9.5. Місце і роль грошово-кредитної політики в загальній економічній політиці держави

Світова економічна думка після тривалих суперечок широко визнала об’єктивну необхідність регулятивного впливу держави на економічне життя суспільства. Дискусії ведуться лише навколо окремих деталей цієї проблеми — як здійснювати регулювання: безпосередньо чи опосередковано, які інструменти застосовувати, які цілі ставити — згладжувати циклічні коливання чи забезпечити зростання реальних обсягів ВВП, стабілізувати ціни чи знижувати безробіття, орієнтуватися на окремі з цих цілей чи одночасно на всі.

Для здійснення впливу на розвиток економіки держави розроб­ляють та здійснюють регулятивні заходи у різних її сферах: у виробництві, у сфері реалізації, у сфері інвестицій, у державних фінансах, на фінансовому ринку, у грошово-кредитній сфері. У сукупності ці заходи становлять загальноекономічну політику держави, яку умовно можна розділити на чотири складові:

структурна політика;

політика конкуренції;

соціальна політика;

кон’юнктурна політика.

Структурна політика передбачає надання державних субсидій або інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих чи найбільш перспективних регіонів (регіональна політика), чи певних галузей або виробництв (галузева політика), чи секторів та спрямувань розвитку: великий, середній та малий бізнес; традиційний та інноваційний бізнес; виробництва з низьким та високим ступенем обробки матеріальних ресурсів, з низьким та високим ступенем технологічності (секторіальна політика) та ін.

Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, спрямовані на забезпечення ринкового ціноутворення, вільного доступу на ринки всім підприємцям, особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена — в енергетиці, сільському господарстві тощо. Особливо складні та відповідальні завдання постають перед політикою конкуренції у зв’язку з проведенням у країні приватизації об’єктів державної власності.

Соціальна політика спрямована на зменшення соціальної нерівності, що неминуче виникає в умовах ринкової економіки, шляхом часткового перерозподілу доходів між членами суспіль­ства. Завдання соціальної політики певною мірою вирішуються через фіскально-бюджетний механізм, а також через формування і використання позабюджетних фондів соціального спрямування. Заходами соціальної політики держава має можливість зменшувати безробіття, підвищувати кваліфікацію робочої сили та продуктивність праці, впливаючи тим самим на темпи економічного зростання.

Крім названих, можна виділяти й інші складові загальноекономічної політики, зокрема інвестиційну, науково-технічну, зовнішньоторговельну, стандартизаційну та ін.

Усі названі складові загальноекономічної політики мають таку спільну характерну ознаку, як переважно прямий характер впливу на економічні процеси, що забезпечує їм високу оперативність та дієвість.

Кон’юнктурна політика включає сукупність регулятивних заходів щодо впливу на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Завдяки цьому кон’юнктурна політика відрізняється переважно опосередкованим впливом на економічні і соціальні процеси, а результативність цього впливу менш оперативна і дієва.

За характером впливу на поведінку економічних суб’єктів кон’юнктурна політика не є внутрішньо єдиною. За цією ознакою в ній виділяються:

фіскально-бюджетна політика;

грошово-кредитна (монетарна) політика;

заходи прямого впливу.

Отже, грошово-кредитна політика є елементом кон’юнктурної політики і через неї входить до структури загальноекономічної політики держави (рис. 9.3).

Головним завданням кон’юнктурної політики є забезпечення рівномірного розвитку економіки через згладжування коливань у кон’юнктурних процесах із метою досягнення загальноекономічної рівноваги та зростання обсягів виробництва. Таке згладжування може забезпечуватися засобами як монетарної, так і фіскаль­но-бюджетної політики, або обома одночасно. Механізм взаємо­зв’язку монетарної та фіскально-бюджетної політики як складових кон’юнктурної політики показано на рис. 9.4.

