3.1. Склад та функції банківського капіталу

Джерела формування банківських ресурсів відображаються у правій частині балансового звіту і називаються пасивами банку. За джерелами формування пасиви не однорідні і складаються з власного капіталу та зобов’язань банку перед вкладниками і кредиторами.

За економічним змістом капітал банку — це власні кошти засновників або акціонерів (власників банку), внесені ними на свій ризик для отримання доходів. Ризик власників полягає в тому, що рівень дохідності капіталу може бути низьким або діяльність спричиниться до збитків, банк збанкрутує, через що вони можуть втратити свої кошти.

Зобов’язання — це чужі гроші, тимчасово надані їх власниками в розпорядження банку на певних умовах. Зобов’язання доціль­но поділити на дві групи — залучені та запозичені кошти. Залучені кошти — це зобов’язання банку перед вкладниками, котрі надали свої вільні грошові кошти для зберігання на певних умовах, називають депозитною базою. Якщо власних та залучених коштів банку не вистачає для проведення активних операцій, то можна вдатися до позики грошових ресурсів на ринку. У результаті проведення таких операцій формуються запозичені кошти або недепозитні зобов’язання (зобов’язання перед кредиторами), ініціатором яких є сам банк. За сукупним обсягом залучені та запозичені кошти банку в кілька разів перевищують капітал, що зумовлюється специфікою банківської діяльності. Кожний вид банківських пасивів (капітал, залучені та запозичені кошти) має свої особливості, що визначаються правами власності та різноманітністю джерел їх формування, а тому потребують застосування відповідних методів управління.

Банківський капітал відіграє визначальну роль у процесі створення та функціонування комерційного банку, хоча за величиною становить незначну частину сукупних ресурсів банку. Частка власного капіталу у ресурсах банку має бути не нижчою за 8 %, тоді як для промислових підприємств це співвідношення, як правило, становить 50 % і вище.

Формування власної капітальної бази є необхідною умовою майбутньої діяльності банку. Тому одна з найсерйозніших проб­лем, що постають перед менеджментом банку, полягає у залученні та підтримці достатнього обсягу власного капіталу.

Власний капітал банку виконує такі функції:

1) захисну;

2) оперативну;

3) регулюючу.

Суть захисної функції полягає в тому, що капітал служить для захисту коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від кредит­них, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списуються за рахунок резервів, які входять до складу капіталу. Тобто капітал банку відіграє роль своєрідного буфера, який поглинає втрати від реалізації різноманітних банківських ризиків.

Ця функція включає гарантування вкладів, захищаючи інтереси вкладників у разі ліквідації чи банкрутства банку, а також забезпечує функціонування банку у разі виникнення збитків від поточної діяльності, що покриваються, як правило, за рахунок поточних прибутків. Захисна функція банківського капіталу є головною протягом всього періоду функціонування банку.

Функція забезпечення оперативної діяльності має важливе значення під час створення та на початкових етапах функціонування банку. В такі періоди за рахунок власного капіталу банку фінансується придбання чи оренда основних фондів, комп’ю­терної та оргтехніки, організаційні заходи щодо створення систем безпеки в банку, запровадження банківських технологій та систем зв’язку. В подальшій діяльності банку функція забезпечення оперативної діяльності стає другорядною на відміну від підприємств сфери матеріального виробництва, де вона залишається головною протягом всього періоду діяльності.

Зміст регулюючої функції капіталу полягає в тому, що через фіксацію величини власного капіталу або його окремих складових наглядові органи впливають на банківську діяльність та обмежують рівень банківських ризиків. Так, для визначеня обов’яз­кових економічних нормативів регулювання діяльності банків, установлених НБУ, показники власного капіталу банку використовуються в десяти із тринадцяти обов’язкових нормативів (крім нормативів ліквідності) (додаток 1). Тобто величина капіталу бан­ку суттєво впливає на обсяги та напрями проведення банківських операцій.

Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.

Банківський капітал неоднорідний за своїм складом і включає основний капітал та додатковий капітал.

Основний капітал (капітал першого рівня) є найстабільнішою частиною власного капіталу банку і відповідно до чинних в Україні нормативних актів [9] включає такі складові:

а) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

б) розкриті резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку банку (резерви, оприлюднені банком у фінансовій звітності), зокрема:

дивіденди, направлені на збільшення статутного капіталу;

емісійні різниці — сума перевищення доходів, отриманих від первинної емісії власних акцій та інших корпоративних прав, над їх номіналом;

резервні фонди, що створюються згідно із законами України;

загальні резерви, що створюються під невизначений ризик під час проведення банківських операцій;

прибуток минулих років;

прибуток минулих років, що очікує затвердження.

