1.3. Управління прибутковістю банку

Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).

Банки — це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найліпшими управлінськими рішеннями треба визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Ситуацію підвищення прибутків за умови одночас­ного зниження ризику слід визнати суто умоглядною, котра якщо й трапляється в реальному житті, то лише як рідкісний виняток. Зі сказаного логічно випливає, що оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку та ризику, адже саме цей механізм працює на ринку.

Це явище пояснює гіпотеза ефективного ринку (efficient market hypothesis). Згідно з цією гіпотезою показники, сформовані під впливом ринкових чинників, є найоб’єктивнішими, адже в них відображено всі існуючі погляди на дохідність і ризик кон-
кретного інструменту. За такого підходу ринок розглядається як велика кількість збирачів та поширювачів інформації. Ця інформація стосується як майбутніх вигід, пов’язаних з власністю на певні фінансові інструменти (у даному разі — акції банку), так і можливих ризиків. Кожний учасник ринку користується своїми методами оцінювання доходів та ризиків, але навіть за умови високої точності вони дають лише якусь частину потрібної інформації, а тому цілісної картини немає в жодного з учасників. Здійс­нюючи операції купівлі та продажу інструментів, учасники торгівлі тим самим передають ринку власні оцінки та прогнози, формуючи інформацію у вигляді ринкової ціни. Кінець-кінцем уся інформація про очікувані доходи та можливі ризики, яку мають учасники, відображається в ринковій ціні. Тому завдяки великій кількості учасників ринок розглядається як уособлення колектив­ного розуму, який завжди здійснює оцінювання ліпше, ніж окремий аналітик, навіть якщо останній користується найсучаснішими методами прогнозування [12, с. 147].

Якщо для компаній ринкова вартість акцій є найкращим показ­ником їх діяльності, то для банків такий метод оцінювання іноді не досить точний та надійний. Традиційні підходи до оцінювання цінних паперів, як правило, не можуть бути використані для банківських акцій через їх недостатнє поширення як на міжнародних, так і на національних ринках. Для тих банківських установ, акції яких активно котируються на фондовому ринку, завдання розв’язується просто: вартість власного капіталу визначають множенням ринкової ціни акцій банку на їхню кількість в обігу. Водночас навіть на розвинутих ринках кількість кредитних установ, акції яких активно котируються, досить незначна, а інформація про них — не завжди доступна. Так, у США з 12,5 тис. банківських установ доступними були дані про ринкову ціну акцій лише стосовно 1 тис. банків [25, с. 40].

На ринках, що розвиваються, банківські акції, як правило, не перебувають у вільному й активному обігові, а отже, для більшос­ті банків не існує ринкових оцінок їхньої дохідності та ризику. Таким чином, проблема адекватного оцінювання вартості банку залишається актуальною як для розвинутих ринків, так і для країн з перехідною економікою. Крім того, необхідною умовою ефективної дії механізму встановлення ринкової ціни є достатньо велика кількість учасників торгівлі, що не характерно для вітчизняного фондового ринку. Усе це змушує вдаватися до пошуку інших прийомів, які б уможливлювали адекватну оцінку вартості банку. Найпоширенішими серед них є економічна та бухгалтерська моделі оцінки вартості банку.

Згідно з економічною моделлю (economic model) ринкова вартість банківських акцій дорівнює поточній оцінці очікуваних грошових потоків, дисконтованих за відсотковою ставкою, що відображає прийнятну для інвесторів норму прибутку для вкладень з однаковим рівнем ризику. Таким чином, економічна модель забезпечує можливість аналізу трьох важливих складових фінансових відносин — грошей (потоки грошових коштів), часу (техніка дисконтування) та ризику (ставка відсотка). Цей підхід дає достовірніші оцінки, ніж звичайна бухгалтерська модель. Основною проблемою, що заважає поширенню економічної моделі для оцінювання вартості банку, є брак повної та достовірної інформації про ті ризики, на які наражається банк у процесі своєї діяльності. Водночас таку інформацію має керівництво банку, тому в процесі внутрішнього аналізу рекомендується використовувати саме економічну модель.

