Договірна правосуб'єктність сторін зовнішньоекономічного договору

В.МІЛАШ

кандидат юридичних наук

(Національна юридична академія України ім.Ярослава Мудрого)

С

таття 1 Закону України «Про зовнішньоеко­номічну діяльність» надає наступне визначен­ня зовнішньоекономічному договору: «Зовнішньо­економічний договір (контракт) — матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовні­шньоекономічної діяльності та їх іноземних кон­трагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зо­внішньоекономічній діяльності»[1]. В юридичній літературі досить часто зовнішньоекономічні до­говори зводяться лише до зовнішньоторговельних, хоча останні, безперечно, займають найбільшу питому вагу серед інших зовнішньоекономічних договорів. У сфері зовнішньоекономічної діяльно­сті укладається велика кількість договорів, якими опосередковується внутрішній підприємницький оборот. На цю обставину вказує й ст. 4 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», яка надає невичерпний перелік різновидів зовнішньоеконо­мічної діяльності, що не обмежується лише екс­портом та імпортом товарів, тобто зовнішньото­рговельними угодами. Із нормативного визначен­ня зовнішньоекономічного договору випливає, що нібито його сторони завжди є суб'єкти господа­рювання, насправді це не так. Наприклад, зовні­шньоекономічна діяльність може мати вияв у створенні суб'єктами зовнішньоекономічної дія­льності банківських, кредитних та страхових уста­нов як за межами, так і на території України, а також підприємницька діяльність на території України та за її межами, пов'язана із наданням ліцензій. У свою чергу, для того, щоб укласти установчий чи ліцензійний договори, сторонам не потрібно мати статус суб'єктів господарювання.

© В.Мілаш, 2004

Отже, першою обов'язковою ознакою зовнішньо­економічного договору є, в договорах за участю фізичних осіб, їх різний доміцилій, інакше кажу­чи вони обов'язково повинні мати постійне міс­це проживання на території різних країн, а для сторін договору — юридичних осіб як такий кри­терій виступає їх різна «національність», інакше кажучи вони повинні бути утворені за законами різних країн та мати постійне місцезнаходження на їх території. Другою обов'язковою ознакою зовнішньоекономічного договору є наявність у обох сторін мети отримання прибутку, а не осо­бисте споживання. Зазначені ознаки названого договору пропоную відобразити у нормативно за­кріпленому його визначенні.

Зовнішньоекономічний договір як один із різновидів господарського договору має низку рис, які насамперед зумовлені сферою його вико­ристання. Так, однією з найбільш яскравих осо­бливостей цього договору, є наділення його сто­рін автономією волі, яка має вияв в їх самостій­ності щодо обрання права для врегулювання від­носин між собою. Коли ж сторони не зробили такого вибору при укладенні договору, то відпо­відні правозастосовчі органи вирішать питання стосовно «права, що властиве договору».

Разом з тим, англійський дослідник Чешир Норт слушно зазначив, що не всі питання, пов'я­зані з договором, обов'язково повинні регулюва­тися одним правом. Отже, вірною буде постано­вка питання: не «яким правом регулюється дого­вір», а «яким правом повинно регулюватися кон­кретне питання, що виникло у даній справі». Той факт, що один аспект договору регулюється пра-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

39

В.Мілаш

вом однієї країни, не обов'язково говорить про те, що це право і є правом, яке властиве договору в цілому(2, 243]. Дійсно, в сфері реалізації зовніш­ньоекономічних договірних зобов'язань виникає ціла низка колізійних питань, пов'язаних з обран­ням права як регулятора того чи іншого аспекта договірних правовідносин. Йдеться, зокрема, про право, за яким визначається форма зовнішньоеко­номічного договору; його зміст; здатність сторін на укладення зовнішньоекономічного договору; процесуальне право, яке має використовувати арбітраж при розгляді можливих спорів між сто­ронами договору, тошо.

