Проблеми внутрішньоорганізаційної комунікації в уряді

Щодо комунікації, як зовнішньої, так і внутрішньої, уряд — це завжди ієрархічна система, яка намагається виступати монолітною силою. «Коли президент наказує "Стрибай", треба лише запитати: "Як високо?"», — так сформулював норми поведінки Д. Еліхман, помічник американського президента Р. Никсона.

Намагання уряду виступати монолітом зумовлює його секретність.

Секретність, у свою чергу, породжує низку комунікаційних проблем.

Саме уряд має право і активно використовує можливість засекречувати суспільно значущу інформацію, що насправді зачіпає права громадян. Перша особа виконавчої влади може створювати інститути, які формально не підзвітні парламенту, та наділяти їх винятковими повноваженнями. Наприклад, у США це Рада національної безпеки при президентові. Деякі оглядачі вважають, що це небезпечно, оскільки Рада формується та підпорядковується лише президенту, вона не є обраною і контрольованою, натомість, як засвідчує новітня американська історія, ухвалює доленосні для країни рішення, особливо в період зовнішньополітичних криз (наприклад, під час війни у В'єтнамі).

Секретність уряду викликає роздратування преси та бажання по-мститися. Колишній російський президент Б. Єльцин так описує конфлікт з пресою уряду прем'єра Є. Примакова, до речі, у минулому журналіста, кореспондента газети "Правда" на Близькому Сході (багато хто вважає, що кореспондентська робота була для нього прикриттям для шпигунства): "Журналісти від самого початку чомусь не дуже жалували уряд Примакова. Відчували, що нелюбов буде взаємною і пристрасною. Невдовзі виявилося, що саме спровокувало пресу на таку швидку і, як мені спершу здавалося, несправедливу критику: абсолютна закритість нового кабінету. Було дано чітку вказівку апарату уряду приховувати інформацію від преси, мінімум інтерв'ю, спілкування з журналістами — лише під жорстким контролем... Давалася взнаки багаторічна школа роботи Євгена Максимовича в закритих закладах — ЦК КПРС, МЗС, СЗР" [8].

Уряд усіляко запобігає витоку зі своїх структур суперечливої інформації, а надто, заявам окремих урядовців, які не погоджуються з курсом першої особи.

60

Американський науковець Дж. Аллісон зазначав, що урядова політика не є такою, яку одностайно підтримують усі урядовці. Вона розпорошена серед величезної кількості інституційних "гравців" (термін Дж. Аллісона) [28].

У цьому середовищі неминуче виникає конфлікт інтересів, оскільки ці "гравці" діють залежно від особистих і корпоративних інтересів: хтось веде власну лінію і протидіє або саботує виконання ухвалених рішень, бо переконаний у їх помилковості, хтось намагається у такий спосіб дискредитувати керівника, аби просунутися вище службовими сходинками. Інтереси "гравців" можуть лежати у площині глобальних міркувань (власне бачення інтересів країни, патріотизм тощо).

У жовтні 2000 р. під час розгляду на дні уряду у Верховній Раді України питання про стан підготовки підприємств паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) до роботи в осінньо-зимовий період (доповідала віце-прем'єр-міністр Ю. Тимошенко) прес-служба Державної податкової адміністрації (ДПА) розповсюдила заяву про те, що у звіті уряду наведено неправдиві дані щодо ситуації в ПЕК. Мало того, у заяві зазначалося, що, за даними ДПА, ситуація в ПЕК не лише не поліпшилась, а навіть погіршилась.

Наступного дня прем'єр-міністр України В. Ющенко на засіданні уряду закликав усіх членів Кабінету Міністрів "працювати задля спільних інтересів". Він зазначив, що "арифметична дискусія" між віце-прем'єром і головою ДПА щодо показників обліку та звітності в ПЕК і однобічне оприлюднення її у пресі податківцями неприпустимі, у тому числі з етичної точки зору. "Кожний повинен виконувати свої функціональні обов'язки, а не інспірувати політичні авантюри", — зазначив В. Ющенко. Він повідомив, що під час бесіди з головою ДПА М. Азаровим заявив про "неприпустимість такої лінії поведінки, коли замість спільної роботи над розв'язанням проблем в хід ідуть суто політичні методи". Прем'єр зробив офіційне зауваження голові ДПА, а також дав вказівку про створення відповідної комісії, яка проведе службове розслідування. У справу втрутився президент Л. Кучма. Він підписав розпорядження про створення спеціальної комісії з перевірки достовірності інформації про розрахунки в ПЕК. Головою комісії було призначено секретаря Ради національної безпеки і оборони Є. Марчука. Але, як зазначали оглядачі, попередня гостра критика Є. Марчуком діяльності віце-пре-м'єра Ю. Тимошенко одразу посіяла сумніви щодо об'єктивності роботи комісії. Комунікаційна обстановка ще більше загострилася,

