IV СУВЕРЕН І ПІДДАНИЙ

У своїй критиці простої моделі права як примусових наказів ми поки що не порушували питань, пов'язаних із «сувереном* — верховною особою чи особами, загальні накази яких становлять, згідно з цією концепцією, право будь-якого суспільства. Насправді ж, обговорюючи слушність ідеї наказу, підкріпленого погрозами, як пояснення різних видів законів, ми умовно припускали, що в кожному суспільстві, де є право, фактично існує якийсь суверен, характерною ознакою якого в позитивному і негативному сенсі є зв'язок зі звичкою до покори: особа або група осіб, наказам яких переважна більшість суспільства звично підкоряється і які звично не підкоряються жодній іншій особі або особам.

Тепер ми мусимо дещо детальніше розглянути цю загальну теорію, що стосується підстав усіх правових систем; бо, незва­жаючи на свою надзвичайну простоту, доктрина верховної вла­ди являє собою саме це. Ця доктрина стверджує, що в кожному людському суспільстві, де існує право, — в демократії так само, як і в абсолютній монархії — кінець кінцем можна знайти прихованим під різноманіттям політичних форм цей простий зв'язок між підданими, які за звичаєм беззаперечно слухаються, і сувереном, який за звичаєм беззаперечно не слухається нікого. Ця вертикальна структура, що складається із суверена та підданих, є, за цією теорією, не менш важливою частиною правового суспільства, ніж хребет для людини. Там, де вона присутня, ми можемо говорити про суспільство разом з його сувереном як про окрему незалежну державу, а також про її право; там, де цієї структури немає, ми не можемо вжити жодного з цих виразів, бо стосунки між сувереном і підданими є, за цією теорією, складо­вою частиною їхнього справжнього значення.

Два пункти цієї доктрини особливо важливі й ми викладає­мо їх тут у загальних рисах, щоб зазначити напрямки критики, детальне простеження якої займатиме решту цього розділу. Пер­ший пункт стосується ідеї звички до покори — всього, що вима­гається від тих, кого стосуються закони суверена. Тут ми з'ясу­ємо, чи досить такої звички, щоб пояснити дві найпомітніші

56

СУВЕРЕН І ПІДДАНИЙ

прикмети більшості правових систем: неперервність повнова­жень видавати закони, забезпечувана спадкоємністю різних за­конодавців, і тривалість заковів упродовж довгого часу по то­му, як їхній творець і ті, хто звично йому підкорявся, підуть у небуття. Наш другий пункт стосується надзаконного становища суверена: він створює закон для інших, накладаючи в такий спосіб юридичні обов'язки або «обмеження» на них, тимчасом як себе самого оголошує юридично необмеженим і таким, що не підлягає обмеженню. Тут ми з'ясуємо, чи потрібний для існування права цей статус непідлеглості вищого законодавця юридичним обмеженням і чи можна зрозуміти наявність або відсутність юридичних обмежень законодавчої влади за допомогою простих понять звички та покори, на які зазначена теорія розкладає ці ідеї.