2.3.3. Мотивація звичних злочинів

Чільне місце у сфері боротьби зі злочинністю належить подоланню шкідливих антисоціальних звичок, які є підґрунтям мотивації окремих злочинів. Криміногенна роль антисоціальних звичок головним чином обумовлюється рецидивною злочинністю, а також злочинністю, що пов'язана з алкоголізмом, наркоманією, жебрацтвом тощо. Призводить до звичних злочинів і звичка до «розгульного» життя, зневажання елементарними загальнолюдськими цінностями та нехтування встановленими правилами поведінки в суспільстві.

Психологія визначає звичку як схильність людини до відносно усталених способів дій [9, С. 62]. Психофізичним підґрунтям звички є динамічний стереотип поведінки, який виникає на підставі багаторазового повторення окремих дій. Соціально детерміновані звички здійснюють стандартизацію людської поведінки. На думку 3.1. Ходжави, кожна звичка є активністю, виконання якої стало потребою або схильністю суб'єкта [165, С. 149]. Істотний вплив на формування звичок справляють соціальне становище особи, її соціальний досвід, стосунки у сім'ї та на роботі, спілкування з іншими людьми.

За своїм психологічним змістом звичні злочини багато в чому схожі з імпульсивними. Вони також здійснюються нелогічно, нераціонально, не на відповідному рівні свідомості. Мотиваційний процес, так само як і в імпульсивних злочинах, є згорнутим. Мотивація злочинів в обох випадках спирається на нижчі рівні диспозиційної системи особистості, в основі яких лежать відповідні стереотипи, що дає підстави вести мову про стереотипні (експресивні) злочини. Проте мотивація звичних злочинів є більш усвідомленою,

64

оскільки звичні злочини займають проміжне місце між злочинною діяльністю та імпульсивними злочинами.

У процесі мотивації звичних злочинів їхній головний вихідний спонукальний компонент (звичка) перетворюється на суб'єктивний фактор і тоді мотив певної злочинної поведінки набуває своєї автоматичності. Контроль свідомості над мотивом зменшується. Звичка як мотив злочину стає сформованою роками реакцією особи діяти певним чином за аналогічних обставин. У перехідних фазах життя минулий досвід не тільки залишається малокорисним, але, акумулюючи у собі колись пережиті життєві ситуації, може ускладнити успішне вирішення нових буденних завдань [166, С. 64].

У процесі багаторазового повторення окремих злочинів (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою тощо) життєві позиції суб'єкта перетворюються на антисоціальні (злочинні) звички. Одночасно зменшується рівень їх свідомої регуляції, провідна роль в якій переходить до неусвідомлених настанов. Створюється тип звичайного злодія, здатного вчинити злочин навіть тоді, коли він цього не хоче. Формується ригідність — схильність до таких вчинків, які стали явно бездумними та шкідливими для суб'єкта.

Зміна в змісті мотивів призводить до зміни психологічної структури особи, і вона деградує. Високі мотиви стримуються, а перше місце посідають примітивні. У звичних злочинах практично відсутня оцінка варіантів поведінки та розробка плану дій, замість цього приймається стандартне рішення. І хоча на відміну від імпульсивної мотивації звичні злочини мають етап прийняття рішення, воно є механічним і не враховує достатнього аналізу ситуації. У цьому випадку звички поширюються на раціональну сферу.

Для звичних злочинів характерні два види звичок; звич-ки-автоматизми та звичні форми поведінки (звичні вчинки або соціальні звички) [68, С. 90]. Звички-автоматизми втілюються у способи дій, окремі рухи, слова та жести. Вони переважно не усвідомлюються, але при потребі можуть повернутися під контроль свідомості. Такого роду звички перетворюються на об'єктивні ознаки злочину, його спосіб або. так би мотиви, «почерк» (наприклад, «почерк» професійного шахрая, найманого вбивці тощо). Звичні вчинки належать до більш гнучких форм дії. На відміну від звичок-автоматизмів, вони відображають ставлення суб'єкта до суспільства, оточуючих людей і охоронюваних законом соціальних цінностей.

