1.2. Теоретико-методологічні основи побудови системи макроекономічного рахівництва

Методологічну основу побудови системи макроекономічного рахівництва складають багато політекономічних теорій, концепцій та досліджень і розробок окремих вчених, зокрема, теорія трудової вартості, закон вартості, концепція маржиналізму, дослідження убуваючої ефективності та граничної корисності, попиту та пропозиції, простого та розширеного відтворення, концепція міжекономічного виробництва, теорія факторів виробництва, дослідження принципів обчислення національного доходу, оцінок неринкових послуг органів державного управління, концепція кінцевого та проміжного споживання, методи міжгалузевого балансу, концепція державного регулювання ринкової економіки та ін.

Теорія трудової вартості — це наукова концепція, яка визначає субстанцію та величину вартості товарів працею, яку витрачено на їх виробництво.

Наукова економічна думка після довгого та складного шляху досліджень дійшла висновку, що джерелом вартості є праця незалежно від її конкретної, корисної форми. На різних етапах розвитку економічна теорія надавала перевагу одному або іншому виду конкретної праці у якості джерела вартості товарів: меркантилісти — праці в експортних галузях економіки, у сфері обігу; В. Петті — у виробництві благородних металів; фізіократи (Ф. Кене) — у сільському господарстві; А. Сміт — у кожній галузі матеріального виробництва, віддаючи, проте, перевагу конкретній праці у сільському господарстві. Лише Д. Рікардо визначив вартість товарів працею, витраченою на їх виробництво, незалежно від її конкретної форми. Проте, Д. Рікардо також не робить свідомого розрізнення між конкретною і абстрактною працею. Тільки К. Маркс вперше визначив двоїсту природу праці товаровиробників, розуміння якої дозволило йому розробити наукову теорію трудової вартості. Заслуга К. Маркса, зокрема, полягає у тому, що він показав, що двоїста природа товару випливає із двоїстого характеру праці товаровиробників, коли в одному й тому ж процесі виробництва конкретною працею (як корисною формою праці) створюється споживна вартість, а абстрактною працею — вар­тість товару.

Поряд із теорією трудової вартості великого значення у розвитку методології СНР набув так званий маржиналізм. Це один із методологічних принципів, що його застосовують в системі макроекономічних розрахунків та обґрунтувань. Сутність його полягає у використанні концепції граничної корисності для визначення величини вартості, а також у застосуванні кількісного аналізу, понять межі функцій та економічних моделей для дослідження економічного процесу як складної взаємодії різних факторів, обґрунтування оптимального розвитку економіки та розробки методів державного регулювання та прогнозування.

Перші спроби запровадження маржинального аналізу в економіч­ну теорію було зроблено у середині 19 ст. (А. Курно, Г. Госсен).

Представники австрійської школи — суб’єктивісти (К. Менгер, Ф. Визер, Є. Бем-Баверк) використовували маржиналістську концепцію граничної корисності для визначення величини вартості. За їхньою думкою, послідовне збільшення однакових величин запасу якогось блага, що знаходиться у розпорядженні суб’єкта, за відповідною точкою супроводжується прогресуючим зменше­нням одиниці корисності цього блага. Корисність останньої одиниці запасу або гранична корисність блага й визначає величину його вартості.

Конкретний математичний апарат аналізу граничних величин інтенсивно розробляли та використовували у дослідженнях економічних процесів представники математичної школи (Л. Вальрас, В. Парето, У. Джевонс, Дж. Б. Кларк). Досліджуючи концепції убуваючої корисності, доходності, факторів виробництва, витрат виробництва та ін., Дж. Б. Кларк створив теорію граничної продуктивності, яка дозволила йому розглянути закони виробництва, розподілу, обміну та споживання з точки зору єдиних маржина­лістських методологічних позицій та визначити і обґрунтувати такі економічні категорії, як прибуток, заробітна плата та ін., виходячи із принципів граничної корисності відповідних факторів виробництва — праці, капіталу та ін.

