Розділ VI СУБ'ЄКТ НЕЗАКОННОГО ОБІГУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ

Суб'єкт злочину характеризується такими ознаками: а) фізична особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства — ст. 4 і 5 КК); б) досягнення особою встановленого кримінальним законом віку (ст. 10 КК); в) осудність особи — здатність оцінювати свої дії та керувати ними (випливає з поняття неосудності — ст. 12 КК). Це загальні ознаки суб'єкта злочину, які властиві всім складам злочину без винятку.

Суб'єкти деяких злочинів мають ще й інші, факультативні (додаткові) ознаки. Вони передбачені в кримінальному законі або прямо з нього випливають і характеризують: а) соціальну роль і правовий стан суб'єкта; б) фізичні властивості суб'єкта; в) взаємовідносини суб'єкта з потерпілим1.

До першої групи таких ознак належать: громадянство (громадянин України — ст. 56 КК, іноземний громадянин або особа без громадянства — ст. 57 КК); службове становище особи (посадова особа; особа, яка провадить дізнання; слідчий, прокурор або суддя — статті 165—168, 171, 172, 173—176 КК тощо); професія, рід діяльності, характер виконуваної роботи (працівник залізничного транспорту, лікар, працівник торгівлі або сфери обслуговування — статті 77, 109, 113, 155, 155і, 1552 ККтощо); відношення до військової служби (військовослужбовець, військовозобов'язаний, призовник — статті 72, 73, 192, гл. XI КК); роль у судовому процесі (свідок, експерт, перекладач — статті 178, 179 КК); засуджений чи взятий під варту (особа, засуджена за тяжкий злочин,— ч. 2 ст. 69і, ч. 2 ст. 183, ч. 1 ст. 1883 КК; судимість (ч. 2 ст. 206 КК та ін.); особливо небезпечний рецидивіст (ч. 2 ст. 69і, ч. 4 ст. 117 КК тощо). Другу групу складають ознаки, що стосуються віку (повноліття — наприклад, статті 208, 208', 2082 КК), статі (чоловік - статті 117, 122 КК),

192

>>>193>>>

стану здоров'я і працездатності (особа, хвора на венеричну хворобу,— ст. 108і КК). До третьої групи належать ознаки, які характеризують або родинні стосунки суб'єкта з потерпілим та іншими особами (батьки, діти, інші родичі — ст. 114 КК та ін.), або службові відносини (особа, від якої потерпілий перебуває у службовій залежності,— статті 119, 208і КК), або інші відносини (особа, від якої потерпілий залежить матеріально,— статті 99, 119 КК, опікун — 115 КК)2.

Суб'єкт, який законом наділено будь-якою особливою, додатковою ознакою, називається спеціальним суб'єктом злочину3. Надання суб'єктам окремих злочинів додаткових ознак обмежує коло осіб, які можуть бути визнані винуватими у вчиненні цих злочинів. Відповідальною за злочин зі спеціальним суб'єктом може бути лише особа, яка має ознаки останнього.

Згідно із законом суб'єктами більшості злочинів у сфері обігу наркотичних засобів є особи, які досягли 16-річного віку. Винятком є розкрадання наркотичних засобів або психотропних речовин, вчинене шляхом крадіжки, грабежу і розбійного нападу (ст. 2292),— кримінальна відповідальність за нього настає з 14-ти років. Зауважимо, що аналогічні дії з прекурсорами, а також з обладнанням, призначеним для виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин (статті 22919, 22917 КК), не включені до ч. 2 ст. 10 КК, а тому суб'єктом цих злочинів можуть бути особи, що досягли 16-ти років.

Окрім цього, на особливу увагу заслуговує питання про мінімальний вік притягнення до відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ст. 2082 КК (втягнення неповнолітніх у немедичне вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання), ч. 2 ст. 2295 КК (схиляння неповнолітніх до вживання наркотичних засобів або психотропних речовин), ч. 2 ст. 229', ч. 2 ст. 2294, ч. 2 ст. 2296 КК (незаконні вироблення, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою чи без мети збуту, а так само збут наркотичних засобів або психотропних речовин, організація або держання дому для вживання чи виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин із залученням неповнолітнього).

П Х-226                                               193

>>>194>>>

Усі названі вище злочини фактично є різновидами втяг-нення неповнолітнього в антигромадську діяльність (ст. 208 КК).

Донедавна Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови від 23 грудня 1983 р. № 6 "Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність" роз'яснював, що "під схилянням неповнолітнього до вживання наркотичних засобів, відповідальність за яке настає за ч. 2 ст. 2295 КК, необхідно розуміти умисні дії дорослої особи (виділено нами.— А. М.), спрямовані на те, щоб збудити у неповнолітнього бажання вживати наркотики"4.

Ми переконані, що це тлумачення закону повною мірою стосувалося і втягнення неповнолітніх у немедичне вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, а також вчинення незаконних операцій з наркотичними засобами й психотропними речовинами із залученням неповнолітнього. Вважаємо, що суб'єктом аналізованих злочинів може бути лише повнолітня особа, тобто така, якій на момент їх вчинення виповнилося 18 років. Якщо, приміром, неповнолітнього схиляє до вживання наркотичних засобів або психотропних речовин інший неповнолітній, дії останнього не можна кваліфікувати за ч. 2 ст. 2295 КК; у даному разі відповідальність настає без урахування цієї кваліфікуючої ознаки. На жаль, п. 9 згаданої постанови в редакції від З грудня 1997 р. слів "дорослої особи" вже не містить5. Така позиція Пленуму Верховного Суду України нічим не обгрунтована і може дезорієнтувати правозастосовчу діяльность.

