Правове регулювання майнових аспектів діяльності фермерських господарств за новим законодавством України

найголовнішу роль у діяльності фермерських го­сподарств відіграють відносини щодо формуван­ня та використання їх майнової бази.

Питанням правового регулювання функціо­нування фермерських господарств, у тому числі майнових відносин, присвятили свої наукові по­шуки Н.Титова, О.Погрібний, авторські колекти­ви підручників із аграрного права як нашої краї­ни, так і Російської Федерації. Однак усі ці дослі­дження проводилися з використанням законодав­ства, що діяло до прийняття названого вище За­кону, а, отже, його норми буде проаналізовано вперше.

Таким чином, метою даної статті є розгляд окремих аспектів майнових правовідносин, що виникають при створенні та веденні фермерського господарства, та аналіз відповідних норм Закону «Про фермерське господарство». Обговорюваним питанням присвячено норми розділу V «Майно фермерського господарства» та розділу VI «Відчу­ження майна фермерського господарства» даного Закону.

Склад майна фермерського господарства ви­значений ст. 19 Закону, згідно з якою «до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, обла­штування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені за­коном, право користування землею, водою та ін­шими природними ресурсами, будівлями, спору­дами, обладнанням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до складеного капіталу». Незважаю­чи на таку начебто логічну конструкцію вказаної норми Закону, виникають наступні питання. Що законодавець розуміє під поняттям «складений капітал»? Чому саме він є «складеним» та хто його «складає»? Хоча за змістом норми вбачається, що до «складеного капіталу» включається усе майно фермерського господарства як юридичної особи*.

Також досить важко зі змісту ст. 19 Закону зрозуміти, яке ж майно може передаватися члена­ми фермерського господарства до його складеного капіталу. Буквальне прочитання цієї статті дає можливість дійти висновку, що члени названого господарства можуть передавати до складеного капіталу лише право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність) та грошові кошти. Не зрозуміло, чим керувався за­конодавець, обмеживши лише таким колом об'єк­тів майно, яке може передаватися членами фер-

мерського господарства до його складеного капі­талу, та чому не можна передати будівлі, споруди, земельні ділянки та інше майно? Також Законом не встановлено, у який саме момент члени фер­мерського господарства передають майно до скла­деного капіталу: на етапі його створення чи в ході його діяльності; чи може передаватися майно при «вступі»** до членів господарства інших членів сім'ї та родичів вже після його створення.

Наступним моментом, що заслуговує на ува­гу, є положення ст. 20 Закону, котра має назву «Право власності на майно, яке використовуєть­ся для ведення фермерського господарства». У першому реченні цієї статті зазначено, що май­но фермерського господарства належить йому на праві власності. Отже, нарешті виправлено те не­зрозуміле положення Закону України «Про селян­ське (фермерське) господарство» в редакції 1992 p., що майно фермерського господарства на­лежить його членам на підставі права спільної су­місної власності [2].

Доволі цікавим видається подальший зміст ст. 20 Закону, у якій, зокрема, зазначено: «Май­нові права, що входять до складеного капіталу фе­рмерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін.

У власності фермерського господарства може перебувати будь-яке майно, у тому числі земель­ні ділянки, житлові будинки, господарські будів­лі і споруди, засоби виробництва тощо, яке необ­хідне для ведення товарного сільськогосподарсь­кого виробництва і набуття якого у власність не заборонено законом.

Фермерське господарство має право здійсню­вати відчуження та набуття майна на підставі ци­вільно-правових угод.

Порядок володіння, користування і розпоря­дження майном фермерського господарства здій­снюється відповідно до його Статуту, якщо інше не передбачено угодою між членами фермерського господарства та законом.

Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського госпо­дарства при його ліквідації або у разі припинен­ня членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються Статутом фермерського господарства.

Майнові спори між фермерським господарс­твом та його членами вирішуються судом».

Зупинимося на наступних моментах. Не зро­зуміло, який термін користування майновими правами (що передаються членом фермерського господарства до складеного капіталу) може бути встановлений у Статуті названого господарства. Чи може він дорівнювати терміну існування само­го фермерського господарства; чи може він пере-

* Слід зауважити, що згадка про статутний (складений) капітал міститься у ст. 113 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 p., коли йдеться про статус господарських товариств.

** Закон України «Про фермерське господарство» взагалі не містить норм, які б встановлювали порядок вступу (прийняття) осіб до членів фермерського господарства.

