8.2. Правовий статус іммігрантів в Україні

Правовий статус — юридично закріплене становище суб'єкта в державі, яке полягає у визнанні сукупності прав, свобод і обов'язків такого суб'єкта прав, а також встановлення повноважень державних органів і посадових осіб, за допомогою яких вони виконують свої обов'язки щодо цього суб'єкта.

118

Питання, пов'язані з правовим статусом іммігрантів в Україні, регулюються Конституцією України, законами України "Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про імміграцію", іншими нормативно-правовими актами, у тому числі підзаконними актами, прийнятими на основі та згідно із законами, а також міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Правові джерела, що визначають правовий статус і правила пе­ребування іммігрантів в Україні, умовно можна класифікувати на чотири види:

а)             Конституція України як нормативно-правовий акт найвищої

юридичної сили держави;

б)            закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість

яких надана Верховною Радою України, що визначають пра­

вовий статус іммігрантів;

в)             інші нормативно-правові акти (підзаконні акти), що окреслю­

ють правила перебування іммігрантів в Україні;

г)             закони України, міжнародні угоди, згода на обов'язковість

яких надана Верховною Радою України, що обумовлюють ха­

рактер правопорушень і відповідальність іммігрантів за них.

У статті 26 Конституції України закріплюється: "Іноземці та осо­би без громадянства, що перебувають в Україні на законних підста­вах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом". Частина перша статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства" містить аналогічні положення, з умовою, що здійснення інозем­цями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно зав­давати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і за­конним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Таким чином, на права, свободи й обов'язки іммігрантів поши­рюється національний правовий режим, який передбачає для них певні юридичні обмеження: надання їм прав, свобод та обов'язків, які не можуть урівняти їх із правовим статусом громадян України.

Стаття 24 Конституції України, частина друга статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" закріпили принцип недискримінації іммігрантів: вони є рівними

119

перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Іноземною державою може бути встановлене обмеження щодо ре­алізації прав і свобод громадянами України. Тобто реторсія (від лат. retortus — дія у відповідь) — обмежувальні заходи, застосовувані од­нією державою щодо іншої (або щодо її громадян) у відповідь на не­справедливі, недружні (але правомірні з погляду міжнародного пра­ва) дії цієї держави, щоб домогтися припинення таких дій. Реторсія фактично є принципом таліону, відповідно до римського правила — відплата рівним за рівне, несправедливістю за несправедливість (quod quisque in alterum statuerit, ut ipse eodem jure utatur). В усіх по­дібних випадках держава діє відповідно до власних законів і незапе­речних прав, не порушуючи прав іншої держави, а лише її інтереси. Заходи реторсії мають бути пропорційними тим, що спричинили за­стосування реторсії, і припиняються з моменту відновлення стано­вища, яке існувало раніше.

Вказівка на можливість застосування реторсії до іммігрантів міс­титься у частині третій статті 2 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства", згідно з якою Кабінет Міні­стрів України може прийняти рішення про встановлення відповідно­го порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України, яке набирає чинності після його опублікування й може бути скасоване, якщо відпадають підстави, за яких воно було прийняте. Конкретизація положень щодо реторсії, зокрема, у сфері цивільних процесуальних прав дістала вияв у частині третій статті 423 Цивільного процесуального кодексу України, в галузі архівної спра­ви — у частині другій статті 40 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи".

За статтею 6 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" на підставі статті 4 Конституції України та Закону України "Про громадянство України" іммігранти можуть набути громадянства України (натуралізуватися). Натуралізація (від фр. naturalisation, від лат. naturalis — природний, означає надання дер­жавою свого громадянства особам, що мають громадянство іншої держави або зовсім його не мають) є дозвільною за своїм характе­ром і значенням процедурою, пов'язаною із здійсненням державно­го суверенітету. Після виконання всіх юридичних вимог процедури

120

натуралізації, визначених Законом України "Про громадянство Ук­раїни", іммігрант набуває громадянство України.

Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України, статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іммігранту може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Конституцією, законами та міжнародними договорами України іммігрантам нарівні з громадянами України гарантуються особисті (громадянські) права, які за своєю природою є природними права­ми людини: право на життя та його захист, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на шлюб і сімейні відносини, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, пра­во на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання.

Конституція України визнає іммігрантів, їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, тобто саме їх фізичне існу­вання, найвищою соціальною цінністю. Адже такі властивості лю­дини, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека, є вихідною умовою життєдіяльності іммігрантів. Тому невідчужуване право на життя, яке належить їм від народження, є абсолютним правом і має захищатися державою, безпосередньо входити до сфери відповідаль­ності держави. Без дотримання цього права всі інші права і свободи іммігрантів не мають цінності і корисності.

Іммігранти не можуть бути свавільно позбавлені життя, й обов'я­зок держави — захищати право на життя. Основний Закон України, визнаючи невід'ємне право на життя (частина перша статті 27) і га­рантуючи це право від скасування (частина друга статті 22), водночас закріплює положення про те, що кожен, у тому числі іммігрант, має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань (частина третя статті 27). Відповідно до положення частини п'ятої статті 55 Конституції України іммігрант має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань.

Держава забезпечує право на життя іммігрантів різноманітними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби зі злочинністю тощо.

