Прилуцький П. Поняття і види істини в кримінальному судочинстві

 (Інститут держави і права їм. В.М. Корейского НАН України)

Протягом декількох століть теоретики і практики кримінального права намагаються дати визначення поняттю «істини» в кримінальному процесі. Дефініції, якими визначається ця непроста теоретична категорія кримінального судочинства, не претендують на постулати. Спробуємо розглянути поняття істини в контексті його історичного розвитку в кримінальному процесі.

Різноманітність визначень істини, які наводяться в юридичній літературі, зумовлена поглядами, що панували в ту чи іншу історичну епоху.

Спалах інтересу до цієї категорії в кримінальному судочинстві Росії був зумовлений судово-правовою реформою, яка відбувалася в цій країні в 60-х роках XIX ст. Однак витоки даної проблеми закладені значно раніше і беруть свій початок ще з логіки і права античних часів.

Істина (veritas), або істинне припущення, — це «відповідність ствердження або заперечення якого-небудь співвідношення його дійсній наявності чи відсутності між існуючими співвідношеннями речей, їх ідей і законів». Істині протиставиться хибне (falsitas) припущення, а прийняття істинного припущення за хибне і навпаки є помилкою (error). Істина визнається достовірною (certa), коли співвідношення, що стверджується або заперечується, насправді виявляється існуючим чи неіснуючим і підлягає перевірці. Коли перевірка неможлива й істина не може бути встановлена призначеним для цього шляхом, як наслідок отримуємо або вірогідність, або неможливість, або тільки припустимість; замість знання — думку (оріпіо), сумнів (dubium), незнання (ignorantia). Критерій достовірності істини, тобто можливість її виявлення перевіркою, є очевидність істини (evidentia), а рішимість прийняти відому думку за істинну чи хибну і покласти її в основу своєї діяльності або відхилити її є переконанням (conviction) [1].

В юридичній літературі Росії в період судово-правової реформи 60-х років XIX ст. при визначенні поняття істини в кримінальному судочинстві найчастіше використовували термін «правда» або «достовірність».

Зокрема Д.Тальберг зазначав, що під матеріальною правдою, досягнення якої має служити кінцевій меті всіх судових дій в кримінальній юстиції, необхідно розуміти таке вирішення про факти і винність, які повністю відповідали б реальним конкретним відносинам даного випадку, тобто тому, що дійсно сталося і є насправді[2].

Відомий процесуаліст того часу Л.Владимиров вважав, що відновити обставини минулої індивідуальної події можливо лише за допомогою кримінально-судової достовірності, яка, на його думку, є таким збігом вірогідностей, які випливають з представлених на суд доказів, здатних привести суддю до внутрішнього переконання в тому, що минула подія, що становить предмет дослідження, мала місце в дійсностЦЗ]. Він вводить термін «фактична достовірність» з метою відмежування її від достовірності, заснованій на математичній аксіомі.

Поняття фактичної достовірності Л.Владимиров запозичив з англійського кримінального процесу. Однак в останньому вона називається практичною достовірністю, і визнається, як вірогідність, що наближається до достовірності не інакше, як через накопичення вірогідностей [4].

Деякі теоретики того часу, наприклад, І.Михайловський, вважали, що завданням кримінального суду повинно бути прагнення до встановлення не безумовної, матеріальної істини, а прагнення до істини юридичної. Під юридичною істиною він розумів те, що суд зобов'язаний оцінити подані сторонами дані і на їх

підставі дати відповідь на поставлене йому запитання.

У період панування радянського типу кримінального процесу в радянській юридичній літературі тривалий час принцип і поняття істини в кримінальному судочинстві не визнавались. Категорія істини була проголошена конструкцією буржуазного кримінального процесу. Однак під тиском здорового глузду повернення цього поняття в теорію радянського кримінального процесу все ж таки відбулося в 40-х роках XX ст., хоча й у спотвореному вигляді.

У цей період в юридичній літературі для позначення даної категорії користуються терміном «матеріальна істина», хоча в подальшому спостерігається тенденція до його витіснення терміном «об'єктивна істина».