Ці складові включаються до основного капіталу лише за умови, що вони відповідають таким критеріям: відрахування до резер­вів і фондів здійснено з прибутку після оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов’язання; призначення резервів і фондів та рух коштів по них окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; фонди знаходяться в розпорядженні банку для необмеженого і негайного їх використання на покриття збитків; будь-яке покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через бухгал­терські рахунки прибутків та збитків;

в) загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням величини можливих збитків за невиконаними зобов’язан­нями контрагентів і зменшується на суму:

недосформованих резервів під можливі збитки за: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими (понад 30 днів) та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями бан­ку; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у бан­ках, визнаних банкрутами, або які перебувають у процесі ліквідації за рішенням уповноважених органів, або зареєстровані в офшорних зонах;

нематеріальних активів за мінусом суми зносу;

капітальних вкладень у нематеріальні активи;

збитків минулих років та поточного року.

Додатковий капітал (капітал другого рівня) є менш постійною частиною капіталу, вартість якої може змінюватися. В Україні склад додаткового капіталу регулюється Національним банком України, який має право визначати та затверджувати перелік складових додаткового капіталу, а також умови та порядок його формування. За умови затвердження НБУ додатковий капітал банку може включати:

резерви під стандартну заборгованість інших банків;

резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків;

результат переоцінки статутного капіталу з урахуванням індексу девальвації чи ревальвації гривні;

результат переоцінки основних засобів;

прибуток поточного року;

субординований борг, прирівняний до капіталу (субординований капітал).

Субординований капітал включає кошти, залучені від юридич­них осіб (резидентів та нерезидентів) як у національній, так і в іноземній валюті на умовах субординованого боргу. Субординований борг — це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти, які не можуть бути вилучені з банку раніше, ніж через п’ять років, а у разі банкрутства чи ліквідації банку повертаються інвестору після погашення претензій решти кредиторів. Кошти, залучені на умовах субординованого боргу, включаються до капіталу банку після отримання дозволу НБУ за умови їх відповідності таким критеріям:

є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими;

не можуть погашатися з ініціативи власника;

можуть вільно використовуватися для покриття збитків без пред’явлення банку вимоги про припинення торговельних операцій;

передбачають можливість відстрочення виплат за відсотками, якщо недостатній рівень прибутковості банку не дозволяє здійснити такі виплати вчасно.

На капітал другого рівня накладаються певні обмеження, зокрема, його величина не може бути більше ніж 100 % основного капіталу, а субординований капітал не може перевищувати 50 % основного капіталу.

Основною складовою власного капіталу банку, як за значенням, так і за величиною, є статутний капітал, що формується з акціонерного або приватного капіталу емісією акцій чи внесків засновників. Статутний фонд може створюватися лише за рахунок власних коштів учасників чи акціонерів. Не допускається його формування за рахунок банківських кредитів, коштів неприбут­кових організацій (таких, які за статутом не мають права на здійснення комерційної діяльності та отримання прибутку), бюд­жетних коштів, які мають інше цільове призначення.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Для акціонерних товариств відкритого типу статутний фонд формується проведенням відкритої передплати на акції. Статутний фонд банку, який є акціонерним товариством закритого типу, створюється через пропорційний розподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з часткою їхніх внесків до статутного фонду. В разі створення банку у формі товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на част­ки, величина яких фіксується у засновницьких документах, а учас­ники банку несуть відповідальність за взятими на себе зобов’язаннями у межах своєї частки.

У процесі формування статутного фонду комерційні банки можуть випускати два види акцій — звичайні (прості) та привілейовані. Власники звичайних акцій мають право на управління банком і поділяють усі доходи (чи збитки) та ризики банку. Влас­ники звичайних акцій отримують доходи у формі дивідендів, а їхні збитки не можуть перевищувати первісної вартості інвестицій. Величина дивідендів залежить від суми прибутку, який залишився у розпорядженні банку після проведення всіх обов’яз­кових виплат, зокрема й фіксованих виплат власникам привілейованих акцій. Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь період функціонування банку, але вони можуть передати право власності іншій особі через продаж звичайних акцій на вторинному ринку.