121

Кримінальним кодексом України для гарантування права на жит­тя визначено злочини проти життя й здоров'я людини, за які перед­бачаються різні покарання, за найтяжчі з яких за вироком суду при­значається позбавлення волі. Як відомо, смертну кару в Україні як вид покарання Рішенням Конституційного Суду України від 29 груд­ня 1999 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), а отже, в новому Кримінальному кодексі Ук­раїни вона відсутня.

Повага до честі і гідності є важливою складовою людського жит­тя. Усі люди вільні й рівні у своїй гідності та правах. Захист гідності іммігрантів відбувається у двох напрямах.

Відповідно до частини другої статті 28 Конституції України вони не можуть бути піддані катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню чи покаранню. Це уз­годжується з положеннями Конвенції проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів по­водження і покарання 1984 року, учасницею якої є Україна. За стат­тею 1 цієї Конвенції поняття "катування" визначає будь-яку дію, якою певній особі, у тому числі іммігранту, навмисне спричиняють­ся сильний біль або страждання (фізичне чи моральне), щоб отрима­ти від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підоз­рюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, яка ґрунтується на дискримінації будь-якого ха­рактеру, коли такий біль або страждання спричиняються державни­ми посадовими особами чи іншими офіційними особами, чи з їх підбурювання, чи з їх відома або з їх мовчазної згоди.

Передбачається неможливість піддання іммігрантів без їх згоди медичним, науковим та іншим дослідам (частина третя статті 28 Конституції України). До того ж такі досліди не повинні мати ха­рактер катувань чи бути пов'язані з жорстоким, нелюдським або та­ким, що принижує їх гідність, поводженням.

На забезпечення поваги до гідності людини національним зако­нодавством України встановлено різноманітні правові засоби. Зок­рема, стаття 155 Сімейного кодексу України встановила, що здійс­нення батьками своїх прав та виконання обов'язків має ґрунтувати­ся на повазі до прав дитини та її людської гідності; при здійсненні митного контролю та оформлення не допускається приниження честі і гідності (стаття 150 Митного кодексу України).

122

З правом на життя, повагою до гідності іммігрантів пов'язано їх право на свободу та особисту недоторканність.

Згідно з положеннями статті 29 Конституції України, вони не мо­жуть бути заарештовані або триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, вста­новлених законом. Положення Конституції України проголошують, що тримання під вартою може мати місце або як міра кримінально­го покарання, або як запобіжний захід на період досудового провад­ження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. В цих випадках потрібно вмотивоване судове рішення або обвинувальний вирок. За статтею 9 (3) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду їх справи, не має бути загальним правилом. Взяття під вар­ту до суду має застосовуватися лише у тому разі, коли воно є розум­ним та необхідним. Ця стаття кожній підозрюваній особі гарантує та­кож право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його при­пинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання іммігранта під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути пе­ревірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протя­гом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмо­тивованого рішення суду про тримання під вартою (частина третя статті 29 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 14 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України, прокурор повинен негайно звільнити кожно­го, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою по­над строк, передбачений законом чи судовим вироком.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його пра­ва та надано можливість з моменту затримання захищати себе особи­сто та користуватися правовою допомогою захисника. Іммігранти на підставі статті 59 Конституції України мають право на правову до­помогу і є вільними у виборі захисника своїх прав. Для надання до­помоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура, діяльність якої регламентується Законом України "Про адвокатуру".

123

Складовою частиною прав іммігрантів, пов'язаних з їх свободою, гідністю, є право на недоторканність житла, що узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку не інакше як за вмотивованим рішенням суду.

За незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння іммігранта, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недотор­канність житла, статтею 162 Кримінального кодексу України перед­бачено штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службо­вою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його за­стосування, — караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя лю­дей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння іммігранта, проведення в них огляду й обшуку. Нормативно-правовими актами, якими регулюються ці питання, зокрема, є Кримінально-процесуаль­ний кодекс України, закони України "Про міліцію", "Про захист економічної конкуренції", "Про розвідувальні органи України".

Згідно зі статтею 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на добровільній згоді жінки і чоловіка.

Іммігранти можуть укладати й розривати шлюби із громадяна­ми України та іншими особами відповідно до законодавства Украї­ни. Зазначена категорія осіб має рівні з громадянами України права й обов'язки у сімейних відносинах (стаття 275 Сімейного кодексу України, стаття 18 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

Загальні засади регулювання сімейних відносин закріплені у статті 7 Сімейного кодексу України:

сімейні відносини регулюються зазначеним Кодексом та інши­

ми нормативно-правовими актами;

сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю

(договором) між їх учасниками;

124

сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є

допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та

інтересів суспільства;

регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням

права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього

права на особисту свободу та недопустимості свавільного

втручання у сімейне життя;

учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обме­

жень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, ре­

лігійних та інших переконань, етнічного та соціального по­

ходження, матеріального стану, місця проживання, за мовни­

ми та іншими ознаками;

жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних

відносинах, шлюбі та сім'ї;

дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав,

які встановлені Конституцією України, Конвенцією про пра­

ва дитини, іншими міжнародними правовими актами, визна­

ними в Україні;

регулювання сімейних відносин має здійснюватися з макси­

мально можливим урахуванням інтересів дитини, непраце­

здатних членів сім'ї.

сімейні відносини регулюються на засадах справедливості,

добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад

суспільства;

10) кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Шлюб між громадянином України та іммігрантом, а також шлюб між самими іммігрантами реєструються в Україні відповідно до Сімейного кодексу України.

