорили ліберальні народники, а господар.

Розширене відтворення здійснюється у багатогалузевому розрізі. Але є галузі капіталомісткі і трудомісткі, очевидно, що розвиток капіталістичних відносин веде до зростання продуктивності праці, зниження цінності продуктів особистого споживання. У Маркса зростання технічної побудови капіталу, а отже і ціннісного, веде за стабільній нормі додаткової вартості до зменшення прибутку. Висновок прямо протилежний реальному стану справ.

Вплив індустріальної технологічної революції і її наслідки для долі капіталізму розкриває і його (К.Маркса) вчення про тенденцію середнього прибутку до зниження.

Зростання органічної побудови у процесі розширеного відтворення, за незмінної норми експлуатації, веде до падіння середньої норми прибутку. Проілюструємо на найпростішому прикладі цей феномен: при органічній побудові 2 до 1 при 100 % нормі додаткової вартості, прибуток становитиме 33,3 % при 4 до 1 він буде 25 %.

Теоретично можна уявити, що середня норма прибутку досягне малої величини при неминучому зростанні технічної побудови. З цього випливає дуже важливий висновок: капіталізм має окреслені межі історичного існування, немає прибутку, значить немає капіталу, немає капіталістичних суспільних відносин.

Але цей взаємозв’язок можна змінити, якщо підвищувати норму, ступінь експлуатації і це, за Марксом, стає об’єктивною практичною необхідністю. Підсилення експлуатації примушує промисловий пролетаріат підсилювати класову боротьбу і виковувати свою історичну місію могильника капіталізму.

Суперечності між І і ІІІ томами «Капіталу» викликало критичну оцінку економічної теорії К.Маркса всіма школами політичної економії Європи, включаючи Росію. Та оскільки ця країна – Росія – переживала гострий період своєї історії, учення К.Маркса на тривалий час стає основною державної ідеології. Теорія К.Маркса про неминучу загибель капіталізму серйозно вплинула на політичну боротьбу на всій планеті. Вона стала керівництвом до дії для соціалістів Росії, її вождя В.І.Леніна, здійснена під його ідейним керівництвом. Жовтнева революція розраховувалася як початок змін у світовому масштабі. Події в Австрії, Угорщині, Німеччині немов підтверджували це положення. Але здійснилось воно у дуже малому проміжку часу. Революція тут видихалася. А значить навчання Маркса про соціалізм виявилися утопічними. « У думках утопістів більше реалізму, чим у думках Маркса» (Ф. Шумпетер, Капіталізм, соціалізм і демократія, с. 403).

Катедр-соціалізм Німеччини. У пошуках третього шляху.

Відомо, що для другої половини XIX століття однією з найгостріших політичних і економічних проблем є «робоче питання».

Робоче питання – дитина індустріальної технологічної революції, у якому К. Маркс бачив носія нової суспільної системи – соціалізму, більш високої соціальної формації. Раніше ми усвідомили, що революції 1848 року у Франції, Німеччині, Австрії наочно показали нежиттєздатність соціалістичних ідей, породжених на початку індустріальної революції (сенсімонізму, футуризму, луі-бланківщини та ін.). Але питання не було і не могло бути знятим з історичної арени. З'явилися партії, професійні союзи, преса, закони, ускладнилися соціальні інститути, моральність, змінилися місце і роль релігії, родини, діяльність держави. Особливо ці зміни охопили Німеччину, де після перемоги над Францією розвиток індустріалізму прискорилося за рахунок величезних контрибуцій від переможеної Франції, де пройшов процес об'єднання під егідою Пруссії під керуванням канцлера Бісмарка. Держава впливала на розвиток соціально-економічних процесів, оцінювалася політика створення найбільш сприятливих умов підвищення конкурентоспроможності німецьких виробів. Інвестувався розвиток залізничного і морського транспорту, будівництво каналів, підтримувалася стійкість національної валюти. У пошуках шляхів гармонізації інтересів підприємців і робітників існувало законодавство про соціальний захист праці, його професійних утворень. Робітничої клас Німеччини мав більш високу «якість життя», ніж англійський.

Природно, усі ці проблеми вирішувались й економістами Німеччини. Це були не тільки представники молодої історичної школи, але і професура німецьких університетів. Цей напрямок одержав назву «катедр-соціалізм» чи кафедрального соціалізму, головною тезою якого є пошук шляхів рішення проблеми: «Гармонія між власністю і працею». Катедр-соціалізм спираються на теоретичні посилки молодої історичної школи Німеччини і насамперед на її методи, та на вчення про роль права. «Насамперед розглянути ті історичні умови, якими керується національне життя взагалі, а потім вже приступити до систематизації господарських явищ» (Головній течія суча мої політичної економії. Історико-критичне дослідження доктора Моріца Мейера. СПБ, 1892. с. 324).

