1. Сутнісні характеристики власності

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44

У першому наближенні власність можна охарактеризувати як соціально-економічну форму присвоєння умов і результатів виробництва.

Власність громадян забезпечує стабільність суспільства, це найважливіша умова для подолання соціальних і політичних потрясінь. Чим більше реальних власників у суспільстві, тим воно стабільніше, тим вище життєвий рівень громадян. Адам Фергюссон узагалі вважав, що власність – це умова прогресу, що повинно бути зрозумілим.

Власність найскладніша категорія, що тлумачення як у спеціальній економічній літературі, так і в учбово-науково-методичній. У певній мірі проблема обділена увагою, що дозволяє говорити про її актуальність. З іншої ж сторони, їй присвячено за останні більш ніж десять років стільки публікацій, що просто визначитися з вадливістю (теоретичною і практичною) висновків, що містяться. Останнє істотно ускладнюється і тим, що коло авторів аналізуючих дану проблему виявляється дуже різноякісним: від дилетантів (більшість) – до фахівців (меншість). І ще одна обставина - далеко не всі автори виходять із раціонального економічного мислення, обумовленого об'єктивними умовами життя країни, інтересами всіх категорій населення.

У багатьох же домінують зовсім інші сторони, обумовлені інтересами окремих людей, кланів, груп, класів, прошарків та інших суб'єктів суспільно-економічної діяльності .

Основними вихідними посилками, що лежать в осмисленні змін, як відбуваються у відносинах власності є наступні:

об'єктивний, критичний аналіз наукових напрацювань і практики відзначеної проблеми, добір позитивних моментів і відкидання новацій, що не виправдали себе;

визнання множинності методологій. Одна методологія не може замінити іншу в конкретному науковому дослідженні, але може доповнити і збагатити її. У цьому суть плюралізму методологій;

пошук і визначення механізмів реалізації напрацьованих напрямків і підходів в галузі трансформації власності, обумовлених її природою, а не побажаннями «вождів».

У системі економічних відносин власність завжди асоціюється з певними речами, благами, продуктами інтелектуальної діяльності. Але це лише форми матеріалізації власності. Ресурси, речі самі по собі не є власністю. У доісторичну епоху земля, рослинний і тваринний світ не були чиєюсь власністю. Лише пізніше, коли люди почали привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю, тому що люди почали вступати в економічні відносини з приводу їхнього присвоєння і споживання. Тому головним у відносинах власності виступає не те, що привласнюється, а те, ким і як привласнюється.

Хоча на поверхні явищ власність здається відношенням людини до речі, у реальній дійсності ці відносини є відносинами між людьми з приводу присвоєння речей, у силу чого вони здобувають властивість суспільних.

У процесі історичного розвитку відносини власності змінюються під впливом різноманітних факторів і приймають форми, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил і характеру суспільного устрою.

Власність є одночасно економічною і юридичною категорією. Як економічна категорія вона визначає форми господарювання, норми розподілу доходів, ступінь і характер задоволення економічних і соціальних запитів людей. Юридична визначеність відносин власності виражається в тім, що за допомогою юридичних законодавчих актів оформлюються правові норми, що регламентують відносини між людьми, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, що належать різним суб'єктам власності. За допомогою цих правових норм власність як економічна категорія здобуває юридичне оформлення, що виявляється в тім, що різні суб'єкти власності одержують юридичне право розпоряджатися нею. Право власності фіксує і юридично оформлює функціонуючу систему економічних відносин.

