Глава 5. Речення, усталені словосполучення та скорочення

Речення як форма вираження норм права

Речення — граматично та інтонаційно оформлена цілісна мовна одиниця, яка є основним засобом формування та вира-

ження думки. У правотворчій діяльності чітке й логічно вибудо­ване речення відіграє значну роль. Воно є основною знаковою одиницею нормативно-правового тексту. Слова і словосполу­чення з метою вираження думки нормотворця відбираються і розташовуються певним чином у реченні як інструменти виразу правової норми. Ступінь і адекватність втілення волі ініціатора нормативно-правового рішення значною мірою залежить від якості речення. У праві має бути чітка визначеність, яка може бути досягнута тільки шляхом дотримання певних правил, що не залишають можливості судді чи законодавцеві для власного індивідуального розрізнення, яке вважається рівносильним від­сутності права1. З цього приводу народний депутат України, доктор юридичних наук Степан Гавриш висловлюється: «... кож­ний представник правничої професії має не тільки добре воло­діти мовою і говорити, а й дослухатися до голосу інших прав-ників, до громадської думки»2.

Відпрацьовуючи речення, призначені для викладу норматив­ного регулювання, необхідно враховувати певні закономірності й вимоги щодо їх вибудови. У теорії права нормативні приписи поділяються за формою закріплення бажаної поведінки суб'єк­тів правовідносин на категоричні (імперативні), що припису­ють чітко визначені дії, закріплюють вичерпний перелік і зміст прав і обов'язків і не допускають ніяких відхилень; диспози­тивні, що встановлюють певні права і обов'язки, але за згодою суб'єктів допускають їх доповнення; рекомендаційні, що вста­новлюють варіанти бажаної, але не обов'язкової поведінки; за­охочувальні, що встановлюють засоби заохочування на здійснен­ня бажаних або корисних для держави і суспільства діянь3.

Кожна із зазначених форм правового припису потребує влас­тивих лише їй форм виразу, окремо підібраних слів, словосполу­чень і речень. Викладені раніше принципи і вимоги щодо право­творчості — точність і визначеність, ясність і доступність, про­стота і лаконічність, — реалізуються саме через нормативні ре­чення. Тому воно має повною мірою відповідати регулятивній природі нормативно-правового акта. З цією метою доцільно:

— використовувати неозначену форму дієслова та інфінітивні конструкції. За допомогою інфінітиву зручно виражати пряму

1              Титов В. Морис Коен про місце логіки в праві // Вісник Академії право­

вих наук України. — 2000. — № 4. — С. 179—192.

2              Гавриш С. Створюється національний форум юридичних фірм // Юри­

дичний вісник України. — 2003. — № 11. — 15—21 березня.

3              Аисенков С, А. та ін. Теорія держави і права. — К.: Юрінком Інтер,

2002. —С 180-181.

54

Розділ N

ПРАВОТВОРЧА ЛІНГВІСТИКА

55

та непряму імперативність нормативних приписів. Наприклад, на засідання Кабінету Міністрів можуть запрошуватися посадо­ві особи, яких стосується обговорюване питання. (Із Тимчасово­го регламенту Кабінету Міністрів України);

—            вживати безособовість формулювань, тобто речення не мо­

же бути пов'язане з будь-яким суб'єктом дії або предметом.

Основна мета — досягнення правової нейтральності. Ця ви­мога безпосередньо пов'язана з такою особливістю правового регулювання, як багатократність дії юридичних норм, числен­ність адресатів, довготривалість дії, невизначеність у часі. Ре­алізується вона за допомогою безособових речень, їх неадапто-ваності до конкретної ситуації чи конкретних фізичних і юри­дичних осіб як суб'єктів правовідносин. Безособовому характе­ру викладу нормативно-правового тексту сприяє вживання діє­слів та дієприкметників в безособовому значенні («постанов­ляю», «наказую», «має право», «гарантується», «визначається», «забезпечується», «визнано», «прийнято» тощо).

Такий засіб достатньо широко використовується в право-творчій практиці для досягнення комунікативної правової мети. Слід зазначити, що надмірне вживання дієслівно-невизначених конструкцій в безособових реченнях може дати протилежний ефект;

—            тексти нормативно-правових актів переважно викладати з

використанням активних конструкцій. Така форма вкрай необ­

хідна для передачі поняття обов'язку або надання повноважень,

коли йдеться про загальні випадки заборони, або контекст ясно

вказує на відповідального за виконання правила. Проте активна

форма дієслова виключає неточності у разі, коли необхідно ви­

значити хто мусить виконувати обов'язок, хто може мати повно­

важення або хто може користуватися звільненням1.

