1.6.2. Відношення співробітників міліції до права і інших правових явищ

Центральне місце в структурі фахової правосвідомості співробітників міліції займає їхнє відношення до чинних правових норм і інститутів.

У цілому така постановка проблеми знайшла відображення у науковій літературі. І.Сабо вважає, що основним в оцінній діяльності індивіда є характер правосвідомості, тобто позитивне або негативне відношення особи до чинного права і до його основних інститутів [152, ст.218]. Теорія держави і права звертає увагу на відношення людей до правових норм, практики їх застосування, законності, правосуддя, як найважливішої ознаки правосвідомості. Це відзначається і у літературі про фахову правосвідомість. Відзначається, що поважне відношення до чинних правових інститутів співробітниками органів внутрішніх справ є визначальним компонентом правового усвідомлення дійсності.

З погляду емоційно-оцінної сторони, у структуру правосвідомості, на думку В.І.Камінської і А.Р.Ратінова, входять чотири види оцінних відношень:

•   відношення до права (його принципів, інститутів, норм);

•   відношення до поведінки громадян;

•   відношення до правоохоронних органів і їх діяльності;

•   відношення до своєї правової поведінки [66, ст.58].

Окремим видом таких відношень, на наш погляд, варто виділити відношення до правотворчості.

і !

Відношення до правотворчості з позиції розуміння ступеня фактичного втілення в нормах права принципів демократії, справедливості, доцільності, економічної обумовленості та адекватності - вихідна позиція для інших видів відношення співробітника міліції в сфері права, діяльності правоохоронних органів, поведінки навколишніх і своїй власній.

Іншою стороною у розумінні поняття відношення до права є співвідношення права і його реалізації. Право - це реально діюча система. Тому, на наш погляд, проблеми відношення до права в значній мірі лежать у сфері реалізації позитивного права.

Відношення до права може мати дихотомічний характер: правовий нігілізм чи повага до права. З точки зору ідеальної моделі правосвідомості нас цікавить створення правового та психологічного механізму поваги до права і усунення факторів його ігнорування.

Для цього умовно виділимо головні напрямки проблем з'ясування та визначення характеристик «моделі» поваги до права:

•    відношення до права, як загальнолюдської цінності;

•    відношення до правотворчості та позитивного права;

•    відношення до правореалізації.

Для співробітників міліції повага до права і закону є найважливішою рисою, компонентом фахової правосвідомості. Повага повинна бути заснована на внутрішній переконаності особистості, усвідомленні соціальної цінності права, його слушності, справедливості та солідарності з ним.

Спроможність до законослухняної поведінки та наявність відповідних переконань в правосвідомості визначає сутність правомірної поведінки.

Проте в реальній правовій дійсності відбувся розрив між проголошеними правовими принципами, втіленням їх у законодавстві і реалізацією їх в практиці. Поширеним став правовий нігілізм населення, який уразив багато в чому і правоохоронні органи.

У зв'язку з цим, уявляється цікавою позиція колективу вчених: М.І.Козюбри, А.П.Зайця та ін. Ця позиція припускає розуміння спроможності

43

додержуватися юридичних правил з почуття поваги до них, внутрішньої згоди з їх цільовим призначенням, якщо право не ототожнювати з законом.

Критеріями права пропонується розуміти: по-перше, ступінь добровільності і свободи учасників договору; по-друге, ступінь рівності в здійсненні прав і обов'язків учасників відношень і претензій один до одного з приводу неадекватного виконання зобов'язань; по-третє, можливість сторін звернутися до незалежного арбітра і оскаржити дії партнера, що не узгоджуються з договірними умовами [74, ст.74].

Намагання подолати протиріччя між правом і законом знайшло місце і багатьох інших наукових та публіцистичних працях. Зокрема, Н.В.Вітрук з'ясовуючи поняття законності зазначив, що при з'ясуванні поняття законності в радянський час робився наголос на розумінні законності як режиму неухильного виконання законодавства й обходилось питання про зміст самих норм.

На перше місце при характеристиці законності ставився принцип верховенства закону. Закони трактувалися виключно в позитивістському аспекті та як акти, що виражають волю пролетаріату, або волю всього народу. Як відомо, воля трудящих не завжди збігалася з волею правлячої еліти і відповідно вираження цієї волі в законодавстві.

Для розуміння законності істотне значення має зміст самих норм права, виражених в законодавстві та їх ціннісна оцінка. Зміст законності втілюється тільки в законодавстві, що адекватно втілює правові принципи, загальнолюдські цінності, досягнення соціальної справедливості, невід'ємні права і свободи людини стосовно об'єктивних тенденцій суспільного розвитку.

Законність, підкреслив Вітрук, режим реального вираження права в законах держави.

Порушенням законності є прийняття нормативного акту, що протирічить праву [177, ст.506-507].

До необхідності з'ясування ідеї та поняття «верховенства права» звертаються знову і знову.

44

Так П.М.Рабінович зазначив, що принцип верховенства права має самостійний характер лише у випадку, коли саме право інтерпретується як явище, що виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів [144, ст.ЗО].

А.П.Заєць також поділяє таку думку, з'ясовуючи поняття верховенства права, що закріплене у ст.8 Конституції України. «Верховенство права ...означає не лише верховенство його формальних джерел - Конституції та закону, а й визнання природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин» [60, СТ.101,132,140].