«Політична економія знаходиться в тісному зв'язку з існуючими формами людських спілкувань, закони керуючі, суть у той же час керівні норми для господарського життя» (с. 324).

Керівні норми затверджує, установлює держава. Якщо А.Сміт виходив з егоїзму індивіда і цим влаштовувалося невтручання держави в економічне життя, то цьому посиланню протиставили положення про те, що це тільки одна сторона, а є суспільство, комуна, асоціації, нація з її традиціями, звичаями, релігією, нормами відносин, що носять соціальний характер і які можуть зважуватися тільки державою чи муніципалітетами.

Вагнер пише: «Цей позитивний вплив держави на розподіл народного доходу потрібно вважати основним принципом усякої соціальної політики». «Хоча щодо ступеня його застосування прихильники нової соціально-політичної школи не прийшли до угоди», – підкреслює Мейєр (с. 345).

Німеччина другої половини XIX століття представляла іншу картину ніж у першій половині. Якщо в першій половині на політичній арені діяли дві сили: прихильники вільної торгівлі – політики фритредерства і прихильники протекціонізму, то в другій половині з'являється третя сила – соціал-демократія як політичне вираження інтересів робітничого класу. Його рішення представлене двома напрямками: представниками революційних дій К. Марксом і Лассалем і представниками ліберального напрямку – катедр-соціалістами, представниками «державного соціалізму». Як глумливо визначали сучасники місце катедр-соціалістів: «Лаври Лассаля і Маркса не дають спати німецьким професорам». Організаційно воно оформилося в 1872 році створенням «Суспільства соціальної політики». Представники державного соціалізму, і насамперед найбільше помічається фігура Вагнера, виходять з цієї організації. Хоча Вагнер дружив з Родбертусом, але його соціалістичних поглядів не розділяв.

Загальною платформою для них є місце і роль держави в економічному житті суспільства. Обидва напрямки за втручання держави в розподіл національного доходу, для встановлення гармонії власності і найманої праці, але різні шляхи і форми гармонії.

Так Брентано основну умову соціального прогресу бачив в існуючому економічному порядку, але при самостійності професійних союзів. Він негативно відноситься до державного соціалізму.

Одним із засновників державного соціалізму є Родбертус, якого Вагнер називає «Рікардо-соціалізмом». Якщо у Маркса економічна теорія і політичні дії нерозривні, то в Родбертуса «конституційний режим і національна єдність». Його знає канцлер Бісмарк і окремі положення його концепції одержують своє відображення в реформах Бісмарка. Він ворожий до катедр-соціалізму, називаючи їх «соціалістами цукрової водиці ». Основа концепції – суспільство є створенні! поділ праці організм, у якому добробут окремого індивіда залежить не від нього одного, але і від інших виробників. Задовольняються потреби нині в тих осіб у яких є гроші чи товари. А вони не в усіх. Ті, хто їх має потопають у розкоші і насолодах. Суспільство на думку Родбертуса повинне поставити на місце виробництва заради попиту, виробництво для задоволення суспільних потреб. Виробника цікавить прибутковість, яку потрібно замінити продуктивністю.

Як справедливо підкреслює Шарль Жид: поняття «соціальна потреба», продуктивність позбавлена змісту. Потреби індивідуальні. Особливе місце в Родбертуса займає сфера функціонуючого розподілу. По Родбертусу підприємці купують послугу праці, капіталу, землі і продають зроблені від їхнього співробітництва продукти. Різниця між продажною ціною і покриттям заробітної плати, прибутку і ренти і є прибуток. Прибуток виступає продуктом праці, але ручної праці (розум у Родбертуса є невичерпною силою, а ручна праця припускає витрати сили і часу). Він автор теорії «конституйованої цінності», що є результатом того, щоб зрівноважити її з кількістю, яка міститься в предметах праці. Він прихильник залізного закону заробітної плати, що є основою програми Лассаля. Формула розподілу Родбертуса: «Кожному продукт його праці. Тому потреби «соціальної держави» не наділені тим щастям чи нещастям, щоб їхні життєві функції виконувалися самі собою в силу природної необхідності. Вони історичний організм, що самостійно організується, самі повинні наділяти себе органами і видавати для себе закони; тому функції цих органів не виконуються самі собою, а держава повинна вільно регулювати, підтримувати і розвивати їх... замінити природну волю системою державного керівництва».

«Організована держава від однієї стадії еволюції до іншої представляє не тільки деякий найбільший і складний організм у який кожна спеціальна функція усе більш і більш зв'язується зі спеціальним для нього органом, але воно стає таким усе більш і більш гармонічним організмом у який безперервно змінюються органи ставляться в усе більшу залежність від центрального органу». Родбертус підкреслював, що розділяє економічну платформу соціал-демократів. Але саме в боротьбі із соціал-демократами ідеї органічного розуміння задач народного господарства і піддаються глибокій розробці професорами. «Сміт міг створити систему тільки для виникаючої промислової держави, а не для розвиненої, що досягли повної економічної і соціальної зрілості сучасної промислової держави, що працює за допомогою пару й електрики для задоволення всесвітнього ринку... Якщо в першій половині поточного сторіччя всі господарські прагнення направляються до однієї великої мети, до збільшення виробництва, то тепер очевидно, більшість прагне до справедливого розподілу результатів виробництва. Ми прийшли з чисто економічного факту в економічно-соціальний. При пануванні господарської волі, при капіталістичному і феодальному ладі господарства, при дивному просуванні й удосконаленні засобів пересування всесвітнього господарства, машинне виробництво повинне було досягти величезного розвитку і переважного значення в середовищі усього виробництва і збуту», – так оцінює ситуацію М. Мейєр (с. 326 – 327).

Професори, представники всіх політичних партій, відомі вожді робітників, великі підприємці, зібралися 6 і 7 жовтня 1872 року в Ейзенахі. Під впливом поглядів історичної школи відкинули соціально-політичні програми соціалістів і фритредерів і обрали важкий шлях для вирішення соціального питання – соціальну політику, прародительку соціально-орієнтованої економіки.

Конференція в Ейзенахі, прийняття нею програми – це знакова подія, що має особливе значення в економічній історії не тільки Німеччини, але і наднаціонального значення.

Народне господарство є соціальний організм, усякому кожне окреме господарство має свої власні бажання і засоби. але разом з тим функціонує і для цілого і залежить в розвитку від загального народногосподарського і соціального розвитку. Необхідною умовою взаємодії окремих членів і організмів у цілому є їхня гармонія. «Сучасна політична економія є наукою про зв'язані в один державно-народний господарський організм приватних господарств» (с. 336).

Для розвитку народного господарства як організму необхідно:

а) особистий і національний, що виражається в народності й історії;

б) правовий і політичний – це держава і правовий порядок;

в) природний – країна і її природні умови. У чому необхідність соціальної політики?

Класична англійська школа висуває як рушійну силу егоїзм. Але говорять представники третього шляху – він не може забезпечити старого чи немовля, він не змусить піклуватися про задоволення потреби прийдешніх поколінь, наукових інтересів, суспільного добробуту. Для задоволення таких потреб потрібні інші сили – соціальна політика держави. Він повинен зм'якшити, стримати приватні господарські прагнення й егоїзм, затвердити гармонію економічного життя і задоволення вищих суспільних потреб.

Один із видатних мислителів, автор політичної економії промислового пролетаріату, автор теорії наукового соціалізму. Основні економічні роботи: «Критика політичної економії» (І873) і «Капітал» (т. 1-1867 р., томи ІІ і ІІІ-І883-І894 рр.). Ці томи підготовлені до видання соратником К.Маркса Ф. Енгельсом, «Теорії додаткової вартості» (три тома видання с 1905-1910 рр.).

Його досліди вчинили значний вплив на історичні події XX століття. Шумпетер називає його « великим економістом «.

К.Маркс уперше заявляє про себе як теоретик наукового соціалізму в співавторстві з Ф.Енгельсом у 1848 році у праці «Маніфест комуністичної партії». До того часу «комунізм» і «соціалізм» були рівнозначні. Ця праця стала відповіддю на події 1848 року у Франції, Німеччині, Австрії, коли соціалістичні ідеї сенсімоністів, Фур’є, Кобе, Луї Блана, Прудона, Оуена проходили перевірку в конкретних умовах революції. Ці події показали, як далекі були від практичного вирішення ідеї перетворення суспільного устрою, їх самовідтворюваність. К.Маркс і Ф. Енгельс проголошують нову концепцію, вихідною базою якої стає положення: «привид бродить по Європі, Привид комунізму».

Вони показують, що панівний нині устрій у своєму розвитку породжує могильника, який повалить його. Об’єктивні закони економічного розвитку створюють матеріальну основу нового суспільства – усуспільнення виробництва, і суб’єктивну – його могильника – промисловий пролетаріат, коли на зміну приватній капіталістичній власності приходить панування суспільне, об’єктивним носієм якого виступає промисловий пролетаріат. Теоретичному обґрунтуванню цього вихідного положення К.Маркс присвячує все своє життя.

Марксизм, – пише В.І.Ленін в біографії К.Маркса, – не виник у стороні від стовпового шляху цивілізації. Його джерелами є: класична політична економія Англії (Сміт і Рікардо), німецька філософія в особі Гегеля і Л.Фейєрбаха, безпосередніми філософськими попередниками К.Маркса, були ідеї соціалістів (Сен-Сімона, Фур’є, Оуена), а наріжним каменем економічної теорії його є учення про додаткову вартість. Це вчення викладено в «Капіталі».