Особливості застосування законодавства про шлюб та сім'ю до іммігрантів встановлені розділом VI Сімейного кодексу України.

Шлюб між іммігрантами, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і(або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або кон­сула.

Якщо шлюб між іммігрантами або в інших випадках зареєстрова­ний за межами України за законом держави — місця його реєстрації, то такий шлюб згідно зі статтею 278 Сімейного кодексу України є дійсним в Україні. Таке саме правило діє і щодо розірвання шлюбу.

125

Стаття 291 Сімейного кодексу України передбачає, що сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить загальним засадам регулювання сімейних відно­син, що встановлені у статті 7 цього Кодексу.

Відповідно до Сімейного кодексу України та Закону України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" наказом Міністерства юстиції України № 52/5 від 18 жовтня 2000 року (за­реєстровано в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940) затверджено Правила реєстрації актів громадянського стану в Україні, чинність яких поширюється також на іммігрантів. За цими Правилами народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, зміна прізвища, імені, по батькові підлягають державній реє­страції в органах реєстрації актів громадянського стану.

Іммігрантам на конституційному рівні та законодавчими поло­женнями гарантується таємниця листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції. Обмеження цього права може бути встановлено лише судом у передбачених законом випадках з метою запобігання злочину чи з'ясування істини під час розслідуван­ня кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інфор­мацію неможливо.

Істотні гарантії дотримання цього права закріплені, зокрема, статтею 187 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 141, 20, 185, 187 Кримінально-процесуального кодексу України. За порушення встановленого статтею 31 Конституції України права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції особа може бути притягнута до кримінальної відпові­дальності за статтею 163 Кримінального кодексу України.

Гарантуючи невтручання в особисте і сімейне життя іммігранта, крім випадків, передбачених Конституцією України, держава забез­печує тим самим можливість з боку кожного з них контролювати інформацію про себе, про свою родину, припинити розголос неба­жаної інформації.

Стаття 23 Закону України "Про інформацію" розуміє інформа­цію про особу як сукупність документованих або публічно оголоше­них відомостей про неї.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширен­ня конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав і свобод людини.

126

Конфіденційна інформація за своїм правовим режимом — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпоря­дженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До конфіденцій­ної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімей­ний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, май­новий стан та інші персональні дані).

Іммігранти, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одер­жаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтере­су і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визнача­ють режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії кон­фіденційної, та встановлюють для неї способи захисту.

Виняток стосується інформації комерційного та банківського ха­рактеру, а також інформації, правовий режим якої встановлено Вер­ховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої становить загрозу життю й здо­ров'ю людей.

Серед конфіденційної інформації особливу вагу має інформація професійного характеру, обмеження якої та засобів її розголошення передбачено національним законодавством України, зокрема Осно­вами законодавства України про охорону здоров'я, законами Украї­ни "Про прокуратуру", "Про службу безпеки України", "Про адво­катуру", "Про нотаріат", "Про банки і банківську діяльність".

Порушення законодавства України про інформацію передбачає дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з національним законодавством України.

Іммігрантам частиною четвертою статті 32 Конституції України гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучен­ня будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріаль­ної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та по­ширенням такої недостовірної інформації.

Реалізація цих конституційних положень знайшла своє відобра­ження, зокрема, у статті 49 Закону України "Про інформацію", стат­тях 7, 440, 4401 Цивільного кодексу України.

127

Нормативно право на невтручання в особисте та сімейне життя нерозривно поєднано з правом іммігрантів на свободу думки і сло­ва, на вільне вираження своїх поглядів і переконань як нематеріаль­ної основи їх вчинків і дій, що гарантовано статтею 34 Конституції України. До того ж положення цієї статті тісно взаємодіють з нор­мами статей 21, 23, 31 і 35 Основного Закону України.

Свобода думки і слова включає свободу шукати, одержувати і поширювати усно, письмово, у художніх формах вираження тощо будь-яку інформацію та ідеї без втручання держави незалежно від державних кордонів.

Такі дії дістають право на існування, коли вони спираються на право іммігрантів вільно збирати, зберігати і поширювати інформа­цію в будь-який спосіб за власним вибором.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах на­ціональної безпеки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.

Статтею 35 Конституції України, статтею 17 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іммігран­там надано право на свободу світогляду та віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи, ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтере­сах охорони громадського порядку, здоров'я та моральності насе­лення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа­ви, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана дер­жавою як обов'язкова.

Іммігрант не може бути увільнений від виконання певних юри­дичних обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів через релігійні переконання. В такий спосіб забезпечується рівність всіх перед законом, що закріплено у статті 24 Конституції України. Єдиний виняток з цього положення стосується військово­го обов'язку громадян України, але дозволяється не звільнення від його виконання, а заміна іншим обов'язком — альтернативною (не­військовою) службою. Положення законів України "Про загальний

128

військовий обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (не­військову) службу" не поширюються на іноземців та осіб без грома­дянства.

Усі правовідносини, пов'язані із свободою світогляду і віроспові­дання, діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом Ук­раїни "Про свободу совісті та релігійні організації", іншими законо­давчими актами, виданими відповідно до Конституції України та зазначеного Закону.