На нашу думку, непослідовним виглядає коментування закону, коли суб'єктом злочину, передбаченого ст. 2082 КК, визнається особа, яка досягла 18-річного віку (що, безумовно, є правильним), а суб'єктом схиляння неповнолітнього до вживання наркотичних засобів або психотропних речовин (ч. 2 ст. 2295 КК) пропонується визнавати особу, якій виповнилося лише 16 років (хоча цей злочин нічим, окрім предмета, не відрізняється від першого)6.

Таким чином, для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які втягували неповнолітніх у немедичне вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання (ст. 2082 КК), або схиляли неповнолітніх до

194

>>>195>>>

вживання наркотичних засобів або психотропних речовин (ч. 2 ст. 2295 КК), або залучали неповнолітніх до вчинення певних злочинів (ч. 2 ст. 229і, ч. 2 ст. 2294, ч. 2 ст. 2296 КК), вимагається ряд умов, а саме: вік особи, щодо якої вчинено такі дії, не повинен перевищувати 18-ти років; необхідно довести, що той, хто втягував, схиляв або залучав неповнолітнього, знав (або повинен був знати) про вік останнього; сама особа, що вчинила ці дії, має досягти повноліття.

Органи попереднього слідства і суди зобов'язані точно встановлювати вік неповнолітнього за документами про його народження (число, місяць і рік). Відповідно до загальних правил обчислення строків (ст. 89 КПК) особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а в нуль годин наступної за цим днем доби. Якщо вік установлюється за допомогою судово-медичної експертизи, днем народження особи треба вважати останній день визначеного експертизою року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років необхідно виходити з припущення експертів щодо мінімального віку даної особи.

Суспільство багато втрачає, коли до злочинної діяльності, зокрема до незаконного обігу наркотиків, залучаються неповнолітні особи. Уявляються актуальними міркування професора С. С. Яценка щодо неповноліття як окремого періоду життя людини між дитинством і дорослістю, який характеризується особливостями емоційного, інтелектуального та соціального характеру і потребує врахування при вирішенні питань взаємовідносин неповнолітніх (у тому числі тих, які вчинили злочини) з суспільством. Ми підтримуємо його пропозицію про уточнення положення, зафіксованого в п. 7 ст. 41 КК, шляхом вказівки на таку обтяжуючу обставину, як вчинення дорослим злочину разом з неповнолітнім за відсутності ознак втягнення останнього у злочинну діяльність7.

Певні склади злочинів, пов'язаних з наркоманією, мають спеціальний суб'єкт. Це розкрадання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів особою, якій вони були довірені у зв'язку з її службовим станом чи під охорону (ч. 2 ст. 2292, ч. 2 ст. 22919 КК); порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (ст. 2297 КК); незаконна видача ре-

п*ч:2ь                             195

>>>196>>>

цепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 22914 КК); повідомлення завідомо неправдивих відомостей про обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (ст. 22918 КК); вчинення злочину у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів особливо небезпечним рецидивістом (ч. З ст. 70і, ч. З ст. 229і, ч. З ст. 2292, ч. 2 ст. 2294, ч. 2 ст. 2295, ч. 2 ст. 2296, ч. З ст. 22915, ч. 2 ст. 22916, ч. З ст. 229", ч. З ст. 22919, ч. З ст. 22920 КК).

Отже, суб'єкт розкрадання наркотичних засобів або психотропних речовин (ч. 2 ст. 2292 КК) і прекурсорів (ч. 2 ст. 22919 КК) має особливі, додаткові ознаки, коли воно вчиняється особою, якій ці засоби чи речовини було довірено у зв'язку з її службовим станом (тобто посадовою чи службовою особою) чи під охорону (наприклад, сторожем складу). Це особи, яким наркотики були ввірені на підставі відповідної інструкції, письмового наказу або за усним розпорядженням. Такими особами можуть бути: працівники медичних закладів, аптек і аптечних складів, керівні особи або робітники чи службовці підприємств, лабораторій, де зберігаються наркотичні засоби, психотропні речовини чи прекурсори, охоронці тощо.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 2297 КК, може бути особа, яка внаслідок службового чи професійного становища зобов'язана була додержувати встановлених правил обігу наркотичних засобів. Це, наприклад, директор чи агроном сільськогосподарського підприємства, яке вирощує снотворний мак або коноплі; провізор-технолог чи завідувач аптеки; матеріально відповідальна особа, уповноважена зберігати наркотичні засоби, психотропні речовини чи прекурсори; керівник (чи його заступник) науково-дослідного інституту, лабораторії, учбового закладу системи охорони здоров'я, а також викладач, якому наркотичні засоби чи психотропні речовини видані для проведення практичних занять зі студентами; особа, яка оформляє свідоцтва про смерть і за наказом по лікувальному закладу приймає від родичів померлого онкологічного хворого невикористані рецепти, залишки наркотичних і психотропних лікарських препаратів.

Таким чином, за порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів кримінальну відповідальність несуть

196

>>>197>>>

посадові та інші особи, які в силу виконуваної роботи зобов'язані додержувати зазначених вище правил. Якщо дії посадової особи, яка порушила ці правила, містять ознаки складу посадового злочину (зловживання владою або посадовим становищем, одержання хабара тощо), вчинене треба додатково кваліфікувати за статтями Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за такий злочин.

