10.3. Політика рефінансування

Політика рефінансування — це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, — спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов’язаний з політикою рефінансування.

Сутність політики рефінансування у вузькому розумінні — це визначення і зміна центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування: способів рефінансування, цільового спрямування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру забезпечення, лімітування обсягів рефінансування, а також обсягів надання окремих позичок, установлення контингенту редисконтування векселів тощо. Таким чином, у вузькому розумінні політика рефінансування (а саме у такому розумінні вона розглядається у цьому підрозділі) передбачає вплив центрального банку на обсяг рефінансування комерційних банків не ціновими методами, а через управління процесом рефінансування.

У світовій практиці центральні банки використовують різні способи рефінансування комерційних банків. Основні з них: редисконтування векселів, надання ломбардних кредитів і проведення операцій «прямого репо».

Редисконтування

 (переврахування, переоблік) векселів — це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів. Це — один із найстаріших способів рефінансування, але останнім часом центральні банки розвинених країн активно його не застосовують. До створення Європейської системи центральних банків цей спосіб рефінансування комерційних банків використовував, і досить активно, Німецький федеральний банк (Бундесбанк). Так, в активах його балансу частка редисконтованих векселів становила 15—20 % (до вступу в Європейську систему центральних банків). Бундесбанк висував певні вимоги щодо якості векселів, і головною вимогою була надійність боргових забов’язань. Ураховуючи те, що це був найдешевший спосіб рефінансування, Бундесбанк установлював ліміти (квоти) редисконтування векселів для окремих комерційних банків (ураховуючи при цьому обсяг власного капіталу банку, структуру його кредитних вкладень), міг також обмежувати контингенти редисконтування, тобто визначати пріоритети щодо редисконтування векселів підприємств окремих галузей економіки. Таким чином, центральний банк мав можливість селективно впливати на політику комерційних банків щодо врахування векселів, заохочуючи їх до врахування векселів певних галузей економіки. У сучасних умовах, застосовуючи способи рефінансування, рекомендовані ЄЦБ, Бундесбанк не відмовляється і від проведення політики рефінансування, спрямованої на кредитування реального сектору економіки з урахуванням обсягу попиту на кредити й оцінки кредитного ризику. Так, Бундесбанк практикує надання кредитів комерційним банкам під забезпечення комерційними векселями, які були враховані банками, а також під заставу майнових прав, що з’явилися у банків у результаті укладення кредитних договорів між ними та позичальниками.

Ломбардні кредити центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів. Центральні банки використовують два методи надання кредитів — прямий і тендерний.

Прямий метод передбачає, що центральний банк надає кредит під оголошену офіційну процентну ставку (ломбардну) безпосередньо банку, який подав кредитну заявку.

Тендерний метод передбачає проведення центральними банками торгів, на яких кредитні заявки комерційних банків задовольняються виходячи із рівня запропонованої процентної ставки (ціновий тендер). Тендери поділяються на два типи:

за американською моделлю, яка передбачає задоволення заявок за процентними ставками, що пропонуються комерційними банками і дорівнюють або перевищують ставку відсікання, установлену центральним банком;

за голландською моделлю, яка передбачає, що всі заявки задовольняються за ставкою відсікання, визначеною центральним банком.

У світовій банківській практиці існують певні правила ломбардного кредитування, яких дотримуються центральні банки

:

вартість заставного забезпечення повинна перевищувати суму ломбардного кредиту;

право власності на депоновані цінні папери переходить до центрального банку, якщо кредити не погашаються в установлений строк;

центральні банки застосовують поправні коефіцієнти до номінальної вартості цінних паперів з метою уникнення втрат у разі зниження їх ринкової вартості;

ставка, за якою надаються ломбардні кредити, дістала назву ломбардної. Вона змінюється одночасно з офіційною (обліковою) процентною ставкою центрального банку і встановлюється ним на більш високому рівні, ніж офіційна (облікова);

ломбардні кредити — це, як правило, короткострокові кредити.

Рефінансування комерційних банків шляхом проведення операцій «прямого» репо — це відносно новий спосіб рефінансування, центральні банки почали його активно застосовувати у 80—90-ті роки ХХ ст. Цей спосіб рефінансування передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків з одночасним зобов’язанням комерційних банків на зворотну купівлю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

Способи рефінансування, що застосовуються центральними банками, розрізняються по країнах. Так, у США Федеральні резервні банки здійснюють рефінансування комерційних банків шляхом надання прямих ломбардних кредитів, які мають цільову спрямованість, під заставу державних цінних паперів. У межах Європейської системи центральних банків комерційні банки за певних умов (дотримання норм обов’язкового резервування і вимог національних органів банківського регулювання та нагляду) можуть користуватися нічними ломбардними кредитами (овернайт) через постійно діючу лінію рефінансування. Кредити надаються за найвищою процентною ставкою на грошовому ринку, яка оголошується Європейським центральним банком. Крім того, Європейський центральний банк щотижня проводить кредитний тендер, на якому комерційні банки можуть отримати короткостроковий ломбардний кредит строком до двох тижнів, а щомісяця проводиться тендер, на якому банки можуть отримати кредит строком до трьох місяців. І в США, і в Єврозоні застосовується такий інструмент рефінансування, як операції репо.

Різняться не тільки способи рефінансування комерційних банків по країнах, а й активність центральних банків різних країн щодо застосування цього інструменту грошово-кредитної політики. Наприклад, Федеральні резервні банки США його використовують неактивно. Про це свідчить певною мірою той факт, що заборгованість за наданими кредитами становить в активах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США менше 1 %. Такий підхід пояснюється добре розвинутим ринком цінних паперів у США й у зв’язку з цим застосуванням такого інструменту грошово-кредитної політики, як політика операцій на відкритому ринку. Інший приклад. Бундесбанк (Німецький федеральний банк) до створення ЄСЦБ проводив активну політику рефінансування комерційних банків. Заборгованість за редисконтованими векселями, наданими ломбардними кредитами і цінними паперами, придбаними на умовах операцій репо, становила понад 60 % в активах балансу банку.

Способи рефінансування, які застосовує Національний банк України, змінюються відповідно до цілей грошово-кредитної політики і ступеня розвитку ринкових методів регулювання грошового ринку.

На початку 90-х років НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав комерційним банкам на договірних засадах кредит під цільові програми виробничого характеру. Комерційні банки були зобов’язані спрямовувати кредит тільки на ті заходи, які передбачалися угодою з НБУ. Основна частина кредитів надавалась Національним банком за рішенням органів державної влади колишнім спеціалізованим державним банкам. Кредити спрямовувалися переважно на підтримку неефективного державного сектору економіки, і, як свідчить практика, значну кількість виданих таким чином кредитів так і не повернули.

Селективна політика адресного рефінансування комерційних банків — це спосіб адміністративного розподілу кредитів центрального банку. Така політика не є адекватною ринковій економіці.