Привілейовані акції дають право їхнім власникам на одержання фіксованих дивідендів незалежно від отриманого банком прибутку. Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні банком, а у разі ліквідації банку та розподілу його майна вони мають право на повернення вкладених коштів до проведення виплат власникам звичайних акцій, але після задоволення вимог кредиторів банку. Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника.

Перший випуск акцій банку має складатися тільки зі звичайних акцій, а їх реєстрація та продаж звільняється від оподаткування. Додаткові емісії можуть включати як звичайні, так і привілейовані акції, причому банки надають останнім перевагу з тим, аби запобігти розширенню кола власників бан­ку та втрати контролю над ним. Додаткова емісія акцій є ефек­тивним методом швидкого поповнення статутного капіталу банку. Додаткову емісію акцій банк може оголосити лише після того, як всі учасники виконали свої зобов’язання щодо оплати паїв або акцій і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено.

Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися тільки у формі грошових внесків (резидентами України — у гривнях, нерезидентами — у вільноконвертованій іноземній валюті або у гривнях).

Така складова основного капіталу, як резервний фонд на покриття непередбачених збитків (загальний фонд на покриття невизначених ризиків під час проведення банківських операцій), формується у розмірі, не меншому за 5 % від прибутку банку до досягнення 25 %-ї величини регулятивного капіталу. НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру щорічних відрахувань до резервного фонду, якщо діяльність банківської установи створює загрозу інтересам його вкладників та кредиторів. Коли резервний фонд досяг установлених законодавством розмірів, то відрахування до нього можна припинити. У разі повного або част­кового використання коштів резервного фонду відрахування з прибутку до нього поновлюються.

За рахунок прибутку комерційні банки створюють також спеціальні фонди, що включаються до складу капіталу і призначені для виробничого та соціального розвитку банківської установи.

У процесі управління менеджменту банку важливо визначити, яка частина власного капіталу може бути спрямована на проведення активних операцій, тобто використана для формування кредитних ресурсів. Задля цього розрізняють власний капітал — брутто та власний капітал — нетто. Власний капітал — брутто — це сума всіх фондів та нерозподіленого прибутку за балансом банку. Власний капітал — нетто обчислюється як капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій акціонерних товариств, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів.

Оскільки власний капітал є основою діяльності банку, то до нього ставляться спеціальні вимоги у формі обов’язкових нормативів. Для цього у вітчизняну банківську практику введено поняття регулятивного капіталу банку, який використовується Національним банком України для регулювання діяльності комерційних банків.

Регулятивний капітал розраховується як сума основного та додаткового капіталу за мінусом балансової вартості таких активів:

акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку на продаж і на інвестиції, випущені банками;

інвестиції в капітал (що не консолідуються) інших установ у розмірі 10 % і більше їх статутного капіталу та в дочірні установи;

кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.

Національним банком України встановлюються обов’язкові вимоги щодо розміру регулятивного капіталу, які зобов’язані виконувати комерційні банки. Норматив мінімального розміру регулятивного капіталу банків (Н1) визначається в грошових одиницях (тис. євро) диференційовано для діючих і новостворених банків, які поділено на три групи залежно від масштабів діяльнос­ті (табл. 3.1):

місцеві кооперативні банки;

регіональні банки, які здійснюють діяльність на території однієї області;

міжрегіональні банки, які здійснюють діяльність на території всієї України.

Таблиця 3.1

Нормативи мінімального розміру
регулятивного капіталу банків (тис. євро)

Національний банк України може переглядати вимоги до мінімального розміру регулятивного капіталу залежно від економіч­ного становища країни, стану світових фінансових ринків та відповідно до змін курсу національної валюти. У разі потреби НБУ розроблює механізм поетапного нарощування капітальної бази для комерційних банків, які не виконують нормативів у зазначені строки.

Для забезпечення процесу реальної капіталізації банківської системи НБУ розроблено систему заходів щодо визначення рівня достатності та поповнення капіталу банків. Згідно з цим підходом за рівнем достатності капіталу всі банківські установи поділяються на п’ять груп (додаток 3):

добре капіталізовані;

достатньо капіталізовані;

недокапіталізовані;

значно недокапіталізовані;

критично недокапіталізовані.

Для недокапіталізованих кожної з названих груп розроблено відповідну програму нарощування капітальної бази та конкретні рекомендації щодо дивідендної політики банку. Цей підхід до визначення рівня капіталізації банків має на меті посилення контролю з боку НБУ та забезпечення умов реального нарощування власного капіталу комерційними банками України. Він може розглядатися як метод централізованого управління капіталом банківської системи в цілому, основна мета якого — нарощувати капітальну базу.