Важливим та своєчасним є також визнання А.П.Зайдем необхідності «вузького» розуміння поняття законодавства, як сукупності лише законів [60, СТ.143]. Це дасть можливість відокремити Закон від інших НПА. В такому випадку, наприклад, якщо в законі зазначено, що суддя повинен підкорятися тільки закону, то інші НЛА ним можуть бути визнані як протиправні.

Підкреслюючи, що джерелом любої суспільної влади є народ і тільки народ, важливо зазначити те, що в контексті з'ясування поняття моделі поваги до позитивного права значущим є розуміння правового закону з позицій його демократичної функції та сутності, як певного нормативного урівноваженого консенсусу волі та влади всього суспільства, що виражає формально рівний масштаб свободи громадян, та справедливості.

Тому логічним є формальне визнання актів представницьких органів (парламенту, місцевих Рад) та актів загальнодержавних та місцевих референдумів як таких, що в тій чи іншій мірі виражають консенсус волі громадян. Ці акти з більшою вірогідністю можуть претендувати на якість правових, звичайно, при умові їх легітимації.

Поняття легітимація розуміється як аксеологічний аспект процесу набуття правовими ідеями незалежного від особи характеру (об'єктивація, або законотворення) через визнання і підтримку правових ідей у суспільстві (власне легітимація чи правотворення) [60, ст.36-39].

45

Це теоретичне положення підтримуване А.П.Зайцем має певне значення у розумінні розмежування понять поваги до позитивного права і закону. Але є потреба зауважити на те, що процес об'єктивації має певні демократичні механізми реалізації і в правовій державі цей процес повинен співпадати з процесом легітимації. Останнє є основною ознакою правової держави. Правова держава - це, в першу чергу, правова процедура. В неправовій державі відсутня будь-яка правова процедура, в тому числі і легітимація.

В розмежування понять правотворення і законотворення А.П.Заєць пропонує покласти легітимацію, як процес схвалення владно-державних приписів органів держави. «Ключовим, фундаментальним критерієм істинного процесу правотворення, а відповідно і правового характеру закону є те, що закон має відповідати волі та інтересам народу»[60, ст.31, 38-39].

Виходячи із теоретичного положення, що джерелом любої суспільної влади є народ, можна погодитись в необхідності легітимації закону в тій чи іншій раціональній формі. Таким чином закон набуває якості нозитивно-легітимного (встановленого за певною процедурою і підтримуваного силою держави припису).

Чи є легітимація підставою для визнання закону правовим? Відповідь на це питання можна проілюструвати найбільше відомим прикладом. Польський астроном М.Копернік (1473 -1543), творець геліоцентричної системи всесвіт^' відмовився від прийнятого на протязі багатьох віків вчення про центральне положення Землі, чим зробив переворот в природознавстві. Його ідея, що видиме не є дійсним - стало основою всієї науки. Своє вчення виклав в праці «Про рух небесних сфер» (1543), яка зібіб по 1828 рік була заборонена католицькою церквою і не визнавалася суспільною думкою.

Послідовник Коперника Джордано Бруно (1548 -1600) вбачав у природі, як безкінечній субстанції, першопричину з якої виникає множина інших речей та пропагував ідеї Коперніка. За свої погляди після відбуття 8-річного заточення у тюрмі був спалений інквізицією на вогнищі у Римі, що також було

і'

схвалено суспільною думкою. [197, ст.62,279]. Таких прикладів   і в новітній історії достатньо.

Ці проблеми знайшли достатнього вивчення в загальній і соціальній психології. Зокрема, Ж.Годфруа звернув увагу на проблеми розвитку суспільства, у якому конформізм є «життєвою потребою соціальної системи». Годфруа наводить приклад досліджень Московічі (Moscovici,1979) і його співробітників. У дослідженнях було показано, що активна меншість може впливати на більшість із моменту, коли меншість приходить до згоди про необхідність певних змін і застосовує певну, відповідну «духу часу» ідеологію. «Коли тиск групи позначається на всьому народі в цілому, конформізм досягає настільки високого ступеня, що люди починають втрачати власне обличчя і притримуються поведінки «натовпу», відповідно змінюючи свій образ мислення і дії. Саме те, що відбувалося з німецьким народом при нацистському режимі» [41, ст.78].

Тому є підстави зробити висновок, що суспільство може бути джерелом суспільної влади, а джерелом позитивного права є пізнання природних законів буття суспільства.

Розкриття об'єктивно існуючих закономірностей суспільного розвитку, підкреслює С.В.Полєніна, - завдання науки, що уявляє собою процес формування системи права. Система права визначає систему законодавства, а не навпаки [135, ст.5 -12].

Крім того, право повинно виражати загальнолюдські цінності, що стало загальновизнаним у науці. Національний суверенітет, як зазначив Генеральний секретар ООН К.Аннан, не повинен використовуватися як щит для тих хто порушує права і посягає на життя побратимів [114].

На нашу думку законодавство любої країни, навіть при умові, що його визнає більшість населення, не повинно порушувати, в першу чергу, права на гідність конкретної і окремої людини, як одного із основоположних принципів концепції верховенства права і прав людини.

Можна погодитися з думкою Ю.А. Тихомірова, що право встановлене окремою державою повинно включати «загальновизнані принципи і норми міжнародного права...забезпечені державою і інститутом громадянського суспільства і світового співтовариства»^ 79, ст.5-12].

