Аннотация

До конституційної реформи

Обговорення проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України»

Міністерство освіти і науки України та Міністерство юстиції України організували і провели науково-практичиу конференцію на тему «Конституційний устрій держави» (8 травня 2003 p., Київ), де було докладно обговорено проект Закону «Про внесення змін до Конституції України». В роботі конференції взяли участь відомі фахівці, насамперед вчені-юристи, експерти з багатьох актуальних проблем, які були винесені на обговорення конференції.

Відкриваючи конференцію, академік НАН України, директор Інституту держави і права ім.В.М.Корецького Ю.Шемшученко зазначив, що в Україні завершується всенародне обговорення президентського проекту «Про внесення змін і доповнень до Конституції України». Це зумовило потребу ще раз обговорити найбільш важливі проблемні питання, що стосуються майбутнього конституційного устрою нашої держави. «Я сподіваюся, — зазначив Ю.Шемшученко, — що робота конференції буде ще одним кроком до вирішення надзвичайно актуальних проблем, пов'язаних з політичною реформою в країні і конституційною реформою, яка є, по суті, серцевиною політичної реформи України».

Доктор технічних наук, академік НАН України М.Згуровський у своєму виступі зазначив: «Обговорення даного проекту пройшло у більшості підрозділів (кафедр) НТУУ «КПІ». В ньому взяли участь 73% усіх співробітників, студентів, науковців, тобто 33 тис. осіб, які працюють та навчаються в «КПІ». Науково-дослідним центром прикладної соціології було проведено конкретно-соціологічне дослідження з вузлових питань пропонованої реформи. Оскільки НТУУ «КПІ» є маленькою моделлю суспільства, де представлені усі версти населення за віковою ознакою, за статтю, за соціальним походженням, за національністю, і враховуючи те, шо репрезентативність цього дослідження була досить високою з точки зору соціологічної науки, то похибка відповідей (настроїв) становить не більше 2,5%. Ці результати надані в Міністерство освіти та науки і Міністерство юстиції України, і вони будуть надані всім бажаючим, охочим ознайомитися з нашим ставленням до цих проблем».

«Двопалатний парламент: сьогодення чи перспектива» — тема виступу доктора юрид. наук, член-кор. АПрН України М.Козюбри. «Я не був палким прихильником двопалатного парламенту, як не був і його противником. Питання настільки складне, що тут, дійсно, треба враховувати дуже і дуже багато факторів. Але все ж таки з групою, яка працювала над проектом Конституції, враховуючи проекти інших конституцій, був розроблений один з варіантів двопалатного парламенту. Він на певному етапі був відхилений. Після того я висловлював думку, що у більш стабільній і спокійній обстановці, ніж вона була при прийнятті Конституції України, варто було б повернутися до ідеї двопалатного парламенту. Я не буду заглиблюватися, наскільки нині назріла політична ситуація в Україні для двопалатного парламенту. Хотів би коротко, буквально штрихами, зупинитись на тих позитивних рисах, які б могли мати місце при запровадженні двопалатного парламенту. Мотивів, які схиляють до можливості запровадження такого парламенту в Україні, можна навести декілька:

1. У світі на сьогодні існує десь понад 60 країн, які мають двопалатний парламент. При цьому, якщо брати до уваги Європу, а ми маємо орієнтуватися саме на Європу, то всі без винятку великі європейські держави, в яких нараховується десь понад 20 мільйонів населення, є двопалатними. Двопалатний парламент може стати на перешкоді різкій зміні політичного курсу.

2. Двопалатний парламент здатний сприяти оптимізації законодавчого процесу, забезпечити більш високу якість законів. Верхня палата, в зв'язку з притаманними їй властивостями, могла б стати своєрідним фільтром у разі прийняття верхньою палатою поквапливих чи сміливих рішень. Більше того, верхня палата здатна забезпечити певну рівновагу державному механізму, як свідчить знову ж таки той же європейський досвід. Там, де існують політичні проблеми між виконавчою і законодавчою владою, зокрема між президентом і парламентом, там двопалатний парламент сприяє більшій збалансованості влади.