Разом з тим не виключається вживання пасивної форми. На­приклад: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно суда­ми» (ст. 124 Конституції України);

—            необхідно уникати громіздких складних речень. Щоб вико­

нати цю вимогу, працюючим з нормативно-правовими текстами

рекомендується таке. Практично кожне із складносурядних ре­

чень легко розбивається на кілька простих. При цьому текст та

внутрішня логіка тексту, як правило, не страждають. Що сто-

1 Роберт К. Бержерон. Правила нормопроектування. — Видано Канад­ським агенством міжнародного розвитку в рамках програми співробітництва між Міністерством юстиції Канади та Міністерством юстиції України. — 1999. — С. 38—39.

сується складнопідрядних речень, слід мати на увазі: громізд­кість часто обумовлена прагненням правотворців висловити думку в одному реченні, за рахунок чого досягнути високого ступеня її вираження. Але такий підхід є помилковим. Тому до­цільно провідні думки, що мають важливе значення, викладати за допомогою головних речень. Кожна фраза не повинна місти­ти більше однієї думки. Сказане не означає, що у нормативно­му тексті взагалі не вживаються складні речення. Наприклад: «Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом не­дієздатними» (ст. 70 Конституції України).

Мета застереження — зайва громіздкість нормативних речень і конструкцій:

неприпустимо використовувати питальні та окличніречен-

ня. У нормативно-правовому тексті мають переважати конста­

туючі, розповідні та стверджувальні речення. Наприклад: «Гро­

мадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до

двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години

на день» (ч. 2 ст. 56 Кримінального кодексу України);

слід утримуватися від застосування в простих реченнях ве­

ликої кількості однорідних членів, які іноді, створюючи довгий

ланцюжок, перешкоджають сприйняттю думки правотворця. У

разі необхідності такого перерахування доцільно використову­

вати цифрову або літерну графіку (цифрова — 1), 2), 3)..., літер­

на — а), б), в) ...), або якщо перелік не вичерпний, узагальнювати

словом «тощо». Приклади: у ст. 106 Конституції України пере­

лік повноважень Президента України позначається цифровою

графікою від 1) до 31); у ч. З ст. 152 Земельного кодексу України

застосовано літерну графіку від а) до д);

не слід вживати слів та висловів, що не мають ясно визначе­

ного змісту. Це, у першу чергу, стосується формулювань «та ін­

ші», «і так далі», «і тому подібні», «за певних умов» без конкрет­

ного їх визначення;

текст нормативно-правового акта, як правило, викладаєть­

ся в теперішньому часі. Майбутній та минулий часи застосовую­

ться лише тоді, коли необхідно зробити часове співвідношення

між двома подіями. У деяких випадках вживання майбутнього

часу дозволяє зробити наголос на обов'язку, але краще вживати

напівдопоміжне дієслово «повинен».

Наведене однозначно підтверджує: речення — найважливі­ший засіб матеріалізації ідей, волі та завдань нормотворця. Від-

56            Розділ II

сутність дефектів у реченнях, що вжиті в нормативному тексті, є й важливим показником культури правотворчої діяльності і її продукту — нормативно-правового акта.

Усталені словосполучення в нормативному тексті

Під словосполученням розуміється відносно стійкий смисло­вий зв'язок між словами. Однією із широко вживаних форм сло­восполучення є фразеологізми. Фразеологізм — усталений зво­рот, стійке поєднання слів, що виступає в мові як єдиний, неподільний і цілісний за значенням вислів. Вживання фразео­логізмів (особливо юридичних) дає можливість нормотворцю будувати такі речення, які стають адекватною формою виражен­ня норм права.

Однією з важливих позитивних якостей нормативно-правового тексту є фразеологічні звороту які поділяються на загальні і юри­дичні.

Загальні фразеологічні звороти — такі, що не мають юридич­ного походження. Вони виконують допоміжні (документально-технічні) функції в нормативному тексті, надають йому офіцій­ного характеру (дата, реєстраційний номер тощо).

Юридичні фразеологічні звороти — такі, що мають юридичну природу походження і виконують головні функції у забезпечен­ні правової нормативності тексту.

При використанні усталених словосполучень усім, хто при­четний до правотворчого процесу, слід звернути увагу на те, що образність мовних зворотів притаманна не лише художнім чи публіцистичним фразеологізмам, але й власне юридичним («за­конна сила», «недоторканність особи», «позовна заява», «окре­ма думка», «фізичні та юридичні особи», «мирова угода», «досу-дове слідство», «запобіжний захід» тощо).