Кримінальним кодексом України визначена міра покарання за по­шкодження релігійних споруд чи культових будинків (стаття 178), не­законне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (стаття 179), перешкоджання здійсненню релігійного обряду (стаття 180), посягання на здоров'я людей під приводом проповідування ре­лігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (стаття 181).

Аналіз норм Конституції і законів України, міжнародних дого­ворів України свідчить, що іммігранти не користуються в повному обсязі політичними правами і свободами, оскільки їх надання безпо­середньо пов'язано з вирішенням проблем забезпечення державного суверенітету і незалежності України, державного будівництва, дер­жавного управління тощо, що відповідає міжнародно-правовим ак­там у галузі прав людини.

За Конституцією України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). У Преамбулі Конституції України визначе­но поняття "Український народ" — це громадяни України всіх на­ціональностей.

Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (стаття 69 Конституції Ук­раїни). Частина перша статті 38 Конституції України в контексті по­ложень частини першої статті 78 Конституції України надала гро­мадянам України право брати участь в управлінні державними спра­вами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого са­моврядування.

На підставі частини другої статті 76 Конституції України, Зако­ну України "Про вибори народних депутатів України" народними депутатами України можуть бути громадяни України; частини дру­гої статті 103 Конституції України, Закону України "Про вибори

129

Президента України" Президентом України може бути обраний гро­мадянин України; частини третьої статті 127, частини третьої стат­ті 148 Конституції України, законів України "Про статус суддів", "Про Конституційний Суд України", "Про судоустрій України" пра­во на зайняття посади професійного судді віднесено до виключних прав громадян України; Закону України "Про вибори депутатів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим" депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть бути громадяни України.

До системи місцевого самоврядування, яке в Україні визнається і гарантується (стаття 7 Конституції України), належать: територіаль­на громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси терито­ріальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, район­ної, обласної ради, сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України (частина четверта статті 6 Зако­ну України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищ­них, міських голів").

Обирати і бути обраними до представницького органу самоор­ганізації населення в порядку, визначеному спеціальним Законом України "Про органи самоорганізації населення", можуть жителі, які на законних підставах проживають на відповідній території села, селища, міста. У контексті положень статей 26, 69, 140 Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про органи самоорганізації населення" поняття "жителі" охоплює, зокрема, іммігрантів, які постійно проживають у межах села, селища, міста.

Конституційний припис частини першої статті 38 щодо права громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевому ре­ферендумах конкретизовано в Законі України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, статті 4 Закону України "Про державну службу", статті 1 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" право на державну службу і службу в органах місцевого самоврядування мають тільки громадяни України.

Частина друга статті 36 Конституції України, частина перша статті 12 Закону України "Про об'єднання громадян", стаття 16 За-

130

кону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства", стаття 6 Закону України "Про політичні партії в Україні" об­межують членство іммігрантів в політичній партії. Політична пар­тія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання гро­мадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (стаття 2 Закону України "Про політичні партії в Україні").

У частині першій статті 36 Конституції України гарантується пра­во громадян України на свободу об'єднання, зокрема, у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволен­ня економічних, соціальних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадсь­кого порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, що узгоджується зі статтею 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, статтею 11 Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, які є ча­стиною національного законодавства України. Згідно з частиною тре­тьою зазначеної статті Конституції України професійні спілки (проф­спілки) є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Громадяни мають право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Стаття 6 Закону України "Про професійні спілки, їх права та га­рантії діяльності" визначає, що громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в поряд­ку, визначених їх статутами, брати участь в їх роботі. Подібне поло­ження міститься і в статті 243 Кодексу законів про працю України.

Іммігранти не можуть створювати профспілок, але можуть до них вступати, якщо це передбачено їх статутами (частина друга статті 6 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності").

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, яке закрі­плене у статті 39 Конституції України, є однією з форм безпосеред­ньої демократії і належить до політичних прав і свобод громадян України. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлю­ватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної

131

безпеки та громадського порядку — з метою запобігання завору­шенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Ще одним прикладом надання певних прав і свобод у політичній сфері іммігрантів є їх право на подання звернення. Відповідно до статті 40 Конституції України, будь-яка людина має право направ­ляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Стаття 1 Закону України "Про звернення громадян" підтверджує практичну реалізацію цього права особами, які не є гро­мадянами України, за умови їх законного перебування на території України. Право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, за­собів масової інформації та їх посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про охорону дитинства" мають також діти.

Під зверненням потрібно розуміти викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Встановлено порядок, за яким звернення повинні розглядатися і вирішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, які не по­требують додаткового вивчення — негайно, в усякому разі не пізніше п'ятнадцяти діб з моменту їх одержання.

Найбільшими групами прав, якими користуються іммігранти в Україні, є економічні, соціальні та культурні права, закріплені у Конституції і законах України. При цьому вони мають такі ж права й обов'язки, що і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Положення статті 41 Конституції України, статті 13 Закону Ук­раїни "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", статті 11 Закону України "Про власність" визнають іммігрантів су­б'єктами права приватної власності в Україні. Вони мають право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результа­тами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Іммігранти можуть мати у власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети

132

домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, насаджен­ня на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого призначення.

