Відповідальність сторони за договором за неналежне застосування санкцій до контрагента

П.ГУЙВАН

доцент Полтавської філії

Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого,

кандидат юридичних наук

Н

ормативні акти та судова практика України ще не досить повно та однозначно визнача­ють підстави для відшкодування матеріальної та моральної шкоди у разі невиконання стороною договору своїх зобов'язань[1]. Це призводить до різної оцінки правозастосовчими органами відно­син та їх наслідків у аналогічних ситуаціях. З огля­ду на зазначене потребує додаткового дослідження у вітчизняній науково-правовій літературі питання (що є предметом даної статті) про можливість від­шкодування шкоди, яка виникла внаслідок нена­лежної реалізації контрагентами своїх повнова­жень за договором. І, насамперед, особливого аналізу потребує питання про правову природу шкоди, що виникла внаслідок застосування сан­кцій до контрагента, та її компенсацію.

Більшість цивілістів зазначає про існування і юридичне оформлення у законодавчих актах такої специфічної форми цивільно-правової відповіда­льності як застосування щодо контрагента, який неналежним чином виконує свої зобов'язання, санкцій оперативного характеру, спрямованих на усунення незаконно досягнутих правопорушни­ком результатів або на запобігання досягненню ним таких результатів[2]. їх особливістю є те, що вони застосовуються самими учасниками угоди без звернення до суду. Проте застосування таких видів відповідальності не усуває можливості зобо­в'язаної особи оскаржити їх застосування до суду чи господарського суду[3]. Такі санкції можуть бути як передбачені законодавством, так і встано­влені самими сторонами договору (статті 235—236 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 p.).

Найбільш чітке визначення в українському законодавстві оперативні заходи впливу на нена­лежного боржника знайшли у Господарському кодексі України. У загальному плані види опера­тивно-господарських санкцій викладені у ст. 236 цього Кодексу. Це, зокрема, одностороння відмо­ва від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою сто­роною; відмова від оплати за зобов'язанням, ви­конаним неналежним чином; відстрочення відва­нтаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником; відмова управненої сторони зобов'язання від при-

© П.Гуйван, 2004

йняття подальшого виконання зобов'язання, по­рушеного другою стороною, або повернення в од­носторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням; одностороннє встановлення на майбутнє додаткових гарантій належного вико­нання зобов'язання стороною, яка його поруши­ла; тощо. Цей перелік не є вичерпним, сторони договору можуть передбачити також інші операти­вно-господарські санкції (ст. 236 Господарського кодексу України).

Стосовно найпоширеніших цивільних та го­сподарських договорів, як приклад оперативних санкцій, можемо вважати відмову від договору[4] чи від прийняття неналежного виконання (напри­клад, статті 678, 684, 848, 849 ЦК України, статті 268, 270 ГК), переведення контрагента, який не виконує належним чином грошові зобов'язання, на передоплату, обмеження чи припинення на­дання комунальних та інших послуг спожива­чам]^], які порушують правила користуванні; ними, тошо. Слід зазначити, що остання з пере­лічених оперативних санкцій не означає припи­нення дії договору між сторонами. У випадку об­меження чи припинення надання послуг дія дого­вору в цій частині зупиняється, а після усунення порушення та вчинення інших передбачених зако­нодавством дій (наприклад, компенсації виклика­них порушенням збитків) договір продовжує свою дію без необхідності його укладення знову. Зокре­ма, такий порядок взаємодії контрагентів перед­бачено пп. 63, 65 Правил користування місцевим телефонним зв'язком[6], пп. 35, 36 Правил кори­стування електричною енергією для населення[7], пп. 35, 36 Правил надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення[8] та ін.

Правомірність та підстави для обмеження контрагента в отриманні послуг при порушенні ним зобов'язання, як правило, дискусій не викли­кають. Важливо лише, щоб законодавчий акт чи договір передбачали право надавача послуг здій­снювати таке обмеження за чітко визначені пору шення, довільне тлумачення кредитором свого права у цьому випадку неправомірне. Отже, якщо в договорі є визначення правопорушення, за яке може застосовуватися обмеження, то при настанні юридичного факту — вчинення такого порушен­ня — реалізація кредитором свого права є закон­ною.

