Глава 11 ТРЕТi ОСОБИ

Стаття 107. Третi особи, якi заявляють

самостiйнi вимоги

Третi особи, якi заявляють самостiйнi вимоги на пред-

мет спору, можуть вступити в справу до постановлення

209

судового рiшення, подавши позов до однiєї або до двох

сторiн. Вони користуються усiма правами i несуть усi

обов'язки позивача.

1. Третi особи, якi заявляють самостiйнi вимоги на'

предмет спору, заiнтересованi у вирiшеннi справи й всту-

пають у цивiльний процес, порушений позивачем, оскiль-

ки вважають, що права чи охоронюванi законом iнтереси,

з приводу яких виник спiр мiж сторонами, належать їм.

Заявляючи самостiйнi вимоги на предмет спору, вони тим

самим заявляють про наявнiсть у них самостiйних прав,

вiдмiнних i незалежних вiд прав сторiн. Тому вступ у спра-

ву третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги, не при-

зводить до процесуальної спiвучастi. Третя особа має са-

мостiйне процесуальне становище поряд iз позивачем i

вiдповiдачем, а її iнтереси та iнтереси первiсних сторiн

протилежнi й виключають один одного.

При вступi у справу третьої особи, яка заявляє само-

стiйнi вимоги на предмет спору, суд розглядає в одному

провадженнi двi вимоги (позивача i третьої особи), хоча

цi вимоги можна було б розглянути i в окремих прова-

дженнях.

2. Обов'язкова умова спiльного розгляду вимог пози-

вача i третьої особи згiдно зi ст. 107 ЦПК - це єдиний

предмет спору. Дану умову необхiдно враховувати для

правильного вирiшення питання про можливiсть прий-

няття заяви у третьої особи та її вступу у процес.

В юридичнiй лiтературi предмет спору, на який заяв-

ляє самостiйнi вимоги третя особа, визначається як мате-

рiальний об'єкт, з приводу якого виник спiр мiж позива-

чем i вiдповiдачем, а такорк правовiдносини, з яких виник

спiр, тобто предметом спору, переданого на розгляд суду,

виступають об'єкти матерiальних правовiдносин, а також

матерiальнi правовiдносини в цiлому.

Вважаємо, що предметом спору про право цивiльне завж-

ди виступають спiрнi матерiальнi правовiдносини, а не об'-

єкти цивiльних прав. Даний висновок випливає зi ст. 24

ЦПК, вiдповiдно до якої суд розглядає справи по спорах,

що виникають iз цивiльних, сiмейних, трудових i коопе-

ративних правовiдносин. Крiм того, вирiшуючи спори, суд

установлює наявнiсть чи вiдсутнiсть вiдповiдних право-

вiдносин i робить висновки про права та обов'язки сто-

рiн. Оскiльки третя особа заявляє самостiйнi вимоги на

210

i

предмет спору сторiн, то, природно, вона так само, як i

сторони, заiнтересована в установленнi наявностi чи вiд-

сутностi вiдповiдних правовiдносин i вирiшеннi справи

по сутi.

Висновок про те, що предметом правового спору виступа-

ють правовiдносини, з яких вiн виник, крiм того, є унiвер-

сальним, бо пояснює пiдстави участi третiх осiб у цивiль-

ному процесi незалежно вiд характеру матерiальних пра-

вовiдносин (речових чи зобов'язальних), їх галузевої

належностi (цивiльних чи трудових тощо).

Якщо третя особа пред'являє вимоги до позивача чи

до вiдповiдача або до обох сторiн, але цi вимоги не спря-

мованi на предмет спору мiж сторонами, який розглядає

суд, у допуску до участi у справi третiй особi необхiдно

вiдмовити. Невиконання цього призвело б до вступу в ци-

вiльну справу особи, яка не має нi вiдношення до предмета

спору, нi юридичної заiнтересованостi у данiй справi.

Так, було б явною помилкою у спорi про виселення

наймача у зв'язку з неможливiстю спiльного проживан-

ня в будинку, що належить на правi приватної власностi,

допустити до участi у справi як третю особу, яка заявляє

самостiйнi вимоги на предмет спору, iншого наймача, ко-

трий просить вiдшкодувати збиток, заподiяний майну вiд-

повiдачем; допустити до участi у справi про вiдiбрання

дитини як третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги

на предмет спору, особу, котра не має правових пiдстав на

виховання дитини, тобто юридичне не заiнтересованої.

