ЕТИКА (МОРАЛЬНІСТЬ) ПРАВА

Даний критерій є головним (провідним) серед визначених. Його сміливо можна вважати принципом правового регулюван­ня. Якщо держава дійсно демократична, а тим більше така, що прагне за своєю доктриною до правової, її нормативна база має відрізнятися високою моральністю, відповідати критеріям чес­ності і справедливості.

Але продукт правотворчості — право, має відповідати далеко не всім, тим більше не ідеологізованим (зокрема комуністич­ним, націоналістичним) моральним принципам, а лише загаль­нолюдським, елементарним етичним вимогам, які відповідають основам загальної культури, християнським заповідям, таким як «не вкради», «не убий» тощо.

Основним постулатом, що визначає сам феномен права, є втілення у правову матерію на всіх етапах правотворчості та правозастосування вимог справедливості та рівності. Не випад­ково у Конституції України (ст. 21) проголошено: усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Моральність права, надання йому принципів справедливо­сті, — етико-юридична вимога, яка свідчить про генетичну спіль­ність права і моралі, про єдині їх засади з самого початку регулю­вання суспільних відносин. Мораль позитивна до права, якщо його зміст відповідає етичним цінностям, засуджує порушення правопорядку, особливо прав і свобод громадян. Засудження по­ширюється й на випадки, коли порушуються так звані морально байдужі правові норми. Право, як відомо, містить чимало норм, до яких неможливо пристосувати моральні критерії (норми, що визначають структуру організацій, порядок їх діяльності, строк пред'явлення позовів, порядок укладення угод або ведення про­токолу судового засідання тощо). Однак там, де виконання таких дій віднесено до будь-чиїх обов'язків (працівників суду, держав­ної виконавчої служби, нотаріальних контор, прокуратури, орга­нів внутрішніх справ, податкової служби тощо), порушення за­значених норм (недбалість, неохайність, тяганина) породжує моральне засудження винних у цьому працівників1.

Суб'єкти правотворчості низкою створюваних ними норм за­кріплюють етичні норми, підсилюють їх юридичними приписа­ми і санкціями. Така тенденція проглядається у значній кілько­сті норм кримінального законодавства, законодавства про адмі­ністративні правопорушення та іншого, яке містить заборони щодо здійснення суспільно небезпечних діянь та визначає міри покарання, які можуть бути застосовані до осіб, що порушують ці заборони.

1 Між іншим серед філософів існує небезпідставна думка про те, що між справедливістю та ефективністю права існує як відносна незалежність і навіть суперечність, так і зв'язок, і взаємна доповнюваність. Див.: Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. — Харьков, Право, 2002. — С. 291.

10

11

Деякі юридичні справи взагалі неможливо вирішити по суті без урахування моральних норм, що конкретизують правові норми. Такими, наприклад, є норми кримінального права про відповідальність за проституцію, за втягування неповнолітніх у злочинну діяльність та ін. Норми, що межують із моральними засадами, містять цивільне, житлове, сімейне право, законодав­ство про соціальний захист населення та ін. Красномовною є ч. З ст. 151 нового Сімейного кодексу України, у якій наголошено: батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. Ха­рактерно, що розділ XII чинного Кримінального кодексу Украї­ни має назву «Злочини проти громадського порядку та мораль­ності».

Характеризуючи співвідношення права і моралі, слід підкрес­лити, що не лише мораль впливає на право, але й навпаки право значною мірою впливає на формування моральних критеріїв. Прикладом є скасування в Україні смертної кари. Суспільна думка не була налаштована на таку зміну в законодавстві. Але прийняті правові норми виявилися переконливими.

Між нормами права і нормами моралі іноді виникають неба­жані протиріччя, коли право вимагає одного, а мораль диктує зовсім інше. Історія нагадує, ще не так давно на підставі вимог законодавства широко практикувалися доноси, що використо­вувалося для розгортання політичних репресій. У Кримінально­му кодексі 1960 p., навіть зі змінами і доповненнями часів неза­лежної України, містилася ст. 179, яка передбачала відпові­дальність свідків за відмову від дачі показань без будь-якої ди­ференціації. Ця правова норма вступала у протиріччя з нормами моралі, коли свідками з обвинувачення були діти, подружжя та інші близькі родичі. Нині у ч. 2 ст. 385 Кримінального кодексу передбачено: не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, до-судового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Загальною причиною протиріч права і моралі, що виникають, наука називає відставання законодавства від суспільного роз­витку. Така причина дійсно існує, але у тому розумінні, що пра-вотворчі органи не спромоглися або не зуміли передбачити всі конкретні ситуації, на які поширюються правові норми. Тому у правотворчій діяльності презюмується позиція про те, що мо­ральні приписи можуть і повинні враховуватись у правовідно­синах у межах і у випадках, передбачених нормами права.