§ 119. Спадкове право

Спадкове право — це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов'яз­ків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкове право урегульоване шостою книгою нового Цивільного кодексу.

Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення його судом померлим.

У спадкування переходять майнові права авторів, тобто право на винагороду за використання створеного ними твору, майнові права, пов'язані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітних договорів. До спад­щини включають і борги спадкодавця, проте спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за ці борги лише в межах справжньої вартості спадкового майна, що перей­шло до нього. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства, частки (паї) та вклади в майні господарських товариств.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1)         особисті немайнові права (честь, гідність, авторство);

2)         право на участь у товариствах та право членства

.   в   об'єднаннях   громадян,   якщо   інше   не   перед­

бачене законом або їх установчими документами;

право на відшкодування шкоди у зв'язку з ка­ліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

право на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, передбачені законом. Проте закон пе­редбачає право спадкоємців на всі виплати спад­кодавцю до моменту його смерті.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (гро­мадяни України, іноземці, особи без громадянства). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Спад­коємці — це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути також юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки ін­валідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.

Є два види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом. При цьому пріоритет належить заповіту, бо спадкоємство за законом застосовується тільки тоді, коли:

заповіту немає;

заповіт визнано недійсним;

спадкоємці, призначені в заповіті, померли до від­криття спадщини або відмовилися прийняти її.

Заповіт може скласти будь-яка особа, яка досягла 18 років і є дієздатною. Заповідати можна лише те майно, яке є власністю громадянина. Заповіт повинен бути укла­дений в письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаний спад­кодавцем і нотаріально посвідчений. У разі відсутності нотаріуса заповіт може бути посвідчений головним або черговим лікарем, головою сільради, командиром війсь­кового підрозділу, капітаном корабля та рядом інших посадових осіб, яким надано таке право.

Заповіт може бути складено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з них. Таким чином, чоловік і дружина можуть заповідати свою спільну сумісну власність. Проте у разі смерті чоловіка чи дружини другий з подружжя не може щось змінити у цьому заповіті.

Заповідач може обумовити виникнення в особи, що названа у заповіті, права на спадкування наявністю певної

258

9*

259

умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою, проживанням у певному місці, народженням дітей, здобут­тям освіти.

Умова, зазначена в заповіті, має існувати на час від­криття спадщини. Умова, зазначена в заповіті, є недійс­ною, якщо вона суперечить законові або моральним заса­дам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї, або якщо настання її від неї не залежить.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Спадкове право передбачає можливість складання спад­кового договору. Спадковий договір, як і будь-який інший, передбачає наявність двох сторін. У ньому зазначається, що спадкодавець (відчужувач) після своєї смерті заповідає майно другій стороні договору (набувачу), але в разі вико­нання певних умов. Наприклад, якщо надаватиме спадко­давцю матеріальну або медичну допомогу, доглядатиме його господарство тощо. Умови можуть бути різні, але вони не повинні порушувати конституційні права і свободи людини. Зазначений вид договору має складатись у пись­мовій формі і нотаріально посвідчуватись.

Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт і скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній. Заповідач має також право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасу­вання заповіту, внесення до нього змін та доповнень про­водяться заповідачем особисто.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним. За позовом заінте­ресованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі (застосування щодо заповідача фізичного насильства, погрози, введення його в оману та ін.).

Цивільне законодавство передбачає право на обов'яз­кову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непра­цездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадку-ють незалежно від змісту заповіту (тобто від того, чи були вони  зазначенні в  ньому чи  ні —  половину частки,  яка

належала б кожному з них у разі спадкування за зако­ном). Так, наприклад, якщо спадкодавець заповів все своє майно дружині за другим шлюбом, але має дорослого непрацездатного сина, то цей син має право на обов'язкову частку у спадщині у розмірі однієї чверті від вартості спадкового майна.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п'ять черг спадкоємців:

діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив. При цьому неважливо, діти рідні чи всиновленні — вони мають однакові права;

рідні брати та сестри спадкодавця (у тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі як з боку батька, так і з боку матері;

рідні дядько та тітка спадкодавця;

особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спад­коємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги.

Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, або вчинили замах на їхнє життя, а також особи, які умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі і цим спри­яли виникненню права на спадкування у них самих або у близьких їм осіб.

Не мають права на спадкування за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття

260

261

спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, що ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або у разі усунення їх від права успадкування за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.

Законодавство встановлює справедливу норму, згідно з якою спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні ви­трати, яких зазнав один із них або інша особа на утри­мання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Мо­жуть бути стягнені витрати, здійснені не більш як за три роки до смерті спадкодавця. Витрати на поховання, у тому числі на спорудження надгробного пам'ятника, а також інші розумні витрати відшкодовуються спадкоємцями тим особам, які їх фактично зазнали.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину, не приймати спадщини або відмо­витись від неї. Спадщина приймається спадкоємцем осо­бисто. Від імені малолітніх та недієздатних спадщину приймають їхні батьки або опікуни. Для прийняття спад­щини встановлюється строк у шість місяців, який почи­нається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або ого­лошення його померлим судом.