Тому, в цьому контексті, важливо звернути увагу на Європейську конвенцію з прав людини, яку ратифіковано нашою країною. Конвенція набула характеру найбільш досконалого та ефективного у світовому масштабі інструменту захисту прав людини. З точки зору застосування норм цієї Конвенції в EC теоретично обґрунтовується і практично застосовується принцип права, як «живого інструменту», а не норми-догми. [19, ст.57-62].

Так, Д. Гом'єн з'ясовуючи статтю 8 Конвенції звертає увагу на те, що Європейський Суд з прав людини по справі Маркс проти Бельгії ухвалив, що право на повагу до приватного і сімейного життя вимагає від кожної держави встановлювати у своїй національній правовій системі правила таким чином, щоб дозволити всім заінтересованим особам вести нормальне сімейне життя [44, ст.70-72].

Вважається, що в статті 8 Конвенції закріплене і забезпечене силою держави загальне, не конкретизоване природне право людини продовжувати біологічне існування свого роду, сім'ї і в цілому людства.

В цьому контексті вважається доцільним з'ясування понять: природного та позитивного права, їхнього взаємозв'язку, взаємодії та розбіжності, як основоположних понять, що визначають сутність та зміст поняття «повага до права».

Людина, як певна форма біологічної матерії має здатність відображення свого існування та існування навколишньої дійсності в формі усвідомлення (створення певних ідеальних образів існуючого світу через його розпредметненяя). З допомогою свідомості людина не тільки створює ідеальні образи існуючого, але і накопичує певний досвід свого буття, в тому числі, і соціально-правового. Цей досвід накопичується в певних знакових формах у свідомості людини і зовнішніх формах відображення свідомості (мова,

48

писемність та ін.)- Таким чином осягаючи закони розвитку суспільства і передаючи їх із покоління в покоління людина забезпечує своє існування.

Безумовно, що цей досвід набуває певного культурно-ціннісного змісту, який забезпечується з допомогою надання йому загальнообов'язковості, примусовості і забезпеченості у вигляді певних нормативних систем: релігія і мораль (в певній мірі забезпечені силою громадської думки), позитивне право (забезпечене примусом держави) та ін.

Разом з тим, з розвитком суспільства певні цінності змінюються, відмирають чи з'являються, але ніколи не відмирає сам рух цінностей і його певні природні закони.

Зрозуміло, що виникає питання про природні загальнолюдські цінності і цінності, що містяться у позитивному праві.

Ідея природного права виникла ще в Давній Греції та Давньому Римі. Видатними її представниками були Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Вольтер, Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, А.Н.Радіщев і ін.

Сучасна романо-германська правова сім'я у своєму останньому періоді становлення завдячує школі природного права. Настав час і для нашої науки звернути увагу на загальнолюдський правовий досвід і усвідомити його по-новому.

Так, англійський філософ Томас Гоббс (1588-1682) в книзі «Левіафан» (1651) виклав своє бачення про людину державу і право. Головною думкою цього трактату є те що, люди рівні від природи у відношенні фізичних і розумових можливостей. Одна людина фізично сильніше або розумніша іншого, але різниця між ними не настільки велика, щоб одна людина, базуючись на ній, могла претендувати на яке-небудь благо для себе, а інша не могла претендувати на нього з таким же правом.

Що таке, на думку Гоббса, природне право (right of nature) та природний закон (law of nature)? Природне право - є «свобода всякої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для зберігання своєї власної природи, т. е. власного життя, і, отже, свобода робити усе те, що, по його

49

судженню, є найбільше прийнятним для цього». Під свободою, вважає Гоббс, «відповідно до точного значення слова, припускається відсутність зовнішніх перешкод, що нерідко можуть позбавити людину частини його влади робити те, що він хотів би, але не можуть заважати використовувати залишену людині владу відповідно тому, що диктується йому його судженням і розумом». Природний закон (lex naturalis) - це знайдене розумом (reason) загальне правило, відповідно до якого людині забороняється робити те, що згубно для її життя, або те, що позбавляє її засобів до його збереження.

Т.Гоббс розрізняв jus і lex - право і закон. Право уявляється у свободі робити або не робити, тим часом як закон визначає і зобов'язує до тієї чи іншої альтернативи [39].

Вважається, шо змістом природного права треба розуміти всю сукупність ціннісного нормативного матеріалу - законів розвитку людства (її суспільний і індивідуально-персоніфікований характер, взаємозв'язки з матеріальною та метафізичною реальністю), як певної форми матеріального існування (руху) суспільства. Тому під природним правом звичайно розуміють сукупність універсальних норм і принципів, що знаходяться в основі всіх правових систем світової цивілізації.

Природне право є вищою формою існування справедливості - це закони і принципи існування людини, що діють поза волею людини чи суспільства.

Аналізуючи різні концепцій про специфіку і сутність природного права, B.C. Нерсесянц сформулював таке визначення загального поняття природного права. Природне право - це скрізь і завжди наявне, ззовні дане людині, вихідне для даного місця і часу право, що як вираження об'єктивних цінностей і вимог людського буття є єдиним і безумовним першоджерелом правового змісту й абсолютного критерію правового характеру всіх людських установлень, включаючи позитивне право і державу.