Бухгалтерська модель оцінки вартості банку (accounting model) базується на даних фінансової звітності. Відповідно до неї курс акцій визначається рівнем чистого прибутку, показаного у звітності, у розрахунку на одну звичайну банківську акцію. Величина власного капіталу розраховується як різниця між вартістю відображених в балансі активів та зобов’язань банку. Проте обчислена в такий спосіб величина власного капіталу, як правило, не збігається з ринковою оцінкою вартості банку. Це наслідок того, що дані про величину власного капіталу банку адекватно відображають дійсність лише в тому разі, коли всі статті банківського балансу подано в ринкових оцінках, тобто з урахуванням рівня пов’язаних з ними ризиків. Однак у даних бухгалтерського обліку вповні врахувати ризики досить складно. На противагу цьому в процесі формування ринкових оцінок вартості банку аналізуються не лише потенційні вигоди, а й ризики банківської установи. Це й зумовлює появу розбіжностей між ринковою та балансовою оцінками величини банківського капіталу.

Отже, бухгалтерська модель не дає реальної оцінки ринкової вартості банку, оскільки показані у фінансовій звітності доходи рідко бувають тотожні майбутнім потокам грошових коштів, які, згідно із сучасною теорією фінансів, і визначають реальну (ринкову) вартість акцій будь-якої компанії, зокрема банку. Адекватність бухгалтерської моделі визначення вартості банку залежить від того, наскільки точно бухгалтерська інформація відображає реальну дохідність і реальний ризик банку. До цієї моделі аналітики змушені звертатися за браком інших джерел інформації, крім загальнодоступної фінансової звітності. Перевагу такого підходу становить його простота та зручність у практичному використанні, а також всеохоплюючий, узагальнюючий характер, адже бухгалтерський облік ведеться на кожному підприємстві та в банку, а складання фінансової звітності обов’язкове для всіх суб’єктів господарювання. Зараз саме бухгалтерська модель залишається найбільш доступною, зрозумілою і популярною в діловому світі.

У вітчизняній практиці існують додаткові аргументи на користь використання бухгалтерської моделі. Так, зважаючи на короткостроковий характер більшості фінансових операцій банку, тобто балансових активів і зобов’язань, застосування трудомісткої техніки дисконтування з практичного погляду стає недоцільним. Крім того, ставки відсотка лише тоді адекватно відображають співвідношення «дохід—ризик», коли їх і справді сформо­вано під впливом ринкових чинників, чого не можна сказати про умови ціноутворення внутрішнього фінансового ринку, який перебуває на стадії становлення. До того ж зовнішнім стосовно бан­ку суб’єктам доступні лише показники діяльності, засновані на даних бухгалтерського обліку. Досвід багатьох країн свідчить, що розбіжності між бухгалтерськими та ринковими оцінками здебільшого не такі вже й несприйнятні.

Отже, якби в бухгалтерській моделі можна було б урахувати значну частину ризиків, пов’язаних з діяльністю банку, то це давало б можливість на підставі даних фінансової звітності здобувати оцінки, досить близькі до ринкових.

Прибутковість відіграє важливу роль у діяльності банку, оскіль­ки досягнення задовільного рівня прибутку дозволяє поповнювати капітал, формує основу життєдіяльності та зростання банку, а також забезпечує прийнятний рівень дивідендних виплат акціонерам.

У практичній діяльності для оцінювання діяльності банку використовують такі показники прибутковості, розраховані за даними бухгалтерського обліку та фінансової звітності банку.

1. Процентна маржа (процентний прибуток) банку визначається як різниця між процентними доходами та процентними витратами.

2. Непроцентна маржа (непроцентний прибуток) банку обчислюється як різниця між непроцентними доходами (комісійні доходи, прибуток від торговельних операцій, отримані штрафи тощо) та непроцентними витратами (комісійні витрати, витрати на утримання персоналу, експлуатаційні витрати тощо). Показник непроцентної маржі часто буває від’ємним, оскільки непроцентні витрати, як правило, перевищують непроцентні доходи.

3. Прибуток до оподаткування обчислюється як різниця між загальними доходами та загальними витратами і складається з процентної та непроцентної маржі.

4. Чистий прибуток ¾ це прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати податків (прибуток після оподаткування).

Наведені показники прибутковості вимірюються в грошових одиницях і значною мірою залежать від розмірів банку, а через це не придатні для порівняльного аналізу. Тому для виявлення ефективності роботи банку здебільшого застосовують відносні показники прибутковості.