У другій половині ХХ ст. маржиналісти (Г. Шульц, Ч. Кобб, П. Дуглас та ін.) широко використовували економічні моделі для аналізу еластичності попиту і обґрунтування оптимуму розвитку макроекономічних процесів на основі переходу від дослідження ізольованих господарських структур до аналізу і прогнозування агрегованих макровеличин (ВВП, ВНД, зайнятість і безробіття та ін.), до розробки проблем і методів державного регулювання економіки.

Теоретичною основою для побудови системи макроекономічного рахівництва також є визначення, зміст та практичне застосування так званої тріади фундаментальних економічних законів — убуваючої ефективності, попиту і пропозиції та убуваючої корисності.

Технологічний спосіб з’єднання факторів виробництва характеризується відповідним набором виробничих ресурсів, з одного боку, і виробленням продукції — з іншого. Взаємозв’язок між виробленою продукцією і факторами виробництва характеризується за допомогою показників економічної ефективності як відношення обсягу продукції на одиницю обсягів виробничих ресурсів. Це дозволяє визначити внесок кожного виду виробничих ресурсів у приріст виробленого продукту.

Розгляд технологічного способу з’єднання факторів виробництва з урахуванням їхньої ефективності дозволяє сформулювати закон убуваючої ефективності (його відкриття і формулювання належить Т. Мальтусу). Сутність цього закону у тому, що кожний додатковий приріст одного із факторів виробництва при фіксованих значеннях інших факторів призводить до убуваючого приросту продукту.

Пропорції процесу реалізації регулюються за допомогою закону попиту і пропозиції, заслуга теоретичної розробки якого належить А. Маршаллу. Економічний зміст цього закону полягає у тому, що процес реалізації забезпечується за умови досягнення рівноваги між платоспроможним попитом і пропозицією при певному рівні ринкових цін, що досягається за допомогою механізму вільного ціноутворення.

Пропорції процесу споживання регулюються законом убуваючої корисності, який обґрунтував Ж.-Б. Сей. Сутність його полягає у тому, що насичення суспільної потреби або збільшення споживання нових порцій одного й того ж продукту призводить до того, що його загальна корисність зменшується, тобто зростає уповільнено.

Методологія систем макроекономічного рахівництва спирається на деякі науково обґрунтовані концепції політекономічного характеру. Одна з таких концепцій визначає зміст та межі економічного виробництва. Ця концепція є однією із центральних в економічній науці. Вона визначає ті галузі економічної діяльності, де створюється вартість та національний доход. Ця концепція має історичний характер. Вона змінювалася разом із розвитком суспільства та продуктивних сил. Коли, наприклад, сільське господарство було провідною галуззю економіки, з’явилася теорія фізіократів на чолі з Франсуа Кене. Вони вважали, що економічне виробництво охоплює тільки сільське господарство і видобувну промисловість, оскільки у цих галузях економіки відбувається відчуження від природи матеріальної субстанції. В інших галузях економіки, за думкою фізіократів, відбувається лише зміна форми продуктів, вироблених у сільському господарстві та видобувній промисловості. Неспроможність даної теорії стала очевидною в період розвитку капіталізму, коли швидкими темпами почала розвиватися обробна промисловість. У цей період А. Сміт сформулював концепцію матеріального виробництва, згідно з якою сфера економічного виробництва містить усі галузі, які виробляють товари (матеріальні блага). За думкою А. Сміта, ді­яльність з надання послуг має невиробничий характер і її не слід включати до економічного виробництва.

Теоретична концепція А. Сміта була схвально сприйнята К. Мар­ксом, а пізніше її було взято на озброєння радянськими політекономами як істину в останній інстанції. Вона, зокрема, була покладена в основу методології складання балансу народного господарства (БНГ), що розроблявся в СРСР та інших соціалістичних країнах як система макроекономічного рахівництва. Виключення послуг зі сфери економічного виробництва відображало також недостатній рівень розвитку сфери послуг і приорітети в економічній політиці, тобто розвиток матеріального виробництва проголошувався головною метою економічного розвитку.