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

47

В.Жушман, В.Уркевич

вищувати термін існування членських відносин між фермерським господарством та фізичною осо­бою? На жаль, відповідей на такі питання поло­ження Закону не дають.

Далі, викликає заперечення положення Зако­ну про те, що у власності фермерського господар­ства може перебувати будь-яке майно, необхідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Адже, наприклад, як і будь-який інший аграрний товаровиробник, фермерське го­сподарство має право на створення підсобних виробництв та промислів, які можуть займатися іншою, аніж виробництво товарної сільськогоспо­дарської продукції, діяльністю. Зрозуміло, що така підсобна діяльність проводиться із використанням майна, яке належить фермерському господарству. Отже, очевидним є висновок, що таке звуження прав названого господарства щодо об'єктів права власності не є виправданим та логічним.

Наступним положенням ст. 20 Закону, що заслуговує на окрему увагу, є те, що порядок во­лодіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відпові­дно до його Статуту, якщо інше не передбачено угодою між членами цього господарства та зако­ном. Не зрозуміло, чи-то йдеться про порядок реалізації фермерським господарством як юриди­чною особою повноважень володіння, користу­вання і розпорядження своїм майном через відпо­відні органи управління; чи-то про розподіл пов­новажень між органами управління? Хоча і таке припущення навряд чи є вірним, оскільки, як ві­домо, фермерське господарство не має як таких органів управління, а представником господарства є його голова. Не має відповіді й на питання: яким чином може бути змінений порядок володін­ня, користування і розпорядження майном угодою між членами фермерського господарства, оскіль­ки вони не є власниками майна, яке перебуває на балансі цього господарства як юридичної особи? Напевно, ніяким.

Важко зрозуміти та реалізувати у практичній діяльності положення, що член фермерського го­сподарства має право на отримання частки май­на даного господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у ньому. Розмір частки та порядок її отримання визначаються Статутом фермерського господарства. Не зрозуміло, чи ма­ють таке право усі члени цього господарства або ж лише ті, які передавали майно до складеного ка­піталу. На жаль, до того ж Закон не наводить хоча б якісь відправні положення, принципи визначен­ня розміру вказаної частки та встановлення по­рядку її отримання. Дуже важко навіть уявити, яким чином це можна сформулювати у Статуті фермерського господарства.

Декілька слів необхідно сказати про зміст наступної ст. 21 Закону «Відповідальність фермер­ського господарства». Згідно з положеннями її

ч. 2: «звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського го­сподарства, допускається у випадках, коли у фе­рмерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення». Як вбачаєть­ся, ця норма гарантує фермерському господарст­ву збереження права власності на земельну діля­нку. Однак вона (норма) фактично є такою, що не породжує (та і не може породжувати) ніяких пра­вових наслідків, оскільки фермерському господар­ству як юридичній особі земельні ділянки для ве­дення даного господарства не надаються. Відпо­відно до ст. 7 Закону вони надаються засновнику фермерського господарства — фізичній особі. Вочевидь, що у коментованій статті мова не йде про земельні ділянки, що належать на праві вла­сності фермерському господарству як юридичній особі та про земельні ділянки, що використову­ються цим господарством на умовах оренди, а саме про земельні ділянки, що належать громадя­нам — членам фермерського господарства на пра­ві приватної власності. А якщо так, то приписами вказаної статті Закону порушуються засадові принципи відокремленості майна та самостійної відповідальності юридичних осіб. За загальним правилом фізична особа (засновник або член фе­рмерського господарства) не може нести відпові­дальність належним йому на праві власності май­ном за зобов'язаннями фермерського господарс­тва — юридичної особи.

Також викликає здивування зміст ч. З ст. 21 Закону, якою регламентовано, що за порушення кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, санітарних і ветеринарних норм, правил, вимог щодо якості продукції та інших нормативно-пра­вових актів, що регулюють здійснення господар­ської діяльності, голова фермерського господарс­тва несе відповідальність, передбачену законом. Знову-таки, у статті мова чомусь йде про пору­шення, які вчинив голова фермерського господар ства, а не юридична особа — фермерське госпо­дарство. Та і з точки зору юридичної техніки ця норма не повинна міститися у ст. 21, оскільки вона має назву «Відповідальність фермерського господарства».

І, нарешті, проаналізуємо ще дві статті Зако­ну, що складають його розділ VI «Відчуження майна фермерського господарства».

