ВОПРОСЫ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ СОБСТВЕННОСТИ В ПРОЕКТЕ КК УКРАИНЫ

Вопросам уголовно-правовой охраны собственности придается большое значение. Это вызвано не только тем, что эти преступления имеют большое распространение, являются тяжкими и совершаются организованными группами, но и потому, что проблемы квалификации этих преступлений всегда представляли особую сложность.

1. Действующее законодательство в ответственности за преступления против собственности подвергается в проекте коренному реформированию (латинское слово "reformo" означает "преобразование")- Статьи действующего Уголовного кодекса подвергаются серьезному преобразованию в нашем проекте. Первое, и, самое главное - это признание равно­значности всех форм собственности, одинаковости их уголовно-правовой охраны. Те различия, которые имеются между формами собственности, для уголовного права не могут иметь

51

значения. Для него важно, что все это формы собственности. Их объединяет главное: при совершении этих преступлений причиняется ущерб, в конечном счете, праву собственников владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом. Поэтому мы отказываемся от того положения, которое существует в действующем Кодексе. В нем, как известно, есть отдельная глава об ответственности за преступления против государственной и коллективной собственности и отдельная глава об ответствен­ности за преступления против собственности индивидуальной, личной. Такая двойственность, или, как я в свое время назвал ее, бифулкация ответственности, совершенно необоснованна. Еще в 1985 г. я предположил, что, возможно, законодатель в свое время пойдет по пути интеграции норм этих статей и создаст одну главу об ответственности за преступления против собственности. Тогда же я был подвергнут, в терминологии советских времен, "заушательской критике" на страницах журнала "Правоведение". Но время берет свое и истина побеждает. Итак, первые радикальные изменения сводятся к тому, что преступления против собственности объединяются в одну главу Кодекса.

2. Второй подход не менее важен: это отказ от общего понятия хищения. Это может вызвать какое-то недоумение: как же так? Закон отказывается от общего понятия хищений, когда эти хищения то и дело совершаются. Однако проект, отказыва­ясь от общего понятия хищений, вовсе не ослабляет ответствен­ность за преступления против собственности. Он кладет в основу способ совершения деяния и устанавливает ответствен­ность отдельно за кражу, грабеж, разбой, вымогательство, мошенничество, присвоение, растрату, завладение имуществом путем злоупотребления служебным положением. Каждой из этих форм посвящается самостоятельная статья. Естественно, возникает вопрос: почему мы отказались от понятия хищения? Во-первых, потому что это понятие неоднозначно, несмотря на то, что, существует оно практически с 1947 г. Это понятие и в теории, и в практике толковалось и до сих пор толкуется по-разному. Есть десятки его различных определений. В практике

52

оно давало возможность квалифицировать как хищение обычные случаи корыстного злоупотребления, занятие частной предпринимательской деятельностью или как другие преступ­ления, хищениями не являющиеся. Переход к дифференциро­ванной ответственности с учетом способа совершения деяния в этом смысле является большей гарантией правильного применения закона. Во-вторых, прагматическое, прикладное значение заключается в том, что применительно к преступле­ниям против личной собственности ни теория, ни практика не употребляли понятия хищения. Но ведь мы стали на путь объединения статей Кодекса, предусматривающих ответствен­ность за преступления против личной, индивидуальной собственности и собственности государственной, коллек­тивной. Если мы употребим термин "хищение", это приведет к несоответствию со сложившейся традицией не применять этот термин к преступлениям против личной собственности. Таким образом, отказавшись от общего понятия "хищение", мы вовсе не ослабили ответственности за посягательство на собствен­ность. В науке возможно использование вновь понятия "хищение" либо какого-то другого понятия, но в законе, с нашей точки зрения, оно излишне. Возникает вопрос: а как же быть с известной статьей 86-1 "Хищение в особо крупных размерах независимо от способа его совершения"? Эта норма была введена в закон в 1961 г. и даже предусматривала до 1992 г. такую санкцию, как расстрел. Мы вовсе не отказались от того, что должна быть повышенная ответственность за хищения в особо крупных размерах, но включили этот особо квалифици­рующий признак в отдельные статьи проекта нового УК.

Итак, отказ от различной ответственности за преступления против личной, коллективной, государственной собственности и от общего понятия хищения, как нам представляется, сделает применение статей об ответственности за преступления против собственности более простым и эффективным.

Кроме указанных преступлений, которые, можно сказать, связаны с корыстным изъятием чужого имущества и завладе­нием им, в эту главу проекта включены и другие нормы:

53

причинение имущественного ущерба путем обмана и злоупот­ребления доверием; присвоение найденного или случайно оказавшегося у виновного чужого имущества; различные формы уничтожения и повреждения имущества; преступно-небрежное отношение к охране имущества. В эту главу из других глав действующего УК перенесены статьи о самоволь-ном захвате земли и о приобретении и сбыте имущества, добытого заведомо преступным путем. Кроме того, появляется норма об угрозе уничтожения имущества путем поджога, взрыва или иным общеопасным способом, если есть реальные основания опасаться приведения этой угрозы в исполнение. Такой общей нормы в действующем праве у нас нет. Вот этот круг статей, которые включены в главу о преступлениях против собственности.

