Розділ 1 Поняття і значення виконавчого провадження

Захист майнових та особистих немайнових прав і свобод гро­мадян, підприємств, установ і організацій різних форм власності провадиться судами загальної юрисдикції та іншими несудовими юрисдикційними органами, що діють у межах і порядку, перед­бачених для них законодавством України (ст. 6 ЦК).

У процесі виконання своїх функцій судові органи постанов­ляють рішення, які після набрання ними законної сили є обов'яз­ковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, служ­бових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК).

Рішення, не виконані добровільно, виконуються примусово органами державної виконавчої служби і посадовими особами у порядку виконавчого провадження, встановленого законодав­ством України.

Державна виконавча служба входить до системи органів дер­жавної виконавчої влади. Виконавче провадження врегульоване законодавством про виконавче провадження України, до якого належать: Закон України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»1, Закон України від 22 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»2, Інструкція МЮ України від 15 грудня 1999 р. «Про проведення виконавчих дій», інші законодавчі акти, включені до цього посібника. Основою цих законодавчих актів є Конституція України.

Законодавство про виконавче провадження — це сукупність правових норм, які входять до системи адміністративно-процесу­ального права і предметом регулювання яких є суспільні відно­сини, що виникають у процесі діяльності органів державної ви­конавчої служби України, спрямованої на примусове виконання

1  Голос України. — 1998. — 21 квітня.

2  Урядовий кур'єр. — «Орієнтир». — 1999. — № 101. — 3 червня.

-4-

рішень, ухвал, постанов судових і несудових органів у передбаче­них законом випадках.

Такі правовідносини виконавчого провадження встановлю­ють адміністративно-процесуальний порядок примусового вико­нання рішень судових і несудових органів, який визначається: системою процесуальних дій, котрі вчиняються державними ви­конавцями державної виконавчої служби України, особами, що беруть участь у виконавчому провадженні — учасниками вико­навчого провадження (сторонами, їх представниками, експерта­ми, спеціалістами, перекладачами), а також особами, які залуча­ються до проведення виконавчих дій (понятими, органами внут­рішніх справ, представниками органів опіки і піклування, інши­ми органами та установами в передбачених законом випадках); змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; систе­мою процесуальних прав і обов'язків суб'єктів адміністративно-процесуальних виконавчих правовідносин, котрі визначають зміст таких процесуальних дій; гарантіями реалізації процесуаль­них прав і обов'язків та процесуальних дій.

Отже, виконавче провадження — це врегульовані законодав­ством України (зокрема Законом України «Про виконавче про­вадження», іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону) суспільні відносини, що виникають і реалізуються в процесі примусового виконання між органами державної виконавчої служби і посадовими особами, які здій­снюють примусову реалізацію рішень, ухвал, постанов судових і несудових органів — з одного боку, та між особами, котрі беруть участь у виконавчому провадженні і залучаються до проведення виконавчих дій — з другого боку, на підставах, у спосіб та в межах, встановлених законом. Такі правовідносини виникають, як правило, за схемою: державний виконавець — стягувач, державний виконавець — боржник, державний виконавець — експерт тощо.

Але зазначені відносини у виконавчому провадженні можуть виникати також між особами, які беруть участь у виконавчому провадженні (стороною та її представником, стороною та пере­кладачем — статті 12, 15 Закону «Про виконавче провадження») та іншими.

У процесі примусового виконавчого провадження можуть виникнути не тільки адміністративні процесуально-виконавчі правовідносини, а й цивільно-процесуальні, арбітражно-процесу­альні правовідносини між органом державної виконавчої служби і судом, арбітражним судом. Відповідно до ст. 28 Закону «Про виконавче провадження» у разі, якщо резолютивна частина рі­шення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, дер­жавний виконавець має право звернутися до суду чи іншого ор-

-5-

гану (посадової особи), який видав виконавчий документ, із зая­вою про роз'яснення відповідного рішення чи змісту документа. Така заява має бути розглянута у десятиденний строк від дня її надходження.

Процесуально-правовий порядок роз'яснення рішення суду в цивільних справах передбачений ст. 215 ЦПК, за якою в разі, ко­ли рішення є незрозумілим, суд, який розглянув справу, на про­хання осіб, що брали участь у справі, а також органу виконання судового рішення має право роз'яснити своє рішення, не зміню­ючи при цьому його змісту. Подача заяви про роз'яснення рішен­ня допускається, якщо воно не виконане або не закінчився строк його пред'явлення до примусового виконання. Така заява розгля­дається судом з викликом сторін, проте їх неявка не перешко­джає розглядові питання про роз'яснення рішення. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена. В цій нормі закріплений комплекс прав і обов'язків суду з органом виконан­ня судового рішення, сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Реалізація таких прав спричиняє виникнення і розвиток цивільних процесуальних правовідносин.

Правові відносини у виконавчому провадженні характеризу­ються специфічними властивостями методу їх правового регулю­вання.