Дане визначення, з точки зору автора, охоплює усі версії природного права - як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне і незмінне природне право, так і абсолютистські і релятивістські, змістовні і формальні конструкції

природного права, онтологічні, гносеологічні й аксеологічні інтерпретації його ціннісного змісту, імперативного характеру, природно-правові вчення теологічні і світські, раціоналістичні і інтуїтивні, що виходять із природи речей, природи людини і т. д.

їх можна сформулювати у більш стислі дефініції загального поняття природного права: природне право - це право, що надане людині ззовні і пріоритетне стосовно людських установлень; чи: природне право - це правова форма вираження первинності і пріоритету природного над штучним у людських відношеннях [118, ст.18].

Позитивне право є зовнішньою формою відображення, але не самого природного права, а лише суб'єктивного його сприйняття людиною. Для прикладу. Світло далеких зірок, що ми бачимо - це ще не самі зірки. Зірки, можливо вже давно погасли, а світло до нас тільки дійшло. Тому виникає ілюзія зірки, її марево. Таким чином виникає і марево права, його ілюзія!

Поділ права на природне і позитивне одна із базових аксіом класичної правової філософії. В літературі з'ясування концепцій легізму і юснатуралізму у праві пов'язується з визначенням розходжень між ними.

І.Ю.Козліхін констатувавши, що в правознавстві намітився процес конвергенції юридичного позитивізму і теорій природного права, зазначив «Конфлікт існує не між різними типами праворозуміння, а між різними типами світосприйняття: ліберально-індивідуалістським по своїй суті і колективістсько-етатистським - по своїй суті не правовим» [72, ст.5-11].

Основні розходження між природним та позитивним, на думку В.А.Бачиніна, в наступному:

• природне право є похідним від природного порядку речей, незаперечуване і невід'ємне, виникає разом з виникненням людської цивілізації, не тотожне чинному законодавству, може віддзеркалюватися у всіх системах нормативного регулювання, нормативно-ціннісна межа природного права - вища справедливість світового упорядкування;

51

• позитивне право - створене людьми і тому носить суб'єктивний характер, може не відповідати принципам природного упорядкування речей, чи суперечити їм; виникає одночасно з формуванням державності; має зовнішню форму відображення у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру та ототожнює себе з чинним законодавством; виражає ідею прав і свобод наданих людині в тій чи іншій визначеній державою мірі; спирається на волю і силу держави; межею справедливості є інтереси держави; може бути протирічним та автономним [15,ст.122-123].

Разом з тим, іншої форми збереження і, головне, забезпечення найціннішого, з точки зору суспільства, правового досвіду, ніж у формі позитивного права людство не знайшло.

Тому розглядаючи поняття «повага до права» потрібно підкреслити її двоєдність:

•        повага до права як до певної природно-правової загальнолюдської цінності;

•        повага до позитивного права чи у конкретній його зовнішній формі відображення у часі і просторі стосовно певної держави, чи у співвідношенні з позитивним правом, що накопичило все людство.

Очевидно, що в цьому полягає методологічний підхід до розуміння поняття терміну «повага до права» І а сутність підходу до вирішення питань формування такого відношення у правосвідомості людини. Тому важливим є наступне:

•        усвідомлення права, як однієї із закономірностей існування (руху) людського суспільства (як форми матерії);

•         позитивне право є формою об'єктивної якості людини суб'єктивно відображати закони свого природно-правового існування;

•        повага чи неповага до позитивного права лежить в межах розуміння міри відповідності позитивного права природному.

Вважається важливим в розумінні поваги до позитивного права виділити наступні рівні:

52

1.  лібертарно-юридичний (гносеологічний, онтологічний та аксеологічний аспекти);

2.  номосу права (змістовний);

3.  функціональний та принципів права;

4.   правореалізаційний.

Доцільно також визначити загально-соціальний та спеціально-юридичний аспекти поваги до права. Можливо, ця проблема лежить в межах з'ясування терміну «вплив права».

Стосовно предмету нашого дослідження важливим є також виділення рівня поваги до права із статусно-правової точки зору.

1.Лібертарно-юридичний рівень поваги до права

Лібертарно-юридичний аспект розуміння поваги до права передбачає аналіз сутності і змісту права через закріплення в праві принципу формально-рівного масштабу рівності, свободи і справедливості, як однієї із загальнолюдських правових цінностей. Формальність - головна якість права, яка передбачає рівність в правоздатності і відсутність «зрівнялівки» в дієздатності.

Як зазначив B.C. Нерсесянц (ідеолог лібертарної теорії права), «принцип формальної рівності розуміється як вихідне джерело юридичної онтології (що є право?), аксіології (в чому цінність права?) і гносеології (як пізнається право?)» [118].

Тому цим принципом користуються в розумінні і поняття права, і його цінності, сутності, і шляхів пізнання права, і егалітарної (від фр-egalite -рівність) функції права.

Розуміння права через призму загальнолюдських цінностей, принципу загальної формалізованої міри рівності, свободи і справедливості, співвідношення цього поняття з конкретною нормою припускає можливість реального втілення поваги до позитивного права, як внутрішнього переконання.

Стосовно конкретної норми було б утопічним очікувати загального дотримання розпоряджень по внутрішньому переконанню. Це очевидно.

53

Уявляється, що жодний нормативний акт не може бути абсолютно справедливим для кожного. В якийсь момент самий справедливий закон може стати і своєю протилежністю, а в іншому випадку - не врахувати інтереси дуже незначної меншості, але все ж членів суспільства.

