Глава 1. Роль логічних знань у правотворчості

Логіка як наука про закони і форми мислення є одним із дже­рел формулювання правових норм та інститутів. Логіка допома­гає знаходити правильні, розумні рішення, досягати здорового глузду та розсудливості при загостренні альтернативних думок, пропозицій. Тому вміння застосовувати ці знання в правотвор-чому процесі є наріжним каменем правового мислення, показ­ником його кваліфікованості.

Слід зазначити, що вживання правил і прийомів логіки базу­ється на лінгвістичних засадах правотворення. Вони діють одно­часно, системно у напрямі творення якісного законодавства. Розглянемо деякі закони логіки у їх взаємодії з принципами та правилами нормотворчості.

Закон тотожності

Закон тотожності — один з основних законів формальної ло­гіки, що відображає відносну стійкість і якісну визначеність явищ об'єктивної дійсності, за яким поняття в процесі мислення повинні бути точними, визначеними та недвозначними й збе­рігати певні, їм властиві ознаки. Згідно з цим законом предмет мислення в межах одного міркування, одного доказу, однієї тео­рії залишається незмінним, а у процесі міркування висловлю­вання повинно зберігати одне й теж значення, скільки б разів во­но не повторювалося1. Це твердження є безперечним стосовно нормативно-правових актів. При цьому закон тотожності фор­мулюють ще як закон висловлювань: якщо твердження є істин­ним, воно є істинним. З давніх часів відомий вислів: закон суво­рий, але він закон. Додержання вимог закону тотожності дозво­ляє уникати невизначеності, неконкретності положень норма­тивного тексту. Непослідовність термінології, різне або нечітке визначення понять, неточність формулювань є причиною ло-гіко-структурних дефектів у нормопроектуванні. Важливим за­собом уникнення цих дефектів є повторюваність логіко-струк-

1 Хоменко І. В. Логіка для юристів. — К.: ЮрІнком Інтер, 2004. — С. 96.

60

Розділ III

ЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

61

турних одиниць («якщо інше не передбачено законом», «в по­рядку визначеному законодавством» тощо). На цю обставину вже зверталася увага (див. «Фразеологізми»), Але доцільно ще раз підкреслити, що застосування стійких і визначених логіко-структурних одиниць — важливий елемент нормотворення. Во­ни допомагають досягти точності правового тексту.

При опрацюванні нормативних текстів слід звернути увагу на особливість, поліфонію української мови, якій притаманні ню­анси, що ускладнюють сприйняття нормативно-правових актів, їх проекти. До них слід віднести особливості полісемії, синонімії та омонімію.

Полісемія — наявність у одного і того самого слова кількох лексичних значень (багатозначність). Полісемія є результатом узагальнення зв'язку, який іноді має зовнішню схожість між предметами, явищами і є результатом так званого історичного нарощування-різних значень в межах одного слова. У нормо-творчості часто використовують слова у переносному значенні. При цьому найбільш активно полісемують слова «акт», «орган», «установа» , «фонд» ,«зона», «черга» , «пункт» та ін. Наприклад, слово «акт» у правотворчості має понад п'ятнадцять значень: «правомірний акт», «законодавчий акт», «комерційний акт», «статевий акт» тощо. Прикладом невдалого поєднання власти­востей у праві є поняття «податкова застава», у якому приватно­правовий інститут «застава» поєднується із публічними власти­востями, що є характерним для податкових відносин. У резуль­таті виникає неприродній симбіоз податкової застави, яка не є таким у точному розумінні значення застави.

Застосування полісемії у правотворчості в розумних межах є припустимою нормою.

Синонімія — це тотожне поняття. Синонім — слово, близьке або тотожне за значенням до іншого, але відмінне від нього зву­ковою формою. Загальним правилом правотворчості є прагнен­ня до мінімуму синонімів, що диктується вимогою точності змісту. Це, однак, не означає, що синонімія для права є явищем неприпустимим. Синонімія в правовому регулюванні відіграє важливу прагматичну роль — уточнює, деталізує волю нормо-творця, якщо вона виступає умовою точності мислення. Найчас­тіше (але не завжди) слова синоніми розташовуються в дужках одразу після слів (речень), які ними уточнюються. Наприклад, ч. 1 ст. 165 Кримінального кодексу України: «таємне викрадан­ня чужого майна (крадіжка) або ж Закон України «Про автор­ське право і суміжні права» (ст. 4): «виключне право — право,

коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії). При використанні синонімії не бажано вживати так звані «квазісиноніми» — поняття, близькі за змістом, але не тотожні з юридичної точки зору. Наприклад, «погодження — візування», «набуте — придбане» тощо.

