2.1.3. ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА ОТРИМАННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ НЕ НИЖЧЕ ВСТАНОВЛЕНОГО ЗАКОНОМ МІНІМУМУ

Ст. 43 Конституції України проголошує право кожної людини на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розмі­ру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і га­рантій. Законодавство України забороняє встановлення заро­бітної плати працівнику нижче законодавчого мінімуму. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гаран-

78       Харків юридичний

ritio, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.

Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт) (ст. 95 КЗпП). Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів Україн и, як пра­вило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповнова­жених ними органів, які об'єдналися для ведення колектив­них переговорів і укладення генеральної угоди.

Право на отримання заробітної плати не нижче від встанов­люваного законом мінімуму забезпечує можливість працівнику задовольнити свої первісні необхідні потреби щодо відновлення трудових та життєвих функцій. З погляду на це вказане право є одним з найважливіших прав працівників, що знайшло своє зак­ріплення в „Основному законі". А тому, непоодинокі випадки встановлення працівникам заробітної плати нижче законодавчо­го мінімуму є грубим порушенням законодавства про працю і потребує застосування кримінального законодавства до винних осіб. Так, * районним судом міста * визнано винним гр. С. у вчи­ненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 172 КК України. Приватний підприємець, гр. С, являючись суб'єктом підприємницької діяль­ності з 8.05.1998 р. наймав на роботу прашвнцків, не інформуючи ДПІ * району м. * про використання їх праці, а також не здійсню­вав відрахувань у Пенсійний фонд та Фонд соціального страху­вання. Відповідно до трудового договору від *.04.1999 р. гр. С. прийняв на посаду касира гр. С-й, якій шомісяця, протягом пе­ріоду з *.04.1999 р. по *.08.2001 р. виплачував заробітну плату у розмірі 75 грн., що є значно нижчою від встановленого законо­давством мінімального розміру. Крім того, в порушення ст. 23 За­кону України „Про відпустки" гр. С не зробив виплат гр. С-й гро­шових коштів у зв'язку з відпусткою по вагітності. Продовжуючи

ІІРАКІИКА ІЧХЖТУ 1РУ.ЮВИХ ПРАВ ГРОМАДЯН КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНО.ІАВСГВОМ               79

свої злочинні дії rp. C. *.05.2002 р. грубо порушуючи законо­давство про працю щодо заборони звільнення жінок, то ма­ють дітей віком до трьох років (ст. 184 КЗпП), незаконно звільнив ф. С-й з роботи без її згоди.