Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення

Б.ГРЕК

суддя Вищого господарського суду України

 серпня 1991 року Верховною Радою Укра- їни від імені Українського народу був при­йнятий «Акт проголошення незалежності Украї-ни»[1]. Цей історичний факт став відправним пун­ктом щодо широкомасштабних політичних, еко­номічних, правових, соціальних перетворень у су­спільстві. Конституція України[2] вперше в істо­рії нашої держави визнала людину, її життя і здо­ров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3). Ос­новний Закон держави забезпечує захист усіх су­б'єктів права власності і господарювання, соціа­льну спрямованість економіки (ч. 4. ст. 13), а роз­виток ринкових відносин, що стали можливими після проголошення незалежності України, ви­кликав до життя найрізноманітніших суб'єктів го­сподарювання різних форм власності.

В цьому аспекті важливе місце відводиться захисту прав і законних інтересів кредиторів та інвесторів, оскільки без них, як відомо, жодна держава не може розвиватися повною мірою. На жаль, об'єктивна дійсність сьогодення знає бага­то випадків, коли суб'єкт підприємництва незда­тний після настання встановленого строку вико­нати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою. В такому випадку, якщо суб'єкт господарювання неспроможний через відсутність коштів та недо­статність майна задовольнити вимоги кредиторів, він за рішенням суду може бути оголошений ба­нкрутом.

Інститут банкрутства існує у законодавстві практично всіх держав з ринковою економікою. Він почав розвиватися в Середньовіччі, перш за все як інститут торгового права. Закони з питань банкрутства XVI ст. мали за своєю суттю кримі­нальний зміст, оскільки були спрямовані не стіль­ки на врегулювання конфлікту між неплатоспро­можним боржником та його кредиторами, скіль­ки на запобігання порушенням комерційного обі­гу з боку потенційних боржників. Зокрема, у Франції указ короля Франциска І (1536 р.) містив припис про те, що «проти банкрутів повинно бути суворе провадження ... вони підлягають тілесно­му покаранню, накладенню на них ошийника і прикуттю до ганебного стовпа»[3].

У результаті історичного розвитку та проведе­них реформ законодавства про неспроможність і

© Б.Грек, 2004

банкрутство коло суб'єктів банкрутства розшири­лось та виділило певні категорії суб'єктів, щодо яких застосовується спеціальна процедура врегу­лювання відносин, що виникають внаслідок не­платоспроможності.

Історія інституту банкрутства в нашій державі нараховує понад десять років. У 1992 р. почав ді­яти Закон України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкру­том»^] , який започаткував нормативне регулю­вання важливого елемента правового механізму --інституту неспроможності суб'єктів підприємни­цької діяльності в Україні та став одним з перших законів, що були прийняті у державах—членах СНД і регулювали подібні відносини. Слід заува­жити, що хоча до 1992 р. Україна не знала інсти­туту банкрутства, проте, у законодавстві колиш­нього СРСР, незважаючи на планову систему го­сподарювання, існували норми, що передбачали процедуру банкрутства. Діяли вони до початку 60-х років, хоча й не знаходили свого практичного застосування.

Спочатку у Цивільному кодексі УРСР 1922 р. були статті 219, 260, 289, 319, в яких містилися посилання на застосування інституту неспромож­ності^]. Постановою ВУЦВК від 5 листопада 1929 р. був затверджений новий ЦПК УРСР[6], в якому на відміну від попереднього Кодексу 1924 р. було передбачено як окреме провадження — судо­чинство у справах неспроможності. Таке судочин­ство складалось не лише з процесуальних, а й з матеріальних норм і становило в сукупності саме достатній і цілісний нормативний документ інсти­туту неспроможності.

Судочинство в справах неспроможності по­ширювалось на всіх приватних осіб (фізичних і юридичних), підприємства яких були внесені до торгового реєстру. Отже, як констатує В.В.Джунь, за сучасною термінологією суб'єктами банкрутс­тва могли бути усі суб'єкти підприємницької дія­льності, крім підприємств з часткою державного капіталу. Обов'язковими умовами порушення провадження у справі були збори кредиторів та припинення платежів на суму понад три тисячі карбованцш[7].

У подальшому СРСР, частиною якого була Україна, відмовився від регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством, оскільки існування

24

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення

цього інституту було зовсім несумісне з монопо­лією державної власності, що панувала в економі­ці. Як наслідок такої політики — протягом деся­тиліть функціонувало багато збиткових підпри­ємств, що підтримувалися за рахунок державного фінансування і періодичного списання боргів.