Взаємозв’язок засобів фіскально-бюджетної та монетарної політики виявляється передусім у спільності цілей окремих їхніх груп. Так, пожвавлення ринкової кон’юнктури через підвищення сукупного попиту може бути забезпечене двома методами монетарної політики (зниженням облікової ставки та збільшенням пропозиції грошей) і двома методами фіскальної політики (зростанням бюджетних видатків та скороченням податків). Стримування ринкової кон’юнктури досягається зменшенням сукупного попиту під впливом тих самих чотирьох засобів (по два з кожного боку), але протилежного спрямування.

Крім спільності цілей, взаємозв’язок між засобами фіскальної та монетарної політики виявляється також у зв’язках механізмів їхньої дії. Так, зниження облікової ставки як складової монетарної політики зумовлює відносне зростання дохідності державних цінних паперів та збільшення надходжень до бюджету від їх реалізації. Це, у свою чергу, сприяє зростанню бюджетних видатків або ж скороченню рівня оподаткування як факторів впливу на ринкову кон’юнктуру з боку фіскальної політики.

Наявність спільних цілей та зв’язку між механізмами фіскально-бюджетної та монетарної політики спричинюють на практиці «проблему вибору» та проблему «паралельного ефекту», тобто можливий вплив заходів фіскально-бюджетної політики на результативність монетарних заходів, і навпаки.

Вирішення «проблеми вибору» фіскально-бюджетних чи монетарних заходів впливу вимагає чіткого визначення переваг і недоліків кожної з цих складових кон’юнктурної політики.

Зазвичай до переваг заходів фіскально-бюджетної політики відносять:

більш прямий і відчутний вплив на активність економічних суб’єктів порівняно з заходами монетарної політики;

більша передбачуваність реакції ринкової кон’юнктури порівняно з монетарними заходами;

коротший часовий лаг прояву результатів впливу на економічні процеси, ніж у монетарних заходів.

На противагу цим перевагам формулюються недоліки заходів монетарної політики: більша опосередкованість впливу, більш слабка відчутність і передбачуваність впливу, великий часовий лаг.

Насправді ці переваги та недоліки — суто абстрактні і на практиці не проявляються. Будь-які зміни в оподаткуванні чи в бюджетному фінансуванні вимагають внесення відповідних змін до чинного законодавства, а це, як правило, потребує тривалого часу. Нерідко зниження чи підвищення податків обговорюється урядами та парламентами роками, перш ніж реалізуються в законодавчі норми

. Це повністю нівелює лагову перевагу і пов’язані з нею інші переваги фіскально-бюджетної політики.

Зате такі недоліки фіскально-бюджетного регулювання, як без­еквівалентність, нормативно-правовий характер, обмежені стимулятивні можливості повністю проявляються на практиці і свідчать про переваги монетарного регулювання, яке цих рис позбавлене. Тому при виборі методів опосередкованого впливу на кон’юн­ктуру ринку перевага повинна віддаватися грошово-кредитним, а не фіскально-бюджетним засобам.

Не менш актуальною є і проблема «паралельного ефекту». Надмірна участь бюджетного механізму у формуванні сукупного попиту призводить до зниження ролі грошово-кредитного механізму в межах кон’юнктурної політики, послаблення його стимулюючого впливу на розвиток виробництва.

Таке «витіснення» грошово-кредитного механізму бюджетним з кон’юнктурної політики в Україні мало місце в 1996—1998 рр., коли для покриття надмірних бюджетних витрат відволікалася з фінансового ринку переважна маса грошових ресурсів, а для потреб кредитування їх не вистачало.

Подібне «витіснення» кредитного механізму можливе й опосередковано — через надмірне оподаткування економічних суб’єктів, унаслідок чого знижується їх кредитоспроможність та звужуються можливості банків впливати на формування сукупного попиту через розширення кредитування. Свої вільні ресурси вони змушені розміщувати в інші сфери — в державні цінні папери, в міжбанківські кредити та депозити, в тому числі закордонні, та ін.