У випадках видачі рецепта на право придбання наркотичних засобів чи психотропних речовин суб'єктом злочину, передбаченого ст. 22914 КК, можуть бути: лікар, який здійснює відповідне лікування хворого, але не за своїм фахом; лікар, який не має ніякого відношення до лікування даної особи; лікар, який лікує хворого неофіційно, в приватному порядку. Відповідальність за незаконну видачу рецепта настає і для осіб, які це роблять при здійсненні індивідуальної підприємницької діяльності в галузі охорони здоров'я без дозволу (ліцензії) всупереч вимогам ст. 17 Основ законодавства України про охорону здоров'я. Виходячи зі змісту ст. 74 цього закону суб'єктом незаконної видачі рецепта може бути особа без спеціальної медичної освіти, якій дозволена діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Такі медичні працівники, як фельдшер, акушер, медична сестра, а також лікар-фармацевт, лікар-лаборант, не можуть бути суб'єктом даного злочину, оскільки в 'їх службові обов'язки не входить видача рецептів. Здійснення ними цієї функції за будь-яких умов позбавлено законних підстав. У випадках видачі рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин медичною сестрою, фельдшером та іншими медичними працівниками й особами, які займаються фармацевтичною діяльністю, їх дії треба кваліфікувати за ст. 22913 КК (підробка і збут підробленого документа, який надає право на отримання наркотичних засобів або психотропних речовин).

Таким чином, суб'єктом розглядуваного злочину може бути лише лікар, який має необхідну медичну підготовку, кваліфікацію і дозвіл на проведення конкретного (відповідного) лікування (виняток становлять особи без спеціальної освіти, яким у передбаченому законом порядку надано право займатися діяльністю в галузі народної і нетрадиційної ме-

197

>>>198>>>

дицини). За цими ознаками суб'єкт даного складу злочину є спеціальний.

Суб'єктом повідомлення завідомо неправдивих відомостей про обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (ст. 229|8 КК) можуть бути посадові особи державних підприємств, які звітують про діяльність у сфері обігу цих засобів та речовин. Відповідно до законодавства ці особи доводять до відома органів, уповноважених на те Кабінетом Міністрів України, дані про розходження в балансі або про його невідповідність результатам проведеної інвентаризації наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що є в їх розпорядженні. У разі умисного повідомлення фіктивних даних про обіг зазначених засобів і речовин такі особи можуть бути визнані винуватими у вчиненні злочину, передбаченого ст. 229і8 КК. Коло суб'єктів цього злочину визначається на підставі норм Закону "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15 лютого 1995 р. (статті 17, 18). Отже, за вказаних умов до відповідальності за ст. 22918 КК можуть бути притягнуті посадові особи закладів охорони здоров'я, хіміко-фармацевтичних підприємств, господарств, які вирощують снотворний мак і коноплі, підприємств хімічної промисловості. Повідомлення завідомо неправдивих відомостей про обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів місцевим органам влади не утворює складу даного злочину. Посадові особи правоохоронних органів — МВС, СБУ, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України — не належать до суб'єктів цього злочину, тому що їх діяльність не пов'язана з обігом наркотиків.

Ми не можемо погодитись із висловленим в юридичній літературі твердженням про те, що суб'єктом розглядуваного злочину є посадові особи банків, митниць, фінансових та інших установ, підприємств і організацій, відповідальні за достовірність повідомлень, які вони направляють до органів внутрішніх справ8. На нашу думку, автор цього твердження для визначення кола суб'єктів злочину, передбаченого ст. 22918 КК, безпідставно звернувся до ст. 7 Закону від 15 лютого 1995 р. "Про заходи протидії незакон-

198

>>>199>>>

ному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними". Обрана ним норма стосується запитів правоохоронних органів про розміщення коштів, одержаних від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. А в ст. 22918 КК йдеться про повідомлення в офіційних документах завідо-мо неправдивих відомостей, які стосуються обігу цих засобів і речовин.

Ми не приєднуємось до авторів, які відносять до ознак спеціального суб'єкта повторність злочину, а також неодноразовість, систематичність останнього і вчинення його у вигляді промислу9. Такий погляд на спеціальний суб'єкт злочину є некоректним, оскільки названі ознаки належать до об'єктивної сторони конкретних складів злочинів.

Кримінологічна характеристика осіб, засуджених за злочини, пов'язані з наркоманією, включає в себе такі основні дані. У 1996 р. за злочини у сфері обігу наркотичних засобів в Україні засуджено 21 571 особу, із них абсолютну більшість — 16 800 (78 %) становили чоловіки. Разом з тим звертає на себе увагу той факт, що останніми роками все більше жінок втягується у вчинення злочинів цієї категорії. Якщо в 1992 р. їх було засуджено 715 (11 % від загальної кількості засуджених), то в 1993 р.— вже 1667 (14%), в 1994 р.- 2193 (15,7 %), 1995 р.- 3363 (18,8 %), у 1996 р.-4771 (22 %). Таким чином, протягом п'яти зазначених років кількість засуджених жінок зросла в 6,7 рази, а їх частка серед засуджених за ці злочини збільшилася вдвічі.

Із числа засуджених у 1996 р. 3292 особи (або кожний сьомий) вчинили злочин у сільській місцевості, решта 18 279 чоловік — у містах. Серед засуджених переважає молодь віком від 14 до 29 років — 12 358 осіб (57,3 %). Ті, кому було ЗО і більше років, складають 42,7 % (9213 осіб). У той же час у 1992 р. частка останніх становила близько 33 %, тобто була вдвічі меншою. Особливу тривогу викликає зростання кількості неповнолітніх засуджених. Якщо в 1992 р. їх було 116, то в 1993 р. вже 236, в 1994 р.— 254, 1995 р.— 316, 1996 р.— 471, тобто за п'ять років їх частка зросла в 4 рази і досягла 2,2%.

