Розділ V ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМСТВ

1. Поняття підприємства

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права на-

лежить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено

особливими економічними і соціальними функціями

підприємства в економічній системі, а саме функціями то-

варовиробника, який задовольняє суспільні потреби у про-

дукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут

підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною

частиною системи господарського права України) його пра-

вовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарсько-

го законодавства приймаються, виходячи з економічного та

правового становища підприємства.

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно,

по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарсь-

кого права стосовно всіх форм І видів власності в Україні

(організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане

поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає про-

мислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні,

сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інсти-

тут має певну сукупність економічних, організаційних і юри-

дичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий

суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих

статтею 1 Закону <Про підприємства в Україні>, уніфікова-

но визначається правове становище підприємств усіх форм

власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організацій-

ною ланкою народного господарства України. Ця організа-

ційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму

господарської (<бізнесової>) організації, тобто організації) в

якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єдну-

ють свої виробничі ресурси для здійснення господарської

діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основ-

на ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших

організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх

!!51

господарств, індивідуальних промислів без створення

підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншо-

го, - від суб'єктів господарського права, які не належать до

основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових посе-

редницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство - це господарю-

ючий суб'єкт. Суть визначення господарюючий суб'єкт по-,

лягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудо-

вим колективом, який на професійній основі (промисел)

виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку.

Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює вироб-

ничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін гос-

подарюючий говорить, що підприємства належать до комер-

ційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну

від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань гро-

мадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом.

Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з

основних і необхідних умов діяльності підприємства як то-

варовиробника. Юридичний аспект даного визначення по-

лягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї госпо-

дарської діяльності <має право власної ініціативи приймати

будь-які рішення, що не суперечать законодавству України>

(ст.27 Закону <Про підприємства в Україні>).

Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий

суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господар-

ського законодавства нормативне визначає цілі і предмет

діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без

зміни статуту підприємству заборонено. Статут також виз-

начає межі спеціальної правоздатності підприємства як юри-

дичної особи. Це один з найважливіших правових актів

підприємства, тому стаття 9 Закону <Про підприємства в

Україні> спеціально зазначає обов'язкові і альтернативні

пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта

майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими

воно володіє, користується і розпоряджається на певному

правовому титулі (на праві власності або повного господар-

ського відання). Це майно юридичне відмежоване, як пра-

вило, від майна власника підприємства і закріплене за

!!52

підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кош-

ти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі,

гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного

боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'яз-

ки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що

підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму

складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону <Про підпри-

ємства в Україні>). Цим підприємство суттєво відрізняється

від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до

складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи

підприємство починає діяти від дня його державної реєст-

рації.

Таким чином, підприємство - це самостійна господарська

організація, створена і зареєстрована у встановленому зако-

ном порядку для здійснення господарської діяльності з ме-

тою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, ро-

ботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі

статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї

діяльності, є юридичною особою, мас самостійний баланс,

розрахунковий та інші рахунки в банках.

2. Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими

поняттями, як організаційні форми, види і категорії

підприємств. Кожне з них вживається для класифікації

підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає

класифікацію підприємств залежно від трьох форм власності,

визначених ст.2 Закону <Про власність>, та від способів роз-

межування в підприємствах окремих форм власності і уп-

равління майном. Юридичне значення цього полягає в ура-

хуванні в законодавстві, тобто в Законі <Про підприємства в

Україні> і спеціальних законах, особливостей правового ста-

новища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта,

який має право присвоювати результати діяльності підприєм-

ства. З точки зору організаційної форми підприємства ви-

!!53

значаються як державні, колективні, приватні та підприєм-

ства двох і більше форм власності (змішані).

Державне підприємство являє собою організаційно-правову

форму підприємства, заснованого на державній власності.

Визначення державне вказує, що дане підприємство має особ-

ливості правового становища порівняно з недержавними

підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежу-

вання функцій власника від функцій управління майном в

державному підприємстві. Саме державне підприємство як

майновий комплекс є об'єктом права державної власності.

Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві

повного господарського відання. Дане право вужче, ніж пра-

во власності. Обсяг його залежить від цільового призначення

відповідного майна. Державне підприємство володіє, корис-

тується і розпоряджається цим майном, <вчиняючи щодо нього

будь-які дії, що не суперечать закону та цілям діяльності

підприємства>, тобто його статуту. Оскільки державне

підприємство є суб'єктом права повного господарського відан-

ня майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних

підприємств діє спеціальна категорія - правовий режим май-

на державних підприємств (ст.37 Закону <Про власність>). Вона

означає, що державні підприємства керуються спеціальними

правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні,

визначення цілей і предмета діяльності (статути затверджу-

ють і контролюють уповноважені органи), управління май-

ном, розподілу прибутку тощо.

Державні підприємства як суб'єкти одної форми власності

(організаційної форми) поділяються на види: а) державні

підприємства, засновані на загальнодержавній власності; б)

державні підприємства, засновані на республіканській (Рес-

публіки Крим) власності; в) державні комунальні підприєм-

ства, засновані на власності адміністративно-територіальних

одиниць. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Колективне підприємство (точніше його можна було б на-

звати <підприємство колективної власності>) - це організа-

ційно-правова форма підприємства, заснованого на одному

або кількох видах колективної власності.

Визначення колективне означає, що підприємство нале-

жить колективу співвласників (засновників, учасників), які

діють як один суб'єкт права колективної власності. Право-

!!54

суб'єктність власника (у даному разі колективу або групи

власників, організованих у колективне підприємство з пра-

вами юридичної особи) реалізується через юридичну особу

- підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається

майном відповідно до свого статуту (ст.ст.6,20,21 Закону <Про

власність>). Це вид недержавної юридичної особи. Право

колективної власності у колективному підприємстві безпо-

середньо здійснюють його органи управління - вищий орган

управління (загальні збори або конференція) і правління.

Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт

права власності відповідної юридичної особи. Його заснов-

ники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у

майні підприємства.

Видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів

права колективної власності названо в статті 20 Закону <Про

власність>: колективні підприємства (наприклад, підприєм-

ство, приватизоване трудовим колективом державного

підприємства і не перетворене в інший вид; колективне

сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше

статутне господарське товариство (ст.ст.25,26 Закону <Про

власність>); виробничий кооператив (ст.24 Закону <Про

власність>); підприємство громадської організації (наприк-

лад, профспілкове - СТ.28 Закону <Про власність>); підпри-

ємство релігійної організації (ст.29 Закону <Про власність>);

підприємство, створене господарським об'єднанням (ст.27

Закону <Про власність>).

Специфічним видом колективного підприємства є також

орендне підприємство (ст.22 Закону <Про власність>).

Приватне підприємство - це організаційно-правова форма

підприємства, заснованого на приватній власності однієї' і

більше фізичних осіб.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає го-

ловну особливість правового становища підприємства цієї

організаційної форми. Згідно із законодавством України влас-

ник уданому разі водночас є і підприємцем, тобто власність

і управління майном у приватному підприємстві не розме-

жовуються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визна-

чених Законом <Про власність>, можна назвати три види

приватних підприємств:

!!55

- індивідуальне приватне підприємство, засноване на при-

ватній власності і праці однієї фізичної особи (підприєм-

ство однієї особи);

- сімейне приватне підприємство, засноване на приватній

власності та праці громадян, що проживають спільно як члени

однієї сім'ї (наприклад, сімейним підприємством може бути

селянське (фермерське) господарство);

- приватне підприємство з правом найму робочої сили за-

сноване на приватній власності окремого громадянина Ук-

раїни, який використовує найману працю.

Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох влас-

ників (наприклад, сімейне), його майно є спільною суміс-

ною власністю. Інша, тобто часткова спільна власність, по-

винна бути встановлена письмовою угодою власників майна

(ст. 18 Закону <Про власність>).

Спільне підприємство - це організаційна форма підприєм-

ства, заснованого за законами України на базі об'єднання

майна різних форм власності (так звана змішана форма влас-

ності). (*1) Спільні підприємства, як правило, мають форму гос-

подарських товариств, тобто є суб'єктами права колектив-

ної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні

особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цьо-

го є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні)

спільні підприємства; 6) спільні підприємства з іноземними

інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями - це

підприємство будь-якої організаційно-правової форми, ство-

рене за законами України, якщо в його статутному фонді

протягом календарного року є кваліфікаційна іноземна інвес-

тиція (тобто іноземна інвестиція, що становить не менше 20

відсотків статутного капіталу і при цьому не може бути мен-

ше суми, еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тися-

чам доларів США, 100 тисячам, 500 тисячам чи 1 млн.