Представляется, что туда могут быть включены еще две нормы. Это прежде всего норма об угоне авто-, мототранс­портных средств. Я солидизируюсь здесь со многими замечаниями практических работников, которые рекомендовали переместить эту норму из главы о преступлениях в сфере транспорта в главу о преступлениях против собственности. Действительно, если мы зададимся вопросом, чему причиняется прежде всего вред этим преступлением, то он, конечно, причиняется собственнику, который лишается права владения или даже, может быть, права собственности на данную машину или другое автотранспортное средство. А что касается опасности этих действий для движения транспорта, то это не всегда имеет место, это так называемый факультативный объект данного преступления, поэтому целесообразно включить эту статью (сейчас ст. 265 проекта помещена в главу о преступ­лениях в сфере транспорта) в главу о преступлениях против собственности. Вторая норма, которую следовало бы сюда перенести, - это умышленное уничтожение или повреждение нефте-, газо- и трубопроводных систем. Действительно, с точки зрения экономической или, может быть, технической, это вид транспорта. Но при ближайшем рассмотрении это есть не что иное, как уничтожение или повреждение собственности,

имущества, хотя и имеющего свои особенности. Представ­ляется, что есть все основания перенести и эту норму из главы о преступлениях в сфере транспорта в главу о преступлениях против собственности.

Мне кажется, что в целом глава о преступлениях против собственности сделана в проекте Кодекса удовлетворительно. Конечно, может быть, есть смысл возвратиться еще к ряду о размере крупном и особо крупном, о его трактовке примени­тельно к посягательствам на личную собственность граждан. Возможно, есть смысл обратиться к анализу санкций, которые у нас в ряде случаев, как мне кажется, завышены и, в принципе, не отличаются от санкций за тяжкие преступления против личности и общественной безопасности в действующем Кодексе. Видимо, есть и какие-то другие моменты, которые нужно продумать. Но в целом, если даже в этом виде данная глава Кодекса будет принята, она будет служить достаточно серьезной базой для борьбы с преступлениями против собственности, как, пожалуй, наиболее опасными в сфере экономической деятельности. Каждый Кодекс и будущий наш Кодекс будет иметь и свои положительные свойства, и свои недостатки. И это естественно, как каждая вещь имеет не только хорошую, но и плохую сторону. Однако в этом смысле я бы хотел напомнить слова Гегеля из "Философии права". Он, имея в виду Уголовный кодекс, пророчески писал: "Каждый кодекс мог бы быть еще лучше. Праздная рефлексия может это смело утверждать, ибо самое превосходное, само возвышенное, самое прекрасное можно мыслить еще более превосходным, еще более возвышенным, еще более прекрасным".

55

Ю.М. Грошевий, д-р юрид. наук., проф., віце-президент АПрН України, академік (м. Харків)

судовий розгляд кримінальних справ, пов'язаних з економічними злочинами

1. Причини зростання злочинності зазвичай шукають у процесах і явищах, що відбуваються в економічній, соціальній, ідеологічній та інших сферах суспільного життя. Проте небувалі темпи зростання рівня злочинності в останні роки, особливо в сфері економіки, банківсько-кредитній системі України, викликають необхідність по-новому подивитися на цю проблему і знайти нетрадиційне пояснення ситуації, що склалася. Вивчення практики розслідування і судового розгляду злочинів у галузі економіки свідчить про те, що в причинний комплекс злочинності включаються нові механізми, які продукують її інтенсивне зростання. Йдеться про таку парадоксальну ситуацію, коли ускладнення криміногенної обстановки відбувається внаслідок дефектів у нормативній базі, контрольній та правозастосовчій діяльності саме тих органів, які покликані захищати суспільство від злочинних посягань у сфері економіки.

До основних чинників, які знижують ефективність боротьби зі злочинністю у сфері економіки, на наш погляд, слід віднести:

а)         прогалиність та суперечливість нормативної бази, яка

регулює економічні, фінансові та інші відносини, а також

кримінологічної оцінки її проектів;

б)         розбалансованість системи та діяльності органів

позавідомчого контролю у сфері кредитно-фінансових

відносин;

в)         антидержавну практику утаювання цих злочинів

контролюючими і правоохоронними органами;

г)          транснаціональний характер багатьох злочинів, що

56

вчинюються у сфері економіки, а також відсутність належної правової бази, що регулює взаємодію України з іншими державами в цій сфері;

д)         відсутність ефективних методик розслідування, судового

розгляду даної категорії злочинів та ефективної системи підви­

щення кваліфікації відповідних працівників правоохоронних

органів і суду;

е)         невиправданий лібералізм у практиці звільнення від

кримінальної відповідальності на стадії досудового слідства;

ж)         невиправданий лібералізм каральної практики судових

органів при вирішенні справ, пов'язаних зі злочинами, які

вчинюються в галузі економіки;

з)          недостатньо ефективну діяльність виконавчої служби

по реальному відшкодуванню шкоди, заподіяної даними

злочинами.

2. Практика боротьби з цими злочинами вимагає внесення змін не тільки в банківське, фінансове та інше законодавство, а й у законодавство, що регулює оперативно-розшукову і кримінально-процесуальну діяльність правоохоронних органів (наприклад, легалізація банківської таємниці, створення спеціалізованих експертних установ тощо).

Важливо також внести відповідні зміни в чинне законо­давство України і відомчі інструкції у зв'язку з ратифікацією Україною в 1997 р. Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, яка, зокрема, передбачає порядок розкриття банківської таємниці (п.7), виконання постанови про підслуховування, нагляд, перехоплення телекомунікаційних повідомлень, доступ до комп'ютерних систем, надання конкретних документів.

Необхідно ратифікувати Конвенцію, укладену в Гаазі 15 жовтня 1961 p., яка скасовує вимоги іноземних офіційних документів. Стаття 3 цієї Конвенції зазначає: єдиною формальністю, що може вимагатися для посвідчення дійсності підпису, якості, в якій виступила особа, яка підписала документ, та істинності оригіналу печатки або штампу, якими скріплений цей документ, є проставлення апостилю компетентним органом

держави, в якій цей документ було видано. Більш того, Конвенція передбачає, що може мати місце домовленість між двома державами про скасування чи спрощення даної процедури або взагалі про делегалізацію конкретних доку­ментів.