У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрямок економічного аналізу власності, іменований неоінституціоналізмом. Однією з найбільш відомих теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності, представниками якої є такі відомі економісти, як Р.Коуз, Д.Норт і ін. Суть їхнього підходу до розуміння трактування власності і її використання в якості методологічної і загальнотеоретичної основ економічного аналізу полягає в тому, що вони не оперують економічним поняттям власності, а використовують термін «право власності». На їхню думку, власністю є не ресурси самі по собі, а комплекс прав на їхнє використання, що включає наступні права: володіння, виняткового фізичного контролю над паперами; використання, тобто застосування корисних властивостей благ для себе; управління, тобто вирішення, хто і як буде забезпечувати використання благ; на доход, тобто володіння результатами від використання благ; на суверенітет, тобто відчуження, споживання, зміна чи знищення блага; на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища; на передачу благ у спадщину; на безстроковість володіння благом; на відповідальність у виді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу, і на залишковий характер, тобто на існування порушених повноважень, а також заборона на дії, що наносять шкоду зовнішньому середовищу.

Право власності, при цьому, розуміється як поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням матеріальних благ та їх використанням. Ці відносини санкціоновані суспільством через державні закони, адміністративні розпорядження, традиції, звичаї і т.п. Тобто це своєрідні «правила гри», прийняті в суспільстві.

Відносини власності – це насамперед право держави контролювати використання рідкісних ресурсів і регулювати виникаючі при їхньому споживанні витрати і вигоди. Таким чином, відмітна риса права власності полягає в тому, що феномен власності пов'язаний із проблемою відносної рідкості або обмеженості ресурсів.

Такий підхід уперше був обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К.Менгером у книзі «Засади політичної економії», де він відзначав, що власність своєю кінцевою основою має існування благ, кількість яких менше в порівнянні з потребами в них. Тому інститут власності є можливим інститутом розв’язання проблем між необхідністю, потребою і можливою пропозицією благ. Виникаюча тут невідповідність викликана винятковим характером рідкісних благ.

Отже, відношення власності – це система виключень з доступу до ресурсів; вільний доступ до них означає, що вони нічиї, нікому не належать, або що те ж саме, належать усім. Такі ресурси не є об'єкт власності і з приводу їхнього використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини.

З точки зору авторів теорії прав власності виключити певне коло осіб із процесу вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Зміст і мета специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний мати з них більшу користь. Головна задача визначеності прав власності на ресурси пов'язана зі зміною поведінки суб'єктів виробництва, орієнтації їх на прийняття більш ефективних рішень.

Саме тому в процесі обміну права власності на ті чи інші блага продаються суб'єкту власності, для якого вони являють найвищу цінність, і тим самим забезпечується найбільш ефективний розподіл ресурсів.

У господарській діяльності людей відповідно до теорії прав власності виділяють два основних правових режими: приватної і державної власності, а також змішані (на основі цих двох) правові режими. Право приватної власності означає, що окрема фізична чи юридична особа володіє всім чи навпаки частиною прав власності, або за виразом американського економіста П. Хейне, деякими «травинками» з цього «пучка» прав власності. Наприклад, ви можете володіти одним - чотирма з численних прав, але не мати інші права. Комбінації прав, якими володіють різні фізичні і юридичні особи, можуть бути дуже різноманітними, у зв'язку з чим можна говорити про розмаїття форм приватної власності.

Право державної власності означає, що всім «пучком» чи прав або різними його компонентами володіє винятково держава, причому, чим у більшому ступені усі зазначені права на обмежені ресурси реалізуються державою, тим у значній мірі така система господарювання претендує на звання ієрархії. Враховуючи вищезначене, соціальна характеристика власності буде неповною без розуміння такої фундаментальної категорії, як право власності. Бюдь-яка людина має право бути власником, тобто розпоряджатися, володіти, користуватися матеріальними благами як індивідуально, так і спільно з іншими людьми. Право власності дає змогу кожному громадянину почати свою справу (діяльність, що не заборонена законом), одержувати доход і використовувати його по власному розумінню. Володіння власністю є по суті органічною властивістю природи людини як істоти суспільної і виступає найважливішим природним правом людини. У зв'язку з цим В.Д. Лагутін відзначає, що не випадково Д.Локк серед трьох основних уроджених прав людини, поряд із правом на життя і волю, виділяє право на власність. І під цим кутом зору право на власність є найважливішою конституційною гарантією для використання людиною всіх інших прав і воль.

