Глава 3. Правотворча (юридична) техніка

Історія виникнення законів надає безліч прикладів доскона­лого правового регулювання суспільних відносин. Хоча трапля­ються й непоодинокі факти, які свідчать про протилежне. Проте загальна тенденція розвитку законодавства це, в першу чергу, розвиток законодавчої техніки, від якої значною мірою зале­жить ефективність дії закону. Відомо, що київський князь Яро­слав Мудрий із невизначених, суперечливих звичаїв шляхом по­єднання життєво важливих звичаїв, створив звід законів «Русь­ка Правда» і цим надав могутнього поштовху соціально-еконо­мічному розвиткові Київської Русі1.

Історія кодифікації законодавства, що була проведена за ча­сів Наполеона Бонапарта також свідчить про те, як швидко й по­зитивно вплинула на соціально-економічний розвиток Франції рецепція римського права, кодифікація позитивного права шля­хом заміни заплутаних, авторитарних королівських ордонансів ясними і чіткими нормами кількох кодексів. Практично за кіль­ка років Франція перетворилася у могутню європейську держа­ву. Росія з 1825 по 1913 роки провела п'ять правових реформ — і менше ніж за століття вона перетворилася із феодально-аграр­ної країни у розвинуту індустріально-аграрну державу.

У правотворчій сфері українська історія має свої правові дже­рела, значення яких поза межами історичного часу. Це статті Богдана Хмельницького, перша в Європі Конституція Пили-

па Орлика (1710 p.), Універсали та Конституція УНР (1917— 1918 pp.), Конституції, Кодекси, звід законів УРСР та інші ак­ти — вітчизняне надбання, наша спадщина. Декілька слів про за­конодавство радянського періоду. Зараз воно ревізується, мож­ливо й небезпідставно. Але критикується за політичним змістом. Що ж стосується юридичної техніки його підготовки, підкрес­люється її досконалість і неперевершений рівень.

На жаль, чимало з досягнутого у минулому нині з тих чи ін­ших причин використовується не повною мірою.

Слід одночасно підкреслити, що в Україні нині створена влас­на правова база, яка складає десятки тисяч нормативно-право­вих актів. При цьому досить впливовим виявився той фактор, що вітчизняні нормотворці, особливо у перші роки незалежності держави, не мали необхідного досвіду творення законодавства потрібного для перехідного періоду, для створення політичної, економічної, соціальної і правової системи, орієнтованої на рин­кові відносини. Більшість законодавчих актів перших років не­залежності мали декларативний, узагальнений характер. Тому широка відомча нормотворчість стала закономірним явищем. Характеризуючи це явище, В. Селіванов небезпідставно вважає, що відомча нормотворчість вже в суверенній Україні намагаєть­ся підмінити законодавчу діяльність, відомчі нормативно-право­ві акти — закони1.

Проблеми кадрового забезпечення правотворчої сфери від­чутні й сьогодні. Навіть різке зростання кількості підготовлених юристів не змінило технократичності нормотворення, оскільки правові засади не отримали відповідного поширення серед нав­чальних закладів. Жоден навчальний заклад не навчає майбут­ніх юристів правовим засадам нормотворчості. Хоча на практиці цією діяльністю переймається чимало службових осіб, і в першу чергу юристи. Можливо тому наша законодавча база характе­ризується суперечливістю, неузгодженістю численних актів і норм, розібратися в багатьох правових приписах важко не лише пересічному громадянину, а й досвідченому юристу.

Це є однією з причин правового нігілізму, коли у свідомості громадян формується переконання про неважливість або необо­в'язковість законодавчих приписів, про допустимість їх безкар­ного порушення. Службовими особами в багатьох випадках принципи законності підміняються таким поняттям як «доціль­ність».

1 Історія держави І права України/ Кол. авт.; За заг. ред. А. С Чайковсько-го. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 68—72.

1 Селіванов В. М. Право і влада в суверенній Україні: методологічні аспек­ти. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — С. 283.