Разом з тим досвід держав з двопалатним парламентом підтверджує, що він має як позитивні риси, так й істотні недоліки. І що переважатиме — негатив чи позитив — залежить від багатьох чинників. Одним з основних є чітке усвідомлення конкретної мети запровадження двопалатного парламенту. Якщо звернутись до європейського досвіду, зокрема, якщо говорити про Федеративну Республіку Німеччину, то двопалатний парламент насамперед служить забезпеченню стабільності федерального устрою цієї держави. Коли взяти досвід Італії й Іспанії, то двопалатний парламент забезпечує там поєднання дійсно загальнодержавних інтересів, запобігає відфільтрованим тенденціям в унітарних державах, які особливо відчутні як в Іспанії, так і в Італії. Щоправда, Іспанію інколи тепер називають уже федерацією.

Більшість держав запроваджує другу палату з метою урівноваження емоцій, а інколи -агресивності нижньої палати. Розважливістю, мудрістю, якоюсь мірою консервативністю верхньої палати забезпечується стабільність державного курсу незалежно від зміни політичної орієнтації нижньої палати. Повторюю, що це притаманне більшості країн, які запровадили двопалатний парламент. Якщо ця мета чітко не визначена, двопалатний парламент може відверто проявити свої негативні риси. Такий парламент може виявитись гальмом для законодавчого процесу, уповільнити його; може викликати суперечності між палатами особливо тоді, коли їх повноваження неврівноважені, як це має місце в законопроекті; коли немає погоджувальних механізмів, як це знову ж таки має місце в законопроекті. І нарешті те, що має враховуватись при запровадженні двопалатного парламенту, ще один істотний фактор: двопалатний парламент справді може бути стимулом для неконтрольованої федералізації країни, особливо за умови формування верхньої палати. Мені довелось слухати виступ одного із фахівців-істориків з цього приводу, який наголошує на тому, що, мовляв, якщо влада місцевих державних адміністрацій буде обиратися населенням і вони будуть посідати відповідні місця у верхній палаті, палаті регіонів, то це сприятиме консолідації регіональних загальнодержавних інтересів. Мені здається, що тут є велика проблема, щоб це дійсно не призвело до неконтрольованої стерилізації.

Мета запровадження верхньої палати, на мій погляд, в законопроекті чітко не визначена, і є прагнення поєднати все. Я не проти поєднання. Основна мета все ж таки в якійсь мірі служить різним цілям. Двопалатний парламент і, що головне, невизначена процедура формування верхньої палати породжує, вважаю, небезпідставні підозри у суспільстві. Справа в тому, що за обсягом своїх повноважень палату регіонів, безперечно, слід віднести до категорії так званих сильних палат. Вона може повертати законопроект нижньої палати, без її згоди рішення парламенту не може, по суті, бути прийняте. Це основні моменти, які характеризують цю сильну палату. Європейські й інші розвинуті країни практично не знають формування верхніх палат за посадами чи за призначеними частинами. Той же європейський досвід підтверджує необхідність не тільки різних процедур формування верхньої і нижньої палат, а й розведення їх у термінах. Здебільшого верхня палата обирається на більший термін, ніж нижня, щоправда найчастіше з юридичної градації. За законопроектом же вибори до обох палат відбуваються одночасно, до того ж в один рік з виборами Президента, що теж, на мій погляд, не узгоджується з європейськими демократичними традиціями формування парламенту і вищих органів державної влади загалом.

На мою думку, у суспільстві відсутня довіра до влади, довіра між більшістю опозицій, звідси багато політичних емоцій, підозр у нечесній грі, переслідування особистих інтересів, принаймні там, де їх могло б і не бути. Я наведу приклад: практика розпуску лише однієї нижньої палати дуже поширена в світі, зокрема, в Європі сприймається багатьма політиками як щось таке, що має метою вузько корпоративні інтереси. І призначення верхньої палати з подачі, як правило президента, відповідних посадових осіб теж досить поширене в Європі, але знову ж таки на фоні названих недоліків це сприймається як негатив. Тому на сьогоднішній день ні політична еліта, ні суспільство в цілому до впровадження двопалатного парламенту не готові. І це робити зарано, і для цього слід почекати кращих, більш стабільних, більш спокійних часів, коли можна було б повернутися до цього надзвичайно складного питання, яке інколи небезпідставно називають одним з найскладніших питань конституційного права».