Значна активізація звичок спостерігається в стані сп'яніння та афекту. В умовах небезпеки чи хвилювання люди

65

набагато завзятіше дотримуються попередніх рішень, попередніх методів і звичок [150, С. 138]. Відбувається руйнація та зміна системи мотивів, що була раніше, внаслідок чого актуалізуються примітивні, органічні спонукання в якості мотивів злочину.

Значення звичок не обмежується безпосередньою детермінацією до злочинів. Шкідливі звички беруть участь у формуванні особи правопорушника. Неодноразове додержання антисоціальних традицій і звичаїв перетворює їх у стійку індивідуальну рису характеру. Як правило, це відбувається внаслідок групового конформізму, властивого мотивації багатьох злочинів. Наприклад, більшість винних у вчиненні викрадень у складі групи дотримувалась звичок і традицій, що склалися у злочинному середовищі [167, С. 146-147]. Схильних до ритуалізованих стереотипів підлітків іноді використовують повнолітні особи для залучення в злочинну діяльність. Всі ці негативні тенденції призводять до того, що антисоціальні традиції та звичаї глибоко проникають у людську психологію, стають «еталонами» поведінки певної соціальної групи.

Підґрунтям багатьох рецидивних злочинів є також стандартні рішення. У 2001 році на профілактичному обліку в Україні перебувало понад 1,3 млн. схильних до вчинення злочинів і правопорушень осіб (1991 p.- 660 тис., 1996 р.-700 тис), взято під адміністративний нагляд 17,2 тис. раніше судимих громадян (1991 p.- 4,8 тис, 1996 р.~ 8,5 тис.) [168, С. 15]. Дані дослідження О. Бірюченського та Т. Роць-кої свідчать: «Кожний п'ятий рецидивіст вчиняє злочин під час відбування покарання за попереднім вироком, а кожний третій - протягом першого року після звільнення з місць позбавлення волі. Значною є питома вага засуджених, що вчинили злочин після того, як були звільнені умовно-достроково, за амністією тощо» [169, С 7]. Чим частіше повторюється суспільно небезпечна поведінка особи, тим більше підстав вести мову про її звичний характер. Першість у цьому належить таким злочинам, як крадіжки, грабежі, розбійні напади, шахрайство, зґвалтування, хуліганство, незаконне заволодіння транспортними засобами тощо.

Потреба скоєння певного злочину як способу самовираження виявляється у мотивації багатьох звичних злочинів. Приклад із практики: будучи засудженим дев'ять разів за вчинення крадіжок індивідуального майна та визнаним особливо небезпечним рецидивістом, підсудний У. в лютому 1993 року, перебуваючи в торговельному залі центрального гастроному м. Києва, знов вдався до таємного вшера-

66

і

дення гаманця із значною сумою грошей у сторонньої жінки. До того ж підсудний У. вчинив ще і зґвалтування неповнолітньої К. [170]. Викладене свідчить про непереборну силу звички, через що особа, набуваючи злочинних навичок і вмінь, оцінює об'єктивну ситуацію тільки під одним кутом зору - чи можна за даних обставин безкарно вчинити злочин?

У особи рецидивіста шкідливі звички порушувати кримінальний закон майже завжди поєднуються з його антисоціальною спрямованістю. К. Є. Ігошев підкреслює, що нерідко серед рецидивістів, а також осіб, які довгий час відбували кримінальне покарання та уперто не бажали стати на шлях виправлення, спостерігаються випадки руйнування і деградації особистості, що виявляється в примітивізації та різного роду збочень мотиваційної сфери [39, С. 91]. Кримінологи традиційно виділяють тип «звичного» злочинця, до якого відносять осіб, що неодноразово вчинили однорідні злочини. Проте далеко не все, що вчиняється «звичними» злодіями, може бути визнано звичним, оскільки психологічною причиною окремого злочину можуть бути й інші властивості особи рецидивіста.

У скрутних умовах сьогодення, коли не приділяється належної уваги питанням забезпечення роботою та житлом раніше засуджених осіб, поновлення їх суспільно корисних зв'язків у сфері сімейно-побутових відносин, організації дозвілля, нейтралізації впливу на них злочинного середовища, існує небезпека зростання та поширення мотивації звичних злочинів. Вважаємо, що прийняття нових законодавчих актів і активізація профілактики звичної злочинності можуть значно знизити темпи її розповсюдження.