Зокрема, М.Строгович під матеріальною істиною в кримінальному процесі розуміє повну відповідність висновків слідства і суду об'єктивним фактам дійсності. Принцип матеріальної істини полягає в дотриманні вимоги, щоб встановлені слідством і судом факти відповідали дійсності, щоб висновки слідства і суду з обставин справи, що розглядається, були істинними.

Принцип матеріальної істини це принцип безсумнівної доведеності обвинувачення: воно може вважатися доведеним лише тоді, коли повністю ґрунтується на обставинах справи і ними підтверджується, коли винність обвинуваченого є безсумнівною. Обвинувальний вирок може бути винесено тільки стосовно особи, що дійсно вчинила злочин, а кримінальному покаранню може бути піддано ту особу, вина якої встановлена з повною достовірністю, тобто дійсний злочинець[6, 73—74].

Матеріальній істині протиставляється формальна істина, під якою розуміють відповідність висновків слідства і суду формальним умовам, а не тому, що мало місце в дійсностЦб, 145].

Польський правник С.Калиновський в своїй праці «Польський карний процес» так визначає поняття і принцип встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі: «Кримінальний процес рухається для того, щоб образ минулої дійсності, знайдений на підставі доказових матеріалів, досліджених в процесі, відповідав розвитку і характеру досліджених подій, які мали місце в минулому». Його співвітчизники М.Сіверський, Н. Тильман, М. Ольшевський вважають, що принцип матеріальної (об'єктивної) істини необхідно розглядати, як вимогу того, щоб рішення процесуальних органів відповідало дійсності. А. Мужиновський уточнює, що принцип матеріальної істини визначається, як правовий припис, що зобов'язує суд та інші взаємодіючі з ним процесуальні органи приймати в кримінальному процесі рішення, особливо про винність (обвинувальний чи виправдувальний вирок, постанова про умовне припинення справи), тільки на підставі фактичних даних, що відповідають дійсному стану речей, тобто на підставі правдивих даних[7].

У радянській юридичній літературі 60—70 pp. обгрунтування вчення про об'єктивну істину в кримінальному судочинстві і виведення його поняття здійснюється на підставі марксистсько-ленінського вчення про пізнаваність світу.

Зокрема, В.І. Ленін підкреслював, що об'єктивна істина — це такий зміст людських уявлень, «які не залежать від суб'єкта, не залежать від людини, ні від людства»[8, 123, 134], що «бути матеріалістом значить визнавати об'єктивну істину, яка відкривається нам органами відчуттів», що людське мислення за своєю природою може дати і дає нам абсолютну істину, яка складається із суми відносних істин»[8, 137]. Це загальне філософське визначення істини не розкриває конкретного змісту, її специфіки, яка досягається в кримінальному процесі слідчим і судом, але воно є базовим для формулювання визначення останньої[9].

Наведу для прикладу декілька дефініцій, які відбивають погляди на істину в кримінальному процесі, що панували в юридичній літературі того часу.

Об'єктивна істина в кримінальному процесі — це абсолютна істина конкретного факту, зміст якої становить правильне, повне, таке, що відповідає дійсності відбиття у свідомості людей, які проводять процес, всіх суттєвих, юридичне значимих фактичних обставин справи в їх правовій оцінці[9, 154].

Об'єктивна істина в кримінальному процесі означає відповідність (адекватність) пізнання слідчого (відбиття) з

подіями, що мають кримінально-правову значимість (релевантність), які існували об'єктивно, тобто поза і незалежно від суб'єкта, що пізнає. Тільки за наявності цієї відповідності можна говорити про те, що істина в кримінальній справі встанов-лена[7, 62].

З поняття об'єктивної істини виводиться принцип встановлення об'єктивної істини в радянському кримінальному процесі.

Принцип встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі — це вимога закону, який зобов'язує особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора і суд повно, всебічно і об'єктивно дослідити обставини справи, для того, щоб у відповідності з дійсністю встановити всі суттєві, юридичне значимі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи^, 133-134].