доларів США). Правове становище і діяльність таких

підприємств, крім Закону <Про підприємства в Україні>,

(**1) Ст.З Закону <Про власність>, ст.2 Закону <Про підприємства в

Україні>.

!!56

регулюється Декретом Кабінету міністрів України від 20 трав-

ня 1993 р. <Про режим іноземного інвестування> та Зако-

ном України від 16 квітня 1991 р. <Про зовнішньоекономіч-

ну діяльність>.

Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма

підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як

суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави,

майно якого повністю є у власності іноземних громадян,

юридичних осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що

підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. По-

рядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підпри-

ємства регулюється законодавством країни, якій воно нале-

жить. Законодавство України не регулює цих відносин. Ра-

зом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприє-

мства в Україні регулюються українським законодавством,

тобто на іноземні підприємства загалом поширюється на-

ціональний правовий режим господарської діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифі-

кації підприємств поняття категорії (ст.2 Закону <Про

підприємства в Україні>).

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) кла-

сифікацію усіх підприємств усіх організаційно-правових форм

за кількістю працівників. За цією ознакою розрізняються

малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працівників, за якою підприємство відноситься

до малих, диференційована залежно від галузей народного

господарства:

- у промисловості та будівництві - до 200 чоловік;

- в інших галузях виробничої сфери - до 50 чоловік;

- у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чоловік;

- у галузях невиробничої сфери - до 25 чоловік;

- у роздрібній торгівлі - до 15 чоловік.

Малі підприємства виокремлені в самостійну категорію з

метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних

пільг, переваг тощо. З юридичного боку важливим є те, що

особливості їх створення і діяльності встановлюються як

загальним законодавством України про підприємства, так і

спеціальним законодавством України про підприємства цієї

категорії.

!!57

Особливості правового становища малих підприємств, крім

спеціальних статей Закону <Про підприємства в Україні>,

врегульовані ще і постановою Ради міністрів УРСР від 22

вересня 1990 р. <Про заходи щодо створення і розвитку ма-

лих підприємств> в редакції від 19 жовтня 1991 р. (ЗП УРСР.-

1991-№1-Ст.1; №11.-Ст.114).

Як зазначено в статті 28 Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>, держава стимулює розвиток малих підприємств Ук-

раїни, надає пільги при оподаткуванні, одержанні держав-

них кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих

підприємств та Інше.

3. Створення підприємства

Термін створення являє собою правове поняття госпо-

дарського права. Це поняття включає врегульовані пра-

вом умови фактичного виникнення та легітимації підприє-

мства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'-

єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і

функціонують підприємства різних організаційно-правових

форм, господарське законодавство визначає загальні і спеці-

альні умови їх створення. Загальні умови поширюються на

всі форми підприємств. Вони визначені Законом <Про

підприємства в Україні> (ст.5), Законом <Про підприємниц-

тво> (ст.6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні

умови створення юридичної особи, в тому числі - і підприєм-

ства. Спеціальні умови створення підприємств визначені

законами про їх окремі види.

Як правове поняття створення включає визначення зас-

новників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності

щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має

право створити у встановленому порядку підприємство

(організацію) як юридичну особу. За Законом <Про власність>

(ст.ст.6.33) і Законом <Про підприємства в Україні> (ст.5)

таким правом наділені безпосередньо власники засобів ви-

робництва та іншого майна та уповноважені власником (влас-

никами) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають

засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний

принцип, згідно з яким, засновниками (співзасновниками)

!!58

можуть бути <фізичні і юридичні особи, крім випадків, пе-

редбачених законодавчими актами України>.

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками

підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загаль-

нодержавної масності - це підвідомчі Кабінету міністрів

України органи державної виконавчої влади, інші центральні

відомства. Вони приймають рішення про створення

підприємств державної власності, затверджують статути і

контролюють їх дотримання, укладають та розривають кон-

тракти з керівниками підприємств, контролюють ефек-

тивність використання закріпленого за підприємствами май-

на, його збереження.(*1) Це загальне правило. В окремих ви-

падках (наприклад, щодо підприємств будівельного комп-

лексу) зазначені функції і повноваження Кабінет міністрів

України делегує господарським об'єднанням: коропораці-

ям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної влас-

ності уповноваженими органами з засновницькими права-

ми є виконкоми обласних і міських Рад, місцеві державні

адміністрації та уповноважені ними органи.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання

організаційної форми підприємства; визначення цілей і пред-

мета його діяльності: прийняття рішення про його створен-

ня: затвердження в установленому порядку статуту: пере-

дачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та

обігових коштів; формування органів управління, визначен-

ня у статуті меж Їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні являє

собою затвердження та одержання передбачених законом до-

кументів: рішення власника (власників) або уповноважено-

го органу про створення підприємства, статуту (якщо цього

вимагає організаційна форма), посвідчення про державну

реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підпри-

ємства земельної ділянки сюди входять також документи на

землекористування (землеволодіння), визначені земельним

законодавством України.