Така ситуація спостерігалася в Україні в 1999—2002 рр., коли податковий тиск все зростав, а фінансовий стан суб’єктів господарювання був незадовільним — біля 50 % їх працювало збитково. Тому банки накопичували вільні резерви і змушені були розміщувати їх у депозитні сертифікати НБУ, незважаючи на їх низьку дохідність, у державні цінні папери попри їх високу ризиковість, продавати на ринку МБК під надмірно низькі проценти та ін.

Зауважимо, що після того, як в Україні розпочалося широке обговорення, а потім було прийнято рішення про істотне зниження оподаткування населення, стало інтенсивно зростати кредитування банками фізичних осіб: у 2002 р. — у 2,3 раза, в 2003 р. — у 2,5 раза, а кредитування юридичних осіб, оподаткування яких відчутно не змінилося, зростало попередніми темпами — в 1,4 та 1,5 раза відповідно. Це могло бути зумовлено, поряд з іншими чинниками, і підвищенням кредитоспроможності домашніх господарств та зниженням ризиковості споживчого банківського кредитування.

Роль монетарної політики визначається тим, що вона є не просто однією зі складових регулятивної системи держави, а її ключовим елементом з огляду на результативність впливу на економіку. Держава може регулювати основні економічні процеси й немонетарними заходами (адміністративними, фіскальними тощо) і досягати прийнятних результатів, особливо на короткострокових проміжках часу. Про це переконливо свідчить досвід Радянського Союзу та інших країн із командно-адміністративною системою господарювання. Однак широке застосування адміністративних методів стримує ринкові процеси, позбавляє економіку внутрішньої здатності до саморегуляції, робить її повністю залежною від вольових рішень державних структур, тобто неринковою. Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню регульованість її державою.

Ідеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикції чи експансії) вдається достатньо згладити циклічні коливання, щоб стабілізувати на прийнятому рівні темпи економічного зростання, рівень цін та інфляцію. Така стабілізація є необхідною передумовою успішного функціонування всього ринкового механізму.

Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, при гальмуванні економічного спаду, запобіганні кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави.

Світова економічна думка після тривалих суперечок широко визнала об’єктивну необхідність регулятивного впливу держави на економічне життя суспільства. Дискусії ведуться лише навколо окремих деталей цієї проблеми — як здійснювати регулювання: безпосередньо чи опосередковано, які інструменти застосовувати, які цілі ставити — згладжувати циклічні коливання чи забезпечити зростання реальних обсягів ВВП, стабілізувати ціни чи знижувати безробіття, орієнтуватися на окремі з цих цілей чи одночасно на всі.

Для здійснення впливу на розвиток економіки держави розроб­ляють та здійснюють регулятивні заходи у різних її сферах: у виробництві, у сфері реалізації, у сфері інвестицій, у державних фінансах, на фінансовому ринку, у грошово-кредитній сфері. У сукупності ці заходи становлять загальноекономічну політику держави, яку умовно можна розділити на чотири складові:

структурна політика;

політика конкуренції;

соціальна політика;

кон’юнктурна політика.

Структурна політика передбачає надання державних субсидій або інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих чи найбільш перспективних регіонів (регіональна політика), чи певних галузей або виробництв (галузева політика), чи секторів та спрямувань розвитку: великий, середній та малий бізнес; традиційний та інноваційний бізнес; виробництва з низьким та високим ступенем обробки матеріальних ресурсів, з низьким та високим ступенем технологічності (секторіальна політика) та ін.

Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, спрямовані на забезпечення ринкового ціноутворення, вільного доступу на ринки всім підприємцям, особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена — в енергетиці, сільському господарстві тощо. Особливо складні та відповідальні завдання постають перед політикою конкуренції у зв’язку з проведенням у країні приватизації об’єктів державної власності.