Говорячи про об'єктивну істину в кримінальному судочинстві, не можна не згадати про такі категорії, як «абсолютна істина» і «відносна істина». Навколо цих двох категорій в юридичній літературі тривалий час точилися суперечки. Зокрема, А.Вишинський вважав, що під істиною в кримінальному процесі необхідно розуміти не повну доведеність винності особи у вчиненні злочину, а тільки високий ступінь ймовірності такої винності. В умовах судової діяльності неможливо вимагати встановлення, як він зазначав, абсолютної істини[10]. Зрозуміло, що такий підхід до істини в радянському кримінальному процесі був продиктований «вимогами» часу.

У сучасній юридичній літературі є різні погляди на поняття істини в кримінальному судочинстві.

Для прикладу наведу декілька сучасних визначень поняття «істини» в кримінальному процесі.

Під істиною в правосудді і в теорії доказів розуміють відповідність (адекватність) знання суддів фактам реальної дійсності і правовідносинам, тобто правильне знання фрагментів дійсності, що мають юридичне значення[11].

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст людських знань, що правильно відображає об'єктивну дійсність і не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства.

Встановити істину в кримінальному процесі означає пізнати минулу подію і всі обставини, що підлягають встановленню в кримінальній справі у відповідності з тим, як вони мали місце в дійсності.

Встановлення обставин справи такими, якими вони були в дійсності, становить зміст об'єктивної істини в кримінальному процесі[12]. Під останньою належить розуміти повну і точну відповідність висновків розслідування і суду обставинам конкретної кримінальної справи в їх соціально-значущій і юридичній оцін-ці[13].

Об'єктивна істина стосовно судового процесу означає:

1. Суд встановлює фактичні обставини справи саме такими, якими вони були насправді: суд встановлює достовірну подію, тобто те, що сталося (важливим є і вміння судці передбачати достовірну подію, тобто таку, яка спеціально настане в майбутньому при настанні певної сукупності умов. В цьому прогностична функція правосуддя і акту правосуддя, в якому, поряд з оцінкою фактів минулого, дається і зважений спосіб організації позитивного впливу на сферу значимих для людини правовідносин.

2. Досягнуте знання достовірне, в основі його — дослідження і оцінка судом доказів.

3. Суд правильно розібрався в спірних правах і обов'язках сторін.

4. Суд прийняв обґрунтоване і законне рішення[14].

У науці сучасного кримінального процесу намітились декілька напрямів цієї проблеми. Перший — спрямований на збереження поняття об'єктивної істини в кримінальному судочинстві, другий — на відмову від нього, і третій — на трансформацію цього поняття в поняття істини «судової», «практичної», «конкретної» тощо.

Погляди на істину в кримінальному процесі сьогодні продиктовані прагненням повернутися до дійсно змагального судочинства.

Спробуємо дати визначення істини, яке могло б задовольнити потреби сучасного кримінального процесу.

Істина в кримінальному судочинстві — це встановлена в судовому порядку відповідність висновків суду, зроблених у

вироку, фактичним обставинам справи, так як вони мали місце в дійсності, і були встановлені судом на підставі розглянутих доказів, оцінених за внутрішнім переконанням.

Використана література:

1. Троицкий М.М. Учебник логики. — Т. І. — М., 1886. — С. 56.

2. Т ал ь б е р г Д.Г. Русское уголовное судопроизводство. — Т. I. — К., 1889. — С. 6.

3. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. — СПб., 1909. — С. 36.

4. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. — Т. 2. — СПб., 1996. -С. 174.

З.Михайловский И.В. Основные принципы организации уголовного суда. Уголовно-политическое исследование. — Томск, 1905. — С. 94.

6. Строгович М.С. Уголовный процесс. — М., 1946. — С. 73—74.

7. Чангули Г.И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежных социалистических государств. — К., 1981. — С. 63.

8. Л е н и н В.И. Полное собрание сочинений. — Т. 18. — С. 123.

9. Лопушанский Ф.А., Чангули В.В., Михеенко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно-процессуального законодательства и охрана прав личности. - К., 1983. - С. 154.

10. Радянський кримінальний процес. — К., 1971. — С. 36.

11. Треушников М.К. Судебные доказательства. — М., 1999. — С. 12—13.

12. Див.: Уголовный процесс. — М., 1995.

13. Кримінальний процес України. — Харків: Право, 2000. — С. 60.

14. Мурадьян Э.М. Истина как проблема судебного права. — М., 2002. — С. 102.

Захист прав людини та громадянина