Доктор юрид. наук, директор Інституту законодавства Верховної Ради України, віце-президент АПрНУ О.Копиленко зупинився на «Національних традиціях у конституційному будівництві». «Наша історична традиція, — зазначив він, — дає нам багато прикладів, над якими варто замислитися, в тому числі це стосується і наших нинішніх подій і цієї реформи. Проблема нинішньої конституційної реформи — це проблема переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської влади. У 17-і та 18-і роки минулого століття в Україні йшов пошук моделі суто парламентської держави. Друга Директорія вже була моделлю того, що ми тепер називаємо президентсько-парламентською державою».

Про «Конституційна правову реформу в аспекті становлення конституціоналізму» йшлося у виступі доктора юрид. наук, професора Ю.Тодики. «Сьогодні ми обговорюємо цікаву і дуже важливу проблему, але це, мабуть, говорить про те, що ми з вами одна з запо-літизованих націй у світі, — наголосив він. — Ми ніяк не можемо поділити владу для того, щоб нормально функціонувало суспільство і держава. Якби нашу Конституцію дати в іншу країну, то, мабуть, і не треба було б змінювати цієї Конституції. А сьогодні і верховна влада і Президент — усі вважають, що Конституцію потрібно змінювати. Разом з тим майже половини законів — тих, які є підпоркою для Конституції, немає. Цивільний кодекс сьогодні ще не запрацював, а Цивільний кодекс — це мала Конституція. Не могли нормально запрацювати інститути власності, тобто ситуація в даному разі така, що Конституції не дали можливості запрацювати так, як вона повинна працювати. Внесення змін до Конституції не назріли, оскільки в нас не досить нормально спрацьовує державний механізм. Нам важко формувати цивілізоване громадянське суспільство — тому поставимо питання про зміну Конституції. Йдеться про формування конституціоналізму. Розуміти це поняття можна по-різному. На мій погляд, це насамперед наявність Конституції. І вона у нас є і, вважаю, вона відповідає європейським і світовим стандартам, хоча є й певні хиби. Наприклад, перша стаття — «Україна суверенна і незалежна держава». Якщо вона незалежна, то вона й суверенна. Незалежна — це елемент суверенності держави. Наступне — чи є в нас повага до Конституції? На жаль, статистичне дослідження показало, що 50% наших громадян навіть не відкривали ніколи Конституції. У нас немає конституційної культури, а будь-яка правова культура починається з культури Конституції та поваги до неї як до особливої соціальної цінності, оскільки вона визначає парадигму розвитку всієї правової системи держави. І третій елемент конституціоналізму — це політико-правова практика і втілення Конституції в життя. Норми Конституції є нормами прямої дії. Про це досить часто забувають наші судові органи.

Можна мати найкращу Конституцію, та якщо рівень конституційної культури буде низьким, якщо конституційні норми не будуть виконувати не тільки пересічні громадяни, а й політичні лідери, якщо буде конфронтація між владами і структурами, то можна десять разів на рік змінювати Конституцію, але нічого доброго з цього не буде. Тобто — я за системний підхід. Змінюючи Конституцію, треба, мабуть, змінювати і правосвідомість людей. Тільки тоді у нас щось нормально запрацює.

І вже більш конкретно по тексту законопроекту. Насамперед повинна бути системність у зміні Конституції. В проекті, що пропонує Президент, є поняття «постійна парламентська більшість». Чи не внесемо ми в Конституцію свій вклад, дописавши таке поняття? У жодній конституції цього немає.

У своєму виступі «Історична традиція та ментальність нації як передумова конституційного ладу» доктор юрид. наук, професор, академік АПрН України М.Костицький поставив запитання: «Чи є можливість за допомогою комп'ютера проробити і змоделювати наслідки чи зміни в суспільстві, які потягнуть за собою зміни і доповнення в Конституції? Які наслідки чекають на нас при змінах та доповненнях до Конституції в сферах науки, політики, права, економіки, культури?» — тут є ряд серйозних проблем. І тому в мене постає запитання: «Скажіть, будь ласка, чи працювали над проектом зміни Конституції філософи, психологи?» Я не чув, щоб хоч один з інститутів психології брав участь у проекті. І тому я хотів би як професор висловити свої міркування. Якщо ми говоримо про Конституцію і зміни до Конституції, формування Конституції, то варто нагадати, що ми рекордсмени у справі конституційного будівництва. За моїми підрахунками, ми вже маємо 12 конституцій, а США має одну конституцію і десь близько 20 поправок, Франція має 5 конституцій, Німеччина