За родом занять із числа засуджених у 1996 р. 4742 особи (22%) складали робітники, 356 (1,6%) — службовці,

199

>>>200>>>

657 (3 %) — працівники сільського господарства, 293 (1,4%)— кооператори, 388 (1,8%) — учні. 13723 осіб (63,6 %), будучи працездатними, ніде не працювали й не навчалися. Спостерігається тенденція до збільшення кількості непрацюючих осіб, які вчиняють ці злочини. Якщо в 1992 р. таких було 49,4 %, то в 1995 р. вже 60,3 % і протягом 1996 р. даний показник збільшився ше на 3,3 %. Це свідчить про те, що до причин теперішнього зростання злочинності у сфері обігу наркотиків треба віднести й тяжкий соціально-економічний стан України.

У житті часто існує реальне підґрунтя для потенційного негативного впливу дорослих на дітей. Наприклад, дехто із засуджених працював у дитячих колективах, що створювало небезпеку втягнення ними неповнолітніх у вживання наркотиків. Так, керівник гуртка загальнофізичної підготовки Кременчуцького міського об'єднання дитячо-юнацьких клубів М. засуджений вироком Знам'янського районного суду Кіровоградської області за ч. З ст. 2296 за те, що незаконно придбав у м. Дрогобичі Львівської області 7,4 кг макової соломи і перевозив її у потязі Трускавець—Дніпропетровськ, але був затриманий на ст. Знам'янка.

Із числа осіб, засуджених за "наркотичні" злочини в 1996р., 1522 (7%) під час їх вчинення перебували у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння. 2924 (кожний сьомий) вчинили ці злочини в групі.осіб, 5064 (кожний четвертий) раніше вже були судимі, в тому числі один раз — 3230 (63,8 %), двічі - 1032 (20,4 %), тричі й більше - 807 (15,8 %). 1511 осіб (ЗО %) вчинили новий злочин протягом першого року після звільнення з місць позбавлення волі. Крім того, 3821 особа на час вчинення злочину мала погашені судимості. Таке становище частково пояснюється недостатнім контролем за поведінкою раніше судимих осіб.

Характерно, що в деяких областях злочини вчиняються не місцевими мешканцями. Так, із числа осіб, засуджених судами Житомирської області, в ній жили лише 22 %, решту складали мешканці інших областей України — Запорізької, Донецької, Луганської, Дніпропетровської (71 %), а також Ставропольського та Краснодарського країв Російської Федерації (7 %), які займалися перевезенням макової соломи з Волинської, Львівської, Рівненської, Житомирської

200

>>>201>>>

областей залізничним транспортом. Серед засуджених судами Кіровоградської області місцевих жителів також менше половини — 47,6 %, а решта 52,4 % — приїжджі з Дніпропетровської, Донецької, Хмельницької областей, м. Одеси. У великих містах до кримінальної відповідальності за злочини, пов'язані з наркотиками, притягуються й іноземці. Наприклад, Московським районним судом м. Києва в 1996 р. їх було засуджено 17 (у тому числі 16 — африканського походження). Але в основному ці злочини вчиняють громадяни України. Іноземці та особи без громадянства складають лише 3,4 % від числа засуджених.

Викладені результати узагальнення судової практики можуть бути використані правоохоронними органами у процесі планування і здійснення профілактичних заходів.

Розглянемо поняття стану сп'яніння і його види в контексті кримінальної відповідальності. За українським кримінальним законом особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 14 КК). Більше того, вчинення злочину в такому стані визнається обставиною, що обтяжує цю відповідальність (п. 11 ст. 41 КК).

У наведених кримінально-правових нормах не зазначено види сп'яніння, проте не міститься й обмежень щодо останніх. На наш погляд, тут вжито загальне поняття сп'яніння, яке не треба ототожнювати з поняттям алкогольного сп'яніння (ним позначається стан особи, викликаний вжиттям лише спиртних напоїв). Очевидно, що у ст. 14 КК під станом сп'яніння розуміється наслідок вживання алкоголю або наркотичних засобів, оскільки йдеться про застосування примусового лікування до осіб, які вчинили злочини "на грунті алкоголізму або наркоманії".

Спеціалісти з судової психіатрії та наркології, на підставі висновків яких органи дізнання, попереднього слідства і суду встановлюють факт вчинення злочину у стані сп'яніння, чітко розмежовують його види (наркотичне чи алкогольне) залежно від вжитої особою речовини.

На жаль, на цьому розмежування його видів і закінчується. Проте нерідко трапляються й випадки токсикоманії (хворі на неї особи становлять 6 % проанкетованих нами наркоманів). Цей термін, як і термін "наркоманія", означає хво-

201

>>>202>>>

робливу пристрасть до певної речовини і виявляється у потязі до неї, підвищенні толерантності10 й у виникненні аб-стинентних" явищ. Але на відміну від наркоманії це пристрасть до речовин, які не є наркотичними засобами (наприклад, до психотропних речовин, ацетону, розчинників тощо). Тому правомірно говорити і про такий вид сп'яніння, який викликається вживанням різних токсичних речовин, що не містять алкоголю і не належать до наркотичних засобів.