Доцільно вивчити практику виконання низки Постанов

Кабінету Міністрів України, зокрема, постанови від 25 серпня

1998 р. за № 1340 "Про порядок обліку, зберігання, оцінки

конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність

держави, і розпорядження ним", оскільки при оцінці, обліку

конфіскованого майна мають місце грубі порушення, відсутній

належний порядок, внаслідок чого держава зазнає істотних

збитків.

Узагальнення судової практики у справах даної категорії

свідчить про нагальну потребу нормативного (як загального,

так і відомчого) регулювання таких положень:

а)         відновлення практики спільних вказівок прокуратури

та органів відомчого і позавідомчого контролю про порядок

надіслання матеріалів органами досудового слідства про

виявлений злочин;

б)         відновлення державної системи органів судово-

бухгалтерської та судово-економічної експертиз визначення

критеріїв кримінально-процесуальної допустимості висновків

документальної ревізії, а також аудиторських висновків як

судово-експертних;

в)         визначення критеріїв кримінально-процесуальної

допустимості як джерела доказової інформації результатів

оперативних дій, санкцію на які дає суд;

г)          передбачення в КПК України права потерпілих висувати

свого представника для реальної участі в досудовому і судовому

слідстві в разі заподіяння шкоди приватними банками, "злочин­

ними" фінансовими пірамідами тощо за умови, що всі

громадяни, яким заподіяно майнову шкоду, визнаються

потерпілими і цивільними позивачами;

д)         проведення спеціалізації суддів районих (міських) судів,

що розглядають справи цієї категорії, і визначенню тих судів

58

(наприклад, спільною вказівкою Голови Верховного Суду України і Міністра юстиції України), які спеціалізуватимуться на розгляді цих справ.

Слід також зазначити, що арбітражні суди при розгляді справ про банкрутство у більшості випадків не звертають увагу на те, що діяльність деяких посадових осіб цих господарюючих суб'єктів по суті своїй є злочинною.

До недоліків судової практики у справах даної категорії необхідно віднести й те, що суди, на жаль, як правило, не постановляють окремих рішень про усунення причин, що сприяють вчиненню злочинів у сфері економіки, не встанов­люють посадових осіб виконавчої влади, причетних до цього.

А.П. Закалюк, д-р юрид. наук, проф., дійсний член АПрН України (м.Київ)

соціальні передумови, причини та умови корупції в україні

Корупція - соціальне явище, яке бере витоки у далекому минулому. З появою прошарку чиновництва, відокремленого від маси населення, його супроводжувала ознака корупційності. її міра та відвертість визначалися повнотою надання чинов­ництву влади над населенням та рівнем загального культурно-цивілізаційного розвитку останнього.

У країнах, що стали на шлях демократії, процеси утвердження особистих прав та свобод і запровадження демократичних засад у системі державного управління забезпечували її поступову відкритість громадянському суспільству. Тим самим підривалася живлюча основа всевладдя та корупційності чиновництва. Історичний досвід свідчить, що з поширенням демократії, яка показала себе гострим антагоніс-

59

том корупції, ускладнюються умови для останньої.

Разом з тим слід визнати, що жодна з соціально-політичних чи економічних систем не має повного імунітету проти корупції, а змінюються лише її обсяги, прояви, а також можливості держави та суспільства, що визначають ставлення до неї.

Радянська система породила владний чиновницький апарат управління небачених розмірів і гіпертрофованих повноважень. Фактична його сила була ще більшою внаслідок суцільного одержавлення економіки та інших суспільних сфер, повсюдного насаджування закритості та командних методів, обмеження безпосередньої демократії формальним її декларуванням та бюрократичними путами.

Проте корупційність чиновництва відчутно стримувалася густою мережею різноманітного контролю, "підгодовуванням" апарату, передусім номенклатури, побутовими пільгами та перевагами, а головне - страхом втратити останні, що означало падіння на нижчий на декілька порядків рівень життя та можливостей.

Здобувши незалежність, Україна успадкувала апарат управ­ління майже незміненим. Зникла лише його партійна частина. Що ж до засобів стримування, то вони були скасовані (приміром, народний контроль) або втратили своє значення, скажімо, значущість посади, яка стала менш вартою, аніж великі гроші.

У період, що мав знаменувати перехід держави від тоталітарної до демократичної системи, орієнтованої на ринкову економіку, проявилися нові соціальні чинники, що розширили сприятливе підґрунтя для корупції. Ці чинники мають, так би мовити, об'єктивну основу, що відбиває поступовість та певну суперечливість зміни старого на нове. Це властиво й іншим країнам, що стають на шлях соціально-економічних трансфор­мацій.

Разом з тим не можна не бачити, що до цих об'єктивних передумов в Україні приєдналися додаткові протиріччя, соціальні ускладнення, навіть кризові явища, що стали наслідком прорахунків, сумнівних рішень, гальмування

60

назрілих процесів, нерішучості та непослідовності у проведенні суспільних перетворень. Аналіз свідчить, що саме ця частина соціальних передумов у більшості випадків становить детерміністичне підґрунтя для корупції в сучасний період.

З самого початку була недооцінена і фактично принижена роль державного регулювання у проведенні перетворень загалом і зокрема у системі і діяльності управлінського апарату. Не були визначені й задіяні конкретні проводарі й організаційні форми реалізації нових орієнтацій, подолання старих схем і способів управлінської діяльності. Внаслідок цього склалася і весь час дається взнаки суперечність між орієнтацією на нові демократичні, ринкові у своїй основі цілі та наявною, здебільшого застарілою системою управління з її консерва­тивними, у тому числі й корупційними традиціями.