У тому випадку, коли закон втілює в собі елемент загального договору, то механізм компенсації «витрат» його дії може бути принципово шанованим. Вкрай важливим є реально діючий порядок (механізм) уточнення, зміни і скасування законодавчих актів, що дає можливість кожному члену суспільства, незалежно від його соціальної, національної і іншої приналежності, скористатися цим правом і- реально домогтися суспільної уваги і доцільного рішення.

У контексті з'ясування поняття поваги до права і до конкретного закону співробітниками міліції актуальним вважається розглянути погляди про те, що іноді деякий відступ від правила є більша ознака правової культури, чим педантичне слідування йому в умовах протиріччя інших нормативних актів певним економічним і іншим закономірностям [74, ст. 120].

Не вирішуючи проблеми доцільності і справедливості законодавства в сучасний кризовий період розвитку нашого суспільства, варто зауважити наступне: з огляду на соціальне призначення органів внутрішніх справ стояти на сторожі законності, їхніх цілей, завдання в боротьбі з порушеннями закону, правопорушниками, злочинністю у всіх тимчасових рамках - питання про виконання або невиконання нескасованого нормативного акта підрозділами МВС і кожним співробітником окремо може бути вирішене тільки з позиції неухильного виконання. У противному випадку -анархія, загроза суспільної безпеки, ріст злочинності. Це означає, що у фаховій свідомості співробітника міліції може бути тільки одне відношення до закону - переконання в необхідності його точного і неухильного дотримання і виконання. Звичайно, поважне відношення, як внутрішнє переконання, може бути засновано тільки на тому, що закон корисний, що він добре враховує економічну або суспільно-політичну обстановку, відбиває інтереси і волю народу і, таким чином, досягає

и

певної формальної рівності та справедливості. Це означає, що в правосвідомості співробітника міліції може виникнути негативне відношення до того чи іншого нормативного акта, але свое відношення до недоцільного закону він повинен втілювати в законному порядку у вигляді пропозицій по удосконаленню закону, а не в ігноруванні або порушенні закону у своїй діяльності. Тому є потреба забезпечити реалізацію співробітником міліції права з'ясовувати справедливість і доцільність іншого закону.

Вирішення цих питань лежить у руслі створення певних дієвих конституційно забезпечених правових механізмів.

Стосовно працівників міліції важливим є створення правової основи забезпечення їхніх прав і обов'язків, підвищення ролі професійних спілок, правничих фундацій, безперервності правової освіти та ін.

Крім того, в останній закордонній літературу звертається увага на розвиток «неформальної юстиції». Головне завдання цих інстанцій полягає в здійсненні більше «соціального», ніж «законного» правосуддя: знаходження соціальної справедливості, ніж застосування права, досягнення згоди сторін, оперуючи більше «терапевтичними», ніж репресивними заходами. Договір і компроміс - основний інструмент вирішення правових конфліктів. Ця модель вирішення конфліктів має назву моделі з «позитивною сумою» та передбачає вирішення спору на основі компромісу двох сторін, завданням якого є подолання конфліктної ситуації, передбачає майбутні відносини та максимальну узгодженість інтересів сторін на відміну від репресивного, примусового, судового вирішення справи на основі норм позитивного права [150, ст. 270-284].

Такий підхід до вирішення соціально-значимих питань бере свої витоки в філософії Конфуція. Примирення - головний спосіб досягнення суспільного спокою. Член китайської общини, який відмовився від компромісного вирішення питання, запропонованого поважним посередником, який виніс вирішення питання на розгляд суду, повинен був усвідомлювати, що ці дії будуть засуджені общиною [153, ст.142].

55

Вважається, що шлях етатизації, законодавче зарегулювання суспільних відносин і вирішення конфліктів тільки через державні механізми та шляхом посилення покарань є хибним і веде до зростання правового нігілізму. Покарання не повинно бути засобом досягнення покірності і підкорення людини. Тому виникає необхідність з'ясування функцій юридичної в ідповідальності.

В юридичній літературі проблеми юридичної відповідальності в більшій мірі розглядаються через покладання на правопорушника нового обов'язку, що не існував до правопорушення, у формі покарання [177, ст.542-543]. Вважається, що не всі, зокрема, кримінальні правопорушення вимагають покарання. Наприклад, правопорушення неповнолітніх в СІЛА вирішуються на основі принципу parens patrial у відповідності з яким завданням суду є не покарання, а реабілітація.

Крім того, у науковій літературі існує концепція «м'якого права» (soft law). Ця концепція передбачає гнучкі методи регулювання, як обов'язкові, так і рекомендаційні норми, що дозволяють праву враховувати всю своєрідність регульованих відносин та інтересів суб'єктів цих відносин [119, ст. 100-111]. Мають місце і положення, що формують загальні принципи права [77, ст.95]. Тому каральна функція юридичної відповідальності може розглядатись у ряді випадків як альтернативна у разі неможливості реалізації функції реабілітації та соціального компромісу.

2. Повага до права з точки зору його номосу

Як вже зазначалося вище, право (позитивне) є зовнішньою формою відображення усвідомлення і осмислення людиною досвіду її об'єктивно-матеріального соціально-правового природного буття. Умовою існування суспільства є збереження цього досвіду, як культурно-правового надбання та нормативної основи його існування і розвитку.