В епоху середньовіччя існувало наступне правило: locus regit actum, тобто угоди підкоряють­ся закону місця їх вчинення. Постголосатори об'єднали форму та зміст угоди та підкорили їх за­кону місця її вчинення. Вони вважали, що, вчи­нюючи угоди у відповідному місці, сторони тим самим обирали місцеве право для врегулювання своїх взаємовідносин. Пізніше почали вважати, що сторони можуть ясно вказати або мовчки при­пускати вибір іншого права, яке повинно застосо­вуватися. Ідею так званої «автономії волі сторін» було розроблено в процесі еволюції колізійного права. Таким чином, нині передбачається, що форма та зміст договору регулюються різними законами: форма, як і раніше, підкоряється закону місця вчинення договору, в той час як його зміст регулюється правом, яке обрали сторони.

Відповідно до п. 2 ст. 382 Господарського кодексу України зовнішньоекономічний договір укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України[3]. Стаття 11 Віден­ської конвенції 1980 р. не потребує, щоб договір купівлі-продажу укладався у письмовій формі або підкорявся іншій вимозі стосовно форми. Однак, згідно зі ст. 96 вищезазначеної Конвенції, її Дер-жави-учасниці, законодавство яких потребує письмової форми договору купівлі-продажу, мо­жуть у будь-який час зробити заяву про незасто-сування ст. 11, 29 щодо письмової форми догово­рів Конвенції[4, 199, 226]. При приєднанні СРСР у 1990 р. до Віденської конвенції була зроблена така заява. Оскільки відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» вона є правонаступником СРСР щодо прав та обов'я­зків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та ЇЇ інтере-сам[5], то стосовно форми зовнішньоекономічно­го договору для українських підприємців діє імпе­ратив: обов'язкова письмова форма. Пункт 4 По­ложення про форму зовнішньоекономічних дого­ворів (контрактів)[6] та ч. 2 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» закріплю­ють, що зовнішньоекономічний договір має укла­датися у простій письмовій формі, якщо інше не

передбачено міжнародним договором України чи законом.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономі­чних договорів (контрактів), відповідно до поло­жень вітчизняного законодавства, визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшо­го погодження. При цьому норми МПП України не обмежують право сторін в обранні компетен­тного закону шляхом встановлення відповідних меж їх вибору (йдеться про зв'язок договору з обраним правом). При відсутності погодження між сторонами стосовно права, яке має застосо­вуватись до зовнішньоекономічних договорів (ко­нтрактів), застосовується право країни, де засно­вана, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: продавцем — у договорі купівлі-продажу; ліцензіаром — у ліцен­зійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; комітентом (консигнан­том) — у договорі комісії (консигнації) тощо. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприєм­ство створюється і офіційно реєструється. До зо­внішньоекономічного договору (контракту), укла­деного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходить­ся біржа. До прав і обов'язків за зовнішньоеконо­мічними договорами (контрактами), не зазначени­ми в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконан­ня такого договору (контракту), що має вирішалі-не значення для його змісту.

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд вирішує спір згідно з нормами права, які сто­рони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого намі­ру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм. В разі відсутності якої-небудь вказівки сторін третейсь­кий суд застосовує право, визначене згідно з ко­лізійними нормами, які він вважає застосовними [7]. Зазначене положення можна знайти також в однойменному Законі РФ та відповідних законах ряду інших держав. Це зроблено на зразок Типо­вого закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний коме­рційний арбітраж» 1985 р. Дане положення безпо­середньо вказує на те, що міжнародний комерцій­ний арбітраж при вирішенні питання, пов'язаного з обранням права, необхідного для вирішеная спору між сторонами зовнішньоекономічного до­говору, може використовувати не лише націона­льні колізійні норми.

40

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № (

Договірна правосуб'єктність сторін зовнішньоекономічного договору

Колізійна проблема договірної правосуб'єкт-ності, на відміну від вищевказаних проблем, не була розповсюдженим предметом наукових диску­сій, її торкалися лише окремі дослідники у галузі міжнародного приватного права. Так, М.Вольф в 40-х pp. минулого століття порушив питання про здатність до укладення договорів, які звичайно мали назву торгових (комерційних) угод, тобто договорів, які укладали між собою купці або з ін­шими діловими особами — договорів ділового типу: договорів продажу, договорів про надання послуг, про страхування, про оборотні документи, морські договори тощо. Стосовно цих договорів англійські судді, як правило, застосовували такий самий колізійний принцип, як й для угод нетор­говельного характеру: принцип доміцилія. Разом з тим є рішення, відповідно до яких здатність до укладення торговельних угод визначалася не за правом доміцилія, а за місцем укладення угоди. Згодом задля стійкості торговельних відносин принцип доміцилія було пом'якшено наступним чином: сторона, яка бере участь у договорі, не може посилатися на власну «нездатність» за зако­ном доміцилія, якщо вона була здатна за законом місця укладення договору[8, 306—310].