Джерела формування банківських ресурсів відображаються у правій частині балансового звіту і називаються пасивами банку. За джерелами формування пасиви не однорідні і складаються з власного капіталу та зобов’язань банку перед вкладниками і кредиторами.

За економічним змістом капітал банку — це власні кошти засновників або акціонерів (власників банку), внесені ними на свій ризик для отримання доходів. Ризик власників полягає в тому, що рівень дохідності капіталу може бути низьким або діяльність спричиниться до збитків, банк збанкрутує, через що вони можуть втратити свої кошти.

Зобов’язання — це чужі гроші, тимчасово надані їх власниками в розпорядження банку на певних умовах. Зобов’язання доціль­но поділити на дві групи — залучені та запозичені кошти. Залучені кошти — це зобов’язання банку перед вкладниками, котрі надали свої вільні грошові кошти для зберігання на певних умовах, називають депозитною базою. Якщо власних та залучених коштів банку не вистачає для проведення активних операцій, то можна вдатися до позики грошових ресурсів на ринку. У результаті проведення таких операцій формуються запозичені кошти або недепозитні зобов’язання (зобов’язання перед кредиторами), ініціатором яких є сам банк. За сукупним обсягом залучені та запозичені кошти банку в кілька разів перевищують капітал, що зумовлюється специфікою банківської діяльності. Кожний вид банківських пасивів (капітал, залучені та запозичені кошти) має свої особливості, що визначаються правами власності та різноманітністю джерел їх формування, а тому потребують застосування відповідних методів управління.

Банківський капітал відіграє визначальну роль у процесі створення та функціонування комерційного банку, хоча за величиною становить незначну частину сукупних ресурсів банку. Частка власного капіталу у ресурсах банку має бути не нижчою за 8 %, тоді як для промислових підприємств це співвідношення, як правило, становить 50 % і вище.

Формування власної капітальної бази є необхідною умовою майбутньої діяльності банку. Тому одна з найсерйозніших проб­лем, що постають перед менеджментом банку, полягає у залученні та підтримці достатнього обсягу власного капіталу.

Власний капітал банку виконує такі функції:

1) захисну;

2) оперативну;

3) регулюючу.

Суть захисної функції полягає в тому, що капітал служить для захисту коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від кредит­них, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списуються за рахунок резервів, які входять до складу капіталу. Тобто капітал банку відіграє роль своєрідного буфера, який поглинає втрати від реалізації різноманітних банківських ризиків.

Ця функція включає гарантування вкладів, захищаючи інтереси вкладників у разі ліквідації чи банкрутства банку, а також забезпечує функціонування банку у разі виникнення збитків від поточної діяльності, що покриваються, як правило, за рахунок поточних прибутків. Захисна функція банківського капіталу є головною протягом всього періоду функціонування банку.

Функція забезпечення оперативної діяльності має важливе значення під час створення та на початкових етапах функціонування банку. В такі періоди за рахунок власного капіталу банку фінансується придбання чи оренда основних фондів, комп’ю­терної та оргтехніки, організаційні заходи щодо створення систем безпеки в банку, запровадження банківських технологій та систем зв’язку. В подальшій діяльності банку функція забезпечення оперативної діяльності стає другорядною на відміну від підприємств сфери матеріального виробництва, де вона залишається головною протягом всього періоду діяльності.

Зміст регулюючої функції капіталу полягає в тому, що через фіксацію величини власного капіталу або його окремих складових наглядові органи впливають на банківську діяльність та обмежують рівень банківських ризиків. Так, для визначеня обов’яз­кових економічних нормативів регулювання діяльності банків, установлених НБУ, показники власного капіталу банку використовуються в десяти із тринадцяти обов’язкових нормативів (крім нормативів ліквідності) (додаток 1). Тобто величина капіталу бан­ку суттєво впливає на обсяги та напрями проведення банківських операцій.

Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.

Банківський капітал неоднорідний за своїм складом і включає основний капітал та додатковий капітал.

Основний капітал (капітал першого рівня) є найстабільнішою частиною власного капіталу банку і відповідно до чинних в Україні нормативних актів [9] включає такі складові:

а) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

б) розкриті резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку банку (резерви, оприлюднені банком у фінансовій звітності), зокрема:

дивіденди, направлені на збільшення статутного капіталу;

емісійні різниці — сума перевищення доходів, отриманих від первинної емісії власних акцій та інших корпоративних прав, над їх номіналом;

резервні фонди, що створюються згідно із законами України;

загальні резерви, що створюються під невизначений ризик під час проведення банківських операцій;

прибуток минулих років;

прибуток минулих років, що очікує затвердження.

Ці складові включаються до основного капіталу лише за умови, що вони відповідають таким критеріям: відрахування до резер­вів і фондів здійснено з прибутку після оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов’язання; призначення резервів і фондів та рух коштів по них окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; фонди знаходяться в розпорядженні банку для необмеженого і негайного їх використання на покриття збитків; будь-яке покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через бухгал­терські рахунки прибутків та збитків;

в) загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням величини можливих збитків за невиконаними зобов’язан­нями контрагентів і зменшується на суму:

недосформованих резервів під можливі збитки за: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими (понад 30 днів) та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями бан­ку; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у бан­ках, визнаних банкрутами, або які перебувають у процесі ліквідації за рішенням уповноважених органів, або зареєстровані в офшорних зонах;

нематеріальних активів за мінусом суми зносу;

капітальних вкладень у нематеріальні активи;

збитків минулих років та поточного року.

Додатковий капітал (капітал другого рівня) є менш постійною частиною капіталу, вартість якої може змінюватися. В Україні склад додаткового капіталу регулюється Національним банком України, який має право визначати та затверджувати перелік складових додаткового капіталу, а також умови та порядок його формування. За умови затвердження НБУ додатковий капітал банку може включати:

резерви під стандартну заборгованість інших банків;

резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків;

результат переоцінки статутного капіталу з урахуванням індексу девальвації чи ревальвації гривні;

результат переоцінки основних засобів;

прибуток поточного року;

субординований борг, прирівняний до капіталу (субординований капітал).

Субординований капітал включає кошти, залучені від юридич­них осіб (резидентів та нерезидентів) як у національній, так і в іноземній валюті на умовах субординованого боргу. Субординований борг — це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти, які не можуть бути вилучені з банку раніше, ніж через п’ять років, а у разі банкрутства чи ліквідації банку повертаються інвестору після погашення претензій решти кредиторів. Кошти, залучені на умовах субординованого боргу, включаються до капіталу банку після отримання дозволу НБУ за умови їх відповідності таким критеріям:

є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими;

не можуть погашатися з ініціативи власника;

можуть вільно використовуватися для покриття збитків без пред’явлення банку вимоги про припинення торговельних операцій;

передбачають можливість відстрочення виплат за відсотками, якщо недостатній рівень прибутковості банку не дозволяє здійснити такі виплати вчасно.

На капітал другого рівня накладаються певні обмеження, зокрема, його величина не може бути більше ніж 100 % основного капіталу, а субординований капітал не може перевищувати 50 % основного капіталу.

Основною складовою власного капіталу банку, як за значенням, так і за величиною, є статутний капітал, що формується з акціонерного або приватного капіталу емісією акцій чи внесків засновників. Статутний фонд може створюватися лише за рахунок власних коштів учасників чи акціонерів. Не допускається його формування за рахунок банківських кредитів, коштів неприбут­кових організацій (таких, які за статутом не мають права на здійснення комерційної діяльності та отримання прибутку), бюд­жетних коштів, які мають інше цільове призначення.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Для акціонерних товариств відкритого типу статутний фонд формується проведенням відкритої передплати на акції. Статутний фонд банку, який є акціонерним товариством закритого типу, створюється через пропорційний розподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з часткою їхніх внесків до статутного фонду. В разі створення банку у формі товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на част­ки, величина яких фіксується у засновницьких документах, а учас­ники банку несуть відповідальність за взятими на себе зобов’язаннями у межах своєї частки.

У процесі формування статутного фонду комерційні банки можуть випускати два види акцій — звичайні (прості) та привілейовані. Власники звичайних акцій мають право на управління банком і поділяють усі доходи (чи збитки) та ризики банку. Влас­ники звичайних акцій отримують доходи у формі дивідендів, а їхні збитки не можуть перевищувати первісної вартості інвестицій. Величина дивідендів залежить від суми прибутку, який залишився у розпорядженні банку після проведення всіх обов’яз­кових виплат, зокрема й фіксованих виплат власникам привілейованих акцій. Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь період функціонування банку, але вони можуть передати право власності іншій особі через продаж звичайних акцій на вторинному ринку.

Привілейовані акції дають право їхнім власникам на одержання фіксованих дивідендів незалежно від отриманого банком прибутку. Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні банком, а у разі ліквідації банку та розподілу його майна вони мають право на повернення вкладених коштів до проведення виплат власникам звичайних акцій, але після задоволення вимог кредиторів банку. Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника.