Проте ще 300 років тому В. Петті стверджував, що з часом доля послуг повинна і буде зростати. Ця закономірність отримала підтвердження і має універсальний характер. Тому сучасна теорія економічного виробництва включає у визначення сфери економічного виробництва усі види економічної діяльності, пов’язані з виробництвом товарів і послуг, у тому числі й нематеріальні послуги, які є результатом діяльності невиробничої сфери. Цю концепцію покладено в основу методології СНР за одним винятком, яке стосується діяльності домашніх господарок по приготуванню їжи, підтриманню житла у чистоті, вихованню дітей та ін.

В новій СНР 1993 р. економічне виробництво охоплює також тіньову економіку, тобто виробництво звичайних товарів та послуг, що здійснюється підпільним чином з метою приховання доходів від оподаткування, і виробництво юридично позазаконних товарів і послуг (наркотики, проституція). Не включається до економічного виробництва сам факт володіння активами, навіть якщо це іноді приносить доход. Наприклад, приріст вартості активів внаслідок інфляції не розглядається як результат виробництва і не враховується у складі національного доходу. Не включається до економічного виробництва результат природного приросту рослин і тварин, яке відбувається без участі людини.

Отже сфера економічного виробництва включає такі види діяльності:

виробництво товарів як для реалізації, так і для власного споживання та нагромадження;

виробництво нефінансових послуг з метою реалізації;

діяльність фінансових установ (банків, страхових компаній), пов’язану із наданням послуг посередникам;

діяльність органів державного управління, які надають неринкові колективні (суспільству в цілому) та індивідуальні (домогосподарствам) послуги;

діяльність некомерційних громадських організацій, які обслуговують домогосподарства;

діяльність оплачуваної домашньої прислуги;

житлові послуги, які надаються власниками житла, квартир для власного споживання.

Інша концепція політекономічного характеру, що її покладено в основу методології СНР — це теорія факторів виробництва, відповідно до якої вартість товарів створюється не тільки працею найманих працівників, але й іншими факторами виробництва (земля, капітал) і визначається сумою відповідних видів доходів — земельної ренти, заробітної плати, прибутку тощо. Колись В. Петті казав, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Пізніше він додав до цієї формули також й капітал.

Важливу роль у методології макроекономічного рахівництва мало також теоретичне положення політекономії, яке до недавнього часу називали «догмою Сміта». Проте, ствердження А. Сміта, що вартість товару визначається сумою трьох видів доходу — заробітної плати, прибутку і земельної ренти — є основою теорії факторів виробництва. Ця теорія отримала свій розвиток у працях Ж.-Б. Сея та інших дослідників. На цю теорію спирається увесь аналіз формування вартості у системах національного рахівництва, зокрема в СНР. Зауважимо, що в останній час економічна теорія і практика дещо трансформували зміст і перелік факторів виробництва і відповідно доходів, що формують вартість товарів і послуг. До основних факторів виробництва (земля, праця, капітал) додані такі фактори, як підприємництво, держава (див. рис. 1.1).

За факторною вартістю до недавнього часу здійснювалися оцінки ВВП і ВНД. Вони і зараз використовуються деякими країнами (США, Велика Британія, Німеччина та ін.). Проте нова СНР 1993 р. не передбачає оцінки макроекономічних показників за факторною вартістю, а пропонує використовувати для цього ринкові ціни, які відрізняються від факторної вартості на сальдо податків на виробництво та імпорт і субсидії. Нова СНР уникає явного посилання на фактори виробництва, використовуючи для цього категорію «первинних доходів». Первинні доходи — це доходи, які отримують суб’єкти економічної діяльності у процесі первинного розподілу створеної вартості. Одержувачами первинних доходів є не тільки домашні господарства, підприємства і корпорації, але й органи державного управління (у формі податків на виробництво та імпорт). Така інтерпретація первинних доходів свідчить про те, що органи державного управління (тобто держава) є окремим фактором виробництва.

Значний внесок у розробку теоретико-методологічних основ національного рахівництва зробив англійський економіст
Дж. М. Кейнс. Він обґрунтував ідею і методи державного регулювання економіки у найбільш чіткій і послідовній формі, визначив деякі принципи формування системи інформації, необхідної для аналізу та регулювання економіки на макрорівні органами державного управління. Цю систему інформації він уявляв у вигляді взаємопов’язаних макроекономічних змінних, таких як суспільний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., і показав, що держава, впливаючи на одні змінні, може добиватися зміни у потрібному напрямку інших змінних. Ідея вивчення взаємозв’язку між деякими макроекономічними змінними є однією з основних у формуванні СНР. Її було чітко показано Кейнсом у його так званому мультиплікаторі, який пов’язує зростання інвес­тицій і ВВП та ВНД.