Вихідною точкою аналізу так званих виробничих відносин капіталізму є положення про панування товарного виробництва. Товар – економічна клітинка цього нового суспільства.

Товаром є робоча сила: продається тіло, совість, розум. Положення далеко не беззаперечне, є багато благ природи, які не мають виробничого походження, однак вони входять до структури людської діяльності як її важливі фактори. Використовуючи концепцію Рікардо, К.Маркс розглядає властивості товару і перш за все його вартість, яка визначається затратами суспільно-необхідної для їх виробництва праці. Вартість має не тільки кількісну характеристику, вона виражає відношення, оскільки праця є єдністю конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця створює споживацьку вартість, а абстрактна – вартість. Цей феномен – відображення того, що при капіталізмі найманий робітник відчужений від засобів виробництва, він вільний з точки зору юридичної і невільний з економічної. Він продає свій товар – робочу силу (відкриття товару «робоча сила» його історична заслуга, стверджують марксисти). Робоча сила створює вартість, та оскільки її вартість як товару визначається також необхідним робочим часом, у формі заробітної плати, то юридична угода між капіталістом і робітником відбувається на основі закону вартості. Власник отримав заробітну плату – вартість свого товару, а от використання закладеної у ній потенції – це право покупця, і він використовує її без порушень будь-яких законів за цими межами. Так виникає додаткова вартість. Юридичної експлуатації немає. І Рікардо, говорячи, що прибуток – вирахування з продукту праці, теж не говорив про експлуатацію, хоча на цій основі виникає соціалістична ідея, у тому числі і концепція К.Маркса про капіталізм як суспільство не рівних і вільних, а суспільства експлуататорів і експлуатованих.

Якщо продається праця як один із факторів виробництва, то тут стосунки партнерів. Якщо продається товар «робоча сила», то це стосунки антагоністів. Якщо виходити з теорії Рікардо, що прибуток є вирахування з продукції праці, то капіталізм – суспільство несправедливе, і революційне його знищення має під собою юридичне і моральне виправлення. У Маркса ставиться на перше місце капітал, що приєднує працю, робочу силу, і якщо поставити запитання, що праця використовує для більшої своєї ефективності засоби виробництва, то висновок буде іншим. Д.В.Кларк наводить приклад: рибалка ловить рибу на вудку з берега. Рибалка використовує чийсь човен.

У першому випадку він ловить, наприклад, 10 карасів, а у другому 20. Тут немає питання, хто кого експлуатує, а стоїть питання про розподіл цих карасів між факторами виробництва.

Погляд К.Маркса на працю як на процес, де власник засобів виробництва після необхідного робочого часу продовжує «дубити шкіру», практично раба, не вельми далекий від християнського прокляття, накладеного Всевишнім на людство за первородний гріх. Чи є праця жертвою, принесеною людиною, що позбавляє її спокою і насолоди, чи вона – вираження її творчої самодіяльності, запитання, яке ранній К.Маркс теж розглядав, але не у похмурому плані. Набагато раніше ХХ століття будівників Шартрського собору запитували: чому вони трудяться? Один відповів: «Треба кормити сім’ю». Другий відповів ще більш різко, а третій сказав: «О, я будую великий Шартрський собор». Це було сказано задовго до індустріалізму.

Теорія трудової вартості К. Маркса спирається на положення, що субстанцією вартості усіх товарів є праця. Маркс тут розглядає вартість не з точки зору емпіричної, тобто повсякденного досвіду обміну господарських благ, а як властивість, внутрішньо притаманну товару. Але, очевидно, є багато благ, які досить рідкі, які не створені працею, а дані самою природою і цю сторону мінових відносин відзначають і Сміт і Рікардо, стверджуючи, що на мінову вартість, її кількісну оцінку вплив попиту і пропозиції, а також рідкісність. Положення Маркса про працю як про субстанцію вартості, що має загальний характер, викликає сумнів щодо його правильності.

Ринкову ціну К.Маркс класифікує як ціну виробництва, де обов'язковим елементом уже виступає не тільки праця, але і середній прибуток. К.Маркс вважає, що закон вартості, який визначається як затрати суспільно-необхідної праці, у своєму повному виді був характерним для докапіталістичного господарства. Але в натуральному господарстві обмін товаром був предметом тільки у виняткових випадках, як надлишок, і тут немає дії закону про трудову вартість.