Класифікація прав власності в самих загальних характеристиках (при існуванні специфіки в різних системах права) включає наступне:

право володіння, тобто господарське володіння матеріальними благами;

право використання, тобто витяг з матеріальних благ корисних властивостей для себе;

право розпорядження (керування), тобто можливість визначати долю благ;

право на передачу в оренду;

право на доход;

право на відторгнення, знецінення, споживання чи знищення благ;

право на безпеку;

право на безстроковість володіння благом;

право на можливість залучення блага на оплату боргу;

заборона на використання способу експлуатації благ, що наносить шкоду навколишньому середовищу;

право на існування інститутів, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Існує релігійне трактування власності. Воно зводиться до того, що оскільки Бог є творець всього існуючого, Він є і Владика, у тому числі і того майна, яке людина вважає своєю власністю. Це майно передається Господом у володіння і керування людині на період його тимчасового перебування на Землі. Як управитель і розпорядник божим майном, людина повинна, не розтративши і поліпшивши, здати його тому, кому вкаже Бог.

Найважливіші сутнісні характеристики власності випливають і спираються на розуміння:

власності як економічної категорії;

власності як системи виробничих відносин;

власності як вихідного виробничого відношення;

власності як основного виробничого відношення;

власності як форми організації виробництва;

власності як системи правових відносин;

власності як системи суб'єктів її відносин;

власності як системи об'єктів, що складають її матеріально-речовинний зміст;

власності як системи функцій – розпорядження, володіння, користування.

Власність практично виконує всі ті функції які характерні для суспільного виробництва, будучи його найважливішою складовою частиною. Що стосується специфічних соціальних функцій власності, то їх можна звести до наступного:

з'єднує особистий фактор виробництва з речовинними;

обумовлює характер виробництва;

є формою організації виробництва;

визначає порядок, якісну і кількісну сторони розподілу;

Власність, з врахуванням відзначеного, можна охарактеризувати як історично обумовлене суспільно-економічне відношення між людьми з приводу присвоєння (відчуження) умов виробництва (робоча сила, засоби виробництва) і його результатів (сукупність матеріальних благ). Основними формами присвоєння виступають дві: суспільна й індивідуальна, обумовлені розвитком знарядь праці та такими, що у свою чергу мають багато форм прояву (наприклад, суспільна - державна, індивідуальна - приватна). У свою чергу взаємодія індивідуальної і суспільної породжує змішану (наприклад, колективну – зі своїми формами прояву).

2. Трансформація відносин власності

Власність і вихідна й основна ланка економічних відносин, на якій засновані всі інші ланки і частини економічної системи. Дана істина має принципове значення для характеристики типу економічної системи. Саме власність обумовлює економічний спосіб з'єднання працівника із засобом виробництва, ціль розвитку економічної системи, соціальну структуру суспільства, спосіб розподілу створених матеріальних благ і послуг.

Особлива роль приділяється власності при переході до ринку. Неможливо створити нові форми господарювання без реформування відносин власності. Більш того, у перехідний період необхідна структурна перебудова економіки, яка не може протікати без реформування відносин власності.

Основні вузли, що визначають природу трансформації власності можна уявити наступною спрощеною схемою.

Матеріальною основою виникнення двох провідних форм власності є знаряддя праці з їх революційним впливом на організаційно-технічні й організаційно-економічні відносини. Зміна матеріальної основи в кожен даний момент веде до кількісного і якісного «звуження» одних форм і «зростанню» інших. При цьому важливо відзначити, що ні «поганих» ні «гарних» форм власності немає – є «погані» або «гарні» механізми реалізації їх і «реалізатори», як носії специфічних інтересів.