32

Розділ І

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

33

Визначення поняття правотворчості

В юридичній літературі щодо характеристики правотворчості існує різноманітна термінологія — «правотворча техніка», «за­конодавча техніка», «юридична техніка», «нормопроектна тех­ніка», «техніко-юридичне оформлення» тощо. Водночас у бага­тьох випадках ця термінологія вживається без чіткого визначен­ня змісту кожного поняття, без наявної концепції розвитку зако­нодавства, дотримання плану законодавчої роботи, вдоскона­лення структури й напрямів нормотворчості1.

Спробуємо визначити наскільки правомірним є вживання терміна «техніка» по відношенню до правотворчості.

У сучасній лексиці термін «техніка» вживається у декількох значеннях. Одне з них — це сукупність прийомів, навичок, що застосовуються в певній діяльності, певному ремеслі, мистецтві. Інакше кажучи, «техніка» в цьому розумінні — це набір засобів або прийомів, оперування певними властивостями, навичками; професійне вміння, врешті-решт це — майстерність. Правові за­соби мають місце у будь-якому законі. Аналітична юриспруден­ція нам підказує, що правові засоби можуть бути предметом пев­них операцій або комбінацій «первісних елементів правової матерії». Відомий російський юрист С. Алексеев стверджує, що правові засоби як елементи матерії права кожного разу на різно­манітних ділянках юридичної догми проявляють себе як пози­тивні зобов'язання, заборони, дозволи («обязывания, запреще­ния, дозволения»)2. Більше того, він стверджує, що ні норми права, ні правові відносини, ні елементи юридичної техніки не можна підводити під вказані правові засоби. Вони (ці засоби) мають відношення до глибинних рівнів правової матерії, які так чи інакше складаються у різні юридичні класифікації, різні типи регулювання. Тому не можна міркувати про те, що юридична техніка є чимось стороннім, побічним по відношенню до права, до закону. Чим вищим є рівень правового регулювання, тим ви­щим має бути технічний рівень творення правових актів.

Нормативно-правовий акт — твір особливого, соціально-пра­вового змісту, який важко порівняти з літературним твором за витонченістю, красою чи поетичністю. Але за мудрістю, енци­клопедичним відображенням проблематики життя, інформатив-

1              Концепція розвитку законодавства України// Матеріали науково-прак­

тичної конференції. — К.: Інститут законодавства Верховної Ради Укра­

їни. — 506 с

2              Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. — М.: Норма,

2001. —С. 265.

ністю, відповідним прагненням культури, логічністю і лаконіч­ністю та багатьма іншими параметрами, закон чи підзаконний акт можуть мати дійсно силу інтелектуального витвору. Чимало системних законів, попри негаразди із їхнім застосуванням, за­слуговують на таку оцінку. За оцінками фахівців Венеціанської Комісії юридична техніка, що застосовувалася при створенні Конституції України, визнається як одна із вдалих. Техніка в суб'єктивному сенсі означає мистецтво оздоблення правового матеріалу, в об'єктивному — механізм правотворчості.

Юридичну техніку можна визначити як систему юридичних засобів і прийомів створення та систематизації законодавчих актів. Отже, вона, на нашу думку, включає два взаємопов'язаних процеси — процес створення правових актів, та — систематизації нормативно-правових актів. До юридичної техніки, зокрема, на­лежать: офіційна законодавча термінологія, законодавчі конст­рукції (ідеальні моделі регулювання, схеми правовідносин та ін­ших юридичних явищ, за допомогою яких законодавець створює нормативно-правові приписи), законодавчі презумпції, юри­дичні фікції, юридична стилістика (спеціально вироблені для складання законодавчих актів мовні засоби виразу велінь зако­нодавця), засоби офіційного документального оформлення зако­ну (способи його побудови, реквізити тощо). Вказані та інші за­соби і прийоми юридичної правотворчої техніки мають на меті забезпечення, насамперед, точність і визначеність норм права, наукових відносин, правомірних інтересів. По-друге, вони спря­мовані на досягнення доступності й ефективності законодавчих актів. Усі ці питання мали б бути відображені у законах України «Про нормотворчу діяльність» та «Про єдиний класифікатор нормативно-правових актів», проекти яких за різною назвою вже досить довгий час узгоджуються в інстанціях.