Великий внесок у розвиток методології системи макроекономічного рахівництва зробили також вчені А. Маршалл, К. Кларк, С. Кузнец, Р. Стоун, В. Леонт’єв та ін. Зокрема, американський економіст українського походження С. Кузнец сформулював прин­ципи обчислення національного доходу, дав оцінку неринкових послуг органів державного управління, концепцій кінцевого і про­міжного споживання та інших методологічних положень СНР.

Важливий напрямок економічної науки, що вплинув на розвиток національного рахівництва, пов’язаний з ім’ям російського вченого В. Леонт’єва. Він розробив метод міжгалузевого балансу, за допомогою якого досліджуються зв’язки між галузями економіки, а також між такими змінними, як проміжне споживання, ва­ловий випуск, кінцевий попит та ін. Заслуга В. Леонт’єва полягала у тому, що він виконав математичний опис основних співвідношень міжгалузевого балансу, сформулював ряд математичних рівнянь, які відкрили можливість не тільки для точного виміру фактично погоджених зв’язків, але й для використання міжгалузевого балансу в регулюванні та прогнозуванні економіки. Рівняння В. Леонт’єва сприяли широкому застосуванню у макроеконо­мічних розрахунках ЕОМ. Зараз методологія міжгалузевого балансу є органічною часткою макроекономічного рахівництва, а його основні показники чітко зкоординовані з СНР.

Методологія макроекономічного рахівництва ґрунтується також на певних постулатах, які визначають підходи щодо обробки й упорядкування інформації з метою виявлення важливих результатів і пропорцій економічного розвитку. Найважливішими з цих постулатів є такі.

У СНР здійснюється розмежування між потоками і запасами. Потоки — це показники, які характеризують величини (обсяги) тих або інших процесів за певний проміжок часу, наприклад, виробництво, купівля товарів, виплата заробітної плати тощо. Запаси — це показники, що характеризують наявність ресурсів за станом на певну дату, наприклад, наявність основних фондів на початок року, стан грошової готівки на початок місяця та ін. Показники потоків і запасів пов’язані між собою: величина запасу на кінець періоду дорівнює величині запасу на початок періоду плюс потік, що характеризує надходження даного ресурсу до запасів, мінус вилучення даного ресурсу із запасів.

Треба відрізняти рух потоків товарів і послуг від руху доходів і реєструвати їх відповідно в окремих таблицях і рахунках.

Розмежування потребує кінцева і проміжна продукція. Кінцева продукція — це продукція, яка використовується для кінцевого споживання, інвестування або експорту. Проміжна продукція — це продукція, яка використовується для виробничого споживання, тобто це вартість витрачених у виробництві предметів праці: сировини, матеріалів, палива, енергії, а також виробничих послуг. Проведення цього розрізнення (розмежування) є важливим тому, що вартість кінцевих продуктів включає вартість проміжних товарів і товарів, витрачених на їх виробництво. Воно є необхідним для більш точного визначення результатів економічної діяльності без повторного урахування. Зрозуміло, що фізичні характеристики продукту не завжди є достатніми для віднесення товару до проміжної чи кінцевої продукції. Наприклад, борошно, куплене хлібозаводом, — це проміжна продукція, проте те ж саме борошно, куплене домашньою господаркою для власного спо­живання, — це кінцева продукція. Отже, класифікувати всі продукти на дві названі групи можна лише на підставі даних про їх фактичне використання.

Розмежування між доходами, отриманими від виробництва товарів та послуг, і доходами від перерозподільчих операцій є необхідним для того, щоб уникнути повторного урахування при обчисленні валового (чистого) національного доходу.

Нарешті, розмежування між поточними й одноразовими (капітальними) витратами означає, що поточні та капітальні витрати слід реєструвати в різних рахунках і таблицях, а механічне додавання цих витрат є неприйнятним.