Власність визначає рушійні складові: індивідуалізм і колективізм, які, у свою чергу, мають зворотній вплив на відносини власності. В останніх, панують дві тенденції: монізм і плюралізм. Саме з врахуваннями цих двох обставин здійснюється економічна політика в сфері трансформації відносин власності: приватизація і націоналізація. Монізм, зокрема панування приватної власності, лежить в основі ліберальної моделі економіки, плюралізм – же визначає модель соціально-орієнтованої ринкової економіки. В Україні в даний момент часу склалася парадоксальна ситуація – у теорії проголошується побудова соціально-орієнтованої економіки (заснованої на плюралізмі форм власності), а на практиці ж – прискореним шляхом розробляється і здійснюється програма приватизації, заснована на монізмі (пануванні приватної власності). Відомо, що так звана «народна» приватизація провалилася і далеко не з об'єктивних причин. Вона акуратно за допомогою влади, перетворилася в «прихватизацію», зазначимо - теж народну. Планувалося отримувати від приватизації щорічно в останні 13 років – 6,5 млрд. грн., а цю суму одержали за всі роки. Але навіть ця «крапля» виявилася неефективною. Так, у 2000 році 62% усіх приватизованих підприємств працювали зі збитками. Приватизація заздалегідь була приречена - не було грошей; приватизація потрібна була для збагачення – її результат - 5% населення стали багатими, а 95% - бідними. І що характерно, у Верховній Раді з загальної кількості 350 депутатів мільйонерів.

За 13 років десь «пропало» 190 млрд. дол., що знаходилися на 1 січня 1992 року на ощадних книжках, 500 млрд. карбованців, які повинні бути розподілені серед 50 млн. громадян, приблизно 80 млрд. дол. вивезено з України і т.д. Ніхто не поніс відповідальності за таку «успішну» приватизацію. Навпаки, багато приватизаторів стали депутатами. Сама ж Верховна Рада перетворилася у «відстійник», де ховаються або нездатні, або геніальні злодії.

Зараз в Україні йде друга «хвиля» переділу власності, яка ґрунтується не на бандитському розбої (хоча не виключається і це), а на включенні в механізм переділу корупції, силових структур, структур верхніх поверхів влади і т п. Це в той час, коли найпопулярніші підручники вчать, що для дійсного ринку характерним є не переділ власності, а перелив капіталів з рухом інвестицій. Для власності в Україні в даний час потрібне «м'яке» роздержавлення з його численними атрибутами, включаючи і механізми осмисленої приватизації і механізми одержавлення (разом з націоналізацією, там де можна і потрібно) у першу чергу в базових галузях (земля, природні ресурси, газ, нафта, енергетика, хімія, зв'язок, транспорт, машинобудування, металургія, горілка, тютюн, і ін.) «які годують» весь народ, а не тільки 5 % населення. На Заході, на чий досвід люблять посилатися українські «вожді», на початку минулого століття економіка була переважно приватною, а зараз від 40 до 75 % промислового потенціалу це державна власність. Наприклад, частка акцій держави в США – 70%.

Розуміння того, що відбувається при змінах відносин власності без врахування її взаємозв'язку з відносинами управління суб'єктами господарювання (держава, корпорація, фірми, підприємства, домашнє господарство, дрібний бізнес) буде обмеженим. Характерні риси управління власністю визначаються тією економічною системою, способом виробництва в яких вона здійснюється. Наприклад, в умовах капіталізму виробник юридично вільний. Він стає власником такого ресурсу, як праця, яку він надає в користування (з метою споживання) підприємцю, одержуючи за це заробітну плату. У даному суспільстві зберігається і примножується власність на ресурси, фактори виробництва, виникають такі форми доходів, як відсоток, дивіденд, рента, які модифікують відносини власності. Таким чином характер економічної системи створює свій, тільки їй притаманний тип управління власністю.

Кожна з форм власності виробляє свої підходи до управління об'єктами власності. Так, у межах державної власності можуть застосовуватися методи управління нею, котрі не властиві кооперативній власності, і навпаки.

Загальну методологію управління власністю встановлює держава. Вона визначає механізм господарювання взагалі й у межах кожної форми власності зокрема. Запроваджуючи політику антимонопольного законодавства або пільгового оподаткування, держава стимулює розвиток малого бізнесу; здійснюючи заходи для роздержавлення і приватизації власності, вона сприяє зміцненню приватного сектора в економіці. Акціонування підприємств підсилює демократичний принцип керування власністю, а націоналізація веде до розширення методів державного керування економікою.

Ступінь зрілості власності багато в чому залежить від того, наскільки в демократичній системі управління економічні суб'єкти беруть участь у роботі органів управління господарством. Включення населення в управління власністю визначається як самоврядування. Самоврядування розгортається на рівні бригади і цеху, підприємства фірми і регіону народного господарства в цілому. Тут діють два принципи прямої і представницької демократії. Принцип прямої демократії діє безпосередньо на виробництві: фірмою або корпорацією керує директорат, акціонерним товариством – збори (правління) акціонерів, для вирішення важливих господарських чи управлінських рішень збирається рада уповноважених, куди делегують своїх представників окремі ланки економіки, що хазяюють, їхні відділи або підвідділи.

Принцип представницької демократії має місце тоді, коли колективи працівників делегують свої повноваження спеціально створеним органам чи установам. Ці органи можуть мати як чисто господарський статус (наприклад, союз підприємців, спілка кооператорів і орендарів), так і статус державної установи (міністерство будівництва, комітет з науки і техніки, обласне управління і т.д.). Держава повинна контролювати роботу органів представницького самоврядування, тому що завжди є небезпека їхнього перетворення в бюрократичні установи, що втратили зв'язок з населенням, яке брало участь в обранні представницького складу подібних державних інститутів управління.

Власність зі своєю системоутворюючою функцією повинна реалізуватися економічно. Найважливішими формами економічної реалізації власності виступають доход домогосподарств і фірм, прибуток підприємців, позичковий відсоток, рента, дивіденд і інші форми збільшення майна. Це відбувається завдяки тим субстанціям, через які проходить власність, - присвоєння, відчуження, розпорядження, володіння і використання власності.

Присвоєння – це процес економічного і юридичного закріплення ресурсів, майна, засобів виробництва, матеріальних благ і послуг, різних видів доходів за суб'єктом, що хазяює, або фізичною особою. Присвоєння припускає наявність двох сторін відносин власності: суб'єктів і об'єктів присвоєння. Вякості суб'єктів присвоєння виступають фізичні, юридичні особи: об'єктами присвоєння є ресурси, промислове устаткування, об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури, фінансові засоби, об'єкти інтелектуальної власності і т.д.

Присвоєння передбачає збільшення власності. Якщо цього не буде, то власність втрачає свій економічний зміст.

Основними формами збільшення власності є доходи домогосподарств, дивіденди і рента. У періоди економічних криз, стихійних лих, воєн, інших природних соціальних потрясінь збільшення власності може призупиниться, вона може обмежитися; але при знищення подібних катаклізмів знову почне приростати.

Присвоєння – парна категорія. Другою стороною цього явища виступає відчуження. Відчуження власності – процес розподілу власності, передачі її іншій фізичній чи юридичній особі, перерозподіл між класами або навіть фізичне знищення. Основними формами відчуження власності виступають розподіл, перерозподіл і ліквідація власності.

Істотною стороною власності виступає розпорядження. Розпоряджатися об'єктами власності може тільки реальний власник, що володіє юридичним правом на них. Він може продати власність, пустити її в господарський обіг, здійснити дарування або спадкування, здати в оренду і т.д. Інші особи, якщо вони не наділені визначеними повноваженнями, зробити цього не можуть.

Володіння передбачає можливість робити протягом визначеного терміну господарські дії над об'єктами власності: користуватися будинками, устаткуванням, кредитом, землею і т.п.

Користування передбачає витяг з об'єктів власності корисних властивостей для виробництва матеріальних благ чи надання послуг. У кінцевому рахунку, користування – це споживання об'єктів власності.

Трансформаційні зміни відносин власності охоплюють усі їх сторони. Так, Мочерний С.В. бачить їх у наступному. Так, до традиційних об'єктів власності – засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваним людиною силам природи, додаються такі нові об'єкти, як форми і методи організації праці, наука, інформація. Ті підприємства і фірми, а також держава, що стали власниками подібних об'єктів, значно підсилили свою економічну могутність, конкурентноздатність. Однією з найважливіших особливостей нових об'єктів власності є те, що вони не можуть тривалий час знаходитися у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їхніми носіями у певній мірі стають і особи найманої праці. Росте можливість і потреба більш широкої персоніфікації таких об'єктів, що обумовлюють значне розширення і суб'єктів їхнього присвоєння, тобто наймані робітники певним чином стають співвласниками даного об'єкта присвоєння, що є одним з вагомих факторів росту вартості їхньої робочої сили.

Це стосується й інтелектуальної власності, сформованої на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Розрізняють три основних її види: приватна власність, що закріплюється у виді патенту або ліцензії; суспільна власність, що існує як сума знань і ідей, які знаходяться в розпорядженні всього суспільства; проміжна форма власності, що являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її неможливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі цієї інформації можна створити продукцію в зміненому виді.

Така еволюція об'єктів власності обумовлює принципові зміни і у товарі робоча сила. У зв'язку з тим, що носієм інформації все частіше стає сама кваліфікована робоча сила, то саме вона є інтелектуально інформаційно насиченою і її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі. При цьому традиційні форми відчуження значною мірою розмиваються.

Еволюція об'єктів власності викликає зміни її суб'єктів. Вони полягають, насамперед, у тім, що частина висококваліфікованих вчених і фахівців, працюючи по найму в науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах і т.п., паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує своє ризикове, чи венчурное діло. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у декількох фірмах, чи сполучати роботу по найму. Таким чином, власник висококваліфікованої робочої сили, працюючи по найму, може одночасно стати суб'єктом приватної власності як в індивідуальній, так і в колективній формах. Полісуб’єктність частково поширюється і на найманих робітників, а також і на службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками визначеної кількості акцій фірми.

Якщо оцінювати соціально-економічну спрямованість змін, що відбуваються з відносинами власності з боку їхніх суб'єктів, то стає очевидною тенденція до їхнього зростаючого усуспільнення. Подібне усуспільнення здійснюється на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації, держави і на міжнаціональному рівні.

Зміни відбуваються в таких формах реалізації власності, як володіння, розпорядження і користування. Коли панувала індивідуальна приватна власність, ці права належали переважно одній особі, а в сучасних умовах власники підприємств у різних галузях промисловості передають свої права іншим особам, одержуючи за це винагороду. Крім того, широко практикується передача управління своєю власністю, що означає посилення процесу відділення капіталу- власності від капіталу-функції.

Зміни бачаться й у тім, що відбувається процес певної, деперсоніфікації власників і перехід їхньої власності в руки юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів).

Одночасно спостерігається посилення персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково він здійснюється і через пенсійні і страхові фонди.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами, дає їм можливість у дуже обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково переборювати своє відчуження від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє створенню профспілкової власності – власності трудового колективу на певну частину підприємства.

Усі відзначені риси (та й не тільки вони) свідчать про соціалізацію відносин власності, що характеризує реальне з'єднання працівників із засобами виробництва, трансформацію структури розподілу, що обумовлює присвоєння працівниками результатів виробництва. Соціалізація власності виявляється і через соціалізацію окремих прав власності. Так, соціалізація права управління (можливість вирішувати долю матеріальних благ) може відбуватися і відбувається шляхом делегування його функцій державі, чи громадським організаціям. Соціалізація, наприклад, права на доход – це є збільшення ступеня рівномірності розподілу результатів виробництва і розширення можливості регулювання майнової диференціації.

Соціалізація пом'якшує, а згодом усуває протиріччя між працівником і власником за рахунок їхнього з'єднання на основі розвитку акціонерних товариств, «дифузії» власності. Поступово знімається протиріччя між суспільним характером виробництва і приватною формою присвоєння.