Викладене дозволяє не тільки погодитися з тими авторами, які пропонують визначити стан наркотичного сп'яніння як обставину, що обтяжує відповідальність, у законодавчому порядку12, а й висловити таку саму пропозицію щодо стану сп'яніння, який є наслідком вживання інших токсичних речовин (крім алкоголю та наркотичних засобів). На нашу думку, п. 11 ст. 41 КК доцільно викласти в такій редакції: "11) вчинення злочину особою, яка перебувала в стані сп'яніння, викликаного вживанням алкоголю, наркотиків або інших токсичних речовин. Суд вправі, залежно від характеру злочину та особи винуватого, не визнавати цю обставину такою, що обтяжує відповідальність".

Звернімо увагу на те, що українське кримінальне законодавство побічно визнає існування явища токсикоманії. Це засвідчують ст. 1834 (незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають у виправно-трудових установах, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях), в диспозиції якої згадується про лікарські та інші засоби, що викликають одурманювання; ст. 2082 (втягнення неповнолітніх у немедичне вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання і не є наркотичними); ст. 2294 (організація або держання дому для вживання чи виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин); ст. 229" (організація або держання дому для вживання одурманюючих засобів, що не є наркотичними або психотропними). Токсикоманію як самостійне наркологічне захворювання (поряд з алкоголізмом і наркоманією) виокремлюють нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, зокрема затверджений його постановою від 6 листопада 1997 р. Порядок проведення обов'язкового профілактичного наркологічного огляду громадян13. Визнає

202

>>>203>>>

існування токсикоманії і судова практика, коли розмежовує наркотичне й токсичне сп'яніння14. До речі, в проекті Кримінально-процесуального кодексу, підготовленому робочою групою Кабінету Міністрів України, також проведено розмежування понять хронічного алкоголізму, наркоманії і токсикоманії (п. 8 ч. 1 ст. 511)15.

В юридичній літературі поряд з терміном "наркотичне сп'яніння" іноді вживають як його синонім термін "наркотичне збудження". Зокрема, Л. Анісімов пропонував передбачити в загальносоюзному законодавстві таке положення: "Вчинення злочину в стані наркотичного збудження є обставиною, що обтяжує відповідальність"16. На нашу думку, ці поняття не є рівнозначними. По-перше, в законі вжито термін "сп'яніння", а не "збудження". По-друге, далеко не всі фази ейфоричного17 стану, що є наслідком вжиття наркотичного засобу, відповідають змісту поняття "наркотичне збудження", та й не завжди вживання наркотику дає ейфо-ризуючий ефект18.

Деякі науковці за допомогою терміну "наркотичне збудження" відмежовують наркотичне сп'яніння від алкогольного, позначаючи останнє терміном "стан сп'яніння"19. Тим самим вони штучно звужують це загальне поняття.

Що стосується поняття ейфорії, яке також вживається як синонім наркотичного сп'яніння20, то вона виникає не тільки під впливом наркотиків, а й при кисневому голодуванні (наприклад, при висотній хворобі), нерідко — при важких соматичних захворюваннях, а також може бути проявом органічного ураження головного мозку (пухлини, прогресивний параліч тощо) або поєднуватися з явищами недоумства21. Крім того, "з перебігом хвороби (наркоманії.— А. М.) здатність до ейфоричних відчуттів (ейфоризуючий ефект) знижується і потяг визначається лише потребою в наркотику як необхідній умові відносно задовільного фізичного й психічного стану"22. Таким чином, наркотичне сп'яніння специфічно відображає стан особи, яка вжила наркотичний засіб, і не може розглядатись як ейфорія.

Конкретизація у законі видів сп'яніння матиме велике практичне значення. Вивчення судової практики показало, що наркомани однаково часто вчиняють злочини в стані як наркотичного, так і алкогольного сп'яніння. Проте пер-

203

>>>204>>>

ший дуже рідко враховується як обставина, що обтяжує відповідальність. Певною мірою це пояснюється відсутністю науково обгрунтованих методик достовірного виявлення у особи такого стану на місці вчинення злочину або в іншій обстановці невдовзі після цього. Суди не враховують цю обтяжуючу відповідальність обставину навіть тоді, коли перебування особи в стані наркотичного сп'яніння під час вчинення злочину є очевидним фактом. Часто вони не обговорюють даного питання, і тільки іноді просто констатують стан наркотичного сп'яніння злочинця в описовій частині вироку. Разом з тим не визнавати вчинення злочину в стані сп'яніння обтяжуючою відповідальність обставиною суд може тільки у випадках, коли цей стан не пов'язаний із вчиненим або коли винуватий опинився в такому стані мимоволі (наприклад, іноді при доведенні дорослим неповнолітнього до стану сп'яніння). У всякому разі суд має навести у вироку мотиви на обгрунтування свого рішення. В окремих кримінальних справах обтяжуючими відповідальність визнавалися такі обставини, як "вчинення злочину під впливом наркотиків", "вживання наркотиків", "перебування на обліку з приводу наркоманії", "ухилення від лікування наркоманії". Безперечно, посилання на такі обставини як на обтяжуючі відповідальність є неприпустимим, адже вони не передбачені ст. 41 КК. Проте ці обставини характеризують особу винуватого, тому вони можуть бути взяті судом до уваги при призначенні покарання, але вже на підставі ст. 39 КК. Не можна також випускати з виду, що п. 11 ст. 41 КК підлягає застосуванню в разі, коли особа перебувала в стані сп'яніння під час вчинення злочину. Тобто має бути встановлено збіг у часі посягання і стану сп'яніння. І, звичайно ж, в усіх випадках, коли злочин вчинено в стані сп'яніння, суд зобов'язаний не тільки врахувати цей факт при призначенні покарання, а й перевірити, чи не страждає винуватий наркоманією або алкоголізмом та чи немає підстав (звичайно, за відсутності протипоказань) для застосування до нього примусового лікування. При цьому треба виходити з того, що ст. 14 КК передбачає необхідність виявлення залежності злочинного посягання не від стану сп'яніння, а від захворювання на наркоманію або на алкоголізм (інакше кажучи, необхідність встановлення, що його вчинено на грунті алкоголізму чи наркомани).