3—4 конституції. Якщо ніхто не заперечує, що Конституція є теоретичний і в той же час практичний документ, то перший і четвертий універсали Центральної Ради можна трактувати як Конституції, Конституцію 29 квітня 1918 року — як Конституцію, Закон «Про тимчасовий державний устрій» — як конституційний акт і так далі. В основі права, в основі законодавства і, зокрема, конституційного права повинні лежати фундаментальні засади. І останніми є рівень культури нації, рівень її самоорганізованості, а також історичний досвід державних інституцій.

Конституційні зміни є об'єктивними, і в інших державах це йде послідовно. Ми могли б це зробити через систему Конституційного Суду. Є така форма — поповнення тих прогалин, які можуть виникати в нашій Конституції.

Вже сьогодні можна говорити, зазначив доктор юрид. наук, професор, член-кор. АПрН України А.Заєць, висвітлюючи обговорення законопроекту, про певні результати. Ідея доцільності реформування політичної системи і вдосконалення форми державного управління оволоділа суспільним загалом. Про це свідчить кількість пропозицій, яка надійшла до Міністерства юстиції від різноманітних учасників обговорення і учасників парламентських слухань, які відбулися цього року. Тому можна говорити, що здійснення політичної реформи є достатньо важливою подією після прийняття нової Конституції України. Обговорення засвідчило неоднозначне ставлення його учасників до положень проекту, тобто не було абсолютних заперечень, як і схвалень. Переважна більшість учасників обговорення проекту єдина в такому стратегічному напрямі — втілити в конституційних нормах ідею вдосконалення відносин і збалансованості повноважень органів влади. Така ідея реформи, по суті, передбачає наближення України до європейських і світових стандартів організації державної влади. Ще один аспект, який проявляється в ході всенародного обговорення, — це вирішення актуальних питань взаємодії уряду і парламенту, їх спільної відповідальності за стан справ у суспільстві, тому пропонують перегляд обсягів повноважень органів державної влади.

Ще одна теза, яка теж рельєфно проявляється, — це прагнення до прозорості влади, цивілізованості і демократизму, оскільки питання політичної реформи є, по суті, не внутрішньою проблемою влади, а проблемою загалом суспільства.

Найбільш активно обговорюється ідея двопалатного парламенту. Далеко неоднозначними є погляди на питання доцільності закріплення у Конституції України парламентської більшості. Дуже великий масив відгуків стосується проблем формування уряду.

Пропонується, зокрема, зменшити чисельність Державних Зборів до 200. Є пропозиції щодо строків проведення виборів Президента України, народних депутатів, депутатів місцевих рад, сільських, селищ, міських регіонів; щодо запропонованого проектом збільшення вікового цензу стосовно суддів Конституційного та Верховного Суду України, а також зменшення терміну повноважень суддів до 4, 5, 6, років тощо.

Про «Обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» в закладах освіти» повідомив доктор юридичних наук, професор В.Журавський. «Я дуже задоволений, що еліта зібралася на обговорення цього проекту, оскільки від нас багато що залежить. Сьогодні можна сказати, що політична реформа не дійшла одного висновку: як рухатися далі. Чи мав Президент право на указ про винесення на всенародне обговорення проекту Закону «Про внесення змін до Конституції України»? Безперечно, мав, і це право йому надане Конституцією. Як прореагувало на це наукове середовище освітян? Можна сказати - з розумінням. Станом на 8 травня взяли участь у обговоренні цього документа 369 вищих навчальних закладів 1-го—4-го рівня акредитації, 12 самостійних наукових установ, 108 наукових установ у вузах, 33 підприємства, 957 професійно-технічних училищ, підпорядкованих Міністерству освіти та науки України. Дискусії з приводу політичної реформи відбулися в 12 893 колективах, внесено понад 2 тис. пропозицій освітян. І що цікаво — всі вони націлені не на прийняття нового документа, а на внесення змін та доповнень до чинної Конституції. Можна фіксувати ще одну річ: підтримка зміни президентсько-парламентської на парламентську республіку. Освітяни висловлюють думку, що треба спробувати перейти до парламентської республіки. Я сподіваюсь, що всі слушні пропозиції будуть враховані в подальшій роботі.