3. У статтi 107 ЦПК передбачено, що третi особи, якi

заявляють самостiйнi вимоги, можуть вступити у справу,

подавши позов до однiєї або до обох сторiн, тобто формою

вступу третьої особи у справу є звернення до суду з позов-

ною заявою. Тому норми, якi регулюють порядок подан-

ня позовної заяви та прийняття заяв у цивiльних спра-

вах (ст.ст. 136-139 ЦПК), треба застосовувати i при вирi-

шеннi питання про прийняття заяви вiд третьої особи.

Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостiй-

нi вимоги, повинна за змiстом i формою вiдповiдати за-

кону (ст. 137 ЦПК). Третя особа має подати позовну заяву

з копiями вiдповiдно до кiлькостi вiдповiдачiв (ст. 138

ЦПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостiй-

нi вимоги на предмет спору, як i заява позивача у справi,

оплачується державним митом (ст. 64 ЦПК).

211

. Чинне законодавство прямо не регулює питання про

процесуальнi наслiдки недотримання вимог закону про

порядок подання позовної заяви третьою особою, хоча це

питання має практичне значення i його правильне вирi-

шення гарантує третiй особi право на судовий захист.

Разом з тим вказiвка у ст. 107 ЦПК на форму вступу у

справу третьої особи/яка заявляє самостiйнi вимоги на

предмет спору, дає пiдстави зробити висновок про те, що

при вирiшеннi питання про допуск третьої особи у спра-

ву повиннi застосовуватись або iнститут залишення за-

яви без руху (ст. 139 ЦПК), або iнститут вiдмови у прий-

няттi заяви (ст. 136 ЦПК).

Слiд зазначити, що процесуальне законодавство в цiй

частинi потребує вдосконалення, бо стосовно третiх осiб

iнститути залишення заяви без руху та вiдмови у прий-

няттi заяви не погодженi достатньою мiрою. Так, якщо

позовна заява третьої особи не вiдповiдає вимогам зако-

ну чи не оплачене державне мито, треба ставити питання

про залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК). Однак слiд

мати на увазi, що третi особи вступають в уже розпочатий

iншими особами процес i розгляд спору мiж ними не мо-

жна ставити в повну залежнiсть вiд виправлення недолi-

кiв позовної заяви третьої особи. Все ж таки в основу

iнституту третiх осiб, якi заявляють самостiйнi вимоги,

покладено можливiсть цих осiб вступити у справу для

захисту своїх прав. Мiра цiєї можливостi обусловлюєть-

ся заiнтересованiстю первiсних сторiн у швидкому та

правильному вирiшеннi цивiльної справи. Тому засто-

сування iнституту залишення заяви без руху i надання

третiй особi строку для виправлення недолiкiв в заявi чи

оплати державного мита процесуальне виправдане, якщо

цей строк не перевищує строку розгляду цивiльних справ

(ст. 148 ЦПК), iнакше кажучи, якщо строк залишення за-

яви без руху-закiнчується до початку судового розгляду.

Коли заява третьої особи про вступ у справу подана в

судовому засiданнi, але не вiдповiдає вимогам закону чи

не оплачене державне мито i немає можливостi вiдкласти

розгляд справи на пiдставах, передбачених ст. 176 ЦПК,

то розгляд справи мiж первiсними сторонами залежить

вiд виправлення недолiкiв позовної заяви третьої особи,

яка заявляє самостiйнi вимоги, i вiдкладати розгляд спра-

ви не можна. У даному випадку необхiдно вiдмовити у

прийняттi позовної заяви. i тут саме слiд зазначити, що

212

закон стосовно цього не мiстить чiтких правових поло-

жень. При всiй унiверсальностi ст. 136 ЦПК, яка перед-

бачає пiдстави для вiдмови у прийняттi заяви, жодний її

пункт не можна застосувати до процесуальної ситуацiї,

яка розглядається. Необхiдно доповнити ст. 136 ЦПК спе-

цiальним пунктом i змiнити ч. 4, де необхiдно передба-

чити, що вiдмова суддi у прийняттi заяви третьої особи

не перешкоджає повторному зверненню до суду з заявою.

4. Наведений аналiз пiдстав та умов вступу у справу

третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги на предмет

спору, вказує на те, що третi особи можуть вступити у спра-

ву тiльки iз власної iнiцiативи.

Згiдно з п. З ст, 143 ЦПК при пiдготовцi справи до

судового розгляду суддя вирiшує питання про притягнен-

ня або вступ у справу спiвучасникiв i третiх осiб. Стосов-

но третiх осiб, якi заявляють самостiйнi вимоги, це, зокре-

ма, означає, що суддя може повiдомити третю особу про

наявнiсть у провадженнi суду справи, у вирiшеннi якої

третя особа заiнтересована. Залучати третю особу у спра-

ву суддя не може.