Поряд з поняттям «юридична техніка» широкого вжитку в теорії і практиці набуло поняття «правотворча техніка», зміст якого визначає система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів. Поняття «право­творча техніка» є спорідненим поняттю «юридична техніка». Воно містить у собі методики роботи над текстами усіх норма­тивно-правових актів, прийоми найдосконалішого викладу дум­ки нормотворця у статтях (пунктах) юридичних актів, вибір до­цільної структури кожного з них, термінологію та мову, способи оформлення змін, повного або часткового скасування, об'єднан­ня нормативно-правових актів тощо. Правотворча техніка, зо-

3 _ 5-979

34

Розділ І

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

35

крема, забезпечує юридичну досконалість нормативних доку­ментів.

Особливо слід звернути увагу на широко вживане в науковій літературі поняття «юридична техніка». О. Ющик наводить та­ке: «у радянській правовій літературі ще у 60-ті роки XX ст. по­няття «юридична техніка» замінюється поняттям «законодавча техніка». Автор одночасно підкреслює, що юридична діяльність зводиться до реалізації державним апаратом законодавчої, адмі­ністративної і правоохоронної функцій. Юридична техніка буде різною для кожного з цих видів юридичної діяльності, оскільки вони передбачають різних конкретних суб'єктів цієї діяльності, особливі її завдання, засоби, продукти тощо. У зв'язку з цим юридична техніка поділяється на техніку нормотворення і нор-мозастосування, виступаючи як законодавча, адміністративна та правоохоронна техніка, що, в свою чергу, набуває різноманіт­них, конкретних форм1.

Що стосується поняття «нормопроектна техніка», то його слід розглядати як складову законодавчої або правотворчої тех­ніки залежно від контексту його застосування — чи то стосовно законопроектів чи проектів підзаконних актів.

Додержання вимог правотворчої чи юридичної техніки (як двох основних термінологічних понять), які є системними, за­снованими на практиці правотворчості і теоретично обгрунтова­них принципів і правил (прийомів) підготовки проектів норма­тивно-правових актів, — обов'язкова передумова високої якості законів та підзаконних актів, їх повноти та узгодженості. Недо­оцінка зазначених вимог тягне за собою недоліки і суттєві по­милки спочатку в правотворчій, а потім і в юридичній діяльності взагалі.

Основні правила правотворчості

Правила правотворчої техніки вельми численні і різноманіт­ні. Тут немає єдиного загального рецепту на всі випадки. Засто­сування цих правил має бути комплексним і може бути позитив­ним лише за умови врахування усіх можливих обставин, кон­кретної ситуації, що викликають необхідність розробки і прий­няття того чи іншого нормативно-правового акта, специфіки предмета регулювання і сфери його дії. В той же час всі кон­кретні правила правотворчої техніки об'єднуються загальною

1 Ющик О. І. Юридична техніка: проблеми визначення поняття / Парла­ментаризм в Україні: теорія та практика. — К., 2001. — С. 645—-648.

основою, наскрізною ідеєю створити найприємніші та найспри­ятливіші умови для правильного застосування нормативно-пра­вових актів, досягти повноти, точності, доступності, компактно­сті правових положень. У загальному вигляді правила право­творчої техніки — це система вимог та способів створення най­більш доцільних за формою і досконалих за структурою, зміс­том та викладом нормативно-правових актів. Виходячи із цього, можна сформулювати основні, найбільш загальні принципи (вимоги), котрі покладаються в основу роботи над зовнішньою формою нормопроектів. Вони можуть бути такими:

і. Точність і визначеність юридичної форми: формулювань, речень, словосполучень і окремих термінів нормативно-пра­вового акта.