(**1) Декрет Кабінету міністрів України від 15 грудня 1993 р. <Про

управління майном, що є у загальнодержавній власності> //Відомості

Верховної Ради України.-1993-№7-С.52.

!!59

Дозвіл на користування створюваним підприємством зе-

мельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами

видається за рішенням місцевої Ради народних депутатів за

місцезнаходженням підприємства в порядку, встановлено-

му Земельним кодексом України (ст.ст.19,21,23,32,34 та ін).

Відмова у наданні земельної ділянки може бути оскаржена у

встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи ство-

рення підприємств. Так, підприємство може бути створене

згідно з рішенням одного або кількох власників або уповно-

важеного ним органу.

Підприємство може створюватись внаслідок примусового

поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольно-

го законодавства України. Примусовий поділ підприємства

здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного

комітету України, його територіальних управлінь. Розпоряд-

ження про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим

для власника (власників) або уповноваженого ним органу.

Розпорядження про примусовий поділ визначає строк ство-

рення нових підприємств, який не може бути меншим 6

місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації дію-

чого підприємства, тобто в результаті виділення із складу дію-

чого підприємства одного або кількох структурних підрозділів

за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода влас-

ника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може ство-

рюватись підприємство на баз) структурної одиниці діючого

об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збе-

реження за ними взаємних зобов'язань та укладених дого-

ворів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території Ук-

раїни та за її межами суб'єкти господарського права без прав

юридичної особи - свої відособлені підрозділи: філії, пред-

ставництва, відділення та ін. з правами відкриття поточних і

розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на

підставі положень про них, які затверджуються підприєм-

ством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєст-

рації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний

орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєст-

раційну картку.

!!60

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законо-

давством України, правом створювати дочірні підприємства

наділені підприємства двох організаційних форм: господарські

товариства (ст.9 Закону <Про господарські товариства>) і

підприємства з іноземними інвестиціями (ст.24 Декрету <Про

режим іноземного інвестування>). Проте вони мають бути

зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації

підприємств.

4. Установчі документи підприємства

Установчими документами підприємства називається ком-

плект документів, встановленої законом форми, згідно з

якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки

зору правової природи, установчі документи є локальними

нормативними актами, тобто актами, які набувають юри-

дичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома

засновниками підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно

від видів підприємств загальні закони про підприємства та

закони про окремі види підприємств.

Стаття 8 Закону <Про підприємництво> дає перелік актів,

які відносяться до установчих документів. По-перше, це

рішення одного або кількох власників або уповноваженого

ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо влас-

ників чи органів два і більше, таким рішенням визначено

установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

Стаття 9 Закону <Про підприємства в Україні> визначає

перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включати до

статуту підприємства як одного з його основних установчих

актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих дого-

ворів) господарських товариств регулюється статтями

4,37,51,65,67 і 76 Закону <Про господарські товариства>. Ці

статті визначають переліки основних даних, що підлягають

включенню до установчих документів товариств окремих

видів.

При розробці проектів установчих документів підприємств

необхідно керуватись також типовими нормативними акта-

ми. Щодо підприємств окремих видів законодавець засто-

!!61

совує типові форми установчих документів. Діють, зокрема,

статути: Типовий статут державного підприємства,(*1) Типо-

вий статут відкритого акціонерного товариства,(*2) Статут зак-

ритого акціонерного товариства,(*3) Статут товариства з обме-

женою відповідальністю,(*4) Статут орендного підприємства.(*5)

Крім того, фондом державного майна України затверджено

установчі договори: про створення товариства з обмеженою

відповідальністю,(*6) про створення закритого акціонерного

товариства (*7) та зразковий договір оренди (*8).

Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про

підприємство, без яких вони вважаються такими, що не

відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:

- найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) І вид

підприємства;

- зазначення власника (склад засновників, учасників) та

місцезнаходження підприємства;

- предмет і цілі діяльності підприємства;

- юридичний статус підприємства. Це статті про юридич-

ну особу підприємства, про його майно, про самостійний

баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках,

про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найме-

нуванням підприємства. Якщо підприємство має право ви-

пускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юри-

дичного статусу підприємства;

(**1) Затверджений Мінекономіки, Мінфіном, Мінпраці та ФДМУ 10

травня 1993 р.//Підприємництво і ринок України.-1993.-№7.-

Ст. 134-136.

(**2) Затверджений Мінекономіки, ФДМУ, Мінюстом ЗІ серпня 1993

р.//Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. -1993. -

№11.-Ст.28-39.

(**3) Затвердений ФДМУ 12 лютого Ї993р.//Тамже.-№3.- Ст. 46-

54.

(**4) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.//Там же.-Ст.46-54.

(**5) Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992р.//Тамже.-1992.- №3/

4-Ст.22-30.

(**6) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.//Там же.-№3.-Ст.ЗІ.

(**7) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993р.//Там же.- №3.- Ст.43.

(**8) Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992 р.//Там же.-1992-№3/

4.-Ст. 12-15.

!!62

- про склад майна підприємства: перелік фондів (основні,

оборотні, інше майно, статутний фонд; резервний фонд,

страховий фонд, інші фонди); порядок утворення майна;

порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок

випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо

підприємство не є власником майна, включається стаття про

те, що майно закріплене за ним на праві повного госпо-

дарського відання;

- про перелік органів управління підприємства, порядок

їх формування, компетенцію;

- про контрольні органи - спостережну раду, ревізійну

комісію;

- про порядок припинення діяльності підприємства:

підстави, орган, що приймає рішення про припинення; по-

рядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови роз-

рахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що за-

лишилося.

В установчих документах господарських товариств окре-

мими статтями визначається порядок внесення змін до ста-

туту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів,

які беруть участь у зборах).

Крім обов'язкових, до установчих документів можуть вклю-

чатися альтернативні положення, які не повинні суперечи-

ти законодавству України. Це положення, пов'язанні з особ-

ливостями діяльності підприємства: про трудові відносини,

засновані на членстві (колективні підприємства, кооперати-

ви), про раду підприємства (порядок її створення, склад,

компетенцію), про інші органи, які реалізують повноважен-

ня трудового колективу (раду трудового колективу, проф-

спілковий комітет).

5. Державна реєстрація підприємства

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридич-

ною дією при їх створенні. Вона встановлена статтею 6 За-

кону <Про підприємства в Україні> та статтею 8 Закону<Про

підприємництво>. Ці статті визначають державні органи, на

які покладена реєстрація підприємств (легалізуючі органи),

а також загальні умови і порядок реєстрації. Більш детально

вони визначаються Положенням про порядок державної

!!63

реєстрації підприємств, затвердженим Кабінетом міністрів

України.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією,

внаслідок якої підприємства включаються до державного реє-

стру підприємств України. Днем включення визначено день

реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати

підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права,

згідно з якими воно починає функціонувати у господарсь-

ко-правовому обороті як загальновідома для третіх осіб і

органів держави юридична особа. Запис у державному реє-

стрі про реєстрацію підприємства являє собою юридичний

факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами

юридичної особи. Відповідно до законодавства України

підприємство визначається діючим, стає юридичною осо-

бою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєст-

рації (ст.5 Закону <Про підприємства в Україні>). Діяльність

незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого

боку, підприємство вважається таким, що припинило свою

діяльність, з моменту внесеня запису про це до державного

реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації

підприємств. За загальним правилом, це державні органи за

місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських,

районних у містах Рад народних депутатів; б) районні, районні

міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначені також органи, які здійснюють

державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарсько-

го права. Так, господарські товариства, що займаються бан-

ківською діяльністю, реєструє Національний банк України

в порядку, визначеному Законом <Про банки і банківську

діяльність>. Фондова біржа підлягає державній реєстрації

Кабінетом міністрів України. (*1)

Для державної реєстрації реєструючому органу необхідно

подати документи, перелік яких визначено статтею 6 Зако-

ну <Про підприємства в Україні> та статтею 8 Закону <Про

ПІДПРИЄМНИЦТВО> (*2)

(**1) Стаття 33 Закону України <Про цінні папери І фондову біржу>.