5. Вступ третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги

на предмет спору, а також вiдмова у допуску до участi у

справi повиннi оформлятися ухвалою суду. Вiдповiдно до

ст. 323 ЦПК на ухвалу суду про допуск третьої особи не

може бути подана касацiйна скарга, тому що цiєю ухвалою

не ставиться перепона до подальшого руху справи, в яку

вступила третя особа. Стосовно можливостi оскарження

ухвали про вiдмову в допуску третьої особи у процес мiж

первiсними сторонами в лiтературi даються рiзнi реко-

мендацiї. На думку i.М. iльїнської, Н.С. Кузнецової, тре-

тя особа не може подати касацiйної скарги на ухвалу

суду, якщо їй вiдмовлено в допуску до участi у процесi

мiж первiсними сторонами, оскiльки в цих випадках тре-

тя особа не обмежена у здiйсненнi свого права на захист

шляхом подання самостiйного позову поза процесом мiж

первiсними сторонами (Ильинская И.М. Участив тре-

тьих лиц в гражданском процессе.- М" 1962.- С. 15;

Гражданское процессуальное право УССР.- К" 1987.-

С. 48,49.)

Оскiльки третя особа iз самостiйними вимогами на

предмет спору має всi права й несе всi обов'язки позивача,

а ст. 136 ЦПК прямо передбачає можливiсть оскарження

ухвали суддi про вiдмову у прийняттi позовної заяви, то

213

вiдповiдно до закону третя особа може оскаржити ухвалу

про вiдмову у прийняттi позовної заяви. По сутi цей ви-

сновок випливає iз систематичного тлумачення закону, од-

нак з метою чiткостi правозастосувальної практики ба-

жано в ЦПК закрiпити спецiальну норму.

6. Стаття 107 ЦПК передбачає, що третi особи кори-

стуються всiма правами i несуть усi обов'язки позивача.

У зв'язку з цим термiн <третя особа> щодо особи, яка

заявляє самостiйнi вимоги на предмет спору, має суто тех-

нiчне значення. Третi особи, якi заявляють самостiйнi

вимоги на предмет спору, е самостiйними суб'єктами ци-

вiльного процесу i мають специфiчний процесуальний

статус.

iнколи третiх осiб, якi заявляють самостiйнi вимоги,

ототожнюють iз спiвпозивачами, якi вступили у справу

пiсля її порушення. Однак спiвпозивачi, на вiдмiну вiд

третiх осiб, не пред'являють жодних вимог до позивача.

iнтереси спiвпозивачiв не виключають один одного, ви-

моги ж третьої особи завжди виключають вимоги пози-

вача.

.7. Третя особа може подати позов до однiєї або до двох

сторiн (ст. 107 ЦПК). В юридичнiй лiтературi заперечу-

ється обгрунтованiсть даної норми. Однi автори вважають,

що вiдповiдачами за позовом третьої особи завжди є двi

сторони, iншi - що вiдповiдачами за позовом третьої

особи можуть бути двi сторони разом або тiльки позивач,

а звернення з позовом тiльки до вiдповiдача неможливе

СМельников АА. Правовеє положение личности в совет-

ском гражданском процессе.- М" 1969.- С. 162-164;

Советский гражданский процесе.- М.,^984.- С. 68, 69).

Дане питання має принципове значення. Судовi витра-

ти повиннi розподiлятися залежно вiд того, кого притяг-

нуто третьою особою як вiдповiдача (ст. 75 ЦПК). Фор-

мулювання рiшення суду по справi можливе лише за

умови, що в ньому конкретно вказано вiдповiдача (ст. 203

ЦПК). У судовiй практицi мають, мiсце випадки, коли суди

не вживають заходiв до визначення вiдповiдача за позо-

вом третьої особи. Так, Назарова подала позов до Шапкi-

на та садiвницького товариства <Силiкатник> при Дар-

ницькому комбiнатi будiвельних матерiалiв та конструк-

цiй (м. Київ) про звiльнення садового будиночку й усу-

нення перешкод у користуваннi садовою дiлянкою. По-

зовнi вимоги вона обгрунтувала тим, що її дочка пере-

214

.:'                                 '^'ЙЙЙЙ'i

бувала у шлюбi з Гаркавим, який був членом цього това-

риства. Пiсля смертi дочки та зятя, яка сталася в один

день, рiшенням адмiнiстрацiї та профкому комбiнату На-

зарова була прийнята членом садiвницького товариства,

проте батько зятя Шапкiн зайняв садовий будиночок та

дiлянку i перешкоджає їй користуватися ними.

