Коваленко Т. Правові аспекти ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі їх реструктуризації кандидат юридичних наук (Київський національний університет їм. Тараса Шевченка)

Прискорена реструктуризація колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємств відповідно до Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [1] має своїм наслідком появу в сільському господарстві України так званих «залишкових» колективних сільськогосподарських підприємств, з яких вийшли майже всі члени господарства, витребувавши свої земельні частки (паї) і майнові паї, при цьому борги залишились за підприємствами. Такі підприємства, як правило, не здійснюють виробничої діяльності й не мають змоги погасити заборгованість як добровільно, так і примусово, оскільки не мають ліквідного майна.

З метою вирішення вказаної проблеми Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. «Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення» [2] місцеві органи державної влади було зобов'язано здійснити протягом 2002 р. комплекс організаційних заходів з метою ліквідації колективних сільськогосподарських підприємств, які припинили свою діяльність. Проте реалізація зазначеного Указу ускладнена рядом економічних, організаційних та правових проблем, які гальмують процеси ліквідації не функціонуючих сільгосппідприємств недержавної форми власності й потребують окремого дослідження.

З правової точки зору ліквідація недержавного сільськогосподарського підприємства полягає у припиненні такого підприємства без створення на його основі юридичної особи — правонаступника і регулюється законами України «Про підприємництво» [3], «Про підприємства в Україні» [4], «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [5], «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [6], локальними нормативно-правовими актами суб'єктів аграрного підприємництва. У вказаних нормативно-правових актах закріплено два способи ліквідації сільгосппідприємств — добровільний і примусовий.

Добровільна ліквідація має місце у випадку прийняття рішення про ліквідацію самим сільгосппідприємством в особі його вищого статутного органу управління (загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених). Перевагами добровільного способу ліквідації сільгосппідприємства порівняно із примусовим є те, що така ліквідація здійснюється ним самостійно його статутними органами управління або обраною ними ліквідаційною комісію. Тобто, члени підприємства, які входять до загальних зборів, можуть контролювати процес ліквідації на всіх його етапах. Крім цього, ліквідація підприємства у добровільному порядку, як правило, займає менше часу, ніж примусова, в середньому від 3,5 до 4,5 місяців [7, 9].

У процесі добровільної ліквідації недержавного сільськогосподарського підприємства мають бути задоволені претензії кредиторів такого підприємства за рахунок його майна. Правовий режим майна колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємств (спілок селян, асоціацій пайовиків тощо) має свою специфіку, зумовлену проведенням паювання такого майна між членами сільгосппідприємства у порядку, визначеному законами «Про власність» [8], «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та підзаконними нормативно-правовими актами. Відповідно до Методики уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих [9], при паюванні майна сільгосппідприємств за рішенням їх загальних зборів, комісії з реструктуризації підприємства чи

комісії з організації вирішення майнових питань залишається певна частина пайового майнового фонду під забезпечення погашення заборгованості підприємства, як у вигляді певних майнових об'єктів, грошових коштів, так і дебіторської заборгованості підприємству. Проте, як свідчить практика реструктуризації недержавних сільськогосподарських підприємств, до переліку активів для задоволення боргів підприємства включається низько ліквідне чи не ліквідне майно, що ускладнює процедуру ліквідації сільгосппідприємства внаслідок неможливості задоволення претензій кредиторів до нього.

У разі відсутності у недержавного сільськогосподарського підприємства переліку майна, призначеного для погашення його заборгованості перед кредиторами, або включення до такого переліку неліквідного майна кредитори не мають права вимагати сплати заборгованості підприємства за рахунок іншого майна, а саме: майна, яке включене до пайового майнового фонду членів сільгосппідприємства і підлягає передачі у власність суб'єктам права на майновий пай, об'єктів соціальної інфраструктури села (об'єкти житлового фонду, табори для відпочинку і оздоровлення дітей, об'єкти культури і спорту, об'єкти побуту, охорони здоров'я, дитячі дошкільні заклади, заклади освіти, мережі електро-, тепло-, газо- і водопостачання тощо), а також майна, що не підлягає паюванню (дороги загального користування, капітальні вкладення на поліпшення земель, ставки, багаторічні насадження, лісосмуги тощо). Відповідно до положень законодавства України об'єкти соціальної інфраструктури села, які перебувають у власності сільгосппідприємств, не підлягають паюванню та передаються безкоштовно у комунальну власність за згодою цих підприємств [10].