36

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Відповідальність сторони за договором за неналежне застосування санкцій до контрагента

Разом з тим, в усіх названих вище підзакон-них актах, що регулюють даний вид відносин, передбачено певний механізм застосування нада-вачем комунальних послуг свого права на обме­ження споживачів у їх отриманні. Так, кожні пра­вила надання послуг містять перелік організацій­них заходів з боку кредитора, які передують самим діям з обмеження. Кредитор, встановивши факт порушення умов договору з боку контрагента, має в окремих випадках скласти відповідний акт про порушення, іноді він повинен попередити спожи­вача про майбутнє обмеження не менш ніж за встановлений законодавством термін. У зв'язку з цим досить часто в судовій практиці України ви­никають такі питання: чи є законним обмеження споживача в отриманні комунальних послуг, якщо правопорушення дійсно мало місце, але порядок здійснення необхідних дій з обмеження не дотри­маний; чи підлягає відшкодуванню моральна та матеріальна шкода правопорушнику (особі, яка порушила правила користування комунальними послугами) при недотриманні кредитором механі­зму обмеження послуг і як при цьому враховуєть­ся вина самого порушника договору; чи може виникнути моральна шкода для споживача внаслі­док лише складання одного акта про порушення чи попередження про майбутнє відключення, якщо у подальшому такого обмеження не було здійснено; чи повинна відшкодовуватися мораль­на шкода внаслідок складання акта про порушен­ня, який є недійсним (відсутні необхідні за зако­нодавством реквізити тощо) чи дефектним (в акті помилково вказане інше прізвище порушника, зазначено не той вид порушення та інше), якщо подальших дій з обмеження вчинено не було; чи підлягає відшкодуванню моральна шкода, завда­на поширенням відомостей, що містяться у акті про порушення або в попередженні про майбутнє обмеження?

Вважаємо, що аналіз чинного законодавства України може дати відповіді на ці питання. У про­цесі застосування таких оперативно-господарсь­ких санкцій, як обмеження в наданні комуналь­них послуг[9], та для обгрунтування правомірно­сті подальших вимог надавача послуг, крім норма­тивно встановлених повноважень на вчинення таких дій, необхідна сукупність двох складових: наявність підстави для даного обмеження та до­тримання встановленого законодавством порядку його здійснення.

Підставою для обмеження або припинення надання комунальних послуг є порушення спожи­вачем встановлених правил про користування ними. Якщо ж суб'єкт, що реалізує свої послуги, не дотримався передбаченого порядку їх обмежен­ня при виявленні порушення, це може бути під­ставою для прийняття судового рішення про від­новлення надання послуг, а вимоги підприємця про відшкодування збитків, пов'язаних з введен-

ням та припиненням обмежень, задоволенню не підлягають. Отже, здавалося б, якщо за наявнос­ті встановлених законодавством підстав для засто­сування оперативних санкцій не був повністю дотриманий порядок їх застосування, виникають проблеми у надавача послуг, пов'язані лише з незадоволенням його вимог до споживача цих послуг.