У цiй же справi Власова, колишня дружина Гаркавого,

подала позов в iнтересах своєї неповнолiтньої дочки про

переважне право на вступ до членiв садiвницького това-

риства, посилаючись на те, що таке право належить дочцi

як спадкоємницi пiсля смертi Гаркавого, проте членом

товариства всупереч п. 23 Типового статуту садiвницько-

го товариства прийнято Назарову (Рад. право.- 1986.-

№ 5,- С. 81).

З точки зору точного визначення вiдповiдачiв за позо-

вом третьої особи виклад цiєї справи не повний, бо не-

зроз'умiло, до кого звернулася з позовом Власова, а суд не

вжив заходiв щодо визначення вiдповiдача у справi. Дана

справа була вирiшена на користь Назарової (первiсного

позивача), i не виникло питання розподiлу судових ви-

трат. А якби позов третьої особи був задоволенийi

На нашу думку, ст. 107 ЦПК є обгрунтованою i перед-

бачає всi можливi випадки визначення вiдповiдачiв за

позовом третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги на

предмет спору.

Найчастiшi випадки, коли третя особа подає позов до

обох сторiн. Третя особа може також подати позов тiль-

ки до позивача, або можливi випадки, коли третя особа

звертається з позовом до вiдповiдача. Так, якщо первiс-

ний позов подано до вiдповiдача з метою вiндикацiї май-

на i третя особа заявляє самостiйнi вимоги, то вона пови-

нна їх адресувати тiльки вiдповiдачевi. Оскiльки мета вi-

ндикацiйного позову полягає в передачi майна власнику,

а майно знаходиться у вiдповiдача, то вiн i повинен бути

вiдповiдачем за позовом третьої особи.

Стаття 108. Третi особи, якi не заявляють

самостiйних вимог

Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог на

предмет спору, можуть вступити в справу на сторонi

позивача або вiдповiдача до постановлення судом рi-

шення, якщо рiшення в справi може вплинути на їх

права або обов'язки щодо однiєї з сторiн. Вони можуть

215

бути притягнутi до участi в справi також за клопотан-

ням сторiн, прокурора або з iнiцiативи суду.

Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог, ко-

ристуються процесуальними правами i несуть процесу-

альнi обов'язки сторони, крiм права на змiну пiдстави i

предмета позову, збiльшення чи зменшення розмiру по-

зовних вимог, а також на вiдмову вiд позову, визнання

позову або укладення мирової угоди, вимоги виконання

судового рiшення, ухвали, постанови суду.

В заявах про притягнення третiх осiб i в заявах тре-

тiх осiб про вступ у справу на сторонi позивача або вiд-

повiдача слiд точно зазначити, на яких пiдставах третiх

осiб належить притягти або допустити до участi в справi.

1. iнститут третiх осiб, якi не заявляють самостiйних

вимог на предмет спору, зумовлений передусiм необхiднi-

стю забезпечити можливiсть здiйснення вiдповiдними

суб'єктами права регресу. Цивiльне законодавство перед-

бачає регреснi зобов'язання. Згiдно зi ст. 175 ЦК при со-

лiдарному обов'язку боржникiв кредитор має право вима-

гати виконання зобов'язань як вiд усiх боржникiв разом,

так i вiд кожного з них окремо, причому як повнiстю, так

i в частинi боргу.

Виконання солiдарного зобов'язання повнiстю одним

iз боржникiв звiльняє решту боржникiв вiд виконання

зобов'язання перед кредитором. Цей боржник має право

зворотної вимоги (регресу), до кожного з решти боржни-

кiв у рiвнiй частцi, якщо iнше не встановлено законом

або договором.

Право регресу передбачає i ст. 452 ЦК. Вiдповiдно до

неї особа, яка компенсувала шкоду, заподiяну з вини iн-

шої, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи

у розмiрi виплаченого вiдшкодування, якщо iнший роз-

мiр не встановлено законом.

У ранiше дiючому законодавствi участь третiх осiб, якi

не заявляють самостiйних вимог на предмет спору, пов'я-

зувалася винятково з правом регресу. Згiдно зi ст.ст. 167,

168 ЦПК УРСР 1924 р. третi особи могли бути притягну-

тi сторонами або вступити у справу на боцi позивача чи

вiдповiдача, коли рiшення у справi може створити для

них права та обов'язки щодо однiєї iз сторiн.