У сфері міжнародного приватного права бі­льшості країн існує положення, встановлене фра­нцузькою судовою практикою: «француз не може бути зобов'язаний знати закони різних держав, що стосуються повноліття..., для дійсності угоди до­статнім є те, що француз діяв не легковажно, до­бросовісно та не допускав необережності». Зазна­чена норма була сприйнята законодавством різних країн, зокрема Алжира, Німеччини, Сирії, Іта­лії^, 84].

Вітчизняне законодавство визначає, що фі­зичні особи мають право здійснювати зовнішньо­економічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які постійно проживають на тери­торії України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці. Фізичні особи, які не постійно проживають на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами госпо­дарської діяльності за законом держави, в якій вони постійно проживають або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними ста­тусу юридичної особи. Стаття 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» встанов­лює, що суб'єкти, які є сторонами зовнішньоеко­номічного договору (контракту), мають бути зда­тними до укладення договору (контракту) відповід­но до цього та інших законів України та / або за­кону місця укладення договору (курсив — В.М.). Це означає, що для з'ясування договірної право-суб'єктності сторони зовнішньоекономічного до­говору (однією зі сторін якого є український су-

б'єкт господарювання) законодавець пропонує використовувати альтернативно дві колізійні при­в'язки: односторонню, яка завжди відсилає до права України, та закон місця укладення догово-

РУ-

Договірна правосуб'єктність як можливість виступати на боці однієї зі сторін договору, аку­мулює у собі цивільну право- та дієздатність й безпосередньо пов'язана із самим статусом особи як суб'єкта господарювання й залежить від його загальної господарської правоздатності (якщо сто­роною договору є саме суб'єкт господарювання). На момент виникнення договірної правосуб'єкт-ності вказує ліцензія на здійснення відповідних різновидів господарської діяльності, а також факт укладення відповідних договорів — якщо йдеться про укладення субдоговорів (наприклад, догово­ру субфранчайзінга), наявність у однієї зі сторін правовстановлюючих документів (наприклад, на­явність патенту на відповідний об'єкт права про­мислової власності) тощо. Постає питання, чи можна розглядати отримання експортної (імпор­тної) ліцензії як елемент договірної правосуб'єк-тності? Вважаю, що ні. Так, наприклад, суб'єкт господарювання України, який має ліцензі/. ла виробництво дорогоцінних металів й дорогоцінно­го каміння та в установчих документах якого пе­редбачається здійснення останнім зовнішньоеко­номічної діяльності, на мою думку, має право на укладення відповідного договору з іноземним ко­нтрагентом з приводу реалізації результатів своєї діяльності (тобто має договірну правосуб'єктність на укладення такого договору). Разом з тим, уряди різних країн впроваджують у сферу зовнішньоеко­номічної діяльності режим квотування, що здійс­нюється шляхом встановлення режиму видачі ін­дивідуальних експортних (імпортних) ліцензій. Кабінет Міністрів України своєю постановою щорічно затверджує перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню та ліцензуванню. Так, якщо суб'єкт господарювання не отримав (коли це необхідно) відповідну експортну ліцен­зію, йдеться не про визнання договору недійсним внаслідок відсутності договірної правосуб'єктно-сті сторони, що не отримала експортну ліцензію: така сторона позбавляється права на реалізацію вже укладеного зовнішньоекономічного договору. Зазначена ситуація не має ознак ні «форс мажо­ру» ні «ускладнень». У такому випадку пропону­ється контрагентам включати у зміст зовнішньо­економічного договору застереження про спеціа­льні ризики, відповідно до якого одна зі сторін, за певну винагороду, візьме на себе ризик неотри­мання експортної (імпортної) ліцензії.

