Суддівське самоврядування як конституційна гарантія незалежності та недоторканності суддів

С.ШТОГУН

голова Острозького районного суду Рівненської області, викладач правничого факультету Національного університету «Острозька академія»

О

дним із суб'єктів функціонування судової влади в Україні є органи суддівського само­врядування. Завдання і мета, організація та стру­ктура органів суддівського самоврядування впер­ше в незалежній Україні були закріплені Законом України «Про органи суддівського самоврядуван­ня» від 2 лютого 1994 p., який нараховував 22 статті.

Головна мета чітко була сформульована в ст. 1 цього Закону: «Суддівське самоврядування є однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України»[1]. До осно­вних завдань суддівського самоврядування зако­нодавець відніс створення найбільш сприятливих умов для забезпечення діяльності судів; вдоскона­лення підготовки кадрів, підвищення кваліфікацій суддів, подання їм методичної допомоги; зміцнен­ня незалежності суддів, захист від втручання в їх судову діяльність. Органами суддівського самовря­дування цей закон визначив конференції суддів, збори суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, з'їзд суддів України. В період між проведенням конференцій та з'їздів діяли відповідно обрані цими органами ради суд­дів областей, Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, військових та арбітражних судів України та Рада суддів України.

Важливо зазначити, що суддівське самовряду­вання закріплено в ст. 130 Конституції України, в ній, зокрема, вказано: «Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське само­врядування»^]. А тому надалі, аналізуючи правову природу та діяльність органів суддівського само­врядування, необхідно виходити саме з цих кон­ституційних положень.

Особливо широкі повноваження органи суд­дівського самоврядування дістали в редакції Зако­ну України «Про судоустрій України», прийнятого 7 лютого 2002 p., що зумовило ряд правових ко­лізій і невизначених ситуацій у діяльності органів судової влади та її посадових осіб.

Даний закон також розширив коло органів суддівського самоврядування, віднісши до них збори суддів місцевих та апеляційних судів. Ви­значаючи основні засади суддівського самовряду-

© С.Штогун, 2004

вання, в ст. 102 названого вище Закону законода­вець підтверджує конституційні положення право­вої природи суддівського самоврядування, вказу­ючи, що вони створюються для вирішення питань внутрішньої діяльності судів, і тут же роз'яснює, що до питань внутрішньої діяльності судів нале­жать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, не пов'язані із здій­сненням ними правосуддя. З цього приводу В.Бойко зазначає: «Зроблено важливий крок у визначенні повноважень органів суддівського са­моврядування, які мають такі завдання:

створення найбільш сприятливих умов для

забезпечення діяльності судів;

удосконалення підготовки кадрів, підви­

щення кваліфікації суддів, надання їм методичної

допомоги;

зміцнення незалежності суддів, захист від

втручання у професійну діяльність;

здійснення контролю за організацією дія­

льності судів»[3].

Тобто жодного слова про наділення правом вирішувати кадрові питання та ініціювання дис­циплінарної відповідальності суддів. Фактично органи суддівського самоврядування в першу чер­гу повинні захищати інтереси суддів і вони ство­рюються на противагу адміністративному керівни­цтву, тим самим забезпечуючи баланс і рівновагу демократичності судової системи в цілому. «Суд­дівським самоврядуванням є колективне вирішен­ня професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів»[4] — констатує В.Городовенко.

Про який баланс ми можемо говорити, якщо до складу Ради суддів України в переважній біль­шості входять самі адміністративні посадовці су­дової влади — голови апеляційних суддів та їх за­ступники. Так, із 62 членів Ради суддів України є лише один суддя апеляційного суду і жодного су­дді місцевого суду! Постає запитання: чиї інтере­си в першу чергу захищає таким складом орган суддівського самоврядування? Більш реальна на­зва цього органу не Рада суддів України, а «Рада голів судів України».

Закономірно напрошується запитання: для чого адміністраторів, які і так мають широкі пра-

18

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Суддівське самоврядування як конститушйна гарантія незалежності та недоторканності суддів

ва, наділяти ще і правами члена органу судівсько-го самоврядування?

Незрозуміло, як співзвучні з конституційни­ми положеннями органів суддівського самовряду­вання право члена Ради суддів України на ініці­ювання питання про дисциплінарну відповідаль­ність судді, закріплене в ст. 97 Закону України «Про судоустрій», або право контролю за діяльні­стю судів рад суддів, передбачене в ст. 111 цього ж Закону? Адже для вирішення цих питань перед­бачено обрання кваліфікаційних комісій. Право члена Ради суддів на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність повинно бути уто­чнено, оскільки Раду суддів України становлять представники всіх регіонів, тому незрозуміло, на­приклад, чи може представник Донецької облас­ті ініціювати дисиплінарну відповідальність судді із Закарпаття, чи його право обмежене регіоном? Незрозумілим також залишається питання, стосо­вно яких суддів може ініціювати дисциплінарну відповідальність член Ради суддів України, який представляє Верховний Суд.