Незважаючи на те, що iнститут третiх осiб був спрямо-

ваний на забезпечення права регресу, його застосування

у подальшому дещо розширилося. Вiн став використо-

вуватися для захисту iнших iнтересiв, якi випливають

не тiльки з регресних зобов'язань. Прикладом цьому

були справи за позовами про вiдшкодування алiментiв

на дiтей, пред'явленими дружиною вiдповiдача в умовах

iснування нерозiрваного шлюбу. З приводу позовiв за

такими справами у постановi Пленуму Верховного Суду

СРСР вiд 04.08.1950 р. <Про судову практику в справах

про вiдшкодування коштiв на утримання дiтей> указу-

валося, що суди повиннi з'ясувати причину їх пред'яв-

лення, i коли виявиться, що позов подано з метою домог-

тися, нехтуючи законом, зниження розмiру алiментiв, що

сплачуються на дiтей вiдповiдачем вiд iншої матерi, суди

зобов'язанi вiдмовляти в таких позовах (Сборник поста-

новлений Пленума Верховного СудаСССР. 1924-1963.-

М..1964.-С.50).

У таких позовах мати дитини, якiй вiдповiдач сплачує

алiменти, може вступити у справу як третя особа. i хоча

нiяких регресних вiдносин тут допустити не можна, рi-

шення у справi позначиться негативно на iнтересах ди-

тини, яка отримувала алiменти, або якщо вимоги позива-

ча будуть задоволенi, сума алiментiв може бути знижена.

Таким чином, суть iнституту третiх осiб, якi не заяв-

ляють самостiйних вимог, полягає у тому, що вiн є проце-

суальним забезпеченням права регресу та iнших iнтере-

сiв, а та умова, що за законом третi особи притягаються

чи вступають у справу на боцi позивача чи вiдповiдача,

передбачає, що участь у процесi третьої особи випливає iз

тих вiдносин, якi пов'язують її з однiєю iз сторiн. iнакше

конструкцiя цього iнституту була б недоцiльною.

2. У судовiй практицi нерiдко трапляються помилки

при визначеннi правового стану третiх осiб. Третiх осiб

часто плутають iз спiввiдповiдачами, органами державно-

го управлiння (мiсцевого самоврядування), якi дають ви-

сновок у справi. Причина цього полягає у тому, що, вико-

ристовуючи гнучке формулювання засад участi у справi

третiх осiб, чинне законодавство не визначає меж їх юри-

дичної заiнтересованостi, що призводить до надмiрно

широкого i багатоварiантного його тлумачення.

Визначення умов участi у цивiльному процесi третiх

осiб, якi не заявляють самостiйних вимог, повинно грун-

туватися на суттєвих характеристиках природи даного

iнституту. Основна функцiя такого iнституту полягає

217

. ''й.''<,'^АЇдЇТь->ї-Чi

-i.(.",.'i.гДй+У-'i;-/.^

у забезпеченнi захисту iнтересiв третьої особи, запобiган-

нi можливого обмеження її прав. З урахуванням цього

можна видiлити такi критерiї (умови) участi у справi тре-

тiх осiб:

1) обов'язкова наявнiсть матерiально-правових вiд-

носин мiж третьою особою та однiєю iз сторiн;

2) преюдицiальна пов'язанiсть матерiально-право-

вих вiдносин третьої особи та однiєї iз сторiн iз правовiд-

носинами позивача та вiдповiдача у справi (iнакше кажу-

чи, матерiально-правовi вiдносини третьої особи та однiєї

iз сторiн повиннi випливати iз правовiдносин мiж пози-

вачем i вiдповiдачем, якi становлять предмет спору);

3) матерiально-правовi вiдносини третьої особи та

однiєї iз сторiн повиннi передбачати можливiсть спору

про цивiльне право ьуж третьою особою i особою, на сто-

ронi якої вона виступає, тобто мати цивiлiстичний харак-

тер.

Лише на пiдставах даних положень можна квалiфiку-

вати заiнтересованiсть третiх осiб як юридичну.

3. Висловленi критерiї не завжди беруться до уваги

при застосуваннi ст. 108 ЩiК. Так, склалася вiдповiдна

практика притягнення третiх осiб у справах про обмiн

житлових примiщень. Взiрцем цiєї практики стало рi-

шення Колегiї у цивiльних справах Верховного Суду СРСР,

в якому зазначено, що особи, якi дали згоду на обмiн жи-

тлових примiщень, що вони займають, за запропонованим

позивачем варiантом примусового обмiну, притягаються

до участi у справi як третi особи на сторонi позивача (Бюл.