З розпадом СРСР і відродженням ринкових відносин в Україні почався новий етап розвитку цивільно-правового регулювання банкрутства. Відсутність законодавства про банкрутство поро­дило нестійкість кредитних відносин, нездорове становище у сфері підприємницької діяльності і незахищеність учасників господарських правовід­носин.

Прийнятий у 1992 році Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ставив за мету приско­рення приватизаційних процесів за рахунок вико­ристання механізмів, що закладені в законодавст­ві. На жаль, Закон не вирішував проблем фінан­сового оздоровлення підприємств, не надавав пільг для боржників: він був «прокредиторським». Інакше кажучи, завдання Закону полягало у при­мушуванні боржника будь-якими шляхами (навіть на шкоду виробництву) погасити борги кредито­рам. Розроблявся цей Закон за умов відсутності будь-якої теоретичної бази цього інституту права.

Як показала судова практика, дія Закону щодо регулювання банкрутства в Україні позити­вних результатів не дала. Більше того, з'явилася можливість, не виконуючи договірних зобов'я­зань, на підставі Закону навмисне ставати банк­рутами. Так, арбітражним судом Харківської об­ласті у 1996 р. було визнано банкрутами 79 під­приємств—суб'єктів підприємницької діяльності, у першому кварталі 1997 р. тим же судом було визнано банкрутами 49 таких боржників[8].

Така ситуація обумовила прийняття Верхов­ною Радою України ЗО червня 1999 р. нової ре­дакції Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його бан­крутом»^], відповідно до якої процедуру банкрут­ства було кардинально змінено. У цьому Законі були змінені підстави для порушення справи про банкрутство; строки провадження справи; визна­чені судові процедури, що застосовуються до бо­ржника; з'явився новий учасник провадження у справі — арбітражний керуючий тощо. Нова реда­кція Закону змінила його мету, якою стало відно­влення платоспроможності господарюючого су­б'єкта. Із «прокредиторського» Закон став «проде-біторським». Та, на жаль, Закон не вирішив багато принципових питань, і з його прийняттям у сфе­рі банкрутства реформа законодавства не закінчи­лася.

Можна цілком погодитися з думкою А.В.Куз­нецова, який вважає, що «продебіторська» модель українського законодавства не є досконалою. Іс­нують певні проблеми, пов'язані із забезпеченням балансу інтересів між кредиторами і боржниками.

Крім того, процедура санації використовується як можливість одержання контролю над інвестицій­но привабливими підприємствами. Недосконала система контролю над арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) призводить до численних зловжи-вань[10].

Доля багатьох підприємств України, що прой­шли через процедуру банкрутства, свідчить, що вона майже завжди веде до зупинки і фактичної загибелі виробництва, хоча в теоретичному аспе­кті сам по собі метод банкрутства непоганий. Але це лише за умови, що потім підприємство відро­диться. Однак для української економіки стало практикою свідоме доведення до банкрутства, що грунтується на чинному законодавстві. Багато під­приємств стали банкрутами не за один день. їхня неспроможність протягом тривалого часу мала латентний характер. Але іноді в банкрутстві під­приємств винна й сама держава, що, наприклад, проводить необгрунтовану тарифну політику, на­дає чи не надає пільги та ін.

В силу непрозорості цілого ряду деяких про­цедур банкрутства воно може використовуватися як дуже зручний інструмент для різних махінацій та зловживань. Тому Законом України від 28 січ­ня 1994 р. була передбачена кримінальна відпові­дальність за злочини, пов'язані з банкрутством. Глава «Господарські злочини» Кримінального кодексу України, що діяв до 1 вересня 2001 p., була доповнена статтями: ст. 1562 — «Приховуван­ня банкрутства», відповідно до якої каралося уми­сне приховування громадянином — засновником чи власником суб'єкта підприємницької діяльно­сті, а також посадовою особою суб'єкта підприєм­ницької діяльності своєї стійкої фінансової не­спроможності шляхом подання недостовірних ві­домостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди кредитору, та ст. 1563 — «Фіктивне банк­рутство». Згідно з ч. 1 цієї статті каралася завідо-мо неправдива заява громадянина — засновника чи власника суб'єкта підприємницької діяльнос­ті, а також посадової особи суб'єкта підприє:«ни-цької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом. За ч. 2 цієї статті каралися ті ж дії, якщо вони завдавали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.