Оскільки земля є основним національним багатством, що пере­буває під особливою охороною держави, Конституція України та Земельний кодекс України обмежують іммігрантів щодо права влас­ності на землю. За статтею 81 Земельного кодексу України іммігран­ти можуть набувати права власності на земельні ділянки несільсько-господарського призначення як у межах населених пунктів, так і поза межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Набуття права власності на такі земельні ділянки здійснюється у разі:

а)             придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,

іншими цивільно-правовими угодами;

б)            викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти неру­

хомого майна, що належать їм на праві власності;

г) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями або особами без громадянства, протягом року підляга­ють відчуженню.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання і гарантує їм рівність перед законом.

Іммігранти не можуть бути протиправно позбавлені права влас­ності, яке набувається в порядку, визначеному зокрема Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, законами України "Про підприємства в Україні", "Про споживчу кооперацію". Право приватної власності є непорушним, що гарантується законами Ук­раїни.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом та за умови поперед­нього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості до­пускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, що рег­ламентується законами України "Про правовий режим воєнного стану", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про зону надзвичайної екологічної ситуації".

133

Випадки примусового відчуження передбачаються, наприклад, Цивільним кодексом України, Законом України "Про власність", "Про охорону культурної спадщини", а порядок — Цивільним про­цесуальним кодексом України.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Приватна власність зобов'язує іммігрантів використовувати свою власність не тільки в своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Консти­туції України).

Право приватної власності взаємопов'язане зі свободою підприєм­ницької діяльності. На підставі статті 42 Конституції України, статті 7 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без грома­дянства", законів України "Про підприємництво", "Про підприєм­ства в Україні", інших законодавчих актів іммігранти, які не обме­жені законом у правоздатності або дієздатності, мають право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. При цьому вони мають такі ж права й обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність, пов'язана з виробництвом продукції, на­данням послуг з метою отримання прибутку. Вона здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодав­ством України.

Інвестиційна, а також зовнішньоекономічна діяльність, які є вида­ми підприємницької діяльності, дозволені іммігрантам законами Ук­раїни, зокрема, "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про інвестиційну діяльність", "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяль­ності (частина третя статті 42 Конституції України). Не допускають­ся зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція, що регу­люється законами України "Про захист від недобросовісної конку­ренції", "Про захист економічної конкуренції". Види і межі моно­полії визначаються, зокрема, Законом України "Про природні мо­нополії".

134

Закріплюючи право на підприємницьку діяльність, Конституція України у частині четвертій статті 42 встановлює обов'язок держави здійснювати контроль за якістю й безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, захищати права іммігрантів як споживачів. Більш детально захист цих прав регулюється в Законі України "Про захист прав споживачів".

Група соціальних прав, якими на підставі Конституції України, законів України, інших нормативно-правових актів можуть корис­туватися іммігранти, за своєю кількістю є значною. До них нале­жать: право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, право на сприятливе навколишнє середовище та еколо­гічну безпеку.

Відповідно до статті 43 Конституції України, іммігранти мають право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються. Використання примусової праці забороняється, як і використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах.

Зазначена категорія осіб має право на належні, безпечні та здо­рові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної зако­ном. Право на своєчасне одержання винагороди захищається, зок­рема, Кодексом законів про працю України, законами України "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці".

Іммігранти не можуть призначатися на окремі посади або займа­тися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю по­в'язане з належністю до громадянства України (частина четверта статті 8, стаття 23 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"). Так, лише громадяни України можуть призначатися прокурорами і слідчими (стаття 46 Закону України "Про прокуратуру"), бути головами селянського (фермерського) гос­подарства (стаття 4 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство"), адвокатами (стаття 2 Закону України "Про адвока­туру"), аудиторами (стаття 5 Закону України "Про аудиторську діяльність"), нотаріусами (стаття 3 Закону України "Про нотаріат"), дипломатичними працівниками (стаття 9 Закону України "Про дип­ломатичну службу").

135

Законодавством України виокремлено іноземців та осіб без гро­мадянства, які вступають у трудові відносини з підприємствами, ус­тановами і організаціями на підставі дозволів на працевлаштуван­ня, та тих, для виконання професійних обов'язків яких не потрібні дозволи. На це впливає також постійне чи тимчасове перебування в Україні. Зокрема, у разі постійного проживання на законних підста­вах в Україні іммігранти можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Право іммігрантів, які працюють, на відпочинок проголошено статтею 45 Конституції України, статтею 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочин­ку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скоро­ченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються Ко­дексом законів про працю України, Законом України "Про відпуст­ки" від 15 листопада 1996 року тощо.

Право на соціальний захист за статтею 46 Конституції України включає право на забезпечення у разі повної, часткової або тимча­сової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а та­кож у старості та в інших випадках.

Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Іммігранти мають право на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. У разі коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іммігран­там на підставах і в порядку, встановлених законодавством України та міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном (стаття 11 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства").

Це право знайшло своє відображення і конкретизовано у законах України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про пенсійне забезпе­чення", "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування",

136

"Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне страхування", "Про державні соціальні стандарти та державні со­ціальні гарантії", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з ди­тинства та дітям-інвалідам", в інших нормативно-правових актах.

Зокрема, частиною другою статті 1 Закону України "Про держав­ну допомогу сім'ям з дітьми" закріплено, що іммігранти мають пра­во на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України.