(**2) Див. про це 2 розділу 1 навчального посібника.

!!64

За наявності всіх документів реєстрація підприємства

здійснюється у строк не більше 5 робочих днів. Протягом

цього часу реєструючий орган зобов'язаний надати заявни-

ку свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоц-

тво є юридичною підставою для відкриття підприємству ра-

хунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких

інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити

рахунок і в триденний строк повідомити про це податкову

інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний в 10-ден-

ний термін подати відомості до відповідної податкової

Інспекції та органу державної статистики. Ці органи вста-

новлюють коди підприємств відповідно до загального кла-

сифікатора галузей народного господарства Міністерства

статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або

назви підприємства, воно підлягає перереєстрації, яка

здійснюється у порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається

законною лише з двох підстав: внаслідок порушення вста-

новленого законом порядку створення підприємства; у ви-

падку невідповідності установчих документів вимогам зако-

нодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств

з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути

добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на

підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а)

визначення недійсними або такими, що суперечать чин-

ному законодавству, установчих документів; б) здійснен-

ня діяльності, що суперечить установчим документам та

чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного

повідомлення підприємством про зміну свого місцезна-

ходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє

підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його

ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу

юридичної особи підприємство позбавляється після здійснен-

ня всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприєм-

ницької діяльності.

!!65

6. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства являє собою одне з

юридичних понять господарського права. Це специфічна

правова робота. В зміст поняття <припинення> входять юри-

дичні підстави (<умови>), акти та процесуально-правові дії

щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта пра-

ва. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про

підприємства. Загальні підстави припинення діяльності

підприємств усіх видів визначені Законом <Про підприєм-

ництво> (ст.11). Загальний процесуальний (процедурний)

порядок і форми припинення регулює Закон <Про підприєм-

ства в Україні> (ст.34-36). У разі банкрутства підприємства

правовідносини припинення регулюються Законом Украї-

ни від 14 травня 1992 р. <Про банкрутство> (Відомості Верхов-

ної Ради України.-1992.-№31.-Ст.440), який теж поши-

рюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення підприємств ок-

ремих видів встановлені також законами про ці підприєм-

ства та іншими нормативними актами (зокрема, про корпо-

ратизацію, приватизацію та ін.).

Юридичні підстави. Діяльність підприємств припиняє

його власник (вищий орган підприємства, уповноважений

орган). Припинення за юридичними підставами, як за-

значалось вище, може бути двох видів: добровільним і при-

мусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприєм-

ства є ініціатива власника підприємства або передбачені

законом чи установчими документами обставини. Мотиви

ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це

можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, зато-

варення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором об-

ставин відносяться: а) закінчення строку, на який створю-

валося підприємство; б) досягнення мети, поставленої зас-

новниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону

<Про господарські товариства>). Установчі документи

підприємств можуть включати й інші підстави даного виду.

Рішення про припинення підприємства з цих підстав прий-

має його вищий орган. Підприємці зобов'язані припиняти

!!66

свою діяльність також у разі закінчення строку ліцензій (ст. 11

Закону <Про підприємництво>).

Види юридичних підстав примусового припинення підприєм-

ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді

примірного переліку (ст.34 Закону <Про підприємства в

Україні>, ст. 19 Закону <Про господарські товариства>).

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на

підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання не-

дійсними установчих документів підприємства (не-

відповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення

засновника) про створення підприємства. По-друге, підприє-

мство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного

суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність,

у разі систематичного або грубого порушення ним законо-

давства. По-третє, підприємство припиняється на підставі

рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного по-

відомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні

місцезнаходження підприємство повинно в семиденний

термін повідомити про це реєструючий орган). По-четвер-

те, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішен-

ня арбітражного суду про визнання його банкрутом. Поря-

док такого припинення визначає Закон <Про банкрутство>.

Закон передбачає дві правові форми припинення підприєм-

ства: ліквідацію і реорганізацію (ст.34 Закону <Про підприєм-

ства в Україні>). У випадку ліквідації підприємство припи-

няється як суб'єкт права без правонаступництва. Реоргані-

зація передбачає виникнення на основі діючого підприєм-

ства одного або більше нових підприємств як суб'єктів пра-

ва. У разі реорганізації підприємства усі його права та обо-

в'язки переходять до правонаступника (правонаступників).