Навіть після започаткувавші адміністративної реформи, за визнанням Президента України Л.Д.Кучми, поставлені ним завдання щодо подолання чиновницького свавілля та корумпо-ваності реалізуються з великими потугами і, можна сказати, не зайняли у спрямуванні реформи провідного місця.

Внаслідок цього зберігаються значні залишки старої командно-адміністративної системи у вигляді надмірно роздутого державного управлінського та іншого службового апарату з необгруновано широкими повноваженнями щодо розпорядження та дозволу певних прав, пільг, переваг. Порядок виконання посадових функцій стосовно населення залишається забюрократизованим, зайво закритим і зовні неконтрольованим. Серед службовців, у тому числі керівних, переважають вихованці старої генерації і навіть номенклатури, які у більшості відверто або потайки не сприймають потреби демократичних змін і консервують старий стиль і звички, особливо щодо нових форм та суб'єктів господарювання. Усе це стало стійким сприятливим чинником існування корупції у середовищі службовців. Тут, як і в інших суспільних сферах, головним стрижнем перехідних трансформацій є протистояння старих командно-адміністративних елементів новим реформаторсько-демократичним починанням. Перехідний період завжди

61

супроводжується серйозними труднощами в економіці, особливо якщо структура промисловості і залежна від неї соціально-розподільча сфера визначалися переважанням виробництва засобів виробництва та продукції військового призначення, як це було в Україні за часів СРСР. Ці труднощі на період трансформації обмежують економічні та соціальні можливості держави і в кінцевому підсумку виявляються в низькому рівні матеріального забезпечення населення в цілому та утримання державних службовців зокрема. Історичний досвід вчить, що бідний чиновник, до того ж наділений значними повноваженнями, хоч не хоч, починає використо-вувати свою посаду для одержання прибутку поза легальним заробітком, тобто рекрутується до корупціонерів.

Разом з тим досвід інших країн, у тому числі безпосередніх західних сусідів України, показує, що прискорення подолання матеріальної скрути перехідного періоду знаходиться на шляху складних і часто болісних, але не маючих альтернативи радикальних економічних реформ. Йдеться насамперед про реструктуризацію виробництва, першочергову, пріоритетну підтримку малого підприємства, аграрно-переробного комплексу, сфери послуг та інших видів діяльності, здатних швидко поліпшити матеріальне становище держави і народу.

В Україні процеси реструктуризації розпочинаються дуже важко. І це певною мірою можна зрозуміти, враховуючи її виняткову складність, затратність та неоднозначність, у тому числі з огляду на цінність індустріального потенціалу країни. Але ніяк не можна об'єктивно збагнути нерішучості централь­ної влади у подоланні опору та благодатних для корупції чиновництва численних перепон, встановлених для приватного підприємства. Навіть після Указу Президента України від 23 липня 1998 р. "Про деякі заходи з дерегулювання підприєм­ницької діяльності", який, до речі, не усуває всі зайві чиновницькі перепони, які на місцевому виконавському рівні під різним приводом залишають незмінною обстановку тиску, сприятливу для корупції. Вищі ж виконавські структури нібито не помічають фактичної протидії Указу Президента. Внаслідок

цього мале підприємство в Україні залишається нерозвинутим (у десяток разів меншим, аніж, приміром, у Польщі), на дві третини знаходиться поза легальною реєтрацією, у лещатах податківців, рекету, в тому числі й посадових осіб, не може надавати бюджету відчутної підтримки.

Про зв'язок податкового тягара і корупції слід сказати окремо. Відомо, що нестерпний податковий тиск, масовані, підчас суперечливі вимоги податківців - головні чинники "втечі" підприємців (навіть державних) у тіньовий сектор. А там відносини, звісно, регулюються поза законом, панують корупція, державний і недержавний рекет, злочинні структури. Податкова реформа, яка за строками мала б закінчитися до 1999 p., фактично так і не відбулася.

Держава мала б одержати основні кошти від використання державної власності, у тому числі й для підвищення рівня утримання службовців. Проте значна частина об'єктів цієї власності за мовчазного потурання вищих прокурорських та контролюючих структур напівлегальне приватизована або передана у кооперативну, корпоративну власність чи акціонова— на, а фактично майже безоплатно попала у власність певної категорії осіб з директорського корпусу або близького оточення високих службовців. Друга частина цих об'єктів без зміни державної форми власності передана в управління, а фактично у безконтрольне володіння тих же осіб. Наслідки "господарю­вання" останніх виявилися невтішними на відміну від їх власних прибутків.

Незважаючи на це, передача у такий спосіб державного майна, у тому числі крупних прибуткових підприємств (народний депутат Ю. Єхануров назвав її "приватизацією менеджменту"), триває, так само, як і практика надання близьким юридичним та фізичним особам пільгових кредитів, податкових та митних пільг, прибуткових контрактів навіть під урядові гарантії. Чи не тут поле для пошуку великої корупції ?

Внаслідок зазначених та інших процесів в країні порівняно у короткий строк виник прошарок власників великого капіталу, які тісно зв'язані, часто скритими і фактично корумпованими

63

зв'язками з владними структурами, де переплелися групові й суто економічні, політичні та приватновласницькі інтереси. Бізнес, у тому числі нелегальний, злився з державними структурами, посадовцями, парламентарями. Усе це живить корупцію в апараті, розширює поле отримання чиновником наживи за рахунок експлуатації своєї посади.

Корупція стимулюється також прагненням нових підпри­ємницьких структур, що не гребують кримінальними засобами, вирішити у державному апараті свої питання за будь-яку ціну, і як наслідок цього - різке зростання попиту на корупціонерів. До того ж масова заміна законодавчих та інших нормативних актів, що є об'єктивною для перехідного періоду, супровод­жується правовою нестабільністю, звичною для нашої системи необовя'зковістю додержання правових норм та послабленням контролю за їх виконанням, у тому числі і через корупцію у правоохоронних та контролюючих органах.