Щодо пенсійного забезпечення, то в статті 63 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зазначається, що іммігрантам, а також їх сім'ям у тих випадках, коли для призначення пенсії потрібний пев­ний стаж роботи, пенсії призначаються за умови, що половина не­обхідного стажу роботи припадає на роботу в Україні, якщо дого­ворами (угодами) не передбачено інше, або незалежно від цього співвідношення, якщо сплачено повністю необхідні страхові внески до Пенсійного фонду України.

Громадянам колишніх республік Союзу РСР, які проживають на території України, пенсія виплачується на загальних підставах.

Частиною національного законодавства України після ратифі­кації законами України стали, зокрема:

Угода про гарантії прав держав-учасниць Співдружності не­

залежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 бе­

резня 1992 року;

міжурядові угоди у сфері пенсійного забезпечення з Литовсь­

кою Республікою (16 травня 1995 року), Республікою Грузія

(22 листопада 1995 року), Азербайджанською Республікою (17

травня 1996 року), Республікою Молдова (29 жовтня 1996

року), Республікою Білорусь (22 листопада 1996 року);

договори про співробітництво у галузі соціального забезпечен­

ня з Естонською Республікою (4 листопада 1997 року), Королів­

ством Іспанія (17 грудня 1997 року), Латвійською Республікою

(19 березня 1999 року), Словацькою Республікою (20 вересня

2001 року), Литовською Республікою (10 січня 2002 року), Чесь­

кою Республікою (22 листопада 2002 року), Республікою Бол­

гарія (22 листопада 2002 року).

У статті 47 Конституції закріплено право іммігрантів на житло. Вони не можуть бути примусово позбавлені житла інакше як на

137

підставі закону за рішенням суду, наприклад, конфіскації у зв'язку з вчиненням злочину.

Стаття 12 Закону України "Правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначає право іммігрантів на житло на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, якщо інше не перед­бачено законодавством України.

Право власності на житло в Україні іммігранти набувають на­самперед шляхом придбання його на основі цивільно-правових угод (купівля-продаж, дарування, міна, спадщина тощо) у приватну власність.

Придбання житла іммігрантами шляхом його індивідуального будівництва на відведеній для цього земельній ділянці з її викупом, на якій розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності, є можливим.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України іммі­гранти мають право на охорону здоров'я, медичну допомогу та ме­дичне страхування. За статтею 10 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства" іммігранти мають право ко­ристуватися медичною допомогою нарівні з громадянами України.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" № 1146 від 17 вересня 1996 року встановлено, що надання медичної допомоги іноземцям, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством України. Зокрема, медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та наукових установах хворим на тубер­кульоз іммігрантам, а також особам, яким надано статус біженця в Україні, медичний (диспансерний) нагляд, санаторно-курортне ліку­вання у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях відповід­но до Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберку­льоз" надаються нарівні з громадянами України безоплатно.

Іммігранти мають право звернутися за нагальною медичною до­помогою до будь-якого державного та комунального закладу охо­рони здоров'я України, існуючу мережу яких частиною третьою статті 49 Конституції України заборонено скорочувати.

Право іммігрантів на освіту ґрунтується на статті 53 Конституції України.

Стаття 14 Закону "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства" встановлює, що іммігранти мають право на освіту

138

нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без гро­мадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено за­конодавством та міжнародними договорами України.

Іммігранти, прийняті до навчально-виховних закладів України, мають права та обов'язки учнів і студентів відповідно до законодав­ства України.

Частина четверта статті 3 Закону України "Про освіту" містить норму про те, що іммігранти здобувають освіту в навчальних закла­дах України відповідно до чинного законодавства України та міжна­родних договорів України.

Відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України "Про загальну середню освіту", іммігранти здобувають повну загальну се­редню освіту у порядку, встановленому для громадян України.

На підставі частини другої статті 4 Закону України "Про вищу ос­віту" іммігранти мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів державного бюджету Ук­раїни, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Частина четверта статті 53 Конституції України передбачає лише для громадян України безоплатно здобувати вищу освіту в дер­жавних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Як випливає з Положення про прийом іноземців та осіб без гро­мадянства на навчання до вищих навчальних закладів, затвердже­ного Постановою Кабінету Міністрів України № 1238 від 5 серпня 1998 року, іммігранти мають право вступу до навчальних закладів нарівні з громадянами України. Відповідно до цього Положення Міністерство освіти і науки України наказом № 678 від 28 листопа­да 2002 року затвердило зразок і Положення про порядок видачі сту­дентського квитка іноземцю (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 грудня 2002 року за № 964/7252).

Постановою Кабінету Міністрів України "Про навчання інозем­них громадян в Україні" № 136 від 26 лютого 1993 року визначено, що з 1 березня 1993 року:

• підготовка фахівців для зарубіжних країн у навчальних закла­дах України здійснюється за міждержавними угодами Украї­ни з іншими країнами, а також угодами міністерств, відомств, навчальних закладів України, що укладені з органами управ­ління освітою, організаціями та фірмами інших країн і міжна­родними організаціями;

139

• навчання іноземців та осіб без громадянства здійснюється пе­реважно на компенсаційній основі (крім громадян держав-учасниць СНД) та за відповідними міжнародними угодами, а також Положеннями про порядок обліку договорів (кон­трактів) про навчання іноземців та осіб без громадянства в Україні, які затверджені наказом Міністерства освіти України 11 липня 1997 року за № 267.