У зв’язку з необхідністю запровадження ринкових інструментів управління грошовим ринком НБУ з середини 1994 р. розпочав проведення закритих кредитних аукціонів. Заявки комерційних банків задовольнялися виходячи з рівня запропонованої процентної ставки починаючи з найвищого рівня і далі у міру її спадання в межах визначеної НБУ суми пропозиції кредитів. На початку проведення аукціонів Національний банк надавав кредити без вимоги їх забезпечення і наражався у зв’язку з цим на значний кредитний ризик. Після запровадження ринку державних цінних паперів він почав надавати аукціонні кредити під забезпечення облігаціями внутрішньої державної позики. Проведення кредитних аукціонів забезпечувало, по-перше, доступ до кредитів Національного банку для всіх комерційних банків на рівних умовах

, по-друге, розподіл кредитів на ринкових засадах. Кредитні аукціони проводились НБУ до 1998 р.

У 1995 р. згідно з Указом Президента України «Про порядок надання в 1995 р. державної кредитної підтримки підприємствам» НБУ було рекомендовано до 20 % кредитної (безготівкової) емісії, визначеної Верховною Радою України, спрямовувати на кредитування комерційних банків через цільові кредитні аукціони. Проведення цільових аукціонів, по суті, було поверненням до селективної політики адресного рефінансування комерційних банків. Національний банк України через цільові аукціони надавав кредити підприємствам, перелік яких визначав уряд, на проведення заходів, пов’язаних із здійсненням програм санації та структурної перебудови підприємств. Кредит видавався на один рік під облікову ставку НБУ. Більшість кредитів через відсутність реальних заходів, спрямованих на здійснення структурних змін на підприємствах, вчасно не було повернуто.

Приблизно водночас Національний банк запровадив надання банкам стабілізаційного кредиту. Кредит надається на підтримку здійснення банком заходів фінансового оздоровлення, під заставу високоліквідних активів банку або під гарантію чи поруку фінансово стабільного банку, на визначений Правлінням НБУ строк.

З розвитком грошового ринку та становленням ринку державних цінних паперів НБУ почав використовувати способи рефінансування, які застосовуються у світовій банківській практиці. Так, з кінця 1995 р. для підтримки необхідної ліквідності комерційних банків та з метою подальшого стимулювання ринку державних цінних паперів НБУ ввів порядок рефінансування комерційних банків під заставу державних цінних паперів (ОВДП), тобто шляхом надання прямого ломбардного кредиту. Ломбардні кредити переважно видавалися на короткий строк — спочатку до 30 днів, а потім строк скоротили до 10 днів. У зв’язку з розбудовою ринку державних цінних паперів у 1997 р. виникла можливість застосування ще одного нового для української банківської системи способу рефінансування. Національний банк почав проводити операції з цінними паперами на умовах угоди «прямого» репо.

У зв’язку з фінансовою кризою в Україні, у тому числі і з кризою ринку державних цінних паперів у 1998 р., Національний банк був змушений змінити порядок рефінансування комерційних банків, адже основні способи рефінансування банків базувалися на використанні державних цінних паперів (ОВДП) як забезпечення кредитів.

У 1999 р. НБУ затвердив Положення «Про встановлення тимчасового переліку цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку України». Новий перелік застав включав:

облігації внутрішніх державних позик України;

облігації зовнішніх державних позик України;

кошти комерційних банків в іноземній валюті, які належать їм на правах власності та які перебувають на рахунках у банківських або кредитно-фінансових установах на території України і за її межами, а також майнові права на отримання цих коштів;

банківські метали;

гарантії та поручительства іноземних банків, які мають офіційний кредитний рейтинг, не нижчий за показник «А»;

нерухоме майно (у виняткових випадках) за умови наявності кваліфікованої експертної оцінки його вартості та ліквідності.

Крім того, НБУ у 1999 р. затвердив Положення про операції банків з векселями, яке передбачало порядок переврахування (редисконтування) Національним банком векселів, що були авальовані комерційними банками. У зв’язку з нерозвинутістю вексельного ринку редисконтування векселів, як спосіб рефінансування банків, так і не отримало розвитку в Україні.

Обсяг рефінансування комерційних банків у перші післякризові роки значно скоротився. У 1999 р. частка рефінансування у загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів становила 5,4 % проти 12,9 % у 1998 р., а в 2000 р. — 0,9 % (табл. 10.1).

Таблиця 10.1

МЕХАНІЗМИ ТА ОБСЯГИ РЕФІНАНСУВАННЯ
НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
(1997—2004 рр.), %

Джерело: Вісник Національного банку. — 1998. — № 2. — С. 51; Там само. — 1999. — № 2. — С. 41; Там само. — 2000. — № 2. — С. 59; Там само. — 2001. — № 2. — С. 22; Там само. — 2002. — № 2. — С. 38; Там само. — 2003. — № 2. — С. 51; Там само. — 2004. — № 2. — С. 64; Там само. — 2005. — № 1. — С. 67.

У 2001 р. у зв’язку з поступовою реанімацією ринку державних цінних паперів Національний банк України запровадив нові способи рефінансування комерційних банків, запозичивши досвід Європейського центрального банку (табл. 10.1):

надання кредитів шляхом проведення кредитних тендерів під забезпечення державними цінними паперами та векселями;

надання кредитів «овернайт» для миттєвої підтримки ліквідності банків через постійно діючу лінію рефінансування під забезпечення державними цінними паперами.

Одночасно із запровадженням нових способів рефінансування НБУ активізував рефінансування комерційних банків. У 2001 р. обсяг рефінансування значно збільшився порівнянно з 2000 р., а частка рефінансування у загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів зросла до 14,2 %.

Упродовж 2002—2003 рр. політика НБУ з рефінансування банків спрямовувалася на забезпечення зростаючого попиту на гроші з боку суб’єктів економіки, що було зумовлено прискоренням темпів економічного зростання. Обсяг рефінансування Націо­нальним банком України банків у 2003 р. становив 26,3 млрд грн проти 1,2 млрд грн у 2002 р., або зріс більше ніж у 20 разів (табл. 10.2). З метою нарощування обсягів рефінансування Національним банком України було вжито таких заходів:

розширено базу забезпечення кредитів, до якої включено облігації зовнішньої державної позики України, подвійні складські свідоцтва, іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації місцевих позик та корпоративні облігації, що вільно обертаються на ринку;

подовжено термін кредитів, які банки можуть отримати на середньострокових кредитних тендерах — до 365 днів;

збільшено розмір можливого надання тендерного кредиту при рефінансуванні під забезпечення державними цінними паперами до 100 % від їх балансової вартості;

передбачена можливість надання бланкового (без забезпечення) кредиту овернайт банкам, які отримали комплексну рейтингову оцінку «1» або «2» за рейтинговою системою CAMELS.

Таблиця 10.2

ДИНАМІКА РЕФІНАНСУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ
БАНКОМ УКРАЇНИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, 1999—2003 рр.

Джерело: Річний звіт НБУ за 1999 р. — С. 45—46; Річний звіт НБУ за 2000 р. — С. 50; Річний звіт НБУ за 2001 р. — С. 49—50; Річний звіт НБУ за 2002 р. — С. 41—42; Річний звіт НБУ за 2003. — С. 45.