Омонімія — сукупність відмінностей (омонімів) української мови. Омоніми — це слова, які є однакові за звучанням, але зов­сім різні за значенням. Наприклад, «коса» (волосся, мис, сіль­ськогосподарське знаряддя), «фонд» (статутний, оплати праці, некомерційна установа). До використання омонімів у право­творчості слід підходити вкрай обережно. Необхідно пам'ятати, що багатозначне слово, не адаптоване в реченні (понятті), спро­можне не лише ускладнити його розуміння, але й порушити ло­гічний зв'язок нормотворчого тексту. Найбільше ускладнень при цьому виникає у з'ясуванні змісту бланкетних норм, при по­силанні із конкретного на більш загальне визначення. Так, у но­вому Цивільному кодексі впроваджується цілком нова система захисту виконання цивільно-правових забов'язань, яка включає й самозахист цивільних прав, тобто застосування засобів про­тидії, що не заборонені законом, тощо. (ст. 19 ЦК). У той же час ст. 355 ККУ забороняється примушування до виконання чи до невиконання цивільно-правових зобов'язань. У даному ви­падку норма ККУ є бланкетною по відношенню до практично усього ЦК України, що значно ускладнює її розуміння й засто­сування.

Полісемія, синонімія та омонімія повинні слугувати нормо-творцеві найважливішим словниковим матеріалом для створен­ня якісного правового акта. Не можна дозволяти, щоб вони ста­вали знаряддям порушення закону тотожності. На жаль у віт­чизняній нормотворчості є приклади необережного викорис­тання таких слів і понять. Так, у ч. 5 ст. 94 Конституції України вжито словосполучення «набирає чинності», а в ст. 160 Основ­ного Закону — «набуває чинності». Конституційний Суд Украї­ни змушений був розтлумачити, що зазначені словосполучення мають синонімічні значення. Обидва означають, що відповідні нормативно-правові акти набрали сили1. Або таке. У Конститу­ції (статті 84 і 91) вживаються терміни «рішення» і «акти» Вер­ховної Ради України. Конституційний Суд України у своєму рішенні визначив, що терміни «рішення» і «акти» Верховної Ра-

1 Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 р. № 4-зп // Вісник Конституційного Суду України. —1997. — №2. — С. 29.

62

Розділ III

ЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

63

ди України — це взаємопов'язані правові категорії, які спів­відносяться між собою як зміст і форма1.

Наведеш приклади свідчать, що в правотворенні кожне сло­во, кожний зворот, кожне речення повинні бути логічно вивірені і пов'язані між собою.

Закон несуперечності

Послідовне несуперечливе мислення вважається його най­суттєвішою рисою. За цим законом в одному із суперечливих висловлювань щось стверджується, а другому — заперечується2. Інакше кажучи, не можуть одночасно бути істинними два суд­ження (дві думки), одне з яких заперечує інше. Суперечність тексту кваліфікується як серйозна помилка, несумісна із такими поняттями, як послідовність та взаємозв'язок. Відносно норма­тивно-правового тексту ця вимога має особливе значення. Супе­речливість правових норм завжди була і залишається однією з найбільш вагомих і неприйнятних деформацій права. І це зро­зуміло. Головною рисою права є його системність та гармоній­ність. Положення закону мають слідувати один за одним, дотри­муючись логічного порядку3.

Суперечливими правові норми виступають тоді, коли вони пропонують різні рішення з одного питання. «Вимога несупе-речливості означає забезпечення логічної узгодженості кон­кретного правового тексту як у відношенні його самого (внут­рішня несуперечливість), так і в плані зовнішньому — відношен­ня субординації (норми і вирішення нижчого рівня спільності не повинні суперечити нормам і вирішенням вищого рівня спільності), так і у відношенні координації (норми і вирішення різних галузей права не повинні суперечити одні одним)»4.

У правотворчій практиці, на жаль, зустрічається чимало при­кладів відходу від логічних вимог.

Так у суспільстві переважно негативно оцінено постанову Ка­бінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1783, якою врегульовані деякі питання пенсійного забезпечення громадян.

1              Рішення   Конституційного   Суду   України   від   14   жовтня   2003   р.

№ 16-зр/2003// Голос України. — 2003. — 28 жовтня.

2              Хоменко І. В. Логіка для юристів. — К.: ЮрІнком Інтер, 2004. — С 97.

3              Роберт К. Бержерон. Правила нормопроектування. — Там само. —

1999. — С. 6.

4              Титов В., Марченко О. та ін. Юридична герменевтика з погляду сучас­

ної формальної логіки// Вісник Академії правових наук України. — 1999. —

№ 1. —С 171—172.