5. Чиста процентна маржа (ЧПМ) визначається як відношення різниці між процентними доходами (ПД) і процентними витратами (ПВ) до активів (А) банку, %:

Чиста процентна маржа може обчислюватися щодо робочих або загальних активів. У деяких країнах органи регулювання бан­ківської діяльності вважають за доцільне знаменником цього показника брати активи, які приносять дохід (робочі активи). Така думка ґрунтується на тому, що процентний прибуток потрібно порівнювати лише з тією частиною активів, яка генерує сукупні доходи банку. За методикою НБУ чиста процентна маржа обчислюється щодо загальних активів банку. Пропонований метод обчислення має на меті оптимізувати співвідношення робочих та неробочих активів банку, оскільки активи, за якими не отримується дохід, значно знижують показник чистої процентної маржі.

6. Чиста непроцентна маржа обчислюється як відношення непроцентного прибутку до загальних активів банку.

7. Чиста маржа операційного прибутку визначається відношенням різниці між операційними доходами та операційними витратами (включаючи процентні) до загальних активів банку.

Цей показник можна подати у вигляді двох складових — процентного прибутку на одиницю активів та непроцентного прибут­ку на одиницю активів. Такий поділ дає уявлення про співвідношення доходів від основної діяльності (кредитів, інвестицій, лізингу тощо) та непроцентних доходів, одержаних від надання платних фінансових послуг клієнтам. Із загостренням конкуренції банки шукають нові, «нетрадиційні» джерела доходів, які дають змогу диверсифікувати діяльність і підвищувати величину сукупного прибутку за рахунок непроцентних доходів.

8. У випадках, коли непроцентна маржа банку має від’ємне значення і розрахунок її співвідношення з активами втрачає сенс, доцільно використовувати показник відношення непроцентних доходів до загальних активів. Він характеризує залежність банку від таких видів діяльності, котрі не пов’язані з одержанням процентів (торговельні операції, комісійні, непередбачені доходи).

9. Чистий спред (ЧС) є традиційним показником прибутковості банку і визначається як різниця між середньозваженими відсот­ковими ставками за активами та за пасивами банку, %:

            (1.2)

де ПА — активи, що приносять процентний дохід; ПП — пасиви, за якими виплачуються проценти.

За допомогою цього показника оцінюється ефективність виконання банком функції посередника між вкладниками та позичальниками, а також рівень конкуренції на ринку. Як правило, в разі загострення конкурентної боротьби спред скорочується і менеджери банку змушені шукати інші джерела одержання прибутків.

10. Чистий прибуток у розрахунку на акцію (EPS) визначається відношенням чистого прибутку до кількості звичайних акцій банку в обігу. Цей показник слугує індикатором рівня дохідності коштів, вкладених акціонерами в банк, і дозволяє оцінити виплати на користь основних власників.

Методику обчислення показників прибутковості банку розглянемо на прикладі.

Приклад 1.1

За даними балансу банку (табл. 1.1) розрахувати показники прибутковості: 1) процентну маржу (ПМ); 2) чистий спред (ЧС); 3) чисту процентну маржу (ЧПМ).

Таблиця 1.1

БАЛАНС БАНКУ

Розв’язання

1) ПМ = 0,25 · 670 + 0,28 · 370 + 0,27 · 125 – 0,22 · 125 – 0,18 ´ ´ 450 – 0,20 · 520 = 304,85 – 212,50 = 92,35 (млн грн);

2)

3)

де ЧПМ1 розраховується щодо загальних активів, а ЧПМ2 — щодо робочих активів.

Найважливішими відносними показниками діяльності банку є прибутковість активів і прибутковість капіталу.

11. Показник прибутку на активи (ROA) визначається відношенням чистого прибутку (після оподаткування) (NP) до середньої вартості загальних активів (А), %:

            (1.3)

ROA може застосовуватися як показник ефективності роботи керівництва банку.

12. Показник прибутку на капітал (ROE) визначається відношенням чистого прибутку до вартості власного капіталу банку (К), %:

            (1.4)

ROE показує рівень дохідності вкладених акціонерами коштів і може слугувати орієнтиром у виборі найпривабливішого напряму інвестування. При цьому слід пам’ятати, що високий рівень дохідності супроводжується високим ризиком.