Наприкінці 2002 р. Національний банк прийняв рішення про надання банкам довгострокових кредитів за обліковою процентною ставкою, а в 2003 р. розширив перелік застав, що беруться як забезпечення довгострокових кредитів. Рішення про довгострокове кредитування загалом суперечить світовій практиці діяльності центральних банків, котрі, як правило, надають банкам короткострокові кредити для підтримки їхньої ліквідності. Довгостро­кове кредитування банків слід розглядати, як вимушене і тимчасове рішення НБУ, пов’язане зі станом грошового ринку, який не виконує повністю притаманної йому перерозподільної функції, адже третина грошової маси перебуває поза банківською системою у формі готівки у національній валюті.

10.4. Процентна політика

Процентна політика центрального банку — це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною.

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб’єкти грошового ринку.

Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із головних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.

Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб’єктам економіки (позичальникам). Крім того, подорожчання кредитів центрального банку стримує попит на кредит з боку комерційних банків. У кінцевому підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансування, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним банком рівня облікової ставки має зворот­ний вплив. Воно стимулює зростання попиту на кредит з боку комерційних банків, веде до зростання обсягів рефінансування, збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей.

Через зміну пропозиції грошей процентна політика центрального банку впливає на ринкові процентні ставки, тобто на ставки за всіма іншими видами операцій на грошовому ринку. Так, розширення пропозиції грошей сприяє зниженню процентних ставок комерційних банків, що веде до зростання кредитних вкладень в економіку і стимулює у такий спосіб економічну активність, і навпаки.

Процентна політика центрального банку має вплив на динаміку кон’юнктури на ринку цінних паперів, а отже, і на дохідність цінних паперів. Так, підвищення центральним банком облікової ставки веде до зростання процентних ставок комерційних банків за кредитами і депозитами. У цих умовах для суб’єктів економіки (небанківський сектор) зростає привабливість розміщення коштів на депозитах у банках у зв’язку із збільшенням їх дохідності, а для банків зростає привабливість прямого кредитування суб’єктів економіки у зв’язку зі зростанням вартості кредитування. Під впливом наведених чинників попит на цінні папери скорочується, ринкова вартість цінних паперів має тенденцію до зниження, а дохідність цінних паперів — до зростання.

Зниження центральним банком облікової ставки спричиняє підвищення попиту на цінні папери, зростання їх ринкової вартості, а отже, зниження дохідності.

Процентна політика центрального банку впливає на динаміку обмінного курсу національної валюти через стимулювання припливу або ж відпливу короткострокових капіталів, які переміщуються між країнами у пошуку найбільш прибуткового розміщення. Підвищення центральним банком облікової ставки стимулює приплив короткострокових капіталів у країну з тих країн, де облікова ставка нижча, і сприяє таким чином поліпшенню стану платіжного балансу і зростанню обмінного курсу національної валюти. У разі зниження центральним банком облікової ставки має місце відплив капіталів із країни у ті країни, де облікова ставка вища, що зумовлює падіння обмінного курсу національної валюти.

Центральні банки визначають рівень облікової ставки на основі аналізу поточного стану економіки і, зокрема, грошового ринку, перспектив його розвитку, а також з урахуванням цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Основний принцип, якого дотримуються центральні банки, визначаючи рівень облікової ставки, полягає у встановленні її на більш високому рівні відносно інфляції, тобто на позитивному рівні.

Облікова ставка центрального банку тісно пов’язана і взаємодіє з усіма процентними ставками грошового ринку, і насамперед з процентною ставкою за міжбанківськими кредитами. В умовах стабільної ситуації на грошовому ринку облікова ставка коливається в межах, близьких до рівня процентної ставки за міжбанківськими кредитами

. Співвідношення між цими ставками різниться по країнах, залежить від стану економіки, від політики, яку проводить центральний банк.

Наприклад, Європейський центральний банк установлює за кредитом «овернайт», яким комерційні банки єврозони можуть користуватись у межах постійно відкритої лінії рефінансування, найвищу процентну ставку на грошовому ринку. Мета такої процентної політики ЄЦБ полягає в обмеженні доступу до лінії рефінансування. Комерційні банки єврозони повинні розглядати кредит «овернайт» як останню можливість миттєвого регулювання своєї ліквідності. Федеральні резервні банки США видають кредити комерційним банкам за процентною ставкою, рівень якої часто буває нижчим за рівень процентної ставки за міжбанківськими кредитами (федеральної резервної ставки). Для того щоб обмежити доступ комерційних банків до емісійних кредитів, Федеральна резервна система визначає спеціальні правила, що регламентують кредитування, зокрема суму, регулярність виплат і термін погашення позичок для банків різної величини. Важливою умовою кредитування є те, що банки не мають права отримувати прибутки з кредитів, наданих Федеральними резервними банками. Таким чином ФРС обмежує доступ до емісійних кредитів на відміну від ЄЦБ не ціновими, а адміністративними методами.

Центральні банки застосовують процентну політику як своєрідний сигнал про свої наміри. Тобто, змінюючи рівень облікової ставки, вони сповіщають суб’єктів економіки про спрямованість майбутньої грошово-кредитної політики, що, у свою чергу, формує очікування в економіці, тобто спрацьовує «ефект оголошення». Отже, якщо центральний банк вирішує уповільнити темпи економічного зростання і має намір проводити політику грошово-кредитної рестрикції (політику дорогих грошей), то підвищення облікової ставки якраз і може просигналізувати про його наміри. Цей сигнал може допомогти уповільнити темпи економічного зростання, адже суб’єкти економіки очікуватимуть, що грошово-кредитна політика буде більш жорсткою і це визначатиме їх поведінку.

Процентна політика — це інструмент грошово-кредитної політики, адекватний ринковій економіці. Оцінюючи ефективність цього інструменту з позиції чинників, які були визначені у підрозд. 10.1, слід відзначити, що це — досить гнучкий інструмент регулювання, йому властива зворотність дії (тобто можливе як підвищення, так і зниження облікової ставки). Водночас результати застосування цього інструменту грошово-кредитної політики важко спрогнозувати, тобто важко точно визначити, яким чином (наскільки) треба змінити облікову ставку, щоб викликати бажані зміни у грошовій базі. Крім того, заходи процентної політики не завжди адекватні наміченим цілям. Наприклад, центральний банк може прийняти рішення про зниження облікової ставки з метою збільшення обсягів рефінансування і розширення грошової бази, але він не може змусити комерційні банки збільшити свої резерви шляхом рефінансування у централь­ному банку. Порівняно з операціями на відкритому ринку, за допомогою яких центральний банк має можливість оперативно, виходячи з власних намірів, змінювати грошову базу, процентна політика є менш значущим інструментом грошово-кредитної політики.

Регулювання грошового ринку в Україні через процентну політику Національного банку відбувалося досить складно. В умо­вах високих темпів інфляції, що супроводжували початкові стадії реформування національної економіки, грошово-кредитна політика, яку проводив Національний банк України (зокрема, його процентна політика), була фактором зростання пропозиції грошей та розкручування інфляційної спіралі.

У 1991—1994 рр. з дозволу Верховної Ради НБУ повністю фінансував дефіцит державного бюджету. Крім того, за завданням уряду він надавав кредити комерційним банкам для підтримки неефективної діяльності вітчизняних підприємств, більшість з яких була потенційними банкрутами. Кредити Національний банк надавав за пільговою процентною ставкою, що була нижчою від рівня облікової ставки, і тим більше нижчою від рівня інфляції. Так, у 1993 р. середня облікова ставка, установлена НБУ, дорівнювала 190 % річних, а фактична ставка, за якою Національний банк видавав кредити, — 68,5 % річних при рівні інфляції 10 156 %.