Нормами ст. 22 «Фермерське господарство як об'єкт майнових прав» вперше у аграрному зако­нодавстві України встановлено визначення понят­тя цілісного майнового комплексу фермерського господарства. «Фермерське господарство як цілі­сний майновий комплекс включає майно, переда­не до складеного капіталу, не розподілений при­буток, майнові та інші зобов'язання», — саме так і зазначено у ч. 1 ст. 22 Закону.

Наведене поняття «цілісного майнового ком­плексу» є відмінним від «традиційного» поняття,

48

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

Правове регулювання майнових аспектів діяльності фермерських господарств за новим законодавством України

що міститься у Законі України «Про оренду дер­жавного та комунального майна». Не зрозуміло, чому до складу цілісного майнового комплексу фермерського господарства входить лише майно, передане до складеного капіталу. Як же бути із іншим майном, яке не передавалося до такого капіталу?

Принципове значення має зміст ч. 2 ст. 22 Закону, відповідно до якої «за рішенням членів фермерського господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі цивіль­но-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам України для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва».

До речі, це єдиний випадок, що передбачений Законом «Про фермерське господарство», коли у вирішенні якогось питання діяльності фермерсь­кого господарства беруть участь його члени. Окрім цього, зрозуміло, що якщо проводиться відчужен­ня фермерського господарства як цілісного май­нового комплексу, стороною, яка проводить таке відчуження, є юридична особа — фермерське го­сподарство. З моменту набрання чинності відпо­відною цивільно-правовою угодою щодо відчу­ження майна, фермерське господарство автомати­чно втрачає таку ознаку юридичної особи як май­нова відокремленість (і взагалі майнову базу для своєї діяльності). Оскільки відсутнє будь-яке май­но (у тому числі й земельна ділянка, яка відчужена у складі цілісного майнового комплексу), то від­повідно й фермерське господарство не має мож­ливості для подальшого проведення діяльності. Однак знову-таки, норми розглядуваного Закону не містять положень щодо того, що має статися із таким фермерським господарством. Напевно, воно має бути ліквідоване або ж перетворене у іншу організаційно-правову форму.

В частині вказаного припису Закону щодо можливості придбання фермерського господарст­ва як цілісного майнового комплексу юридични­ми особами України для ведення товарного сіль­ськогосподарського виробництва виникає ще і таке зауваження. Дане формулювання не є точним та таким, що не може бути реалізоване у практи­чній діяльності. Адже у момент придбання ціліс­ного майнового комплексу фермерського госпо­дарства може бути продекларовано (скажімо, в угоді щодо його придбання), що вказане майно буде використовуватися юридичною особою для ведення товарного сільськогосподарського виро­бництва. Однак у подальшій діяльності це майно може бути використане з будь-якою метою і ні­яким чином не можна примусити юридичну осо­бу використовувати його для ведення товарного

сільськогосподарського виробництва. Слід заува­жити, що такі роздуми не стосуються лише земе­льної ділянки (що була придбана у складі цілісно­го майнового комплексу), оскільки вона має пе­вне цільове призначення, а використання її не за цільовим призначенням, відповідно до ст. 143 Земельного кодексу України, може бути підставою для примусового припинення прав на таку земе­льну ділянку [3, 7-81].

Доволі цікавим виявляється зміст ч. З ст. 22 Закону, відповідно до якої «громадяни, які при­дбали майно фермерського господарства як цілі­сного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, подають у встановленому поряд­ку Статут фермерського господарства на держав­ну реєстрацію». Знову-таки, при формулюванні вказаної норми законодавцем допущено суттєві недоліки. По-перше: державній реєстрації підля­гає не Статут фермерського господарства, а безпо­середньо господарство як юридична особа (це прямо встановлено у ст. 8 Закону). По-друге: во­чевидь, що у даному випадку йдеться про створен­ня нового фермерського господарства. На нашу думку, найбільш логічним було б передбачити у Законі можливість внесення змін до Статуту того фермерського господарства, цілісний майновий комплекс якого придбано громадянином, із зазна­ченням у ньому (Статуті) цього громадянина у якості його члена (засновника). По-третє: Зако­ном не встановлено термін, протягом якого має бути створене таке фермерське господарство. І, нарешті, по-четверте: законодавство України не передбачає правових наслідків недотримання гро­мадянином цього імперативного припису в разі непроведения державної реєстрації фермерського господарства. Напевно, єдиним таким наслідком може бути примусове припинення прав на земе­льну ділянку (придбану у складі цілісного майно­вого комплексу) на підставі ст. 143 Земельного кодексу України у разі використання її не за ці­льовим призначенням***.