Злочин, відповідальність за який була перед­бачена ч. 1 ст. 156 (фіктивне банкрутство) КК Ук­раїни, з об'єктивної сторони характеризувався активними діями — завідомо неправдивим повід­омленням (заявою) кредиторам про фінансову неспроможність виконати суб'єктом підприємни­цької діяльності зобов'язання перед кредиторами і бюджетом. Даний злочин вважається закінченим з моменту повідомлення кредиторам про фінансо­ву неспроможність виконати їх вимоги. Заява, зроблена будь-яким способом, повинна бути заві­домо неправдивою. При цьому обов'язковою умо-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

25

Б.Грек

вою було доведення неправдивих відомостей до відома саме кредиторів, а не інших осіб[11]. Від­повідальності за доведення до банкрутства у Кри­мінальному кодексі України 1960 р. не передбача­лася.

Чинний КК України налічує чотири статті, що встановлюють відповідальність за злочини, пов'язані з банкрутством (статті 218—221). Ми розглянемо лише дві з них: ст. 218 «Фіктивне ба­нкрутство» та ст. 219 «Доведення до банкрутства». Аналізуючи законодавство, судову практику, на­укові напрацювання з цього питання, можна ви­ділити наступні фактори, сукупність яких є необ­хідною і достатньою умовою для пояснення існу­вання та вдосконалення кримінально-правових норм, що забезпечують захист суб'єктів господар­ської діяльності від доведення до банкрутства, а також від фіктивного банкрутства у сфері госпо­дарської діяльності:

соціально-економічні, що відображають

залежність існування нормальних економічних

відносин від дотримання суб'єктами господарсь­

кої діяльності умов добросовісної діяльності;

нормативні, що відображають систему кри­

мінально-правової охорони відносин у сфері гос­

подарської діяльності нормами Конституції Укра­

їни та чинного законодавства України;

кримінологічні, що визначають суспільну

небезпеку злочинів, передбачених статтями 218 та

219 КК України, їх поширеність, а також можли­

вість і доцільність кримінально-правових заходів

боротьби з ними;

соціально-прогнозні, які визначають тен­

денції розвитку законодавства щодо встановлен­

ня відповідальності за фіктивне банкрутство та

доведення до банкрутства.

Розглянемо ці фактори більш детально.

1) Соціально-економічні фактори. Криміналь­но-правовій забороні підлягають тільки такі діян­ня, які завдають істотної шкоди суспільним відно­син, або становлять загрозу вчинення цієї шкоди. Апріорі вважаємо можливим визначити безпосе­редній об'єкт злочинів, передбачених статтями 218, 219 КК України, як суспільні відносини, які виникають у процесі господарської діяльності і стосуються: при фіктивному банкрутстві — вста­новлених державою нормативних правил здійс­нення господарської діяльності щодо забезпечен­ня виконання зобов'язань суб'єктами господарсь­кої діяльності перед бюджетом і кредиторами; при доведенні до банкрутства — фінансової спромож­ності суб'єкта господарської діяльності.

Головною проблемою економічних відносин є проблема ефективного використання обмежених виробничих ресурсів (або управління ними) з ме­тою досягнення максимального задоволення окре­мого суб'єкта і суспільства загалом. Тому встано­влюються, гарантуються і охороняються певні правила ведення господарської діяльності. Скла­довими цих відносин виступають зважене обме-

ження монополізму і підтримка добросовісної конкуренції.

Практична реалізація кримінально-правової охорони суспільно небезпечних діянь майже зав­жди тягне за собою настання негативних побічних наслідків, наприклад, виключення певної части­ни громадян з різних сфер господарювання.

Ще однією перешкодою для реалізації успіш­ної кримінально-правової політики може стати первинне неприйняття значною частиною насе­лення справедливості кримінальної відповідально­сті за незаконне банкрутство. Навіть у державах з розвиненою ринковою економікою досить значна група суб'єктів господарської діяльності досі не надає значення суспільній небезпеці протиправ­них дій щодо кримінальних форм банкрутства. Подібне неприйняття свідчить про низьку правову культуру окремих верств населення. Але є всі під­стави вважати, що поступовий розвиток ринкових відносин неодмінно покаже недопустимі викрив­лення у господарських правовідносинах, і перед­бачена статтями 218, 219 КК України заборона міцно закріпиться як один з елементів моделі справедливих ринкових відносин, а зміна векто­ра спрямованості покарання за ці злочини — у бік його видів, не пов'язаних з позбавленням волі.