61

коли він оголосив про підтримку позиції ДПА. Мало того, виявилося, що кілька міністрів уряду завізували обидва документи. І це стало фінальною крапкою. Згодом анонімне джерело у президентській адміністрації повідомило інформагентствам про надісланий прем'єр-міністром В. Ющенком лист президенту Л. Кучмі з 12 умовами подальшого перебування на посаді, включаючи вимогу припинити антиурядову пропагандистську кампанію на державному телебаченні. Тиждень поспіль цю інформацію відмовлялися коментувати, аж поки прес-секретар прем'єр-міністра не спростувала факт існування листа. Лише скандал навколо обнародуваного народним депутатом О. Морозом аудіозапису розмов вищих посадових осіб про нейтралізацію журналіста Г. Гонгадзе відволік загальну увагу від цієї ситуації.

У середині 90-х років в Ізраїлі опозиція та преса активно заговорили про "ізраїльського Распутіна" — київського імігранта А. Лі-бермана, найближчого радника прем'єр-міністра Б. Нетаньягу. Обіймаючи посаду генерального директора офісу прем'єра, він зумів перебрати до рук величезну владу, контролюючи мало не все — починаючи від доступу до прем'єра і закінчуючи прийняттям зовнішньополітичних ініціатив. До того ж він уславився брутальними манерами. Навіть урядовці обурювалися: "Прем'єром обирали Нетаньягу. Але ж не Лібермана".

У 1996 р. найближчий радник президента Б. Клинтона Д. Морріс, якому мало не сліпо довіряло президентське подружжя, бо він конструював перемогу Б. Клинтона ще на виборах губернатора у штаті Арканзас у 1980 p., зненацька для багатьох добровільно пішов у відставку. Він знав, що наступного дня у пресі з'явиться сенсаційна публікація про його стосунки з проституткою. І річ була не лише в моралі. Дівиця, зрозуміло, не задарма розповіла репортерам, що Д. Морріс показував їй надсекретні документи Білого дому і навіть давав їй телефонну слухавку, коли до нього дзвонив президент. Звістку про те, що Д. Морріс "погорів", радо зустріли у штаті Білого дому, оскільки його там не любили за пихатість.

За таких умов президенти і прем'єр-міністри постають перед необхідністю вдаватися до заходів, які б підтримували комунікаційну дисципліну у виконавчій гілці влади та попереджували спроби урядової бюрократії обнародувати невигідну керівникам інформацію.

"Стратегія одного голосу" покликана досягти комунікаційної єдності. Започаткували її американський президент Дж. Кеннеді та його прес-секретар П. Селінджер, які встановили жорсткий контроль над тим, яку інформацію варто надавати громадськості і хто саме

62

уповноважений її оприлюднювати та коментувати. Саме вони сформулювали правило: уряд мусить говорити в один голос [58].

Пізніше прес-секретар наступного президента — Л. Джонсона — Дж. Крістіан зобов'язав одного з підлеглих кожного ранку спілкуватися з прес-службами усіх міністерств, щоб визначити, з яких питань вони готують інформацію, і щоб повідомлення з урядових установ не були суперечливими.

Нарешті, у 1968 р. президент Р. Никсон заснував при Білому домі Офіс комунікацій на заміну президентського прес-офісу. На відміну від останнього Офіс комунікацій мав не просто забезпечувати інформацією журналістів, а й контролювати порядок денний громадського обговорення, тобто пропонувати через пресу на розгляд громадськості ті проблеми, які президентська адміністрація була готова обговорювати, бо мала виграшні пропозиції щодо їх розв'язання. Прес-офіс розв'язував лише короткотермінові завдання, а Офіс комунікацій зосередився на довгостроковій інформаційній стратегії. Якщо прес-служба переважно реагувала на події, то Офіс комунікацій узяв за правило планувати події та попереджувати небажане висвітлення пресою дій уряду.