Соціальна політика спрямована на зменшення соціальної нерівності, що неминуче виникає в умовах ринкової економіки, шляхом часткового перерозподілу доходів між членами суспіль­ства. Завдання соціальної політики певною мірою вирішуються через фіскально-бюджетний механізм, а також через формування і використання позабюджетних фондів соціального спрямування. Заходами соціальної політики держава має можливість зменшувати безробіття, підвищувати кваліфікацію робочої сили та продуктивність праці, впливаючи тим самим на темпи економічного зростання.

Крім названих, можна виділяти й інші складові загальноекономічної політики, зокрема інвестиційну, науково-технічну, зовнішньоторговельну, стандартизаційну та ін.

Усі названі складові загальноекономічної політики мають таку спільну характерну ознаку, як переважно прямий характер впливу на економічні процеси, що забезпечує їм високу оперативність та дієвість.

Кон’юнктурна політика включає сукупність регулятивних заходів щодо впливу на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Завдяки цьому кон’юнктурна політика відрізняється переважно опосередкованим впливом на економічні і соціальні процеси, а результативність цього впливу менш оперативна і дієва.

За характером впливу на поведінку економічних суб’єктів кон’юнктурна політика не є внутрішньо єдиною. За цією ознакою в ній виділяються:

фіскально-бюджетна політика;

грошово-кредитна (монетарна) політика;

заходи прямого впливу.

Отже, грошово-кредитна політика є елементом кон’юнктурної політики і через неї входить до структури загальноекономічної політики держави (рис. 9.3).

Головним завданням кон’юнктурної політики є забезпечення рівномірного розвитку економіки через згладжування коливань у кон’юнктурних процесах із метою досягнення загальноекономічної рівноваги та зростання обсягів виробництва. Таке згладжування може забезпечуватися засобами як монетарної, так і фіскаль­но-бюджетної політики, або обома одночасно. Механізм взаємо­зв’язку монетарної та фіскально-бюджетної політики як складових кон’юнктурної політики показано на рис. 9.4.

Взаємозв’язок засобів фіскально-бюджетної та монетарної політики виявляється передусім у спільності цілей окремих їхніх груп. Так, пожвавлення ринкової кон’юнктури через підвищення сукупного попиту може бути забезпечене двома методами монетарної політики (зниженням облікової ставки та збільшенням пропозиції грошей) і двома методами фіскальної політики (зростанням бюджетних видатків та скороченням податків). Стримування ринкової кон’юнктури досягається зменшенням сукупного попиту під впливом тих самих чотирьох засобів (по два з кожного боку), але протилежного спрямування.

Крім спільності цілей, взаємозв’язок між засобами фіскальної та монетарної політики виявляється також у зв’язках механізмів їхньої дії. Так, зниження облікової ставки як складової монетарної політики зумовлює відносне зростання дохідності державних цінних паперів та збільшення надходжень до бюджету від їх реалізації. Це, у свою чергу, сприяє зростанню бюджетних видатків або ж скороченню рівня оподаткування як факторів впливу на ринкову кон’юнктуру з боку фіскальної політики.

Наявність спільних цілей та зв’язку між механізмами фіскально-бюджетної та монетарної політики спричинюють на практиці «проблему вибору» та проблему «паралельного ефекту», тобто можливий вплив заходів фіскально-бюджетної політики на результативність монетарних заходів, і навпаки.

Вирішення «проблеми вибору» фіскально-бюджетних чи монетарних заходів впливу вимагає чіткого визначення переваг і недоліків кожної з цих складових кон’юнктурної політики.

Зазвичай до переваг заходів фіскально-бюджетної політики відносять:

більш прямий і відчутний вплив на активність економічних суб’єктів порівняно з заходами монетарної політики;

більша передбачуваність реакції ринкової кон’юнктури порівняно з монетарними заходами;

коротший часовий лаг прояву результатів впливу на економічні процеси, ніж у монетарних заходів.

На противагу цим перевагам формулюються недоліки заходів монетарної політики: більша опосередкованість впливу, більш слабка відчутність і передбачуваність впливу, великий часовий лаг.