2) Нормативні фактори. Конституція Украї­ни, норми кримінального та інших галузей права виступають як джерела регулювання і охорони суспільних відносин у сфері обмеження монопо­лізму і недопущення фіктивних банкрутств та до­ведення до банкрутства в господарській діяльно­сті.

Загальна заборона щодо протиправних моно­полістичних дій і несумлінної конкуренції, а отже — і доведення до банкрутства закріплена Конституцією України: «Держава забезпечує за­хист конкуренції у ідприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним стано­вищем на ринку, неправомірне обмеження конку­ренції та недобросовісна конкуренція» (ч. З ст. 42). Ця заборона випливає з демократичних засад сво­боди конкуренції — кожний має право на вільне використання своїх здібностей і майна для під приємницької та іншої господарської діяльності, яка не заборонена законом.

Другим рівнем джерел правового регулюван­ня у сфері банкрутства, конкурентних відносин і монополістичної діяльності є «Концепція (основи державної політики) національної безпеки Укра­їни», затверджена постановою Верховної Ради України № 3/97-ВР від 16 січня 1997 року[12], яка визнала серед основних напрямів державної полі­тики національної безпеки України в економічній сфері боротьбу з протиправною економічною ді­яльністю. До цієї ж групи нормативних актів по­трібно віднести Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також інші нормативні акти цього рівня. Найбільш жорсткі заходи по захисту суспі-

26

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення

льства від посягань, що розглядаються в цій гру­пі правових актів передбачені ст.53 Цивільного кодексу України, статтями 209—215 Господарсь­кого кодексу України та статтями 218 і 219 Кри­мінального кодексу України (далі — КК України). На третьому рівні розташований масив підза-конних нормативних актів, які видано компетен­тними органами державної влади та управління відповідно до базового закону. До них належать:

а)         постанови Кабінету Міністрів України:

«Про затвердження Порядку досудової санації

державних підприємств» від 17.03.2000, № 515;

«Про реалізацію статей 31 і 43 Закону України

«Про відновлення платоспроможності боржника

або визнання його банкрутом» від 06.05.2000,

№ 765; «Про затвердження Порядку розброню-

вання матеріальних цінностей мобілізаційного

резерву, які зберігаються на підприємствах, щодо

яких порушено справу про банкрутство або які лі­

квідуються» від 17.11.2001, № 1526;

б)         накази Міністерства економіки України:

Про затвердження Методичних рекомендацій

щодо виявлення ознак неплатоспроможності під­

приємств та ознак дій з приховування банкрутс­

тва, фіктивного банкрутства чи доведення до ба­

нкрутства від 17.01.2001, № 10; «Про затверджен­

ня Положення про порядок навчання та підви­

щення кваліфікації арбітражних керуючих» від

17.03.2001, № 57; «Про затвердження Положення

про порядок формування та ведення єдиної бази

даних про підприємства, щодо яких порушено

провадження у справі про банкрутство» від

11.04.2001, № 77; «Про виконання Агентством з

питань банкрутства окремих повноважень держа­

вного органу з питань банкрутства» від 25.04.2001,

№ 86; «Про затвердження Порядку подання про­

позицій арбітражному суду щодо кандидатур арбі­

тражних керуючих» від 25.04.2001, № 87; «Про

затвердження Порядку продажу активів у рахунок

погашення податкового боргу боржника в проце­

дурах банкрутства» від 07.06.2001, № 123; «Про

затвердження Порядку виконання Агентством з

питань банкрутства окремих повноважень держа­

вного органу з питань банкрутства» від 27.07.2001,

№ 156;

в)         наказ Агентства з питань банкрутства:

«Про затвердження Положення про порядок фо­

рмування та ведення єдиної бази даних про під­

приємства, щодо яких порушено провадження у

справі про банкрутство» від 06.11.99, № 96;

г)          накази Державної податкової адміністрації

України: «Про затвердження Порядку проведен­

ня органами державної податкової служби про­

щення (списання) і розстрочення (відстрочення)

податкової заборгованості платників податків при

укладенні мирової угоди у справі про банкрутст­

во» від 21.11.2000, № 600; «Про затвердження

податкового роз'яснення положень Порядку про­

ведення органами державної податкової служби

прощення (списання) і розстрочення (відстрочен-

ня) податкового боргу платників податків на під­ставі укладеної мирової угоди у справі про банк­рутство» від 15.03.2002, № 111;