Законодавство визначає п'ять правових способів реоргані-

зації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та пе-

ретворення. З юридичної точки зори ці способи розрізня-

ються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять

всі майнові права та обов'язки підприємства, що реєстру-

ються.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід

прав і обов'язків кожного з них до підприємства, що виник-

ло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку вини-

кає нове підприємство.

!!67

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до

нього переходять права і обов'язки приєднаного підприєм-

ства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не

виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого

підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права.

Це поділ усього майна підприємства. Даний спосіб реорга-

нізації передбачає затвердження власником (уповноваженим

ним органом) роздільного акту (балансу). Згідно з цим ак-

том частина майна та відповідні права та обов'язки реорга-

нізованого підприємства переходять до підприємств, ство-

рених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються

один або більше структурних підрозділів, які створюються

як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприєм-

ства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з розді-

льним актом (балансом) до них переходять частини майна

та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприєм-

ства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації озна-

чає перетворення однієї форми власності в Іншу (наприк-

лад, державної в колективну) і, відповідно, зміну організа-

ційно-правової форми підприємства. Даний спосіб реоргані-

зації масово застосовується в процесах корпоратизації і при-

ватизації майна державних підприємств. При перетворенні

до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і

обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою

виключення його з державного реєстру підприємства Украї-

ни. З дати виключення підприємство вважається реоргані-

зованим чи ліквідованим.

Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство

позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є

ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це

такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що

призначається органом (особою), який прийняв рішення про

ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо

ліквідації підприємства на його органи управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встанов-

!!68

люе орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник,

уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється

також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не

може бути менше двох місяців з моменту оголошення про

ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: по-

відомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцем

знаходження), про порядок і строки ліквідації; вжиття не-

обхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості

підприємства, виявлення його кредиторів та претензій ос-

танніх. Кредитори та інші юридичні та фізичні особи, що

мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквіда-

цію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановле-

ним законом порядком: інвентаризації і оцінки майна органі-

зації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами І членами

трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і

подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію,

або власнику.

Майнові претензії кредиторів до ліквідовуваного підприєм-

ства задовольняються з його майна. При цьому законода-

вець припускає, що відповідного майна для задоволення

претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція

недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію

підприємств діє загальне правило щодо черговості задово-

лення боргів ліквідовуваним підприємством-боржником.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено

два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у зви-

чайному порядку, діє черговість, встановлена статтею 36

Закону <Про підприємства в Україні>. Вона має бути конк-

ретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість,

визначена статтею 21 Закону <Про банкрутство>. Звичайна

черговість - це першочергові та інші борги підприємства-

боржника. Першочерговими є борги:

- перед бюджетом;

- витрати на відновлення природного середовища, якому

завдано шкоди ліквідованим підприємством;

- розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (кон-

трактами) ліквідованого підприємства;

!!69

- вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Черговість задоволення інших боргів має бути встановле-

на у статуті (установчому договорі). Вона повинна визнача-

тися згідно з ч-4.2,4,5 ст.36 Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>, а саме:

- друга черга - за вимогами органів державного соціаль-

ного страхування і соціального забезпечення. В межах цієї

черги здійснюється капіталізація платежів, належних з

підприємства у зв'язку з заподіянням каліцтва, іншого уш-

кодження здоров'я громадянина або в зв'язку з його смер-

тю:

- третя черга - своєчасно виявлені і заявлені вимоги кре-

диторів, не забезпечені заставою;

- четверта черга - повернення внесків членів трудового

колективу до статутного фонду підприємства і виплати по

акціях трудового колективу;

- п'ята черга - претензії, виявлені і заявлені після закін-

чення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-

які інші вимоги.

Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступ-

ної черги виконуються після повного задоволення вимог

попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для

повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється

між кредиторами пропорційно заявленим ними і визначе-

ним ліквідаційною комісією сумам.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так

званих <погашених> претензій (ч.З ст.Зб Закону <Про

підприємства в Україні>). Погашеними згідно з законом

визнаються претензії: а) не задоволені за браком майна; б)

не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути

оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. По-

зови про задоволення їх вимог мають бути подані кредито-

рами протягом місяця від дня одержання повідомлення про

повне або часткове невизнання претензій. Майно, що зали-

шається після погашення боргів підприємства, використо-

вується згідно з рішенням власника майна.