2. СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ

З усіх видів законів кримінальний закон, безумовно, найб­лижчий до простої моделі примусових наказів. Однак навіть ці закони мають певні особливості (що їх ми розглядаємо в цьому параграфі), до яких ця модель робить нас сліпими, і ми не зрозу­міємо їх, доки не позбудемося її впливу. Наказ, підкріплений погрозами, є по суті виразом бажання, аби інші зробили щось або від чогось утрималися. Звичайно, законодавча діяльність може набувати цієї форми, орієнтованої винятково на інших. Абсолютний монарх, який тримає в своїх руках законодавчу владу, може в певних системах вважатися таким, що завжди залишається поза сферою застосування створюваних ним зако­нів. І навіть у якійсь демократичній системі можуть видаватися закони, які застосовуються не до тих, хто їх видає, а лише до особливих категорій, зазначених у законі. Проте сфера застосу­вання того чи іншого закону завжди є питанням його тлумачен­ня. Із тлумачення може випливати, а може й не випливати ви-

48

РІЗНОМАНІТТЯ ЗАКОНІВ

ключення тих, хто видав закон, і тепер, звичайно, створюється багато законів, які накладають правові обов'язки на законодав­ців. Законодавча діяльність, яка відрізняється від простого нака­зування іншим щось робити під загрозою, чудово може мати таку самозобов'язуючу силу. У ній немає нічого принципово орієнтованого на інших. Це правовий феномен, який бентежить нас лише доки ми гадаємо, під впливом цієї моделі, що закони завжди складаються людиною або людьми, котрі стоять вище закону, для інших, які йому підкоряються.

Ця вертикальна, або «від-верху-до-низу», подоба законотвор­чої діяльності, така принадна у своїй простоті, є чимось, що мож­на узгодити з реальністю лише за допомогою розрізнення між законодавцем у його посадовому статусі як одною особою та у його приватному статусі — як іншою. Діючи у першому статусі, він створює закони, які накладають обов'язки на інших людей, включаючи його самого в його «приватній якості». У цих фор­мах висловлювання немає нічого, що викликало б заперечення, але поняття різних статусів, як ми побачимо в розділі IV, зрозу­міле лише мовою норм права, що надають повноваження і які не можна звести до примусових наказів. А втім треба зауважи­ти, що цей складний захід насправді зовсім не потрібний, ми можемо пояснити самозобов'язуючу якість законодавчого акта і без нього. Адже в наших руках є дещо — і в повсякденному житті, і в праві, — що допоможе нам зрозуміти її набагато краще. Це '— дія обіцянки, яка здебільшого є набагато кращою моделлю, ніж модель примусових наказів, для розуміння багатьох, хоча й не всіх, особливостей права.

Обіцяти — це означає сказати щось, що створює зобов'язан­ня для особи, яка дала обіцянку. Для того щоб слова мали таку дію, повинні існувати правила, які забезпечують, що коли слова вживаються відповідними особами з відповідного приводу (тоб­то осудними людьми, які розуміють своє становище і вільні від будь-якого тиску), то ті, хто їх вживає, зобов'язуються зробити зазначене ними. Тож коли ми обіцяємо, ми застосовуємо визна­чені процедури для зміни нашої власної моральної ситуації, на­кладаючи зобов'язання на себе самих і надаючи права іншим; висловлюючись юридичною мовою — ми здійснюємо надане правилами «право» робити це. Насправді було б можливо, але даремно, розрізняти двох осіб «всередині» людини, яка дала обіцян­ку: одну, що діє в статусі творця зобов'язань, та іншу — в статусі зобов'язаної особи, і вважати, що одна наказує іншій щось зробити.

49

7 — Концепція прав

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

РІЗНОМАНІТТЯ ЗАКОНІВ

Так само ми можемо обійтися без цього заходу, щоб зрозумі­ти самозобов'язуючу силу законодавства. Адже створення за­кону, як і обіцянка, має передумовою існування певних правил, які керують цим процесом: слова, сказані або написані особами, яким ці правила надають правомочність, і дотримування визна­ченої ними процедури створюють зобов'язання для всіх у межах, зазначених цими словами у прямій чи непрямій формі. Вони можуть включати й тих, хто бере участь у законодавчому процесі.

Звичайно, хоча ця аналогія і пояснює самозобов'язуючий ха­рактер законодавчої діяльності, між обіцянками та виданням за­конів є багато відмінностей. Правила, які керують законодав­чим процесом, набагато складніші, а двосторонній характер обіцянки тут відсутній. Як правило, не існує людини в особли­вому становищі особи, яка одночасно дала й отримала таку саму обіцянку і яка має особливе, якщо не єдине, право вимага­ти її виконання. Щодо цього деякі інші форми самонакладання зобов'язань, відомі англійському праву (наприклад, та, за допомо­гою якої людина оголошує себе довірчим власником майна ін­ших людей), пропонують нам більш близьку аналогію із самозо-бов'язуючим аспектом законодавчої діяльності. Проте взагалі законодавство шляхом прийняття законів є річчю, яку ми най­краще зрозуміємо, розглянувши такі приватні способи створен­ня окремих правових зобов'язань.

Як коректива до моделі примусових наказів або правил по­трібна свіжа концепція законодавства, тобто введення або зміна загальних норм поведінки, що їх здебільшого має дотримувати­ся суспільство. Законодавець не обов'язково має бути таким, як той, хто дає накази іншому — комусь, хто за визначенням пере­буває за межами сфери його діяльності. Як і той, хто дає обіцян­ку, він здійснює права, надані правилами: дуже часто він може (як той, хто дає обіцянку, мусить) перебувати в їхніх межах.