Показники ROE та ROA істотно впливають на ринкову ціну акцій банку, тому менеджери у процесі управління банком приділяють особливу увагу саме цим коефіцієнтам та їх взаємозв’язку:

            (1.5)

або

            (1.6)

Така залежність вказує на взаємозв’язок прибутку із джерелами формування банківських ресурсів. Навіть банк із невисоким показником прибутковості активів може досягти відносно високого рівня прибутковості капіталу за рахунок максимально можливого використання боргових зобов’язань.

Якщо за показник рівня ризикованості банку взяти співвідношення власного капіталу та активів банку, то формули (1.5) і (1.6) вкажуть на фундаментальну залежність між ризиком і прибутком. Чим вищий прибуток, тим ризикованішою має бути структура балансу за інших однакових умов. Якщо ефективність роботи банку знижується, то для забезпечення бажаного рівня прибутковості капіталу необхідно прийняти вищий ризик — збіль­шити відношення зобов’язань до капіталу.

Приклад 1.2

Якого рівня прибутковості активів має досягти банк, аби забезпечити прибутковість капіталу на рівні 20 %, якщо відношення власного капіталу до активів становить: а) 1 : 25; б) 1 : 10?

Розв’язання

З формули 1.5 знаходимо:

            (1.7)

Звідси:

а) ROA1 = 20 · (1 : 25) = 0,8 (%);

б) ROA2 = 20 · (1 : 10) = 2 (%).

Отже, якщо ризик банку як відношення власних та залучених коштів знижується, то для підтримки стабільного рівня прибутковості капіталу необхідно підвищити показник ROA з 0,8 % до 2 %.

Маючи абсолютну величину процентних доходів, керівництво банку може точніше планувати проведення конкретних активних операцій, обґрунтовано змінювати структуру активів та ефективніше організувати роботу структурних підрозділів. Структурний аналіз показників прибутковості банку дає змогу зробити висновки щодо причин ускладнення у сфері банківських доходів та виявити проблемні аспекти діяльності, які потребують підвищеної уваги.

Хоча завдання максимізації банківських прибутків розглядається як ключовий напрям роботи керівництва банку, проте сфера управління прибутковістю не автономна. Тож рішення щодо максимізації прибутків мають прийматися у взаємозв’язку з допустимими рівнями ризиків.

Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).

Банки — це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найліпшими управлінськими рішеннями треба визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Ситуацію підвищення прибутків за умови одночас­ного зниження ризику слід визнати суто умоглядною, котра якщо й трапляється в реальному житті, то лише як рідкісний виняток. Зі сказаного логічно випливає, що оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку та ризику, адже саме цей механізм працює на ринку.

Це явище пояснює гіпотеза ефективного ринку (efficient market hypothesis). Згідно з цією гіпотезою показники, сформовані під впливом ринкових чинників, є найоб’єктивнішими, адже в них відображено всі існуючі погляди на дохідність і ризик кон-
кретного інструменту. За такого підходу ринок розглядається як велика кількість збирачів та поширювачів інформації. Ця інформація стосується як майбутніх вигід, пов’язаних з власністю на певні фінансові інструменти (у даному разі — акції банку), так і можливих ризиків. Кожний учасник ринку користується своїми методами оцінювання доходів та ризиків, але навіть за умови високої точності вони дають лише якусь частину потрібної інформації, а тому цілісної картини немає в жодного з учасників. Здійс­нюючи операції купівлі та продажу інструментів, учасники торгівлі тим самим передають ринку власні оцінки та прогнози, формуючи інформацію у вигляді ринкової ціни. Кінець-кінцем уся інформація про очікувані доходи та можливі ризики, яку мають учасники, відображається в ринковій ціні. Тому завдяки великій кількості учасників ринок розглядається як уособлення колектив­ного розуму, який завжди здійснює оцінювання ліпше, ніж окремий аналітик, навіть якщо останній користується найсучаснішими методами прогнозування [12, с. 147].

Якщо для компаній ринкова вартість акцій є найкращим показ­ником їх діяльності, то для банків такий метод оцінювання іноді не досить точний та надійний. Традиційні підходи до оцінювання цінних паперів, як правило, не можуть бути використані для банківських акцій через їх недостатнє поширення як на міжнародних, так і на національних ринках. Для тих банківських установ, акції яких активно котируються на фондовому ринку, завдання розв’язується просто: вартість власного капіталу визначають множенням ринкової ціни акцій банку на їхню кількість в обігу. Водночас навіть на розвинутих ринках кількість кредитних установ, акції яких активно котируються, досить незначна, а інформація про них — не завжди доступна. Так, у США з 12,5 тис. банківських установ доступними були дані про ринкову ціну акцій лише стосовно 1 тис. банків [25, с. 40].