Розглянемо ще правові відносини, що вини­кають щодо майна фермерського господарства у разі смерті його члена.

Статтею 23 Закону «Успадкування фермерсь­кого господарства» встановлено наступне: «1. Ус­падкування фермерського господарства (цілісно­го майнового комплексу або його частин) здійс­нюється відповідно до закону. 2. Якщо фермерсь­ке господарство успадковується двома або більше спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не під­лягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального роз­міру, встановленого для даного регіону.

Науково обгрунтовані регіональні мінімальні розміри земельних ділянок визначаються центра-

*** Однак якщо така земельна ділянка буде використовуватися громадянином для виробництва сільськогосподар­ської продукції без створення та державної реєстрації фермерського господарства, то це не буде її нецільовим використанням, оскільки земельні ділянки для ведення фермерського господарства, відповідно до положень ст. 19 Земельного кодексу України, належать до земель сільськогосподарського призначення.

ISSN 0132-1331. ПРАВО УКРАЇНИ, 2004, № 6

49

4.4-164

Д.Огієнко

льним органом виконавчої влади з питань аграр­ної політики України та Українською академією аграрних наук і затверджуються Кабінетом Міні­стрів України».

Знову-таки, у розглядуваній статті допущено суттєві неточності. Не зрозуміло, як можна вести мову про успадкування фермерського господарс­тва (цілісного майнового комплексу або його ча­стин), якщо вказане майно перебуває у власнос­ті та на балансі фермерського господарства як юридичної особи, а підставою для виникнення спадкових правовідносин є смерть фізичної осо­би — члена фермерського господарства? На нашу думку, у даному випадку, у разі смерті члена фе­рмерського господарства, до спадкоємця перехо­дить комплекс майнових прав та обов'язків, по­в'язаний із членством померлої особи у фермер­ському господарстві. А якщо це так, то такій особі (спадкоємцю) має гарантуватися або ж право на здобуття членства у фермерському господарстві (якщо це є фізична особа, яка належить до членів сім'ї чи до інших родичів осіб, що ведуть фермер­ське господарство), або ж виділення частки май­на такого господарства (якщо це є фізична особа, що не є членом сім'ї або родичем, або ж вона не бажає набувати статус члена, або ж якщо спадко­ємцем є юридична особа).

Щодо ч. 2 ст. 23, то слід зауважити, що мова може йти про спадкування лише тих земельних ділянок, які належать померлим членам фермер-

ського господарства. Зрозуміло, що земельні діля­нки, котрі перебувають у власності названого го­сподарства, до спадкової маси не включаються. Окрім того, у цій частині ст. 23 Закону введено нове для земельного законодавства України по­няття — «науково обґрунтовані регіональні міні­мальні розміри земельних ділянок». До моменту прийняття цього Закону воно не було відоме за­конодавству України; однак до теперішнього часу такі мінімальні розміри земельних ділянок Кабі­нетом Міністрів України не затверджено.

Підсумовуючи викладене, можна зробити наступні висновки. Прийняття Закону України «Про фермерське господарство» має непересічне значення для аграрно-правової науки. Його нор­мами по-новому врегульовано окремі аспекти створення та діяльності фермерських господарств, заповнено певні прогалини. Однак норми цього Закону, присвячені врегулюванню майнових від­носин, не у повній мірі відповідають нормам чин­ного законодавства України, у багатьох випадках порушують засадові принципи права власності та вносять плутанину в правозастосовчу практику, а, отже, потребують зміни.

Перспективою подальших наукових розвідок у напрямі обговорюваних проблем може бути від­повідне редагування норм Закону «Про фермерсь­ке господарство» з метою усунення виявлених невідповідностей.

Використана література:

Про фермерське господарство: Закон України від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ // Голос Украї­

ни. - 2003. - № 139 (3139).

Про селянське (фермерське) господарство: Закон України від 20 грудня 1991 р. // Відомості

Верховної Ради України. — 1992. — № 14. — Ст. 186.

Законодавство України про землю: Земельний кодекс України. Нормат.- правові акти з земе­

льних питань. — К., 2001. — 352 с