Очевидно, що справедливий прибуток у середні віки був елементом справедливої ціни. Це вірно як для ремісничої гільдії, так і для торгових компаній. Торгові компанії, які реалізують продукцію ремісників і землеробів, у ринкову ціну включали і прибуток, хоча його особливістю було те, що він відображав соціальний устрій того часу. Бог створив стан, який виконує певну соціальну задачу, і економічний статус даного стану «епохи, коли сеньоріальна влада складалася з безлічі точно визначених прав, коли торгівлею і обробною промисловістю займалися в особливих місцях особливі групи, котрі користувалися особливими привілеями, коли життя її в цілому складалася з низки точно розмірених послуг і ретельно визначених повинностей».

Якщо усунути користолюбство, – говорить Тертулліан, – зникне підстава для пошуку прибутку, та якщо ніхто не буде зацікавлений в одержанні прибутку, зникне спонукання до того, аби займатися торгівлею... Фома Аквінський: торгівля стає справою дозволеною, коли прагнуть до помірного прибутку для того, щоби мати можливість утримувати свою сім’ю або допомагати нужденним. Ешлі, с. 687. «Для визначення розмірів справедливого прибутку економісти посилалися на звичайний критерій: загальновизнаний життєвий рівень даного класу». Справедливість цього висновку у тому, що і у докапіталістичну добу закон трудової вартості не діяв, і ілюструє історія світу та історія Європи. Зі входженням у індустріальну епоху ринкові відносини стають панівними. Однак і тут у ринковий оборот не входять усі матеріальні блага.

Дуже важливе значення в економічній теорії К.Маркса має аналіз «Капіталу». Чотири томи присвячені цьому. З позицій Маркса об’єктивно необхідний поділ капіталу на постійний і змінний. Перенесена вартість речових факторів виробництва – постійний капітал, він не змінений у вартість знов створеного товару, змінний капітал – заробітна плата, вартість товару – робоча сила, джерело додаткової вартості. І тут його вторгнення у індустріалізм. Технічний прогрес потужно вторгається у співвідношення двох форм капіталу. Зростає органічна побудова капіталу. Необхідна більш зменшена кількість робочої сили, для того аби створити споживчу вартість товару. Історично зростання органічної побудови відображає процес розвитку індустріальної, технологічної революції. Та його наслідок – поява надлишкового населення у формі резервної армії праці, а також його вплив на заробітну плату.

Для доктрини Маркса є не матеріалістична, а технологічна інтерпретація історії. (Мезіс, Теорія і історія с. 116) Якщо Рікардо і Мальтус залізний закон заробітної плати виводили зі збільшення народонаселення то Маркс пов’язує його зі зростанням органічної побудови капіталу, що веде до абсолютного і відносного зубожінню промислового пролетаріату.

Дослідження органічної побудови капіталу – ключ до розуміння конкуренції. Закон конкуренції обумовлює неминучість зміни технологічної побудови капіталу, а на цій підставі і вартісного. Підвищується капіталомісткість суспільного капіталу, у результаті розорюються дрібні й середні підприємства, вони експропріюються великими. Це веде до знищення середнього класу – соціальної основи демократичного суспільства, а також ідуть процеси концентрації та централізації капіталу. Формується всезагальний закон капіталістичного накопичення: створюються нові продуктивні сили, усуспільнене виробництво, але відносини залишаються старими, необхідно знищити відносини панування, підкорення, експлуатації.

Суперечність за Гегелем (а Маркс гегельянець). Отже б’є час капіталістичної приватної власності: експропріаторів експропріюють.

Однак з абстрактних висот необхідно спуститися до реальних економічних процесів. 2-й том « Капіталу» має заголовок: « Процес обертання капіталу». Якщо у І томі досліджується «Капітал» як суспільне відношення, як вартість, що приносить додаткову вартість, то у ІІ томі «Капітал» досліджуються його функціональні форми та взаємозв’язки і форми їхнього кругообігу. Таких форм 3: грошова, виробнича, товарна. Процес кругообігу починається з грошей. Гроші продукт товарного, а не капіталістичного виробництва, але як тільки вони виступають агентом угоди гроші – товар – робоча сила, вони грошовий капітал. Гроші авансуються на придбання засобів виробництва, поєднання цих двох елементів дає нову форму капіталу – виробничий капітал. Результат поєднання втілений у товарі, але товар вагітний додатковою вартістю. Капітал функціонує у безперервному переливі однієї форми в іншу. Але припустимо теоретично, що може відбуватися порушення цих процесів. На ринку робочої сили немає, яка спроможна функціонувати у заданому технологічному режимі. Може бути ситуація, коли за одним капіталістом йде два найманих робітники або за двома капіталістами йде один робітник.

Ринок засобів виробництва може мати ситуацію: коли пропозиція перевищує попит і навпаки.