Указом Президента України "Про заходи щодо розвитку економі­чного співробітництва областей України із суміжними прикордонни­ми областями Російської Федерації" № 112 від 25 березня 1994 року з метою розширення співробітництва областей України із суміжними прикордонними областями Російської Федерації та сприяння розвит­кові їх економічних відносин Донецькій, Луганській, Сумській, Харківській та Чернігівській обласним державним адміністраціям надано, зокрема, право за участі відповідних міністерств України погоджувати з керівництвом областей Російської Федерації квоти на безоплатну підготовку спеціалістів у навчальних закладах прикор­донних областей.

Для навчання іммігрантів виділяється щорічно до однієї тисячі державних стипендій, розподіл яких між міністерствами, відомства­ми та навчальними закладами здійснює Міністерство освіти і науки України. Умови навчання, проживання, медичного обслуговування цієї категорії осіб визначаються спеціальним Положенням, інших — відповідними угодами (договорами, контрактами).

Кабінет Міністрів України рекомендував міністерствам, відом­ствам і навчальним закладам України при укладанні угод (дого­ворів, контрактів) компенсацію за навчання іммігрантів у вільно конвертованій валюті відповідно до курсу США у розмірі не менше ніж:

а)             на підготовчому факультеті (відділенні) — одна тисяча до­

ларів США на рік;

б)            на основному факультеті — 1,5 тис. доларів США на рік;

в)             навчання в аспірантурі та стажування — 2,5 тис. доларів США

на рік;

г)             підвищення кваліфікації — 300 доларів США на місяць.

Щодо результатів своєї інтелектуальної, творчої діяльності, то

відповідно до статті 5 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" іммігранти мають рівні з громадянами України права на правову охорону сорту рослин; статті 5 Закону України "Про охо-

140

рону на винаходи і корисні моделі” — на правову охорону винаходу (продукт — це пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин тощо; спосіб; застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням) і корисної моделі (кон­структивне виконання пристрою); статті 4 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" — на правову охорону промис­лових зразків (форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб); статті 5 Зако­ну України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" — на правову охорону знака (словесні, зображувальні, об'ємні та інші по­значення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи по­єднанні кольорів); статті 6 Закону України "Про авторське право і суміжні права" — на правову охорону творів у галузі науки, літера­тури, мистецтва; статті 5 Закону України "Про охорону прав на заз­начення походження товарів" — на правову охорону зазначення по­ходження товару, що охоплює просте зазначення походження това­ру (будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару) та кваліфіковане зазначення походження товару (термін, до якого включаються назва місця походження товару і географічне зазначення походження товару).

Оскільки наша держава надає іммігрантам права й свободи, вона надає і гарантії їх судового захисту в судах України, що закріплено у статтях 8, 55 Конституції України.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдик­ція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі (стаття 124 Конституції України).

Відмова суду в прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформ­лених відповідно до чинного законодавства України, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції Украї­ни не може бути обмежене навіть в умовах воєнного і надзвичайно­го стану.

Відповідно до Конституції України залежно від характеру пору­шень прав і свобод іммігрантів гарантується судовий захист їхніх прав і свобод, який може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

141

У судочинстві іммігранти як учасники процесу користуються та­кими ж процесуальними правами, що і громадяни України (стаття 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства"), тобто у цьому питанні мають національний режим.

Згідно зі статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" іммігран­ти, як і громадяни України, можуть звернутися з письмовим клопо­танням до Конституційного Суду України як єдиного органу кон­ституційної юрисдикції в Україні лише про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забез­печення реалізації чи захисту своїх конституційних прав і свобод.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлу­мачення Конституції України та законів України є наявність неод­нозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо іммігранти вважають, що це може призвести або призвело до пору­шення їхніх конституційних прав і свобод.

У рішенні Конституційного Суду України, яке є обов'язковим для виконання на території України, остаточним і не може бути оскар­женим, офіційно тлумачаться положення Конституції України та за­конів України, щодо яких було подано конституційне звернення. Якщо при тлумаченні закону України або його окремих положень була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України (неконституційність), Конституційний Суд України у цьо­му ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього закону.

Закони або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом Украї­ни рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана іммігрантам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина третя статті 152 Консти­туції України).

До повноважень Конституційного Суду України не належать пи­тання щодо законності актів органів державної влади, органів вла­ди Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядуван­ня, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Надання іммігрантам національного режиму в галузі цивільного процесуального права законодавство України, зокрема статті 423,

142

424 Цивільного процесуального кодексу України, не пов'язує з їх проживанням на території України, оскільки таким правом корис­туються як ті, хто постійно перебуває в Україні, так і ті, хто тимча­сово перебуває у приватних, службових, громадських справах, на на­вчанні, як туристи та з іншою метою.

При цьому не має значення, чи існує договір про надання право­вої допомоги або інша спеціальна угода з відповідною державою і те, чи проживають іммігранти в Україні чи в будь-якій іншій дер­жаві.

Наданий іммігрантам національний режим не передбачає з'ясу­вання судом у процесі з конкретної справи, чи законодавство інозем­ної держави містить вимоги рівності прав для громадян і юридич­них осіб України.