Посиленню криміногенних чинників корупції безперечно сприяють кримінальні елементи як в економіці, так і в інших системах, у тому числі владних і управлінських. Викорис­товуючи різні помилки й упущення, вони стали "відмивати" і вкладати в економіку капітали, здобуті за рахунок привласнення накопичень громадян, рекету, наркобізнесу, організації проституції, торгівлі жінками й дітьми, незаконної меграції. Вони ж започаткували систему підкупу та «утримання» державних службовців, а згодом і самі «пішли» у владні структури.

Безперечно цим процесам сприяє пасивність, а щодо вищих ланок управління, можна сказати, й безпорадність правоохоронних та інших контролюючих органів в об'єктивній оцінці фактів порушень Закону з величезними збитками для держави, у виявленні, викритті та притягненні до відповідаль­ності винних. Міністр внутрішніх справ України Ю.О. Кравчен­ко в одному з останніх інтерв'ю для преси визнав неспромож­ність викрити "корупціонерів вищого рівня - обласного, загаль­нодержавного - якесь гальмо спрацьовує. Вочевидь дається взнаки залежність працівників міліції від середовища в якому

64

вони живуть і працюють". Думається, що ці "гальма" тісно пов'язані з вищезгаданими явищами масштабних зловживань та панування апарату.

Поки ж у суспільній свідомості під впливом викладених та інших обставин поширилися психологічні стереотипи про корумпованість влади, припустимість, ефективність та невідворотність корупціиних зв'язків і діянь, про небажання боротися з ними у вищих ланках. Ці психологічні феномени спричинили сильний зворотний деморалізуючий вплив на свідомість певної частини населення, передусім молоді, ще не спокусливих службовців стосовно того, що з корупцією треба змиритися й пристосуватися до неї.

Разом з тим у суспільстві ширяться й набирають небажаних форм невдоволення владою, криза довіри, які, не одержавши прийнятного розв'язання, можуть бути спрямовані в такому політичному напрямку й у такий спосіб, що поставить під загрозу й нову державність, і її незалежність.

Стосовно кримінологічної оцінки даної ситуації безпосе­редньо щодо корупції можна з упевненістю зробити висновок: поки не будуть усунені чи хоча б обмежені у своєму впливові соціальні передумови, (насамперед адміністративно управ­лінські та економічні), марно розраховувати на досягнення реальних зрушень у її подоланні.

Причини й умови корупції як соціального явища викладені у розд. II Концепції боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки і повторювати їх немає потреби.

Завдання кримінологів вбачаю у тому, щоб разом із еконо­містами, політологами, соціологами, психологами, фахівцями в галузі управління, юристами іншого профілю, в тому числі й з практичними працівниками, та з використанням досвіду країн, де протидія корупції здійснюється більш результативно, порушувати у суспільстві проблеми соціальних передумов корупції, продовжувати дослідження та визначення причин та умов конкретних видів корупціиних діянь, а також показників, що свідчать про неочевидні прояви корупції. При цьому бажано одержати уявлення про згадані причини, умови, показники у

65

вигляді конкретних процесів, явищ, видів діяльності, поведінських проявів, стосовно яких можуть бути рекомен­довані, а надалі - здійснені предметні засоби їх запобігання, обмеження, припинення й усунення. У такому вигляді інформація про причини, умови, показники корупційних діянь може бути формалізована, алгоритмізована й складена як база даних, яку можна використовувати для постійного моніторингу, визначення кількісних та якісних змін чинників корупції, а можливо, й викриття її проявів, зрештою, для реальної оцінки й оптимізації діяльності по запобіганню та протидії останнім, проведення кримінологічних експертиз.

Таке дослідження провадить утворений Інститутом вивчення проблем злочинності АПрНУ авторський колектив під керівництвом доповідача. Незважаючи на вкрай обмежене фінансування, робота поступово просувається. Для її зміцнення фахівцями інших галузей наук і доведення до практичного випробування бази даних потрібна технічна і фінансова підтримка, на яку ми і розраховуємо.

І.М. Даньшин, д-р юрид. наук, проф., Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)

До питання про кримінологічне поняття

ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Та чи інша проблема привертає до себе особливу, підвищену увагу лише тоді, коли вона стає гостро політичною. У нинішніх умовах української дійсності однією з таких проблем, що набувають політичного звучання, є боротьба зі злочинністю в економічній сфері. Саме ці злочини становлять собою серйозну загрозу на шляху перетворення України в

66

незалежну, демократичну, правову, заможну державу з високорозвинутою соціальне орієнтованою економікою.

В республіці злочинність у цій сфері за десять років статистичне, тобто без урахування латентності, зросла майже вдвічі. Пустили глибокі коріння криміногенні чинники існування і відтворення економічної злочинності. Серед них -постійно зростаючі обсяги тіньової економіки (яка вже складає понад 40% валового продукту), значне поширення бартерних взаєморозрахунків між суб'єктами господарювання, порушення державної та фінансової дисципліни, організаційно-управлін­ські вади, корупція, правовий нігілізм (можна навіть казати -правове свавілля) та ін.

Внаслідок зазначених обставин боротьба зі злочинністю в економічній сфері набуває для держави та її правоохронних органів пріоритетного значення. Для того, щоб протидія економічній злочинності була успішною, результативною, щоб кримінологія зробила свій певний внесок в досягнення цієї мети, необхідно попередньо з'ясувати, що ж являє собою економічна злочинність в кримінологічному плані. Які її ознаки та параметри? Які злочини можуть бути включені до її складу?