Верхов. Суда СССР.- 1988.- №2.- С. 33-35). У про-

цесуальнiй лiтературi така практика дiстала неоднознач-

ну оцiнку. Однi автори вважають її правильною, iншi

висловлюють думку, що наймачi, з якими буде проведено

обмiн, повиннi стати спiвпозивачами, а не третiми особа-

ми, оскiльки їх iнтерес не суперечить iнтересам позивача,

i судовим рiшенням у справi на них будуть покладенi

певнi обов'язки (Тараканова Е., Хохлов Н. Процессуаль-

ньiе особенности рассмотрения дел о принудительном

обмене жилими помещениями // Сов. юстиция.- 1982.-

№10.- С. 22).

На наш погляд, практика притягнення наймачiв, з яки-

ми буде проведено обмiн житловими примiщеннями, як

третiх осiб, якi не заявляють самостiйних вимог на пред-

218

мет спору, не вiдповiдає природi цього iнституту. Судове

рiшення у справi про примусовий обмiн житлових примi-

щень має для позивача правоутворююче значення, оскiль-

ки пiдтверджує право позивача на обмiн за запропонова-

ним ним варiантом. Разом з тим судове рiшення не пе-

редбачає нiяких обов'язкiв, якi могли б виникнути у осiб,

котрi дали згоду на обмiн. Останнi пiсля розгляду справи

можуть вiдмовитися вiд обмiну, бо не мають права його

вимагати, якщо вiдмовився вiд цього позивач. Вiдповiдно

до чинного житлового законодавства обмiн житловим

примiщенням вважається здiйсненим лише з моменту

видачi обмiнних ордерiв (ст. 83 ЖК) i житловi правовiд-

носини виникають саме з цього моменту. Видача ордера,

а не судове рiшення має конститутивне значення. Отже,

особи, якi дали згоду на обмiн за варiантом, що запропо-

нував позивач, повиннi брати участь у справi не як третi

особи чи спiвпозивачi, а як свiдки.

Уявляється, що з цих пiдстав потребує уточнення п. 12

постанови Пленуму Верховного Суду України вiд

12.04.1985 р. № 2 <Про деякi питання, що виникли

в практицi застосування судами Житлового кодексу Укра-

їни>. Вiн передбачає, що вiдмова третiх осiб, якi брали

участь у справi про примусовий обмiн, вiд проведення

обмiну пiсля набрання рiшенням законної сили не може

бути пiдставою для примусового щодо них виконання

рiшення. Наявнiсть рiшення в таких випадках не є пере-

шкодою для пред'явлення позову про примусовий обмiн

житлового примiщення з новими варiантами (Цивiльний

кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс України. Поста-

нови Пленуму Верховного Суду України в цивiльних спра-

вах.- К., 1999.- С. 307).

4. Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог на

предмет спору, вступають у справу за своєю iнiцiативою

або можуть бути притягнутi до участi у справi за клопо-

танням сторiн, прокурора чи з iнiцiативи- суду (ч. 1

ст. 108 ЦПК). Вiдповiдно до закону в заявi про притяг-

нення третiх осiб i в заявах третiх осiб про вступ у справу

на сторонi позивача чи вiдповiдача повинно бути точно

вказано, на яких пiдставах належить притягати чи допу-

скати до участi у справi третiх осiб (ч. З ст. 108 ЦПК).

Заяви третiх осiб, сторiн чи прокурора про допуск (при-

тягнення) третьої особи до участi у справi пiдлягають

судовiй оцiнцi. Оскiльки вступ (притягнення) третьої осо-

219

би до участi у справi е засобом захисту iнтересiв третьої

особи i сторiн, суд зобов'язаний обговорити обгрунтова-

нiсть клопотань названих осiб i винести ухвалу про задо-

волення чи про вiдмову у клопотаннi. При цьому суд по-

винен виходити з наявностi юридичної заiнтересованостi

третьої особи як пiдстави її участi в справi. Третя особа

має право заперечувати своє притягнення до участi у справi,

посилаючись на те, що вона з жодною iз сторiн не перебу-

ває у правовiдносинах, пов'язаних iз предметом спору,

а рiшення по справi мiж сторонами не має преюдицiаль-

ного значення для її прав та обов'язкiв.