Досягнення найбільшої відповідності між ідеєю, задумом правотворця і втіленням цієї ідеї в нормативній формулі — ви­мога, що безпосередньо випливає із специфіки права як регуля­тора суспільних відносин. Закон чи інший нормативно-право­вий акт містить обов'язковий еталон поведінки, модель майбут­ніх вчинків фізичних та юридичних осіб. У нормативному при­писі неприпустимі двозначності або протиріччя. Неточність від­творення норми, розпливчастість і відсутність одноманітності понять і їх ознак може бути причиною неправильного тлумачен­ня і застосування правових норм, що в свою чергу може негатив­но впливати на долі людей, економічні, соціальні, політичні від­носини в суспільстві. Тому визначення термінів повинно відпо­відати тому змісту, який в нього вкладають літературознавці, вчені-юристи, і має бути уніфікованим по всьому тексту норма­тивно-правового акта. Так, при формулюванні правових припи­сів не слід застосовувати широкі оціночні поняття. Якщо ж вони застосовуються, то їх зміст має бути визначений в нормативно­му значенні. Не припустимо застосування формулювань типу «як правило», «зокрема», «в тому числі» або такі приписи — «ак­тивізувати», «підвищити» тощо.

2. Ясність і доступність мови для адресатів акта.

Нормативно-правовий акт повинен бути ясним для широких верств населення. Відомо, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції). Але знання за­конодавства повинно базуватися на його зрозумілості.

Неясна норма не дає повного уявлення про права і обов'язки фізичних і юридичних осіб, веде до непотрібної втрати часу на запити і тлумачення, викликає суперечки і помилки.

36

Розділі

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

37

Вимога щодо простоти викладення проекту нормативного акта не повинна, однак, завдати шкоди повноті, точності і глиби­ні формулювань нормотворчих положень, вести до безглуздого спрощення і примітивізму. Чимало правовідносин, які регулю­ються законодавством, достатньо складні. Це не може не відоб­разитися на викладенні відповідних норм. Правотворчість часто оперує складними, багатогранними і специфічними поняттями економіки, техніки, медицини, архітектури та інших галузей знань з їх особливою термінологією.

Тому є правильним, коли проекти нормативно-правових ак­тів, особливо закони, починаються з пояснення термінів, які вживаються в ньому. Але пояснення мають бути доступними, що не завжди досягається.

Наприклад, 20 квітня 2000 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про природні монополії». Стаття 1 Закону присвя­чується визначенню термінів. Природна монополія характери­зується як «стан товарного ринку, при якому задоволення попи­ту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробницт­ва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а то­вари (послуги), що виробляються суб'єктами природних моно­полій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)».

Подібне визначення є зрозумілим для вузького кола спеціа­лістів, але не для більшості користувачів цього закону. Це є при­клад «технократичної техніки» правотворчості, невдалого юри­дичного визначення. На жаль, навіть у кодифікованих норма­тивно-правових актах мають місце юридично невизначені по­няття. Так, Кримінальний Кодекс України рясніє публіцистич­ними поняттями як то «авторитет органів державної влади», «законна професійна діяльність журналістів», «статева свобода та статева недоторканість» тощо. Чимало невизначених понять існує у Цивільному та Господарському кодексах.

3. Спеціалізація та повнота правового регулювання техніки.

Урахування особливостей регулювання відповідної сфери відносин є цілком закономірним. Для забезпечення спеціалізації й повноти регулювання відповідної сфери буття або діяльності, у нормативно-правовому акті передбачають норми (якщо вони не випливають з чинного законодавства), без яких дія цього акта

не може бути ефективною. Це стосується, в першу чергу, норм, які формулюють завдання та виконання закону, механізм його дії, а також межі відповідальності, санкції. Без цього комплексу правове рішення може залишитися недійовим, декларативним. У найбільш важливих актах передбачають перехідні положення, застереження, порядок набуття чинності окремих положень то­що. Повнота регулювання передбачає всебічне регулювання від­носин за колом адресатів, часом та місцем дії закону.

Неповнота регулювання суть недостатнє врахування попе­редньої практики регулювання, яка склалася у попередні часи або неґрунтовні її відхилення. Наприклад, у новому Цивільному кодексі не передбачено існування закритих акціонерних това­риств, що викликало негативну реакцію з боку більш ніж двад­цяти трьох тисяч такого роду товариств. Прикладом неповноти може бути чинна нова редакція Закону України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. У ст. 59 передбачено обов'язок батьків по відношенню до своїх дітей «виховувати повагу до законів, прав, основних свобод людини». Такого обов'язку чомусь не передба­чено для навчальних закладів і педагогічних працівників. Одно­бокість правового регулювання виховного процесу призводить до негативних наслідків у його організації.