Поступова відмова від емісії грошей як джерела фінансування дефіциту державного бюджету, введення в дію ринкових механізмів рефінансування комерційних банків (запровадження кредитних аукціонів, відмова від адміністративного розподілу кредитів між банками), установлення облікової ставки на позитивному рівні відносно темпів інфляції, адміністративне регулювання процентних ставок комерційних банків — усі ці заходи дали змогу упродовж 1995—1997 рр. дещо сповільнити темпи зростання грошової маси та інфляції, знизити облікову ставку НБУ та процентні ставки комерційних банків. У 1997 р. облікова ставка (середня) була встановлена Національним банком на рівні 24,5 %, при рівні інфляції 10,1 %.

У 1998 р. у зв’язку з фінансовою кризою ситуація на грошовому ринку України різко погіршилася, що поставило під загрозу стабільність гривні. Національний банк України змушений був протягом року кілька разів підвищувати облікову ставку, в результаті чого вона зросла до 82 % на кінець року.

У 1999—2004 р. в Україні спостерігалася в цілому позитивна динаміка основних макроекономічних показників — зростання реального обсягу ВВП, сповільнення темпів інфляції, курсова стабільність. Ситуація, що склалася на грошовому ринку, дала змогу НБУ поступово знижувати облікову процентну ставку (табл. 10.3). Зниження облікової ставки зумовило і зниження процентної ставки за кредитами, наданими комерційними банками в реальний сектор економіки.

Проте, незважаючи на зусилля НБУ, вартість банківських кредитів все ще залишається високою і більше ніж удвічі перевищує облікову ставку НБУ. Повільне зниження процентної ставки за кредитами комерційних банків пояснюється такими факторами:

зберігалися високі ризики неповернення кредитів;

відносно висока інфляція;

акумуляція значних фінансових ресурсів на рахунках Держ­казначейства.

Таблиця 10.3

ДИНАМІКА ПРОЦЕНТНИХ СТАВОК НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ
УКРАЇНИ, КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ ТА ІНФЛЯЦІЇ В УКРАЇНІ

В Україні процентна політика Національного банку реалізується через установлення ним таких процентних ставок:

облікова ставка;

ставки, за якими НБУ надає кредити овернайт;

ставка рефінансування;

ставки, за якими НБУ проводить операції репо;

ставки, за якими НБУ проводить депозитні операції.

Облікова ставка є базовою процентною ставкою на грошовому ринку України. Національний банк України визначає її рівень, ураховуючи цілу низку макроекономічних та монетарних показників, основними з яких є:

фактичний та прогнозований рівень інфляції;

темпи економічного зростання;

фактичний та прогнозований обсяг грошової маси;

динаміка ринкових процентних ставок;

динаміка обмінного курсу національної валюти;

інфляційні або девальваційні очікування.

Національний банк установлює рівень облікової ставки, дотримуючись таких принципів:

облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо рівня інфляції;

облікова ставка — це засіб, за допомогою якого Національний банк установлює для суб’єктів грошового ринку орієнтир щодо вартості залучення та розміщення грошових коштів;

облікова ставка — це активний засіб реалізації Національним банком грошово-кредитної політики. На підставі облікової ставки НБУ визначає рівень усіх інших процентних ставок, за якими він здійснює рефінансування комерційних банків;

облікова ставка є найнижчою серед інших процентних ставок, за якими НБУ здійснює рефінансування банків.

Розмір облікової ставки розглядається Комітетом НБУ з монетарних питань і затверджується Правлінням Національного банку.

Процентні ставки, за якими надаються кредити «овернайт», Національний банк оголошує щоденно. За оголошеними ставками наступного робочого дня банки можуть отримати кредит «овернайт» для миттєвої підтримки їх ліквідності через постій-
но діючу лінію рефінансування. НБУ оголошує дві процентні
ставки:

за кредитами «овернайт», що надаються під забезпечення державними цінними паперами. Вона має бути не нижчою від облікової ставки НБУ плюс один процентний пункт;

за бланковими кредитами «овернайт». Вона має бути не нижчою, ніж облікова ставка НБУ плюс два процентні пункти.

Ставку рефінансування Національний банк України встановлює у разі проведення тендерів на розміщення кредитів. Порядок визначення ставки рефінансування залежить від типу тендера, через який НБУ здійснює рефінансування банків: кількісний чи процентний. При проведенні кількісного тендера Національний банк наперед установлює (фіксує) процентну ставку, за якою банки можуть одержувати кредит. При проведенні процентного тендера НБУ визначає рівень процентної ставки виходячи з попиту на кредит з боку комерційних банків, запропонованих ними ставок, стану грошового ринку та цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Ставка рефінансування не може бути нижчою, ніж облікова ставка НБУ.

Процентні ставки, за якими Національний банк України проводить операції репо, визначаються залежно від порядку проведення операцій. За умови безпосередньої домовленості з комерційним банком про проведення операцій репо Національний банк, визначаючи процентну ставку, орієнтується на облікову ставку, процентні ставки за кредитами і депозитами на міжбанківському ринку, на дохідність за державними цінними паперами. За умови проведення операцій «прямого» репо з іноземною валютою процентний дохід визначається виходячи з процентної ставки, яку оголошує НБУ за кредитами овернайт під забезпечення державними цінними паперами. Якщо ж Національний банк проводить тендер заявок банків на участь в операціях репо, то процентну ставку він визначає, відбираючи для задоволення ті заявки, які є для цього найбільш прийнятними за обсягами операцій або за ціновими параметрами (при проведенні операцій «прямого» репо — отримання більшого процентного доходу згідно з умовами, запропонованими в заявках, при проведенні операцій «зворотного» репо — зменшення своїх процентних витрат).

Процентні ставки, за якими Національний банк проводить депозитні операції з банками, визначаються залежно від порядку залучення коштів.

У разі залучення коштів банків шляхом емісії депозитних сертифікатів НБУ при проведенні аукціонів з розміщення сертифікатів визначає процентну ставку (ставку відсікання) виходячи з попиту на сертифікати з боку комерційних банків, запропонованих ними ставок, стану грошового ринку та цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Заявки банків на придбання сертифікатів Національний банк задовольняє починаючи з заявки з найменшою процентною ставкою.

Залучаючи кошти банків на депозитні рахунки шляхом укладення з ними депозитних договорів, Національний банк щоденно до 17 год. оголошує процентні ставки. За оголошеними ставками, що диференціюються залежно від строку депозитів, комерційні банки можуть наступного робочого дня розмістити кошти на депозитних рахунках у НБУ. Процентна ставка за депозитами овернайт є найважливішою процентною ставкою, що визначається Національним банком за своїми депозитними операціями.

В «Основних засадах грошово-кредитної політики на 2005 рік» зазначено, що Національний банк України продовжуватиме використання процентної політики, яка буде спрямовуватися на подальше зниження рівня процентних ставок банків з метою підвищення доступності банківських кредитів для більшої кількості суб’єктів господарювання.