ЦПК не мiстить норм про оскарження ухвал суду про

допуск до участi у справi третiх осiб, якi не заявляють са-

мостiйних вимог на предмет спору, чи про вiдмову в ньо-

му. На нашу думку, у ЦПК необхiдно передбачити права

третiх осiб оскаржити ухвалу про вiдмову в допуску їх до

участi у справi. Необхiднiсть даної норми пояснюється й

тим, що право на оскарження ухвали випливає з природи

цього iнституту. Вiдмова у допуску третьої особи до уча-

стi у справi по сутi означає неможливiсть здiйснення за-

хисту своїх iнтересiв, адже результат справи може впли-

нути на права та обов'язки третьої особи. Єдиною проце-

суальною гарантiєю при цьому може бути право на оска-

рження ухвали.

5. Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог на

предмет спору, мають комплекс процесуальних прав та

обов'язкiв. Згiдно зч. 2 ст. 108 ЦПК вони користуються

процесуальними правами i несуть процесуальнi обов'яз-

ки сторони, крiм права на змiну пiдстави i предмета по-

зову, збiльшення чи зменшення розмiру позовних вимог,

мають право на вiдмову вiд позову, визнання позову або

укладання мирової угоди, вимоги виконання судового рi-

шення, ухвали, постанови суду. iз змiсту закону, таким

чином, випливає, що третi особи не мають лише тих прав

сторони, в яких реалiзується принцип диспозитивностi.

У лiтературi ставилося питання про права третьої осо-

би, яка не заявляє самостiйних вимог, заявляти клопотан-

ня про притягнення на свою сторону iнших третiх осiб,

так би мовити, <субтретiх> осiб. Наприклад, якщо до по-

купця буде пред'явлено позов про вилучення майна, то

продавець, вступивши у справу на вимогу покупця, може

притягнути на свою сторону попереднього продавця, пра-

вонаступником якого вiн є (Ильинская И.М. Участие

220

третьих лиц в гражданском процессе.- М., 1962.-

С. 72). Така точка зору не може бути сприйнятою i супе-

речить чинному законодавству. Третi особи, якi не заяв-

ляють самостiйних вимог на предмет спору, юридичне за-

iнтересованi у результатах справи лише остiльки, оскiль-

ки вони є суб'єктами матерiальних правовiдносин, пре-

юдицiальне пов'язаних iз предметом спору, - правовiд-

носин мiж позивачем та вiдповiдачем. <Субтретi> особи

такої юридичної заiнтересованостi не мають, їх заiнтере-

сованiсть має фактичний характер.

Стаття 109. Участь третiх осiб у трудових

справах

У справах про поновлення на роботi незаконно звiль-

нених або переведених працiвникiв суд може з власної

iнiцiативи притягти до участi в справi як третю особу на

сторонi вiдповiдача службову особу, за розпорядженням

якої було проведено звiльнення або перевiд. Встановив-

ши, що звiльнення або перевiд були проведенi з явним

порушенням законодавства, суд в тому яг процесi пови-

нен покласти на винну службову особу обов'язок вiдшко-

дувати державному пiдприємству, установi, органiзацiї,

колгоспу, iншiй кооперативнiй органiзацiї, їх об'єднан-

ню, iншiй громадськiй органiзацiї шкоду, заподiяну в

зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу або за час

виконання нижчеоплачуваної роботи, у розмiрi, перед-

баченому законодавством про працю.

(Стаття 109 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М° 1461-10 вiд 28.01.81)

1. Коментована стаття передбачає спецiальний випа-

док участi у справi третьої особи на сторонi вiдповiдача,

яка не заявляє самостiйних вимог на предмет спору. Дана

стаття є похiдною вiд ст. 237 КЗпП, яка мiстить пiдстави

покладання матерiальної вiдповiдальностi на службову

особу, винну в незаконному звiльненнi або переведеннi

працiвника.

Стаття 109 ЦПК дозволяє суду притягнути як третю

особу тiльки службову особу, за розпорядженням якої

було проведено звiльнення або перевiд. За статтею 237

КЗпП суб'єктами матерiальної вiдповiдальностi можуть

бути не тiльки особа, за розпорядженням якої було про-

ведено звiльнення або перевiд, але й iншi службовi особи,

виннi у незаконному звiльненнi чи незаконному переве-

деннi (наприклад, юрисконсульт).