Отже, головними елементами договірної пра-восуб'єктності, як вже відзначалося, є загальноци-вільна правоздатність та дієздатність. Договори про правову допомогу та правові відносини в ци­вільних та кримінальних справах, учасницею яких

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

41

В.Мілаш

є Україна, однаково вирішили колізійне питання дієздатності та правоздатності. Так, дієздатність та правоздатність фізичної особи визначаються за законом громадянства особи, а правоздатність юридичної особи — за законом країни, на тери­торії якої вона заснована. Вирішення колізійних питань договірного права у зазначених актах зу­стрічається у одиничних випадках, вони зводять­ся до вирішення колізії щодо права, яке підлягає застосуванню до відносин між сторонами догово­ру. Так, наприклад, відповідно до положень дого­вору про правову допомогу, укладеного між Укра­їною та Латвією, договірні відносини визначають­ся за законом тієї країни, на території якої він був укладений, якщо його учасники не підкоряються самостійно обраному закону.

Проект Закону України «Про міжнародне приватне право» для визначення правоздатності та дієздатності іноземної особи також обрав особи­стий закон цієї особи, без будь-якої вказівки на його різновиди. Стосовно колізійних питань, які можуть виникнути при укладенні зовнішньоеко­номічного договору, проект Закону обмежився лише вирішенням проблеми, пов'язаної з встано­вленням права, що підлягає застосуванню до їх договору, також залишивши за межами регулю­вання проблему договірної правосуб'єктності.

На мій погляд, для врегулювання проблеми, пов'язаної з встановленням договірної право­суб'єктності сторін зовнішньоекономічного дого­вору, слід використовувати особисті закони обох суб'єктів господарювання, оскільки договірна правосуб'єктність для кожної особи повинна зав­жди встановлюватися окремо. Для вирішення ос­таточного питання щодо загальної можливості суб'єкта господарювання укладати зовнішньоеко-

номічні договори з приводу того чи іншого пред­мета, обов'язковим є встановлення та з'ясування змісту субсидіарних колізійних прив'язок — зако­нів експорту та імпорту товару за зовнішньоеко­номічним договором. Це пов'язано з тим, що пра­во різних країн не завжди містить однаковий пе­релік товарів, вільний обіг яких заборонено на території даних країн, та перелік товарів стосов­но яких існують заборони щодо їх експорту та імпорту. Так, вітчизняне законодавство (ст. 17 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність) встановлює певні заборони щодо окремих видів експорту та імпорту. Зокрема, забороняється експорт з території України предметів, які стано­влять національне, історичне або культурне над­бання українського народу, що визначається згі­дно із законами України; імпорт або транзит будь-яких товарін, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення та тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середо­вища; імпорт продукції та послуг, шо містять про­паганду ідей війни, расизму та расової дискримі­нації, геноциду тощо, які суперечать відповідним нормам Конституції України; експорт та імпорт товарів, котрі здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності. Конкретний перелік товарів, що підпадають під дію цієї статті, затвер­джується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Отже, навіть, якщо іноземний суб'єкт господарювання буде мати пра­во за власним національним законом укладати договори з приводу вищевказаних предметів, та­кий договір повинен бути визнаний недійсним в Україні, з усіма правовими наслідками, що випли­вають із цього.

Використана література:

1. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон УРСР від 16 квітня 1991 р. № 959-?1І // Відомо­сті Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

ЧеширНорт. Международное частное право: Пер. с англ. / Под. ред. М.М.Богуславского. —

М., 1982. - 496 с.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 p. // Офіційний вісник — 2003. — № 11. —

Ст. 462.

Розенберг М.Г. Контракт международной купли-продажи. Современная практика за­

ключения. Разрешение споров. — М., 2000. — 832 с.

Про правонаступництво України: Закон України від 12 вересня 1991 p. № 1543-711 // Відомо­

сті Верховної Ради України. — 1991. — № 46. — Ст. 617.

Про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів): Положення, затв. наказом Мініс­

терства економіки та з питань Європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. // Офіційний

вісник України. - 2001. - № 39. - Ст. 1784.

Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ //

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 25. — Ст. 198.

В о л ь ф М. Международное частное право. — М., 1948. — 702 с

И с с а д М. Международное частное право: Пер. с фр./ Ред. и послесл. М.М.Богуславского. —

М., 1989. - 400 с.

Рекомендовано до друку кафедрою господарського права Національної юридичної академії України ім.Ярослава Мудрого.

42

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6