Конституція України, цивільне процесуальне законодавство Ук­раїни не містять будь-яких обмежень чи умов, виконання яких необ­хідне іммігрантам для звернення до суду. Тим часом законодавство інших держав, наприклад Аргентини, Федеративної Республіки Німеччини, Франції, Італії, передбачає інститут внесення застави для забезпечення судових витрат (caution judicatum solvi), що є обмежен­ням доступу до правосуддя. Сутність цього інституту полягає у покла­данні на позивача — іноземця чи особу без громадянства обов'язку внести завчасно в суд певну грошову суму як забезпечення сплати су­дових витрат на той випадок, якщо відповідач понесе їх у разі відмо­ви позивачу — іноземцю або особі без громадянства у позові.

Нині з розвитком міждержавних відносин держави прагнуть об­межити застосування цього інституту. Зокрема, статтею 43 Догово­ру між Україною та Латвійською Республікою про правову допомо­гу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримі­нальних справах, який ратифіковано законом від 22 грудня 1995 року, встановлено, що громадян однієї Договірної Сторони, які про­живають або знаходяться на території однієї з Договірних Сторін та подали документи до суду другої Договірної Сторони, неможливо примусити сплатити грошову заставу для забезпечення оплати про­цесу тільки тому, що вони є іноземцями і їхнє місце проживання не знаходиться на території тієї Договірної Сторони, до суду якої вони звернулись.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та закон­них інтересів іммігрантів, які беруть в ньому участь, а також швидке

143

і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення пра­вильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив зло­чин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України застосову­ються при провадженні в справах про злочини іммігрантів, за винят­ком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Для судового захисту своїх порушених або оспорюваних прав і свобод чи охоронюваних законом інтересів іммігранти мають право порушувати не лише позовне провадження, а й провадження у спра­вах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження.

Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України, статтею 248 1 Цивільного процесуального кодексу України, Постановою Пле­нуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують пра­ва та свободи громадян" № 13 від 3 грудня 1997 року, іммігранти ма­ють гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрис­дикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо іммігрант вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність по­рушують або утискують їх особисті права і свободи чи перешкоджа­ють їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах неза­лежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановле­ний інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, які прий­няли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).

Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не пе­решкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Іммігранти володіють не лише правами і свободами, а й мають обов'язки, які є невід'ємною складовою їхнього правового статусу, перед державою і суспільством, де їм "забезпечується вільний і все­бічний розвиток" (стаття 23 Конституції України).

Обов'язки стосуються здійснення прав і свобод іммігрантами, економічної, соціальної, культурної тощо сфер діяльності.

144

На конституційному рівні закріплено обов'язки, які мають за­гальний характер і залежать від конкретного правового статусу осо­би, що пов'язано з належністю до громадянства України. На мігрантів не покладається додаткових обов'язків порівняно з грома­дянами України, ніж ті, що запроваджені системою права; адже подібні заборони і вимоги Конституції України повністю стосують­ся й громадян України, оскільки правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких іммігранти не можуть бути примушеними робити те, що не передбачено законодавством (час­тина перша статті 19 Конституції України). У деяких випадках об­сяг обов'язків іммігрантів вужчий, ніж для громадян України. На них не поширюється конституційний обов'язок, зокрема, захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шану­вання її державних символів (частина перша статті 65 Конституції України).

До конституційних обов'язків, які повинні виконувати іммігранти, належать зокрема:

не відмовлятися від своїх обов'язків перед державою або від

виконання законів за мотивами релігійних переконань (части­

на четверта статті 35);

утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти піклувати­

ся про своїх непрацездатних батьків (частина друга статті 51);

здобувати обов'язкову повну загальну середню освіту (части­

на друга статті 53);

не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (час­

тина перша статті 60);

не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (частина

друга статті 62);

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшко­

довувати завдані ним збитки (стаття 66);

сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановле­

них законом (частина перша статті 67);

неухильно дотримуватися Конституції України та законів Ук­

раїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших

людей (частина перша статті 68).

Деякі норми Конституції містять обов'язки як іммігрантів, так і держави, сформульовані у непрямій формі. Так, частина друга стат­ті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, вико-

145

ристання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Обов'язки щодо іммігрантів має також і держава. Наприклад, го­ловний конституційний обов'язок держави — утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції Ук­раїни); обов'язок держави — захищати життя людей (частина друга статті 27 Конституції України).

На законодавчому рівні обов'язки іммігрантів закріплено в нор­мативно-правових актах, в яких врегульовано ті чи інші питання, що стосуються їхнього правового статусу.

Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства" встановлено, що іммігранти зобов'язані:

при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди націо­

нальним інтересам України, правам, свободам і законним інте­

ресам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (ча­

стина четверта статті 2);

поважати та дотримуватися Конституції і законів України,

шанувати традиції та звичаї Українського народу (частина

п'ята статті 2);

у встановленому порядку зареєструвати свої національні пас­

порти або документи, які їх замінюють (частина п'ята статті 3);

при зміні місця проживання повідомити про це органи внут­

рішніх справ, де зареєстровано їх національні паспорти або

документи, що їх замінюють (частина шоста статті 3);

дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися

правил користування жилими приміщеннями (частина третя

статті 12);

дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури, інших

культурних цінностей (стаття 15).

Деякі заборони можна розглядати і як відповідний обов'язок не вчиняти зазначених дій. У такому вигляді у Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено обов'язок не розпалювати релігійну ворожнечу та ненависть, а також ображати почуття громадян України, іноземців, осіб без громадянства у зв'язку з їх релігійними переконаннями (частина друга статті 17).

146