Законодавець, наділяючи такими широкими правами органи суддівського самоврядування, їх членів та обраних керівників цих органів стосов­но судів, голів цих судів та суддів, не вирішив питання захисту для суб'єктів їхньої діяльності — процедуру оскарження їх діяльності або бездіяль­ності. Наприклад, у п. 4 ст. 116 надано право Раді суддів України вирішувати питання щодо призна­чення суддів на адміністративні посади. Відмовля­ючи безпідставно в рекомендації на призначення судді на адміністративну посаду, Рада суддів Укра­їни фактично приймає остаточне рішення, оскіль­ки чинним законодавством в п. 6 цієї ж статті вказаного вище Закону закріплено, що рішення Ради суддів може бути скасоване лише з'їздом суддів. Коли врахувати, що черговий з'їзд склика­ється один раз в три роки, то досить тривалий час необхідно буде чекати для поновлення порушено­го права суб'єктові оскарження такого рішення.

Законодавством не передбачено оскарження таких рішень в судовому порядку, а, як відомо, ст. 55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових та службових осіб. Законо­давець має чітко визначитися, чи є голови рад судців та їх члени посадовими особами.

Незрозумілими для нас, суддів, є положення п. 6 ст. 116 та п. 5 ст. 111 Закону України «Про судоустрій України». Наведу дослівно: «Рішення Ради суддів України є обов'язковими для всіх ор­ганів суддівського самоврядування». «Рішення Ради суддів є обов'язковим для суддів, які займа­ють адміністративні посади у відповідних су-дах»[5].

По-перше, незрозуміло, чому рішення Ради суддів України — вищестоящого органу стосовно рад суддів місцевих та апеляційних судів є обов'я-

зковим для органів суддівського самоврядування, а рішення нижчестоящих рад — для суддів, які займають адміністративні посади. Тобто, чи є обо­в'язковим рішення Ради суддів України для суд­дів, які обіймають адміністративні посади, оскіль­ки в законі вказано, що вони є обов'язковими лише для органів суддівського самоврядування? Разом з тим голова суду або його заступник не є органом суддівського самоврядування, а адмініс­тратором, який призначається Президентом Укра­їни. Виправляючи таку ситуацію, V з'їздом суддів України 24 жовтня 2002 р. було прийнято Поло­ження про Раду суддів України, в ст. 29 якого вже вказано: «Рішення Ради є обов'язковим для всіх органів судової влади та їх посадових осіб» [6]. Але ж ця стаття суперечить нормам закону, і мене дивує, як самі судді могли приймати таке рішен­ня, тобто перевищувати свої повноваження.

По-друге, рішення Ради суддів для суддів, які не займають адміністративних посад, виходячи з положень даної норми фактично є необов'язкови­ми. Звичайно, ми не говоримо про рішення, які стосувалися б вирішення по суті конкретних с 'О-вих справ, тому що це буде прямим втручанням у справи суду, однак питання діловодства, дотри­мання строків розгляду справ, своєчасність звер­нення судових рішень, які набули чинності, по­требують контролю.

Ст. 22 зазначеного вище Закону визначає, що суддя, крім здійснення правосуддя, здійснює про­цесуальні дії та організаційні заходи з метою роз­гляду справи, а також контролює своєчасне звер­нення до виконання судових рішень, постановле­них під його головуванням, а також виконує інші повноваження, предбачені законом[7].

Дивна річ, рішення Ради суддів в таких випа­дках для голови суду є обов'язковим, а для судді ні?

Надаючи право контролю за організацією ді­яльності відповідних судів, законодавець повинен чітко сформулювати, який саме контроль і за яки­ми ділянками роботи повинна виконувати Рада суддів, так як це зроблено, наприклад, при вирі­шенні повноважень державної судової адміністра­ції. В п. 7 ст. 126 згаданого вище Закону вказано, що судова адміністрація контролює стан діловод­ства в судах загальної юрисдикції.

На практиці ми зустрічаємо випадки, коли члени Ради суддів, не знаючи меж своєї компете­нції, намагаються навіть дати правову оцінку ви­несеним рішенням суду, які вступили в закону силу. Тобто представники органів суддівського самоврядування замість того, щоб забезпечувати незалежність судів і суддів, самі втручаються в таку незалежність.