204

>>>205>>>

Притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочинні посягання в стані сп'яніння, можливе лише в тому разі, коли вони є осудними. Це зумовлює актуальність вивчення кримінально-правового аспекту проблеми осудності у випадках вчинення злочину в такому стані. Оскільки вона виходить за межі предмета нашого розгляду, торкнемося лише загальних її моментів, що допоможе розкрити зміст висвітлюваного тут питання.

Стан сп'яніння, безперечно, призводить до певних порушень психіки людини, що виявляється в ослабленні вищих психічних функцій. При цьому в особи знижується контроль за своїми діями і здатність опиратись чужому впливу; домінантами поведінки виступають низькі спонукання й інстинкти.

Крім того, постійне вживання наркотичних засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром — комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто є внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов'язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь. Ось чому в разі вчинення злочину особою в стані сп'яніння (а також наркоманійного голоду — абстиненції) завжди необхідно проводити судово-психіатричну експертизу. Без її висновку не може бути вирішено як питання про осудність особи, так і питання про застосування до неї примусового лікування в порядку ст. 14 КК.

Питань відповідальності осіб, котрі вчинили суспільне небезпечні діяння у стані наркотичного сп'яніння чи абстиненції, безпосередньо торкається проблема обмеженої осудності. Українське кримінальне законодавство й вітчизняна судова психіатрія визнають, що суспільне небезпечне діяння може бути вчинено особою в стані осудності чи неосудності. Одночасно з цим в юридичній і медичній літературі висловлюються судження про те, що не виключено щось середнє між вказаними двома станами, "межове", обумовлене особливим психічним станом людини. З урахуванням

205

>>>206>>>

цього пропонується визначити в законі поняття обмеженої осудності, яке означало б стан, при якому внаслідок розладу психіки людини була б значно ослаблена її здатність до розуміння характеру вчинюваних нею дій і контролю за своєю поведінкою.

Теорія обмеженої (зменшеної) осудності, маючи вікову історію, не знайшла широкої підтримки серед радянських юристів і медиків, хоча окремі вчені залишаються її прихильниками23. Тому нині, коли ми стоїмо на порозі прийняття нового Кримінального кодексу, ґрунтовне, з урахуванням сучасних досягнень судової психіатрії, наукове осмислення всіх "за" і "проти" у цій справі та обережне, зважене ставлення до зарубіжного законодавчого досвіду набуває особливої ваги24.

Деякі українські правники вносять пропозиції щодо закріплення в Кримінальному кодексі поняття обмеженої осудності поряд з поняттями осудності та неосудності25.

Гадаємо, ніхто й не заперечує, що між крайніми полюсами психічного статусу особи у певних громадян досить часто трапляються такі хворобливі розлади психіки, які "не дотягують" до неосудності і водночас є відхиленням від норми. Але чи можливо і потрібно законодавче визначати цей "межовий" стан? Як свідчать наявні уявлення про його межові параметри, судова психіатрія і юридична наука не виробили чіткої формули обмеженої осудності, що, безумовно, зайвий раз демонструє архіскладність даної проблеми. За влучним висловлюванням Максима Горького, чужа душа — темний ліс. Одного бажання розв'язати будь-яку проблему замало. Сьогодні ми не готові до законодавчого вирішення проблеми обмеженої осудності, насамперед через відсутність її наукового супроводження.

Відомо, яку складність являє собою питання про встановлення осудності (неосудності) особи, як іноді доводиться фахівцям невпевнено балансувати між двома протилежними висновками. У колишньому Радянському Союзі судову психіатрію представляли дві наукові школи — московська і ленінградська, їх методики дослідження психічного стану особи були наповнені діаметрально протилежним змістом і заперечували одна одну. За таких умов одна й та сама людина, могла бути визнана щодо вчиненого діяння у Москві,

206

>>>207>>>

наприклад, осудною, а в Ленінграді — неосудною. Навесні 1989 р. делегація психіатрів і юристів США відвідала СРСР з метою вивчення психіатричної практики. Тоді американські спеціалісти визнали радянську концепцію неосудності досить широкою, що охоплює різні рівні симптомів26 (таке становище є підґрунтям для всіляких зловживань).

За свідченнями фахівців, в Україні й сьогодні в цій галузі нічого на краще не змінилося. У червні 1997 р. у Києві відбувся круглий стіл "Сучасний стан судової психіатрії в Україні", де було з'ясовано, що судова психіатрія і досі є закритою темою — і для людського загалу, і для наукових новацій. Візьмемо хоча б такі факти, наведені відповідальним секретарем Асоціації психіатрів України С. Глузманом: судових психіатрів у столиці готують тільки на кафедрі дитячої психіатрії Київської академії післядишюмної освіти; в Україні дотепер діє стара класифікація хвороб, у той час як усі країни СНД (окрім Туркменії) перейшли на міжнародні стандарти.