51

«Здатність права забезпечувати безпеку існування цінностей життя, цивілізації і культури в соціальному просторі - е його номос (грець, nomos -закон)». [15, ст.134]

Тому формування поважного відношення до права і відповідних правових переконань співробітника міліції повинно бути побудоване на основі філософських, економічних і політико-правових загальнолюдських цінностях, що складають основу його світогляду і спрямованість соціально-правового мислення, нормативний і морально-етичний аспект цього мислення.

Соціально-правове або юридичне мислення, аналізоване як активна інтелектуальна діяльність, пов'язана із ситуацією вибору, із рішенням деякого завдання або формуванням тієї або іншої активної позиції по відношенню до закону - для співробітника міліції повинна бути основним видом розумової діяльності, що характеризує його як професіонала. Результати цієї діяльності знаходяться в прямій залежності від фахового оволодіння предметом своєї праці. Для правового навчання працівника міліції важливим є розвиток творчого мислення і в галузі діючого, і в галузі бажаного законодавства, формування його творчої ініціативи, удосконалення законодавства. Чим глибше співробітник міліції знає і розуміє конкретне втілення правових норм у дійсності, бачить шлях можливого поліпшення в галузі захисту основних прав людини і соціальної справедливості за допомогою зміни в правовому регулюванні, тим більша повага до самого права і до діяльності, спрямованої на підтримку правових велінь і їхнє удосконалення.

Сама по собі недосконалість норм може і не вести співробітника міліції до правового нігілізму. В більшій мірі причиною цьому служить сукупність недосконалості норм із неможливістю зміни цієї недосконалості. Глибоке розуміння вад законодавства і шляхів їх усунення, помножена на наявність реальних можливостей, забезпечених силою демократичного устрою держави, повинно посилювати переконання в цінності права як такого і необхідності його дотримання. Сила переконань пропорційна силі знань і можливостей.

Тому певна ціннісна орієнтація співробітника міліції в демократичній державі, помножена на фахове оволодіння знаннями в конкретній галузі правового регулювання і застосування права створюють демократичні політико-правові переконання, правові почуття, певну модель правового мислення.

З.Повага до права нарівні принципів та функцій права

В межах предмету теорії держави і права функції права поділяють на:

•        загально-соціальні:           інформаційно-орієнтуючу,           виховну, соціального контролю, культурно-історичну;

•        спеціально-юридичні: регулятивну і охоронну.

Є і інше розуміння функцій права (комунікативна або координаційна, семіотична або інформаційна, егалітарна, кратична або владна).

Принципи права - це основні ідеї, підмурок процесу формування права, його розвитку і функціонування. Принципи права не можуть бути довільними, а відповідними соціальному та економічному устрою в певний історичний період культурного розвитку суспільства. Це та правова конструкція, на якій тримається вся система права.

Принципи права поділяються на групи в залежності від характеру, типу, сфери розповсюдження та інших критеріїв. Зокрема, в залежності від характеру виділяються загально-соціальні та спеціально-юридичні принципи; по сфері впливу: загальні, галузеві, міжгалузеві та ін.

До загальних принципів права відносять звичайно принципи: соціальної справедливості, гуманізму, законності в процесі створення і реалізації норм права, єдності юридичних прав і обов'язків, демократизму.

До спеціально-юридичних принципів відносять: принцип пріоритетності і загальнообов'язковості норм права, непротирічності норм, відповідності між правом і його реалізацією, рівності перед законом, гарантованості прав, справедливості, юридичної відповідальності та презумпції невинності, принцип

58

дії чи недопустимості зворотної дії закону відповідно у випадках пом'якшення чи посилення відповідальності та ін.

Сучасна наука і практика міжнародного права визнає принципи права імперативними нормами, законами міжнародного життя [104, ст.46,53].

Цей підхід підтримується і авторами, які підтримують таку позицію і по відношенню до реалізації принципів права в правовому полі України. Так, А.М.Колодій зазначив про можливість і корисність прямої дії принципів права та визначив три рівні реалізації принципів права:

•        «принципи є безпосереднім регулятором суспільних відносин;

•        принципи виступають як модифіковані юридичні норми, що містять моделі суб'єктивних прав і юридичних обов'язків;

•         принципи     деталізуються     у     вигляді     рішень     судової     і адміністративної, загалом усієї юридичної практики» [76, ст.26-27].

Досить важливим є досвід визначення і дії принципів права в правовій системі Європейського Союзу. Правова доктрина Європейського Союзу охоплює концепцію, яка передбачає, що «правові норми Співтовариства можуть бути виведені не тільки із Договору і правових актів, але і з принципів права»[201, ст.143]. Принципи права розглядаються як незалежне джерело права, а саме право розуміється як дещо більш ширше, ніж Договір про створення ЄС [ 201, ст. 144-145].

До загальних принципів права ЄС відноситься, в першу чергу, дотримання основних прав людини. Любе положення права ЄС може бути анульоване Судом ЄС, якщо воно порушує права людини. Концепція прав людини починає набирати сили прямого застосування в судах держав-членів [201, ст.146-147, 153-154].

В англійській науковій літературі з порівняльного правознавства концепція прав людини має особливе значення. Зокрема, Ейлін Восс порівнюючи основні конституційні права людини, що закріплені в Конституції Німеччини, з Європейською конвенцією з прав людини звертає увагу, в першу чергу, на право людини на гідність (protection of Human Digniti).