Чинним законодавством визначено черговість задоволення претензій кредиторів у випадку ліквідації сільськогосподарського підприємства на добровільних засадах. Так, відповідно до ст. 33 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство», в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами, установами банку і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством. До боргів, які погашаються в першочерговому порядку, в спеціальній літературі також відносять розрахунки з оплати праці згідно з трудовими договорами (контрактами)

підприємства, що ліквідується, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою [11, 206].

Особливістю погашення боргів у першочерговому порядку при ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств є те, що з таких підприємств списуються суми заборгованості зі сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів усіх рівнів, з урахуванням сум заборгованостей зі сплати пені, штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства, станом на 1 травня 2000 р. [12], а також погашається заборгованість сільгосппідприємств за отримані ними в 1994—1999 pp. бюджетні позички в порядку, визначеному законодавством [13]. Здійснення зазначених заходів у 2001—2002 роках призвело до зміни структури боргових зобов'язань підприємств, щодо яких прийнято рішення про їх ліквідацію, оскільки майно, яке перебувало у податковій заставі й не було внесено до пайового фонду майна, може бути використане для погашення боргів перед іншими кредиторами.

Як зазначає В.Щербина, черговість задоволення інших боргів має бути встановлена в статуті [11, 206]. Вона визначається відповідно до чч. 2, 4, 5 ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні», а саме: друга черга — за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення, третя — своєчасно виявлені й заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, четверта — повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства, п'ята — претензії, виявлені й заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заявления, а також будь-які інші вимоги. Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги.

Претензії, виявлені й заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк. Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Претензії також вважаються погашеними, якщо вони не визнані ліквідаційною комісією, а також якщо кредитори протягом місячного строку з дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензій не подадуть позов до суду про задоволення вимог.

Як зазначив Вищий арбітражний суд України в роз'ясненні від 12 вересня 1996 р.

«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» [14], в період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи. Водночас ліквідаційна комісія не є юридичною особою. Тому, якщо організація-кредитор вважає, що ліквідаційна комісія необгрунтоване відхилила її вимогу до підприємства, що ліквідується, вона вправі до виключення останнього з державного реєстру звернутися в установленому порядку з позовом до цього підприємства. Претензії та позовні заяви, не подані до виключення підприємства з державного реєстру, хоча б по них і не закінчився строк позовної давності, задоволенню не підлягають. Те саме стосується позовів, поданих до суду з пропуском передбаченого законодавством місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії до підприємства, що ліквідується.

Однією з умов ліквідації недержавного сільськогосподарського підприємства в добровільному порядку є задоволення вимог кредиторів такого підприємства у повному обсязі. Так, відповідно до ст. 7 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якщо при добровільній ліквідації недержавного сільгосппідприємства буде встановлена його неможливість задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі, підприємство зобов'язане звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство. Невиконання цих вимог є підставою для відмови у внесенні запису про ліквідацію юридичної особи в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України.

Враховуючи, що більшість сільськогосподарських підприємств недержавної форми власності, особливо «залишкові», не мають ліквідного майна для задоволення вимог усіх кредиторів, на сьогоднішній день вони фактично позбавлені можливості ліквідуватись у добровільному порядку.

Підстави примусової ліквідації недержавного сільгосппідприємства визначені в ст. 34 Закону «Про підприємства в Україні», серед яких найбільш поширеною підставою є банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше

як через застосування ліквідаційної процедури. Чинне законодавство передбачає особливий порядок банкрутства сільськогосподарських підприємств, тобто підприємств, основним видом діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та переробка) сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки (ст. 44 названого Закону).