Методологічну основу побудови системи макроекономічного рахівництва складають багато політекономічних теорій, концепцій та досліджень і розробок окремих вчених, зокрема, теорія трудової вартості, закон вартості, концепція маржиналізму, дослідження убуваючої ефективності та граничної корисності, попиту та пропозиції, простого та розширеного відтворення, концепція міжекономічного виробництва, теорія факторів виробництва, дослідження принципів обчислення національного доходу, оцінок неринкових послуг органів державного управління, концепція кінцевого та проміжного споживання, методи міжгалузевого балансу, концепція державного регулювання ринкової економіки та ін.

Теорія трудової вартості — це наукова концепція, яка визначає субстанцію та величину вартості товарів працею, яку витрачено на їх виробництво.

Наукова економічна думка після довгого та складного шляху досліджень дійшла висновку, що джерелом вартості є праця незалежно від її конкретної, корисної форми. На різних етапах розвитку економічна теорія надавала перевагу одному або іншому виду конкретної праці у якості джерела вартості товарів: меркантилісти — праці в експортних галузях економіки, у сфері обігу; В. Петті — у виробництві благородних металів; фізіократи (Ф. Кене) — у сільському господарстві; А. Сміт — у кожній галузі матеріального виробництва, віддаючи, проте, перевагу конкретній праці у сільському господарстві. Лише Д. Рікардо визначив вартість товарів працею, витраченою на їх виробництво, незалежно від її конкретної форми. Проте, Д. Рікардо також не робить свідомого розрізнення між конкретною і абстрактною працею. Тільки К. Маркс вперше визначив двоїсту природу праці товаровиробників, розуміння якої дозволило йому розробити наукову теорію трудової вартості. Заслуга К. Маркса, зокрема, полягає у тому, що він показав, що двоїста природа товару випливає із двоїстого характеру праці товаровиробників, коли в одному й тому ж процесі виробництва конкретною працею (як корисною формою праці) створюється споживна вартість, а абстрактною працею — вар­тість товару.

Поряд із теорією трудової вартості великого значення у розвитку методології СНР набув так званий маржиналізм. Це один із методологічних принципів, що його застосовують в системі макроекономічних розрахунків та обґрунтувань. Сутність його полягає у використанні концепції граничної корисності для визначення величини вартості, а також у застосуванні кількісного аналізу, понять межі функцій та економічних моделей для дослідження економічного процесу як складної взаємодії різних факторів, обґрунтування оптимального розвитку економіки та розробки методів державного регулювання та прогнозування.

Перші спроби запровадження маржинального аналізу в економіч­ну теорію було зроблено у середині 19 ст. (А. Курно, Г. Госсен).

Представники австрійської школи — суб’єктивісти (К. Менгер, Ф. Визер, Є. Бем-Баверк) використовували маржиналістську концепцію граничної корисності для визначення величини вартості. За їхньою думкою, послідовне збільшення однакових величин запасу якогось блага, що знаходиться у розпорядженні суб’єкта, за відповідною точкою супроводжується прогресуючим зменше­нням одиниці корисності цього блага. Корисність останньої одиниці запасу або гранична корисність блага й визначає величину його вартості.

Конкретний математичний апарат аналізу граничних величин інтенсивно розробляли та використовували у дослідженнях економічних процесів представники математичної школи (Л. Вальрас, В. Парето, У. Джевонс, Дж. Б. Кларк). Досліджуючи концепції убуваючої корисності, доходності, факторів виробництва, витрат виробництва та ін., Дж. Б. Кларк створив теорію граничної продуктивності, яка дозволила йому розглянути закони виробництва, розподілу, обміну та споживання з точки зору єдиних маржина­лістських методологічних позицій та визначити і обґрунтувати такі економічні категорії, як прибуток, заробітна плата та ін., виходячи із принципів граничної корисності відповідних факторів виробництва — праці, капіталу та ін.