«Конституційні основи організації державної влади України» стали темою виступу доктора юрид. наук, член-кор. НАН України В.Погорілка. «Насамперед реформа стосується народовладдя і, зокрема, виборів, — підкреслив він. — У цьому плані передбачається ряд проблем, зокрема, одночасність проведення виборів, перехід до пропорційної виборчої системи та ін. Не все тут заслуговує на безумовну підтримку, насамперед одночасність виборів. Тут уже констатувалось, що це сумнівно, але й привабливо. Одночасність виборів означає, що протягом року практично всі органи влади працюватимуть не на повну силу, максимум за півроку вони припиняють роботу, а вступають в дію органи влади сповна тільки через півроку після виборів. Це знизить діяльність органів влади протягом року. Щодо пропорційної виборчої системи, то в цілому, вважаю, це конструктивна ідея серед ідей про вдосконалення форм безпосереднього народовладдя. Перехід до пропорційної виборчої системи — це, по-перше, структуризація парламенту. Сучасний парламент у більшості країн світу структу-рований, по-друге, — це перехід до створення реальної парламентської більшості й на партійній основі, це формування уряду парламентом і, головне, це створення або виникнення нового політичного феномена правлячих партій. Ми не говоримо про те, що політична реформа нам необхідна, бо ми не піднялися до політичного рівня типової політичної системи, у нас немає правлячих партій, правлячих блоків партій. Тривалий час у нас був напівпартій-ний парламент, позапартійний уряд, Президент та ін. Ми, як не дивно, відмовились від колишньої системи, але сучасної нової не створили, оскільки в нас немає одного з основних феноменів політичної системи — правлячої партії. Ми за те, щоб збудувати більш ефективний парламент. Сьогодні належить сказати, що потрібен двопалатний парламент, а якщо ні, то треба висловити думку, що потрібен постійно діючий орган — президія. Парламент сьогодні не справляється зі своєю роботою. Кожне скликання — це 200—300 нових не розглянутих законопроектів, 50—60 вето не подоланих. Наступні положення стосуються Президента. Президент запропонував, щоб його повноваження про формування уряду перейшли до парламенту. Це заслуговує на підтримку. Уряд має формуватися парламентом, який є представником народу. Маємо крок до демократизації держави.

Я вважаю, що уряд за таких умов стає партійним урядом, сучасним, як і всі уряди в світі. Він стає відповідальним перед Президентом, партіями, які його формують. Коаліційний уряд — це ще не панацея, як правило, такі уряди нестійкі. Згодом це буде уряд, який формуватиметься певною фракцією, яка становитиме більшість певної партії.

Виступ академіка Ю.Шемшученка стосувався «Теоретичних проблем конституційної реформи». «Президент вже, з моєї точки зору, не переконаний, чи потрібний двопалатний парламент сьогодні, — зазначив зокрема Ю.Шемшученко. — Обсяг конституційної реформи значно зменшиться, якщо тільки ми залишаємо однопалатний парламент. На завершальному етапі ми повинні об'єднати загальну думку з думками фахівців — це буде розумно при прийнятті остаточного рішення. Сьогодні є все-таки сумніви, що результати будуть реалізовані відповідно до результатів всенародного обговорення. Хотілося б, шоб було все нормально, щоб відповідні питання вирішувались розумно».