Ліквідацію недержавного сільськогосподарського підприємства у випадку його банкрутства здійснює ліквідатор або ліквідаційна комісія, призначена постановою господарського суду, оскільки з дня прийняття судом постанови про визнання боржника банкрутом припиняються повноваження органів управління банкрута.

З метою задоволення визнаних судом вимог кредиторів ліквідатор здійснює продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна кредитора. При цьому об'єкти соціальної інфраструктури села підлягають передачі у комунальну власність. При продажу об'єктів нерухомості, які використовуються для цілей сільськогосподарського виробництва та перебувають у власності підприємства, яке визнано банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у даній місцевості.

Відповідно до ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні», у разі визнання підприємства банкрутом черговість задоволення вимог кредиторів визначається відповідно до Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Так, ст. 31 цього Закону встановлено шість черг задоволення вимог кредиторів, при цьому вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Також вважаються погашеними вимоги, не задоволені за недостатністю майна. Якщо за даними

ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію недержавного сільськогосподарського підприємства — банкрута.

Таким чином, одним із можливих способів ліквідації збиткових сільгосппідприємств є їх банкрутство. Проте процедура такої ліквідації є складною і тривалою. Як зазначається в спеціальній літературі, процедура банкрутства від моменту подання заяви про порушення справи про банкрутство до початку санації або ліквідації боржника становить мінімум 395 днів [15, 61]. І навіть оголошення сільгосппідприємства банкрутом не гарантує ні задоволення визнаних судом вимог кредиторів, ні покриття судових витрат, оскільки переважна більшість «залишкових» підприємств передала все ліквідне майно новоствореним сільгосппідприємствам, які взяли на себе зобов'язання щодо погашення заборгованості з оплати праці колишніх членів неплатоспроможного підприємства.

Чинне законодавство передбачає дещо спрощену процедуру банкрутства боржників, щодо яких прийнято рішення про ліквідацію, якщо вони самі ініціюють порушення справи про банкрутство (ст. 51 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Разом з тим, боржник може подати до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство за умови наявності в нього майна, достатнього для покриття судових витрат. Враховуючи те, що «залишкові» сільгосппідприємства не мають нічого, крім боргів, вони фактично позбавлені можливості ініціювати справу про своє банкрутство шляхом звернення із відповідною завою до господарського суду, що стримує процеси реформування у сільському господарстві України і призводить до існування таких сільгосппідприємств, які фактично припинили свою діяльність, але не мають змоги ні ліквідуватись в добровільному порядку, ні звернутись до суду із заявою про порушення справи про власне банкрутство.

При ліквідації недержавних сільгосппідприємств постають питання про можливість погашення їх заборгованості за рахунок земель, які вказані підприємства набули у колективну власність із їх наступним паюванням.

Відповідно до ст. 44 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», при ліквідації сільгосппідприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом рішення щодо земельних

ділянок, які є у власності такого підприємства та надані йому в постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, приймається відповідно до Земельного кодексу України (далі — ЗК).

Аналіз норм чинного земельного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що заборгованість сільгосппідприємства, яке перебуває у процесі ліквідації, не може бути погашена за рахунок земельних ділянок, що належать йому на праві користування. Так, відповідно до ст. ЗО ЗК, земельні ділянки державної і комунальної власності, які належали на праві користування недержавному сільськогосподарському підприємству, яке ліквідується, включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування відповідно до норм ЗК[16].

Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора розглядається в ЗК як одна із підстав припинення права власності на земельну ділянку (ст. 140). Разом з тим, в ньому нічого не говориться про можливість задоволення вимог кредиторів за рахунок земель, які були передані у власність недержавним сільгосппідприємствам. Так, відповідно до статей 29, ЗО ЗК, при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій переважне право на отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які проживають у цих населених пунктах. Несільськогосподарські угіддя сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, та котрі перебували у їх власності, розподіляються відповідно до установчих документів цих підприємств або за згодою власників цих земельних часток (паїв).