У другій половині ХХ ст. маржиналісти (Г. Шульц, Ч. Кобб, П. Дуглас та ін.) широко використовували економічні моделі для аналізу еластичності попиту і обґрунтування оптимуму розвитку макроекономічних процесів на основі переходу від дослідження ізольованих господарських структур до аналізу і прогнозування агрегованих макровеличин (ВВП, ВНД, зайнятість і безробіття та ін.), до розробки проблем і методів державного регулювання економіки.

Теоретичною основою для побудови системи макроекономічного рахівництва також є визначення, зміст та практичне застосування так званої тріади фундаментальних економічних законів — убуваючої ефективності, попиту і пропозиції та убуваючої корисності.

Технологічний спосіб з’єднання факторів виробництва характеризується відповідним набором виробничих ресурсів, з одного боку, і виробленням продукції — з іншого. Взаємозв’язок між виробленою продукцією і факторами виробництва характеризується за допомогою показників економічної ефективності як відношення обсягу продукції на одиницю обсягів виробничих ресурсів. Це дозволяє визначити внесок кожного виду виробничих ресурсів у приріст виробленого продукту.

Розгляд технологічного способу з’єднання факторів виробництва з урахуванням їхньої ефективності дозволяє сформулювати закон убуваючої ефективності (його відкриття і формулювання належить Т. Мальтусу). Сутність цього закону у тому, що кожний додатковий приріст одного із факторів виробництва при фіксованих значеннях інших факторів призводить до убуваючого приросту продукту.

Пропорції процесу реалізації регулюються за допомогою закону попиту і пропозиції, заслуга теоретичної розробки якого належить А. Маршаллу. Економічний зміст цього закону полягає у тому, що процес реалізації забезпечується за умови досягнення рівноваги між платоспроможним попитом і пропозицією при певному рівні ринкових цін, що досягається за допомогою механізму вільного ціноутворення.

Пропорції процесу споживання регулюються законом убуваючої корисності, який обґрунтував Ж.-Б. Сей. Сутність його полягає у тому, що насичення суспільної потреби або збільшення споживання нових порцій одного й того ж продукту призводить до того, що його загальна корисність зменшується, тобто зростає уповільнено.

Методологія систем макроекономічного рахівництва спирається на деякі науково обґрунтовані концепції політекономічного характеру. Одна з таких концепцій визначає зміст та межі економічного виробництва. Ця концепція є однією із центральних в економічній науці. Вона визначає ті галузі економічної діяльності, де створюється вартість та національний доход. Ця концепція має історичний характер. Вона змінювалася разом із розвитком суспільства та продуктивних сил. Коли, наприклад, сільське господарство було провідною галуззю економіки, з’явилася теорія фізіократів на чолі з Франсуа Кене. Вони вважали, що економічне виробництво охоплює тільки сільське господарство і видобувну промисловість, оскільки у цих галузях економіки відбувається відчуження від природи матеріальної субстанції. В інших галузях економіки, за думкою фізіократів, відбувається лише зміна форми продуктів, вироблених у сільському господарстві та видобувній промисловості. Неспроможність даної теорії стала очевидною в період розвитку капіталізму, коли швидкими темпами почала розвиватися обробна промисловість. У цей період А. Сміт сформулював концепцію матеріального виробництва, згідно з якою сфера економічного виробництва містить усі галузі, які виробляють товари (матеріальні блага). За думкою А. Сміта, ді­яльність з надання послуг має невиробничий характер і її не слід включати до економічного виробництва.

Теоретична концепція А. Сміта була схвально сприйнята К. Мар­ксом, а пізніше її було взято на озброєння радянськими політекономами як істину в останній інстанції. Вона, зокрема, була покладена в основу методології складання балансу народного господарства (БНГ), що розроблявся в СРСР та інших соціалістичних країнах як система макроекономічного рахівництва. Виключення послуг зі сфери економічного виробництва відображало також недостатній рівень розвитку сфери послуг і приорітети в економічній політиці, тобто розвиток матеріального виробництва проголошувався головною метою економічного розвитку.

Проте ще 300 років тому В. Петті стверджував, що з часом доля послуг повинна і буде зростати. Ця закономірність отримала підтвердження і має універсальний характер. Тому сучасна теорія економічного виробництва включає у визначення сфери економічного виробництва усі види економічної діяльності, пов’язані з виробництвом товарів і послуг, у тому числі й нематеріальні послуги, які є результатом діяльності невиробничої сфери. Цю концепцію покладено в основу методології СНР за одним винятком, яке стосується діяльності домашніх господарок по приготуванню їжи, підтриманню житла у чистоті, вихованню дітей та ін.