д) Постанова Національного банку України: «Про затвердження Положення про сертифікацію осіб на право здійснення тимчасової адміністра­ції та ліквідації банку» від 16.07.2001, № 273;

є) накази Фонду державного майна України: «Про затвердження Положення про порядок по­годження планів санації господарських товариств та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію» від 05.10.2001, № 1809; «Про затвердження Положення про порядок проведення досудової санації господарських това­риств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 25 відсотків, та державних підпри­ємств, щодо яких прийнято рішення про привати­зацію» від 12.10.2001, № 1865;

є) рішення Фонду державного майна України: «Щодо організації навчання арбітражних керую­чих для провадження справ про банкрутство про­фесійних учасників ринку цінних паперів в Укра­їні» від 15.11.2000, № 204;

ж) інші нормативні документи регіональних органів управління з питань банкрутства.

Чисельність перелічених правових актів вка­зує на те важливе значення, яке законодавець надає цій проблемі. Причому такий підхід харак­терний не тільки для України. Фахівці стверджу­ють, що в Росії у сфері регулювання відносин, пов'язаних із банкрутством, нормативно-правових актів діє ще більше.

Проблема відповідності кримінально-право­вих норм загальній системі захисту від дій, пов'я­заних із кримінальними формами банкрутства, тісно пов'язана із проблемою доцільності вживан­ня кримінально-правових заходів репресивного впливу. З цього приводу М.Й.Коржанський слу­шно зауважує, що погрожувати кримінально-пра­вовими заходами і не використовувати при цьому адміністративних заходів недоцільно і соціально не виправдано[13].

У випадку вчинення дій, що кваліфікуються як доведення до банкрутства, потерпілий має мо­жливість реалізувати право на захист своїх охсро-нюваних інтересів: вимагати через суд спростуван­ня, компенсаційних виплат, відшкодування зби­тків тощо. Держава, зі свого боку, має можливість застосовувати більш рішучі заходи як адміністра­тивного (наприклад, тимчасове припинення зов­нішньоекономічної діяльності, накладення штра­фу тощо), так і кримінально-правового впливу (штраф як вид кримінального покарання, позба­влення права займати певні посади або займати­ся певною діяльністю, виправні роботи, обмежен­ня або позбавлення волі).

Таким чином, співвідношення адміністрати­вної і кримінальної відповідальності за доведення до банкрутство та фіктивне банкрутство має поля­гати в тому, що остання матиме місце тільки у

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

27

Б.Грек

випадку спричинення цими діями істотної шкоди суб'єктові господарської діяльності або державі.

3) Кримінологічні фактори. Кримінально-пра­вова заборона є допустимою тільки за наявності певного характеру і ступеня суспільної небезпеки. Суспільна небезпека як об'єктивний прояв соці­альної суті злочину визначається: а) суспільною цінністю тих відносин, яким заподіюється шкода або існує загроза спричинення шкоди; б) характе­ром і розміром заподіяної шкоди; в) способом злочинного діяння; г) мотивом злочинного діян­ня; д) ступенем вини та іншими ознаками. Суку­пність цих ознак вказує на той вплив, який зло­чини, що розглядаються, завдають сфері госпо­дарської діяльності. Вони загрожують умовам но­рмального існування суспільства, його позитивно­му економічному розвиткові.

Особливістю наслідків злочинів, пов'язаних із банкрутством, є те, що вони не зустрічаються окремо один від одного, в чистому вигляді — май­нова шкода дуже часто поєднується з моральною. Вважаємо, що шкода, яка завдається криміналь­ними банкрутствами, не обмежується майновим аспектом, у зв'язку з чим вона не може бути по­вернута або відшкодована у повному обсязі. Тому формальним відображенням заподіяної кредито­рам та державі шкоди від фіктивного банкрутст­ва і доведення до банкрутства КК України в дис­позиціях статей 218 та 219 передбачив її матеріа­льний еквівалент, який у 500 і більше разів пере­вищує встановлений законодавством неоподатко­вуваний мінімум доходів громадян на місяць.

За даними МВС України, починаючи із 2000 р. в Україні зареєстровано лише 7 фактів фі­ктивного банкрутства. Порушено за цей період 5 кримінальних справ (2 — за ст. 1563 КК України 1960 р. і 3 — за ст. 218 чинного КК України). Зло­чинів, пов'язаних із доведенням до банкрутства, зареєстровано 48 (у 2001 р. —1, у 2002 р. — 20, у 2003 р. — 27), порушено 47 кримінальних справ за ст. 219 КК України.