Слід відзначити, що на ці запитання немає однозначних відповідей. Причина цього полягає в тому, що в кримінологічній літературі відсутня одностайна думка щодо критеріїв (підстав) для розчленування всього масиву злочинності на окремі групи.

Вважаємо, що такими критеріями (підставами) класифі­кації злочинності можуть бути: антисоціальна спрямованість злочинного посягання - з одного боку, та характер криміногенної мотивації поведінки винної особи - з іншого. Це два критерії, які взаємопов'язані та доповнюють один одного. В першій своїй частині така класифікація є схожою з підставами систематизації злочинів в Особливій частині кримінального права. В окремих главах КК України законодавець, як відомо, об'єднує норми про відповідальність за злочини, які посягають на один і той самий об'єкт, точніше - на одну й ту саму групу суспільних відносин, які характеризуються однорідністю і певною єдністю. Даній групі суспільних відносин відповідає й певна група однорідних

67

злочинів, які посягають на ці відносини. Нічого дивного немає в тому, що систематизація злочинів у кримінальному праві та класифікація злочинності в кримінології відомою мірою збігаються. Адже злочиність як соціальне явище має й правову, конкретніше - кримінально-правову оцінку. Між тим криміно­логія, в якій склалася своя галузева термінологія, при цьому оперує не поняттям родового об'єкта, а поняттям антисуспільної спрямованості діяння. Зазначені терміни в кінцевому рахунку відповідають один одному.

Другий критерій носить суто кримінологічний характер. Кримінологію цікавить не тільки об'єктивне вираження злочинного діяння, а й значною мірою особистісна мотивація винного до і в момент вчинення злочину. Перший і другий критерії, які, повторюю, доповнюють один одного, й мають бути покладені в основу кримінологічної класифікації всього масиву злочинності.

За першим критерієм (підставою) розчленування всієї злочинності на окремі групи, тобто за антисоціальною спрямованістю злочинного посягання, до економічної злочинності слід віднести усі злочини, спрямовані проти економічної системи суспільства. Це, по-перше, власність в розумінні суспільних відносин по володінню, користуванню та розпорядженню майном (іноді у зв'язку з цим використовується словосполучення "економічні відносини власності"). І, по-друге, до економічної злочинності відносяться господарські злочини, які посягають на суспільні відносини, що забезпе­чують нормальну, правомірну господарсько-економічну діяльність у суспільстві.

Згідно з другим критерієм класифікації злочинності, тобто за характером криміногенної мотивації поведінки винного, економічна злочинність має включати до себе ті вищезазначені злочини, які вчинені з корисливих мотивів. Корисливість - один з найдавніших найпоширеніших і сильних мотивів, які штовхають людину на злочинний шлях. Винний, керуючись цим мотивом, викрадаючи, обертаючи майно на свою користь, робить це свідомо, навмисно, всупереч волі володільця.

68

Порушуючи суспільні відносини, які забезпечують правомірну нормальну господарсько-економічну діяяльність, а також свідомо плануючи своє суспільне небезпечне діяння, винний переслідує особисту корисливу мету, яка випливає із загальної корисливої спрямованості його попередньої поведінки.

Свідомість, навмисність та бажання досягти поставленої мети характерні для вини умисної. Отже, названі економічні злочини є діяння умисні. Хоча кримінальний закон серед злочинів проти власності називає й деякі необережні злочини (ст. 90 КК - необережне знищення майна, ст. 91 КК - злочинно-недбале ставлення до охорони майна), і серед господарських злочинів - діяння з такою ж формою вини (ст. 147-2 КК -злочинно-недбале використання або зберігання сільгосптехніки, ст. 147-3 КК - злочинно-недбале зберігання зерна), з криміноло­гічної точки зору ці діяння, на нашу думку, не слід прирівнювати до тієї умисної економічної злочинності, яка становить серйозну загрозу, що нависла над економічною системою господарства, до тієї злочинності (особливо небезпечної злочинності), котрій сьогодні оголошений рішучий бій.

Необережні економічні злочини - це наслідок легковажно-безвідповідального і недбалого ставлення особи до своїх обов'язків, їм притаманні елементи випадковості та ситуа-тивності. Шкала їх суспільної небезпеки, особливо винного, є порівняно невисокою. Цю оцінку побічно підтверджує й сам законодавець, який встановлює відповідальність за дані злочини в основному у виді штрафу, виправних робіт, арешту (планується в проекті нового КК України), і тільки за наявності кваліфікованих обставин - короткострокове позбавлення волі. Не можна не підкреслити, що не за рахунок даних злочинів відбувається процес подальшої "економізації"" злочинності.

Не відносять до економічної злочинності з кримінологічної і по суті справи з практичної точок зору необережні злочини проти власності та господарські злочини й інші автори, які досліджують соціальні та кримінологічні аспекти економічної злочинності.

До економічної злочинності, природно, мають бути

69

включені й злочини посадових осіб, але не будь-які посадові злочини, а тільки ті з них, які завдають істотної шкоди саме в сфері економічної, а не будь-якої іншої, діяльності. Для того щоб віднести злочини посадової особи до економічних злочинів, потрібна, отже, наявність таких ознак: а) використання посадовою особою свого службового становища всупереч інтересам служби; б) вчинення такого діяння з корисливих мотивів з метою одержання незаконної матеріальної вигоди; в) заподіяння зазначеними діями істотної шкоди; г) головне при цьому полягає в тому, щоб заподіяна шкода мала місце в сфері економічної діяльності.