В новій СНР 1993 р. економічне виробництво охоплює також тіньову економіку, тобто виробництво звичайних товарів та послуг, що здійснюється підпільним чином з метою приховання доходів від оподаткування, і виробництво юридично позазаконних товарів і послуг (наркотики, проституція). Не включається до економічного виробництва сам факт володіння активами, навіть якщо це іноді приносить доход. Наприклад, приріст вартості активів внаслідок інфляції не розглядається як результат виробництва і не враховується у складі національного доходу. Не включається до економічного виробництва результат природного приросту рослин і тварин, яке відбувається без участі людини.

Отже сфера економічного виробництва включає такі види діяльності:

виробництво товарів як для реалізації, так і для власного споживання та нагромадження;

виробництво нефінансових послуг з метою реалізації;

діяльність фінансових установ (банків, страхових компаній), пов’язану із наданням послуг посередникам;

діяльність органів державного управління, які надають неринкові колективні (суспільству в цілому) та індивідуальні (домогосподарствам) послуги;

діяльність некомерційних громадських організацій, які обслуговують домогосподарства;

діяльність оплачуваної домашньої прислуги;

житлові послуги, які надаються власниками житла, квартир для власного споживання.

Інша концепція політекономічного характеру, що її покладено в основу методології СНР — це теорія факторів виробництва, відповідно до якої вартість товарів створюється не тільки працею найманих працівників, але й іншими факторами виробництва (земля, капітал) і визначається сумою відповідних видів доходів — земельної ренти, заробітної плати, прибутку тощо. Колись В. Петті казав, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Пізніше він додав до цієї формули також й капітал.

Важливу роль у методології макроекономічного рахівництва мало також теоретичне положення політекономії, яке до недавнього часу називали «догмою Сміта». Проте, ствердження А. Сміта, що вартість товару визначається сумою трьох видів доходу — заробітної плати, прибутку і земельної ренти — є основою теорії факторів виробництва. Ця теорія отримала свій розвиток у працях Ж.-Б. Сея та інших дослідників. На цю теорію спирається увесь аналіз формування вартості у системах національного рахівництва, зокрема в СНР. Зауважимо, що в останній час економічна теорія і практика дещо трансформували зміст і перелік факторів виробництва і відповідно доходів, що формують вартість товарів і послуг. До основних факторів виробництва (земля, праця, капітал) додані такі фактори, як підприємництво, держава (див. рис. 1.1).

За факторною вартістю до недавнього часу здійснювалися оцінки ВВП і ВНД. Вони і зараз використовуються деякими країнами (США, Велика Британія, Німеччина та ін.). Проте нова СНР 1993 р. не передбачає оцінки макроекономічних показників за факторною вартістю, а пропонує використовувати для цього ринкові ціни, які відрізняються від факторної вартості на сальдо податків на виробництво та імпорт і субсидії. Нова СНР уникає явного посилання на фактори виробництва, використовуючи для цього категорію «первинних доходів». Первинні доходи — це доходи, які отримують суб’єкти економічної діяльності у процесі первинного розподілу створеної вартості. Одержувачами первинних доходів є не тільки домашні господарства, підприємства і корпорації, але й органи державного управління (у формі податків на виробництво та імпорт). Така інтерпретація первинних доходів свідчить про те, що органи державного управління (тобто держава) є окремим фактором виробництва.

Значний внесок у розробку теоретико-методологічних основ національного рахівництва зробив англійський економіст
Дж. М. Кейнс. Він обґрунтував ідею і методи державного регулювання економіки у найбільш чіткій і послідовній формі, визначив деякі принципи формування системи інформації, необхідної для аналізу та регулювання економіки на макрорівні органами державного управління. Цю систему інформації він уявляв у вигляді взаємопов’язаних макроекономічних змінних, таких як суспільний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., і показав, що держава, впливаючи на одні змінні, може добиватися зміни у потрібному напрямку інших змінних. Ідея вивчення взаємозв’язку між деякими макроекономічними змінними є однією з основних у формуванні СНР. Її було чітко показано Кейнсом у його так званому мультиплікаторі, який пов’язує зростання інвес­тицій і ВВП та ВНД.

