3. ПРАВОВІ ОБМЕЖЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ

У доктрині верховної влади загальна звичка до покори з бо­ку підданих доповнюється відсутністю такої звички в суверені. Він законодавствує для своїх підданих і робить це, перебуваючи понад усяким законом. Не існує і не може існувати жодних правових обмежень його законотворчого права. Важливо зрозу­міти, що юридично необмежена влада суверена належить йому за визначенням: теорія стверджує, що правові обмеження зако­нодавчого права законодавця могли б існувати лише за умови, що цей законодавець перебуває під проводом іншого законо­давця, якому він звично підкоряється; а в цьому разі він не був би більше сувереном. Якщо він суверен, він не підкоряється іншому законодавцеві, а отже, на його законодавче право не мо­же накладатися жодних обмежень. Важливість цієї теорії поля­гає, звичайно, не в цих дефініціях та їхніх простих логічних на­слідках, які нічого не говорять нам про факти, а в твердженні, що в кожному суспільстві, де є право, є й суверен з цими атри­бутами. Можливо, нам треба зазирнути за правові або політич­ні форми, які передбачають, що будь-які юридичні права обмеже­ні й жодна особа або особи не займають становища над законом, яке приписується суверенові. Але якщо ми рішучі в своєму пошуку, ми виявимо реальність, яка, за твердженням теорії, існує поза цими формами.

Ми мусимо правильно тлумачити цю теорію, не припускаю­чись більш сильних або більш слабких тверджень, аніж це фак­тично робить вона. Ця теорія стверджує не лише те, що існують деякі суспільства, де можна виявити суверена, не підлеглого жод­ним правовим обмеженням, а й те, що існування права скрізь передбачає наявність такого суверена. З іншого боку, ця теорія наполягає не на тому, що обмежень влади суверена взагалі не існує, а на тому, що ця влада не має правових обмежень. Отож у реалізації своїх законодавчих прав суверен може зважати на думку народу — чи то побоюючись наслідків нехтування нею, чи то вважаючи себе морально зобов'язаним поважати и. У цьому на нього може впливати дуже багато факторів, і коли страх перед народним бунтом або моральне переконання зму­шують його законодавствувати інакше, ніж він це робив би, він

71

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

СУВЕРЕН І ПІДДАНИЙ

може справді думати й говорити про ці фактори, як про «обме­ження» його влади. Але вони не є правовими обмеженнями. Він не має жодного юридичного обов'язку утримуватися від та­кого законодавства; і для судів, що розглядають статус того чи іншого закону цього суверена, не мав би значення той аргумент, що його розбіжність з думкою народу або вимогами моралі не дає змоги вважати його законом, якщо суверен не наказав би їм прислухатися до цього аргументу.

Привабливість цієї теорії як загального пояснення права оче­видна. Вона нібито дає нам у задовільній простій формі відпо­відь на два головних питання. Коли ми виявляємо суверена, який отримує звичну покору, але сам не підкоряється нікому, ми мо­жемо зробити дві речі. По-перше, ми можемо розпізнати в його загальних наказах закон конкретного суспільства і відрізнити його від багатьох інших правил, принципів або норм, моральних чи просто звичаєвих, які також керують життям членів цього суспільства. По-друге, у сфері права ми можемо визначити, має­мо ми перед собою незалежну правову систему чи лише друго­рядну частину якоїсь ширшої системи.

Прийнято стверджувати, що «королева в парламенті», яка вважається за окреме стале законодавче утворення, задоволь­няє вимоги цієї теорії, І верховна влада парламенту грунтується на цьому факті. Незалежно від правильності цього переконання (деякі аспекти якого ми ще розглянемо в розділі VI), вимоги цієї теорії ми можемо, безумовно, цілком врозумливо відтворити в уявному простому світі Короля І. Буде повчальним зробити це, перш ніж розглянути більш складний приклад сучасної дер­жави, тому що це найкращий спосіб повністю виявити прихова­ний сенс цієї теорії. Для того щоб залагодити критичні заува­ження, зроблені в розділі І щодо поняття звички до покори, ми можемо розглядати ситуацію з погляду не стільки звичок, скіль­ки правил. Спираючись на це, ми уявимо собі суспільство, в якому існує правило, повсюдно визнане судами, посадовими осо­бами та громадянами, яке полягає в тому, що коли б і що б не наказав Король робити, його слово є нормою поведінки для даної групи. Цілком можливо, що з метою розпізнавання серед цих наказів висловлювань «приватних» бажань, яким Король не хоче надавати «офіційного» статусу, буде прийнято також допоміжні правила, які визначатимуть особливий стиль, яким монарх має користуватися, коли він законодавствує «в ролі мо­нарха», а не тоді, коли дає приватні розпорядження своїй дружи­ні або коханці. Такі правила, що стосуються способу та форми законодавства, треба сприймати серйозно, якщо вони мають слу-