«Форма державного правлінні як об'єкт політичної реформи в Україні: питання зміни чи вдосконалення» — це питання було темою виступу професора П.Мартиненка. «В запропонованій реформі залишається внесення змін до форми державного правління в Україні, конституційні відносини державної влади, а також конституційні відносини між гілками законодавчої, виконавчої і судової влади, — зазначив П.Мартиненко. — Прагненням реформи є блок питань, пов'язаний із запровадженням в Україні двопалатної системи парламенту. Але досвід однозначно вказує на те, що перехід держави до двопалатної системи парламенту — це проблема не теоретичного, а прагматичного вибору країни та її народу. Тому вирішення цієї проблеми в Україні додатково наштовхується на невизначеність територіальних інтересів, що пов'язано з незавершеністю реформи адміністративно-територіального устрою України. Всі говорять про регіони, але юридичне ніяких регіонів в Україні не існує. Пропоную перенести вирішення питання щодо двопалатності парламенту до завершення реформи адміністративно-територіального устрою України. Друге — щодо законів. Ст. 74 проекту відтворює погодження Закону про всеукраїнські та місцеві референдуми 1991 p., які в контексті чинної Конституції України належать до застарілих. Частина перша цього проекту говорить про прийняття законів України шляхом всеукраїнського референдуму, тоді як в

чинній Конституції це є винятковим повноваженням Верховної Ради України. Ця юридична дія законодавця — прийняття закону завжди пов'язана з обговоренням законопроекту, внесенням до нього поправок, чого нема в умовах референдуму. Саме тому більшість законів сучасних держав, регламентуючи аналогічну дію народу, позначають її іншим терміном: схвалення, рідше — затвердження голосуванням народу. Наприклад, Швейцарія, Німеччина. Внесення цього збірного положення до Конституції України без відповідних змін і узгоджень з положеннями чинної Конституції України здатне викликати безліч практичних та юридичних проблем. Частина друга ст. 74 проекту говорить про те, що закони референдумів мають вищу юридичну силу. І це положення не може працювати в нових умовах сучасної держави. Пропоную ці положення ст. 74 проекту зняти. Третє — щодо взаємин парламенту і уряду. Врегулювання взаємин парламенту і уряду; зробити наголос на утворення постійно діючої парламентської більшості і на зміну призначення Прем'єр-міністра на користь парламенту, проте цього може виявитись і недостатньо для подолання уже традиційного для України протистояння законодавчої та виконавчої влади без запровадження додаткових механізмів у їх взаєминах.

До Конституції України має бути запроваджений принцип, де Прем'єр-міністр України є повністю дієздатним і політичне відповідальним перед парламентом починаючи з того дня, коли парламент ухвалить представлену Прем'єр-міністром програму діяльності Кабінету Міністрів України і висловить до нього свою довіру.

Доктор юрид. наук, професор О.Петришин висловив своє ставлення до «Двопалатного парламенту у структурі представництва інтересів територій». «Світова практика, — зазначив О.Петришин, — свідчить про велику роль глави держави в законотворчому процесі у всіх країнах. Є проблема — двопалатний чи однопалатний парламент. Починати треба з того, що ми перебували в ситуації, коли у нас склався однопалатний парламент, який багато в чому заслуговує на позитивну оцінку, але треба враховувати, що історично парламент повинен бути двопалатним. Історія парламентаризму починалася з двопалатного парламенту, тобто починалась із завдання представляти в парламенті різні точки зору (репрезентація різних інтересів), а однопалатний склався пізніше — як результат розвитку парламентаризму. Тобто однопалатний парламент з'явився в країнах, які розвиваються, або для малих країн, для автократичних режимів, оскільки однопалатний парламент пристосований або для цих режимів, або для добре розвинутих країн демократії. З точки зору тенденцій, про які йшлося, важко оцінити, яка тенденція є однозначною: деякі країни переходять до однопалатного, деякі до двопалатного парламенту. Чому країни ідуть або в одному, або в іншому напрямку? Наприклад, у складі делегації до Швеції, яка нещодавно перейшла від двопалатного парламенту до однопалатного, ми зустрічалися з головою Конституційної комісії парламенту, який сказав: «Ми розглядаємо це як наступний крок до демократі, це черговий крок до розвинутої демократії».

Друга палата існує для представництва територій. Інша справа, що ці території можуть бути різними і мають різний статус, це можуть бути і федеральні утворення. Скажімо, на сьогоднішній день юристам завжди зрозуміло, чому приймається вето з тих чи інших питань, а саме друга палата й існує, щоб ці рішення приймалися колегіально, аргументовано, виважено, щоб було обговорення цього вето.