Вироблені у виробництві товари можуть бути не реалізовані або реалізуються на умовах оплати через певний час. З цього випливає, що закон Сея не працює. Таким чином виникають кризові ситуації. В аналіз вводиться ще одне визначення капіталу – основний та оборотний. Як було встановлено раніше, пріоритет на це дослідження у – школи фізіократів. Очевидно, що аналіз тут ведеться з позиції впливу на додаткову вартість: пряма залежність швидкості капіталу на норму і масу додаткової вартості. Особливу увагу ні сучасники ні майбутні критики Маркса другому тому «Капіталу» не приділяють.

Третій розділ ІІ тому розглядає відтворення суспільного капіталу, історично, його аналіз починається з «Економічної таблиці» Ф. Кене. К.Маркс тут вірний собі, відтворення включає в себе як його речові фактори, так і відтворення суспільних економічних відносин.

Базою дослідження типового капіталістичного зростаючого виробництва є просте відтворення, коли додаткова вартість не інвестується. Тут вводяться нові поняття: перший і другий підрозділи:виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Цей поділ пізніше став основою концепції Василя Леонтьєва «Витрати – Випуск», що ґрунтується на міжгалузевих зв’язках і концепції моделювання економічного зростання.

Розширене відтворення передбачає, що частина додаткової вартості інвестується з урахуванням органічної побудови капіталу, а не споживається.

Держплани радянських республік, у своєму народногосподарському плануванні, спирались на схеми Маркса. Коли приблизно 25 % національного доходу йшло на збільшення інвестицій у сферу виробництва (І підрозділ за Марксом). І отримало воно у всьому світі оцінку не виробництва заради людини, а виробництво заради виробництва. Закінчилося воно на пострадянському просторі з його директивним плануванням крахом.

Один з найважливіших висновків Леніна в його критиці долі капіталізму в Росії на підставі аналізу розширеного відтворення К.Маркса полягає в тому, що перший підрозділ має позбутися скоріше, а ще скоріше – його частина, виробництво засобів виробництва для виробництва засобів виробництва, має переважаючий розвиток.

Як було доведено, виробництво створює собі ринок, а значить капіталізм в Росії – не гість, запрошений насильно, як говорили ліберальні народники, а господар.

Розширене відтворення здійснюється у багатогалузевому розрізі. Але є галузі капіталомісткі і трудомісткі, очевидно, що розвиток капіталістичних відносин веде до зростання продуктивності праці, зниження цінності продуктів особистого споживання. У Маркса зростання технічної побудови капіталу, а отже і ціннісного, веде за стабільній нормі додаткової вартості до зменшення прибутку. Висновок прямо протилежний реальному стану справ.

Вплив індустріальної технологічної революції і її наслідки для долі капіталізму розкриває і його (К.Маркса) вчення про тенденцію середнього прибутку до зниження.

Зростання органічної побудови у процесі розширеного відтворення, за незмінної норми експлуатації, веде до падіння середньої норми прибутку. Проілюструємо на найпростішому прикладі цей феномен: при органічній побудові 2 до 1 при 100 % нормі додаткової вартості, прибуток становитиме 33,3 % при 4 до 1 він буде 25 %.

Теоретично можна уявити, що середня норма прибутку досягне малої величини при неминучому зростанні технічної побудови. З цього випливає дуже важливий висновок: капіталізм має окреслені межі історичного існування, немає прибутку, значить немає капіталу, немає капіталістичних суспільних відносин.

Але цей взаємозв’язок можна змінити, якщо підвищувати норму, ступінь експлуатації і це, за Марксом, стає об’єктивною практичною необхідністю. Підсилення експлуатації примушує промисловий пролетаріат підсилювати класову боротьбу і виковувати свою історичну місію могильника капіталізму.

Суперечності між І і ІІІ томами «Капіталу» викликало критичну оцінку економічної теорії К.Маркса всіма школами політичної економії Європи, включаючи Росію. Та оскільки ця країна – Росія – переживала гострий період своєї історії, учення К.Маркса на тривалий час стає основною державної ідеології. Теорія К.Маркса про неминучу загибель капіталізму серйозно вплинула на політичну боротьбу на всій планеті. Вона стала керівництвом до дії для соціалістів Росії, її вождя В.І.Леніна, здійснена під його ідейним керівництвом. Жовтнева революція розраховувалася як початок змін у світовому масштабі. Події в Австрії, Угорщині, Німеччині немов підтверджували це положення. Але здійснилось воно у дуже малому проміжку часу. Революція тут видихалася. А значить навчання Маркса про соціалізм виявилися утопічними. « У думках утопістів більше реалізму, чим у думках Маркса» (Ф. Шумпетер, Капіталізм, соціалізм і демократія, с. 403).

Катедр-соціалізм Німеччини. У пошуках третього шляху.