4. Конкретність правового регулювання.

Кожний громадянин виконує по відношенню до держави пев­ну правову роль — виборця, платника податків, найманого робіт­ника, роботодавця, державного службовця, пенсіонера, учня то­що. Інструментарій налагодження або реформування суспільних відносин включає конкретно визначені права, обов'язки та ста­тус суб'єктів правовідносин, що мають відповідати їх правовим ролям (завданням регулювання або охорони). Загальні формули щодо цього (наприклад, про процесуальну незалежність слідчо­го із наявними застереженнями у проекті Кримінально-процесу­ального кодексу України тощо) лише перетворюють законопро­ект в декларацію. Із набранням чинності закону, на практиці у суб'єктів застосування цього закону виникає можливість вільно тлумачити акт, застосовувати його або ухилятися від точного ви­конання.

Ефективним інструментом у регулюванні суспільних відно­син може бути лише той нормативно-правовий акт, який точно і конкретно визначає права і обов'язки суб'єктів правовідносин, в тому числі держави, чітко формулює заходи їх забезпечення (правові санкції, засоби заохочення і стимулювання, організа­ційні заходи). Гасловий стиль перетворює законопроект в май-

38

Розділ І

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

39

бутню пусту декларацію, яка нікого ні до чого не зобов'язує, що на практиці дає можливість вільно тлумачити правові приписи, застосовувати правові норми або ухиляється від їх виконання.

На жаль, декларативних актів і окремих їх норм у нашому за­конодавстві чимало. Так, у Законі України від 17 жовтня 1990 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромис­лового комплексу в народному господарстві» (ст. 1) проголоше­но: забезпечити еквівалентний обмін між промисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію. Уже понад 14 років як Закон набрав чинності, а ця та інші норми не реалізовані. З чинного Кримінального ко­дексу нарешті вилучено положения про кримінальну відпові­дальність за проституцію, існування якої як декларативної запе­речувалося вченими, та посилено відповідальність, як і пропо­нувалося раніше, за втягнення неповнолітніх у заняття прости­туцією. Отже, використання правових стереотипів повинно ба­зуватися на життєздатних засадах та потребах у охороні або ре­гуляції правових відносин.

5. Використання стереотипного термінарію, який є апробо­ваним в правотворчій діяльності.

Невдалі фрази, звороти, малопоширені або навпаки поширені публіцистичні терміни не посилюють, а навпаки послабляють регулюючу роль акта права, принижують авторитет і соціальну цінність нормативно-правового акта. Тому в нормопроектній діяльності слід використовувати переважно ті формулювання й терміни, які широко вживаються в юридичній літературі, особ­ливо в новітніх тлумачних словниках української мови.

У відомчих актах, які подаються на державну реєстрацію до Міністерства юстиції, міститься чимало прикладів невдалого розширення кола юридичних термінів, їх незвичного об'єднан­ня. У результаті складається словосполучення, що не може бути застосованим у нормопроектуванні, наприклад, «літературна і творча діяльність», «наукові і службові твори», «особиста та ві­домча належність» тощо.

Використання стереотипних термінів без відповідної апро­бації іноді призводить до негативного ефекту. У ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» позначено, що державний службовець не має права займатися підприємницькою діяльні­стю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в яко­му вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісниц­тва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також ме-

дичної практики). До творчої діяльності належить, зокрема, й лекторська робота, як власне й уся правоосвітня та консульта­ційна діяльність. На практиці ж правоохоронні органи, за умов отримання гонорару держслужбовцем за лекцію в аудиторії, вважають корупційними діями. Ця обставина гальмує розвиток правороз'яснювальної роботи, в якій раніше брали участь лекто-ри-юристи, що працюють на державній службі. Таким чином однобічне розуміння стереотипно вживаного терміну «творча діяльність» як «літературна діяльність» призводить до небажа­них наслідків, зокрема відсікання великої кількості кваліфіко­ваних юристів від лекторської роботи.

