1.1. Призначення і створення центральних банків

У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву — Банк Японії, Банк Франції. Центральні банки можуть мати різну форму власності:

державну (наприклад, Німецький федеральний банк, Банк Англії);

акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу (наприклад, Банк Японії);

акціонерну, — без участі держави у формуванні капіталу (наприклад, федеральні резервні банки у США).

Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

Центральні банки у їх сучасному розумінні були створені у ХХ ст., що пов’язано з процесом демонетизації золота. Демонетизація золота — поступовий процес втрати золотом функцій грошей. З початком Першої світової війни (1914—1918) країни, що воювали, припинили обмін національних грошових знаків (банкнот) на золото. Після Першої світової війни золотовалютний стандарт зберігся лише у США. Деякі країни відновили золотий стандарт, але в обмежених (усічених) формах — золотозливковій і золотодевізній. Емісійні банки відповідно до форми стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) на зливки золота (Англія, Франція) або на іноземну валюту (девізи), яка розмінювалася на золото (Німеччина, Австрія). У 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн.

Після Другої світової війни золотий монометалізм відновився, але в ще більш усіченій формі — золотодоларового стандарту. У внутрішньому обороті країн обмін національних грошей на золото не був відновлений. Зв’язок національних валют із золотом забезпечувався через надання можливості урядам і емісійним (центральним) банкам країн — членів Міжнародного валютного фонду обмінювати долари США, якими вони володіли, на зливки з золотого запасу США за фіксованою ціною 35 дол. за 1 трійську унцію золота. У 1971 р. США припинили обмін доларів на золото. Юридично демонетизацію золота було закріплено другою поправкою до Статуту МВФ. Зміни до Статуту МВФ були внесені на підставі угоди між країнами — членами МВФ, підписаної в 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і ратифікованої необхідною кількістю країн у 1978 р. Поправки до Статуту скасували офіційну ціну золота і золоті паритети. У сучасних умовах в усіх країнах в обігу перебувають лише неповноцінні гроші — паперові гроші й монети з неблагородних металів.

Демонетизація золота спричинила:

по-перше, перехід від системи обігу повноцінних грошей (саморегулівної системи)

 до системи обігу неповноцінних грошей, які не мають власної реальної вартості і не обмінюються на повноцінні гроші, зокрема на золото. Характерною рисою системи обігу повноцінних грошей був високий рівень стихійної саморегуляції грошового обороту, тобто забезпечення національної економіки необхідною та достатньою масою грошей. В умовах обігу неповноцінних грошей цей механізм перестає діяти і тому виникає потреба в регулюванні грошового обороту з боку дер-
жави;

по-друге, створення спеціального органу державного управ­ління — центрального банку, основним призначенням якого стала не тільки емісія грошових знаків, а й забезпечення регулювання їх обігу;

по-третє, запровадження особливого емісійного механізму (грошово-кредитної політики), який дає можливість узгоджувати емісію грошей зі зміною потреб економіки в платіжних засобах і завдяки якому держава в особі центрального банку має можливість активно впливати не тільки на грошово-кредитну сферу, а й на реальний сектор економіки.

Застосування суб’єктами економіки неповноцінних грошей
ґрунтується на їх вірі в можливість використання цих грошей
як купівельного і платіжного засобу. Держава в особі центра­льного банку бере на себе зобов’язання підтримувати цю віру
шляхом регулювання обороту грошей і забезпечення у такий
спосіб стабільної купівельної спроможності національних грошей.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни

 у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управ­ління державним боргом тощо. Поняття «центральні банки» почали застосовувати в теорії і на практиці починаючи з 20-х років ХХ ст.

Другий шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок ХХ ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у ХХ ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву — Банк Японії, Банк Франції. Центральні банки можуть мати різну форму власності:

державну (наприклад, Німецький федеральний банк, Банк Англії);

акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу (наприклад, Банк Японії);

акціонерну, — без участі держави у формуванні капіталу (наприклад, федеральні резервні банки у США).

Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

Центральні банки у їх сучасному розумінні були створені у ХХ ст., що пов’язано з процесом демонетизації золота. Демонетизація золота — поступовий процес втрати золотом функцій грошей. З початком Першої світової війни (1914—1918) країни, що воювали, припинили обмін національних грошових знаків (банкнот) на золото. Після Першої світової війни золотовалютний стандарт зберігся лише у США. Деякі країни відновили золотий стандарт, але в обмежених (усічених) формах — золотозливковій і золотодевізній. Емісійні банки відповідно до форми стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) на зливки золота (Англія, Франція) або на іноземну валюту (девізи), яка розмінювалася на золото (Німеччина, Австрія). У 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн.

Після Другої світової війни золотий монометалізм відновився, але в ще більш усіченій формі — золотодоларового стандарту. У внутрішньому обороті країн обмін національних грошей на золото не був відновлений. Зв’язок національних валют із золотом забезпечувався через надання можливості урядам і емісійним (центральним) банкам країн — членів Міжнародного валютного фонду обмінювати долари США, якими вони володіли, на зливки з золотого запасу США за фіксованою ціною 35 дол. за 1 трійську унцію золота. У 1971 р. США припинили обмін доларів на золото. Юридично демонетизацію золота було закріплено другою поправкою до Статуту МВФ. Зміни до Статуту МВФ були внесені на підставі угоди між країнами — членами МВФ, підписаної в 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і ратифікованої необхідною кількістю країн у 1978 р. Поправки до Статуту скасували офіційну ціну золота і золоті паритети. У сучасних умовах в усіх країнах в обігу перебувають лише неповноцінні гроші — паперові гроші й монети з неблагородних металів.

Демонетизація золота спричинила:

по-перше, перехід від системи обігу повноцінних грошей (саморегулівної системи)

 до системи обігу неповноцінних грошей, які не мають власної реальної вартості і не обмінюються на повноцінні гроші, зокрема на золото. Характерною рисою системи обігу повноцінних грошей був високий рівень стихійної саморегуляції грошового обороту, тобто забезпечення національної економіки необхідною та достатньою масою грошей. В умовах обігу неповноцінних грошей цей механізм перестає діяти і тому виникає потреба в регулюванні грошового обороту з боку дер-
жави;

по-друге, створення спеціального органу державного управ­ління — центрального банку, основним призначенням якого стала не тільки емісія грошових знаків, а й забезпечення регулювання їх обігу;

по-третє, запровадження особливого емісійного механізму (грошово-кредитної політики), який дає можливість узгоджувати емісію грошей зі зміною потреб економіки в платіжних засобах і завдяки якому держава в особі центрального банку має можливість активно впливати не тільки на грошово-кредитну сферу, а й на реальний сектор економіки.

Застосування суб’єктами економіки неповноцінних грошей
ґрунтується на їх вірі в можливість використання цих грошей
як купівельного і платіжного засобу. Держава в особі центра­льного банку бере на себе зобов’язання підтримувати цю віру
шляхом регулювання обороту грошей і забезпечення у такий
спосіб стабільної купівельної спроможності національних грошей.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни

 у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управ­ління державним боргом тощо. Поняття «центральні банки» почали застосовувати в теорії і на практиці починаючи з 20-х років ХХ ст.

Другий шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок ХХ ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у ХХ ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.