Спроби отримати реальні фактичні дані щодо злочинів, пов'язаних із кримінальним банкрутст­вом, були невдалими. Доводиться визнати те, що підвищена латентність цих злочинів не дає мож­ливості навести обгрунтовані статистичні дані про поширеність цього явища. Основна причина ви­сокої латентності цих злочинів вбачається у так званій «відсутності» потерпілих, а також у відсу­тності осіб, зацікавлених у викритті цих злочинів. До того ж, як вказується у міжнародному звіті кримінально-правової стратегії — Порадах 00Н по запобіганню і контролю за злочинами, пов'язани­ми з комп'ютером, факт латентності злочинів не є приводом для неуважного до них ставлення[14].

На нашу думку, суворі покарання в деяких випадках не захищають суспільство, а лише відво­лікають його увагу від усвідомлення гострої необ­хідності розроблення реальних дійових заходів захисту, які б у той же час слугували зміцненню і

розвитку поваги до прав окремого суб'єкта суспі­льних правовідносин.

4) Соціально-прогнозні фактори. Сучасне кри­мінальне законодавство нерідко запозичує різні інститути і поняття у суміжних галузей права. КК України передбачає групи злочинів, ознаки скла­дів яких стають зрозумілими лише після вивчен­ня норм законодавства інших галузей права. Це стосується і згаданих вище статей, метою яких є захист встановленого порядку здійснення банк­рутства, запобігання навмисному та фіктивному банкрутству.

Такі злочини вчиняються у будь-якій держа­ві з ринковою економікою. Суспільна небезпеч­ність їх полягає в тому, що боржник умисно ухи­ляється від оплати своїх грошових зобов'язань, використовуючи для цього різні способи, або його так чи інакше примушують це робити.

Практика свідчить, що зловживають інститу­том банкрутства як боржники, так і кредитори. Суспільна небезпечність цих дій не тільки в тому, що вони порушують інтереси конкретних осіб, але й у тому, що підривають основи позики і креди­ту, знижують інвестиційну активність у державі, оскільки інвестиції можуть бути незаконно захо­плені.

У цей час в Україні практично незахищени-ми залишаються мільйони акціонерів, вкладників, кредиторів і інвесторів. Від незаконних дій спри­тних ділків страждає і сама держава, котра не створила належної системи притягнення до відпо­відальності за зловживання, пов'язані зі справами про банкрутства. Внаслідок цього вона втрачає податкові надходження і навіть підприємства.

Особливою гостротою проблема банкрутства відзначається в сільському господарстві. Головною її причиною називають те, що арбітражні керую­чі у підприємств-банкрутів зайняті не відновлен­ням платоспроможності, а розпродажем за безцінь залишків техніки та приміщень.

Відповідно до договорів оренди із сільгосп­підприємствами власники паїв у переважній біль­шості одержують мізерну оплату, але нині вони й того практично не мають. Господарства банкруту­ють, на їх місці створюються нові. Заробітну плат;, працівники як не одержували, так і продовжують не одержувати, а борги у господарства зростають. Внаслідок такого «господарювання» продуктив­ність — мізерна, а звідси і чергове банкрутство. Такі аграрні перетворення — з перекачуванням майна з одного підприємства в інше — інакше як кримінальними банкрутствами назвати не можна. Порушуються десятки кримінальних справ, а до відповідальності ніхто фактично не притягується. До того ж бракує підзаконних нормативних актів, які б належним чином регламентували механізм практичного застосування даної процедури в Україні.

З цього можна дійти висновку, що норматив­на база, яка регулює інститут банкрутства, потре-

28

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення

бує як розширення, так і вдосконалення. На сьо­годні не внесені зміни до багатьох законів, які так чи інакше стосуються процедури банкрутства, а також правовідносин сторін та учасників банкрут­ства. Разом з тим часті зміни, доповнення, що вносяться до чинних нормативно-правових актів, створюють лише зайві проблеми. Так, у судовій практиці виникли питання щодо застосування Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо банкрутства гірничих під­приємств» від 6 березня 2003 р.[15], яким було внесено низку доповнень до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Неузгодженість між окремими приписами названого Закону, недоста­тньо точна визначеність ознак кола гірничих під­приємств, на які має поширюватись його чин­ність, та прогалини, що виникли у механізмі про­вадження у справах про банкрутство гірничих під­приємств у зв'язку з набранням ним чинності, — основна причина непорозумінь, що виникли.