Перший випуск акцій банку має складатися тільки зі звичайних акцій, а їх реєстрація та продаж звільняється від оподаткування. Додаткові емісії можуть включати як звичайні, так і привілейовані акції, причому банки надають останнім перевагу з тим, аби запобігти розширенню кола власників бан­ку та втрати контролю над ним. Додаткова емісія акцій є ефек­тивним методом швидкого поповнення статутного капіталу банку. Додаткову емісію акцій банк може оголосити лише після того, як всі учасники виконали свої зобов’язання щодо оплати паїв або акцій і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено.

Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися тільки у формі грошових внесків (резидентами України — у гривнях, нерезидентами — у вільноконвертованій іноземній валюті або у гривнях).

Така складова основного капіталу, як резервний фонд на покриття непередбачених збитків (загальний фонд на покриття невизначених ризиків під час проведення банківських операцій), формується у розмірі, не меншому за 5 % від прибутку банку до досягнення 25 %-ї величини регулятивного капіталу. НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру щорічних відрахувань до резервного фонду, якщо діяльність банківської установи створює загрозу інтересам його вкладників та кредиторів. Коли резервний фонд досяг установлених законодавством розмірів, то відрахування до нього можна припинити. У разі повного або част­кового використання коштів резервного фонду відрахування з прибутку до нього поновлюються.

За рахунок прибутку комерційні банки створюють також спеціальні фонди, що включаються до складу капіталу і призначені для виробничого та соціального розвитку банківської установи.

У процесі управління менеджменту банку важливо визначити, яка частина власного капіталу може бути спрямована на проведення активних операцій, тобто використана для формування кредитних ресурсів. Задля цього розрізняють власний капітал — брутто та власний капітал — нетто. Власний капітал — брутто — це сума всіх фондів та нерозподіленого прибутку за балансом банку. Власний капітал — нетто обчислюється як капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій акціонерних товариств, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів.

Оскільки власний капітал є основою діяльності банку, то до нього ставляться спеціальні вимоги у формі обов’язкових нормативів. Для цього у вітчизняну банківську практику введено поняття регулятивного капіталу банку, який використовується Національним банком України для регулювання діяльності комерційних банків.

Регулятивний капітал розраховується як сума основного та додаткового капіталу за мінусом балансової вартості таких активів:

акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку на продаж і на інвестиції, випущені банками;

інвестиції в капітал (що не консолідуються) інших установ у розмірі 10 % і більше їх статутного капіталу та в дочірні установи;

кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.

Національним банком України встановлюються обов’язкові вимоги щодо розміру регулятивного капіталу, які зобов’язані виконувати комерційні банки. Норматив мінімального розміру регулятивного капіталу банків (Н1) визначається в грошових одиницях (тис. євро) диференційовано для діючих і новостворених банків, які поділено на три групи залежно від масштабів діяльнос­ті (табл. 3.1):

місцеві кооперативні банки;

регіональні банки, які здійснюють діяльність на території однієї області;

міжрегіональні банки, які здійснюють діяльність на території всієї України.

Таблиця 3.1

Нормативи мінімального розміру
регулятивного капіталу банків (тис. євро)

Національний банк України може переглядати вимоги до мінімального розміру регулятивного капіталу залежно від економіч­ного становища країни, стану світових фінансових ринків та відповідно до змін курсу національної валюти. У разі потреби НБУ розроблює механізм поетапного нарощування капітальної бази для комерційних банків, які не виконують нормативів у зазначені строки.

Для забезпечення процесу реальної капіталізації банківської системи НБУ розроблено систему заходів щодо визначення рівня достатності та поповнення капіталу банків. Згідно з цим підходом за рівнем достатності капіталу всі банківські установи поділяються на п’ять груп (додаток 3):

добре капіталізовані;

достатньо капіталізовані;

недокапіталізовані;

значно недокапіталізовані;

критично недокапіталізовані.

Для недокапіталізованих кожної з названих груп розроблено відповідну програму нарощування капітальної бази та конкретні рекомендації щодо дивідендної політики банку. Цей підхід до визначення рівня капіталізації банків має на меті посилення контролю з боку НБУ та забезпечення умов реального нарощування власного капіталу комерційними банками України. Він може розглядатися як метод централізованого управління капіталом банківської системи в цілому, основна мета якого — нарощувати капітальну базу.