Політика рефінансування — це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, — спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов’язаний з політикою рефінансування.

Сутність політики рефінансування у вузькому розумінні — це визначення і зміна центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування: способів рефінансування, цільового спрямування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру забезпечення, лімітування обсягів рефінансування, а також обсягів надання окремих позичок, установлення контингенту редисконтування векселів тощо. Таким чином, у вузькому розумінні політика рефінансування (а саме у такому розумінні вона розглядається у цьому підрозділі) передбачає вплив центрального банку на обсяг рефінансування комерційних банків не ціновими методами, а через управління процесом рефінансування.

У світовій практиці центральні банки використовують різні способи рефінансування комерційних банків. Основні з них: редисконтування векселів, надання ломбардних кредитів і проведення операцій «прямого репо».

Редисконтування

 (переврахування, переоблік) векселів — це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів. Це — один із найстаріших способів рефінансування, але останнім часом центральні банки розвинених країн активно його не застосовують. До створення Європейської системи центральних банків цей спосіб рефінансування комерційних банків використовував, і досить активно, Німецький федеральний банк (Бундесбанк). Так, в активах його балансу частка редисконтованих векселів становила 15—20 % (до вступу в Європейську систему центральних банків). Бундесбанк висував певні вимоги щодо якості векселів, і головною вимогою була надійність боргових забов’язань. Ураховуючи те, що це був найдешевший спосіб рефінансування, Бундесбанк установлював ліміти (квоти) редисконтування векселів для окремих комерційних банків (ураховуючи при цьому обсяг власного капіталу банку, структуру його кредитних вкладень), міг також обмежувати контингенти редисконтування, тобто визначати пріоритети щодо редисконтування векселів підприємств окремих галузей економіки. Таким чином, центральний банк мав можливість селективно впливати на політику комерційних банків щодо врахування векселів, заохочуючи їх до врахування векселів певних галузей економіки. У сучасних умовах, застосовуючи способи рефінансування, рекомендовані ЄЦБ, Бундесбанк не відмовляється і від проведення політики рефінансування, спрямованої на кредитування реального сектору економіки з урахуванням обсягу попиту на кредити й оцінки кредитного ризику. Так, Бундесбанк практикує надання кредитів комерційним банкам під забезпечення комерційними векселями, які були враховані банками, а також під заставу майнових прав, що з’явилися у банків у результаті укладення кредитних договорів між ними та позичальниками.

Ломбардні кредити центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів. Центральні банки використовують два методи надання кредитів — прямий і тендерний.

Прямий метод передбачає, що центральний банк надає кредит під оголошену офіційну процентну ставку (ломбардну) безпосередньо банку, який подав кредитну заявку.

Тендерний метод передбачає проведення центральними банками торгів, на яких кредитні заявки комерційних банків задовольняються виходячи із рівня запропонованої процентної ставки (ціновий тендер). Тендери поділяються на два типи:

за американською моделлю, яка передбачає задоволення заявок за процентними ставками, що пропонуються комерційними банками і дорівнюють або перевищують ставку відсікання, установлену центральним банком;

за голландською моделлю, яка передбачає, що всі заявки задовольняються за ставкою відсікання, визначеною центральним банком.

У світовій банківській практиці існують певні правила ломбардного кредитування, яких дотримуються центральні банки

:

вартість заставного забезпечення повинна перевищувати суму ломбардного кредиту;

право власності на депоновані цінні папери переходить до центрального банку, якщо кредити не погашаються в установлений строк;

центральні банки застосовують поправні коефіцієнти до номінальної вартості цінних паперів з метою уникнення втрат у разі зниження їх ринкової вартості;

ставка, за якою надаються ломбардні кредити, дістала назву ломбардної. Вона змінюється одночасно з офіційною (обліковою) процентною ставкою центрального банку і встановлюється ним на більш високому рівні, ніж офіційна (облікова);

ломбардні кредити — це, як правило, короткострокові кредити.

Рефінансування комерційних банків шляхом проведення операцій «прямого» репо — це відносно новий спосіб рефінансування, центральні банки почали його активно застосовувати у 80—90-ті роки ХХ ст. Цей спосіб рефінансування передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків з одночасним зобов’язанням комерційних банків на зворотну купівлю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

Способи рефінансування, що застосовуються центральними банками, розрізняються по країнах. Так, у США Федеральні резервні банки здійснюють рефінансування комерційних банків шляхом надання прямих ломбардних кредитів, які мають цільову спрямованість, під заставу державних цінних паперів. У межах Європейської системи центральних банків комерційні банки за певних умов (дотримання норм обов’язкового резервування і вимог національних органів банківського регулювання та нагляду) можуть користуватися нічними ломбардними кредитами (овернайт) через постійно діючу лінію рефінансування. Кредити надаються за найвищою процентною ставкою на грошовому ринку, яка оголошується Європейським центральним банком. Крім того, Європейський центральний банк щотижня проводить кредитний тендер, на якому комерційні банки можуть отримати короткостроковий ломбардний кредит строком до двох тижнів, а щомісяця проводиться тендер, на якому банки можуть отримати кредит строком до трьох місяців. І в США, і в Єврозоні застосовується такий інструмент рефінансування, як операції репо.

Різняться не тільки способи рефінансування комерційних банків по країнах, а й активність центральних банків різних країн щодо застосування цього інструменту грошово-кредитної політики. Наприклад, Федеральні резервні банки США його використовують неактивно. Про це свідчить певною мірою той факт, що заборгованість за наданими кредитами становить в активах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США менше 1 %. Такий підхід пояснюється добре розвинутим ринком цінних паперів у США й у зв’язку з цим застосуванням такого інструменту грошово-кредитної політики, як політика операцій на відкритому ринку. Інший приклад. Бундесбанк (Німецький федеральний банк) до створення ЄСЦБ проводив активну політику рефінансування комерційних банків. Заборгованість за редисконтованими векселями, наданими ломбардними кредитами і цінними паперами, придбаними на умовах операцій репо, становила понад 60 % в активах балансу банку.

Способи рефінансування, які застосовує Національний банк України, змінюються відповідно до цілей грошово-кредитної політики і ступеня розвитку ринкових методів регулювання грошового ринку.

На початку 90-х років НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав комерційним банкам на договірних засадах кредит під цільові програми виробничого характеру. Комерційні банки були зобов’язані спрямовувати кредит тільки на ті заходи, які передбачалися угодою з НБУ. Основна частина кредитів надавалась Національним банком за рішенням органів державної влади колишнім спеціалізованим державним банкам. Кредити спрямовувалися переважно на підтримку неефективного державного сектору економіки, і, як свідчить практика, значну кількість виданих таким чином кредитів так і не повернули.

Селективна політика адресного рефінансування комерційних банків — це спосіб адміністративного розподілу кредитів центрального банку. Така політика не є адекватною ринковій економіці.