Відповідно до зазначеного Закону, ст. 5 Зако­ну України «Про відновлення платоспроможнос­ті боржника або визнання його банкрутом» допо­внено ч. 6 у такій редакції: «6. Справи про банк­рутство гірничих підприємств (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабри­ки, шахтовуглебудівні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, яким на­дається державна підтримка, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 від­сотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше, ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщен­ня акцій)».

Законом також доповнено п. 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» абзацами 5 та 6 у такій редакції: «Справи про банкрутство гірничих під­приємств (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), яким надається державна підтри­мка, у статутних фондах яких частка держави ста­новить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, не порушуються з дня набрання чин­ності Законом України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його бан­крутом» до 1 січня 2004 року.

Провадження у справах про банкрутство гір­ничих підприємств (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтову­глебудівні підприємства), які були порушені піс­ля 1 січня 2000 року, підлягає припиненню».

На жаль, у всіх наведених приписах Закону неоднаково визначається сукупність ознак гірни­чих підприємств, на які поширюється його дія. Найбільш повний перелік таких ознак міститься у ч. 6 ст. 5 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його ба-

нкрутом». В абзаці 5 п. 1 розділу VII «Прикінце­ві положення» Закону відсутня така ознака, як створення гірничих підприємств у процесі прива­тизації та корпоратизації, а в абзаці 6 наведкно лише позначення гірничих підприємств та перелік їх видів.

У зв'язку з цим виникає низка запитань: чи мав на увазі законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо банкрутства гірничих підпри­ємств)», що передбачені ним особливості стосовно визначення терміну порушення справ та припи­нення провадження у вже порушених справах про банкрутство гірничих підприємств поширюються на одне і те саме коло гірничих підприємств з огляду на визначення мети цього Закону його преамбулою? Чи слід судам у визначенні сукупно­сті ознак гірничих підприємств виходити з буква­льного тлумачення кожного з наведених приписів ч. 6 ст. 5 та абзаців 5 та 6 п. 1 розділу VII «При­кінцеві положення» Закону України «Про відно­влення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом»?

У разі, якщо кожний з наведених приписів прийнятого Закону визначає окрему сукупність ознак для кожної категорії гірничих підприємств, може виникнути казусна за юридичними наслід­ками ситуація, оскільки після припинення судом провадження у справі про банкрутство гірничого підприємства на підставі абзацу б п. 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у його кредиторів з'яв­ляється відразу юридична можливість знову пору­шити провадження у справі про банкрутство цього ж гірничого підприємства, яке за сукупністю своїх ознак не відповідає вимогам припису ч. 6 ст. 5 або абзаца 5 п. 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про відновлення платоспромо­жності боржника або визнання його банкрутом».

Крім питань щодо визначення сукупності ознак кола гірничих підприємств, на які поширю­ється дія названого закону, виникає низка запи­тань щодо визначення цих ознак.

По-перше, хоча у нормах цього Закону викла­дено перелік видів гірничих підприємств, на які поширюється його дія, незрозуміло, чи є цей пе­релік вичерпним. Так, у судовій практиці виник­ло запитання, чи належать до кола гірничих під­приємств гірничо-збагачувальні комбінати?

По-друге, у Законі не визначено поняття «державна підтримка». У зв'язку з цим виникають запитання про обсяги, форми та види державної підтримки гірничих підприємств для цілей цього Закону. Зокрема, чи передбачає закон державну підтримку підприємництва, як це визначено ст. 14 Закону України «Про підприємництво», або під державною підтримкою мається на увазі лише надання коштів для проведення досудової санації боржника за рахунок коштів Державного бюдже-

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

29

Б. Грек

ту України згідно з вимогами ч. 4 ст. З Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»?

Вимагає уточнення така ознака гірничого під­приємства, як «початок виконання плану прива­тизації (розміщення акцій)», оскільки ч. 4 ст. 14 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 p. 116] не дає однозна­чної відповіді на запитання, чи слід вважати по­чатком виконання плану приватизації (розміщен­ня акцій) боржника дату затвердження плану при­ватизації гірничого підприємства уповноважени­ми органами приватизації чи таким початком слід вважати дату фактичної реалізації плану привати­зації (дату продажу майна тощо)?