Пунктом 2, зокрема, всупереч нормам Конституції та іншого за­конодавства середню заробітну плату за 2002 р. знижено з 376 грн. до 306 грн., що суттєво вплинуло на розмір пенсії багатьох лю­дей похилого віку. Із логічного співставлення наведених норм випливає: суб'єктом корупційних діянь є той, хто таким суб'єк­том не є. Подібні суперечності, авторитарні рішення знижують якість українського правотворення.

За законом несуперечності жодне висловлювання не може бути одночасно істинним і хибним, оскільки істинність і хиб­ність це суть несумісні речі. І. Хоменко чітко вказує на те, що одне й те саме висловлювання одночасно не може відповідати станові речей у дійсності і не відповідати йому, з двох супереч­ливих висловлювань одне є хибним1. Звідси випливає, що свідо­ме застосування хибних аргументів при нормотворенні є непри­пустимим. У проектах нормативно-правових актів хибним, як правило, є обґрунтування потреби у тому чи іншому норматив­но-правовому акті саме у конкретному вигляді або конкретному регулюванні, хоча наявність нормативно-правового акта не вик­ликає заперечень.

Закон виключеного третього

Формула цього закону полягає у тому, що із двох суперечних суджень одне неодмінно є істинним, друге — хибним, а третього і бути не може. Це означає, що у предметі судження (досліджен­ня, регулювання, охорони) зазначена ознака має бути чи наяв­ною або її не має бути. У правовому регулюванні таке правило має певне додаткове значення. Як відомо, конструкції норм пра­ва будуються іноді відповідно до універсального логічного засо­бу «або-або», що однозначно вимагає — не можна одну й ту саму дію, стан, предмет (об'єкт) тощо регулювати або формулювати по-різному. Наука підкреслює, що нормативний текст повинен відрізнятися однозначністю. Різні слова не можуть вживатися для виразу одного й того самого поняття. Одне й те саме слово не може вживатися для виразу різних понять2.

За дотриманням законів і правил логіки нормативне рішення, виписане у проекті, може бути лише одним. Якщо в проекті про­понується декілька рішень, то зрозуміло, істинним, таким, що

1              Титов В., Марченко О. та ін. Юридична герменевтика з погляду сучасної

формальної логіки // Вісник Академії правових наук України. — 1999. —

№ 1.-С.98.

2              Там само. — С 10.

64

РозділШ

має право бути втіленим в нормативно-правовий акт, може бути лише одне. Правотворча практика свідчить, що розбіжності, ва­ріативності частіше за все зустрічаються при колективній підго­товці проекту, при паралельній розробці та поданні до право-встановлюючого органу альтернативних проектів. Наприклад, у ході підготовки політико-правової (конституційної) реформи, яка передбачала перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської моделі правління, були подані до Верховної Ради України і пройшли експертизу у Конститу­ційному Суді України декілька законопроектів з цього складно­го питання, які переслідували різні механізми впровадження ре­форми. Неузгодженість між ними призвела до розпорошення політичних сил, до дезорганізації процесу створення єдиного за­конодавчого рішення. Краще рішення, безумовно, це знахо­дження єдиного, можливо компромісного варіанту1.

Закон достатньої підстави. Обов'язковою рисою логічного обґрунтування, а тим більше його письмового відображення, є його доведеність і вагомість аргументів. Даний закон нерозрив­но пов'язаний саме з цією рисою мислення. Формулюється він наступним чином: достовірною треба вважати тільки ту думку, істинність якої достатньо обгрунтована2.

Наведений закон не тільки дозволяє, а й змушує законотвор-ця сумніватися в істинності (чи хибності) будь-яких думок чи пропозицій. Важко перебільшити гуманістичний потенціал цьо­го закону. Адже він, забороняючи приймати на віру будь-які думки, тим самим захищає право кожної людини на сумніви, свої власні погляди, переконання, світогляд.

Використання вимог цього закону в правотворчості є багато-аспектним. Наприклад, при формулюванні правового поняття, диспозиції, гіпотези, санкції правової норми. Достатні підстави (ознаки) повинні бути виписані як правова дефініція, що узгод­жується з усіма експертами. При підготовці, наприклад, поста­нови уряду вимагається, щоб проект обов'язково погоджувався із зацікавленими органами. Цією вимогою уряд прагне досягти обгрунтованості майбутнього рішення.

Таким чином, закони логіки є важливим елементом право-творчої техніки. Лише використовуючи їх, можливо створювати якісні нормативно-правові акти.

1              Голос України. — 2003. — 7—14 листопада.

2              ТофтулМ. Г. Логіка. — К., 1999. — С 115.

65

ЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