59

Е.Восс відзначає, що німецька конституція (Grundgesetz) містить, у Статті 79. 111 так званий пункт вічності, що припиняє будь-яку поправку в основний принцип, встановлений у Статті 1. Ця умова проголошує, що "гідність людини недоторкана" (digniti of man inviolable). Будь-які зміни в Конституції, включаючи основні права, що містяться там, не повинні порушити гідність людини. По-друге, Стаття 19. IV німецької Конституції дає загальну гарантію, що будь-яка людина, чиї права порушені органом державної влади чи у випадку відсутності юрисдикції, має право звернення за допомогою в суд. [220, ст. 152].

Іншим принципом права, що визнаний Судом ЄС, є принцип юридичної визначеності або юридичної безпеки (legal securiti): відсутність зворотної сили у нового закону (non-retroactiviti), закріплені права (vested rights) і законні очікування (legitimate expectations).

До важливих принципів відноситься також принцип пропорційності, який зобов'язує органи влади не накладати на громадян обов'язки, «які перевищують межі необхідності, що випливають із публічного інтересу, для досягнення цілі заходу». Цей принцип знайшов своє закріплення в Договорі про ЄС Ст. ЗЬ. Крім того, Суду надається великий ступінь тлумачення цього принципу та право визнавати регламенти незаконними.

Не менш важливими є також принципи рівності, конфіденційності обміну інформацією між юристом і його клієнтом, право бути заслуханим, субсідарності та інші, які дають певні можливості людині захистити свої права від свавілля будь якого органу держави, приватної особи чи суспільної організації [201, ст. 161 -170].

В зв'язку з цим важливим є з'ясування деяких аспектів розуміння права з точки зору принципів догматизму, релятивізму та антиномічності.

Догматизм та релятивізм в літературі визнаються найважливішими правовими принципами [115, ст.164-166; 73, ст.46]. «Право як ефективний регулятор суспільних відносин повинно формулювати свої принципи, вимоги, дозволи і санкції чітко, ясно, однозначно, тобто догматично». Догма (закінчена

вічна істина - Авт.) основа порядку, навіть якщо вона не дає гармонії, але забезпечує порядок і відносний спокій, зазначив А.А.Козловський. В той же час, догма є формою існування права і правового пізнання, але має свій просторово-часовий континуум: розповсюджується на певний час і простір [73, ст.46].

Релятивізм (від лат. relativus -відносний) - протилежність догматизму. Догма абсолютизує одну істину й релятивізує всі інші. Для релятивізму всі істини відносні.

Постає питання: догматично право чи релятивно?

В сучасній західній і вітчизняній літературі визнається, що догматизм і релятивізм в праві існує у якості постійної константи їх співвідношення і дорівнює певній умовній одиниці. Порушення меж цієї константи веде до тиранії чи анархії [73, ст. 50]. Можливо, в цьому і полягає головна антиномія (грец. antinomia - протиріччя в законі) позитивного права.

Об'єктивація істини в законі безумовно веде до її статики. В той же час, ніщо в природі не є статичним (в тому числі і істини, що пізнають люди).

Сучасна теорія пізнання концепцію істини вирішує з точки зору розуміння діалектичного взаємозв'язку понять «об'єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини», «омана».

«Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто абсолютною, але відносно певних меж». Відносна істина містить момент абсолюту, який визначається рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта [195, ст. 98,283-285].

Тому істина у праві повинна лежати в межах певної догми-норми, яка є і абсолютною і відносною (антиномічною), або догматичною і релятивною одночасно в певних історичних просторово-часових межах.

Вважається, що поняття догми в праві не можна поєднувати з розумінням її як ідеї, що «не обов'язково забезпечує гармонію, але забезпечує порядок». В даному випадку порушений баланс константи абсолютності і відносності

6І

норми. Сутність норми полягає в самодостатній цінності закріплення в правовій нормі самого принципу гармонії суспільних відносин, а зміст цього принципу є релятивним і воліє до продукування нових абсолютних істин.

У якості прикладів можна згадати вищенаведені приклади реалізації права людини на гідність чи приватне життя. Названі права є певними догматизованими і абстрактними істинами, які не можуть не забезпечувати гармонії прав людини і суспільства, інакше - ці істини не є істинами. В той же час, якщо сутність права проявляється зовні в догмах, то конкретний зміст цих абстрактно визначених догм-норм є релятивним у часі і просторі. То є, наповнення змістом права на гідність чи приватне життя може залежати від конкретного випадку реалізації цих прав особою. Крім того, в різних правових системах (в просторі) і в різних часових вимірах однотипні випадки можуть бути вирішені по різному.

Можна також, припустити, що ті чи інші догми з часом теж втрачають свою первинну абсолютну сутність. Кожна об'єктивна істина є абсолютною тільки в певних якісних і кількісних просторово-часових межах, а отже -справедливою чи не справедливою.

В цьому контексті слід розглянути поняття принципу справедливості з точки зору його правового змісту.

Справедливість - це правова категорія, що уявляє собою певну абсолютну та відносну істину. Тому абсолютна істина уявляє собою абсолютну справедливість та об'єктивність і тотожна своєму предмету. Відносна справедливість завжди потребує свого уточнення, поглиблення та зміни. Діалектична єдність абсолютного і відносного в принципі справедливості передбачає відсутність статичності цієї істини, а останнє - постійного процесу пізнання. Зміст справедливості завжди визначає ступінь її пізнання та відношення абсс лютного та відносного в справедливості.