У зв’язку з необхідністю запровадження ринкових інструментів управління грошовим ринком НБУ з середини 1994 р. розпочав проведення закритих кредитних аукціонів. Заявки комерційних банків задовольнялися виходячи з рівня запропонованої процентної ставки починаючи з найвищого рівня і далі у міру її спадання в межах визначеної НБУ суми пропозиції кредитів. На початку проведення аукціонів Національний банк надавав кредити без вимоги їх забезпечення і наражався у зв’язку з цим на значний кредитний ризик. Після запровадження ринку державних цінних паперів він почав надавати аукціонні кредити під забезпечення облігаціями внутрішньої державної позики. Проведення кредитних аукціонів забезпечувало, по-перше, доступ до кредитів Національного банку для всіх комерційних банків на рівних умовах

, по-друге, розподіл кредитів на ринкових засадах. Кредитні аукціони проводились НБУ до 1998 р.

У 1995 р. згідно з Указом Президента України «Про порядок надання в 1995 р. державної кредитної підтримки підприємствам» НБУ було рекомендовано до 20 % кредитної (безготівкової) емісії, визначеної Верховною Радою України, спрямовувати на кредитування комерційних банків через цільові кредитні аукціони. Проведення цільових аукціонів, по суті, було поверненням до селективної політики адресного рефінансування комерційних банків. Національний банк України через цільові аукціони надавав кредити підприємствам, перелік яких визначав уряд, на проведення заходів, пов’язаних із здійсненням програм санації та структурної перебудови підприємств. Кредит видавався на один рік під облікову ставку НБУ. Більшість кредитів через відсутність реальних заходів, спрямованих на здійснення структурних змін на підприємствах, вчасно не було повернуто.

Приблизно водночас Національний банк запровадив надання банкам стабілізаційного кредиту. Кредит надається на підтримку здійснення банком заходів фінансового оздоровлення, під заставу високоліквідних активів банку або під гарантію чи поруку фінансово стабільного банку, на визначений Правлінням НБУ строк.

З розвитком грошового ринку та становленням ринку державних цінних паперів НБУ почав використовувати способи рефінансування, які застосовуються у світовій банківській практиці. Так, з кінця 1995 р. для підтримки необхідної ліквідності комерційних банків та з метою подальшого стимулювання ринку державних цінних паперів НБУ ввів порядок рефінансування комерційних банків під заставу державних цінних паперів (ОВДП), тобто шляхом надання прямого ломбардного кредиту. Ломбардні кредити переважно видавалися на короткий строк — спочатку до 30 днів, а потім строк скоротили до 10 днів. У зв’язку з розбудовою ринку державних цінних паперів у 1997 р. виникла можливість застосування ще одного нового для української банківської системи способу рефінансування. Національний банк почав проводити операції з цінними паперами на умовах угоди «прямого» репо.

У зв’язку з фінансовою кризою в Україні, у тому числі і з кризою ринку державних цінних паперів у 1998 р., Національний банк був змушений змінити порядок рефінансування комерційних банків, адже основні способи рефінансування банків базувалися на використанні державних цінних паперів (ОВДП) як забезпечення кредитів.

У 1999 р. НБУ затвердив Положення «Про встановлення тимчасового переліку цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку України». Новий перелік застав включав:

облігації внутрішніх державних позик України;

облігації зовнішніх державних позик України;

кошти комерційних банків в іноземній валюті, які належать їм на правах власності та які перебувають на рахунках у банківських або кредитно-фінансових установах на території України і за її межами, а також майнові права на отримання цих коштів;

банківські метали;

гарантії та поручительства іноземних банків, які мають офіційний кредитний рейтинг, не нижчий за показник «А»;

нерухоме майно (у виняткових випадках) за умови наявності кваліфікованої експертної оцінки його вартості та ліквідності.

Крім того, НБУ у 1999 р. затвердив Положення про операції банків з векселями, яке передбачало порядок переврахування (редисконтування) Національним банком векселів, що були авальовані комерційними банками. У зв’язку з нерозвинутістю вексельного ринку редисконтування векселів, як спосіб рефінансування банків, так і не отримало розвитку в Україні.

Обсяг рефінансування комерційних банків у перші післякризові роки значно скоротився. У 1999 р. частка рефінансування у загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів становила 5,4 % проти 12,9 % у 1998 р., а в 2000 р. — 0,9 % (табл. 10.1).

Таблиця 10.1

МЕХАНІЗМИ ТА ОБСЯГИ РЕФІНАНСУВАННЯ
НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
(1997—2004 рр.), %

Джерело: Вісник Національного банку. — 1998. — № 2. — С. 51; Там само. — 1999. — № 2. — С. 41; Там само. — 2000. — № 2. — С. 59; Там само. — 2001. — № 2. — С. 22; Там само. — 2002. — № 2. — С. 38; Там само. — 2003. — № 2. — С. 51; Там само. — 2004. — № 2. — С. 64; Там само. — 2005. — № 1. — С. 67.

У 2001 р. у зв’язку з поступовою реанімацією ринку державних цінних паперів Національний банк України запровадив нові способи рефінансування комерційних банків, запозичивши досвід Європейського центрального банку (табл. 10.1):

надання кредитів шляхом проведення кредитних тендерів під забезпечення державними цінними паперами та векселями;

надання кредитів «овернайт» для миттєвої підтримки ліквідності банків через постійно діючу лінію рефінансування під забезпечення державними цінними паперами.

Одночасно із запровадженням нових способів рефінансування НБУ активізував рефінансування комерційних банків. У 2001 р. обсяг рефінансування значно збільшився порівнянно з 2000 р., а частка рефінансування у загальному обсязі випущених НБУ в обіг платіжних засобів зросла до 14,2 %.

Упродовж 2002—2003 рр. політика НБУ з рефінансування банків спрямовувалася на забезпечення зростаючого попиту на гроші з боку суб’єктів економіки, що було зумовлено прискоренням темпів економічного зростання. Обсяг рефінансування Націо­нальним банком України банків у 2003 р. становив 26,3 млрд грн проти 1,2 млрд грн у 2002 р., або зріс більше ніж у 20 разів (табл. 10.2). З метою нарощування обсягів рефінансування Національним банком України було вжито таких заходів:

розширено базу забезпечення кредитів, до якої включено облігації зовнішньої державної позики України, подвійні складські свідоцтва, іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації місцевих позик та корпоративні облігації, що вільно обертаються на ринку;

подовжено термін кредитів, які банки можуть отримати на середньострокових кредитних тендерах — до 365 днів;

збільшено розмір можливого надання тендерного кредиту при рефінансуванні під забезпечення державними цінними паперами до 100 % від їх балансової вартості;

передбачена можливість надання бланкового (без забезпечення) кредиту овернайт банкам, які отримали комплексну рейтингову оцінку «1» або «2» за рейтинговою системою CAMELS.

Таблиця 10.2

ДИНАМІКА РЕФІНАНСУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ
БАНКОМ УКРАЇНИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, 1999—2003 рр.

Джерело: Річний звіт НБУ за 1999 р. — С. 45—46; Річний звіт НБУ за 2000 р. — С. 50; Річний звіт НБУ за 2001 р. — С. 49—50; Річний звіт НБУ за 2002 р. — С. 41—42; Річний звіт НБУ за 2003. — С. 45.