Деякі дослідники розширюють економічну злочинність, причисляючи до неї так звані екологічні злочини, які в кримінальних кодексах колишніх союзних республік перед­бачались, а в Україні передбачаються поки ще в главі про господарські злочини. Йдеться про забруднення землі, моря, атмосфери, незаконну порубку лісу, незаконне заняття рибним промислом та ін. З такою позицією навряд чи можна погодитись. Безперечно, дані склади є близькими до злочинів проти власності. Вони спрямовані проти предметів майнових посягань, але не проти їх об'єктів. Тут все залежить від особливого порядку експлуатації цих предметів в інтересах безпеки довкілля, особливого соціально-економічного статусу. Тому правильно зробили члени робочої групи по розробці проекту нового КК України, згрупувавши низку подібних складів в окремому розділі (розділ VIII "Злочини проти навколишнього природного середовища"), родовим об'єктом якого є суспільні відносини, що забезпечують економічну безпеку довкілля.

Економічна злочинність тісно пов'язана з організованою злочинністю, їх зближує те, що остання дуже часто спостері­гається в економічних структурах суспільства. Звідси - сукуп­ність злочинів, які вчинюються організованими злочинними групами і злочинними організаціями, посягають на економічні відносини власності, здійснюються в комерційній, фінансовій, банківській та іншій господарсько-економічній діяльності,

70

повинна окремо враховуватися в числі економічної злочин­ності. Зрозуміло, що ця сукупність злочинів одночасно включає­ться й у відомості про організовану злочинність, яка є одним із самостійних кримінологічних різновидів злочинності в цілому. Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок, що економічна злочинність в її кримінологічному розумінні включає:

умисні корисливі злочини проти економічних відносин

власності;

умисні корисливі господарські, точніше, господарсько-

економічні, злочини (у правильному їх розумінні);

злочини посадових осіб, пов'язані із заподіянням істотної

шкоди економічній діяльності;

злочини, які вчинюються злочинними організованими

групами та злочинними організаціями і завдають шкоди

економічним відносинам власності, а також комерційній,

фінансовій, банківській та іншій господарсько-економічній

діяльності.

Звичайно, можуть бути висловлені і додаткові судження про кримінологічну природу економічної злочинності. Але очевидним є одне: слід виробити стале кримінологічне робоче поняття даного структурного різновиду всього масиву злочинності, необхідне для упорядкування поточного статис­тичного обліку, який на практиці ще є недосконалим. Зараз існує тільки поверхова оперативна інформація про злочини. У нас відсутні чіткі кількісно-якісні виміри економічної злочинності, що ускладнює її глибокий аналіз. Це по-перше. А по-друге, таке єдине стале поняття необхідно для проведення предметних порівнювальних кримінологічних досліджень.

На підставі результатів таких досліджень слід зробити висновки про чинники, причини й умови економічної злочинності, скласти "портрет" економічного злочинця і намітити комплексні заходи, спрямовані на протидію економіч­ній злочинності в цілому та на заходи попередження окремих видів економічних злочинів. Викладені актуальні і важливі проблеми вже чекають на своїх дослідників.

71

В.Е. Коновалова, д-р юрид. наук, проф., Национальная юри­дическая академия Украины имени Ярослава Мудрого (г. Харкав)

первоначальные следственные действия и тактические

ОПЕРАЦИИ ПРИ РАССЛЕДОВАНИИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ В СФЕРЕ ЭКОНОМИКИ

Планирование и организация расследования преступлений, совершаемых в сфере экономики, определяются своевремен­ным и квалифицированным производством отдельных следственных действий и оперативно-розыскных мер. Получаемая с их помощью информация позволяет правильно определить направление расследования, успешно, в короткие сроки, с экономией процессуальных средств раскрывать преступления.

Особую важность организация такой деятельности имеет на первоначальном этапе расследования при обнаружении преступлений в сфере экономики, совершаемых организован­ными группами. Последние отличаются различными уровнями, выполняющими разнообразные функции - экономические, финансовые, организационные и, наконец, политические.

Разнообразие сфер преступных проявлений организован­ными группами в отраслях промышленности, финансов осложняет деятельность правоохранительных органов по обнаружению признаков названных преступлений и их раскрытию. Тем более, что преступления тщательно скрыва­ются, изобретаются новые способы их совершения, которые не укладываются в традиционные методики, имеющие место в теории криминалистики.

В этом отношении обычные, имеющие архаичные характеристики способы обнаружения и расследования преступлений в различных отраслях экономики не в состоянии эффективно выполнять поставленные перед ними задачи.

72

Наряду с традиционными следует обновлять арсенал научных и практических рекомендаций. К таким рекомендациям можно отнести проведение тактических операций, которые обеспечи­вают значительное число задач, решаемых в процессе расследования. Последние рассматриваются как комплексы организационных, следственных, оперативно-розыскных действий, направленных на решение поставленной задачи.

По своим целям и характеру тактические операции разделяются на несколько видов. Среди них операции по: а) обнаружению совершаемого преступления; б) установлению способа совершения; в) установлению размера похищенного; г) возмещению причиненного ущерба; д) выявлению преступ­ной группы и ее связей и др.

В зависимости от характера операция объединяет комплекс следственных действий и оперативно-розыскных мер примени­тельно к конкретной отрасли.

Так, в сфере перерабатывающей пищевой промыш­ленности задача по установлению способов совершения преступления в тактическую операцию включает следующие взаимосвязанные по времени действия: 1) задержание отправляемой продукции; 2) осмотр производственных помещений; 3) выемку документации, отражающей производ­ственный процесс; 4) производство лабораторных анализов сырья и готовой продукции; 5) допросы лиц, регулирующих технологический процесс; 6) производство групповых обысков в целях возмещения материального ущерба у подозреваемых и др.