Відомо, що для другої половини XIX століття однією з найгостріших політичних і економічних проблем є «робоче питання».

Робоче питання – дитина індустріальної технологічної революції, у якому К. Маркс бачив носія нової суспільної системи – соціалізму, більш високої соціальної формації. Раніше ми усвідомили, що революції 1848 року у Франції, Німеччині, Австрії наочно показали нежиттєздатність соціалістичних ідей, породжених на початку індустріальної революції (сенсімонізму, футуризму, луі-бланківщини та ін.). Але питання не було і не могло бути знятим з історичної арени. З'явилися партії, професійні союзи, преса, закони, ускладнилися соціальні інститути, моральність, змінилися місце і роль релігії, родини, діяльність держави. Особливо ці зміни охопили Німеччину, де після перемоги над Францією розвиток індустріалізму прискорилося за рахунок величезних контрибуцій від переможеної Франції, де пройшов процес об'єднання під егідою Пруссії під керуванням канцлера Бісмарка. Держава впливала на розвиток соціально-економічних процесів, оцінювалася політика створення найбільш сприятливих умов підвищення конкурентоспроможності німецьких виробів. Інвестувався розвиток залізничного і морського транспорту, будівництво каналів, підтримувалася стійкість національної валюти. У пошуках шляхів гармонізації інтересів підприємців і робітників існувало законодавство про соціальний захист праці, його професійних утворень. Робітничої клас Німеччини мав більш високу «якість життя», ніж англійський.

Природно, усі ці проблеми вирішувались й економістами Німеччини. Це були не тільки представники молодої історичної школи, але і професура німецьких університетів. Цей напрямок одержав назву «катедр-соціалізм» чи кафедрального соціалізму, головною тезою якого є пошук шляхів рішення проблеми: «Гармонія між власністю і працею». Катедр-соціалізм спираються на теоретичні посилки молодої історичної школи Німеччини і насамперед на її методи, та на вчення про роль права. «Насамперед розглянути ті історичні умови, якими керується національне життя взагалі, а потім вже приступити до систематизації господарських явищ» (Головній течія суча мої політичної економії. Історико-критичне дослідження доктора Моріца Мейера. СПБ, 1892. с. 324).

«Політична економія знаходиться в тісному зв'язку з існуючими формами людських спілкувань, закони керуючі, суть у той же час керівні норми для господарського життя» (с. 324).

Керівні норми затверджує, установлює держава. Якщо А.Сміт виходив з егоїзму індивіда і цим влаштовувалося невтручання держави в економічне життя, то цьому посиланню протиставили положення про те, що це тільки одна сторона, а є суспільство, комуна, асоціації, нація з її традиціями, звичаями, релігією, нормами відносин, що носять соціальний характер і які можуть зважуватися тільки державою чи муніципалітетами.

Вагнер пише: «Цей позитивний вплив держави на розподіл народного доходу потрібно вважати основним принципом усякої соціальної політики». «Хоча щодо ступеня його застосування прихильники нової соціально-політичної школи не прийшли до угоди», – підкреслює Мейєр (с. 345).

Німеччина другої половини XIX століття представляла іншу картину ніж у першій половині. Якщо в першій половині на політичній арені діяли дві сили: прихильники вільної торгівлі – політики фритредерства і прихильники протекціонізму, то в другій половині з'являється третя сила – соціал-демократія як політичне вираження інтересів робітничого класу. Його рішення представлене двома напрямками: представниками революційних дій К. Марксом і Лассалем і представниками ліберального напрямку – катедр-соціалістами, представниками «державного соціалізму». Як глумливо визначали сучасники місце катедр-соціалістів: «Лаври Лассаля і Маркса не дають спати німецьким професорам». Організаційно воно оформилося в 1872 році створенням «Суспільства соціальної політики». Представники державного соціалізму, і насамперед найбільше помічається фігура Вагнера, виходять з цієї організації. Хоча Вагнер дружив з Родбертусом, але його соціалістичних поглядів не розділяв.

Загальною платформою для них є місце і роль держави в економічному житті суспільства. Обидва напрямки за втручання держави в розподіл національного доходу, для встановлення гармонії власності і найманої праці, але різні шляхи і форми гармонії.

Так Брентано основну умову соціального прогресу бачив в існуючому економічному порядку, але при самостійності професійних союзів. Він негативно відноситься до державного соціалізму.