Наприкінці 2002 р. Національний банк прийняв рішення про надання банкам довгострокових кредитів за обліковою процентною ставкою, а в 2003 р. розширив перелік застав, що беруться як забезпечення довгострокових кредитів. Рішення про довгострокове кредитування загалом суперечить світовій практиці діяльності центральних банків, котрі, як правило, надають банкам короткострокові кредити для підтримки їхньої ліквідності. Довгостро­кове кредитування банків слід розглядати, як вимушене і тимчасове рішення НБУ, пов’язане зі станом грошового ринку, який не виконує повністю притаманної йому перерозподільної функції, адже третина грошової маси перебуває поза банківською системою у формі готівки у національній валюті.

10.4. Процентна політика

Процентна політика центрального банку — це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною.

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб’єкти грошового ринку.

Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із головних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.

Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб’єктам економіки (позичальникам). Крім того, подорожчання кредитів центрального банку стримує попит на кредит з боку комерційних банків. У кінцевому підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансування, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним банком рівня облікової ставки має зворот­ний вплив. Воно стимулює зростання попиту на кредит з боку комерційних банків, веде до зростання обсягів рефінансування, збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей.

Через зміну пропозиції грошей процентна політика центрального банку впливає на ринкові процентні ставки, тобто на ставки за всіма іншими видами операцій на грошовому ринку. Так, розширення пропозиції грошей сприяє зниженню процентних ставок комерційних банків, що веде до зростання кредитних вкладень в економіку і стимулює у такий спосіб економічну активність, і навпаки.

Процентна політика центрального банку має вплив на динаміку кон’юнктури на ринку цінних паперів, а отже, і на дохідність цінних паперів. Так, підвищення центральним банком облікової ставки веде до зростання процентних ставок комерційних банків за кредитами і депозитами. У цих умовах для суб’єктів економіки (небанківський сектор) зростає привабливість розміщення коштів на депозитах у банках у зв’язку із збільшенням їх дохідності, а для банків зростає привабливість прямого кредитування суб’єктів економіки у зв’язку зі зростанням вартості кредитування. Під впливом наведених чинників попит на цінні папери скорочується, ринкова вартість цінних паперів має тенденцію до зниження, а дохідність цінних паперів — до зростання.

Зниження центральним банком облікової ставки спричиняє підвищення попиту на цінні папери, зростання їх ринкової вартості, а отже, зниження дохідності.

Процентна політика центрального банку впливає на динаміку обмінного курсу національної валюти через стимулювання припливу або ж відпливу короткострокових капіталів, які переміщуються між країнами у пошуку найбільш прибуткового розміщення. Підвищення центральним банком облікової ставки стимулює приплив короткострокових капіталів у країну з тих країн, де облікова ставка нижча, і сприяє таким чином поліпшенню стану платіжного балансу і зростанню обмінного курсу національної валюти. У разі зниження центральним банком облікової ставки має місце відплив капіталів із країни у ті країни, де облікова ставка вища, що зумовлює падіння обмінного курсу національної валюти.

Центральні банки визначають рівень облікової ставки на основі аналізу поточного стану економіки і, зокрема, грошового ринку, перспектив його розвитку, а також з урахуванням цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Основний принцип, якого дотримуються центральні банки, визначаючи рівень облікової ставки, полягає у встановленні її на більш високому рівні відносно інфляції, тобто на позитивному рівні.

Облікова ставка центрального банку тісно пов’язана і взаємодіє з усіма процентними ставками грошового ринку, і насамперед з процентною ставкою за міжбанківськими кредитами. В умовах стабільної ситуації на грошовому ринку облікова ставка коливається в межах, близьких до рівня процентної ставки за міжбанківськими кредитами

. Співвідношення між цими ставками різниться по країнах, залежить від стану економіки, від політики, яку проводить центральний банк.

Наприклад, Європейський центральний банк установлює за кредитом «овернайт», яким комерційні банки єврозони можуть користуватись у межах постійно відкритої лінії рефінансування, найвищу процентну ставку на грошовому ринку. Мета такої процентної політики ЄЦБ полягає в обмеженні доступу до лінії рефінансування. Комерційні банки єврозони повинні розглядати кредит «овернайт» як останню можливість миттєвого регулювання своєї ліквідності. Федеральні резервні банки США видають кредити комерційним банкам за процентною ставкою, рівень якої часто буває нижчим за рівень процентної ставки за міжбанківськими кредитами (федеральної резервної ставки). Для того щоб обмежити доступ комерційних банків до емісійних кредитів, Федеральна резервна система визначає спеціальні правила, що регламентують кредитування, зокрема суму, регулярність виплат і термін погашення позичок для банків різної величини. Важливою умовою кредитування є те, що банки не мають права отримувати прибутки з кредитів, наданих Федеральними резервними банками. Таким чином ФРС обмежує доступ до емісійних кредитів на відміну від ЄЦБ не ціновими, а адміністративними методами.

Центральні банки застосовують процентну політику як своєрідний сигнал про свої наміри. Тобто, змінюючи рівень облікової ставки, вони сповіщають суб’єктів економіки про спрямованість майбутньої грошово-кредитної політики, що, у свою чергу, формує очікування в економіці, тобто спрацьовує «ефект оголошення». Отже, якщо центральний банк вирішує уповільнити темпи економічного зростання і має намір проводити політику грошово-кредитної рестрикції (політику дорогих грошей), то підвищення облікової ставки якраз і може просигналізувати про його наміри. Цей сигнал може допомогти уповільнити темпи економічного зростання, адже суб’єкти економіки очікуватимуть, що грошово-кредитна політика буде більш жорсткою і це визначатиме їх поведінку.

Процентна політика — це інструмент грошово-кредитної політики, адекватний ринковій економіці. Оцінюючи ефективність цього інструменту з позиції чинників, які були визначені у підрозд. 10.1, слід відзначити, що це — досить гнучкий інструмент регулювання, йому властива зворотність дії (тобто можливе як підвищення, так і зниження облікової ставки). Водночас результати застосування цього інструменту грошово-кредитної політики важко спрогнозувати, тобто важко точно визначити, яким чином (наскільки) треба змінити облікову ставку, щоб викликати бажані зміни у грошовій базі. Крім того, заходи процентної політики не завжди адекватні наміченим цілям. Наприклад, центральний банк може прийняти рішення про зниження облікової ставки з метою збільшення обсягів рефінансування і розширення грошової бази, але він не може змусити комерційні банки збільшити свої резерви шляхом рефінансування у централь­ному банку. Порівняно з операціями на відкритому ринку, за допомогою яких центральний банк має можливість оперативно, виходячи з власних намірів, змінювати грошову базу, процентна політика є менш значущим інструментом грошово-кредитної політики.

Регулювання грошового ринку в Україні через процентну політику Національного банку відбувалося досить складно. В умо­вах високих темпів інфляції, що супроводжували початкові стадії реформування національної економіки, грошово-кредитна політика, яку проводив Національний банк України (зокрема, його процентна політика), була фактором зростання пропозиції грошей та розкручування інфляційної спіралі.

У 1991—1994 рр. з дозволу Верховної Ради НБУ повністю фінансував дефіцит державного бюджету. Крім того, за завданням уряду він надавав кредити комерційним банкам для підтримки неефективної діяльності вітчизняних підприємств, більшість з яких була потенційними банкрутами. Кредити Національний банк надавав за пільговою процентною ставкою, що була нижчою від рівня облікової ставки, і тим більше нижчою від рівня інфляції. Так, у 1993 р. середня облікова ставка, установлена НБУ, дорівнювала 190 % річних, а фактична ставка, за якою Національний банк видавав кредити, — 68,5 % річних при рівні інфляції 10 156 %.