На ринках, що розвиваються, банківські акції, як правило, не перебувають у вільному й активному обігові, а отже, для більшос­ті банків не існує ринкових оцінок їхньої дохідності та ризику. Таким чином, проблема адекватного оцінювання вартості банку залишається актуальною як для розвинутих ринків, так і для країн з перехідною економікою. Крім того, необхідною умовою ефективної дії механізму встановлення ринкової ціни є достатньо велика кількість учасників торгівлі, що не характерно для вітчизняного фондового ринку. Усе це змушує вдаватися до пошуку інших прийомів, які б уможливлювали адекватну оцінку вартості банку. Найпоширенішими серед них є економічна та бухгалтерська моделі оцінки вартості банку.

Згідно з економічною моделлю (economic model) ринкова вартість банківських акцій дорівнює поточній оцінці очікуваних грошових потоків, дисконтованих за відсотковою ставкою, що відображає прийнятну для інвесторів норму прибутку для вкладень з однаковим рівнем ризику. Таким чином, економічна модель забезпечує можливість аналізу трьох важливих складових фінансових відносин — грошей (потоки грошових коштів), часу (техніка дисконтування) та ризику (ставка відсотка). Цей підхід дає достовірніші оцінки, ніж звичайна бухгалтерська модель. Основною проблемою, що заважає поширенню економічної моделі для оцінювання вартості банку, є брак повної та достовірної інформації про ті ризики, на які наражається банк у процесі своєї діяльності. Водночас таку інформацію має керівництво банку, тому в процесі внутрішнього аналізу рекомендується використовувати саме економічну модель.

Бухгалтерська модель оцінки вартості банку (accounting model) базується на даних фінансової звітності. Відповідно до неї курс акцій визначається рівнем чистого прибутку, показаного у звітності, у розрахунку на одну звичайну банківську акцію. Величина власного капіталу розраховується як різниця між вартістю відображених в балансі активів та зобов’язань банку. Проте обчислена в такий спосіб величина власного капіталу, як правило, не збігається з ринковою оцінкою вартості банку. Це наслідок того, що дані про величину власного капіталу банку адекватно відображають дійсність лише в тому разі, коли всі статті банківського балансу подано в ринкових оцінках, тобто з урахуванням рівня пов’язаних з ними ризиків. Однак у даних бухгалтерського обліку вповні врахувати ризики досить складно. На противагу цьому в процесі формування ринкових оцінок вартості банку аналізуються не лише потенційні вигоди, а й ризики банківської установи. Це й зумовлює появу розбіжностей між ринковою та балансовою оцінками величини банківського капіталу.

Отже, бухгалтерська модель не дає реальної оцінки ринкової вартості банку, оскільки показані у фінансовій звітності доходи рідко бувають тотожні майбутнім потокам грошових коштів, які, згідно із сучасною теорією фінансів, і визначають реальну (ринкову) вартість акцій будь-якої компанії, зокрема банку. Адекватність бухгалтерської моделі визначення вартості банку залежить від того, наскільки точно бухгалтерська інформація відображає реальну дохідність і реальний ризик банку. До цієї моделі аналітики змушені звертатися за браком інших джерел інформації, крім загальнодоступної фінансової звітності. Перевагу такого підходу становить його простота та зручність у практичному використанні, а також всеохоплюючий, узагальнюючий характер, адже бухгалтерський облік ведеться на кожному підприємстві та в банку, а складання фінансової звітності обов’язкове для всіх суб’єктів господарювання. Зараз саме бухгалтерська модель залишається найбільш доступною, зрозумілою і популярною в діловому світі.