Одним із засновників державного соціалізму є Родбертус, якого Вагнер називає «Рікардо-соціалізмом». Якщо у Маркса економічна теорія і політичні дії нерозривні, то в Родбертуса «конституційний режим і національна єдність». Його знає канцлер Бісмарк і окремі положення його концепції одержують своє відображення в реформах Бісмарка. Він ворожий до катедр-соціалізму, називаючи їх «соціалістами цукрової водиці ». Основа концепції – суспільство є створенні! поділ праці організм, у якому добробут окремого індивіда залежить не від нього одного, але і від інших виробників. Задовольняються потреби нині в тих осіб у яких є гроші чи товари. А вони не в усіх. Ті, хто їх має потопають у розкоші і насолодах. Суспільство на думку Родбертуса повинне поставити на місце виробництва заради попиту, виробництво для задоволення суспільних потреб. Виробника цікавить прибутковість, яку потрібно замінити продуктивністю.

Як справедливо підкреслює Шарль Жид: поняття «соціальна потреба», продуктивність позбавлена змісту. Потреби індивідуальні. Особливе місце в Родбертуса займає сфера функціонуючого розподілу. По Родбертусу підприємці купують послугу праці, капіталу, землі і продають зроблені від їхнього співробітництва продукти. Різниця між продажною ціною і покриттям заробітної плати, прибутку і ренти і є прибуток. Прибуток виступає продуктом праці, але ручної праці (розум у Родбертуса є невичерпною силою, а ручна праця припускає витрати сили і часу). Він автор теорії «конституйованої цінності», що є результатом того, щоб зрівноважити її з кількістю, яка міститься в предметах праці. Він прихильник залізного закону заробітної плати, що є основою програми Лассаля. Формула розподілу Родбертуса: «Кожному продукт його праці. Тому потреби «соціальної держави» не наділені тим щастям чи нещастям, щоб їхні життєві функції виконувалися самі собою в силу природної необхідності. Вони історичний організм, що самостійно організується, самі повинні наділяти себе органами і видавати для себе закони; тому функції цих органів не виконуються самі собою, а держава повинна вільно регулювати, підтримувати і розвивати їх... замінити природну волю системою державного керівництва».

«Організована держава від однієї стадії еволюції до іншої представляє не тільки деякий найбільший і складний організм у який кожна спеціальна функція усе більш і більш зв'язується зі спеціальним для нього органом, але воно стає таким усе більш і більш гармонічним організмом у який безперервно змінюються органи ставляться в усе більшу залежність від центрального органу». Родбертус підкреслював, що розділяє економічну платформу соціал-демократів. Але саме в боротьбі із соціал-демократами ідеї органічного розуміння задач народного господарства і піддаються глибокій розробці професорами. «Сміт міг створити систему тільки для виникаючої промислової держави, а не для розвиненої, що досягли повної економічної і соціальної зрілості сучасної промислової держави, що працює за допомогою пару й електрики для задоволення всесвітнього ринку... Якщо в першій половині поточного сторіччя всі господарські прагнення направляються до однієї великої мети, до збільшення виробництва, то тепер очевидно, більшість прагне до справедливого розподілу результатів виробництва. Ми прийшли з чисто економічного факту в економічно-соціальний. При пануванні господарської волі, при капіталістичному і феодальному ладі господарства, при дивному просуванні й удосконаленні засобів пересування всесвітнього господарства, машинне виробництво повинне було досягти величезного розвитку і переважного значення в середовищі усього виробництва і збуту», – так оцінює ситуацію М. Мейєр (с. 326 – 327).

Професори, представники всіх політичних партій, відомі вожді робітників, великі підприємці, зібралися 6 і 7 жовтня 1872 року в Ейзенахі. Під впливом поглядів історичної школи відкинули соціально-політичні програми соціалістів і фритредерів і обрали важкий шлях для вирішення соціального питання – соціальну політику, прародительку соціально-орієнтованої економіки.

Конференція в Ейзенахі, прийняття нею програми – це знакова подія, що має особливе значення в економічній історії не тільки Німеччини, але і наднаціонального значення.

Народне господарство є соціальний організм, усякому кожне окреме господарство має свої власні бажання і засоби. але разом з тим функціонує і для цілого і залежить в розвитку від загального народногосподарського і соціального розвитку. Необхідною умовою взаємодії окремих членів і організмів у цілому є їхня гармонія. «Сучасна політична економія є наукою про зв'язані в один державно-народний господарський організм приватних господарств» (с. 336).

Для розвитку народного господарства як організму необхідно:

а) особистий і національний, що виражається в народності й історії;

б) правовий і політичний – це держава і правовий порядок;

в) природний – країна і її природні умови. У чому необхідність соціальної політики?

Класична англійська школа висуває як рушійну силу егоїзм. Але говорять представники третього шляху – він не може забезпечити старого чи немовля, він не змусить піклуватися про задоволення потреби прийдешніх поколінь, наукових інтересів, суспільного добробуту. Для задоволення таких потреб потрібні інші сили – соціальна політика держави. Він повинен зм'якшити, стримати приватні господарські прагнення й егоїзм, затвердити гармонію економічного життя і задоволення вищих суспільних потреб.