Метод правового регулювання виконавчого провадження як сукупність закріплених у нормах Закону «Про виконавче прова­дження» способів і засобів впливу на відносини, які регулюють­ся, і поведінку їх суб'єктів, обумовлюється властивостями пред­мета його регулювання, соціальними функціями, які виконує за­конодавство про виконавче провадження, і його зв'язок з юрис-дикційною діяльністю судових і несудових органів із захисту цивільних та інших майнових і особистих немайнових прав і охо-ронюваних законом інтересів. За своїм змістом метод регулюван­ня виконавчого провадження носить імперативно-диспозитивний характер і визначається нормативними критеріями: підставами виникнення, розвитком і припиненням адміністративних проце­суально-виконавчих правовідносин; характером правових зв'яз­ків між суб'єктами таких правовідносин; процесуально-правовим становищем органу державної виконавчої служби, осіб, які бе­руть участь у виконавчому провадженні, та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій; змістом, формою і порядком ви­конання процесуальних дій у провадженні; гарантіями реалізації повноважень органами державної виконавчої служби, правами і обов'язками учасників примусового виконавчого провадження.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів виконав­чо-процесуальних правовідносин закріплений у нормах права, які встановлюють обов'язок (обов'язок конкретної активної пове-

-6-

дінки, зокрема, державний виконавець зобов'язаний вживати за­ходи примусового виконання рішень — ст. 5 цього Закону); забо­рону (заборона певних дій або бездіяльності — державний вико­навець, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі за наявності встановлених у ст. 17 цього Закону обставин, які свід­чать про їх заінтересованість, у виконанні рішення суду і зобов'я­занні заявити самовідвід); примус (застосування заходів впливу на забезпечення норм виконавчого провадження — ст. 11 Закону «Про державну виконавчу службу» передбачає, що державні ви­конавці несуть дисциплінарну відповідальність у порядку, вста­новленому Законом; ст. 87 Закону «Про виконавче проваджен­ня» — відповідальність за невиконання законних вимог держав­ного виконавця та порушення цього Закону тощо).

Диспозитивний метод визначається правами суб'єктів вико­навчого провадження і характеризується дозволом на активну поведінку в межах, установлених нормами законодавства про ви­конавче провадження. Наприклад, державний виконавець має право зупиняти виконавче провадження з підстав і в порядку, встановлених ст. 35 Закону «Про виконавче провадження», вико­ристовувати за згодою власника нежилі приміщення — ст. 35 цього Закону; сторони та інші учасники виконавчого проваджен­ня мають право знайомитися з матеріалами виконавчого прова­дження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти клопотан­ня — ст. 29 цього Закону. Диспозитивний метод широко розпов­сюджений у нормах виконавчого провадження, в яких визначено правове становище стягувачів та їх представників. Щодо інших осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні — понятих, спеціалістів, експертів, перекладачів, то їх правове становище визначається, в основному, обов'язком діяти певним чином (ст. 14—16 цього Закону), тобто імперативним методом.

Розглянуті положення надають можливість зробити висно­вок про те, що виконавче провадження характеризується такими рисами:

а)  його правовою основою є Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», інші закони та підзаконні акти, прийняті відпо­відно до них, зокрема, Інструкція «Про проведення виконавчих дій», затверджена наказом Міністерства юстиції України 15 груд­ня 1999 р. № 74/5;

б) відповідно до ст. 2 Закону «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень, ухвал, постанов судових і несудо-вих органів у передбачених законом випадках покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України, а також (відповідно до ст. 9 Зако­ну) на інші органи;

-7-

в)  діяльність органів державної виконавчої служби здійсню­ється на підставах, у спосіб та в межах повноважень, встановле­них законодавством про виконавче провадження, і спрямовуєть­ся на своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рі­шень, ухвал, постанов судових і несудових органів (статті 3, 5 За­кону «Про виконавче провадження»);

г)  встановленням для сторін та інших осіб, які беруть участь у виконанні та залучаються до проведення виконавчих дій, су­купності таких процесуальних прав і обов'язків, які дозволяють і зобов'язують їх на засадах диспозитивності й імперативності спрямовувати свою діяльність на досягнення мети примусового виконання з реалізації рішень, постановлених на захист майно­вих і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інте­ресів, державних і громадських інтересів;

д) гарантіями захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших  осіб,   порушених  під  час  проведення  виконавчих  дій (статті 85, 86 Закону «Про виконавче провадження»);

е)  гарантіями законності вчинення дій у виконавчому прова­дженні, встановленням відповідальності: державних виконавців (ст. 11 Закону «Про державну виконавчу службу»); боржника (статті 46, 87 Закону «Про виконавче провадження»); зберігача майна (ст. 58 цього Закону); громадян і посадових осіб (ст. 88 цього Закону) за порушення і невиконання покладених на них обов'язків щодо вчинення необхідних процесуальних дій у вико­навчому провадженні.

Виконавче провадження має важливе значення: воно є визна­ченим законом адміністративним процесуально-правовим засо­бом, який забезпечує примусове виконання рішень судових і не­судових органів і тим самим реалізує захист суб'єктивних прав громадян та організацій. Ним усуваються порушення майнових і особистих немайнових прав шляхом застосування процесуальних засобів і способів примусу до осіб, які добровільно не виконали свої обов'язки.

Виконавче провадження забезпечує режим законності в пра­вових відносинах громадян і юридичних осіб, запобігає правопо­рушенням і здійснює виховний вплив на громадян, службових і посадових осіб у дусі розуміння необхідності належного, своєчас­ного та повного виконання вимог законів України.

-8-