У вітчизняній практиці існують додаткові аргументи на користь використання бухгалтерської моделі. Так, зважаючи на короткостроковий характер більшості фінансових операцій банку, тобто балансових активів і зобов’язань, застосування трудомісткої техніки дисконтування з практичного погляду стає недоцільним. Крім того, ставки відсотка лише тоді адекватно відображають співвідношення «дохід—ризик», коли їх і справді сформо­вано під впливом ринкових чинників, чого не можна сказати про умови ціноутворення внутрішнього фінансового ринку, який перебуває на стадії становлення. До того ж зовнішнім стосовно бан­ку суб’єктам доступні лише показники діяльності, засновані на даних бухгалтерського обліку. Досвід багатьох країн свідчить, що розбіжності між бухгалтерськими та ринковими оцінками здебільшого не такі вже й несприйнятні.

Отже, якби в бухгалтерській моделі можна було б урахувати значну частину ризиків, пов’язаних з діяльністю банку, то це давало б можливість на підставі даних фінансової звітності здобувати оцінки, досить близькі до ринкових.

Прибутковість відіграє важливу роль у діяльності банку, оскіль­ки досягнення задовільного рівня прибутку дозволяє поповнювати капітал, формує основу життєдіяльності та зростання банку, а також забезпечує прийнятний рівень дивідендних виплат акціонерам.

У практичній діяльності для оцінювання діяльності банку використовують такі показники прибутковості, розраховані за даними бухгалтерського обліку та фінансової звітності банку.

1. Процентна маржа (процентний прибуток) банку визначається як різниця між процентними доходами та процентними витратами.

2. Непроцентна маржа (непроцентний прибуток) банку обчислюється як різниця між непроцентними доходами (комісійні доходи, прибуток від торговельних операцій, отримані штрафи тощо) та непроцентними витратами (комісійні витрати, витрати на утримання персоналу, експлуатаційні витрати тощо). Показник непроцентної маржі часто буває від’ємним, оскільки непроцентні витрати, як правило, перевищують непроцентні доходи.

3. Прибуток до оподаткування обчислюється як різниця між загальними доходами та загальними витратами і складається з процентної та непроцентної маржі.

4. Чистий прибуток ¾ це прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати податків (прибуток після оподаткування).

Наведені показники прибутковості вимірюються в грошових одиницях і значною мірою залежать від розмірів банку, а через це не придатні для порівняльного аналізу. Тому для виявлення ефективності роботи банку здебільшого застосовують відносні показники прибутковості.

5. Чиста процентна маржа (ЧПМ) визначається як відношення різниці між процентними доходами (ПД) і процентними витратами (ПВ) до активів (А) банку, %:

Чиста процентна маржа може обчислюватися щодо робочих або загальних активів. У деяких країнах органи регулювання бан­ківської діяльності вважають за доцільне знаменником цього показника брати активи, які приносять дохід (робочі активи). Така думка ґрунтується на тому, що процентний прибуток потрібно порівнювати лише з тією частиною активів, яка генерує сукупні доходи банку. За методикою НБУ чиста процентна маржа обчислюється щодо загальних активів банку. Пропонований метод обчислення має на меті оптимізувати співвідношення робочих та неробочих активів банку, оскільки активи, за якими не отримується дохід, значно знижують показник чистої процентної маржі.

6. Чиста непроцентна маржа обчислюється як відношення непроцентного прибутку до загальних активів банку.

7. Чиста маржа операційного прибутку визначається відношенням різниці між операційними доходами та операційними витратами (включаючи процентні) до загальних активів банку.

Цей показник можна подати у вигляді двох складових — процентного прибутку на одиницю активів та непроцентного прибут­ку на одиницю активів. Такий поділ дає уявлення про співвідношення доходів від основної діяльності (кредитів, інвестицій, лізингу тощо) та непроцентних доходів, одержаних від надання платних фінансових послуг клієнтам. Із загостренням конкуренції банки шукають нові, «нетрадиційні» джерела доходів, які дають змогу диверсифікувати діяльність і підвищувати величину сукупного прибутку за рахунок непроцентних доходів.

8. У випадках, коли непроцентна маржа банку має від’ємне значення і розрахунок її співвідношення з активами втрачає сенс, доцільно використовувати показник відношення непроцентних доходів до загальних активів. Він характеризує залежність банку від таких видів діяльності, котрі не пов’язані з одержанням процентів (торговельні операції, комісійні, непередбачені доходи).

9. Чистий спред (ЧС) є традиційним показником прибутковості банку і визначається як різниця між середньозваженими відсот­ковими ставками за активами та за пасивами банку, %:

            (1.2)

де ПА — активи, що приносять процентний дохід; ПП — пасиви, за якими виплачуються проценти.