Підраховано, що працівники Офісу комунікацій Білого дому 20-30 відсотків робочого часу витрачають на відстежування та аналізування публікацій у пресі, так званих вирізок. Це допомагає виявити тенденції висвітлення, події та проблеми, що привертають увагу журналістів, оцінки діяльності уряду, а також успіхи та прорахун-ки і в такий спосіб коригувати поточні плани. Неприпустимо, щоб такий аналіз був засобом виявлення критиків для їхнього переслідування. Б. Єльцин так описував практику прем'єра Є. Примакова: "Я краще зрозумів, що сталося у взаємовідносинах прем'єра і журналістів, коли Примаков на зустрічі зі мною вперше дістав свою "особливу папку". У ній було зібрано буквально все, що писали в газетах про новий кабінет та його главу. Усе було акуратно підкреслено кольоровими фломастерами. Чесно кажучи, побачивши це, я не повірив своїм очам. Це ж треба було, щоб усе це не лише прочитали, а й підкреслили і вирізали. Ну, а головне: кому Примаков вирішив скаржитися на журналістів? Мені? "Євгене Максимовичу, я вже давно до цього звик... Про мене кожного дня пишуть уже багато років знаєте в яких тонах. То що ж, газети закривати?" — "Ні, та ви почитайте, Борисе Миколайовичу, це ж цілковита дискредитація нашої політики". У такому дусі ми могли розмовляти з Примаковим годи-ну" [8].

63

Зрештою, Офіс комунікацій став засобом президентського контролю над усією виконавчою гілкою влади, забезпечуючи ефективну внутрішню комунікацію. Дістала поширення крилата фраза: "Тато знає краще". Це завдання сформулював інший президентський прес-секретар Б. Мойєрс: "Треба, щоб президент завжди був поінформований, а ще важливіше, щоб міністерства і відомства знали про те, які питання в інтересах президента і Білого дому" [41].

"Репертуар" урядового паблік рилейшнз складається з низки заходів.

Формування та реалізація комунікаційних планів.

Це перспективна довгострокова програма спілкування урядовців з журналістами, в якій визначено коло посадових осіб, уповноважених говорити від імені організації або висловлюватися з приводу окремих тем.

Прес-конференції.

Як зазначалося, брифінги речників перших осіб держави відбуваються регулярно у визначений час. Вони передбачають короткий огляд головних подій, реакції на них і відповіді на запитання репортерів. Натомість прес-конференції керівників влаштовують з нагоди важливої події (міждержавні переговори, візит за кордон, важливий указ тощо).

Офіційні звіти, що надсилаються пресі для обнародування.

Це щорічні звіти Державного департаменту США про стан свободи у світі, про діяльність Корпусу Миру США в Україні.

Події, влаштовані для мас-медіа.

Як свідчить досвід, для того щоб привернути увагу американських мас-медіа до свого візиту до США, іноземні лідери включають до програми покладання вінка на могилу президента Дж. Кеннеді на Арлінгтонському цвинтарі та відвідини музею Голокосту.

Медіа-тури.

Це організовані поїздки запрошених журналістів за заздалегідь визначеним маршрутом, графіком і програмою. Як правило, медіа-тури пропонують зарубіжним журналістам для ознайомлення з країною.

Включення журналістів до складу делегації.

Багато журналістів, зокрема знімальні групи телебачення, традиційно супроводжують у закордонних вояжах американського президента, що дало підстави ввести в обіг визначення "телевізовані візити". Іноді траплялися курйози. У листопаді 1997 р. виправдали начальника відділу відряджень Білого дому Б. Дейла, звинуваченого у

64

шахрайстві, після того як він переклав вину за розтрату на журналістів, які супроводжували президента та інших вищих посадових осіб. Б. Дейл заявив, що журналісти вимагали такого самого королівського обходження, як і для президента, а саме частих обідів із чотирьох страв і необмеженої кількості шампанського.

Друковані та відео-прес-релізи.