72

жити своєму призначенню, й інколи вони можуть спричиняти незручності Королю. Проте хоча ми й маємо всі підстави зара­ховувати їх до правових норм, нам не обов'язково вважати їх «обмеженнями» його законодавчої влади, бо якщо він дотримує­ться встановленої форми, не існує предмета, щодо якого він не може видавати законів так само, як надає чинності своїм ба­жанням. Якщо не «форма», то «сфера» його законодавчої влади законом не обмежується.

Заперечливий аргумент щодо цієї теорії як загальної теорії права полягає в тому, що існування такого суверена, як Король у цьому уявному суспільстві, який не підлягає жодним право­вим обмеженням, не є необхідною умовою або вихідною заса­дою існування права. Щоб довести це, нам не треба звертатися до спірних або сумнівних типів права. Тому наша аргументація грунтується не на системах звичаєвого або міжнародного права, яким дехто схильний відмовляти в підставах називатися пра­вом через відсутність у них легіслатури. Звертатися до цих прикладів зовсім немає потреби, бо концепція не обмеженого правом суверена дає неправильне уявлення про характер права в багатьох сучасних державах, існування права в яких ніхто не піддав би сумніву. Тут існують законодавчі органи, проте інко­ли вища законодавча влада в межах системи аж ніяк не є необ­меженою. Писана конституція може тримати у визначених ме­жах компетенцію законодавчого органу не тільки через визначення форми та способу законодавства (яке, мабуть, можна не вважати за обмеження), але й через повне виключення пев­них питань зі сфери його законодавчої компетенції, накладаючи в такий спосіб обмеження по суті.

З іншого боку, перш ніж розглянути складний приклад якоїсь сучасної держави, корисно зрозуміти, що можуть означати в тому простому світі, де верховним законодавцем є Король, «пра­вові обмеження його законодавчої влади» і чому це поняття є цілком логічним.

У простому суспільстві Короля може бути визнаним прави­ло (чи то втілене в писаній конституції, чи то ні), за яким жод­ний закон Короля не буде чинний, якщо він виганяє з території країни корінних мешканців або передбачає їхнє ув'язнення без суду, і за яким усі законодавчі акти, що суперечать цим поло­женням, не матимуть юридичної сили й розглядатимуться всіма як такі. У такому самому випадку права Короля на законодавст­во зазнали б обмежень, які, безсумнівно, були б законними, на­віть якщо ми не схильні називати таке фундаментальне консти­туційне правило «одним із законів». На відміну від нехтування

73

10 — Концепція права

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

СУВЕРЕН 1 ПІДДАНИЙ

10*

народною думкою або народними моральними переконаннями, на які Король нерідко може зважати навіть усупереч своїм ба­жанням, нехтування цими специфічними обмеженнями позбави­ло б його законодавство юридичної сили. Тому суди займалися б ними у такий спосіб, у який вони не займалися б іншими, суто моральними або фактичними обмеженнями здійснення зако­нодавцем його влади. Проте, незважаючи на ці правові обме­ження, законодавчі акти Короля в своїй сфері застосування є, безумовно, законами, і в цьому суспільстві існує незалежна пра­вова система.

Варто трохи довше зосередити свою увагу на цьому вигада­ному простому прикладі, щоб чітко уявити собі, чим є правові обмеження цього типу. Нерідко ми можемо характеризувати становище Короля, говорячи, що він «не може» ухвалювати за­кони, які передбачають ув'язнення без судового розгляду. Пояс­нити це допомагає порівняння цього сенсу слів «не може» з тим, який означає, що людина має якийсь юридичний обов'язок чи зобов'язання не робити чогось. У цьому другому сенсі «можете» вживається, коли ми говоримо: «Ви не можете їздити на велосипеді по тротуарах». Конституція, що ефективно обме­жує законодавчі повноваження вищої легіслатури в системі, не робить цього (або в усякому разі не має потреби це робити) через накладання на легіслатуру обов'язків утримуватися від певних способів законодавчої діяльності; натомість вона перед­бачає позбавлення кожного такого законодавчого акта юридич­ної сили. Вона накладає не юридичні обов'язки, а юридичну не­правоздатність. Під «обмеженнями» тут мається на увазі не наявність обов'язку, а відсутність законної сили.