6.             Оптимальна місткість, компактність нормопроектих

формул.

Стислість у правотворчості — це оптимальна економічність викладення думки автора проекту, яка має зберегти повноту його змісту. У поєднанні стислості й повноти законопроекту по­лягає мистецтво нормотворення. Тому є законодавчі акти, окре­мі норми яких громіздкі, розтягнуті і розмиті за змістом. Напри­клад, надвеликим обсягом статей характеризуються, як пра­вило, закони про амністію. Так, в останньому законі ст. 10 зай­має декілька аркушів друкованого тексту. Надзвичайно гро­міздкий, деталізований текст проекту і самого закону обмежує можливості його розуміння суб'єктом застосування, а отже зни­жується праворозуміння його норм, зменшується ефективність впливу на певні події й суспільні відносини.

Вимога економічності стосується, однак, не нормотворчих ідей, а їх словесного оформлення, тобто не змісту, а форми про­екту. Вимога економічності в даному контексті має й інший аспект — це мінімум проектів з одного питання, що диктується інтересами створення оптимального вигляду нормативного ма­теріалу, полегшення у користуванні ним, його обліку і система­тизації.

Яскравим прикладом є заплутане, невиправдано казуалістич-не законодавство з питань оподаткування. Не випадково так гостро поставлено питання про кодифікацію податкового зако­нодавства, небезпечність для держави податкових нормативних актів, зокрема з податку на додану вартість.

7.             Системність та збалансованість нормотворчость

Ця вимога є принциповою у структурі нормотворення. Вона полягає у гармонічному погодженні всіх норм проекту, щодо пропозицій до змін, у поєднанні усіх складових частин проекту в загальну систему нормотворчості й, врешті-решт, у правову си-

40

Розділ І

стему. На нашу думку, системність в контексті нормопроекту-вання передбачає цілісність, збалансованість нормотворчого ма­теріалу, який поєднується внутрішнім зв'язком і взаємозалеж­ністю всіх частин і етапів нормотворення, послідовним вхо­дженням у правову систему, належною послідовністю регулю­вання й охорони.

При цьому також слід мати на увазі, що проект нового норма­тивного акта для інтегрування в єдину правову систему, пови­нен узгоджуватися з чинними нормативними актами, виключа­ти протиріччя і повторення. Якщо передбачається інше регулю­вання у порівнянні з попереднім, повинні бути передбачені від­повідні корективи: відміна старих актів або їх окремих частин, положень і норм, внесення в них змін. Підготовка нового проек­ту нормативного акта без урахування чинного законодавства не­припустима.

Чіткого виконання викладених правил наш законодавець до­тримується не завжди. Так, в Законі України «Про боротьбу з корупцією» (ст. 2) суддів до суб'єктів корупційних діянь не від­несено, але разом з прийняттям цього Закону ст. 43 Закону «Про статус суддів» доповнена реченням про те, що при вчиненні суд­дею корупційного діяння, йому призначається пенсія на загаль­них підставах. Подібні суперечності не на користь авторитету системи правосуддя й системи правотворення.

8. Уніфікація форми і структури проектів нормативних актів.

Використання однакових реквізитів нормативно-правових актів, стереотипної структури, єдиних термінології, юридичних конструкцій і формулювань складає суть уніфікації форми й структури нормативно-правових актів. Різнобій реквізитів і руб­рик нормативно-правових актів, відсутність їх стереотипної структури, єдиного стилю викладення, неоднакова в різних ак­тах нумерація статей, пунктів і їх підрозділів, формул відміни, змін актів і їх частин перешкоджають адекватному розумінню й ефективному застосуванню правових норм.

Точне і неухильне додержання всіх наведених вимог щодо нормопроектування в їх сукупності може характеризувати проект нормативно-правового акта як досконалий з технічної точки зору і свідчити про належну юридичну культуру з його підготовки і оформлення.