Справедливість як правова категорія завжди має суб'єктивно-персоніфікований двосторонній характер і може реалізуватися, наприклад, в рівних правах, у взаємності та обов'язковості прав і обов'язків чи ін. В

62

неправовому аспекті справедливість може мати і односторонній імперативний обов'язок - реалізація етичного почуття співпереживання.

Розуміння терміну справедливість можна розглянути в процесі його детермінації та розгляду в контексті з егалітарною функцією права (наділення всіх рівністю).

Як зазначено вище право уявляє собою формальну рівність, свободу і справедливість та певну форму фактичних відносин, але це не самі фактичні відносини, а опосередковані та регульовані правовою формою [118, ст.41].

Тому можна погодитися з думкою В.А. Бачиніна. що поняття справедливості може включати в себе наступні рівні [15, ст.143]:

Зрівнююча справедливість. Передбачає рівність, паритетність прав і можливостей суб'єктів в межах обумовлених угод.

На нашу думку, головним в цій паритетності повинно бути не стільки рівність прав і можливостей передбачених угодою, скільки рівність та незалежність у можливостях вільно укладати будь-яку угоду, навіть нерівноправну. Рівноправність не самоціль - головне в вільному праві вибору ступеня прав і обов'язків. Тим більше, що певний об'єм прав повинен відповідати певному достатньому об'єму обов'язків. Чим більше прав - тим більше обов'язків. Тому зрівнююча справедливість - це вільний та рівний характер можливостей в прийнятті певних рішень.

Розподільча справедливість. Цей принцип передбачає природну рівність людей незалежно від національних, релігійних, майнових, станових, класових і інших подібних відмінностей, але нерівність в залежності від заслуг перед суспільством.

Вважаємо, що сутність цього поняття лежить також в межах розуміння законів ринкової економіки. В умовах ринку однією із головних функцій держави повинна бути функція перерозподілу суспільного продукту. Однією із причин цього перерозподілу є те, що в умовах ринкової економіки завжди є місце об'єктивно обумовлених надприбутків та виробничих крахів одночасно у різних суб'єктів виробничої діяльності. Тому встановлюючи через право певні

63

ринкові відносини держава передбачає обов'язковий і необхідний виробничий ризик приватними суб'єктами та створює умови страхування на цей випадок через перерозподіл.

Віддячена справедливість. Передбачає відплату за правопорушення.

Думається, що дія цього аспекту егалітарної функції можлива при наявності дії двох попередніх елементів справедливості.

4.Правореалізаційний аспект поваги до права

Ця проблема може бути розглянута на таких рівнях:

•         втілення права в законодавстві;

•         втілення норм права в підзаконних нормативно-правових актах адекватно відображеного в законодавстві;

•         втілення правової форми відповідно до законодавства в правових відносинах.

Втілення права і повага до нього в нормативно-правових актах в певній мірі нами вже розглянуто. Не менше важливим є питання поваги до права в сфері правових відносин. Особливо це має значення для співробітників міліції, що визначається його спеціальним правовим статусом як співробітника правоохоронного органу.

Правовий статус особи в суспільстві - це юридичне закріплене його положення. В правовий статус в різних наукових джерелах включають: а) правові норми, що закріплюють цей статус; б) правосуб'єктність; в) основні права і обов'язки; г) законні інтереси; д) громадянство; е) юридичну відповідальність; є) правові принципи; ж) правові відносини (статусного) типу.

Головними видами правового статусу є: загальний правовий (конституційний статус громадянина) статус; спеціальний, або родовий (положення певних категорій громадян, зокрема, співробітник міліції) статус; та індивідуальний статус особи (стать, вік, сімейний стан ін.).

Працівник міліції одночасно володіє кожним із названих видів. Тому виникає необхідність з'ясування поваги до права співробітниками міліції

;

стосовно 'їхнього статусу у суспільстві. Визначальним в цьому відношенні є структура правового статусу.

Як громадянин співробітник міліції повинен мати адекватний тому правовий статус. Межі правового статусу співробітника міліції визначаються головним чином сферою його правозастосовчої практики та спеціальними повноваженнями у цій діяльності. Як особа працівник міліції — звичайна, обтяжена проблемами, людина. Тому вважається, що межі поваги до права співробітником міліції визначаються як спеціальним правовим статусом, так і загальним статусом громадянина.

Формування соціальне активної, професійно зрілої особистості співробітника міліції грунтується на формуванні переконаності не тільки в необхідності дотримання правових вимог, але і визнанні високої соціальної значимості права, солідарності з законом в оцінці регульованих цінностей, бажанні керуватися його положеннями в повсякденному житті, відстоювати і захищати їх, наданими особистості законними засобами.

Соціальні ціннісні-нормативні орієнтації співробітника міліції як сукупність ідей, поглядів, принципів, цінностей і норм, як особлива уява мислення впливають на його характер поведінки, професійно значимих дій. Спосіб мислення, що містить ціннісні орієнтації, надає співробітникам міліції значну автономію, спонукає його до реалізації готовності діяльності, за допомогою якої може бути задоволена професійно-необхідна потреба.