2. Специфiка правової регламентацiї участi третiх осiб

у трудових спорах полягає також у тому, що суд, устано-

вивши, що звiльнення або перевiд були здiйсненi з явним

порушенням законодавства, в тому ж процесi покладає на

винну службову особу обов'язки вiдшкодувати шкоду, за-

подiяну у зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу

або за час виконання нижчеоплачуваної роботи, у розмiрi,

передбаченому законодавством про працю. Як вiдомо, за

загальним правилом вирiшувати питання про вiдповiда-

льнiсть третьої особи в тому ж процесi неможливо. В пунк-

тi 33 постанови Пленуму Верховного Суду України вiд

06.11.1992 р. № 9 <Про практику розгляду судами тру-

дових спорiв> вказується, що з метою запобiгання неза-

конним звiльненням судам слiд неухильно додержува-

ти вимог ст.ст. 109, 419 ЦПК i ст.ст. 134 (п. 8), 237 КЗпП

про притягнення до участi у справi про поновлення на

роботi i покладення на службову особу обов'язку вiдшко-

дування шкоди пiдприємству, установi, органiзацiї, запо-

дiяної у зв'язку з оплатою незаконно звiльненому чи пе-

реведеному працiвниковi часу вимушеного прогулу або

виконання нижчеоплачуваної роботи.

3. Стаття 109 ЦПК передбачає, що покласти на винну

службову особу обов'язок вiдшкодувати шкоду можливо

лише за умови, якщо звiльнення або перевiд були здiйс-

ненi з явним порушенням законодавства. Така формула

була закрiплена у попереднiй редакцiї ст. 238 КЗпП.

У пунктi 25 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР

вiд 26.04.1984 р. <Про застосування судами законодав-

ства, яке регулює укладення, змiну або припинення тру-

дового договору> пояснюється, що пiд явним порушен-

ням закону слiд, зокрема, розумiти звiльнення робiтни-

ка або службовця з iнiцiативи адмiнiстрацiї без згоди

профспiлкового комiтету, коли така згода є обов'язко-

вою, або на пiдставi, не передбаченiй законом; звiльнен-

ня народного депутата чи його переведення у порядку

дисциплiнарного стягнення на нижчеоплачувану роботу

без згоди вiдповiдної ради, а в перiод мiж сесiями -

виконавчого комiтету ради народних депутатiв або Пре-

зидiї Верховної Ради; звiльнення жiнки у випадках, коли

адмiнiстрацiї було Вiдомо про наявнiсть умов, якi ви-

ключають можливiсть звiльнення; звiльнення неповно-

222

лiтнiх працiвникiв без згоди районної (мiської) комiсiї

у справах неповнолiтнiх.

Питання про притягнення службової особи до участi у

справi як третьої особи на сторонi вiдповiдача повинно,

як правило, вирiшуватися суддею при пiдготовцi справи

до судового розгляду, що не виключає можливостi вирi-

шення цього питання i в процесi розгляду справи у судо-

вому засiданнi.

Коли суд дiйде висновку, що на службову особу, притя-

гнуту до участi у справi як третя особа на сторонi вiдповi-

дача, не може бути покладене зобов'язання компенсувати

шкоду, заподiяну виплатою заробiтної плати за час виму-

шеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної

роботи, суд повинен викласти в рiшеннi вiдповiднi пiд-

стави (Сборник постановлений Пленуми Верховного Суда

СССР. 1924-1986- М" 1987.- С. 314, 315).

Сьогоднi законодавство про працю встановлює матерi-

альну вiдповiдальнiсть службових осiб за незаконне звi-

льнення чи перевiд працiвникiв незалежно вiд форми

вини. Оскiльки можливе притягнення до матерiальної

вiдповiдальностi як при умислi, так i при необережностi,

то вказiвка про явне порушення законодавства, яка мiс-

титься у ст. 109 ЦПК, не вiдповiдає ст. 237 КЗпП..

Крiм того, з огляду на чинне трудове законодавство

ст. 109 ЦПК може застосовуватися не тiльки у випадках,

коли шкода заподiяна державному пiдприємству, устано-

вi, органiзацiї, але й пiдприємствам, установам, органiзацi-

ям iнших форм власностi.

4. Стосовно загальної оцiнки доцiльностi або обгрунто-

ваностi ст.109 ЦПК слiд зазначити, що вона передбачає по

сутi публiчнi повноваження суду щодо притягнення до вiд-

повiдальностi службових осiб. Дана стаття, як правило,

тлумачиться як повноваження суду щодо захисту держав-

них iнтересiв (практично навряд чи державне пiдприємст-

во, установа, органiзацiя зверталися б до керiвника з позо-

вом про вiдшкодування шкоди) i забезпечення профiлак-

тичної функцiї правосуддя, на чому акцентується й у на-

веденiй постановi Пленуму Верховного Суду України.

Уявляється, що не тiльки з теоретичної точки зору, але

й чинного законодавства коментована стаття, передбача-

ючи такi повноваження суду, не вiдповiдає завданням

цивiльного судочинства i засадам диспозитивностi та

змагальностi.

223