Трофанчук Т. Система правового забезпечення стандартизації в сфері охорони довкілля та перспективи її розвитку молодший науковий співробітник НДІ приватного права і підприємництва АПрН України

На відміну від інших соціальних ідей і по-літичних орієнтацій, ідея побудови в Україні демократичної правової держави, забезпечення при цьому верховенства права і пріоритету прав людини і громадянина над іншими соціальними цінностями практично сприйнята всім суспільством як дороговказ розвитку державного ладу України. Реалізація цих ідей пов'язана не тільки зі створенням сучасного законодавства, забезпеченням законності в діяльності держави та її органів, муніципальної системи і суспільних формувань, надійної, швидкої і справедливої юстиції, незалежного правосуддя, а й з подоланням небезпечного явища правового нігілізму в суспільній свідомості, а також формування високого рівня правової культури як суспільства в цілому, так і кожної людини.

Необхідною умовою розвитку цих процесів є їх правовий супровід і забезпечення державою — єдиною на території країни політичною організацією, що уособлює суверенітет, джерелом якого є народ України. Але держава і право мають не тільки інструментальне значення і «самостійну цінність». Саме держава повинна забезпечити своїм громадянам право жити цивілізованим життям і гарантувати людині відповідні свободи. До цієї мети суспільство прийде

тільки через підвищення відповідальності, забезпечення якої покладено на інститути державної влади, рішучі дії щодо економічного, політичного і соціального реформування, створення якісної правової бази для таких дій.

У ст. 16 Конституції України одним з обов'язків держави визначається «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу...»[!]. Крім того, в ст. 13 зазначається, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону». Таким чином, держава забезпечує необхідні заходи для охорони і науково обгрунтованого, раціонального використання земель, їх надр, водних ресурсів, рослинного та тваринного світів, для збереження чистоти повітря і води, забезпечення відтворення природних багатств та забезпечення здорового

для життя і здоров я людини навколишнього природного середовиша.

Тому протягом 90-х років у нашій державі йшов інтенсивний процес розроблення екологічного законодавства, а також формування концептуальних засад екологічної політики держави. Свідченням цього стало затвердження 5 березня 1998 р. «Основних напрямків державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [2]. Саме на підставі цього документа, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються та реалізуються міждержавні, державні, галузеві, регіональні й місцеві програми в галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. У надзвичайно стислі терміни розробляються та оформлюються правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджено раціональний механізм природокористування у відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система стандартів у сфері забезпечення екологічної безпеки та ефективного природокористування. Враховуючи, що для людини найціннішими та найбільш використовуваними ресурсами є вода й повітря, а також беручи до уваги основну екологічну проблему XXI ст. — забруднення довкілля відходами, було передбачено наступні напрями державної екологічної політики: 1) екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства; 2) економічно обгрунтоване вирішення проблем, які виникають внаслідок забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф; 3) розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорозмаїтності, охорони озонового шару Землі, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Сучасний стан навколишнього середовища свідчить, що екологічні проблеми обумовлені двома основними факторами: нераціональним марнотратним використанням природних ресурсів, що знижує продуктивність біосфери, і забрудненням, яке загрожує всьому живому, у першу чергу благополуччю людини і ЇЇ здоров'ю. Така екологічна ситуація в Україні формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. В економіці України перевага надавалася ресурсомістким та енергоємним технологіям, впровадження та нарощування яких здійснювалося найдешевшим способом — без будівництва відповідних очисних споруд та дотримання елементарних норм і правил природокористування. Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих та підземних вод, повітря і земель, нагромадження у великих кількостях шкідливих, високотоксичних відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану довкілля[3]. При цьому недостатня увага приділялася розробленню і впровадженню нормативів і стандартів у галузі екологічної безпеки.

Протистояння економіки й екології — одна з вузлових проблем охорони навколишнього природного середовища. До недавнього часу її намагалися вирішувати в основному шляхом застосування адміністративно-правових методів: заборон і обмежень, адміністративних і карних покарань. Це не дало очікуваного ефекту. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (розділ Х)[4] згладжує це протиріччя шляхом включення в механізм регулювання екологічних відносин такого принципу економічного стимулювання: охорона навколишнього природного середовиша тільки тоді буде надійною, коли стане складовою частиною самого господарського механізму, коли вона буде економічно вигідною господарюючому суб'єкту.

Для досягнення такого результату в сфері охорони навколишнього природного середовиша законодавче передбачається ведення обліку і соціально-економічної оцінки природних ресурсів; планування і фінансування заходів і програм з охорони навколишнього природного середовища; надання суб'єктам господарювання права експлуатації природних об'єктів на підставі ліцензій; установлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище і розміщення відходів на платній основі тощо.

Сукупність перерахованих заходів входить до поняття економічного механізму охорони навколишнього природного середовища. Засобом же поєднання екологічних інтересів з економічними інтересами суспільного прогресу Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» називає екологічні стандарти і нормативи (статті 31—33).