Слід також враховувати, що Закон встановив додаткові обмеження на порушення справ про ба­нкрутство гірничих підприємств та додаткову під­ставу для припинення цих справ, однак відповідні зміни не узгоджені з процесуальним механізмом Закону України «Про відновлення платоспромо­жності боржника або визнання його банкрутом».

Так, у разі подання у встановленому порядку кредитором заяви про порушення справи про ба­нкрутство гірничого підприємства з ознаками, наведеними у ч. 6 ст. 5 Закону, невідомо, як на це слід реагувати господарському судові, оскільки у ст. 9 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його бан­крутом» не визначено відповідної підстави для повернення заяви кредиторові.

Іншою прогалиною, що виникла у зв'язку з приписом абзаца шостого п. 1 розділу VII «При­кінцеві положення» Закону України «Про відно­влення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом», є відсутність відповідної під­стави для припинення провадження у справі про банкрутство гірничого підприємства у ст. 40 на­званого Закону.

Не дав відповіді на поставлені запитання і Закон України «Про внесення змін до Закону

України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 17 лютого 2004 року[17], яким розширене коло гір­ничих підприємств (до існуючих додані гірничо­добувні), вилучено термін «державна підтримка» та міститься заборона порушувати справи про ба­нкрутство до 1 січня 2005 р. Інші зазначені вище питання залишилися відкритими. Не знаходимо відповідей і в Господарському кодексі Украї-ни[18].

Такі прогалини в законодавстві істотно ускла­днюють процес судочинства у справах про банк­рутство гірничих підприємств та створюють реа­льну можливість викривлення у процесі його за­стосування волі і намірів законодавця. З огляду на викладені правові проблеми у судочинстві та со­ціальну значущість правильного розгляду справ цієї категорії, вбачається за необхідне розглянути питання щодо ініціювання законопроекту про зу­пинення дії Закону до внесення до нього від­повідних корективів.

Окремі експерти вважають, що існуючі фор­мулювання у законодавстві про банкрутство та в кримінальному законодавстві необхідно змінити на більш жорсткі, чіткі та адекватні економічній дійсності. Втім скептики вважають, що оскільки банкрутство в нашій державі є інструментом пе­реділу власності, залишається лише чекати, коли цей переділ закінчиться і нова бізнес-еліта буде зацікавлена в установлені цивілізованих правил гри або цей інструмент не вичерпає свій ресурс. Оптимісти ж закликають до більш активних дій, тобто організувати ряд показових прецедентів порушення і вдалого розслідування кримінальних справ стосовно банкрутства.

Як бачимо, питання банкрутства набуває все далі більшого значення як для самих суб'єктів го­сподарювання, так і для України, і ігнорування процесів, що пов'язані з банкрутством, завідомо призведе до негативних наслідків в економіці дер­жави.

Використана література:

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст. 502.

Конституція України. — К.: Право, 1996. — С 128.

Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. Издание четвертое. — В 4 т. — М.: Издание

братьев Башмаковых, 1912. — Т. 4: Торговый процесс. Конкурсный процесс. — С. 93.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 31. — Ст. 440.

ЗУ УСРР. - 1922. - № 55. - Арт. 780.

ЗУ УСРР. - 1929. - № 25. - Ст. 201.

Д ж у н ь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в

Україні. Монографія. — Львів: Інститут технологій бізнесу і права, 2000. — С. 31—32.

8. Т і т о в М. Кримінально-правові проблеми банкрутства // Вісник Академії правових наук України. - X.: Право, 1997. - С 148-150.

9.         Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 42—43. — Ст. 378.

Кузнецов А.В. Правовое регулирование банкротства в Украине: проблемы гармониза­

ции с законодательством Европы и США / Проблемы гармонизации законодательства Украины и

стран Европы / Под общ. ред. Е.Б.Кубко, В.В.Цветкова. — К.: Юринком Интер, 2003. — С. 509.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — К., 1994. — С. 483.

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 10. — Ст. 85.

К о р ж а н с ь к и и М.Й. Кваліфікація злочинів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 416.

30

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Правова характеристика відносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності

Стрельцов Є.Л. Економічні злочини: внутрідержавні і міжнародні аспекти: Навчальний

посібник. — Одеса: Астропринтє. — 2000. — С. 476.

Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 24. — Ст. 160.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. - № 24. - Ст. 348.

http: // zakon.rada.gov.ua

Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 462.