Нормотворча наука і практика виробили декілька загальних правил правопису фразеологічних, в тому числі юридичних, зворотів: по-перше, їх точне і недвозначне відтворення у норма­тивно-правовому тексті. Фразеологізми не припускають заміни слів, розширення або звуження складу, порушення усталеного порядку між словами; по-друге, нормопроектувальник не пови­нен відмовлятися від вжитку загальновідомих словосполучень. Саме їх використання буде сприяти юридичній точності тексту, забезпеченню його доступності, сприйнятливості адресатами, створенню умов для належної реалізації правового припису; по-третє, подолання багатозначності. Справа в тому, що фразе-

57

ПРАВОТВОРЧА ЛІНГВІСТИКА

ологізми мають властивість полісемічності (наявності у одного й того ж словосполучення кількох лексичних значень). Наприк­лад, у Кримінальному кодексі України (ст. 57—63) вживається стійке словосполучення «покарання у виді», але з відповід­ним уточненням «виправних робіт», «службового обмеження», «конфіскації майна», «арешту», «обмеження волі», «тримання в дисциплінарному батальйоні». Або таке. В різних галузях зако­нодавства вживається словосполучення «близькі родичі», але зміст його різний. Це суттєвий недолік правотворчості. Він ви­являється особливо наглядово при порівнянні текстів двох ко­дексів — Господарського (ГК) і Цивільного (ЦК). Так, ГК засто­совує поняття «відсотки», а ЦК — «проценти»; ГК закріплює категорію «договір на розрахунково-касове обслуговування», а ЦК — «договір банківського рахунку»; ГК містить поняття «уго­да», а ЦК — «правочин»; ГК передбачає «недійсність зобов'язан­ня», а ЦК — «недійсність правочину»; ГК застосовує поняття «статутний фонд», а ЦК — «статутний капітал». (Див. Подцер-ковний О. Два роки з моменту прийняття Господарського ко­дексу України // Юридичний вісник України. — 2005. — №10.-12-18 березня).

Абревіатури у правотворчості

Поняття та види. Своєрідним елементом правотворчого тек­сту є така мовна одиниця як абревіатура — складноскорочене слово, утворюване різними способами. Абревіатура (італ. abbre-viatura, від лат. abbreviatio — скорочення) слово, утворюване скороченням повного словосполучення. Поділяється на такі ви­ди: за алфавітною назвою початкових літер словосполучення (У HP — уенер, СБУ — есбеу); за його початковими звуками (вуз, ВАК), за складами (Укрвод, Мінюст); транслітерацією іншомов­них скорочень (Бі-бі-сі, НАТО)1.

Слід мати на увазі, що деякі джерела наводять інші поняття й інші види абревіатури. Наприклад, стверджується, що під абре­віатурою слід розуміти лише такі скорочення, які утворені із перших літер слів, що входять до словосполучення. Абревіатури не можна змішувати зі складними скороченими словами. Деякі автори пропонують відрізняти абревіатури від графічних скоро­чень (наприклад, і т. ін. — і таке інше)2. Але у вітчизняних джере-

1              Юридична енциклопедія. — К., 1998. — Т. 1. — С. 10.

2              Власенко Н. Л. Основы законодательной техники. — Иркутск, 1995. —

С. 30.

58

Розділ II

лах стверджується: абревіатурами також є загальноприйняті скорочення слів (і т. д.; і т. ін.; див., пор.)1.

З урахуванням теоретичних розбіжностей рекомендується наступне: у нормотворчій діяльності керуватися найбільш но­вітніми джерелами, у першу чергу українського походження.

Для практичного використання у правотворчості пропо­нується наступний поділ абревіатур:

за походженням — на власне правові (МВС, СБУ, Мін'юст, ЦК, КК, КЗпП тощо) та запозичені (мігруючі), тобто такі, що входять у правові тексти з іншої лексики (АЕС, Мінфін тощо);

за вживанням у нормотворчій практиці — на загальноприйня­ті, тобто такі, що не потребують додаткових пояснень (Генпро­куратура, Нацбанк, держадміністрація тощо), спеціальні, які ма­ють більш вузьке використання і зрозумілі спеціалістам без додаткових пояснень (ЦПК, ЗК, КпАП); індивідуальні, тобто та­кі, що мають вузьке використання, потребують у нормативному тексті пояснення (ЕККА — електронний контрольно-касовий апарат, ВТУ — виправно-трудова установа тощо).

Використання у правотворчій практиці абревіатур повинно бути обмеженим, особливо у законопроектуванні. Нормотворча практика знає більш широке вживання скорочень у відомчих та регіональних підзаконних актах. У випадках необхідності вве­дення в нормативний текст абревіатур слід керуватися наступ­ними вимогами:

у законопроектах, як виключення, можуть вживатися за­

гальновідомі та широковживані скорочення;

при вживанні у підзаконних нормативно-правових актах

абревіатур спеціального та індивідуального призначення слід

наводити їх пояснення (розшифрування);

написання абревіатур повинно відповідати установленим

або загальноприйнятим нормам. Наведемо такий приклад: в

Положенні про Міністерство юстиції України, затвердженому

Указом Президента України від ЗО грудня 1997 p., зазначено:

Міністерство юстиції України (Мін'юст України) є централь­

ним органом виконавчої влади. Чітко визначена абревіатура —

Мін'юст України. Цієї вимоги додержуються не завжди. При­

кладом тому є «Юридична енциклопедія», на яку ми послалися

на початку цього розділу.

1 Новий тлумачний словник української мови — К., 1999. — Т. 1. — С. 18.