Більш того, нормами ЗК не визначено правовий режим земель, які належали недержавним сільгосппідприємствам на праві колективної власності, що ускладнює вирішення питань про можливість задоволення вимог кредиторів сільськогосп-підприємства, що перебуває у процесі ліквідації, за рахунок земельних ділянок.

Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» передбачено, що право вільного виходу членів недержавних сільськогосподарських підприємств з їх складу із належними їм земельними частками (паями) не може бути обмежене рішенням загальних зборів членів колективного сільськогосподарського підприємства або будь-якими іншими рішеннями. Тобто, зі змісту наведених положень

Указу Президента випливає, що право громадян на отримання земельної частки (паю) в натурі зі складу земель колективної власності не може бути обмежене також рішенням суду про задоволення вимог кредиторів сільгосппідприємства за рахунок земель, які належали йому на праві колективної власності й розпайовані на земельні частки (паї). Подібна норма закріплена в п. 16 Перехідних положень ЗК, який передбачає, що громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю. При цьому будь-яких підстав відмови у реалізації права на земельну частку (пай) суб'єктам такого права законодавством не передбачено.

На підтвердження того, що кредитори сільгосппідприємства не можуть претендувати на землі сільськогосподарського призначення, які були передані цьому підприємству в колективну власність з їх наступним паюванням, можна навести також норму ст. 14 Закону від 18 січня 2001 р. «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років», відповідно до якої не допускається звернення на земельну частку (пай), що належить громадянинові, крім випадків, коли вона є об'єктом застави [17].

Отже, проведене дослідження свідчить, що чинне законодавство не враховує особливостей ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств, які припинили свою діяльність. З метою вирішення вказаної проблеми бажано прийняти окремий законодавчий акт, в якому визначити спрощену процедуру ліквідації «залишкових» колективних сільськогосподарських підприємств.

Використана література:

1. Офіційний вісник України. — 1999. — № 49. — Ст. 11.

2. Урядовий кур'єр. — 2002. — № 158. — ЗО серп.

3. Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» // ВВР. — 1991. — № 14.

- Ст. 168

4. Закон України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» // ВВР. — 1991.

- № 24. - Ст. 272

5. Закон України від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» // ВВР. — 1992. — № 20. — Ст. 272.

6. Закон України від ЗО червня 1999 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону // Офіційний вісник України. — 1999. -№33.

7. Методичні рекомендації по здійсненню процедури ліквідації залишкового КСП. -Суми, 2000. — 65 с.

8. Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» // ВВР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

9. Методика уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 177, із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. № 1503 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 9. — Ст. 356.

10. Указ Президента України «Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств» від 9 березня 2000 р. // Урядовий кур'єр. - 2000. - № 56. - 28 берез.

11. Щербина B.C. Припинення підприємств як суб'єктів господарювання / Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників. Міжвідомчий науковий збірник. Том. 21 (1). — К., 2000. - С. 201-207.

12. Закон України від 16 березня 2000 р. «Про списання те реструктуризацію заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) платників податків у зв'язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств» із змінами, внесеними Законом України від 18 січня 2001 р. // Урядовий кур'єр. — 2000. — № 64. — 7 квіт.

13. Закон України від 18 січня 2001 р. «Про врегулювання заборгованості за бюджетними позичками, наданими державним та іншим сільськогосподарським підприємствам усіх

форм власності і господарювання через обслуговуючі, заготівельні і переробні підприємства, та реструктуризацію заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) переробних підприємств агропромислового комплексу» // Урядовий кур'єр. — 2001. -№ 37. -27 лют.

14. Систематизований збірник роз'яснень, інформаційних і оглядових листів Вищого арбітражного суду України. 1991—1998 роки (із змінами, доповненнями та додатками). — Дніпропетровськ, 1998.

15. Мельник А. Відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: окремі проблеми // Право України. — 2001. — № 10. — С. 60—63.

16. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Урядовий кур'єр. — 2001. -№ 211-212.

17. Урядовий кур'єр. - 2001. - № 32. — 20 лют.