Щодо регіональних інтересів. На сьогодні, з точки зору регіональних інтересів, потрібне подвійне представлення. Нині склалася така ситуація, що немає чіткого поділу на загальні державні й регіональні інтереси. Часто регіональні інтереси хочуть видати за державні. Може, потрібно визначитися, що нижня палата — це палата, яка реалізує загальнодержавні інтереси; верхня палата реалізує регіональні інтереси, їх можна якимось чином виокремити і ставити питання про узгодження дій. Не змішувати ці речі, не видавати одне за інше (регіональне — це державне і навпаки).

На «Оптимізаціївиборчоїсистеми як складової частини політичної реформи України» зупинився канд. юрид. наук, член Центральної виборчої комісії Р.Давидов. «З настанням виборів можна стверджувати, що без реформування вітчизняного виборчого законодавства досить важко говорити про успіхи політичної реформи, оскільки одночасно воно виступає невід'ємною частиною й одним з вирішальних засобів її здійснення. Така постановка питання зумовлена багатьма факторами і головним серед них є критичне й об'єктивне осмислення нашого минулого і сучасних реалій. Будемо відверті, ми упродовж тривалого часу дуже нерішуче й уповільнено добирались до суті, до серцевини, не наважуючись визнати, шо основа основ — політична система. Поступове відчуження людини від реальної участі в державному і суспільному житті, зростаючий розкіл між офіційно проголошеними демократичними принципами і практикою політичного процесу, дедалі більша бюрократизація управлінського апарату не може не призводити до закостеніння політичної системи. З рушійної сили суспільно-економічного життя вона стала перетворюватись на гальмові ворота. Парадокс у тім, що мені доводилось про це говорить у публікації десятирічної давності, ще не будучи знайомим з книгою популярного на Заході філософа Карта Копера «Открытое общество и его враги». Карт Копер стверджує, що політична влада, маючи фундаментальний характер, може і повинна контролювати економічну владу. Можна по-різному ставитися до висловлювань відомого філософа, однак їх актуальність безперечна. Політична реформа — це, так би мовити, необхідний процес для життєдіяльності суспільного організму, а тому вона стає просто необхідною. Ця думка висловлюється представниками різних політичних сил, оскільки, як слушно сказав професор А.Заєць: «Політична реформа — проблема не тільки влади, а всього суспільства». У винесеному Президентом України на всенародне обговорювання проекті Закону «Про внесення змін до Конституції України» йдеться, без перебільшення, про життя країни. З цим можна погоджуватись цілком чи частково або не погоджуватись. Але байдуже ставитися неможливо.

•«Конституційні засади організації та діяльності судової влади в Україні» були темою виступу доктора юрид. наук, професора А.Селіванова. «Маємо нагоду згадати книгу Томаса Джефферсона про демократію: «Я вважаю краще терпіти порівняно малу недосконалість, але я також вважаю, що закони і людські інститути повинні йти під руку з прогресом людського розуму». Я не згоден з висловленою думкою, що парламент не справляється з роботою. Я буду захищати парламент, і скажу твердо, що кількість законопроектів, розглянутих парламентом, і прийнятих законів ще не означає, що парламент не виконує своїх обов'язків і функцій. До речі, цей же парламент повинен внести зміни і сприйняти всі наші ідеї, які ми генеруємо на науковій конференції, і те, що сьогодні віддзеркалює думку нашого суспільного буття.

Ніхто не звертає сьогодні уваги на розділ в правосудці, де йдеться про органи вищої ради юстиції — це що, правосуддя? Кваліфікаційна комісія — це що, правосуддя? Ради суддів, самоврядування — це що, правосуддя? А треба було писати — судова влада, тоді було б зрозуміло. Але тоді що робити з органами суддівського самоврядування? Тобто є проблеми, які ми повинні розглядати з позиції судового ладу і судового устрою, це не одне і те ж. Якщо ми будемо блукати у цих тернах, ми нічого не внесемо конструктивного. Далі. Конституційний Суд не має сьогодні права розглядати конституційні скарги, а у всіх країнах існує конституційна скарга».

На завершення конференції були підведені підсумки професійного, ґрунтовного й всебічного обговорення законопроекту про внесення змін до Конституції України. Висловлені пропозиції мають сприяти проведенню конституційної реформи в державі.