До інших чинників необ'єктивності окремих судово-психіатричних висновків належать умови нашої дійсності, коли арбітрами психічного здоров'я здебільшого виступають теоретики, а не лікарі-практики. На додачу до цієї дивної, як на думку іноземних фахівців, деталі не існує чітких критеріїв діагностики. За словами головного столичного психіатра О. Насінника, експерти змушені діяти інтуїтивно і посилатися на власний, часом сумнівний, досвід27. То що вже говорити про обмежену осудність?

Р. І. Міхеєв застерігає, що на підставі псевдонаукових конструкцій "зменшеної", "обмеженої", "спеціальної", "часткової" та іншої подібної осудності дехто намагається фактично передати експертам вирішення питань про неосудність, вину й відповідальність28. На практиці нерідко трапляються помилки в діагностуванні психічних захворювань, зокрема, шизофренії (причому й у той і в інший бік). Це означає, що ще не виключені факти прямого впливу експертів на прийняття судом рішення про визнання злочинців неосудними і навпаки29.

За даними проведених досліджень, з 38 осіб з діагнозом "шизофренія", яких раніше експерти пропонували визнати неосудними, після проведення повторної судово-психіат-

207

>>>208>>>

ричної експертизи 24 (тобто 2/3) були охарактеризовані як осудні в момент вчинення суспільне небезпечного діяння30. Інші автори одержали ще більш насторожуючі результати. Ними досліджено 98 осіб, щодо яких діагноз "шизофренія" було знято як безпідставний. З'ясувалося, шо ніхто з них раніше на шизофренію не страждав: у 54 осіб (55,1 %) було встановлено психопатію; у 40 (40,8 %) — наслідки ураження центральної нервової системи з психопа-тизацією особи й у 4 (4,1 %) — хронічний алкоголізм. Половина цих осіб раніше вже визнавались неосудними й уникали кримінальної відповідальності у зв'язку зі встановленням діагнозу "шизофренія". Характерно, що ці особи, як правило, самі заявляли медперсоналу про наявність у них психічного захворювання, підкреслюючи, що відповідальності за свої дії не несуть31.

Згідно зі ст. 12 КК неосудність характеризується двома критеріями — медичним і юридичним. На думку прихильників нормативного закріплення стану обмеженої осудності, він має визначатися за допомогою трьох критеріїв. Одні дослідники виділяють медичний, психологічний (значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними за наявності медичного критерію) і юридичний32. Інші автори пропонують при характеристиці обмеженої осудності використовувати медичний, юридичний і клінічний критерії, які в сукупності, називаючи конкретний психічний дефект, визначаючи можливості усвідомлення своєї поведінки та керування нею, а також ступінь здійснення цих можливостей, описували б психічний стан особи з аномальною психікою в момент вчинення нею злочину33. Клінічний критерій тут задіяний для встановлення глибини патологічних особистісних порушень, що знижують здатність суб'єкта злочину вільно вибирати зразок дії у конкретній ситуації34. Пропонується також вилучити з медичного критерію неосудності ознаку "інший хворобливий стан" та включити її до поняття обмеженої осудності35. Тобто, на думку цих авторів, достатньо вольового рішення, аби стан, який вчора міг характеризувати особу як неосудну, сьогодні був критерієм іншого стану — обмеженої осудності. Ось такою простою уявляється декому дана проблема.

Показовим є ставлення до проблеми обмеженої осудності розробників нового Кримінального кодексу України.

208

>>>209>>>

Автори альтернативного проекту кодексу36 її не торкаються, заперечуючи тим самим необхідність її правового врегулювання. Навпаки, у проекті кодексу, підготовленому робочою групою Кабінету Міністрів України37, обмежена осудність як правова категорія спеціально виокремлена. Водночас не всі автори названого проекту підтримують ідею обмеженої осудності (її заперечує, наприклад, професор О. Я. Свєтлов).

Вважаємо за необхідне звернути увагу авторського колективу другого з названих проектів на окремі положення, які можуть ускладнити застосування цього та інших інститутів на практиці в разі їх юридичного закріплення. За ст. 14 проекту неосудність може бути викликана хронічним психічним захворюванням, тимчасовим розладом психічної діяльності, недоумством чи іншим хворобливим станом психіки. У ст. 15 написано, що обмежена осудність також виникає внаслідок хворобливого стану психіки.

Які ж тоді критерії треба мати в цьому випадку для розмежування неосудності та обмеженої осудності? Чи будуть визнавати наркологічних хворих (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів) обмежено осудними? Це запитання не вигадане, оскільки має реальне підґрунтя. В Законі "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" поняття наркоманії визначається саме як хворобливий психічний стан (ст. 1).

Поряд із цим у проекті чітко і правильно визначено, що стан сп'яніння (а в такому стані часто перебувають хворі на алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію) не розглядається як обмежена осудність (ч. 1 ст. 16); його віднесено до обставин, які обтяжують відповідальність (п. 13 ст. 63). Тому з огляду на викладене треба заперечити проти змісту ст. 90 проекту, яка передбачає застосування примусового лікування щодо наркологічних хворих і обмежено осудних. 1 якщо припустити, що обмежена осудність буде законодавче визначена, правовий режим застосування примусових заходів медичного характеру щодо цих двох категорій засуджених треба буде закріпити в окремих, самостійних статтях кодексу. У зв'язку з цією проблемою слушними є міркування С. В. Бородіна про необхідність поділу всіх осіб,

14 Х-226                                           209

>>>210>>>

що страждають психічними аномаліями, на дві групи: 1) особи, котрі страждають хронічним алкоголізмом, наркоманією чи токсикоманією; 2) інші особи, що страждають психічними аномаліями (психопати, травматики, олігофрени тощо)38.