Такі обмеження законодавчої влади Короля цілком можна назвати конституційними. Але вони являють собою не лише традиції чи моральні питання, якими суди не цікавляться; вони є частиною правила, яке надає повноваження законодавствува-ти, отже, найбезпосереднішим чином стосуються судів, бо суди користуються таким правилом як критерієм чинності законо­давчих актів, що постають перед ними. Проте хоча такі обме­ження є правовими, а не просто зумовленими мораллю чи тра­дицією, їх не можна висловити за допомогою понять наявності чи відсутності в Короля звички до покори іншим особам. Ко­роль цілком може підлягати таким обмеженням і ніколи не намагатиметься їх уникнути; проте може не існувати нікого, ко­му він звично підкоряється. Він просто виконує умови видання юридично чинних законів. Або він може намагатися уникнути обмежень, видаючи несумісні з ними розпорядження; однак роб-

74

лячи так, він не виявить непокори до жодної особи: він не пору­шить закону жодного вищого законодавця і не знехтує ніяким юридичним обов'язком; але він не зможе видати юридично чи­нного закону. І навпаки, якщо в конституційній нормі, яка на­дає Королю правомочність законодавствувати, немає правових обмежень законодавчих повноважень Короля, той факт, що він звично підкоряється наказам Тирана, короля сусідньої держави, ані позбавить законодавчі акти Короля їхнього статусу законів, ані буде доказом того, що вони є другорядною частиною окре­мої системи, в якій Тиран має верховну владу.

Попередні цілком зрозумілі міркування обґрунтовують низ­ку питань, надто заплутаних простою доктриною верховної вла­ди, але дуже важливих для розуміння засад будь-якої правової системи. Ми можемо підсумувати їх.

Перше: правові обмеження законодавчих повноважень по­лягають не в накладаному на законодавця обов'язку підкоряти­ся певному вищому законодавцю, а в обмеженнях правоздат­ності, що містяться в правилах, які надають йому правомочність законодавствувати.

Друге: для того щоб довести, що той чи інший передбачений законодавчий акт є законом, нам не треба простежувати його походження до законодавчого акта, висловленого чи мовчазного, якогось «суверенного» або «необмеженого» законодавця — чи то в тому сенсі, що його законодавчі повноваження не обмежу­ються законом, чи в тому, що він є особою, яка за звичаєм ніко­му більше не підкоряється. Натомість нам треба довести, що цей акт був виданий законодавцем, якому за існуючим прави­лом було надано законодавчі повноваження, і що в цьому пра­вилі не міститься або жодних обмежень, або таких, що стосують­ся цього конкретного законодавчого акта.

Третє: щоб довести, що ми маємо перед собою незалежну правову систему, нам не треба доводити, що її верховний зако­нодавець в правовому відношенні необмежений або за звичаєм не підкоряється жодній іншій особі. Нам треба лише довести, що правила надання прав цьому законодавцеві не надають ви­щої влади тим, хто має владу також над іншою територією. І навпаки, той факт, що він не є підданим такої іноземної держави, не означає, що він має необмежену владу на своїй власній тери­торії.

Четверте: ми мусимо розрізняти не обмежену законом зако­нодавчу владу і владу, яка є хоча й обмеженою, але верховною в даній системі. Король цілком може бути вищою законодавчою владою, відомою закону країни, в тому сенсі, що будь-яке інше

75

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

СУВЕРЕН І ПІДДАНИЙ

законодавство може скасовуватися його законодавством, навіть якщо його власне обмежене конституцією.

П'яте й останнє: тимчасом як наявність або відсутність пра­вил, що обмежують законодавчу компетенцію законодавця, є ви­рішальною, звичка законодавця до покори має щонайбільше пев­не непрямо очевидне значення. Єдина доречність того факту (якщо це факт), що законодавець не має звички до покори ін­шим особам, полягає в тому, що інколи він уможливлює певний, хоча й далеко не остаточний, доказ того, що його законодавчі повноваження не залежать, за конституційною або правовою нормою, від повноважень інших. Так само єдина доречність фак­ту, що законодавець за звичаєм підкоряється комусь іншому, по­лягає в тому, що це — певний доказ того, що за правилами його повноваження законодавствувати залежить від повноважень інших.