Насправді ці переваги та недоліки — суто абстрактні і на практиці не проявляються. Будь-які зміни в оподаткуванні чи в бюджетному фінансуванні вимагають внесення відповідних змін до чинного законодавства, а це, як правило, потребує тривалого часу. Нерідко зниження чи підвищення податків обговорюється урядами та парламентами роками, перш ніж реалізуються в законодавчі норми

. Це повністю нівелює лагову перевагу і пов’язані з нею інші переваги фіскально-бюджетної політики.

Зате такі недоліки фіскально-бюджетного регулювання, як без­еквівалентність, нормативно-правовий характер, обмежені стимулятивні можливості повністю проявляються на практиці і свідчать про переваги монетарного регулювання, яке цих рис позбавлене. Тому при виборі методів опосередкованого впливу на кон’юн­ктуру ринку перевага повинна віддаватися грошово-кредитним, а не фіскально-бюджетним засобам.

Не менш актуальною є і проблема «паралельного ефекту». Надмірна участь бюджетного механізму у формуванні сукупного попиту призводить до зниження ролі грошово-кредитного механізму в межах кон’юнктурної політики, послаблення його стимулюючого впливу на розвиток виробництва.

Таке «витіснення» грошово-кредитного механізму бюджетним з кон’юнктурної політики в Україні мало місце в 1996—1998 рр., коли для покриття надмірних бюджетних витрат відволікалася з фінансового ринку переважна маса грошових ресурсів, а для потреб кредитування їх не вистачало.

Подібне «витіснення» кредитного механізму можливе й опосередковано — через надмірне оподаткування економічних суб’єктів, унаслідок чого знижується їх кредитоспроможність та звужуються можливості банків впливати на формування сукупного попиту через розширення кредитування. Свої вільні ресурси вони змушені розміщувати в інші сфери — в державні цінні папери, в міжбанківські кредити та депозити, в тому числі закордонні, та ін.

Така ситуація спостерігалася в Україні в 1999—2002 рр., коли податковий тиск все зростав, а фінансовий стан суб’єктів господарювання був незадовільним — біля 50 % їх працювало збитково. Тому банки накопичували вільні резерви і змушені були розміщувати їх у депозитні сертифікати НБУ, незважаючи на їх низьку дохідність, у державні цінні папери попри їх високу ризиковість, продавати на ринку МБК під надмірно низькі проценти та ін.

Зауважимо, що після того, як в Україні розпочалося широке обговорення, а потім було прийнято рішення про істотне зниження оподаткування населення, стало інтенсивно зростати кредитування банками фізичних осіб: у 2002 р. — у 2,3 раза, в 2003 р. — у 2,5 раза, а кредитування юридичних осіб, оподаткування яких відчутно не змінилося, зростало попередніми темпами — в 1,4 та 1,5 раза відповідно. Це могло бути зумовлено, поряд з іншими чинниками, і підвищенням кредитоспроможності домашніх господарств та зниженням ризиковості споживчого банківського кредитування.

Роль монетарної політики визначається тим, що вона є не просто однією зі складових регулятивної системи держави, а її ключовим елементом з огляду на результативність впливу на економіку. Держава може регулювати основні економічні процеси й немонетарними заходами (адміністративними, фіскальними тощо) і досягати прийнятних результатів, особливо на короткострокових проміжках часу. Про це переконливо свідчить досвід Радянського Союзу та інших країн із командно-адміністративною системою господарювання. Однак широке застосування адміністративних методів стримує ринкові процеси, позбавляє економіку внутрішньої здатності до саморегуляції, робить її повністю залежною від вольових рішень державних структур, тобто неринковою. Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню регульованість її державою.

Ідеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикції чи експансії) вдається достатньо згладити циклічні коливання, щоб стабілізувати на прийнятому рівні темпи економічного зростання, рівень цін та інфляцію. Така стабілізація є необхідною передумовою успішного функціонування всього ринкового механізму.

Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, при гальмуванні економічного спаду, запобіганні кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави.