1. Об’єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку.

Концептуально соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівня життя населення, що включає надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільства.

Соціальна та економічна сфери, як відомо, є різними підсистемами єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність, їх розвиток полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жодна підсистема не може бути автономною і не може розвиватися на шкоду іншій, а прогресивні зміни в одній з них дістають реального змісту тільки тоді, коли їм відповідають такі самі зміни  іншої. Соціальній сфері властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, вдосконалення та розвиток, і спрямовані на забезпечення згуртованості суспільства та соціальної справедливості.

Економічним відносинам завжди притаманні соціальні наслідки, тобто вони соціальні за своєю природою, тому цілком зрозумілим є посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в Україні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, внаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю і непрацездатну економіку, що позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства, суспільство якої потерпає від безнадії щодо втілення проголошених із створенням незалежної України і закріплених у її конституції прав, які існують не більше як гасла для пересічних громадян, конфлікту між надто багатими та надто бідними при несформованості середнього класу, який за параметрами достатку не може ще ідентифікувати себе як заможний.

Забезпечення економічного, а разом з ним і соціального розвитку України вимагає орієнтації усіх суспільних процесів на людину з її потребами щодо духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні, що повинно визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Однак це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи у суспільстві.

На перший погляд економічна сфера і властиві їй матеріальні потреби протилежні соціальній сфері, соціальним потребам включно з духовними, культурними, гуманітарними. Але насправді ця протилежність не виключає їх взаємозв'язку, тому цілком очевидне зростання значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Ця реальність відтворюється такими поняттями, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого і різноманітнішого економічного забезпечення, тобто економічний розвиток є передумовою соціального перетворення, оскільки таке перетворення надто дороге і охоплює виробничі фактори, поширюється на інтелектуальний, а разом з ним має залучити до економічної сфери потужний творчий потенціал суспільства, що у перехідній економіці України виявився усунутим від суспільних процесів перетворення. Не викликає сумнівів те, що соціальна задоволеність неможлива для країн, що за економічним станом відповідають периферії світового розвитку або політичне становище яких нестабільне. Відповідно до цього соціальна галузь є одночасно і зв'язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальний чинник як похідний від економічного, що надає соціальному розвитку рис додатку до економічного прогресу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не міг враховувати того, що НТР відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується шляхом впровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок цілеспрямованого задоволення зростаючого рівня людських цінностей і потреб.

Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу взаємодоповнюваності, відповідає теза про подвійну роль людини у суспільному виробництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана слугувати економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, різні механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo economics, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни. Її власний економічний добробут визначається доходом відповідно до ринкової вартості того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина (соціалізована, та, яка грає ролі) взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції. Її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо від соціальної захищеності і самореалізації особистості незалежно від її внеску у результат виробництва.

Тобто товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину-носія робочої сили, друга — людину-особистість. Для ринкових відносин немає конкретної людини-індивідума, а є лише безособова робоча сила. І за межами виробництва індивідум залишається персоніфікованим буттям робочої сили, тому його соціальність неповноцінна: вона визнається лише у межах відтворення людини як носія робочої сили і тільки для такого відтворення. Отже, внаслідок дії економічних законів трудівника розглядають як “річ”, якою можна користуватися, а можна й викинути за межі підприємства залежно від ринкових критеріїв.

Одним із суттєвих завдань сучасного підходу у сфері праці і соціальних відносин, що ґрунтується на гуманістичних принципах розвитку суспільства, є недопущення того, аби людина з мети виробництва в економіці перетворювалась на інструмент. Людина має бути “засобом” економіки тільки в тій мірі, коли це виправдано з погляду необхідності господарювання. Цей порядок покладає на економіку нормування прав і обов’язків та передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо. Крім того, порядок у сфері праці і соціальних відносин містить нормування стосовно цілеустановок, що випливають з соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість. Це – і забезпечення мінімального життєвого рівня і страхування від ризиків життя, надання соціальної допомоги в одержанні освіти, а також підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення призвели у свій час до необхідності поглибленого аналізу відносин між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії “збагачення змісту праці”, “гуманізації праці”, “співучасті трудівників”, “якості трудового життя” .

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримки соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, це розкріпачує свідомість працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатною самостійно приймати рішення.

Такий підхід до “людського капіталу” було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу “збудувати” міцний теоретичний “фундамент” під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Наслідком визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованішим співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії “людського капіталу” формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою “людський капітал” виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі правильно визначити їх економічну роль та поставити їх в один ряд з галузями матеріального виробництва. Так, про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалась від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії “людського капіталу” на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з точки зору їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм – як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду. Це  знайшло відтворення у  витратах на освіту у ВВП: наприклад, у США за останню третину ХХ сторіччя вони майже подвоїлись, а за абсолютними розмірами у 90-х рр. переважали  витрати на оборону.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення – це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР, що спричинює перетворення у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб, вимагає гуманізації праці, а найголовніше – потребує розвитку самої людини, надбання нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство і виробничий процес. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.

Важливим є питання про умови соціалізації економіки. Домінантою щодо соціалізації економіки є оптимальне розв'язання "вічної проблеми" про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства. Економічна ефективність і соціальна справедливість не можуть розглядатися як альтернативи: багато соціальних факторів включно з розвитком науки, освіти, культури, створенням належних житлових умов, охороною здоров’я, забезпеченням раціональної зайнятості населення та багатьма іншими сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Примітивна економія на соціальних витратах не лише посилює несправедливість у розподілі благ, але й неминуче призводить до зниження ефективності економіки, що підтверджує курс українських владних структур щодо ринкової трансформації економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, і виявив тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й визначив величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Процес соціалізації стає конструктивним лише тоді, коли оперативні підходи, процедури його формування пов’язуються з кінцевою метою обраного суспільством ідеалу – соціально орієнтованої економіки в межах наявних можливостей без таких крайнощів, як абсолютизація ринкових реформ на шкоду соціальному.

Ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін і 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства.

Проте у сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає за визначеним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення – і це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства. 

Концептуально соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівня життя населення, що включає надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільства.

Соціальна та економічна сфери, як відомо, є різними підсистемами єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність, їх розвиток полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жодна підсистема не може бути автономною і не може розвиватися на шкоду іншій, а прогресивні зміни в одній з них дістають реального змісту тільки тоді, коли їм відповідають такі самі зміни  іншої. Соціальній сфері властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, вдосконалення та розвиток, і спрямовані на забезпечення згуртованості суспільства та соціальної справедливості.

Економічним відносинам завжди притаманні соціальні наслідки, тобто вони соціальні за своєю природою, тому цілком зрозумілим є посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в Україні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, внаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю і непрацездатну економіку, що позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства, суспільство якої потерпає від безнадії щодо втілення проголошених із створенням незалежної України і закріплених у її конституції прав, які існують не більше як гасла для пересічних громадян, конфлікту між надто багатими та надто бідними при несформованості середнього класу, який за параметрами достатку не може ще ідентифікувати себе як заможний.

Забезпечення економічного, а разом з ним і соціального розвитку України вимагає орієнтації усіх суспільних процесів на людину з її потребами щодо духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні, що повинно визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Однак це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи у суспільстві.

На перший погляд економічна сфера і властиві їй матеріальні потреби протилежні соціальній сфері, соціальним потребам включно з духовними, культурними, гуманітарними. Але насправді ця протилежність не виключає їх взаємозв'язку, тому цілком очевидне зростання значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Ця реальність відтворюється такими поняттями, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого і різноманітнішого економічного забезпечення, тобто економічний розвиток є передумовою соціального перетворення, оскільки таке перетворення надто дороге і охоплює виробничі фактори, поширюється на інтелектуальний, а разом з ним має залучити до економічної сфери потужний творчий потенціал суспільства, що у перехідній економіці України виявився усунутим від суспільних процесів перетворення. Не викликає сумнівів те, що соціальна задоволеність неможлива для країн, що за економічним станом відповідають периферії світового розвитку або політичне становище яких нестабільне. Відповідно до цього соціальна галузь є одночасно і зв'язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальний чинник як похідний від економічного, що надає соціальному розвитку рис додатку до економічного прогресу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не міг враховувати того, що НТР відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується шляхом впровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок цілеспрямованого задоволення зростаючого рівня людських цінностей і потреб.

Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу взаємодоповнюваності, відповідає теза про подвійну роль людини у суспільному виробництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана слугувати економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, різні механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo economics, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни. Її власний економічний добробут визначається доходом відповідно до ринкової вартості того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина (соціалізована, та, яка грає ролі) взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції. Її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо від соціальної захищеності і самореалізації особистості незалежно від її внеску у результат виробництва.

Тобто товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину-носія робочої сили, друга — людину-особистість. Для ринкових відносин немає конкретної людини-індивідума, а є лише безособова робоча сила. І за межами виробництва індивідум залишається персоніфікованим буттям робочої сили, тому його соціальність неповноцінна: вона визнається лише у межах відтворення людини як носія робочої сили і тільки для такого відтворення. Отже, внаслідок дії економічних законів трудівника розглядають як “річ”, якою можна користуватися, а можна й викинути за межі підприємства залежно від ринкових критеріїв.

Одним із суттєвих завдань сучасного підходу у сфері праці і соціальних відносин, що ґрунтується на гуманістичних принципах розвитку суспільства, є недопущення того, аби людина з мети виробництва в економіці перетворювалась на інструмент. Людина має бути “засобом” економіки тільки в тій мірі, коли це виправдано з погляду необхідності господарювання. Цей порядок покладає на економіку нормування прав і обов’язків та передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо. Крім того, порядок у сфері праці і соціальних відносин містить нормування стосовно цілеустановок, що випливають з соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість. Це – і забезпечення мінімального життєвого рівня і страхування від ризиків життя, надання соціальної допомоги в одержанні освіти, а також підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення призвели у свій час до необхідності поглибленого аналізу відносин між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії “збагачення змісту праці”, “гуманізації праці”, “співучасті трудівників”, “якості трудового життя” .

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримки соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, це розкріпачує свідомість працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатною самостійно приймати рішення.

Такий підхід до “людського капіталу” було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу “збудувати” міцний теоретичний “фундамент” під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Наслідком визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованішим співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії “людського капіталу” формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою “людський капітал” виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі правильно визначити їх економічну роль та поставити їх в один ряд з галузями матеріального виробництва. Так, про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалась від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії “людського капіталу” на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з точки зору їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм – як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду. Це  знайшло відтворення у  витратах на освіту у ВВП: наприклад, у США за останню третину ХХ сторіччя вони майже подвоїлись, а за абсолютними розмірами у 90-х рр. переважали  витрати на оборону.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення – це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР, що спричинює перетворення у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб, вимагає гуманізації праці, а найголовніше – потребує розвитку самої людини, надбання нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство і виробничий процес. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.

Важливим є питання про умови соціалізації економіки. Домінантою щодо соціалізації економіки є оптимальне розв'язання "вічної проблеми" про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства. Економічна ефективність і соціальна справедливість не можуть розглядатися як альтернативи: багато соціальних факторів включно з розвитком науки, освіти, культури, створенням належних житлових умов, охороною здоров’я, забезпеченням раціональної зайнятості населення та багатьма іншими сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Примітивна економія на соціальних витратах не лише посилює несправедливість у розподілі благ, але й неминуче призводить до зниження ефективності економіки, що підтверджує курс українських владних структур щодо ринкової трансформації економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, і виявив тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й визначив величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Процес соціалізації стає конструктивним лише тоді, коли оперативні підходи, процедури його формування пов’язуються з кінцевою метою обраного суспільством ідеалу – соціально орієнтованої економіки в межах наявних можливостей без таких крайнощів, як абсолютизація ринкових реформ на шкоду соціальному.

Ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін і 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства.

Проте у сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає за визначеним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення – і це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.