Разом з тим, як зазначалося, недотримання порядку введення обмежень з постачання комуна­льних послуг кваліфікується як порушення зако­нодавства. Цим порушенням споживачеві послуг може бути завдана матеріальна та (або) моральна шкода. Чи підлягає така шкода відшкодуванню і що при цьому має враховуватися, адже підстава для застосування оперативних санкцій (порушен­ня правил користування) існує. Порушення відпо­відних правил переважно здійснюється умисно (споживання комунальних послуг поза лічильни­ком, зрив пломби, механічне втручання в дію лі­чильника, неоплата отриманих послуг тощо). Отже, при розгляді судових справ про відшкоду­вання шкоди, завданої обмеженням надання ком-послуг з порушенням встановленого порядку, не­обхідно враховувати вину потерпілого, яка спри­яла виникненню чи збільшенню шкоди. Стаття 454 ЦК УРСР 1963 р. передбачала зменшення або скасування відповідальності заподіювача шкоди, якщо її виникненню чи збільшенню сприяла вина потерпілого. Щоправда, дана стаття стосувалася лише випадків вини потерпілого у формі грубої необережності[10]. Логічно було б вважати, що, якщо згідно з законом груба необережність поте­рпілого є підставою для зменшення чи усунення відповідальності заподіювача шкоди, то вина по­терпілого у формі умислу тим більше має бути такою підставою. На жаль, прямої вказівки актів законодавства України щодо зменшення чи при­пинення відповідальності заподіювача шкоди за наявності умисної вини потерпілого, яка сприяла виникненню шкоди, не було, але, виходячи з ана­лізу основних принципів праваЩ], та застосову­ючи аналогію закону, необхідно було в кожному конкретному випадку при розгляді таких спорів застосовувати правило про врахування вини поте­рпілого. Разом з тим, подібна практика не набу­ла поширення. Тому необхідним при конструю­ванні нового Цивільного кодексу виявилося вне­сення до нього прямої вказівки про те, що шко­да, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується (ст. 1193 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.). При цьому цивіль­не законодавство не поділяє умисел на прямий і непрямий. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допуска-ти[12]. Отже, у випадку, коли суб'єкт свідомо не здійснює оплату наданих йому послуг і рівень його інтелекту дозволяє йому припустити настан­ня шкоди внаслідок обмеження надання цих по-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

37

П.Гуйван

слуг, особа, що завдала шкоди таким обмежен­ням, безумовно звільняється від обов'язку її від­шкодовувати.

Складання акта, яким фіксується правопору­шення, та надсилання споживачу попередження про майбутнє обмеження, є документами, на яких згідно з законодавством мають грунтуватися пода­льші дії уповноваженого суб'єкта. Проте вони самі по собі не породжують прав та обов'язків спожи­вача послуг, а лише ставлять його до відома про існування, наприклад, заборгованості. У разі отримання таких документів у громадянина, зви­чайно, може виникнути хвилювання, пов'язане з необхідністю оплати отриманих послуг та можли­вим обмеженням в їх отриманні. Але, якщо він знає, що зазначеного порушення він не вчиняв (тобто, в документі вказані помилкові дані), то моральна шкода у нього виникати не повинна. Законодавство України не містить підстав для від­повідальності контрагентів за будь-якими цивіль­но-правовими договорами у разі нагадування ін­шій стороні про необхідність належного виконан­ня договору, навіть якщо таке нагадування чи попередження є хибним. Інша справа, коли після такого необгрунтованого попередження сторона договору застосовує до свого контрагента опера­тивну санкцію у вигляді обмеження надання ком-послуг. Такі дії будуть, безумовно, протиправни­ми, і завдана ними шкода споживачу підлягає від­шкодуванню.

Передбачений законодавчими актами Украї­ни порядок фіксування порушень правил надан­ня комунальних послуг шляхом складання відпо­відного акта про таке порушення має певні вади, які додають невизначеності при його подальшому застосуванні. На мою думку, вказаний акт про порушення є правовим документом, який лише встановлює факт порушення і є одним із засобів доказування при вирішенні питання про відшко­дування завданої даним порушенням шкоди. Тому законодавець переважно не визначає його змісту і неправильності в його оформленні можуть впли­нути лише на реалізацію надавачем послуг свого права на відшкодування. Проте непоодинокими є випадки, коли саме складання такого акта про