Мета екологічної стандартизації і нормування — це встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог з охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки (ст. 31). Державні стандарти визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги по запобіганню шкідливому впливу забрудненого навколишнього природного середовища на здоров'я людей, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища і використанням природних ресурсів (ст. 32).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про стандартизацію» розрізняють, залежно від суб'єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти: «національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб'єктами, що займаються стандартизацією» [5]. В Декреті Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» (ст. 4) [6] нормативні документи з питань стандартизації розрізняються за сферою дії і поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних і інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств.

Управління діяльністю щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів забезпечується постійно діючою та поновлюваною системою нормативної документації для контролю за забрудненням атмосферного повітря, водних об'єктів і грунтів, а також для нагляду за викидами в природне середовище. Таку систему становлять[7]:

1. Міждержавні стандарти, настановчі документи, рекомендації.

2. Державні стандарти України (ДСТУ).

3. Республіканські стандарти колишньої УРСР, затверджені Держпланом колишньої УРСР чи Міністерством економіки України до 1 серпня 1991 р.

4. Настановчі документи центрального органу стандартизації (керівні нормативні документи та рекомендації).

5. Державні класифікатори.

6. Галузеві стандарти (ОСТ) і технічні умови (ТУ) колишнього СРСР, затверджені до 1 січня 1992 p., якщо вимоги цих НД не втратили чинності.

7. Галузеві стандарти України (ГСТУ), зареєстровані відповідним органом.

8. Технічні умови, зареєстровані територіальними органами стандартизації.

9. Нормативні документи центральних органів виконавчої влади.

На даний час у галузі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів діє близько 200 стандартів (у широкому розумінні), в тому числі: понад 70 — гармонізованих міжнародних та регіональних стандартів (таких, як ДСТУ ISO/IEC Guide 59 2000 — Кодекс усталених правил стандартизації); близько ста — державних стандартів України та настановчих документів (технічні умови щодо відходів виробництва — ТУ 1693—89); інші — галузеві стандарти, які прямо не стосуються, але містять суттєві положення щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Наприклад, у системі стандартів у будівництві існує ДСТУ БА. 1.1-72-2000 щодо екологічних характеристик будівельних матеріалів.

На базі екологічних стандартів і екологічних нормативів Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» пред'являє до господарюючих суб'єктів наступні екологічні вимоги (ст. 51—56): щодо розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію і експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів; при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, інших токсичних речовин і препаратів; від неконтро-льованого і шкідливого біологічного впливу: акустичного, електромагнітного, іонізуючого й іншого шкідливого впливу фізичних факторів і радіоактивного забруднення; від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами; щодо екологічної безпеки транспортних засобів.

Спеціальні екологічні вимоги Закон передбачає також при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, устаткування, технологій і систем; щодо військових, оборонних об'єктів і військової діяльності; при розміщенні і розвитку населених пунктів тощо.

У цілому в системі стандартів у сфері охорони довкілля, на мою думку, можна виділити таку структуру:

1. Загальні засади (термінологія і визначення; порядок розроблення, побудови, викладу, оформлення, узгодження, затвердження, позначення та реєстрації; гармонізація з міжнародними стандартами).

2. Стандарти щодо використання, охорони та відтворення природних ресурсів (водних об'єктів; атмосферного повітря; земельних ресурсів; рослинного і тваринного світу; лісових ресурсів; надр).

3. Окремі питання стандартизації в сфері довкілля (поводження з відходами; управління навколишнім середовищем; екологічного аудиту; засобів контролю за якістю та чистотою; надзвичайні природні ситуації).

При вирішенні проблем природокористування людство прийшло до розуміння, що подальший розвиток технічного прогресу

неможливий без оцінювання впливу нових технологій на екологічну ситуацію. Нові умови, що створюються людиною, повинні «замикатися» для забезпечення незмінності тих основних параметрів системи «планета Земля», які впливають на її екологічну стабільність.

Звичайно, що повністю виключити вплив антропогенної діяльності на стан довкілля в сучасних умовах нереально, а тому не варто й ставити питання таким чином. Однак можливо і необхідно систематично вдосконалювати діючі та впроваджувати нові норми й правила забезпечення гармонійного існування людини в природній системі. Одним з перспективних напрямів такого вдосконалення, на мою думку, повинна стати систематизація і широке впровадження нормативно-правових актів щодо стандартизації в сфері використання, збереження та охорони довкілля.

Використана література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

3. Закон України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. - № 31. - Ст. 145.

4. Постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. «Про основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 38-39. — Ст. 248.

5. Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 289.

6. Державні стандарти України. Каталог нормативних документів. — К.: Держстандарт України, 2002. - 164 с.

7. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні. — http://mail.menr.gov.ua/pabl/nd2000_5.pdf.

Рекомендовано до друку відділом еколого-правових проблем підприємницької діяльності Науково-дослідного інституту приватного права та підприємництва Академії правових наук України.

Право, економіка, фінанси