В сфере банковской деятельности при проведении тактической операции для установления способов хищения денежных средств могут быть проведены в комплексе следующие действия: 1) выемка и осмотр документации, в том числе компьютерной; 2) задержание и допросы подозреваемых; 3) назначение судебно-бухгалтерских экспертиз; 4) допросы свидетелей; 5) производство групповых обысков у подозре­ваемых в целях установления объема похищенного и способов его перемещения в иностранные банки; 6) установление филиалов банков (дочерних предприятий) и др.

73

Для осуществления тактических операций при расследова­нии преступлений в сфере экономики необходимы подготовлен­ные группы следователей, которые должны пройти определен­ный курс обучения - специализации в данной отрасли или нескольких отраслях. Такая специализация, достаточно краткосрочная, позволит слушателям получить необходимые знания (специальные и оперативные) для выполнения задач борьбы с организованной преступностью.

В целях повышения эффективности раскрытия и рассле­дования преступлений целесообразно совместными усилиями практиков и ученых создать банки данных о признаках способов совершения преступлений применительно к различным отраслям экономики. Сосредоточение в них информации даст возможность составить определенные алгоритмы, своего рода коды, характеризующие способы преступной деятельности.

Основой для таких банков данных может быть обобщенная практика расследования, а также способы, прогнозируемые учеными как возможные в ситуации экономического состояния государства (развала) и каналы, которые могут быть исполь­зованы в преступных целях (несовершенство законодательства).

Названные банки данных выполняют двоякое назначение: а) обучающую роль, преследующую цель обучения лиц, осуществляющих расследование определенных категорий преступлений; б) диагностическую роль, предполагающую оперативное использование данных банка для ориентации при обнаружении тех или иных признаков совершаемого преступ­ления. Банки признаков, систематизированные по группам преступлений, должны быть перенесены на дискеты, последние тиражированы в необходимых количествах и направлены в соответствующие ведомства региона.

Следует отметить преимущество расследования преступ­лений, совершаемых в сфере экономики, производством тактических операций. Не считая их проведение единствен­ным эффективным путем раскрытия преступлений, надо отметить выполняемые ними функции: быстрое обнаружение доказательственной информации; установление в определенной

74

мере подозреваемых лиц; пресечение преступления; обеспе­чение возмещения материального ущерба; выявление способов совершения преступления и принятие мер по их профилактике.

B.C. Зеленецький, д-р юрид. наук, проф., заст. директора з наукової роботи НДІВПЗ АПрН України (м. Харків)

проблеми забезпечення безпеки працівників

правоохоронних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю у

сфері економічної діяльності

Про безпеку суб'єктів кримінального процесу традиційно йшлося у зв'язку з розслідуванням чи судовим розглядом справ про грабежі, розбої або бандитизм. Останнього часу це питання виникає у зв'язку з безпекою осіб, які провадять боротьбу зі злочинами саме у сфері економічної діяльності.

Тільки за останні п'ять років загинуло 391 і поранено 2311 працівників МВС. Аналогічна ситуація склалася і в інших органах, тобто йдеться про поширення агресивних дій щодо працівників правоохоронних органів (за останні 50 років їх загинуло 1,5 тис.чол.). Про важливість їх охорони свідчать й інші дані. Незрідка під впливом різних чинників (залякування тощо) названі особи закінчують життя самогубством. За опублікованими даними тільки у 1995 р. зареєстровано 63 випадки самогубства працівників органів МВС. Найчастіше йдеться про людей без будь-яких психічних відхилень (92%) і лише незначна частина - це особи, що страждали на психічну хворобу, але були придатні для роботи в цих органах (4%).

Ця проблема актуальна ще й тому, що працівники міліції, відчуваючи таку психічну напруженість, не тільки загинули чи

закінчили життя самогубством, але ж вони певний час неналежним чином виконували свої службові обов'язки. А це, у свою чергу, негативно позначалося на службі, на захисті інтересів інших осіб.

В Україні існує два закони, що регламентують такого роду відносини: "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" і "Про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства". Названі закони схожі і за структурою, і за змістом начебто брати-близнюки.

Аналіз цих законів, а також Розпорядження Президента України "Про недоліки у сфері боротьби зі злочинністю" 1997 р. № 98/97-рп свідчить про потребу оновити нормативну базу, причому слід прийняти єдиний нормативний акт для захисту всіх суб'єктів кримінального судочинства, оскільки вони становлять однакову цінність для держави.

Вивчення цієї проблеми дало підставу зробити висновок: якби до порушення кримінальної справи були створені належні умови по виявленню чинників небезпеки, по їх попередженню й усуненню, то жертв було б значно менше.

Крім того, у новому законі необхідно передбачити захист названого кола осіб на стадії дослідчого кримінального процесу, тобто до порушення кримінальної справи.

Викликає стурбованість ще одна обставина - питання про ефективність заходів, які застосовуються у зв'язку із забезпеченням безпеки названих осіб. Нормативні акти називають 14 видів таких заходів (особиста охорона, пластичні операції та ін.). Замало назвати ці заходи. Ефективними вони можуть бути лише за умови наявності механізму їх реалізації. Але ж такого механізму не вироблено. Чому? Методика застосування таких заходів немає, бо відсутні кошти і на їх розробку та й на впровадження існуючих у реальну дійсність. Візьмемо, наприклад, такий захід, як переселення свідка або потерпілого в іншу місцевість і надання житла. Але хто ж їм надасть житло? Отже, бажано внести у чинне законодавство такі корективи, які фактично забезпечили б реальний захист црацівників правоохоронних органів і учасників процесу.

76

МЛ. Панов, д-р юрид. наук, проф., член-кор. АПрН України, проректор з наукової роботи Національної юридичної акаде­мії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)