Поступова відмова від емісії грошей як джерела фінансування дефіциту державного бюджету, введення в дію ринкових механізмів рефінансування комерційних банків (запровадження кредитних аукціонів, відмова від адміністративного розподілу кредитів між банками), установлення облікової ставки на позитивному рівні відносно темпів інфляції, адміністративне регулювання процентних ставок комерційних банків — усі ці заходи дали змогу упродовж 1995—1997 рр. дещо сповільнити темпи зростання грошової маси та інфляції, знизити облікову ставку НБУ та процентні ставки комерційних банків. У 1997 р. облікова ставка (середня) була встановлена Національним банком на рівні 24,5 %, при рівні інфляції 10,1 %.

У 1998 р. у зв’язку з фінансовою кризою ситуація на грошовому ринку України різко погіршилася, що поставило під загрозу стабільність гривні. Національний банк України змушений був протягом року кілька разів підвищувати облікову ставку, в результаті чого вона зросла до 82 % на кінець року.

У 1999—2004 р. в Україні спостерігалася в цілому позитивна динаміка основних макроекономічних показників — зростання реального обсягу ВВП, сповільнення темпів інфляції, курсова стабільність. Ситуація, що склалася на грошовому ринку, дала змогу НБУ поступово знижувати облікову процентну ставку (табл. 10.3). Зниження облікової ставки зумовило і зниження процентної ставки за кредитами, наданими комерційними банками в реальний сектор економіки.

Проте, незважаючи на зусилля НБУ, вартість банківських кредитів все ще залишається високою і більше ніж удвічі перевищує облікову ставку НБУ. Повільне зниження процентної ставки за кредитами комерційних банків пояснюється такими факторами:

зберігалися високі ризики неповернення кредитів;

відносно висока інфляція;

акумуляція значних фінансових ресурсів на рахунках Держ­казначейства.

Таблиця 10.3

ДИНАМІКА ПРОЦЕНТНИХ СТАВОК НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ
УКРАЇНИ, КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ ТА ІНФЛЯЦІЇ В УКРАЇНІ

В Україні процентна політика Національного банку реалізується через установлення ним таких процентних ставок:

облікова ставка;

ставки, за якими НБУ надає кредити овернайт;

ставка рефінансування;

ставки, за якими НБУ проводить операції репо;

ставки, за якими НБУ проводить депозитні операції.

Облікова ставка є базовою процентною ставкою на грошовому ринку України. Національний банк України визначає її рівень, ураховуючи цілу низку макроекономічних та монетарних показників, основними з яких є:

фактичний та прогнозований рівень інфляції;

темпи економічного зростання;

фактичний та прогнозований обсяг грошової маси;

динаміка ринкових процентних ставок;

динаміка обмінного курсу національної валюти;

інфляційні або девальваційні очікування.

Національний банк установлює рівень облікової ставки, дотримуючись таких принципів:

облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо рівня інфляції;

облікова ставка — це засіб, за допомогою якого Національний банк установлює для суб’єктів грошового ринку орієнтир щодо вартості залучення та розміщення грошових коштів;

облікова ставка — це активний засіб реалізації Національним банком грошово-кредитної політики. На підставі облікової ставки НБУ визначає рівень усіх інших процентних ставок, за якими він здійснює рефінансування комерційних банків;

облікова ставка є найнижчою серед інших процентних ставок, за якими НБУ здійснює рефінансування банків.

Розмір облікової ставки розглядається Комітетом НБУ з монетарних питань і затверджується Правлінням Національного банку.

Процентні ставки, за якими надаються кредити «овернайт», Національний банк оголошує щоденно. За оголошеними ставками наступного робочого дня банки можуть отримати кредит «овернайт» для миттєвої підтримки їх ліквідності через постій-
но діючу лінію рефінансування. НБУ оголошує дві процентні
ставки:

за кредитами «овернайт», що надаються під забезпечення державними цінними паперами. Вона має бути не нижчою від облікової ставки НБУ плюс один процентний пункт;

за бланковими кредитами «овернайт». Вона має бути не нижчою, ніж облікова ставка НБУ плюс два процентні пункти.

Ставку рефінансування Національний банк України встановлює у разі проведення тендерів на розміщення кредитів. Порядок визначення ставки рефінансування залежить від типу тендера, через який НБУ здійснює рефінансування банків: кількісний чи процентний. При проведенні кількісного тендера Національний банк наперед установлює (фіксує) процентну ставку, за якою банки можуть одержувати кредит. При проведенні процентного тендера НБУ визначає рівень процентної ставки виходячи з попиту на кредит з боку комерційних банків, запропонованих ними ставок, стану грошового ринку та цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Ставка рефінансування не може бути нижчою, ніж облікова ставка НБУ.

Процентні ставки, за якими Національний банк України проводить операції репо, визначаються залежно від порядку проведення операцій. За умови безпосередньої домовленості з комерційним банком про проведення операцій репо Національний банк, визначаючи процентну ставку, орієнтується на облікову ставку, процентні ставки за кредитами і депозитами на міжбанківському ринку, на дохідність за державними цінними паперами. За умови проведення операцій «прямого» репо з іноземною валютою процентний дохід визначається виходячи з процентної ставки, яку оголошує НБУ за кредитами овернайт під забезпечення державними цінними паперами. Якщо ж Національний банк проводить тендер заявок банків на участь в операціях репо, то процентну ставку він визначає, відбираючи для задоволення ті заявки, які є для цього найбільш прийнятними за обсягами операцій або за ціновими параметрами (при проведенні операцій «прямого» репо — отримання більшого процентного доходу згідно з умовами, запропонованими в заявках, при проведенні операцій «зворотного» репо — зменшення своїх процентних витрат).

Процентні ставки, за якими Національний банк проводить депозитні операції з банками, визначаються залежно від порядку залучення коштів.

У разі залучення коштів банків шляхом емісії депозитних сертифікатів НБУ при проведенні аукціонів з розміщення сертифікатів визначає процентну ставку (ставку відсікання) виходячи з попиту на сертифікати з боку комерційних банків, запропонованих ними ставок, стану грошового ринку та цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Заявки банків на придбання сертифікатів Національний банк задовольняє починаючи з заявки з найменшою процентною ставкою.

Залучаючи кошти банків на депозитні рахунки шляхом укладення з ними депозитних договорів, Національний банк щоденно до 17 год. оголошує процентні ставки. За оголошеними ставками, що диференціюються залежно від строку депозитів, комерційні банки можуть наступного робочого дня розмістити кошти на депозитних рахунках у НБУ. Процентна ставка за депозитами овернайт є найважливішою процентною ставкою, що визначається Національним банком за своїми депозитними операціями.

В «Основних засадах грошово-кредитної політики на 2005 рік» зазначено, що Національний банк України продовжуватиме використання процентної політики, яка буде спрямовуватися на подальше зниження рівня процентних ставок банків з метою підвищення доступності банківських кредитів для більшої кількості суб’єктів господарювання.