У проекті фактично не розв'язано також питання про місце примусового лікування обмежено осудних, оскільки у виправно-трудових колоніях не існує спеціалізованих психіатричних відділень для виконання вироку в цій частині. До речі, в проекті Кримінально-процесуального кодексу України39, положення якого мають бути узгоджені з проектом Кримінального кодексу України, поняття "обмежено осудні" навіть не згадується.

Для чого пропонують законодавчо закріпити стан обмеженої осудності? Прихильники цієї ідеї вважають, що межові психічні розлади (психічні аномалії) мають або можуть враховуватися судом при призначенні покарання особам, визнаним обмежено осудними, а також бути підставою для призначення примусових заходів медичного характеру. Так, Н. А. Мірошниченко свого часу приєдналася до висловленої в літературі думки про доцільність введення до кримінального закону норми про зменшену осудність та можливість застосування цього інституту до наркоманів, які в момент вчинення злочину перебували в стані абстиненції (за відсутності критеріїв неосудності) чи глибокого фізіологічного сп'яніння, викликаного вживанням наркотичних засобів. При цьому автор зазначала, що визнання осіб зменшено осудними не звільнятиме їх від кримінальної відповідальності та покарання, але повинно враховуватися судом при обранні виду й розміру покарання (може розглядатись як пом'якшуюча відповідальність обставина), проведенні курсу примусового лікування від наркоманії, організації профілактичного обліку та спостереження за цими особами40.

Насамперед, не зрозуміло, у чому може проявитися специфіка організації профілактичних заходів і примусового лікування обмежено осудних наркоманів у порівнянні з іншими засудженими наркоманами — повністю осудними. Утім, головне полягає в іншому: і тепер згідно з положеннями статей 39, 40, 44 КК будь-які обставини, що стосуються особи і вчиненого нею суспільне небезпечного діян-

210

>>>211>>>

ня, є предметом обов'язкового розгляду суду. Серед загальних начал призначення покарання у ст. 39 КК передбачено, що суд враховує особу винуватого й обставини, шо пом'якшують і обтяжують відповідальність. До пом'якшуючих обставин віднесено "вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого" (п. 4 ч. 1 ст. 40 КК). У ст. 44 КК закріплено виняток з одного із загальних начал призначення покарання, сформульованих у ст. 39 КК (суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин). У даному разі Кримінальний кодекс враховує те, що ступінь суспільної небезпечності конкретного злочину (обставини справи) та особа винуватого можуть в окремих виняткових випадках зумовлювати необхідність призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

У ряді статей Кримінального кодексу України — 95 (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), 103 (умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання), 96 (умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини) законодавцем враховано певний психічний стан особи і відповідальність за вчинення перерахованих злочинів значно пом'якшена.

На нашу думку, концепція обмеженої осудності взагалі і щодо осіб, які страждають алкоголізмом або наркоманією, зокрема, уявляється сумнівною. Людину не можна вважати частково винуватою, неприпустимо закріплювати норму про пом'якшення відповідальності наркоманів і алкоголіків в той час як стан сп'яніння, в тому числі й наркотичного, за загальним правилом, визнається судом обтяжуючою відповідальність обставиною (п. 11 ст. 41 КК). Спеціальне проголошення в законі відповідальності за злочини, вчинені у стані сп'яніння, має важливе запобіжне значення для осіб, що зловживають наркотичними засобами чи алкогольними напоями. Ці особи повинні знати, що будуть відповідати за вчинений ними злочин повною мірою, без будь-яких посилань на той стан, в якому вони перебували41.

Доречно зазначити, що над проблемою обмеженої осудності Український науково-дослідний інститут соціальної

14*8-226                                         211

>>>212>>>

та судової психіатрії працює три роки. Проте дослідники даної проблеми слушно зауважують, що на сьогодні нема чіткої, науково обгрунтованої теорії обмеженої осудності42. У той же час дослідження показують, що серед винуватих у вчиненні тяжких злочинів проти особи частка засуджених, що мають психічні аномалії, складає 68%43. За іншими вибірковими даними питома вага осіб, що страждають розладами психіки, серед правопорушників дорівнює 68,8%44. Без алкоголіків і наркоманів питома вага злочинців з психічною патологією складає близько 30%. Особливо багато психопатів серед рецидивістів — від 40 до 90%45. Потрібно враховувати, що значна частина громадян України виявляє ознаки певних психічних аномалій. Кількість таких осіб серед тих, кому була призначена судово-психіатрична експертиза, коливається від 50 до 70 відсотків46. Якщо юридичне закріпити інститут обмеженої осудності, то, враховуючи наукову невизначеність у цій проблемі, подальший розвиток подій неважко передбачити.

Немає сумніву, що запропонований шлях її розв'язання потягне за собою перебудову поглядів психіатрів і юристів на поняття осудності (неосудності), а отже — вини і відповідальності. Це ускладнить і без того надзвичайно складну сферу пізнання людини, призведе до збільшення медичних і судових помилок, створить живильний грунт для всіляких зловживань. Окрім того, уявляється неможливим організаційно забезпечити функціонування норми про обмежену осудність, її існування вимагатиме проводити судово-психіатричну експертизу практично в кожній кримінальній справі.

Усе викладене ще раз доводить, наскільки складною є проблема обмеженої осудності, і знову викликає запитання: а чи потрібна ця новела — як у чинному, так і в новому кримінальному законодавстві?

>>>213>>>