Такі ніби незначні на перший погляд право­ві колізії Закону «Про судоустрій України» на практиці породили ряд невизначеностей у роботі голів місцевих судів, звузили до мінімуму їх ком-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6 2*4-164

19

С.Штогун

петенцію в організації роботи суду і при цьому одночасно посилили їх відповідальність. Адже від керівників цієї низової ланки судової влади, яка становить основу судової системи країни, в пер­шу чергу залежить своєчасність і оперативність відправлення правосуддя. З цього приводу в По­станові спільного засідання Президії Верховного Суду України, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України від 12 березня 2003 р. № 17 вказано, що голови місцевих судів несуть персональну відповідаль­ність за належну організацію роботи суду і своє­часний розгляд справ[8].

Слушно ставлячи вимоги до голів місцевих судів, слід звернути увагу на те, чи є в наявності реальний механізм і правові важелі, якими голо­ви місцевих судів могли б забезпечити не тільки вказані вище вимоги, але і ряд інших, спрямова­них на забезпечення нормальної роботи судів. У ст. 24 Закону України «Про судоустрій України» не тільки звужена компетенція голови місцевого суду, а взагалі виключено право звертатися з по­данням про притягнення до дисциплінарної від­повідальності недбалих суддів. Автор на практиці зустрівшись з такими явищами, пересвідчився, що це практично неможливо.

Ліквідувавши право ініціювання дисципліна­рної відповідальності судді головою місцевого суду, законодавець тим самим позбавив його ре­альних важелів організації належного судочинст­ва в суді, який той очолює. Саме такий стан ре­чей призвів до того, що ми маємо факти невідпи-саних вироків та рішень суддями по розглянутих справах, коли роками вироки, рішення та поста­нови за суддів пишуть стажисти та ін. І в даній ситуації замість того, щоб ініціювати дисципліна­рну відповідальність надбалого судді, голова суду змушений місяцями переконувати посадових осіб, що наділені таким правом, ініціювати дисциплі­нарне провадження. Інколи цей процес затягуєть­ся доти, доки не сплинуть процесуальні строки, протягом яких можна притягнути до дисципліна­рної відповідальності такого суддю.

Більшість голів апеляційних судів цю пробле­му вирішили внаслідок обрання їх членами Ради суддів України, однак, як уже вказувалося, це не відповідає головним завданням органів суддівсь-

кого самоврядування. Фактично це «симбіоз» су­ддівського самоврядування і суддівського адміні­стрування, яке необхідно чітко розмежувати і до формування керівних органів суддівського само­врядування слід підходити виходячи з його осно­вних завдань.

Суть проблеми правого статусу голови місце­вого суду полягає в тому, що, багато говорячи про незалежність суду, ми маємо на даний час карти­ну, де голова місцевого суду практично залежний тією чи іншою мірою від вищестоящих судів щодо винесених ним судових рішень, адже не секрет, що при сьогоднішньому навантаженні місцевих судів і нестабільності законодавства практично можна скасувати кожний другий вирок чи рішен­ня, а це інколи розцінюється як недолік у його роботі, а також позначається на рекомендації його головою апеляційного суду для призначення через кожні п'ять років роботи; виявляється його зале­жність: в питанні матеріально-технічного забезпе­чення суду, організації діловодства — від судової адміністрації; в питанні організаційного контро­лю — від органів суддівського самоврядування; в питанні призначення і обрання — від законодав­чої та виконавчої влади — не говорячи про ряд громадських організацій, які певною мірою нама­гаються контролювати суд.

Думаю, жодна посадова особа не має над со­бою стільки контролерів, тому всі виступи в пре­сі про те, що суд у нас безконтрольний, в дійсно­сті не мають ніякого підґрунтя.

Специфіка роботи голови місцевого суду по­лягає і в тому, що поряд з виконанням функцій голови місцевого суду він здійснює функції зви­чайного судді і повинен розглянути не менше 80% кількості справ, що в середньому розглядає суддя цього суду.

Не хочу, щоб у декого склалася думка, що я ратую за безконтрольність місцевих судів — про­блема в іншому. Для того щоб питати з голови місцевого суду, йому необхідно дати відповідні повноваження, а то він сьогодні у багатьох випа­дках стає хлопчиком для биття з усіх сторін, що явно не сприяє незалежності суду, і основною причиною такого стану є недосконалість законо­давства, спрямованого на проведення судово-пра­вової реформи.

Використана література:

Закон України «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 року. Офіційний

текст // Голос України. — 1994. — № 63. — 6 квіт.

Конституція України. — К., 1996. — С 37.

Б о й к о В. Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. — 2002. —

№ 3. - С 5.

Городовенко В.Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише законові як один з

основних принципів судочинства в Україні // Право України. — 2002. — № 4. — С 126.

Судові та правоохоронні органи України. Збірник законодавчих та нормативних актів. — К.:

Вид. Паливода А.В., 2003. — С 123.

V з'їзд суддів України. Документи і матеріали. — С 93.

Судові та правоохоронні органи України. Збірник законодавчих та нормативних актів. — С143.

Вісник Верховного Суду України. — 2003. - № 2(36). - Ст. 20.

20

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6