порушення є підставою для пред'явлення поста­чальній організації позовних вимог про відшкоду­вання завданої цим моральної шкоди. Звичайно, як і будь-який інший засіб доказування, акт про порушення правил може не покладатися в осно­ву судового рішення в силу його хибності чи по­милковості. Оскільки судочинство в Україні є публічним, цей документ, як і будь-який інший доказ, досліджений в судовому засіданні (показан­ня свідків, висновок експерта тощо), може набу­ти поширення серед колег, знайомих та оточую­чих людей особи, яка зазначена в акті. У випад­ку, коли даний документ не буде взятий до уваги судовим чи іншим органом, що розглядає справу, можна вести мову про невідповідність (чи недове­деність) викладених в ньому фактів дійсним об­ставинам справи. Разом з тим, хибність вказано­го документа не може слугувати підставою для відшкодування моральної шкоди, що виникла в зв'язку з його розголосом під час розгляду спору. Адже, в іншому випадку всі засоби доказування (зокрема, адмінпротоколи ДАІ, інших органів ад­міністративної юрисдикції, пояснення сторін та інше), відкинуті як докази судом, автоматично ставали б підставами для відшкодування можли­вої моральної шкоди особам, у них зазначеним. Те ж можна сказати і про осіб, на чию користь поста­новлене судове рішення в цивільній справі: всі докази опонента, які при розгляді справи набули розголосу, могли б стати підставою для позову про відшкодування моральної шкоди. Законодавство України не йде по такому шляху, і сьогодні окремі вади процесуального документа щодо особи, як правило, не дають підстав для відшкодування шкоди.

Але з цього правила мають бути винятки. Якщо суд, розглядаючи справу про відшкодуван­ня моральної шкоди, завданої складанням акта про порушення, встановить, що його було складе­но з грубими порушеннями законодавства (пере­вищення повноважень, очевидна упередженість тощо), чи неправильний запис у акті зроблено умисно, то такі неправомірні дії можуть бути під­ставою для виникнення та подальшого відшкоду­вання завданої ними шкоди.

Використана література:

1 Цивільне право України. Книга 2 / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. — К., 2002. — С 562—564; Сиротенко С.Є. Деякі теоретично-практичні питання визначення розміру від­шкодування моральної (немайнової) шкоди // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 6(34). - С 42.

Підприємницьке право України / За ред. Р.Б.Шишки. — Харків, 2000. — С 444—445.

Ємельянов В.П. Гражданское право Украины. — Харьков, 1996. — С. 82.

Л у ц ь В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 2001. — С 68.

5 У даному контексті визначення «комунальні послуги» є узагальнюючим терміном, що харак­теризує договірні відносини, відповідно до яких населення отримує газ, воду, електричну та тепло­ву енергію, користується телефонним зв'язком тощо. Разом з тим, законодавство України містить спеціальні норми, що регулюють окремі з вищевказаних відносин, і застосовує до них правові ме­ханізми, притаманні купівлі-продажу, поставці тощо.

6. Постанова КМУ від 22 квітня 1997 р. № 385 «Про затвердження Правил користування місце­вим телефонним зв'язком».

38

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Договірна правосуб'єктність сторін зовнішньоекономічного договору

Постанова КМУ від 26 липня 1999 р. № 1357 «Про затвердження Правил користування елек­

тричною енергією для населення».

Постанова КМУ від ЗО грудня 1997 р. № 1497 «Про затвердження Правил надання населенню

послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення».

Деякі вчені-юристи, не заперечуючи подібного способу впливу на порушника умов договору,

не відносять оперативно-господарські заходи до санкцій: див. Советское гражданское право: Учеб. /

Под ред. Маслова В.Ф., Пушкина А.А. 2-е изд. Перераб. и доп. — Ч. 1. — С. 441.

Окремі дослідники вважають, що з урахуванням обставин справи суди мають зменшувати обсяг

відповідальності заподіювача шкоди і при простій необережності потерпілого; Загорулько А.И.

Обязательства по возмещению вреда. — Харьков, 1996. — С. 92.

Колодій A.M. Принципи права України. — К., 1998. — С. 8.

Цивільний кодекс України. Коментар. — Харків, 2003. — С. 778.