За допомогою цього показника оцінюється ефективність виконання банком функції посередника між вкладниками та позичальниками, а також рівень конкуренції на ринку. Як правило, в разі загострення конкурентної боротьби спред скорочується і менеджери банку змушені шукати інші джерела одержання прибутків.

10. Чистий прибуток у розрахунку на акцію (EPS) визначається відношенням чистого прибутку до кількості звичайних акцій банку в обігу. Цей показник слугує індикатором рівня дохідності коштів, вкладених акціонерами в банк, і дозволяє оцінити виплати на користь основних власників.

Методику обчислення показників прибутковості банку розглянемо на прикладі.

Приклад 1.1

За даними балансу банку (табл. 1.1) розрахувати показники прибутковості: 1) процентну маржу (ПМ); 2) чистий спред (ЧС); 3) чисту процентну маржу (ЧПМ).

Таблиця 1.1

БАЛАНС БАНКУ

Розв’язання

1) ПМ = 0,25 · 670 + 0,28 · 370 + 0,27 · 125 – 0,22 · 125 – 0,18 ´ ´ 450 – 0,20 · 520 = 304,85 – 212,50 = 92,35 (млн грн);

2)

3)

де ЧПМ1 розраховується щодо загальних активів, а ЧПМ2 — щодо робочих активів.

Найважливішими відносними показниками діяльності банку є прибутковість активів і прибутковість капіталу.

11. Показник прибутку на активи (ROA) визначається відношенням чистого прибутку (після оподаткування) (NP) до середньої вартості загальних активів (А), %:

            (1.3)

ROA може застосовуватися як показник ефективності роботи керівництва банку.

12. Показник прибутку на капітал (ROE) визначається відношенням чистого прибутку до вартості власного капіталу банку (К), %:

            (1.4)

ROE показує рівень дохідності вкладених акціонерами коштів і може слугувати орієнтиром у виборі найпривабливішого напряму інвестування. При цьому слід пам’ятати, що високий рівень дохідності супроводжується високим ризиком.

Показники ROE та ROA істотно впливають на ринкову ціну акцій банку, тому менеджери у процесі управління банком приділяють особливу увагу саме цим коефіцієнтам та їх взаємозв’язку:

            (1.5)

або

            (1.6)

Така залежність вказує на взаємозв’язок прибутку із джерелами формування банківських ресурсів. Навіть банк із невисоким показником прибутковості активів може досягти відносно високого рівня прибутковості капіталу за рахунок максимально можливого використання боргових зобов’язань.

Якщо за показник рівня ризикованості банку взяти співвідношення власного капіталу та активів банку, то формули (1.5) і (1.6) вкажуть на фундаментальну залежність між ризиком і прибутком. Чим вищий прибуток, тим ризикованішою має бути структура балансу за інших однакових умов. Якщо ефективність роботи банку знижується, то для забезпечення бажаного рівня прибутковості капіталу необхідно прийняти вищий ризик — збіль­шити відношення зобов’язань до капіталу.

Приклад 1.2

Якого рівня прибутковості активів має досягти банк, аби забезпечити прибутковість капіталу на рівні 20 %, якщо відношення власного капіталу до активів становить: а) 1 : 25; б) 1 : 10?

Розв’язання

З формули 1.5 знаходимо:

            (1.7)

Звідси:

а) ROA1 = 20 · (1 : 25) = 0,8 (%);

б) ROA2 = 20 · (1 : 10) = 2 (%).

Отже, якщо ризик банку як відношення власних та залучених коштів знижується, то для підтримки стабільного рівня прибутковості капіталу необхідно підвищити показник ROA з 0,8 % до 2 %.

Маючи абсолютну величину процентних доходів, керівництво банку може точніше планувати проведення конкретних активних операцій, обґрунтовано змінювати структуру активів та ефективніше організувати роботу структурних підрозділів. Структурний аналіз показників прибутковості банку дає змогу зробити висновки щодо причин ускладнення у сфері банківських доходів та виявити проблемні аспекти діяльності, які потребують підвищеної уваги.

Хоча завдання максимізації банківських прибутків розглядається як ключовий напрям роботи керівництва банку, проте сфера управління прибутковістю не автономна. Тож рішення щодо максимізації прибутків мають прийматися у взаємозв’язку з допустимими рівнями ризиків.