Великий внесок у розвиток методології системи макроекономічного рахівництва зробили також вчені А. Маршалл, К. Кларк, С. Кузнец, Р. Стоун, В. Леонт’єв та ін. Зокрема, американський економіст українського походження С. Кузнец сформулював прин­ципи обчислення національного доходу, дав оцінку неринкових послуг органів державного управління, концепцій кінцевого і про­міжного споживання та інших методологічних положень СНР.

Важливий напрямок економічної науки, що вплинув на розвиток національного рахівництва, пов’язаний з ім’ям російського вченого В. Леонт’єва. Він розробив метод міжгалузевого балансу, за допомогою якого досліджуються зв’язки між галузями економіки, а також між такими змінними, як проміжне споживання, ва­ловий випуск, кінцевий попит та ін. Заслуга В. Леонт’єва полягала у тому, що він виконав математичний опис основних співвідношень міжгалузевого балансу, сформулював ряд математичних рівнянь, які відкрили можливість не тільки для точного виміру фактично погоджених зв’язків, але й для використання міжгалузевого балансу в регулюванні та прогнозуванні економіки. Рівняння В. Леонт’єва сприяли широкому застосуванню у макроеконо­мічних розрахунках ЕОМ. Зараз методологія міжгалузевого балансу є органічною часткою макроекономічного рахівництва, а його основні показники чітко зкоординовані з СНР.

Методологія макроекономічного рахівництва ґрунтується також на певних постулатах, які визначають підходи щодо обробки й упорядкування інформації з метою виявлення важливих результатів і пропорцій економічного розвитку. Найважливішими з цих постулатів є такі.

У СНР здійснюється розмежування між потоками і запасами. Потоки — це показники, які характеризують величини (обсяги) тих або інших процесів за певний проміжок часу, наприклад, виробництво, купівля товарів, виплата заробітної плати тощо. Запаси — це показники, що характеризують наявність ресурсів за станом на певну дату, наприклад, наявність основних фондів на початок року, стан грошової готівки на початок місяця та ін. Показники потоків і запасів пов’язані між собою: величина запасу на кінець періоду дорівнює величині запасу на початок періоду плюс потік, що характеризує надходження даного ресурсу до запасів, мінус вилучення даного ресурсу із запасів.

Треба відрізняти рух потоків товарів і послуг від руху доходів і реєструвати їх відповідно в окремих таблицях і рахунках.

Розмежування потребує кінцева і проміжна продукція. Кінцева продукція — це продукція, яка використовується для кінцевого споживання, інвестування або експорту. Проміжна продукція — це продукція, яка використовується для виробничого споживання, тобто це вартість витрачених у виробництві предметів праці: сировини, матеріалів, палива, енергії, а також виробничих послуг. Проведення цього розрізнення (розмежування) є важливим тому, що вартість кінцевих продуктів включає вартість проміжних товарів і товарів, витрачених на їх виробництво. Воно є необхідним для більш точного визначення результатів економічної діяльності без повторного урахування. Зрозуміло, що фізичні характеристики продукту не завжди є достатніми для віднесення товару до проміжної чи кінцевої продукції. Наприклад, борошно, куплене хлібозаводом, — це проміжна продукція, проте те ж саме борошно, куплене домашньою господаркою для власного спо­живання, — це кінцева продукція. Отже, класифікувати всі продукти на дві названі групи можна лише на підставі даних про їх фактичне використання.

Розмежування між доходами, отриманими від виробництва товарів та послуг, і доходами від перерозподільчих операцій є необхідним для того, щоб уникнути повторного урахування при обчисленні валового (чистого) національного доходу.

Нарешті, розмежування між поточними й одноразовими (капітальними) витратами означає, що поточні та капітальні витрати слід реєструвати в різних рахунках і таблицях, а механічне додавання цих витрат є неприйнятним.