Неформальні зустрічі з репортерами, провідними коментаторами та головними редакторами.

Паблік рилейшнз — це передусім особисті контакти. Неформальне спілкування може відбуватися у формі прес-сніданку або прес-ланчу.

Маючи дружні стосунки з журналістами, можна сподіватися на позитивне висвітлення діяльності організації й отримати інформацію про ймовірні небажані для неї події.

Політичний радник американського президента Дж. Стефанопо-лус так згадує в мемуарах початок відомого скандалу Клинтон — Левінські: "Портьє передав мені слухавку. На лінії були люди з Ей-Бі-Сі. Розгорталася велика історія із звинуваченнями президента та колишньої практикантки Білого дому на ім'я Моніка Левінські. Вони займалися сексом. Клинтон, можливо, сказав їй брехати. Існують аудіозаписи. Старр (слідчий — /. С.) веде розслідування... Отже, поголос у "Ньюзвік" виявився правдою. Минулої суботи, коли президент свідчив у справі Поли Джоне, мої друзі в Білому домі непокоїлися, що часопис "Ньюзвік" готує щось надрукувати про Клинтона і практикантку. Щоправда, наприкінці дня Раму Еманюелю, помічникові президента, сказали, що публікації не буде. Фальшива тривога" [55].

Тіньові зустрічі з головними редакторами та провідними оглядачами.

На відміну від неформальних тіньові зустрічі мають секретний характер. За джентльменською угодою журналісти не мають морального права розголошувати факт зустрічі та ім'я посадовця. Цю практику започаткувала прес-служба американських президентів. Ще у квітні 1961 р. президенту Дж. Кеннеді під час такої зустрічі вдалось умовити запрошених репортерів не повідомляти про майбутню інтервенцію американських військ на Кубу.

До практики тіньових зустрічей американські урядовці вдаються і в контактах з іноземними журналістами. У 1998 р. під час візиту віце-президента А. Гора до Києва кількох українських журналістів запросили пізно ввечері до готелю "Русь", де відомий урядовець по-

З м»                                                                                             65

відомив їх, що не слід очікувати від візиту важливих угод через окремі розбіжності в позиціях сторін щодо обсягів фінансування для закриття Чорнобильської АЕС.

Путівники для преси.

Це довідники, з яких журналісти можуть отримати докладнішу інформацію про конкретну подію або проблему.

Результати соціологічних досліджень.

Для більшої переконливості урядові структури можуть обнародувати сприятливі дані соціологічних досліджень, які б підсилювали правильність урядового курсу.

Невербальні форми комунікації.

Це зовнішні атрибути, жести, стиль одягу.

Наприклад, важливим політичним індикатором у Китаї є одяг. Помічено, що коли перші керівники країни з'являються на публіці у традиційному френчі, названому "маоїсткою", імовірно, будуть заяви про незмінність ідеологічних засад. Натомість, коли вони вдягають строї європейського стилю, це свідчить про їхній намір продовжувати економічну політику відкритості зовнішньому світові, передусім Заходу.

У випадку Лівії, країни, що перебуває в міжнародній блокаді за звинуваченням у підтримці міжнародного тероризму, телебачення, яке відстежують у сусідньому Тунісі, за відсутності традиційних каналів є ексклюзивним джерелом інформації про напрямки зовнішньої політики країни. Навіть символи, показані лівійським телебаченням, свідчать про зміни в офіційній політиці. Заміна мапи арабських країн, що служила тлом для випусків новин, на мапу африканського континенту була сигналом про разючі зміни в зовнішньополітичних пріоритетах Лівії: від ідеї арабської єдності до курсу на поширення в Африці "Третьої універсальної теорії" аль-Кадафі про "Нову цивілізацію" — альтернативу капіталізму та соціалізму. Зміна символів (можемо сказати, зміна бренду лівійської зовнішньої політики) виправдала себе: через деякий час полковник аль-Кадафі висував саме африканські ініціативи, зокрема запропонував саміт лідерів країн Африки для припинення воєн на континенті.

Питання для самоконтролю

1.  Чому важко здійснювати єдину комунікаційну стратегію в уряді?

2. Технічні прийоми досягнення цілей у "стратегії одного голосу".

3.  Невербальні форми комунікації в урядовому паблік рилейшнз.

66